Природне й суспільне в людині

Природне й суспільне в людині

Являючи собою істоту соціальну, людина разом з тим є частиною природи. Із цього погляду люди — особливий вид Homo sapiens, а отже, людина виявляється істотою біологічною.

Як і всякий біологічний вид, Homo sapiens характеризується певною сукупністю видових ознак. Кожний із цих ознак у різних представників виду може змінюватися в досить більших межах, що саме по собі нормально. Методи статистики дозволяють виявити найбільш імовірні, широко розповсюджені значення кожної видової ознаки. На прояв багатьох біологічних параметрів виду можуть впливати й соціальні процеси. Приміром, середня «нормальна» тривалість життя людини, за даними сучасної науки, становить 80−90 років, якщо він не страждає спадкоємними захворюваннями й не стане жертвою зовнішніх стосовно його організму причин смерті, таких, як інфекційні хвороби або хвороби, викликані ненормальним станом навколишнього середовища, нещасні випадки й т.п. Така біологічна константа виду, що, однак, змінюється під впливом соціальних закономірностей. У результаті реальна (на відміну від «нормальної») середня тривалість життя зросла з 20−22 років у стародавності до приблизно 30 років в XVIII столітті, 56 років у Західній Європі до початку XX століття й 75−77 років — у найбільш розвинених країнах на результаті XX століття.

Біологічно обумовлена тривалість дитинства, дієвий вік і вік старості людини; заданий вік, у якому жінки можуть родити дітей (у середньому 15−49 років); визначається співвідношення народжень одної дитини, близнюків, трієнь і т.д. Біологічно запрограмована послідовність таких процесів у розвитку людського організму, як здатності засвоювати різні види їжі, освоювати мова в ранньому віці, поява вторинних полових ознак і багато чого іншого. За деяким даними, передається в спадщину, тобто біологічно обумовлена, і обдарованість різних людей у різних видах діяльності (музика, математика й т.п.).

Подібно іншим біологічним видам, вид Homo sapiens має стійкі варіації (різновиду), які позначаються найчастіше поняттям раси. Расова диференціація людей пов’язана з тим, що групи, що населяють різні райони планети, адаптувалися до конкретних особливостей середовища їхнього перебування, і це виразилося в появі специфічних анатомічних, фізіологічних і біологічних ознак. Але, ставлячись до єдиного біологічного виду Homo sapiens, представник будь-якої раси має такими властивими цьому виду біологічними параметрами, які дозволяють йому з успіхом брати участь у кожній зі сфер життєдіяльності людського суспільства.

Якщо ж говорити про людську передісторію, то вид Homo sapiens є останньою з відомих сьогодні щаблів розвитку роду Homo. У минулому нашими попередниками були інші види цього роду (такі, як Homo habilis — людина здатна, але наука не дає поки однозначної генеалогії нашого виду.

Біологічно кожний з тих, що жили або живуть нині людські індивіди є унікальними, єдиними, тому що мають неповторний набір генів, одержуваних їм від батьків (виключення становлять одно яйцеві близнюки, що успадковують ідентичний генотип). Ця неповторність підсилюється в результаті взаємодії соціальних і біологічних факторів у процесі індивідуального розвитку людини, тому що кожний індивід має унікальний життєвий досвід (навіть однояйцеві близнюки в міру дорослішання стають у чомусь відмінними друг від друга).

Унікальність кожної людини — факт першорядної філолофсько-світоглядної важливості. Визнання нескінченного різноманіття роду людського, а отже, і нескінченної розмаїтості здатностей і дарувань, якими можуть володіти люди, є один з основних принципів гуманізму.

Залученні відразу у два мири — у мир суспільства й у мир органічної природи людина породжує чимало проблем, що як стосуються актуального існування людей, так і пов’язаних з поясненням самої природи людини. Із числа останніх розглянемо дві, які можна вважати ключовими.

Нагадаємо, що Аристотель називав людину «політичною твариною», підкреслюючи тим самим наявність у чоловік двох основ: тварини (біологічного) і політичного (соціального). Проблема ж полягає в тім, яке із цих початків є домінуючим, визначальним у формуванні здатностей, почуттів, поводження, дій людини і яким образом здійснюється взаємозв'язок біологічного й соціального в людині.

Суть іншої проблеми полягає в наступному: визнаючи, що кожна людина унікальна, своєрідний, неповторний, у практичному житті ми, однак, групуємо людей по різних ознаках, з яких одні (скажемо, підлога, вік) визначаються біологічно, інші - соціально, а деякі - взаємодією біологічного й соціального. Виникає питання, яке ж значення в житті суспільства мають біологічно обумовлені розходження між людьми й групами людей?

Учасниками дискусій навколо цих проблем, що мають багатовікову історію, є не тільки філософи, але й представники спеціальних наук про людину, а також суспільні діячі. Світоглядна значимість таких дискусій очевидна. Адже в ході їх не тільки висуваються, зазнають критики й переосмислюються теоретичні концепції, але й виробляються нові лінії практичної дії, що сприяють удосконалюванню взаємин між людьми.

Пояснимо це на конкретному прикладі. Сьогодні всякий, хто виступає з тезою про біологічну перевагу однієї раси над іншою, буде оцінений суспільною думкою щонайменше як реакціонер, а категоричне неприйняття цієї тези ми вважаємо природним для кожної розсудливої людини. А тим часом такий погляд на речі є історичним завоюванням людства, і притім завоюванням порівняно недавнім. Ще в XIX столітті й навіть на початку XX було поширене переконання в перевазі «білої раси» над всіма іншими, і ідеї, які сьогодні ми оцінюємо як расистські, у тих або інших формах висловлювалися аж ніяк не страшенними реакціонерами, а людьми цілком прогресивних поглядів. Так, німецький біолог Е. Геккель, ревний пропагандист навчання Ч. Дарвіна, в 1904 році писав: «Хоча значні розходження в розумовому житті й культурному положенні між вищими й нижчими расами людей у загальному добре відомі, проте їх відносна життєва цінність звичайно розуміється неправильно. Те, що піднімає людей так високо над тваринами… — це культура й більше високий розвиток розуму, що робить людей здатними до культури. По більшій частині, однак, це властиво тільки вищим расам людей, а в нижчих рас ці здатності розвинені слабко або зовсім відсутні… Отже, їх індивідуальна життєва значимість повинна оцінюватися зовсім по-різному». Помітимо, що подібні погляди в багатьох цілком мирно могли уживатися з почуттями жалю й жалості стосовно людей «нижчих», тобто обділених самою природою рас, навіть із інтересом до їхніх екзотичних вдач і звичаїв. Але й у цьому випадку те був погляд з боку свого «вищого» на чуже «нижче». Звичайно, наша теперішня відраза до подібним до висловлень є плід не одних лише дискусій, а у великому ступені самого досвіду XX століття, що виявив миру чимало жахаючих прикладів геноциду. Але не можна забувати про те, що геноцид знаходив собі виправдання й обґрунтування й у теоретичних міркуваннях.

Ще один приклад того, як часом швидко й різко може мінятися в історії сприйняття біологічно обумовлених розходжень між людьми, — це соціальні взаємини між чоловіками й жінками. Розходження двох підлог, що належить до числа найбільш фундаментальних біологічних розходжень між людьми, у різноманітних формах відбивається в соціальних відносинах і в культурі суспільства. Протягом багатьох століть це розходження осмислювалося людьми крізь призму категорій «вищого» (чоловічого початку) і «нижчого» (жіночого). Боротьба за рівноправність жінок почалася по історичних мірках зовсім недавно — усього лише 100- 150 років тому. І хоча сьогодні в цій області залишається ще багато невирішених проблем, а рух жінок за свої права здобуває часом у західних країнах досить екзотичні й навіть екстремістські форми, не можна не помітити той, наскільки активніше стала участь жінок у житті сучасного суспільства. У всякому разі, нині в суспільній думці усе більше затверджується розуміння того, що розходження підлог повинне розумітися не в плані їхнього протиставлення як нібито «вищого» і «нижчого» .

Біологічні й соціальні підходи до людини У ході дискусій про співвідношення біологічного й соціального в людині висловлюється широкий спектр думок, укладених між двома полюсами: концепціями людини, які прийнято називати біологічними або натуралістичними, прихильники яких відстоюють роль природних, біологічних початків у людині, і соціальними концепціями, у яких людина представлена як усього лише зліпок з навколишніх його соціальних відносин, їхнє пасивне породження. Звичайно, у закінченому виді такі полярні точки зору висловлюються нечасто, однак багато трактувань людини при розгляді співвідношення в ньому біологічне і соціального тяжіють до одному із цих полюсів.

До біологічних концепціях ставиться расизм, що, як уже говорилося, виходить із того, що в головна, істотному природа людини визначається його расовою приналежністю. Подібно расизму, дискредитувало себе вчення соціал-дарвінізм, досить впливовий наприкінці XIX і початку XX століття. Його прихильники намагалися пояснити явища громадського життя (такі, наприклад, як боротьба класів), опираючись на навчання Дарвіна про природний добір і еволюцію (так, вони робили висновок про те, що представники вищих класів займають провідне місце в суспільстві, оскільки найбільш високо розвинути).

Питання про характер божб концепцій повинен розглядатися в плані претензій не тільки на опис того, що є людина, але й на обґрунтування певної програми соціальних дій — будь те виправдання й захист існуючих у даному суспільстві порядків або підпорядкування й навіть винищування «менш пристосованих» представників людства й т.п.

Повною мірою ця вимога ставиться й до концепцій, що тяжіють до іншого полюса, тобто концепціям соціальним. Все те, що ставиться до біології людини, до природних передумов його існування, нарешті, до людської індивідуальності в її проявах, у рамках цих концепцій сприймається як щось другорядне, від чого можна відволікатися при вивченні людини, і більше того, як сирий матеріал, що володіє нескінченною пластичністю, якої можна безмежно маніпулювати в ім'я досягнення того або іншого соціального ідеалу.

Для філософського осмислення тих небезпек, які таять у собі соціальні трактування людини, дуже багато чого дає популярний у минулому сторіччі жанр антиутопій — літератури, що описує вигадане суспільство, у якому панує примітивний, одномірний соціальний ідеал. Яскравим прикладом антиутопії може служити роман англійського письменника О. Хакслі «О, чудовий новий мир» (1932), що оповідає про країну, у якій штучним шляхом відтворюються різні типи людських істот, заздалегідь пристосованих до тих або інших видів праці, але обмежених у всіх інших відносинах. Втім, систематичне винищування мільйонів людей, свого роду вибракування «неповноцінного людського матеріалу», що проводилася, наприклад, гітлерівцями, — це, на жаль, не вимисел, а реальність XX сторіччя.

Біологія людини в епоху науково-технічної революції

Не можна не відзначити, що людством в епоху науково-технічної революції створенно різноманітні засоби, що придушують, що калічить, деформуючі біологічні основи людської істоти, — це й нервово-психологічні стреси, і хімічні препарати, що забруднюють атмосферу, воду, ґрунт, і багато чого іншого. Не випадково в наші дні однієї із глобальних проблем стала проблема збереження людини як біологічного виду. Це змушує багато в чому переосмислювати проблему співвідношення біологічного й соціального в людині.

Як біологічний вид людина надзвичайно пластична. Усякий інший вид здатний вижити лише в межах досить вузької «екологічної ніші», тобто сукупності різних умов і факторів навколишнього середовища. Людина в цьому змісті незрівнянно більше універсальна, біологічна організація дозволяє адаптуватися до досить широкого діапазону зовнішніх умов. Однак і її можливості далеко не безмежні - існують такі граничні значення зовнішніх умов, за межами яких біологічна організація людської істоти перетерплює необоротні, руйнуючі її зміни.

Варто також ураховувати, що у взаємодії біологічного і соціального біологічне — продукт тривалої еволюції - є початком консервативним. В умовах сучасної високорозвиненої технічної цивілізації по цілому ряді параметрів можливості адаптації людського організму близькі до вичерпання. При цьому маються на увазі не тільки фізичні, але й психологічні фактори, пов’язані із забрудненням середовища перебування людини, збільшенням нервово-психічних навантажень у процесі праці й спілкування між людьми, що приведе до стресових станів і породжує так звані «хвороби цивілізації» (сердечні захворювання, психічні розлади, порушення в імунній системі й багато хто інші). Ніколи раніше середовище перебування людини не було так насичене іонізуючими випромінюваннями й забруднені хімічними речовинами, шкідливими для самого його існування й украй небезпечними для його майбутнього, оскільки активізувався мутаційний процес, зріс його негативний вплив на спадковість людини. Особливу складність нинішньої ситуації надає те, що пагубний вплив багатьох з названих факторів безпосередньо не відчувається людьми й викликає наслідку, які будуть позначатися лише в більш-менш віддаленому майбутньому. Це утрудняє мобілізацію сил і ресурсів людства для боротьби з подібного роду наслідками. І проте така мобілізація стає усе більше настійною й невідкладною потребою.

Зневажливе відношення до біології людини далі неприпустимо. Тим більше що біологічна організація людської істоти є щось самокоштовне, і ніякі соціальні цілі не можуть виправдати ні насильства над нею, ні євгенічних проектів її переробки.

Проблема життя й смерті в духовному У житті кожної нормальної людини рано або пізно наступає момент, коли вона задається питанням про кінцівку свого індивідуального існування. Людина — єдина істота, що усвідомлює свою смертність і може робити її предметом міркування. Але неминучість власної смерті сприймається людиною аж ніяк не як відвернена істина, а викликає найсильніше емоційне потрясіння, торкається самих глибин його внутрішнього миру.

Першою реакцією, що випливає за усвідомленням своєї смертності, може бути почуття безнадійності й розгубленості, навіть панічної. Переборюючи це почуття, людина, однак, все життя, що залишилося, існує, обтяжений знанням про прийдешню власну смерть; більше того, це знання, хоча в більшості життєвих ситуацій воно таїться в схованих глибинах свідомості, стає проте основним надалі духовному розвитку людини. Наявністю такого знання в духовному досвіді людини в значній мірі й пояснюється гострота, з якої перед ним встає питання про зміст і мету життя.

Міркування над цим питанням для багатьох людей виявляються вихідним пунктом у виробленні того, що прийнято називати основною «лінією» життя, що підкоряє собі поводження й учинки людини на різних рівнях — будь те суспільство в цілому, або трудовий колектив, або сім'я, або близькі друзі. Відхилення від цієї «лінії» нерідко приводять до болісних моральних колізій, а її втрата — до морального, а те й фізичної загибелі людини. Мета й зміст індивідуального життя кожної особистості тісно пов’язані із соціальними ідеями й діями, що визначають ціль і зміст всієї людської історії, суспільства, у якому людина живе й трудиться, людства як цілого, його призначення, а отже, відповідальність на Землі й у Всесвіті. Цією відповідальністю чітко окреслюються границі того, що можуть і чого не можуть ні при яких умовах робити на індивідуальному й соціальному рівні людина і людство. Цим же визначається й те, якими засобами можуть або не можуть вони домагатися своїх цілей, навіть якщо ці мети представляються високими, моральними.

Але навіть якщо людина керується у своєму житті певними моральними цілями й використовує для їхнього досягнення адекватні їм засобу, він знає, що не завжди й не у всіх випадках може домагатися бажаного результату, що у моральних категоріях позначався за всіх часів як добро, щоправда, справедливість. І виникає питання: що ж, життя його — єдина й неповторна — якоюсь мірою зрівнюється з життям тих, хто живе безцільно, безглуздо й аморально, творить зло, неправда й несправедливість? Питання цей тим більше значимо, що життя кожної людини не нескінченна, а обривається смертю, небуттям. Чи не втрачають внаслідок цього зміст визначення її в моральних категоріях добра й зла, правди й неправди, справедливості й несправедливості? Люди завжди шукали вихід із цього обтяжуючого протиріччя. І знаходили його спочатку в релігійному постулаті про «безсмертя душі», а потім — у поданнях про «абсолютний розум» і «абсолютних моральних цінностях», що створюють нібито основу морального існування людини.

Усвідомлюючи кінцівку свого земного існування й задаючись питанням про сенс життя, людина починає виробляти власне відношення до життя й смерті. І цілком зрозуміло, що тема ця, бути може найважливіша для кожної людини, займає центральне місце у всій культурі людства. Історія світової культури розкриває споконвічний зв’язок пошуків змісту людського життя зі спробами розгадати таїнство небуття, а також із прагненням жити вічно і якщо не матеріально, те хоча б духовно, морально перемогти смерть.

Пошуками відповіді на це питання займалися й займаються й міфологія, і різні релігійні навчання, і мистецтво, і численні напрямки філософії. Але на відміну від міфології й релігії, які, як правило, прагнуть продиктувати людині певні його рішення, філософія, якщо вона не є догматичної, апелює насамперед до розуму людини й виходить із того, що людина повинен шукати відповідь самостійно, додаючи для цього власні духовні зусилля. Філософія допомагає йому, акумулюючи й критично аналізуючи попередній досвід людства, у такого роду пошуках.

Послідовно проведений філософський матеріалізм заперечує яку б те не було можливість особистого фізичного безсмертя для людини, не залишає йому надії на «загробне життя». Тому продумано, осмислено приймаючи матеріалістичний світогляд, людина робить важкий крок, що вимагає особистої мужності й сили духу, того, що у філософії називається стоїцизмом, оскільки відмовляється тим самим від можливості розради, хоча б і ілюзорного. Труднощі цього кроку збільшується ще й тим, що накопичений людством моральний досвід довгий час осмислювався в рамках релігійних систем, а знання моральних цінностей, що обґрунтовуються ними, підпиралося посиланнями на суд і, які очікують кожного після смерті. «Якщо Бога ні, те все дозволено» , — проголошував герой Ф. М. Достоєвського.

Як бачимо, філософія, яких би позицій вона не дотримувалася, не тільки не знімає питання про зміст людського життя, про смерть і безсмертя, але, навпроти, дозволяє його поставити в найбільш гострої, навіть драматичній формі, тим самим повною мірою виявляючи його гуманістичний зміст.

Філософія про сенс життя, про смерть і безсмертя людини Від всіх інших живих істот людина відрізняється найбільше тим, що протягом свого індивідуального життя він ніколи не досягає вищих «цілей» життя родовий, історичної; у цьому змісті він — адекватно не реалізована істота. Така незадоволеність містить у собі спонукальні причини творчої діяльності, не ув’язнені в безпосередніх її мотивах (матеріальних та ін.). Саме тому покликання, призначення, завдання всякої людини — всебічно розвивати свої здатності, внести свій особистий внесок в історію, у прогрес суспільства, його культуру.

У цьому й полягає сенс життя окремої особистості, що вона реалізує через суспільство, але в принципі такий же й сенс життя суспільства, людства в цілому, що вони реалізують, однак в історично неоднозначних формах. Збіг, єдність особиста й суспільного, вірніше, міра цієї єдності, неоднакова на різних етапах історії, і визначає цінність людського життя. Ця міра, таким чином, не є надособистісна або надсуспільної, але поєднує мети й сенс життя особистості й суспільства, а вони можуть перебувати в протиріччі один з одним або, навпаки, збігатися залежно від суспільно-економічних умов.

Таке розуміння змісту й цінності людського життя опирається насамперед на вчення про соціальну сутність людини. Будь-які спроби вивести їх зі сфери біологічного помилкові вже тому, що поводження особистості визначається соціальними, соціально-етичними й морально-гуманістичними факторами, які є його регуляторами. Добре сказав про це Л. Н. Толстой: «Людина може розглядати себе як тварина серед тварин, що живуть сьогоднішнім днем, він може розглядати себе і як члена сім'ї і як члена суспільства, народу, що живе століттями, може й навіть неодмінно повинен (тому що до цьому нестримно тягне його розум) розглядати себе як частина всього нескінченного миру, що живе нескінченний час. І тому розумна людина повинен був зробити й завжди робив по відношенню нескінченно малих життєвих явищ, що можуть впливати на його вчинки, те, що в математику називається інтегруванням, тобто установлять, крім відношення до найближчих явищ життя, своє відношення до всього нескінченного за часом і простором миру, розуміючи його як одне ціле». Підкреслюючи значення «відносини до цілого», Толстой уважав, що саме звідси людина виводить «керівництво у своїх учинках» .

Л. Н. Толстой бачив сенс не в тім, щоб жити, знаючи, «що життя є дурна, зіграний наді мною жарт, і все-таки жити, умиватися, одягатися, обідати, говорити й навіть книжки писати. Це було для мене огидно…». Визнати «нісенітницю життя» Толстой не міг, як не міг бачити її зміст тільки в особистому благу, коли «живе й діє людина тільки для того, щоб благо було йому одному, щоб всі люди й навіть всі істоти жили й діяли тільки для того, щоб йому одному було гарно…». Жити так, не піклуючись про загальне добро, по Толстому, може лише «тваринна особистість», що не підкоряється велінню розуму. На таке тваринне життя, на жаль, протягом всієї історії людства була приречена більшість трудящих. Доводиться визнати, що й у нашім суспільстві, якщо мати на увазі його сучасний стан, подібні форми життя одержали широке поширення.

У думках Толстого залучає найвища людяність, тобто органічна з'єднуваність думки й почуття неповторної й нескінченної в самій собі особистості з іншими людьми й людством у цілому, що і дозволяє усвідомити, що сенс життя укладений у самому житті, у її вічному русі як становленні самої людини.

Думка про неминучість біологічної смерті людини, що проходить червоною ниткою через всю творчість Л. Н. Толстого, нерозривно зв’язана в нього із твердженням морального, духовного безсмертя людини. Смерть страшна для тих, хто «не бачить, як безглузда й погибельна його особисте самотнє життя, і хто думає, що він не вмре… Я вмру так само, як і все… але моє життя й смерть будуть мати сенс і для мене й для всіх» .

Моральний сенс життя Л. Н. Толстой поширює й на смерть, і тому для нього «людина вмерла, але його відношення до миру продовжує діяти на людей, навіть не так, як при житті, а у величезне число раз сильніше, і дія це в міру розумності збільшується й росте, як все живе, ніколи не припиняючись і не знаючи перерв». Живучи для блага інших, людина, уважає Толстой, «тут, у цьому житті вже вступає в те нове відношення до миру, для якого немає смерті й установлення якого є для всіх людей справа цього життя» .

На трохи іншому розумінні морально-філософського змісту людського життя робить акцент інший російський мислитель — В. С. Соловйов. Воно резюмується в нього в тім, як вирішується їм питання про співвідношення особистості й суспільства, їхніх інтересів і цілей. На думку Соловйова, «не можна по суті протиставляти особистість і суспільство, не можна запитувати, що із цих двох є мета й що тільки засіб». Затверджуючи нескінченність людської особистості як аксіома моральної філософії, він протестує як проти індивідуалізму, так і проти таких прихильників колективізму, які, «бачачи в житті людства тільки суспільні маси, визнають особистість за незначний і минущий елемент суспільства, що не має ніяких власних прав і з яким можна не вважатися в ім'я так званого спільного інтересу». Очевидно, що В. С. Соловйов виступає тут з позицій морально-етичного гуманізму, критикуючи всякі форми мнимого колективізму й затверджуючи моральний зміст людського життя як процес удосконалювання її соціальної сутності й духовних підстав.

Література

1.Франк С. Л. Реальність і людина. — К., 1997.

2.Холл К, Линдсей Г. Теорії особистості. — К., 1997.

3.Хьепл К., Зиглер Д. Теорії особистості. — К., 1997.4.Фромм Э. Анатомия человеческой деструктивности. — М., 1994.