Проблеми вивчення та розуміння історії у філософії X. Уайта

Анотація

Проблеми вивчення та розуміння історії у філософії X. Уайта Культенко В. П., кандидат філософських наук, доцент кафедри філософії, Національний університет біоресурсів і природокористування України (Україна, Київ), Этот адрес e-mail защищен от спам-ботов. Чтобы увидеть его, у Вас должен быть включен Java-Script ,.

Кудін Б.О., студент філософського факультету, Київський національний університет ім. Тараса Шевченка (Україна, Київ).

Досліджено концепцію вивчення та розуміння історії Хайдена Уайта, сучасного американського філософа історії. Заслугою останнього стало те, що він створив концепцію «естетичного історизму» - тропологічну концепцію розуміння історії, в якій головна роль відводиться не відображенню фактів минулого, а створенню їх, завдяки творчому використанню уяви історика та раціонально-метафоричному тлумаченню історії. Дослідження філософської спадщини Уайта збагатить вітчизняну філософську та історичну науку.

Ключові слова: історія, філософія історії, структуралізм, тропологічна теорія, уява.

Зміст

Х. Уайт — сучасний американський філософ та дослідник, що створив власну концепцію вивчення та розуміння історії, осново покладаючу роль в цій справі він відводив уяві, як творчій здатності людини, яка відіграє плідну роль в процесі історичного пізнання, інтерпретації подій минулого. Тема герменевтичної інтерпретації є актуальною в межах некласичної та постнекласичної філософської парадигми. Х. Уайт доповнив її власним доробком, який є маловідомим в межах сучасного філософського дискурсу в Україні.

В роботах Х. Уайта вперше було ретельно досліджене питання про роль уяви в історичному пізнанні, насамперед, з поетико-лінгвістичного боку. Найбільш повно його концепція викладена ним у книзі «Метаісторія: історична уява в Європі дев’ятнадцятого сторіччя» (1973 р.). Проблеми історичного мислення та історичного методу обговорювалися істориками (Токвіль, Буркхардт), філософами (Гегель, Маркс, Нітптте. Кроче), соціальними теоретиками в контексті припущення, що на них будуть дані однозначні відповіді. Історія розглядалася як особливий тип існування, історична свідомість — як особливий спосіб мислення, історичне знання — як автономна сфера серед гуманітарних і природничих наук. У XX ст. питання розуміння історії знайшли нове тлумачення — однозначні відповіді можуть бути неможливими. Європейські мислителі - Хайдеггер, Сартр, Леві-Стросс, Фуко — висловили сумніви щодо «історичної» свідомості, підкреслили фіктивний характер історичних реконструкцій і оскаржили претензію історії на місце серед наук. Англо-американські філософи замислювались над епістемологічним статусом і культурною функцією історичного мислення. В результаті цих двох підходів сформувалась думка, що історична свідомість є теоретичною підставою ідеологічної позиції, з якою західна цивілізація розглядає свої відносини з попередніми культурами і цивілізаціями, і з сучасними.

Метою роботи є дослідження історичної концепції та місця уяви в композиційно-історичній «манері» мислення Х. Уайта.

Х. Уайт в роботі «Метаісторія» сформулював концепцію природи та ролі уяви в історичному пізнанні [7], віднісши її до структуралістського етапу розвитку західної гуманітарної думки. Він дослідив особливості логічної і лінгвістичної побудови соціальних концепцій ряду істориків XIX ст., розробивши тропологічну теорію історії, яку називають «естетичним історизмом» або літературизацією історії. Уайт доводить, що історія є специфічним видом літератури, операцією зі створення фікції, а вигадка є іманентною властивістю історичних текстів. Роботу історика Уайт характеризує як «вербальний артефакт, наративний прозаїчний дискурс, зміст якого настільки ж винайдено або змінено, наскільки виявлено або відкрито» [7, с. 87].

Історичний твір є з'єднанням певного набору дослідницьких і наративних операцій. Перший тип операцій відповідає на питання: чому подія відбулася так, а не інакше. Друга операція — це опис, розповідь про події, інтелектуальний акт організації фактичного матеріалу. За Уайтом, тут починає діяти набір уявлень і переваг дослідника, головним чином літературно-історичного характеру. Пояснення — це о основний механізм, який стає сполучною ланкою розповіді. Пояснення реалізуються через використання фабули (романтична, сатирична, комічна і трагічна) та системи тропів — основних стилістичних форм організації тексту, таких як метафора, метонімія, синекдоха та іронія. Останні вирішальним чином впливають на результати роботи істориків. Історіографічний стиль підпорядковується тропологічній моделі, вибір якої обумовлений індивідуальною мовною практикою історика. Коли вибір здійснений, уява готова до складання наративу.

Історичне розуміння може бути тільки тропологічним, вважає Уайт. Історик вибирає певні тропи, за якими формуються теоретичні поняття. Наратив є інструментом для позначення соціального сенсу того світу, в якому ми живемо, він надає цілісність і неперервність історичній розповіді. У наративі важливі не самі події, а те, що люди говорять про них, сутність подій. Отже, наратив — це можливість «виробництва» сенсу, осмислення подій. Зокрема, Уайт використовував прийом Боссенбрука — інтерпретувати історичний об'єкт, а не лише викладати факти, і одночасно давати уніфікований образ цього об'єкта. А. Мегілл називає такий прийом зустріччю інтерпретаціонізму і есенціалізму в історичних дослідженнях, що в більшості випадків приводить до колапсу останніх [1, с. 84].

Уайт досліджував причини виникнення скептичного почуття у ставленні до історії в інтелектуальному житті кінця XIX — початку XX ст. Він звертає увагу на те, що напередодні першої світової війни ворожість до історичної свідомості серед інтелектуалів була практично масовою в Західній Європі. Друга світова війна остаточно підірвала престиж історії серед літераторів, мистецтвознавців і представників природознавства в силу нездатності історичної науки пояснити причини початку війни і осмислити її підсумки. В результаті була сформульована міцна антиісторична позиція, що отримала філософське оформлення в доктрині екзистенціалізму. Історія стала тягарем для інтелектуалів, це можна побачити в творах Сартра, Камю, Ортеги-і-Гассета. Історичне минуле стало частиною людської свідомості: людина вибирає його так само, як і своє майбутнє, історичне минуле є те ж, що і персональне минуле — результатом вибору.

Уайт же наполягав на тому, що завдання істориків в наш час полягає не тільки у відновленні значення і престижу історичних досліджень. Необхідно поєднати історичні описи з цілями і завданнями інтелектуальної спільноти, перетворити історичні дослідження так, щоб дозволити історику брати участь у звільненні теперішнього від тягаря історії [5, с. 111]. Історичні факти не стільки виявляються, скільки конструюються за допомогою питань, які ставить історик. Для такого конструювання потрібно експериментувати з технікою, пропонованою сучасним мистецтвом (сюрреалізм, експресіонізм, екзистенціалізм), а також використовувати методологію сучасної соціальної науки (теорію ігор, рольовий аналіз та ін.) [3]. Історичне пояснення, на думку Уайта, має бути «розглянуто виключно в термінах багатства метафор.

Провідна роль метафори в історичному дослідженні могла б бути зрозуміла як евристичне правило, що свідомо усуває певні види даних з розгляду їх як свідчень. Історик, озброєний такою концепцією, міг би, подібно сучасному художнику і вченому, використовувати перспективу репрезентації,… що представляє собою один з безлічі способів розкриття ряду аспектів досліджуваного поля" [5, с. 130]. Це звільнить історика від звинувачень у релятивізмі і означатиме визнання того, що спосіб репрезентації подій, обраний істориком, дозволяє поєднувати художні образи з репрезентованим минулим.

У фундаментальній праці «Метаісторія: історична уява в Європі XIX століття» Уайт розвиває аргументи, заявлені в «Тягарі історії». Ключова ціль Уайта — це повстання проти позитивізму, деконструкція міфологеми, що історія є наукою. Він підкреслює, що в кінці ХХ ст. завданням історика стає «пере-уява» історії, і ця «пере-уява» не може бути чисто свідомим ставленням до минулого, це — відносини нашої уяви, з усіма властивими їй абераціями, ілюзіями і помилками. Стосовно історіописання Уайт стверджував, що ситуація людини визначається її літературними та лінгвістичними можливостями, а історичний наратив, спекулятивна філософія історії та історичний роман будуються за одними і тими ж правилам і підкоряються їм. Він виявив основні характеристики різних типів мислення, вироблених XIX ст., а також ідеально-типові структури історичної роботи взагалі. Вони представлені чотирма тропологічними моделями (тропами поетичної мови): метафора, метонімія, синекдоха та іронія. Вибір істориком тропологічної моделі обумовлюється його індивідуальною мовною практикою.

Таким чином Уайт створив нову концепцію філософії історії - концепцію «естетичного історизму». Сам Уайт вважає її структуралістською: він відшукує в історичному дискурсі жорсткі структури науки, ідеології, поетики, які в сукупності детермінують історичний дискурс. Під дискурсом Уайт розуміє рух думки «назад і вперед», «до і від», і цей рух може бути дологічним, алогічним і діалектичним. Уайт пропонує використовувати слово diatactical, що означає самокритичність дискурсу, іронічність по відношенню до себе і неможливість керуватись тільки логікою. Дискурс для нього — сутнісна медіативна подія, форма вербальної композиції, яка відокремлена від логіки, з одного боку, і від чистої фікції, з іншого. Згідно Уайта, дискурс поділяється на три рівні: дескрипція (мімезиз) даних, виявлених в досліджуваному полі і призначених для аналізу; аргументація або наратив (diegesis); комбінація двох попередніх рівнів (ШаІахіз). Тут виробляються правила, які виявляють можливі об'єкти дискурсу і способи, якими з'єднуються дескрипція і аргументація. Дискурс, таким чином, є способом функціонування свідомості, яким певна невідома територія досвіду асимілюється з тими областями, що вже відомі. Це — процес розуміння, механізм перетворення незнайомого в знайоме. «Цей процес розуміння у своїй сутності може бути тільки тропологічним, — стверджує Уайт, — Тропіка є тінню, якої всі реалістичні дискурси намагаються уникнути, але марно, бо тропіка — процес, яким всі дискурси конституюють об'єкти, що вони намагаються реалістично описати і об'єктивно проаналізувати» [6, с. 25].

Своїм головним завданням Уайт вважає дослідження проблеми відносин між наративним дискурсом в тій формі, як він його розробив у теорії антропології, і історичною репрезентацією. Він підкреслює, що ці відносини стали важливим теоретичним завданням для історіописання з тих пір, як стало ясно, що наративний дискурс передбачає вибір певної онтології і епістемології, що має до того ж ідеологічні та політичні наслідки. Традиційна історіографія розуміла наратив як простий переказ того, що трапилося в минулому. Але реалізм історичного наративу і реалізм хронікрізні речі. Наративний дискурс використовує інші коди і відіграє інше значення, він — не літературний жанр і не вид науки. Історичний наратив має свої витоки в мріях, фантазіях, ілюзіях, бажаннях, очікуваннях, ідеологічних підтекстах історика.

Уайт звертається до семіологічного дослідженням історичного оповідання. Семіологія ідентифікує ієрархію кодів тексту, що мисляться як явні, очевидні, природні шляхи додавання світові сенсу. Центральна функція наративу, через це, не епістемологична, не репрезентаційна, а моральна і політична. Наратив є інструментом для визначення сенсу світу, в якому ми живемо, він надає безперервності і цілісності історичному оповіданню. Послідовність реальних подій не має закінчення, минула дійсність не зникає, змінюється тільки її значення при трансляції від одного фізичного чи соціального простору до іншого. Події історії не можуть бути вивчені емпірично, а лише іншими методами, такими як, тропологічний. Уайт, окреслюючи межі свого риторико-спекулятивного підходу [4], вдається до двох варіантів вирішення проблеми історичної істини — екзистенціалістського та етичного. Він вважає, що досягнута в ході дослідження самоочевидність не може бути зруйнована, і все, що не вписується в пояснювальні моделі антропології, залишається за межами пізнаного. філософська уайт естетичний історизм Одна з оригінальних ідей концепції Уайта — це припущення, що історичний твір містить в собі певний «глибинний структурний початок», який за своєю природою є поетичним в найзагальнішому сенсі слова, точніше — лінгвістичним. На відміну від поширеного розуміння «метаісторичного» як наділеного суто концептуальною природою, що складається з суто теоретичних або «метатеоретичних» понять, які служать історику в розробці пояснювального компонента оповіді, Уайт вважає, що такі поняття утворюють тільки «поверхневий» рівень пояснення. Виокремлений ним «глибинний» (доконцептуальний, образний) рівень визначає те, які саме метаісторичні, вже в традиційному розумінні, поняття використовує історик і те, як саме він їх використовує.

Концептуальний рівень індивідуального історіографічного стилю, властивий тому чи іншому фахівцеві-історику або філософу історичної науки, складається з трьох компонентів: формальної аргументації, вибудовування сюжету розповіді і виявлення ідеологічного підґрунтя описуваних ним подій. Уайт постулює особливий «глибинний» рівень свідомості, на якому мислитель-історик попередньо вибирає форми названих трьох концептуальних компонентів і встановлює пріоритети між ними. Взагалі, процедура попереднього уявлення описуваних істориком подій відповідно до зазначених вибором форм і пріоритетів може мати досить багато типів, Уайт характеризує їх за допомогою тих поетиколінгвістичних прийомів, через які вони здійснюються. Х. Уайт досліджує співвідношення історичного наративу з наративом літературним. Він вважає, що історичний наратив конституюється не з реальності, а з «образів, що висвічуються» і має власні форми існування. Уайт прагне знайти раціональність історичного аргументу на «межовій території» між абсолютною правдою реальності і поезією ірраціональності. Наратив, переконаний він, детермінує очевидність настільки, наскільки очевидність детермінує наратив. Виступаючи проти аргументації Р. Барта, С. Кохена, Ю. Кристевої, Ж. Ліотара, Уайт проблематизує використання наративу в філософії, у зв’язку з його «дисінтелектуалізуючою» функцією. «Абсурд припускати, що оскільки історичний дискурс репрезентується методом наративу, наратив повинен бути міфологічним, казковим, нереалістичним в тому, що і як він говорить нам про світ» [2, с. 31]. Сьогоднішні ж типи анаративних історій, що випускаються літературою постмодерну, пропонують, переконаний Уайт, єдино вірну форму для адекватного відображення особливого сновидчого типу подій, якими позначено наш час і який абсолютно відокремлює його від решти історії. Йдеться, отже, насамперед про конструктивність критичних процедур аналізу постструктуралістського і деконструктивістського філософсько-історичного дискурсу.

Висновок з цього дослідження і перспективи подальших розвідок у даному напрямку

У світлі цієї вимоги ми визначаємо теорію філософії історії, пропоновану Хайденом Уайтом, як літературно-філологічну субсистему епістемологічної підсистеми філософії історії. Цю субсистему розвивають прихильники Уайта — філософи історії, реалізуючи її у деконструктивістських рефлексивних операціях. Першорядною ж заслугою Х. Уайта є те, що він пропонує нову методологію історичних досліджень, коли в ході дискурсу створюється адекватна мова для аналізу історичних феноменів.

Список використаних джерел

• 1. Мегилл А. Историческая эпистемология / перевод Кукарцевой М., Катаева В., Тимонина В. — М.: «Канон+» РООИ «Реабилитация», 2007. — 480 с.
• 2. Уайт Х. Метаистория: Историческое воображение в Европе XIX века. — Екатеринбург: Издательство Уральского университета, 2002. — 528 с.
• 3. Філософія науки та інноваційного розвитку / Чекаль Л. А. (науковий редактор), Сторожук С. В., Горбатюк Т. В., Супрун А. Г., Сподін Л.А., Культенко В. П., Гейко С. М., Савицька І.М.: В 2-х т. — К.: Міленіум, 2014. — Т.І.
• 4. White H. Figural Realism. Studies in the Mimesis Effect. — The Johns Hopkins University Press, 1999.
• 5. White H. The Burden of History // History and Theory. — 1966. — Vol. V. См. также: Idem. Tropics of Discourse. — Baltimore, 1978. — P.27−50, 111.
• 6. White H. Tropics of Discourse. — Baltimore, 1978.
• 7. White H. Metahistory: The historical imagination in nineteenthcentury Europe. — Baltimore; London: The Johns Hopkins university press, 1974.