Допомога у написанні освітніх робіт...
Допоможемо швидко та з гарантією якості!

Англійська філософія XVII ст. Проблема методу

РефератДопомога в написанніДізнатися вартістьмоєї роботи

Англійська філософія XVII ст. Проблема методу наукового пізнання Першим філософом, котрий взявся за розробку наукового методу на основі матеріалістичного розуміння природи, був англійський філософ Френсіс Бекон (1561 — 1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментуючої науки свого часу. Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра спиралася… Читати ще >

Англійська філософія XVII ст. Проблема методу (реферат, курсова, диплом, контрольна)

Реферат на тему:

Англійська філософія XVII ст. Проблема методу наукового пізнання Першим філософом, котрий взявся за розробку наукового методу на основі матеріалістичного розуміння природи, був англійський філософ Френсіс Бекон (1561 — 1626). Він став родоначальником англійського матеріалізму і всієї експериментуючої науки свого часу. Природознавство в його очах було справжньою наукою, а фізика, котра спиралася на чуттєвий досвід — найважливішою частиною природознавства. Згідно з його вченням, чуттєве пізнання — джерело будь-якого пізнання. Дослідна наука якраз і полягає в застосуванні раціонального методу до чуттєвих даних. Наукове знання, на думку Бекона, випливає не просто з безпосередніх чуттєвих даних, а саме з цілеспрямовано організованого досвіду, експерименту, котрий необхідно покласти також в основу природної філософії.

Основною філософською працею Ф. Бекона є «Новий Органон» (1620), в котрий він з’ясував своє матеріалістичне розуміння природи і дав філософське обґрунтування свого індуктивного методу пізнання.

У розумінні природи Бекон насамперед виходив із вчень ранніх грецьких матеріалістів, для яких природа була ніким не створеною вічною і нескінченною і мала єдині матеріальні начала. При цьому він віддавав перевагу такому матеріальному началу, як атом, «який є істинно сутнім, володіє матерією, формою, місцем, опорою, стремлінням, рухом…, і який також при руйнуванні усіх природних тіл залишається непохитним і вічним» .

Бекон з притаманною йому іронією критикував ідеалістичні, схоластичні погляди філософів середньовіччя, як на його думку, нічого для науки і для філософії не дають, бо вони підмінюють суть справи красивими фразами і видають їх за саму сутність предмета. Схоласт «…плете яку-небудь наукову тканину, безперечно дивну за тонкістю нитки і за тонкістю роботи, але цілком пусту і ні на що не здатну» , — так Бекон оцінював погляди філософів-схоластів.

На шляху пізнання природи є багато перешкод і заблуджень. Ці заблудження Бекон назвав «примарами» — нереальними передсудами людського пізнання, які «осаджують уми людей» і стримують науковий прогрес. Таких примар у Бекона чотири види: примари роду, печери, майдану і театру.

Примари роду — «знаходять основу у самій природі людини, в племені чи самому роді людей, бо невірно стверджувати, що відчуття людини є міра речей» (там же, стор. 19). Тобто, людям, які належать до певної спільності, притаманні невірні уявлення про щось і ці невірні уявлення передаються із роду в рід.

Примари печери — це заблудження індивідуальне. «У кожного є своя особлива печера, котра послаблює і спотворює світло природи» (там же).

Примари майдану — це передсуди, «котрі відбуваються як би в силу взаємної зв’язаності і співтовариства людей» (там же). Люди зустрічаються, обмінюються новинами, певними знаннями, які нерідко бувають далекими від істини, і сприяють заблудженню.

Примари театру — це заблудження, котрі виникають внаслідок засвоєння неправильних філософських положень, філософських систем, «поставлених і зіграних комедій», котрі представляють «вигадані і штучні світи» (там же, стор. 20).

Критикою цих примар, які перешкоджають пізнанню людей, Бекон прагнув звільнити їх від заблуджень, догм і передсудів.

Методом, здатним забезпечити істинне знання, без догм і передсудів, Бекон вважав послідовно проведену індукцію. Остання, на його думку, є поступове без пропусків, сходження від конкретних багаточисельних фактів, їх властивостей, до найзагальніших аксіом.

Кожний предмет, річ, за Беконом, має властивості, які виявляють себе у певній формі. Наприклад, багаточисленні явища мають таку властивість, як теплота. Останнє означає, що явище має форму її виявлення. Цією формою є особливий для кожного явища вид руху. Форма органічно зв’язана з властивістю. Форма дає уявлення про властивості речі, а речі у властивості оформляються. В такому випадку, форма являє собою сутність властивостей будь-яких речей. Вона є матеріальним носієм сутності.

На органічному зв’язку властивостей та їх форм виявлення і ґрунтується розроблений Беконом його індуктивний метод пізнання. Цей метод конкретизують три таблиці, які на думку філософа, дають можливість отримати істинне знання: «таблиця сутності і присутності» — дослідник повинен дати повний огляд усіх речей, явищ природи, в яких є та властивість, яка його цікавить- «таблиця відхилень, або відсутності» — в ній дослідник повинен виходити з того, що відсутність певної властивості у предмета означатиме відсутність її форми (сутності). Якщо предмет не має властивості, яку необхідно дослідити, то він виключається з подальшого розгляду. І насамкінець, остання таблиця індуктивного методу — «таблиця ступенів, або таблиця порівнянь». Дослідник в цю таблицю включає всі предмети, котрі відрізняються один від одного за ступенем властивостей, форму яких необхідно знайти (Див. Ф.Бекон. Соч. в 2-х томах. т.2, стор. 93, 104).

Індукція Ф. Бекона є вченням про методи наукового експериментального дослідження на основі присутності бо відсутності певних властивостей речей, на основі зміни ступеню (інтенсивності) цих властивостей визначається їх форма, отже їхня сутність.

Бекон розглядав індукцію як засіб вироблення основоположних теоретичних понять і аксіом природознавства, або, як він сам висловлювався, «природної філософії» .

Введення експериментального індуктивного методу в наукове дослідження було видатним досягненням філософії ХVІІ століття.

Заради справедливості, слід також відзначити, що індуктивний метод Бекона страждає однобічності, бо зводить процес пізнання до лише аналізу, залишаючи поза своїм змістом уже доведені наукою загальні аксіоми. Індуктивний метод Бекона не може дати уявлення про єдність, цілісність природи.

Предметом філософії, за Беконом є бог, природа і людина. Однак бог не повинен бути в центрі філософії, бо бог — предмет вивчення релігії. Завданням філософії є створення образу природи, зображення того, що є в самій дійсності.

Природа — джерело всіх знань. Вона багатша і складніша від того, що відображається у свідомості людини, основна ступінь пізнання — чуттєве пізнання, досвід, експеримент. Шлях пізнання — це рух від досвіду до вищого узагальнення.

Світогляд Бекона був суперечливим, неоднозначним. В одному випадку він визнавав вчення про атомну будову речовини, в іншому — стверджував, що «все це є неправильним», що матерія — це «сукупність частинок» (Див. Бекон. Соч. в 2-х томах, т.2, стор. 90).

Бекон не був і послідовним матеріалістом. Так він вважав, що на шляху пізнання природи слід взяти за зразок «божественне творіння», «божественну мудрість і порядок» (там же, стор. 36), включав бога в предмет філософії і т.п.

Однак, попри всі суперечності і непослідовність Бекона, саме він, як родоначальник емпіричного пізнання природи, відіграв виключно важливу роль у подальшому розвитку світової філософії. Філософія Френсіса Бекона — це уособлення англійського Відродження.

.

* * *.

.

За часів Бекона, експеримент, досвід, вважався найважливішим методом вивчення природи. Була прийнята думка, що таке вивчення є найбільш істинним, достовірним. Однак розвиток науки все вагоміше ставив на порядок дня питання про пошуки більш загальних синтетичних методі дослідження природи, погляд на світ не як на випадкове нагромадження предметів, не зв’язаних між собою, а як на єдине ціле.

Здійснити це могли лише видатні особистості з новим стилем мислення, котрий поєднував би знання, отримані в процесі спостереження і експерименту, і здатністю до широких наукових абстракцій і узагальнень.

Такою особистістю і став видатний мислитель Франції ХVІІ ст. — Рене Декарт — один з основоположників науки і філософії нового часу.

Р. Декарт — автор дедуктивного методу пізнання і родоначальник філософського раціоналізму. Рене Декарт (1596 — 1650) — філософ, математик, фізик, механік, фізіолог, народився в родині французького дворянина. Отримав блискучу освіту. Багато подорожував. Останні 20 років жив в Нідерландах, де займався науковою діяльністю. В 1649 році після переслідування його церковниками переселився до Швеції, де і помер у 1650р.

Р.Декарт — один з творців вищої математикианалітичної геометріїсформулював ряд законів механіки, зокрема загальний закон дії і протидії, закон збереження кількості руху при ударі непружних тілу фізіології один з перших описав рефлекторний акт тощо.

Основні філософські праці Декарта: «Розміркування про метод» (1637), «Роздуми про першу філософію» (1641), «Начала філософії» (1644).

Основна риса філософського світогляду Декарта — дуалізм. Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції.

З одного боку, субстанція, як начало, є об'єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це — протяжна субстанція, реальне тіло.

З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, «мислячу субстанцію», котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала — матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм.

В теорії пізнання Декарт виступив як реформатор, автор нового наукового методу пізнання — дедукції, котра означає виведення пошукових істин на основі інших істин, що вже відомі і встановлені. Це щось на зразок математики, коли конкретне знання отримують на основі деяких загальних принципів, постулатів і аксіом.

Декарт сформулював чотири основні правила наукової дедукції:

Перше правило — не визнавати істинним нічого, окрім того, що з очевидністю пізнається, що не підлягає сумніву.

Цей сумнів не є переконанням в непізнаванності світу, а являє собою лише засіб для знаходження найпершого достовірного начала. Цим є знамените положення Декарта: «cogito ergo sum» — «мислю, отже існую» .

Друге правило — розподіляти кожне утруднення, яке виникає в процесі пізнання на стільки частин, наскільки це можливо для їх кращого розв’язання.

Третє правило — мислити необхідно логічно, по порядку, починаючи з предметів найбільш простих і тих, що легко пізнаються, щоб перейти від доведеного до ще не доведеного.

Четверте правило — необхідно в процесі дослідження складати якомога повні огляди фактів, систем, гіпотез, предметів, їх властивостей — того, що вивчається, щоб бути впевненим, що нічого не пропущено.

На думку Декарта, дотримання цих правил — гарантія того, що достовірні начала філософії будуть знайдені.

Однак, і це слід підкреслити, дотримання цих правил не є ще гарантією достовірного пізнання. В історії філософії ми маємо безліч фактів, коли філософи про одні і ті ж речі висловлювали різні, навіть протилежні судження. Згадаймо, для прикладу, уявлення античних філософів про першоначала буття, філософії.

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція.

Декарт так характеризує цю інтуїцію: «під інтуїцією я розумію не віру в хитке підтвердження почуттів і не обманливе судження безладного уявлення, а поняття ясного і уважного розуму… Так, наприклад, будь-хто може інтуїтивно осягнути розумом те, що він існує, що він мислить, що трикутник обмежується трьома лініями, що куля має одну поверхність і подібні цим істини…» (Р. Декарт. Правила для руководства ума, стор. 57 — 58).

Мислення, за Декартом, це самодостатній феномен, котрий не залежить від чуттєвого пізнання, досвіду. Мислення — це єдине джерело знань про все те, що безпосередньо не сприймається органами відчуттів. Воно первинно по відношенню до останніх. Тому єдиним, ясним, виразним знанням може бути лише те знання, котре отримане на рівні мислення.

Таким чином, Декарт перебільшував, абсолютизував раціональне, розумове у пізнанні. Він був засновником філософського раціоналізму — напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум (від лат ratio — розум, rutionalis — розумний).

Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою.

Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.

Філософські погляди Декарта, його наукові здобутки, мали значний вплив на подальший розвиток науки і філософії.

Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як прихильників, так і супротивників.

Одним з перших, хто піддав змістовній критиці раціоналізм Декарта, його вчення про «природженість ідей», був Джон Локк.

Філософія емпіризму Джона Локка. Джон Локк (1632 — 1704) — видатний англійський філософ, природодослідник, матеріаліст. Локк став першим філософом, котрий став на шлях ретельного аналізу і систематизації пізнавальних можливостей людини, його судження, висловлені з цього приводу, не втратили своєї актуальності і в наш час.

Основними філософськими працями Д. Локка є: «Досліди про закони природи» (1662 — 1664) — «Два трактати про державне управління» (1679) — «Досвід про людське розуміння» (1690) — «Думки про виховання» (1693) та інші.

Локк спробував в противагу Декарту створити емпіричну (дослідну) методологію пізнання. Для нього не було проблеми стосовно того, звідки беруться знання, де їх джерело. «На досліді ґрунтується все наше знання, — від нього воно врешті-решт походить» (Див. П. С. Таранов. Анатомия мудрости. Том 2, стор. 233).

Локк був засновником емпіричної філософії. Емпіризм (від грец. empeiria — досвід) — філософське вчення, що визнає досвід єдиним достовірним засобом пізнання і применшує значення логічного аналізу — теоретичних узагальнень. Емпіризм виводить загальний і необхідний характер знань не з мислення, а з досвіду.

Локк доводив, що всі ідеї, всі поняття, котрі людина має, виникають внаслідок дії предметів зовнішнього світу на органи відчуттів людини. Дж. Локк відкинув вчення Декарта про природженість ідей. Якби ідеї у людей були б природженими, то тоді вони б мали однакові погляди на все, мали б однакові ідеї. Однак цього ми не спостерігаємо, зауважує філософ. Це тому, що такі ідеї просто не існують.

Єдиним джерелом усіх ідей Локк оголосив відчуття людини. Ідеї, набуті на основі відчуттів, лише матеріал для знання, котрий є первинним. Без нього ніяке знання, ніякі ідеї - неможливі.

Дж. Локк — автор сенсуалістичної теорії пізнання (від лат. sensus — відчуття). Сенсуалізм — філософське вчення, що визнає єдиним джерелом пізнання відчуття.

Дж. Локк перебільшував значення досвіду, відчуттів у процесі пізнання і належить до філософів-емпіриків, сенсуалістів.

Важливою складовою теорії пізнання Дж. Локка є його вчення про первинні та вторинні якості речей. Первинні якості їх є об'єктивними, такими, що від людини, її відчуттів не залежать. Первинними якостями є рух, спокій, маса, протяжність, твердість, зчеплення частинок, час, простір, фігура, кожного тіла тощо. Вторинні якості - суб'єктивні, тобто такі, що залежать від людини. Це те, що ми відчуваємо з допомогою наших органів відчуття, а саме: тепло тощо. Такий підхід до з’ясування відмінностей первинних і вторинних якостей речей, це, безумовно, серйозний аргумент на користь матеріалістичної теорії пізнання.

Основне завдання філософії - це дослідження здібностей людини до пізнання, виявлення джерел людського знання, їх природного походження.

Дж. Локк є видатним теоретиком в галузі вчення про державу, державну владу і право.

Держава, на думку Дж. Локка природного, а не божественного походження, так само як і влада короля. Людство народжене вільним і наділено від природи свободою, а влада короля «була дана йому волею мас». Державу створюють люди для того, щоб запобігти війні між ними. Це — «головна причина того, що люди утворюють суспільство (державу), відмовляючись від «природного стану» (Дж. Локк. Избр. Филос. произведения в 2-х томах, т.2, М., 1960, стор. 16).

Держава виникає там, де вільні люди відмовляються від природного права на самозахист, від права особистого покарання насильників і надають це право суспільству в цілому. Причина переходу від природного стану людей до утворення держави — це ненадійність, негарантованість їх існування у природному стані.

Людина, на думку Локка, має три невід'ємних права: право на життя, право на свободу і право на власність, набуту особистою працею. Приватна власність за Локком, це результат безпосередньої трудової діяльності людини.

Мета держави — збереження свободи і власності. Держава не повинна бути свавільною. Її завдання — видавати закони, карати порушників права, захищати громадян від зовнішніх посягань.

Дж. Локк вимагав чіткого розподілу законодавчої та виконавчої влади. Законодавча влада повинна приймати закони. Виконавча влада повинна організовувати їх виконання.

Законодавча влада, прийнявши закони, немає потреби в подальших нарадах, зборах і т.п. Виконавча влада, навпаки, має потребу в постійно діючих органах, щоб виконувати ці закони.

Такі погляди Дж. Локка мали прогресивне значення. В них виявлялися прагнення філософа пристосувати уявлення про державу, державний устрій до тієї політичної форми правління, котра була встановлена в Англії в результаті буржуазної революції 1688 року.

Філософські та соціально-політичні ідеї Дж. Локка мали сильний вплив на подальший розвиток світової філософії, англійського просвітництва, спрямованого проти схоластики, на користь науки, емпіричного, дослідного знання — проти ідеології феодального суспільства.

Показати весь текст
Заповнити форму поточною роботою