Теоретичні основи і принципи соціально-економічного районування

Реферат на тему:

Теоретичні основи і принципи соціально-економічного районування

План

1. Теоретичні засади комплексування і районізації. Сучасні проблеми реґіоналізації України.

2. Поняття соціально-економічного району.

3. Принципи соціально-економічного районування.

4. Структури і типи соціально-економічних районів.

5. Рівні соціально-економічного розвитку.

— 1 ;

Відміни в характері способу життя, функціонування та розвиток господарства в межах однієї країни обумовили проблему її розчленування, поділу, що дістала в науковій літературі назву районування. Районування є могутнім методом наукового аналізу і синтезу складних явищ і об'єктів, їх прогнозування, планування і управління нимице складний процес просторового впорядкування інформації, вид географічної таксономізації (поряд з зонуванням і ареалоутворенням), що дозволяє глибше зрозуміти особливості розміщення досліджуваних явищ і об'єктів та їх територіальної організації.

Районування — це об'єктивний процес формування і розвитку територій як інтегральних виробничо-територіальних систем (економічне районування) або суспільно-територіальних систем (соціально-економічне районування). В дійсності цей процес проходить незалежно від його пізнання. В районотворенні відбиваються об'єктивні та суб'єктивні чинники формування і розвитку економічних, соціальних та соціально-економічних районів.

Комплексний економiчний i соціальний розвиток — це процес, спрямований на рацiональне використання мiсцевих природних i трудових ресурсiв, ефективний розвиток економiчного потенцiалу певної територiї при науково-обгрунтованiй спецiалiзацiї її господарства i, одночасно, на розвиток соцiальної iнфраструктури, сфери послуг для населення, виробництво товарiв народного споживання, забезпечення охорони навколишнього середовища. Крiм того, комплексний економiчний i соцiальний розвиток спрямований на досягнення найбiльшої економiчної i соцiальної ефективностi, передбачаючи водночас пiдвищення продуктивностi суспiльної працi, виробництво продукцiї з найменшими затратами, пiдвищення життєвого рiвня населення. Разом з цим, необхiднiсть забезпечення оптимального поєднання галузевого i територiального управлiння економiкою, з метою всебiчного розвитку продуктивних сил i посилення територiального аспекту, не означає повного задоволення потреб суспiльства за рахунок внутрiшнiх резервiв, що суперечило б територiальному подiлу працi i вело б до перетворення окремих територiй в замкнутi системи.

Термiн «соцiально-економiчний територiальний комплекс» означає взаємоузгодженi ланки суспiльного виробництва на певнiй територiї (С.Я.Ниммик, 1969). Тобто СЕК — це iсторично сформованi, взаємопов'язанi i взаємообумовленi на певнiй економiчнiй територiї галузi виробничої i соціальної сфер, якi вiдзначаються спiльнiстю проблем розвитку, функцiональною структурою, цiлiснiстю, вiдносною автономнiстю i своєю часткою в суспiльною територiальному подiлi працi (Hиммик С.Я., 1981). Соцiально-економiчний територiальний комплекс У.I.Мересте визначає як територiальну єднiсть суспiльного виробництва в цiлому на певнiй суспiльно-iсторичнiй основi.

В економічній географії проблема реґіоналізації є передусім проблемою економічного районування країни. Проф. Шаблій О.І. пропонує в даному питанні звернути основну увагу на такі проблеми реґіоналізації:

1) мета районування;

2) методологічні засади районування;

3) теоретичні основи районування, в т. ч. принципи районування;

4) українська національна спадщина у сфері економічної реґіоналізації.

Він же виділяє такі цілі районування:

а) науково-пізнавальні - виявлення реальних просторових відмін у різних сферах життєдіяльності суспільства;

б) управлінсько-регулятивні - розроблення регіональної політики та її реґіоналізації;

в) дидактичні - викладання у середній та вищій школах економічної географії.

Сьогодні великий район слід розглядати як відносно автарктичну демососоціоеконоічну систему. Ряд з трьох категорій повертається в зворотному напрямку: не спеціалізація — комплексність — автаркія, а автаркія — комплексність — спеціалізація. В ринковому суспільстві територіальна спеціалізація стане наслідком комплексного розвитку, а не його основою.

Традиційно трактована спеціалізація, як участь регіону у міжрайонному поділі праці, звужує діяльнісну диверсифікацію, яка є суттєвим засобом повноцінного функціонування, а часом і виживання регіону. Навіть економічно вигідна, але надмірна спеціалізація призводить до монополізму спеціалізованих районів.

З урахуванням конституційного положення про Українську державу із соціальною економікою, комплекси господарства районів потрібно розглядати як соціально орієнтовані. Тому їх треба трактувати не стільки як економічні (господарські), скільки як суспільно-географічні системи. У структурі кожної системи комплексоформування ядром є не галузі спеціалізації, а населення з його проблемами.

— 2;

Як зазначає У.Г. Прагі, такий район розглядається як інтегральний господарський комплекс, розміщений на певній території. Він включає виробничу і невиробничу сферу і населення конкретного регіону з усією їх економічною і соціальною взаємодією.

Опустимо тлумачення соціально-економічного району, пропоноване М.Д. Шаригіним, Є.Б. Алаєвим, але згадаємо як це поняття подає О. М. Паламарчук: «- це така територіальна частина суспільства, яка розвивається в конкретних природно-господарських умовах і являє собою цілісність, яка сформувалась на основі закономірностей розвитку суспільства і взаємодії суспільства і природи.

Більш модерно тлумачить термін СЕР М.Д. Пістун, вводячи поняття суспільно-географічний район — ділянка території, відносно цілісна ланка суспільства, яка характеризується певною спеціалізацією і комплексно-пропорційним розвитком людської діяльності. В основі згаданих визначень лежить економічний принцип.

Тепер, коли на перше місце у суспільному життя вийшла людина з її потребами, а економіка стала головним засобом реалізації цих потреб та інтересів, слід вивчати соціально-економічні райони з наголосом на соціальному факторі. Тут значним проривом вперед є визначення подане О.І. Шаблієм (2000), в якому поєднуються поняття «соціально-економічний район», «антропогеографічний район», суспільно-географічний район" - це великий регіон України, територія якого тісно пов’язана з найбільшим населеним пунктом — демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає її головні зовнішні функції і геопросторову організацію.

— 3 ;

При районуванні слід дотримуватись певних принципів, які випливають із закономірностей районотворення і водночас є основою методів членування території.

М.І. Долішній, М. М. Паламарчук та О. М. Паламарчук (1997) виділяють наступні принципи соціально-економічного районування:

— змістовність соціально-економічного районування — соціально-економічний район є не статистично однорідною територією за якоюсь ознакою (дуже поширене уявлення), а соціально-економічною єдністю, цілісністю, спільністю життєдіяльності.

Як характерну рису району часто називають реально існуючу зв’язаність. У наш час ця ознака стає відносною. Дуже часто цілі підприємства працюють на довізній сировині, а вся їхня продукція вивозиться за межі регіону. Таким чином зовнішня зв’язаність переважає внутрішню. В основі цього лежить використання дешевої робочої сили та наявного устаткування. Тому інтуїтивне уявлення про те, що в межах району існують більш інтенсивні зв’язки, ніж поза ними, зараз певною мірою треба переглянути.

З наведеного принципу випливає, що інтегральне соціально-економічне районування не можна здійснити тільки за допомогою узагальнення кількісних показників, тут обов’язково повинні бути і якісні неформальні моменти, структурне наповнення виділених таксонів.

— перспективний аналіз районування — визначається часова властивість мереж районування. За допомогою районування треба вирішувати і прогнозувати соціально-економічні завдання. Районування може реконструктуювати минуле, відбивати стан реґіоналізації соціально-економічної диференціації.

Принцип висуває вимоги до показників, параметрів районування. Вони повинні мати часову стійкість, відбивати довготривалі процеси.

— проблемність районування — націленість його на вирішення соціально-економічних проблем у різних регіонах України. Разом з районуванням мають бути визначені і регіональні соціально-економічні проблеми.

— відповідність соціально-економічного районування і адміністративно-територіального устрою України — незбалансованість окреслених двох окреслених проблем веде до внутрішньої соціально-економічної розбалансованості.

Серед інших принципів соціально-економічного районування дослідники пропонують: 1) зміцнення територіальної єдності держави- 2) врахування історико-географічних особливостей українських земель, національно та етнічного складу населення- 3) посилення територіальної спеціалізації виробництва і можливості для комплексного та економічного і соціального розвитку території- -4) збереження єдності локальних систем розселеннявибір найбільших центрів, які стануть ядрами районів Проф. О.І. Шаблій виділяє наступні ознаки районів, які певною мірою можна визнати принципами районування:

1) Тісний соціально-економічний, демографічний і культурний взаємозв'язок території району з головним ядром її найбільшим за кількістю населення містом.

2) Формування у великому регіоні ТСЕК, тобто такого просторового поєднання населення, соціальної, економічної та екологічної сфер, в якому на основі їх взаємозв'язаності, збалансованості взаємодоповнюваності створюються оптимальні умови для життєдіяльності суспільства.

3) Спеціалізація району в загальноукраїнському поділі та інтеграції праці.

4) Можливість здійснювати в межах району територіальне регулювання та координацію соціальних, економічних, демографічних процесів на субукраїнському рівні.

Виділяються, за М.Д. Пістуном, фактори районоутворення:

— рівень розвитку географічного поділу праці, господарська вигода від нього, характер внутрішніх і зовнішніх зв’язків та особливості їх територіальної локалізації;

— рівень розвитку матеріально-технічної бази і науково-технічної озброєності праці (основні виробничі фонди, транспортна мережа, будівельна база, регіональна технічна політика);

— наявність необхідних природних умов і ресурсів як матеріальної основи діяльності людини (рівень освоєності території);

— наявність трудових ресурсів з певними трудовими навичками, кваліфікацією праці, національними та етнічними особливостями;

— функціональні типи населених місць;

— рівень урбанізованості території;

— рівень розвитку соціальної інфраструктури, його територіальна локалізація;

— національні межі.

Конкретними критеріями процесу районування повинні бути:

— наявність вузлової проблеми як єдності природи, виробництва і волі людей;

— урахування районоформуючого значення міст як ядер господарських вузлів, центрів і пунктів;

— рівень сформованості та інтенсивності зв’язків;

— вплив історичних особливостей розвитку людської та природних характеристик території (заболоченість, залісненість, гористість тощо);

— рівень життя населення.

— 4 ;

Основний зміст суспільно-географічного району характеризується структурою, насамперед функціональною структурою — сукупністю суттєвих зв’язків між його компонентами, внутрішніми властивостями предметів і явищ. Найважливішими її суспільно-географічними ознаками є територіальна спеціалізація, комплексно-пропорційний розвиток та особливості управління.

Функціонально-територіальна структура соціально-економічних районів характеризує співвідношення і взаємне розміщення різних форм територіального зосередження діяльності людини.

Функціонально-управлінська структура соціально-економічного району повинна бути ієрархічно підпорядкована системі органів управління життям населення в регіоні. Вона повинна територіально реалізувати механізм прийняття рішень, від яких залежить стратегія і тактика діяльності людини, досягнення певних соціально-економічних та економічних результатів (цілей). Сьогодні відбувається становлення новітньої системи управління. Що поєднує галузеве і територіальне управління.

Література:

1. 1.Андрейцев Ю.І. Екологічна експертиза, право та практика. — К.: 1998, 230 с.

2. 2.Бахмачук Ю. А. Доповідь про забезпечення народогосподарського комплексу водою і стан водних ресурсів. — Львів: 2000, 58 с.

3. 3.Білявський Г. О. Основи загальної екології. — К.: 1999, 154 с.

4. 4.Водний кодекс України.

5. 5.Ворнов А. К. Навколишнє середовище та розвиток. — Харків: 1998, 243 с.

6. 6.Друзь В. Л. Методичні засади еколого-географічних досліджень річкових систем. — Рівне: 2000, 139 с.

7. 7.Махортов Ю. А. Эколого-экономические проблемы использования земельных угодий. — Луганск: 1999, 140 с.

8. 8.Музика О. Л. Проблеми використання водних ресурсів України. — К.: 2000, 352 с.

9. 9.Постанова Верховної Ради України Про основні напрями державної політики України у галузі охорони довкілля, використання природних ресурсів та забезпечення екологічної безпеки.

10. 10.Пропозиції Держводгоспу до проекту програми діяльності Кабінету Міністрів України.

11. 11.Семенченко П. М. Практика экономического регулирования и охраны окружающей среды /Приаз. гос. техн. ун-т. — Донецк: 1997, 143 с.

12. 12.Старченко В. Я. Проблеми і перспективи розвитку водних ресурсів К.: 1998, 108 с.