Село моє, для мене ти єдине (с. Замулинці)

Замулинецька ЗОШ І-ІІІ ступенів

Село моє, для мене ти єдине

Учениці 9-А класу Гуменюк Уляни Ярославівни Вчитель: Зубенко Ганна Йосипівна.

2000 р.

>

Земля, зігріта серцем.

Я люблю моє рідне село. Не уявляю себе окремо від Замулинець. Нелегко говорити про те, що ти більш за все любиш і до чого звикла з дитинства. Почнеш розповідати, і весь час здається, що забула найголовніше. Тому я вирішила показати окремі години, іноді навіть хвилини його життя, життя його людей.

>

Коли на плечі будинків повільно опускається вечір, а моє село лежить на березі серед сутінків, які гойдаються на деревах, електричних проводах, я також стою перед ним на мокрій прохолодній землі. Село нахиляє до землі сою гарячу змучену голову, я легенько погладжую його по змокрілій корі дерев, і моя дитяча рука переплітається з його невидимими пальцями, і ми прощаємось до завтра.

Я йду спати, а воно довго не засинає своїми вікнами. Вночі я чую, як село здригається уві сні від звуків, що наповнюють його серце, таке велике і добре.

А вранці воно пробуджується, заповнюючи всю мене шумом свого дихання. І, освіживши свої вулиці, розправивши груди полів, ферм, садів, село вітає мене:

• -.Доброго ранку!

• -.Доброго дня, моє село!

>

Звучить мерехтлива поезія літнього ранку… Тиша напнула свої вітрила над замріяним ставком, старими тополями і похиленими від років та журби плакучими вербами.

Остання строфа ночі повільно зникає в чистому передранішньому повітрі… Ще кілька хвилин, і незабаром розпочнеться буденна метушня:

хтось поспішатиме на перший поїзд, хтось велосипедом їхатиме на роботу в місто, а інші - почимчикують добре втоптаними стежками на ферму доїти корови…

Люблю я ці літні ранки, бо маю можливість спостерігати за цим дійством — у мене канікули!

Знову прислухаюся… Чую тихесеньке дихання тополь. Здається, що своїми гілками вони торкаються найглибших струн мого серця. Не одну розмову ними було підслухано. Тополиний пух не раз обціловував обличчя перехожих, встеляв їм дорогу. На хвилину замислююсь, бо ще зовсім недавно вони тягнулись цілим рядком вздовж центральної дороги. Але, на жаль, їх спилили. Залишилось лише декілька тополин.

Так, спочатку необхідно було їх бездумно знищити «горе-господарям», щоб потім усвідомити, що ці тополі захищали село від буревію-вітру, від снігових заметів. Неможливо залишатись байдужою до таких вчинків дорослих!..

Нечутно пливе по воді листок, дивиться на воду зеленим оком, з якого скапують дрібні краплини роси. Він, вже відірваний від життя, осяде в ставку. Може і від того вода на дні ставка здається журно-чорною…

Ні! Вода в нашому ставку чиста. А скільки тут риби водиться! Полюбляють у ньому рибалити і купатися як діти, так і дорослі. Погожої днини, коли плесо води відбиває на собі сонячне проміння, ставок здається великим дзеркалом.

З одного берега підморгують мені високі комиші: «Бач, які ми легені! Ніби й ніхто нас не помічає. Не так легко до нас дібратись, щоб не замочити ноги» .

З другого берега, навпроти, полощуть свої зелені віти верби. Чепуряться…

• -.Чого виглядаєте, верби?

• -.Ясен-місяць прийде… — шепоче гілля.

Падають у траву зорі. Десь далеко чути крик сови. Зі ставка віє прохолодою. Прихиляюсь до верби, а вона ніби хоче мені віддати своє тепло. На воду падає молодий місяць. Золотистим човником пливе він все ближче до берега.

Ось і скінчився день. Вже навкруги зник гармидер. Село потиху завмирає. Ступаю обережно, щоб не потривожити тиші.

>

Недавно мені розповіли історію походження назви села. Приїхав бабусин брат (він лікар і живе в Хмельницькому). Зустрілись рідні, а його все тягне на околицю села, до рідних берегів. Не хотів нікому пояснювати. Нарешті він сам. Він і село, його близьке до болю, рідне. Ось він прямує знайомою з дитинства стежкою через луги. Зупинився біля Пруту, присів на зволожений камінь дамби, обійняв холодний його виступ і, здавалося, як в дитинстві, вмостився на колінах рідного села.

Опустив руки в Прут… Пахло намулом. До болю защеміло серце, набігла на очі непрохана сльоза. Рідні Замулинці …

Про все у житті можна забути, до всього можна звикнути. Та аж ніяк не зітреш з пам’яті місця, де пройшло дитинство, рідну домівку, де чекають на тебе найдорожчі у світі люди.

Повезе він любов і пам’ять з собою, з ними йому легше буде жити далеко від рідного села.

А мені розповів, що колись Прут протягом тисячоліть змінював своє русло, поступово пересуваючись з півночі на південь, залишаючи за собою замулену територію. Люди почали заселяти цю місцевість і назвали її Замулинці.

Перша письмова згадка про село була в 1604 році.

>

Давним — давно бабуся розповідала мені казки про королів і принцес, про вовків і ведмедів, але найбільше я любила, як бабуся повчала: хто не знає свого минулого, той не вартий майбутнього.

От і зринають в пам’яті спогади, омережені багатовіковою історією, трепетним добром і щирістю поділитися тим, що передавалось з покоління в покоління. Як добре, що в нашій школі працює краєзнавчий гурток, яким керує вчителька географії Марія Дмитрівна Семенюк. Саме тут ми дізнаємось про історію виникнення села, чим воно славилось, які мало традиції. І спливають у моїх думках зустрічі гуртківців з мешканцями нашого села, які зберегли в своїй пам’яті цю історію.

Осіннє сонце, таке іноді скупе на ласкаві й теплі промені, тоді розщедрилось з самого ранку. Золотобагряні каштани, яким ніхто вже не лічить літа, зустріли мене біля воріт школи якось гордовито. На обличчі мимоволі загорілась посмішка: сьогодні в школу прийде моя бабуся, щоб розповісти про навчання в школі.

Я гордилась своєю бабусею. Вона була простою сільською жінкою, закінчила в школі чотири класи (тоді це було найбільше). Скільки віршів вона читала напам’ять, пам’ятала їх з першого класу. Бабуся володіла українською, німецькою і польською мовами, вміла читати й писати. Звичайна людина, яких, може, тисячі. І у класі тихо лилася її розповідь. Так була вписана в наш шкільний літопис ще одна сторінка про освіту в нашому селі.

Я бачила, як в очах моїх однокласників з’явився непідробний інтерес до розповіді, бо говорилось тут про навчання дітей нашого села, починаючи з 1904 року. Школа тоді була єдиним культурним і освітнім закладом. Розміщувалась вона в просторій селянській хаті. Це була однокласова мішана школа. В 1906 році була вже двокласова. Викладались такі предмети, як обичаї, пильність в читанню, в писанню, в язиці польськім і руськім, в рахунках, в відомостях з історії і природи, в рисунках і співі. Навчання проходило на українській мові. І найжахливішим було те, що починаючи з 20-х років, навчання велося в певний час по-польськи. Чому навчання велося на польській мові? Дати відповідь на це запитання можна, але хочеться вірити, що настав нарешті той час, коли зможуть відродитися усі тільки кращі традиції і набутки наших людей, хочеться вірити, що ніхто й ніколи не зможе нас здолати.

>

Дівчинка пильно вдивляється в далечінь. Що бачать її очі? Таємничі образи пролітають в дитячих мріях, нагадуючи пісні птахів. Як хочеться, щоб це королівство фантазії йшло з нами завжди поруч.

… Велике червоне коло, тоненькі чорні палички в різні боки від нього, а зверху — велика жовтогаряча куля з крапочками. Все це пересікає хвиляста голуба лінія.

Пам’ятаєте малюнки на асфальті перед школою? А обличчя їх авторів, і що саме вихлюпнула дитяча фантазія?

Впиваємося очима в асфальт. Що це? Нарешті очі звужуються, а губи розпливаються в усмішці. Внизу під малюнками різні написи. На суд села сьогодні школа винесла свої творіння. У вікна вривається сонячне проміння, сонцем наповнюються наші маленькі серця.

Хтось добродушно посміхається, хтось сплескує руками, хтось ліниво відходить. Але тут сьогодні все зрозуміло тим, хто творив. Для них весна почалася саме тут, і саме сьогодні.

Можливо, це народження чийогось таланту. А можливо, лише епізоди дитинства якогось академіка чи архітектора, який і не згадає ніколи це свято малюнків на асфальті. Однак хочеться, щоб пам’ятали це і Лесі, і Миколи…

>

Новеньке авто зупинилося на околиці села. Тут священна земля, святе місце — місце Вічного спокою. Я слухаю, про що шепчуть плакучі верби, вдивляюсь у викарбувані імена. Як їх багато! Невже так багато загинуло, пропало безвісті, невже так було? Нам в це нелегко повірити. Але ветерани пам’ятають. І мій дідусь розповідав про роки воєнного лихоліття.

Війна залишила після себе невиліковні рани. Ось уже майже 55 років не стихає біль. Я схиляю голову перед мужністю загиблих і тих, хто пережив ці роки.

Про що думають ті, хто вийшли з машини. Я не бачу їхніх очей — їхні голови опущені. Можливо, згадують виття сирен, залпи чи вибухи? А може сльози рідних? Тут не говорять, тут мовчать.

Я згадую дідуся, як він вірив у перемогу. А повернувшись додому інвалідом, припав до рідного порога, цілував рідну землю.

Я не хочу, щоб село здригалося від вибухів, виття сирен, плачу матерів. Нехай замість цього звучить сміх на його вулицях.

Страх, насилля, вбивства, війни повинні зникнути, залишившись в книжках і розповідях.

Так, безумовно, наше село красиве. Фарби Прикарпаття роблять його неповторним і прекрасним своєю строгістю. Але я не хочу, щоб його зовнішність хоч в якійсь мірі затінювала долю, долю людей села, людей — героїв, людей праці.

І красиве наше село не лише новими будинками, мальовничими краєвидами, а насамперед своїми мудрими і роботящими людьми. Живуть вони тут з діда-прадіда, дорожать не лише своєю честю, а й честю всієї громади села. А від доброго коріння добре й насіння…

У житті кожної людини є місце служінню людському обов’язку. Воно починається там, де твоя праця, твої обов’язки стають справою і щастям твого життя, де люди не вимірюють свої зусилля однією лише сумою заробітку, а де людина чітко усвідомлює значення своєї роботи, наскільки б величною чи скромною вона не була, і розглядає її з точки зору спільних інтересів.

Така людина знає радість безсонних ночей, радість причетності до зусиль своїх односельчан, народу, причетності до Вітчизни.

— У нас, хліборобів. — згадує Дмитро Петрович Назарійчук, — ніколи не буває легкої долі. І ніколи не буде, тому що доводиться за все боротись — за переконання, за щастя близьких, за мирний труд і спокій, за те, щоб усміхалися дівчата і гралися діти.

Дмитра Петровича в селі добре знають і його ровесники, і люди старшого віку, і молодь. Знають його, як одного з кращих механізаторів і комбайнерів не тільки в межах села, а в районі й області.

Знають його і як чудову людину, скромну, ввічливу, людянубездоганного батька і чоловіка.

Його хата — як писанка. Весела вона і весело в ній. Кожна річ в ній підкреслює не тільки охайність і дбайливість господарів, а й велику любов їх до краси. Змалечку привчали до праці і дітей своїх, а тому й духовне життя їх багате.

Діти їхні - Галя і Люба — вчителі, але поле — це невід'ємна частка їхнього життя. Воно завжди викликає в них радість. Мені пригадалися слова, де в одній із газет дочка Люба розповідала про свого батька:

• -.Рухи батька розмірені, неквапні, слова скупі. А в сірих очах вгадується швидка думка, багатий внутрішній світ, добра і, разом з тим, вольова натура. Досвід у нього, як комбайнера, чималий: ще сімнадцятирічним юнаком сів за комбайн.

А сам Дмитро Петрович повідає: «Щоб постійно мати прибутки, треба вміти раненько вставати. Якщо я вдосвіта перегляну техніку, як слід підготую агрегати, заздалегідь огляну площу, спланую режим роботи, то діло йде, аж душа радіє» .

А чи є в нього труднощі? До них він звик ще змалку, відтоді, як в 1949 році знайшли коло залізничного полотна вбитого Петра Романовича Назарійчука, його батька. Але на те й труднощі, щоб їх переборювати. Згадує свій перший сезон на комбайні. Важко доводилося. Та був у нього добрий наставник — Дмитро Григорович Бурак, який вмів дати добру пораду чи підтримати у важкі хвилини, а то й підбадьорити. То до того пташиного співу тихим росяним світанком змушував прислухатися, то показував міцною рукою на золоті хвилі пшениці, то давав у руки штурвал. Не раз говорив: «Ти уяви, скільки праці вкладено у цей хліб. А скільки людей чекає на нього! І.

його доля — у твоїх руках. Ти розумієш, в якому ти становищі? Хіба можна спати, хіба можуть боліти руки, коли треба збирати хліб?" .

І він почував себе на полі отаманом орачів і сіячів — усіх хліборобів. І здавалося йому, що вся сила їхня переходила до нього, здавалося, що сама земля додавала йому моці. Не забуде він сліз радості на материнському обличчі, коли завіз до вдовиної хати перші центнери зерна — свій заробіток у колгоспі.

Високе почуття відповідальності властиве Дмитру Петровичу впродовж довгих десятків років. Його потреби — це частинка великого громадського «треба». Інакше жити він не вміє.

Свій досвід він передає молодим. І має в цьому далекоглядний розрахунок: щоб множилась хліборобська сім'я, щоб бути чистим перед совістю. А ще вчить їх розуміти землю, високу місію хлібороба, розкриває молоді серця для сприйняття і високого розуміння краси праці. І завжди допоможе, якщо треба. Бо душа в нього щира, бо серце в нього людське, бо він — людина праці!

>

Село моє, для мене ти — єдине, Для мене — ти найкраще на землі.

Частинка серця і України, В тобі мої всі радощі й жалі.

А.Демиденко

Дрімає передранішня тиша. Все затихло в чеканні нового дня. Здавалось, що темрява ще довго зможе боротись з ледь помітним світлом. Але ні! Світанок швидко заграв яскравим сяйвом. Легенький морський вітерець ніжно обіймає мене. Мій погляд пірнає у темну глибінь і, здається, що зараз неодмінно переді мною розкриється підводне царство.

Справді, на якусь мить я забула, що так далеко від рідної оселі. Море то чарувало і вабило мене своєю блакитною водою, а то навівало якийсь смуток. Скиглили чайки та баклани… Тоді якнайшвидше я хотіла повернутись додому. А приїхавши в рідне село, я зрозуміла, що тут найкраще.

Роздумую над тим, чи поїхала б кудись за кордон, якби трапилась така нагода? Звичайно. Хотіла б побачити, як живуть інші люди, які там міста, села, яка земля, яке небо. В інших людей можна багато чого повчитися, перейняти. Але я нізащо б не погодилась назавжди покинути всій рідний край, своє рідне село, хоч би як добре було там, у чужих краях. Бо, як писав Тарас Шевченко: «Хай би моя Батьківщина була найубогіша, найнікчемніша на землі, то й тоді б вона мені здавалася кращою за Швейцарію і усю Італію» .

Звичайно, одне село можна порівнювати з іншим, але рідне село не можна ні з чим порівнювати, бо воно єдине і неповторне. Його так само не вибирають, як і не вибирають собі матір чи батька.

Хай воно не обов’язково найкрасивіше, бо у світі, я впевнена, є кращі місця. Хай моє село і не таке багате, показнеможе не кожному западе в душу, але від цього воно мені не є менш любим і дорогим, бо хоч:

Село моє - краплиночка на карті,.

У світі невідоме — та дарма.

Ну, а чого без нього були б варті.

Ми з вами, кожен зокрема?