Правосвідомість та її регулювання

Вступ

правосвідомість правотворчість нормативний Новітні дослідження правової свідомості і правової культури вітчизняними вченими-юристами, попри вельми помітні зміни векторів наукових пошуків останніх років, залишаються серед основних напрямів теоретичних і практичних досліджень правознавців, що свідчить про актуальність цієї проблематика для становлення правової культури суспільства в незалежній Україні. Більше того, дослідження правової свідомості і правової культури, «очищені» від ідеологічних штампів і нашарувань недавнього минулого, відкривають дійсну соціальну значущість правової свідомості окремої особи, соціальних груп та інших суспільних об'єктів у всіх сферах правового життя.

Раціональну основу підходів до правосвідомості і правової культури сьогодні складають положення загальної психології про те що, свідомість людини є вищим проявом психічної діяльності її як суспільної істоти. Людська свідомість має виключно унікальну здатність відображати існуючий навколишній світ. І хоча індивідуальна свідомість має виражений «суб'єктно-суб'єктивний» характер, тобто сприйняття людиною реальної дійсності, пов’язане з особливостями її внутрішнього духовного світу, здатність свідомості досить адекватно відображати навколишній світ науково доведена безумовно. Більше того, через практичну діяльність свідомість досить «творить» цей світ. У виникненні і розвитку людської свідомості сучасна наука пріоритетну роль віддає саме практичній діяльності, в процесі якої здатність високо організованої матерії (мозку) відбивати навколишній світ набуває нових якостей та рівнів.

Правосвідомість це не тільки відбиття в індивідуальній свідомості духу й характеру вже діючих у суспільстві законів, правосвідомість може творчо коректувати й критикувати чинні закони й інститути з позицій індивідуальної справедливості, що здобуває глибокий життєвий зміст і значення для досить великої маси людей. У цьому контексті варто мати на увазі те, що як форма свідомості й світогляду правосвідомість формується в процесі правової соціалізації, що і визначає ставлення людини до права Правосвідомість формується під впливом низки соціальних факторів: історичного досвіду суспільства, соціального оточення індивідів, власного соціального досвіду окремих індивідів і груп. Вона сполучається із соціальною структурою суспільства, здобуває різну наповненість, форму залежно від соціального суб'єкта: суспільства в цілому, класів, груп, верств, окремих індивідів. Передбачається, що в демократичному суспільстві основна маса громадян досить глибоко засвоїла різноманітні правові феномени, добре інформовані в правовому відношенні, позитивно ставляться до діяльності судової влади, правоохоронних органів. Головними ціннісними орієнтаціями правосвідомості громадян у демократичному суспільстві є наступні цілі: свобода (захист від сваволі сильних, а також наділених владою), загальне добро (забезпечення високого рівня життя співгромадян), справедливість, законність (влада законів, а не людей), рівність (забезпечення рівного покарання, справедливий розподіл благ і обов’язків). Правосвідомість громадян у демократичному суспільстві сприяє формування громадянського суспільства, в основі якого — вільна особистість із високим рівнем правосвідомості, соціально відповідальна, здатна відстоювати свої права й свободи, а також конструктивно взаємодіяти з іншими особистостями в ім'я їхніх загальних цілей, інтересів і цінностей. Діяльність українських властей за роки незалежності характеризувалися беззаконням, правовим нігілізмом і правовим ідеалізмом, падінням державної дисципліни, високим рівнем корупції та іншими негативними моментами, що, у свою чергу, сприяло формуванню відповідної правосвідомості громадян, яка за визначенням не могла бути демократичною.

Правовова свідомість як одна із форм суспільної свідомості, таким чином, існує в системі суспільних явищ, з якими вона пов’язана багатосторонніми зв’язками. Надзвичайно великого значення для подальшого просування теорії правосвідомості і правової культури в сучасних умовах набирає аналіз співвідношення правової свідомості і правової діяльності (правової активності). Цю проблематику свого часу досить плідно досліджували М.І. Козюбра, М.П. Орзіх, Ю. А. Оборотов, В. В. Оксамитний, М.П. Рабінович та інші вітчизняні вчені, зусиллями яких створено значний науковий доробок аналізу великого спектру існуючої тут проблематики.

1. Правосвідомість: поняття, структура та роль в суспільному житті

1.1 Поняття правосвідомості

Свідомість людини, відображаючи об'єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою і регулятором поведінки людини. Свідомість додає цілеспрямованого характеру людській діяльності.

Процеси виникнення, розвитку та функціонування права безпосередньо пов’язані зі свідомою діяльністю суб'єктів суспільних відносин. У науці розрізняють різні форми суспільної свідомості: політичну, моральну, етичну, релігійну та правову.

Правосвідомість становить відносно самостійну сферу (ділянку) свідомості:

* суспільної;

* групової;

* індивідуальної.

В ній відображена правова дійсність у вигляді знань про право, осмислення того, що є правом, яким воно було (ставлення до права минулих років) і яким має бути (ставлення до майбутнього права), а також у вигляді правових настанов поведінки як реакції на оцінку чинного права, роботу правозастосовних органів. Правосвідомість має бути властива не тільки творцям юридичних норм, законодавцям, а й усім громадянам держави.

Правосвідомість — це система ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до чинного, минулого та бажаного права, а також до діяльності, пов’язаної з правом.

Ключовий пункт правосвідомості - усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини і оцінка чинного права з погляду його відповідності загальнолюдським цінностям, що знайшли закріплення в міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки виражає ставлення індивіда до правової дійсності, а й спрямовує її на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

Виникнення правової свідомості є результатом еволюції свідомості суспільства загалом: від міфологічної свідомості - до логічної, а від логічної - до правової, та підвищенням ролі права у процесі регулювання суспільних відносин. Першим недосконалим нормам права відповідала примітивна правосвідомість, яка мала емпіричний характер. З розвитком і накопиченням правових знань, їх якісною зміною, відбуваються зміни в структурі і змісті правосвідомості проходить декілька етапів: знання права — ставлення до права — здійснення правової поведінки.

З’ясування змісту норм права — суб'єктивних прав і юридичних обов’язків — допомагає особі зіставити ці знання з наявною практикою, накопичити правові знання, виробити власну правову позицію. Цей процес опосередковується свідомістю особи та врешті-решт формує її правосвідомість.

Свідомість людини являє собою форму відображення (пізнання) навколишнього світу, яка знаходить свій вияв у різних оцінках, критичних зауваженнях і пропозиціях щодо функціонування певних явищ і процесів, які таким чином включаються у сферу життєдіяльності людини і суспільства. Однією з найважливіших складових частин свідомості є правова свідомість людини. Виникаючи до або після права чи разом з ним, правосвідомість супроводжує право протягом усієї правової історії, всього існування державно-організованого суспільства. Категорія «правосвідомість» служить для відображення особливого виміру правової дійсності, ставлення людей і суспільства до права, правової поведінки людей, правової діяльності держави, її інституцій.

Правосвідомість відображає правову дійсність, що склалася за конкретно-історичних умов у тій чи іншій країні, але водночас впливає на функціонування й розвиток правової системи. Вона є активним елементом системи правового регулювання суспільних відносин — право не може здійснювати свій регулятивний вплив інакше як через людей, безпосередньо впливаючи на їхню свідомість. За посередництвом правових ідей та теорій, почуттів та емоцій норми права, інші правові явища оцінюються з точки зору життєвих потреб та інтересів людей і суспільства, справедливості, формуються установки на правову поведінку, уявлення щодо критеріїв ефективності правового регулювання, шляхів реформування та удосконалення законодавства, судово-правової системи, юридичної практики.

У демократичній державі стрижнем правосвідомості є визнання принципу верховенства права, життя і здоров’я, честі та гідності, недоторканності і безпеки людини як найвищої соціальної цінності, беззастережна повага до прав людини і громадянина як невід'ємних від особи можливостей, що становлять юридичний фундамент життєдіяльності людини.

Отже, правосвідомість — це сукупність суб'єктивних елементів правового регулювання: ідей, теорій, емоцій, почуттів та правових установок, за посередництвом яких відображається правова дійсність, формується ставлення до права та юридичної практики, ціннісна орієнтація щодо правової поведінки, бачення перспектив і напрямків розвитку правової системи з точки зору забезпечення гідного існування людини, справедливості у міжлюдських стосунках, ефективної організації життєдіяльності держави і суспільства Для правової свідомості характерні такі риси. Правосвідомість є одним з різновидів суспільної свідомості їй, як і іншим формам суспільної свідомості (філософській, релігійній, моральній, політичній, естетичній), властиво відображувати навколишній світ, однак не увесь, а лише певний його аспект — правову дійсність. В умовах формування засад правової, демократичної державності правова складова суспільної свідомості дістає додаткові стимули для свого розвитку, становлення як однієї з найважливіших її частин.

Носіями правосвідомості є різні суб'єкти права: особистість, громадські об'єднання, політичні партії, державні органи і їх посадові особи, юристи-науковці, юристи-практики, суспільство в цілому. В правовій свідомості відбивається ставлення суб'єкта до права, юридичної практики, поведінки (діяльності) інших суб'єктів правовідносин, їх оцінка. Правосвідомість знаходить свій вияв на всіх стадіях механізму правового регулювання, впливає на функціонування практично кожного елемента правової системи.

Об'єктом пізнання правосвідомості зазвичай є чинне право в усій багатоманітності його виявів. Разом з тим вона може містити в собі оцінку права минулого (аналіз правових пам’яток, наприклад Римського права, Руської правди) або формувати уявлення про право бажане, майбутнє.

1.2 Структура правосвідомості

За своїм змістом правосвідомість є складним системним правовим явищем. Компоненти, що утворюють її (ідеї, теорії, концепції, почуття, емоції, настрої, установки тощо), структурно об'єднуються в дві відносно автономні компоненти — правову психологію і правову ідеологію.

Правова психологія — це сукупність настроїв, почуттів, емоцій, переживань з приводу права, окремих правових явищ. Так, проявами правової психології буде відчуття справедливості, повага до прав і свобод людини, байдужість до беззаконня або страх перед відповідальністю, емоційна реакція (у вигляді оплесків, викриків і т. ін.) присутніх у залі судових засідань на певне рішення судді, тобто емоційне ставлення до права. В цілому — це стихійна, несистематизована і найпоширеніша форма усвідомлення права, яка тією чи іншою мірою властива усім суб'єктам і може виникнути з приводу будь-якого правового явища.

Помилково було б оцінювати цю складову правової свідомості як щось другорядне. Ігнорування правової психології як населення, так і окремих осіб у процесі формування і проведення державної правової політики може призвести до суттєвої протидії (пасивної чи активної) здійсненню тієї чи іншої реформи (такою була, наприклад, протидія антиалкогольній кампанії під час перебудови в СРСР, несприйняття частиною державних службовців адміністративної реформи в сучасній Україні тощо). Особливість правової психології визначається ще й тим, що вона містить елементи несвідомого. Йдеться про певні психічні явища і процеси (інтуїція, психологічний афект, звичка, збудження, соціальне збудження — паніка тощо), які обумовлені певними фактами навколишнього світу, вплив яких на свою поведінку людина зазвичай не усвідомлює. Однак ця сфера може активно впливати на формування як правомірної, так і протиправної поведінки (стереотипів, звичок тощо).

У структурі правової психології вирізняють такі елементи:

· сталі (правові стереотипи, традиції, звички) і динамічні (настрої, почуття, хвилювання);

· пізнавальні (правові емпіричні знання, уявлення, погляди) і емоційні (правові емоції, почуття, настрої).

Правова ідеологія — це сукупність ідей, принципів, теорій, концепцій, які в систематизованій формі відображають і оцінюють правову дійсність. Для правової ідеології характерне цілеспрямоване наукове, в тому числі філософське, осмислення права не на рівні його окремих проявів, а як цілісного явища, яке має свою власну цінність. Прикладом правової ідеології є вчення природно-правової, позитивістської, класової та інших теорій права. Частину цієї ідеології становлять сучасні наукові погляди на право.

У правовій ідеології можуть відбиватися інтереси великих соціальних груп (класів, професійних, релігійних, етнічних груп), хоча конкретна правова теорія або концепція завжди формулюється безпосередньо тим чи іншим науковцем. В основі діяльності будь-якої сталої політичної партії завжди лежить певна політико-правова ідеологія — ідеологія лібералізму, консерватизму, соціал-демократичного або іншого спрямування. Більше того, розвиток будь-якої держави і навіть регіонального об'єднання держав передбачає наявність такої ідеології (національної ідеї). Так, державне будівництво в СРСР відбувалося на основі ідеології марксизму-ленінізму, а в основу розбудови української державності покладено панівну в Європейському Союзі концепцію демократичної, соціальної, правової держави. В цілому політико-правова ідеологія розвинених держав дістає своє відображення передусім в конституції країни.

До формування правової ідеології в демократичній, правовій державі висуваються такі вимоги. Вона повинна:

1) формуватися на основі пріоритету загальнолюдських стандартів і цінностей, зокрема верховенства права і закону, принципів демократії, прав і свобод людини і громадянина тощо;

2) будуватися на критичному сприйнятті вітчизняного і зарубіжного історичного досвіду, вивченні нових поглядів та підходів до правових явищ;

3) орієнтуватися на раціональне поєднання інтересів особи, суспільства і держави, виходячи при цьому з тези, що саме людина і її права визнані найвищою соціальною цінністю, на досягнення соціального і політичного компромісу.

У структурі правової свідомості виділяють три блоки: правові знання, правові оцінки і правові установки. Суб'єкт правосвідомості набуває правові знання у процесі осмислення різних правових явищ, включаючи відомості про конкретні норми права, призначення правового регулювання, роль тих чи інших правозастосувальних і правоохоронних органів держави тощо. Разом з тим, наявність певного обсягу правових знань ще не визначає рівня правосвідомості, який визначається також розумінням сутності права, правових норм, інших правових явищ, їхніх вимог, цілей та призначення.

Необхідність і обсяг правових знань зумовлені включеністю суб'єкта у систему правових відносин. Набуття, засвоєння правових знань здійснюється за допомогою соціального і правового досвіду особи. Крізь призму власного правового досвіду суб'єкт сприймає нові правові явища, що обумовлює наявність певного оціночного ставлення, яке відображується у значимості, цінності як одержаних знань, так і правової дійсності, з точки зору особи. Роль правових оціночних уявлень полягає у тому, що особа не просто здійснює дії, передбачені певними юридичними нормами, а осмислює свою поведінку з точки зору її законності, відповідності вимогам закону.

Правові установки — це певні психологічні комплекси, які характеризують правову свідомість особи, впливаючи як на правову поведінку, так і на формування уявлень, оцінки правових явищ. Тобто, правові установки впливають як на регулятивну, так і на пізнавальну та оціночну функції правосвідомості.

Зв’язок правової ідеології та правової психології полягає в тому, що правова ідеологія збагачує правову психологію ціннісно-нормативними орієнтирами, а правова психологія є єдиним джерелом формування правових норм, оскільки, на відміну, від правової ідеології, є більш мобільною: швидко реагує на зміни, що відбуваються в юридичній практиці, відображаючись в почуттях, настроях і поглядах, які, своєю чергою, безпосередньо впливають на усвідомлення особою правових змін.

Відмінність правової ідеології від правової психології полягає в тому, що якщо остання має переважно емоційний, поверховий характер, складається стихійно, переважно на основі повсякденного побутового досвіду людей, то правова ідеологія в процесі пізнання права прагне дійти до виявлення його сутності, змісту, виявити існуючі закономірності і зв’язки, а отже, представити ці знання у вигляді певної догми. Вона складається на основі наукових досліджень, вивчення юридичної літератури, в тому числі підручників.

Знаходячись у невід'ємному зв’язку правова психологія і правова ідеологія формує третій компонент правосвідомості - поведінковий, або вольовий елемент правосвідомості включає в себе мотиви правової поведінки, правові установки, тобто ті установки, які зумовлюють та визначають поведінку особи у правовому середовищі.

Спочатку людина отримує інформацію про певну сторону правового життя. Отримавши цю інформацію, людина починає її аналізувати. На підставі цього у неї виробляється певна оцінка того чи іншого правового явища. Залежно від оцінки правових явищ з’являється певний мотив поведінки, людина вирішує, як їй діяти в тих чи інших умовах, пов’язаних з тим чи іншим правовим явищем. Поведінкові елементи напряму пов’язані з волею людини.

Дізнавшись про закон і оцінивши його, людина вирішує, як вона буде діяти в межах, передбачених законом. Дотримуватись його чи ні, визначається вольовим компонентом правосвідомості. Вольову спрямованість ще називають вольовою установкою, тобто готовністю людини до певних дій.

Таким чином, завдяки дії цих трьох елементів правосвідомості у людей формуються правові знання (отримуються в результаті ознайомлення з правовою нормою), правові оцінки (зіставлення норми права зі своїми власними цінностями), правові установки (вольова спрямованість поведінки, готовність до певних дій). У реальному житті всі ці компоненти правосвідомості виявляються як ціле, вони чітко не структуровані та не відділяються одне від одного.

1.3 Роль правосвідомості в суспільному житті

Правосвідомість, як одна з форм суспільної свідомості, тісно пов’язана з іншими формами суспільної свідомості, що є об'єктивним і закономірним процесом. Політична свідомість, як суспільна поглядів на взаємовідносини між різними суб'єктами політичних відносин, на зміст, методи й форми діяльності органів державної влади та посадових осіб, слугує одним із джерел формування правосвідомості.

Зв’язок правосвідомості з моральною свідомістю можна простежити на прикладі формування змісту понять «правомірність», «протиправність», «законність», «правопорядок» тощо, котрі базуються на загальновідомих і усталених категоріях «добро» та «зло», їх співвідношені. Наприклад, не існує конституційних норм, які не мали б політичного та морального змісту. Тож у процесі реалізації таких норм правосвідомість функціонує в єдиній системі суспільної свідомості. Поняття, зміст, структура правосвідомості є предметом дослідження загальної теорії держави та права. Цим проблемам у власних дослідженнях значну увагу приділяли Л. Петражицький, М. Рейснер, І. Фарбер, О. Лукашова, Е. Назаренко та ін.

Об'єктивним є взаємозв'язок права та правосвідомості. Право і правосвідомість не створюють одне одного. Вони формують в об'єктивних умовах і взаємодіють. Право впливає на правосвідомість, формує уявлення членів суспільства про їхні права й обов’язки, а правосвідомість впливає на право, визначає практику правозастосування, зумовлює нормотворчу діяльність держави.

Виконання суб'єктами приписів правових норм, ефективність право реалізаційної діяльності залежить від розуміння ними змісту цих приписів.

На процес формування правосвідомості впливають суспільне становище, духовна культура суспільства, зокрема і правова, стан право виховної роботи, інтелектуальні можливості особи.

Визначають такі форми виховання правосвідомості: залучення широких верств населення до правотворчої діяльності, розвиток інститутів прямої демократії та представницької демократії (проведення референдумів, всенародних опитувань), правова пропаганда; правильне застосування правових норм органами державної влади, державними підприємствами й установами; охорона конституційних прав і свобод громадян тощо.

Право як соціальне явище викликає те чи інше ставлення до нього людей, яке може бути позитивним (людина розуміє необхідність права) або негативним (людина вважає право непотрібним і безкорисним). Люди в тій чи іншій формі висловлюють своє ставлення до всього, що охоплюється правовим регулюванням, що пов’язано з уявленнями про право (до законів та інших нормативно-правових актів, до діяльності суду й інших правозастосовних органів, до поведінки членів суспільства у сфері дії права). Людина ставиться певним чином і до права, яке існувало в минулому, і до права, яке вона хотіла б бачити в майбутньому. Це ставлення може бути раціональним, розумним і емоційним, на рівні почуттів, настрою. Те чи інше ставлення до права і правових явищ у суспільстві може бути в однієї людини і у групи людей, людської спільності.

Якщо визнати право об'єктивною реальністю, то слід визнати і наявність суб'єктивної реакції людей на право, що іменується правосвідомістю. Правосвідомість — неминучий супутник права. Це зумовлено тим, що право — регулятор відносин між людьми, які наділені волею і свідомістю. Очевидним є те, що процес створення права (правотворчість) пов’язаний із свідомою діяльністю людей, що право є продуктом цієї діяльності. Ясно і те, що процес втілення права в життя є, як правило, усвідомлена, вольова діяльність людей.Ілюстрацією дії свідомості як на раціональному, так і на емпіричному рівні, може служити правотворча діяльність парламенту Української держави. Прикладом роботи свідомості в процесі реалізації права є життя кожного з нас, коли ми при здійсненні юридично значимих діянь керуємося не текстом нормативних актів, а тими уявленнями про них, які склались у нашій свідомості.

Правосвідомість звичайно не існує в «чистому» вигляді, вона взаємопов'язана з іншими видами і формами усвідомлення реальності й дійсності. Так, досить часто правосвідомість переплітається з моральними переконаннями. Люди оцінюють право і правові явища з точки зору моральних категорій добра і зла, справедливого і несправедливого, совісті, честі та ін. Ставлення до права часто визначається політичними поглядами. Однобічний політичний підхід до права (який був наприклад, характерний для марксистсько-ленінського ставлення до права) не дає можливості повністю зрозуміти його сутність і роль в житті суспільства. В нашій юридичній науці й юридичній освіті необхідно прагнути до деполітизації права і правосвідомості.

Правосвідомість тісно пов’язана з філософськими теоріями, ідеологічними переконаннями, релігійними доктринами. Деякі мислителі визнавали, що норми права, їх обов’язковість і примусовість живуть лише у свідомості людей, тому право — явище психологічне (Л. Петражицький). Інші підкреслювали зовнішню примусовість права як зовнішнього засобу регулювання свободи людини (Г. Гегель). Треті визнавали право класовим регулятором суспільних відносин (К. Маркс, В. Ленін). Четверті визнавали за правом роль гаранта природних прав людини (Ш. Монтеск'є, Ж.-Ж. Руссо).

Вплив правосвідомості на організацію суспільного життя доволі значний. Цим пояснюється внесення його в механізм правового регулювання як одного із засобів впливу на суспільні відносини. Специфічна риса правосвідомості як складової частини механізму правового регулювання полягає втому, що його роль не обмежена будь-якою однією стадією правового впливу. В тій чи іншій мірі вона присутня на всіх етапах механізму правового регулювання права.

Найбільш відчутну роль правосвідомість відіграє на стадії реалізації права, у процесі втілення в життя юридичних прав і обов’язків. Життя людини яскраво демонструє, що свідомість, думка, образ, вольове зусилля дійсно управляють поведінкою людей, ініціюють і регулюють їх дії та вчинки у всіх сферах життєдіяльності, в тому числі правової.

Від рівня, якості, характеру, змісту правосвідомості здебільшого залежить те, якою буде поведінка людини в суспільстві - правомірною, соціально корисною чи неправомірною, соціально шкідливою і небезпечною.

Специфіка правосвідомості полягає в тому, що воно сприймає, а потім і відтворює життєві реалії через призму справедливого, праведного, вільного. Воно вимагає встановлення загальнообов’язкових норм поведінки. Правосвідомість окреслює кордони правового і не правового, правомірного і протиправного. Воно вимагає юридичних заходів для забезпечення права. На відміну від інших форм свідомості правовому більшою мірою властиві формалізованість, визначеність і категоричність. Але в першу чергу правосвідомість зорієнтоване на створення всіх умов для здійснення прав людини і громадянина.

У процесі правозастосування специфічну роль відіграє професійна правосвідомість. Кожна посадова особа, особливо робітники правоохоронної сфери діяльності держави — судді, слідчі, прокурори, — зобов’язані знати зміст, смисл норм права, вміти застосовувати правила тлумачення, бути переконаними у справедливості і законності тих рішень, які вони приймають. Не випадково норми кримінально-процесуального, цивільного процесуального кодексів прямо приписують суддям оцінювати докази, виносити рішення, керуючись і нормою права, і своїм внутрішнім переконанням. Професійна свідомість відіграє вирішальну роль при переборенні прогалин у праві, застосуванні аналогії права і закону. Без належних знань принципів права, вміння порівнювати між собою схожі норми права правозастосування практично неможливе.

2. Класифікація і функції правосвідомості

2.1 Класифікація форм правосвідомості за суб'єктами і глибиною відображення правової дійсності

Усвідомленню сутності правосвідомості сприяють проведені за різними критеріями класифікації. Так, з точки зору глибини відображення правової дійсності вирізняють три рівня правосвідомості.

Звичайний рівень — це найпоширеніший рівень правової свідомості, який виникає під впливом конкретних життєвих обставин, особистого досвіду й отриманої освіти, характеризує ставлення особи до права на побутовому рівні. Як правило, він має емоційний, поверховий характер, отже, в його структурі домінує правова психологія. Для людей з таким рівнем правосвідомості характерне знання в загальних рисах окремих принципів права, а також поєднання правових поглядів з моральними, етичними настановами.

Наприклад, переконання в тому, що розстріляти вбивцю — єдиний спосіб боротьби зі злочинцями та злочинами.

Професійний рівень — характеризує ставлення до права юристів-практиків, держаних службовців тощо, тобто осіб, які мають спеціальну освіту, поглибленні та формалізовані знання принципів і норм права, вміння їх застосовувати в практичній діяльності в різних сферах суспільних відносин: господарській, цивільній, шлюбно-сімейній, кримінальній та ін. Професійна правовідомість відрізняється від звичайної обсягом і глибиною правових знань, а від наукової - вмінням застосовувати.

Носії професійної правосвідомості, як правило, не лише володіють спеціалізованими, конкретизованими знаннями чинного законодавства, але й вмінням, навичками його застосування. Разом з тим слід зазначити, що професійній правосвідо­мості, внаслідок певної спеціалізації юристів, властивий диференційований характер. Так, найвищий рівень правосвідомості серед юристів-практиків притаманний суддям, які в процесі здійснення правосуддя зустрічаються з найрізноманітнішими правовими і пов’язаними з правом явищами.

Для юристів рівень правової підготовки має вирішальне значення. Він є вищим за рівень знань пересічного законослухняного громадянина. Цей рівень обумовлений як необхідністю знати і розуміти право, так і вмінням його застосовувати. Так, у процесі правозастосування існують окремі етапи (встановлення фактичних обставин справи, юридична кваліфікація діяння, тлумачення норм права, прийняття рішення у справі), кваліфіковано виконати які можуть тільки юристи.

Науковий рівень — формується в результаті спеціальних науково-дослідницьких робіт на основі теоретичного узагальнення правових знань у правознавців, які здійснюють наукові дослідження в галузі дії правової системи та прогнозування її подальшого розвитку, є джерелом правотворчості й підґрунтям право реалізаційної практики.

На відміну від буденної наукова правосвідомість передбачає не лише наявність юридичної освіти, але й уміння оперувати правовими категоріями, принципами, теоріями, концепціями, здійснювати широкі і глибокі узагальнення правового матеріалу, тобто має систематизований, комплексний характер. Сутність та особливість наукової правосвідомості розкривається також через співвідношення її структурних елементів — у ній правова ідеологія превалює над правовою психологією.

За суб'єктами (носіями) правосвідомість поділяється на індивідуальну, групову, масову та суспільну. Разом з тим зазначимо, що суспільна, групова і масова правосвідомість не існує поза індивідуальною.

Індивідуальна правосвідомість — це система особистих поглядів, уявлень, почуттів з приводу права. Вона формується під впливом ЗМІ шляхом усвідомлення суспільного досвіду; визначається правовими суспільними відносинами, системою чинного права, з одного боку, а з другого, — правовою культурою суспільства, індивідуальних обставин життя, зовнішнього середовища і залежить від рівня правової освіти особи.

Групова правосвідомість — формується навколо певної ідеї, окремого правового акта тощо (правосвідомість суспільної групи, громадської організації, партії та ін.) На процес її формування впливає спільність інтересів, традицій, умов життя, а також авторитет лідера групи. Діапазон відмінностей правосвідомості різних груп може бути надзвичайно широким: від можливості створювати тимчасові союзи для досягнення спільної мети (наприклад, передвиборчі блоки або утворення парламентської більшості з представників різних фракцій) до прямого протистояння між ними.

Від групової слід відрізняти масову правосвідомість, яка характерна для нестабільних, тимчасових суспільних утворень, наприклад натовпу, учасників мітингів, демонстрацій. Масовій правосвідомості не властиве досягнення згоди учасників таких утворень з широкого кола правових питань, ці об'єднання мають ситуативний характер.

Суспільна правосвідомість — відображає суспільну мету та завдання правового регулювання; набуває прояву під час проведення загальних акцій: виборів парламенту, обрання глави держави, проведення референдуму чи загальнонаціонального опитування.

Суспільна правосвідомість притаманна великим соціальним утворенням (населенню країни, окремого регіону, певному етносу). Наприклад, низкою характерних особливостей відрізняється класична юридична правосвідомість, яка заснована на вірі в право і порядок, справедливість суду, тоді як для пострадянських країн властиві ознаки підміни правосвідомості етичними поглядами, поширення правового нігілізму, зневажливе ставлення до права і закону. Слід підкреслити, що протягом десяти років в українському суспільстві зроблені важливі, але тільки перші реальні кроки для утвердження принципів верховенства права, непорушності прав і свобод людини.

Взаємозв'язок названих видів правосвідомості полягає в тому, що суспільна правосвідомість складається із правосвідомості окремих осіб. Своєю чергою, правосвідомість особи, індивіда формується під впливом суспільної правосвідомості, навколишнього середовища, зокрема правового, юридичної практики тощо. Отримані в результаті виховання, навчання, спілкування знання про право є основним джерелом формування індивідуальної правосвідомості.

2.2 Функції правосвідомості як зовнішній і внутрішній прояви правосвідомості в системі суспільних відносин

Функції правосвідомості - основні напрями впливу правосвідомості на розвиток суспільних відносин. Загалом виділяють такі функції правосвідомості: правостворювальну, регулятивну, пізнавальну, оцінну, розвитку правової науки.

Правостворювальна — згідно даної функції правосвідомість, як засіб усвідомлення потреби в правовому регулюванні, у джерелі права, постає вже при виникненні соціальних, економічних і політичних відносин у суспільстві, що потребують правового врегулювання та характеризують природу права як явища, котре передує волі законодавця.

Вивчення потреби правового регулювання, прийняття рішення про необхідність розробки правового акта, створення такого акта, обговорення, доопрацювання, узгодження та його прийняття суб'єктами правотворчості - усе це вимагає існування високого рівня правосвідомості цих суб'єктів.

Регулятивна — як і процес правотворення, правореалізації відбувається на основі правосвідомості. Норми права регулюють суспільні відносини не безпосередньо, а через уплив на свідомість конкретних суб'єктів суспільних відносин. Іншими словами, правосвідомість опосередковує зв’язок норми права та її реалізації, а реалізації норм права — це, насамперед, усвідомлення суб'єктами потреби діяти згідно з нормами права. Регулятивність правосвідомості зумовлена її природою. Правосвідомість виникає та функціонує згідно з правом як самостійна форма суспільної свідомості, спрямована на опосередкування правового регулювання суспільних відносин, його координацію з іншими видами нормативного регулювання. Одним із проявів регулятивної ролі правосвідомості є її вплив на процес правореалізації, а саме на процес свідомого виконання, використання, дотримання та застосування приписів правових норм. Із метою підвищення ефективності правореалізаційного процесу, населенню постійно роз’яснюють зміст норм права, закріплюється його сутність у свідомості за допомогою різних способів і методів, виховується повага до права та сприйняття його як соціальної цінності.

Суспільна правосвідомість формує індивідуальний світогляд особи щодо чинних норм права та є основою правової культури суспільства.

Поглиблення правосвідомості громадян, здійснення правомірної поведінки безпосередньо залежать від глибини усвідомлення змісту права, правових принципів і ідей.

Оцінна функція передбачає набуття правового досвіду, здійснення юридичної практики сприяє формуванню емоційного ставлення особи до різних проявів правової дійсності (чинного законодавства, своєї поведінки та поведінки довколишніх суб'єктів, діяльності органів державної влади тощо), оцінки їхнього значення для потреб юридичної практики. На підставі реалізації емоційного ставлення виникають правові установки як можливість особи сприймати й оцінювати правову дійсність, формувати життєву позицію та готовність діяти відповідно до цієї оцінки й позиції.

Функція розвитку правової науки передбачає виникнення правової науки на підставі накопичених суспільною правосвідомістю знань, проходить від суспільної правосвідомості. Розвиток правової науки зумовлений правовою практикою, потребами державного розвитку, необхідністю постійного збагачення суспільної правосвідомості науковими знаннями. Підвищення рівня наукового управління суспільством, необхідність теоретичної та практичної розробки актуальних проблем правотворення й державотворення, правової культури потребують постійного розвитку правової науки.

Правосвідомість стимулює розвиток правової науки, визначаючи потреби суспільного розвитку, котрі ще не отримали правового регулювання; сприяє підвищенню ролі правової науки в суспільстві як системи знань про об'єктивні закономірності виникнення та розвитку права, його місця і ролі в суспільному житті.

Функції правосвідомості відображають соціально-змістовну, предметно-діяльнісну спрямованість правосвідомості, характеризують її специфічні способи та форми прояву, визначають її соціальну цінність та місце в правовій системі. Крім того, аналіз функцій правосвідомості дає змогу з’ясувати соціальні джерела походження і існування права; основні напрями та методи впливу правосвідомості на суспільну практику, її соціальну цінність, призначення, завдання і способи прояву.

3. Роль правосвідомості в процесі правотворчості і право реалізації

Правосвідомість є одвічним супутником права. В їх суперечливому розвитку відбувається регулювання суспільних відносин. Правосвідомості і праву притаманні окремі спільні риси: вони входять до єдиної правової системи; виконують нормативні функції; регулюють суспільні відносини; обумовлюються одними соціально-економічними, політичними, ідеологічними, культурними та іншими факторами.

Все це обумовлює їх єдність. Правосвідомість як важливий прояв права може здійснювати самостійне правове регулювання, що відбувається при відсутності інших нормативних правових явищ, які є складовими частинами права. Наприклад, це може мати місце при застосуванні аналогії закона і аналогії права.

Разом з тим правосвідомість і право мають відносно автономний характер. Так, право завжди є об'єктивним, реальним, інституційним утворенням, зміст якого становить система загальнообов’язкових, формально визначених норм і принципів, втілених у відповідні форми (джерела) права. Правосвідомість, як форма суспільної свідомості, завжди є суб'єктивним явищем, зміст якої становлять: правові ідеї, поняття; уявлення людей про минуле чи бажане право; суб'єктивне ставлення до чинного права як феномену суспільного життя; масові емоційні реакції на право, на вчинки людей, особливо представників влади, та інші духовні елементи.

У певних історичних ситуаціях (післяреволюційні, перехідні періоди від одного типу правової системи до іншого), коли право ще не стало завершеною системою, коли система лише формується, правосвідомість стає основою усього механізму правового регулювання. Проте явище це тимчасове, правосвідомість може замінювати правову систему лише до повного її становлення.

Істотно різняться ці категорії і за рівнем та характером своєї структури. Право має чітку структуру, тобто поділяється на окремі групи, які в юридичній науці дістали назву правових інститутів, галузей, що у своїй сукупності утворюють єдину органічну цілісність. Структурні елементи правосвідомості (правова ідеологія і правова психологія, правосвідомість індивідуальна, групова, суспільна та ін.), на відміну від права, не утворюють єдиної органічної цілісності, оскільки правосвідомість за своєю природою не є єдиним системним утворенням. Можна говорити лише про відносну цілісність правосвідомості в межах певної правової системи.

Різняться право і правосвідомість і механізмами своєї дії. Механізм дії правового регулювання, через який право впливає на поведінку суб'єктів права, втілений у складному інституційному юридичному інструментарії (норми права, суб'єктивні права і обов’язки, правові акти та ін.) і передбачає застосування державного примусу. Законодавче право регулює поведінку людей шляхом встановлення загальних, формально визначених зразків, еталонів поведінки — владних імперативів, що впливають на свідомість і волю людей. Як регулятор поведінки людей воно має об'єктивний характер, не є проявом свідомості окремої людини, груп людей. Дія правосвідомості полягає в загальній правовій оцінці соціальних фактів, у судженнях про відповідність поведінки суб'єктів суспільних відносин нормам і принципам права. Свою регулятивну функцію правосвідомість здійснює через усвідомлення обов’язковості юридичних норм, принципу законності і, разом з тим, критеріїв правильності, соціальної виправданості поведінки або фактів. Правосвідомість характеризується різноманітністю суджень, ставлення суб'єктів до чинного права, оскільки одна людина може визнавати чинне право, інша засуджувати, третя — виказувати байдужість до нього. Аналогічний характер має правосвідомість окремих груп населення.

Право і правосвідомість посідають кожне своє місце в правовій системі суспільства, що також різнить їх. Право — це нормативний елемент правової системи, те, звідки бере початок правове регулювання сучасних відносин. Для нього характерний обмежений обсяг, оскільки воно окреслюється своїми нормативними установками. На відміну від нього правосвідомість, як духовне утворення, пронизує не тільки всі форми, стадії механізму правового регулювання, а й елементи правової системи.

Право і правосвідомість різняться і за часом своєї дії. Право існує і діє настільки, наскільки воно виражено в певних формах права. Час дії права визначає законодавець. Право може змінюватись, але особливість його така, що воно може діяти тільки у встановлених межах. Правосвідомість безмежна в часі. Вона існує поряд з «сьогоднішнім» правом, охоплює своїм уявленням минуле і майбутнє право і має здатність впливати на процеси правотворчості і правореалізації.

Право і правосвідомість перебувають у тісному взаємозв'язку, зміст якого становить їх взаємозалежність. З одного боку, правосвідомість у своєму розвитку залежить від права, як могутнього засобу інтелектуального і морального впливу, що сприяє розвиткові тих чи інших правових уявлень. її становлення і розвиток потребують знання правової системи. З другого боку, правосвідомість, як могутнє «силове» поле, теж впливає на право. Цей вплив правосвідомості відчувається як у процесі правоутворення, так і в процесі правореалізації. Конкретні шляхи і засоби цього впливу різноманітні.

Усі потреби суспільства, інтереси різних груп населення, держави, тобто усі суспільні відносини, що потребують правової регламентації, перш ніж набути нормативного закріплення, стають предметом правосвідомості передусім суб'єктів правотворчих повноважень, які покликані формулювати, приймати, вносити зміни, систематизувати різні форми права, зокрема нормативно-правові акти.

Формою впливу правосвідомості на правоутворення наукове прогнозування розвитку права. Форми прогнозування можуть бути різними: наукові публікації з обґрунтуванням необхідності в майбутньому прийняття певних законів, внесення до них змін; програмні заяви політичних партій, виборчих блоків відносно свого бачення розвитку галузей права; висловлювання державних і політичних діячів з таких же питань.

Впливає на правоутворювальний процес і така форма прояву правосвідомості, як планування законодавчої діяльності. Наявність плану сприяє залученню до цього процесу різних зацікавлених суб'єктів, які можуть висувати свої пропозиції, альтернативні проекти, а це зумовлює накопичення матеріалу, що може бути використаний при розробці, обговоренні проекту закону.

Важливою формою впливу правосвідомості на правоутворення і законотворчість є розробка концепцій окремих законів, інших нормативно-правових актів. Визначення в концепції мети «правового регулювання, обґрунтування завдань, які слід буде вирішити в разі прийняття того чи іншого акта, теоретичний виклад конкретних шляхів регулювання суспільних відносин і таке інше, — все це дає можливість суб'єкту правотворчих повнова­жень заздалегідь вивчити питання про доцільність прийняття окремих приписів, нормативно-правових актів, спрогнозувати ефективність їх регулятивного потенціалу і прийняти рішення про їх розробку або відкласти її на майбутнє.

Своєрідною за змістом, формою впливу правосвідомості на правоутворення є її провідна роль на конкретних стадіях законотворчого процесу. При цьому значення того чи іншого виду правосвідомості має специфіку на кожній стадії. Так, для визначення шляхів формування права правова психологія дає «будівельний матеріал» у вигляді помислів, почуттів, намірів людей відносно врегулювання певної сфери суспільних відносин. При розробці законопроекту законодавець спирається на правосвідомість і враховує правову культуру народу, окремих соціальних груп, створює правові приписи, які б втілювали в собі очікувані суб'єктами суспільних відносин еталони і зразки поведінки.

У процесі правореалізації, правосвідомість відіграє не менш важливу роль, а ніж у правотворчості. Це пояснюється природою поведінки (діяльності) суб'єктів права. Хоч яка б була їх поведінка, вона завжди є обміркованою, включає в себе психологічні елементи. При цьому значення того чи іншого виду правової свідомості визначається формою реалізації норм права. При звичайних (простих) формах — виконанні, дотриманні, використанні - правосвідомість орієнтує суб'єктів права на добровільне виконання і додержання норм права, на недопущення зловживання правом при його використанні. Тут на перше місце висувається рівень почуття права і законності, що виконує функцію гаранта найбільш масового добровільного дотримання та виконання норм права.

Висновок

Правосвідомість підпорядковується загальним закономірностям розвитку суспільної свідомості. Вона виступає, як специфічне відображення правової, соціальної, політичної реальності суспільства, реальних відносин, що існують у даному суспільстві.

Правосвідомість — це специфічна форма суспільної свідомості. На відміну від інших форм суспільної свідомості, правосвідомість має свій особливий предмет відображення і об'єкт впливу — право як систему юридичних норм, правовідносини, законодавство, правову поведінку, правову систему в цілому. Правосвідомість не тільки відбиває у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб'єктів права на певні зміни у правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

Правосвідомість виконує певні функції.

Функції правосвідомості - це основні напрямки її впливу на правові явища, правову систему в цілому.

До основних функцій правосвідомості належать:

1) регулююча; (правостворююча, емоційна);

2) оціночна;

3) розвитку правової науки.

За суб'єктами (носіями) правовсвідомості виділяють:

· індивідуальна;

· колективна;

· масова;

· суспільна.

За глибиною відображення правової дійсності:

звичайну;

· професійна;

Професійна включає в себе науково-теоретичну (вчені-юристи, кандидати та доктори наук) та практичну (практичні працівники-юристи).

Важливим чинником, який позитивно впливає на формування правосвідомості громадян, є їх активна участь у реформуванні всіх сфер суспільного життя через участь у діяльності політичних партій, громадських об'єднань, неурядових організацій та інших інститутах громадянського суспільства, але тільки у такому випадку, коли вони виникли на законній основі і діють у межах закону. Саме за таких обставин формується самостійна, автономна особа, виробляються уміння і навички самостійного мислення і діяльності, набувається досвід свідомої і компетентної участі у громадській роботі, виховується повага до права, чинного законодавства

Істотний вплив на правосвідомість виявляють інші форми суспільної свідомості, перш за все політична свідомість і мораль, а також суспільна психологія, історичні традиції, спосіб та уклад життя, який склався.

Відповідно, з одного боку під правосвідомістю розуміють сукупність ідей, уявлень почуттів, які відображають ставлення суспільства до права, його структури, механізму правового регулювання суспільних відносин. З другого — правосвідомість можна розглядати як спосіб впливу права через свідомість окремих індивідів на закріплення навичок їхньої правової правомірної поведінки.

Список використаної літератури

1. Алексеэв С. С. «Механизм правового регулирования в социалистическом государстве» — М., 1966 р.

2. Альчук М., Матвеєва Г. Правосвідомість як чинник стабільності // Вісник Львівського університету. Серія: філософські науки. — Вип. 4. — Львів, 2002 р.

3. Бандурка О., Пушкін О., Зайцев П. Право і держава — теоретичний аспект // Право України. — 2010. — № 1.

4. Васькович П. Правосвідомість та її вплив на менталітет українського народу // Право України. 2008. — № 6 с. 56−58

5. Вєдерніков Ю. А «Теорія держави і права» К., — 2005 р.

6. Голосніченко І. Правосвідомість і правова культура у розбудові Української держави // Право України. — 2005. — № 4. С. 78−79

7. Грищенко А. В. «Правововий закон: питання теорії та практики в Україні» Автореферат дисертації на здобуття канд. Юрид. Наук. — К., 2011 р.

8. Губарь О. М. Тенденции развития правосознания молодежи в современной Украине // Молодежь и государство: Материалы Второй международной научно-практической конференции, Донецк, 2003 р.

9. Загальна теорія держави і права // За редакцією проф. М.В. Цвіка, доц. В. Д. Ткаченка, проф. О. В. Петришина // Харків «Право» 2002 р.

10. Загальна теорія держави і права. Навчальний посібник. Калюжний Р. А., Тимченко С. М., Пархоменко Н. М. Легуша С.М. м. Київ 2006 р.

11. Кельман М. С., Мурашин О.Г." Загальна теорія держави і права" // вид. — Кондор 2008 р.

12. Кириченко В. М., О.М. Куракін — Теорія держави і права модульний курс. Навчальний посібник м. Київ 2010 с. 115−118

13. Марчук В. М. Правомірна поведінка, правопорушення та юридична відповідальність — К., 2007 р.

14. Носков В., Кальянов А., Єфросиніна О. Правосвідомість у соціально-політичному розвитку людини // Політичний менеджмент. — 2005. — № 5 (14)

15. Остроумов Г. С «Правовое сознание действительности» М. Наука. 1999

16. Правознавство: Навчальний посібник / За заг. ред. С. М. Тимченка, Т.О. Коломоєць — Запоріжжя: Запорізький національний університет, 2009. — с. 345

Тарахонич Т.І Механізм правосвідомості: теоретико — правові аспекти // Правова держава. — вип. 12. К., 2001 р.

17. Твердохліб Л. В Виховання правової культури старшокласників // Творчість в технології виховання та навчання: Зб. Наук.праць. Вип.9. — Київ — Запоріжжя: Ін-т педагогіки і психології профосвіти, 1998 р.

18. Третяк С. Правове забезпечення правової культури населення як умова створення основ громадянського суспільства // Право України. — 2005. с. 13