Предмет та методологія теорії держави та права

План Вступ

1. Теорія держави та права, як наука

1.1 Поняття теорії держави та права

1.2 Історія розвитку теорії держави та права

1.3 Місце теорії держави та права серед інших юридичних наук

2. Предмет та методологія держави та права

2.1 Предмет теорії держави та права

2.2 Методологія теорії держава та права

3. Актуальні питання предмету та методології держави та права

3.1 Сучасні класифікації методів теорії держави та права в Україні

3.2 Проблеми визначення предмету теорії держави та права в українській науці

Висновки Список використаних джерел Вступ Проблеми виникнення, природи, сутності держави і права, їх функціонування ролі і значення в житті суспільства, державно-правової дійсності й тенденцій її розвитку, політико-правових процесів і їх відображення у свідомості людей відносяться до числа найскладніших і ключових. Теоретичне осмислення й усвідомлення цих проблем — необхідна умова наукового управління суспільними процесами. Саме життя висунуло теорію держави і права до числа фундаментальних наук.

Теорія держави і права — це загальна, загальнотеоретична юридична наука. Вона займається дослідженням проблем, загальних для всіх юридичних дисциплін. Останні, на відміну від теорії держави і права, мають більш конкретний, прикладний характер. Оскільки теорія держави і права розкриває глибинні зв’язки і відносини і на цій основі формулює головні, основні висновки, можна говорити про те, що теорія держави і права — наука фундаментальна.

Теорія держави і права посідає особливе місце у системі суспільних наук. Це пояснюється її специфічним об'єктом вивчення — державно-правовими явищами. Ці явища вивчаються багатьма суспільними науками, які досліджують їх з точки зору свого предмета. Теорія держави і права, будучи самостійною галуззю юридичних наук, вивчає не суспільство взагалі, а саме державу і право як суспільні явища, основні й загальні закономірності та ознаки виникнення, розвитку і функціонування держави і права.

Теорія держави і права — наука, що має направляюче, методологічне значення, і, насамперед — у відношенні галузевих юридичних дисциплін. Положення теорії держави і права є найбільш істотними для характеристики основних тенденцій розвитку державно-правових явищ. Теорія держави і права виробляє поняття, категорії, класифікації, ідеї, концепції, що використовуються в інших юридичних науках. У вивченні галузевих юридичних наук відповідної сфери юридичної дійсності, тобто визначеної частини цілого, загальні теоретичні висновки є відправними крапками, що поєднують стержнем, являються підставою для приватних досліджень.

Будь-яка теорія, тобто система ідей, понять суджень, набирає статус науки, коли піднімається до вироблення узагальнених і достовірних об'єктивних знань про визначені процеси і явища дійсності, пропонує систему способів прийомів (механізм) використання цих знань у суспільній практиці. Наука включає в себе творчу діяльність вчених для одержання істинних знань, а також усю суму наявних знань як результат наукового виробництва. На відміну від інших видів діяльності наука забезпечує приріст знань, відкриває нові горизонти у відповідні сфери і тим самим стимулює будь-яку іншу діяльність.

Проте для успішної діяльності у будь-якій науці на сам перед потрібно мати чітке поняття того, що саме ти вивчаєш (тобто визначити предмет науки) та яким чином ти це вивчаєш (тобто розробити методологію дослідження).

Сьогодні проблему визначення предмету і методу загальноюридичної науки досліджують такі науковці, як Скакун (Теорія держави та права), Кельман, Мурашин, Хома (Загальна теорія держави та права), Зайчук, Оніщенко (Теорія держави і права Академічний курс), В. С. Нерсесянц (Проблеми загальної теорії держави та права) К. Г. Волинка (Теорія держави і права).

Дані науковці сформували сучасні уявлення про предмет та метод теорії держави та права проте дана тема є настільки широкою, що дослідити її повністю неможливо. Зокрема досі немає одностайної відповіді на такі питання, як що саме включає в себе предмет загальноюридичної науки, які методи використовуються для дослідження даного предмету, саме ці проблеми обумовлюють актуальність даної роботи.

Метою даної роботи є: дослідити специфіку сучасних уявлень про предмет та метод теорії держави та права, дати відповідь на актуальні питання, що виникають з подальшим розвитком даної науки і її взаємодією з іншими суспільними науками.

Об'єктом даного дослідження являється сучасна наука про теорію держави та права.

Предметом дослідження є: конкретнее вивчення предмету та методу загально юридичної науки.

Методологічну основу даної роботи складають: діалектичний, системно-структурний, функціональний методи, методи кількісного й якісного аналізу, порівняльний, формально-юридичний порівняльно-правовий методи.

Результати даної роботи можна використовувати, як додатковий матеріал для підготовки до семінарів з теорії держави та права, у подальших наукових дослідженнях терії держави і права.

1. Теорія держави та права, як наука

1.1 Поняття теорії держави та права Держава і право як суспільні явища вивчаються багатьма суспільними науками, які досліджують їх з точки зору свого предмета. Теорія держави і права, будучи юридичною наукою, вивчає не суспільство взагалі, а саме державу і право як суспільні явища.

Уособлюючи систему знань про основні та загальні закономірності існування і розвитку держави і права, ця наука досліджує їх соціальну природу, дає пояснення їх сутності, розкриває значення держави і права у житті суспільства. Закономірність як категорія, що досліджується теорією держави і права, є насамперед об'єктивним, необхідним, загальним і сталим зв’язком державно-правових явищ між собою та з іншими суспільними (соціальними) явищами, зв’язком, який втілює якісну визначеність державно-правових явищ, їх політико-юридичні властивості. Сама наука про державу і право в її найширшому розумінні виступає системою знань про загальні політико-юридичні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ, які досліджуються у цілому. Наукові положення, висновки та основні категорії загальної теорії держави і права посідають самостійне місце у системі соціогуманітарних наук, а притаманна останній специфіка дозволяє визнати її самостійною галуззю суспільствознавства. Вказана специфіка полягає, насамперед, у тому, що тільки ця наука має основними об'єктами своїх досліджень правову і державну організацію суспільства.

Теорія держави і права відрізняється від таких наук, як природні або технічні, адже вона є суспільно-гуманітарною наукою, предметом дослідження якої є суспільні явища — держава і право. Разом з тим її можна класифікувати як політико-юридичну науку, тому що вона вивчає особливі аспекти суспільного життя, які безпосередньо належать до галузі права, політики, державно-владної діяльності. Зазначеним теорія держави і права відрізняється від інших соціогуманітарних наук, що безпосередньо, як це відбувається у юриспруденції, не досліджують державно-правові явища. Вона є загальнотеоретичною наукою, яка вивчає основні і загальні закономірності та ознаки функціонування і розвитку держави і права.

Розрізняють загальні та специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування держави і права.

Загальні закономірності, які притаманні державі і праву як суспільним явищам, вивчаються філософією, соціологією й іншими суспільними науками. В свою чергу теорія держави і права використовує доробок цих наук і застосовує їх для зясування державно-правових явищ.

Специфічні закономірності вивчаються безпосередньо теорією держави і права й характеризують державу і право з позиції їхніх понять, функцій, форми тощо.

Крім закономірностей, теорія держави і права досліджує значне коло питань, які мають вагоме значення для всіх юридичних наук, формулює основні теоретичні поняття і категорії юриспруденції, такі як: сутність, тип, форми, функції, структура та механізм держави і права, правова система, норми права та їх джерела, галузі й інститути права, суб'єктивне право і юридичний обов’язок, правове регулювання, правовідносини, правосвідомість, правова культура, права і свободи людини і громадянина, їх законодавче визначення, додержання і захист.

Окрім суто реальних державно-правових відносин, процесів, явищ та категорій, до предмета теорії держави і права належать також уявлення людей щодо цього, а саме та частина суспільної свідомості, яка пов’язана з державою і правом, ними опосередковується. Причому теорія держави і права орієнтується не тільки на правосвідомість суспільства в цілому, а й на групову, індивідуальну, професійну правосвідомість посадових осіб, представників органів державної влади, юристів-практиків тощо.

Таким чином, предметом теорії держави і права є об'єктивні властивості держави і права, загальні й специфічні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ, їх взаємозв'язок. наука держава право загальноюридичний Окрім того теорія держави та права відрізняється своїм філософським спрямуванням, має методологічний характер, адже конкретизує положення філософії у галузі державознавства і правознавства, розробляє методи, способи вивчення державно-правових явищ.

Будучи належною до системи соціогуманітарних наук, які вивчають людину в її суспільних відносинах, загальна теорія держави і права взаємодіє з іншими суспільними науками, насамперед філософією, історією, політологією, соціологією, економічною наукою тощо.

З усього наведеного можна зробити висновок, що загальна теорія держави і права є наукою високого рівня узагальнення державно-правової дійсності. До її складу входять не тільки знання, одержані нею самою, а й у синтезованому вигляді знання, накопичені багатьма іншими науками, які тією чи іншою мірою досліджують різні аспекти теорії держави і права. Тісно взаємодіючи з іншими галузями наукового знання, загальна теорія держави і права формулює наукові закони, поняття та визначення державних і правових явищ, які дозволяють не тільки пізнати сутність, зміст та форми існування держави і права, вдосконалити їх службову роль у суспільному житті, а й використовувати державно-правові інститути з метою реформування суспільства у напрямі його прогресивного розвитку.

Будучи єдиною наукою, яка дає узагальнююче теоретико-методологічне уявлення про державно-правову дійсність у її цілісності, загальна теорія держави і права характеризується своєю інтегрованістю і диференційованістю. Внутрішньо вона поділяється на відносно автономні частини. Взяті у єдності та взаємодії, вони характеризують структуру загальної теорії держави і права як науки.

Перш за все, вона поділяється на такі внутрішні підрозділи, як загальна теорія держави та загальна теорія права. Однак між названими частинами є спільні проблеми: це питання методології, типології тощо.

Разом з тим, кожний з цих основних підрозділів має внутрішню структуризацію. Так, у межах загальної теорії права є відносно виокремлені групи проблем, що утворюють, наприклад, такі загальні напрями, як філософія права, соціологія права, спеціально-юридична теорія або загальна позитивна теорія права, до якої належать класифікація юридичних норм, юридичних фактів, прийоми тлумачення тощо. Слід підкреслити, що це — тільки напрями, профілі наукових досліджень. Загалом, вказані юридичні дослідження у загальній теорії держави і права відрізняються єдністю, поєднуючи в одне ціле філософську, соціологічну і спеціально-юридичну характеристики права.

Від перелічених загальних напрямків відокремлюються і більш вузькі напрями наукових юридичних досліджень. Це, насамперед, правова інформатика, правова психологія, правова етика, юридична стилістика, теорія юридичної техніки.

Маючи у своїй структурній будові відносно автономні частини, теорія держави і права — єдина наука, яка дає узагальнене уявлення про державно-правову дійсність у її цілісності. Ця наука зорієнтована не тільки на розв’язання суто теоретичних проблем, а й на забезпечення вирішення складних, життєво необхідних питань практики, пов’язаних з державною діяльністю, правовим регулюванням, державною і правовою політикою, з практичним функціонуванням державних органів, проблемами юридичної практики. Вона покликана теоретично обґрунтовувати необхідність політико-правових реформ у суспільстві, вказувати шляхи їх здійснення та передбачати позитивні і негативні результати, а також зорієнтувати суспільство на недопущення можливих прорахунків у державному і правовому будівництві, уникнення небажаних наслідків, подолання кризових явищ.

Поняття теорії держави і права як науки розкривається у деяких монографічних працях, майже кожному підручнику із загальної теорії держави і права, а також у академічному курсі цієї дисципліни. Її дефініції містяться у юридичних словниках та енциклопедіях. Вони різні за обсягом і глибиною: від коротких дефініційних визначень до широких аналітичних узагальнень. Так, у підручнику з теорії держави і права В. Хропанюк зазначає, що це наука, яка вивчає державно-правові явища суспільного життя. З її допомогою досліджуються причини виникнення держави і права, їх форми й типологія, основні закономірності побудови системи органів держави і системи права, їх функціональний вплив на суспільне життя. Вона є: суспільною наукою, тому що вивчає такі суспільні явища, як держава і право; юридичною наукою, адже досліджує тільки державний та правовий аспекти суспільного життя; загальнотеоретичною наукою, оскільки виявляє і пояснює загальні закономірності розвитку держави і права. Як і будь-яка наука, теорія держави і права виконує певні функції, що свідчать про її теоретичне та практичне значення для процесів реформування суспільного життя.

Професор С. Комаров у підручнику з питань загальної теорії держави і права, визначаючи поняття науки про державу і право, характеризує її як суму та систему знань про загальні політико-юридичні закономірності виникнення, розвитку і функціонування державно-правових явищ. Видатний український вчений-юрист П. Недбайло вважав, що теорія держави і права є наукою про загальні та об'єктивні закони розвитку держави і права, а не тільки підсумком наукових знань, накопичених окремими юридичними науками. Це наука про державу і право у цілому, хоча вона й не вивчає всіх сторін державно-правового життя.

У статті «Загальна теорія держави і права», вміщеній у 2-му томі «Юридичної енциклопедії», проф. П. Рабінович зазначає, що це юридична наука, яка «становить систему знань про найзагальніші закономірності виникнення, структури, функціонування та розвитку держави і права» .

Всі наведені визначення, суттєво доповнюючи одне одне, у цілому дають більш-менш повне уявлення про те, чим є наука теорії держави і права, формулюють її дефініцію, виходячи з класифікації її як науки.

1.2 Історія розвитку теорії держави та права Система юридичних наук складалася поступово, відповідно до потреб практики. Хоча перші знання про державно-правову дійсність розвиваються вже в стародавніх державах, проте юридична наука виникає значно пізніше. Вона формується на базі перших європейських юридичних університетів, які створюються у ХІ-ХІІ ст. Історично першими виникають галузеві юридичні науки. У Новий час поряд зі становленням галузевих наук думки про право розвиваються у двох напрямках: з одного боку, формується філософія права як наука про належне право, а з другого — енциклопедія права як узагальнення нагромаджених юридичних знань.

XVII ст. знаменує собою початок нової епохи в історичному розвиткові юридичної науки: під впливом нового напрямку філософії (раціоналізму) формується нова течія правової думки — школа природного права, завдяки якій з’являється особлива філософська наука про право. її представниками були Г. Гроцій, Т. Гоббс, Дж. Локк, Ж .-Ж. Руссо, І. Кант та ін. Якщо в XVII-XVIІІ ст. переважно вживається термін «природне право», то наприкінці XVIH — на початку ХІХ ст. у науковий обіг запроваджується термін «філософія права», який уперше був вжитий в роботах Г. Гуго (1798) та Г. Гегеля (1820). На той час філософія права відрізнялася від науки позитивного права не тільки за методом, а й за предметом дослідження, яким виступало не позитивне, мінливе право, а саме незмінне вічне природне право.

З другого боку, стрімкий розвиток галузевих наук веде до зростання загального обсягу правового матеріалу, що зумовлює потребу в узагальненій системі юридичних знань, яка давала б можливість їх одночасно оглядати і зіставляти. Це зумовлює виникнення енциклопедії права — дисципліни, що містила стисле викладення змісту всіх юридичних наук як початкових знань про право, його різні галузі та методи дослідження. Першою книгою, що мала назву енциклопедії права, був твір Г. Гунніуса «Encyclopaedia juris universi» (1638). У 1640 р. у Франкфурті-на-Майні виходить відома енциклопедія права І. Форбурга «Encyclopaedia juris publici, privatique, civilis, criminalis, feuderalis», яка складалася із юридичного словника та зібрання юридичних правил.

Наприкінці XVІІІ — на початку ХІХ ст. енциклопедія права викладається практично в усіх юридичних вищих закладах Європи і претендує на статус самостійної науки. У той час її нерідко називали «наукою наук» і вважали необхідним вступом до вивчення галузевих юридичних дисциплін. У Російській імперії (у тому числі в Україні) наприкінці XVIII ст. розпочинається викладання енциклопедії права, а Університетським статутом 1835 р. запроваджується обов’язковий курс «Енциклопедія законознавства та російських державних законів». У 1839−1840 рр. видається відома «Енциклопедія законознавства» К. Неволіна, яка являє собою «огляд наук законознавства в їх загальному зв’язку як зі всім суспільствознавством, так і між собою» 1. З’являються роботи Н. Ренненкампфа «Нариси юридичної енциклопедії» (1868), Є. Трубецького «Лекції з енциклопедії права» (1907) та ін.

Незважаючи на те що енциклопедії права в російських та західноєвропейських університетах спочатку приділялася значна увага, деякі відомі у той період учені-юристи (Н. Коркунов, Г. Шершеневич та ін.) ставили під сумнів її статус як самостійної галузі знань та навчальної дисципліни, оскільки вона не мала ні власного предмета, ні власного методу дослідження. Незважаючи на свій достатньо активний розвиток, енциклопедія права наприкінці ХІХ ст. втрачає власні позиції і перетворюється на «пропедевтику правознавства», своєрідний «вступ в юридичну спеціальність», оскільки її зміст становлять положення, які більш докладно розкриваються в галузевих юридичних науках. Компілятивний метод енциклопедії права також не відповідає вимогам наукового дослідження.

Поступово відбувається процес зближення філософії права та енциклопедії права. Г. Шершеневич зазначав, що в енциклопедію права увірвався «новий філософський дух». В її розвитку чітко окреслюються дві основні тенденції: з одного боку, помітно скорочується традиційний для даної дисципліни «огляд різних частин позитивного права», а з другого — енциклопедія права зосереджується на аналізі вихідних понять про право та державу в їх єдності та системі, на засадах правового та державного життя суспільства. Енциклопедія права поступово охоплює «елементи юридичного, філософського та історичного», що виходить за межі звичайного розуміння енциклопедії як такої.

Очевидна недостатність філософії права, яка виходила з умоглядних суджень і нехтувала конкретним юридичним матеріалом, та еклектичної енциклопедії права, що не знала меж через невизначеність предмета дослідження, обумовила появу нової дисципліні — теорії права, яка поступово складається на їх основі у другій половині XIX ст. Термін «теорія права» був уведений німецьким вченим А. Меркелем у 70-х роках XIX ст. та стосувався аналізу чинної системи правових норм, а не ідеальних засад права.

У Росії загальна теорія права як наука сформувалася завдяки працям Н. Коркунова, Б. Кистяківського, П. Новгородцева, І. Муромцева, Л. Петражицького, В. Соловйова, Б. Чичерина, Г. Шершеневича та деяких інших учених-правознавців. Н. Коркунов зазначав, що завдання загальної теорії права полягає у виведенні загальних засад права з нагромадженого галузевими та спеціальними юридичними науками емпіричного матеріалу. її місце «в загальній системі правової науки» аналогічне місцю, яке в кожній спеціальній науці посідає її загальна частина. Поступово загальна теорія права інкорпорує у вчення про право державознавчу проблематику, звертається до аналізу взаємозв' язку і взаємозалежності права і держави, внаслідок чого перетворюється на загальну теорію держави і права.

Поняття «теорія права», тим більше — «теорія держави і права», в основному характерні для країн континентальної Європи і Росії, у той час, як англо-американська правова школа переважно оперує поняттям «юриспруденція». У розвитку загальної теорії держави і права визначальну роль відіграла школа «аналітичної юриспруденції», що сформувалася в Англії в другій четверті XIX ст. Представники аналітичної школи Дж. Остін та І. Бентам вважали її завданням аналіз основних понять позитивного права з формально-логічної точки зору поза зв' язком із законодавчою політикою та моральними цінностями. В результаті цього дослідники дійшли висновку про те, що звести воєдино «виведений за дужки» різнорідний за своїми галузевими джерелами емпіричний юридичний матеріал та інтегрувати дані галузевих юридична наук здатна тільки загальнотеоретична юридична наука — загальна теорія права.

Наприкінці XIX — на початку ХХ ст. загальна теорія держави і права інституціоналізується та стає базовою методологічною юридичною дисципліною. Серйозні, навіть трагічні випробування чекали на теорію держави і права в радянській період. Після жовтневого перевороту 1917 р. починає формуватися радянська теорія держави і права, яка спирається на марксистсько-ленінську ідеологію. В 20-ті роки ХХ ст. з' являються цікаві роботи з теорії держави і права Є. Пашуканіса, І. Разу-мовського, М. Рейснера, П. Стучки, що не втратили актуальності і по сьогодні. Проте в 30-ті роки того ж століття ці оригінальні концепції кваліфікуються як ідеологічно хибні та категорично заперечуються.

Перемагає вульгарний марксизм в інтерпретації А. Вишинського, який на Першій нараді науковців права в липні 1938 р. визначив право як сукупність правил поведінки, що виражають волю пануючого класу і забезпечуються примусовою силою держави. Таке розуміння права відкривало широку можливість для свавілля можновладців. У 1931 р. відбувся з' їзд марксистів-державників і правників, який, спираючись на зв' язок права з політикою, затвердив в радянському правознавстві етатистське праворозуміння як єдино правильне та незаперечне. Право в межах офіційної концепції розглядалося як результат правотворчої діяльності держави, що безпосередньо позначилося на юридичній науці — у межах теорії держави і права проблеми теорії держави впевнено виходять на перший план і починають домінувати. Проте і за таких умов наука продовжувала розвиватись. Істотний внесок у розвиток теорії держави і права в радянський період здійснили відомі вчені в галузі теорії держави і права С. Алєксєєв, В. Горшеньов, О. Лукашо-ва, М. Матузов, А. Міцкевич, П. Недбайло, В. Нерсесянц та ін.

Із здобуттям Україною незалежності та відмовою від ідеологічної одноманітності загальна теорія держави і права переживає часи відродження, активно розвивається на основі сучасних новітніх підходів до вивчення державно-правової дійсності та інкорпорує здобутки правових шкіл різних країн світу. Завдяки зусиллям визнаних українських вчених М. Козюбри, В. Копєйчикова, П. Рабіновича, В. Тація, М. Цвіка, Ю. Шемшученка, формується сучасна вітчизняна школа теоретиків держави і права. В системі НАН України функціонує спеціалізована наукова установа — Інститут держави і права ім. В. М. Корецького, питаннями наукових досліджень в галузі держави і права опікується галузева державна академія — Академія правових наук України.

1.3 Місце теорії держави та права серед інших юридичних наук Теорія держави і права належить до системи юридичних наук, об'єднаних загальною назвою — правознавство. За класифікацією юридичних наук вона належить до теоретико-історичних наук разом з історією держави і права та історією політичних і правових вчень (або вчень про державу і право).

Теорія держави і права — наука, що має відносну самостійність щодо інших юридичних наук завдяки безпосередньому зв’язку з державно-правовою дійсністю. Всі галузеві юридичні науки — емпіричні. Це означає, що усі вони ґрунтуються на фактах, тобто на даних або явищах, що спостерігаються і піддаються перевірці. Завдання теорії держави і права полягає у тому, щоб систематизувати, витлумачити та узагальнити факти державно-правової дійсності.

Вона вносить порядок і смисл до набору фактів, налагоджує належні взаємозв'язки між ними і виводить із них певні узагальнення. Теорія без фактів може бути порожньою, але факти без теорії — нісенітні. Теорія держави і права вивчає основні загальні закономірності державних і правових явищ у цілому, незалежно від того, у якій конкретній сфері громадського життя вони відбуваються. Вона сама безпосередньо, за допомогою своїх методів і прийомів осягає головне і глибинне в державі і праві, знаходячи його в юридичній практиці.

Теорія держави і права — узагальнююча загальнотеоретична наука відносно інших юридичних наук, яка інтегрує їх досягнення.

Галузеві юридичні науки (наука кримінального права, наука цивільного права, наука адміністративного права та ін.) вивчають певні державно-правові явища (правовідносини, правопорушення тощо) з точки зору характеристик, властивих даним явищам у конкретних сферах правового і державного життя.

Кожна з наук, суміжних із теорією держави і права, орієнтується лише на один з аспектів вивчення держави і права. Теорію держави і права відрізняє узагальнюючий, об'єднуючий і цілісний підхід, що враховує результати досліджень інших наук для вироблення найвідповіднішої позиції у змалюванні, аналізі та поясненні «правових даних» .

Теорія держави і права не підміняє теорію галузевих юридичних наук і не розчиняється в ній. Кожна галузева юридична наука досліджує закономірності та особливості власного предмета.

Сфера теоретичних узагальнень у галузевих юридичних науках значно вужче, ніж у теорії держави і права. Так, теорія держави і права вивчає не кримінально-правові злочини (галузь науки кримінального права), не цивільно-правові правопорушення (галузь науки цивільного права) тощо, а правопорушення в узагальненому вигляді, враховує загальне і особливе, що властиво усім видам правопорушень.

У рамках теорії держави і права відбувається підсумовування знань, отриманих галузевими і спеціальними юридичними науками, а також загальнотеоретичних даних, здобутих при вивченні юридичної практики. Іншими словами, теорія держави і права є систематизований результат знань, накопичених окремими юридичними науками і юридичною практикою.

Теорія держави і права — методологічна, базова наука відносно галузевих юридичних наук, її висновки, загальнотеоретичні положення є підґрунтям для вирішення спеціальних питань галузевих наук.

Виробляючи свою галузеву теорію, ці юридичні науки керуються методологічними положеннями теорії держави і права. Так, модель правового статусу підозрюваного (галузь науки кримінального процесу) грунтується на загальнотеоретичній моделі правового статусу людини. Теорія держави і права формує свої висновки в тісному зв’язку з галузевими науками, використовує фактичний матеріал, що міститься в них, спирається на їх досягнення.

Це забезпечує цілісність наукових уявлень і єдність категоріального апарату в усіх юридичних науках. Основні державно-правові категорії поняттєвого апарату науки теорії держави і права — загальні для всієї юридичної науки. У взаємовідносинах теорії держави і права і галузевих юридичних наук існує своєрідна рівноправність, яка полягає у взаємному збагаченні і взаємній допомозі в пізнанні системи закономірностей держави і права.

Юридична наука має різноманітні зв’язки і відносини з іншими (неюридичними) науками, осмислення і розвиток яких відноситься до числа найважливіших завдань загальної теорії права та держави.

Особливий інтерес для юриспруденції представляє та обставина, що вивченням права і держави (в тій чи іншій формі і мірі) займаються і багато інших (неюридичних) наук.

Вони вивчають ці об'єкти, тобто право і державу, під своїм особливим кутом зору, зі специфічних позицій свого предмета і метода.

Так, філософія вивчає право і державу в контексті дослідження загальних закономірностей фізичного, соціального і духовного світу, буття і мислення і т. д.

Філософське пізнання права і держави спрямоване на з’ясування їх смислового змісту з позицій даної концепції філософії і філософського розуму. Це завдання знаходить свій концентрований вираз у відповідних ідеях права і в формулюванні його розумових конструкцій і моделей.

Історична наука (загальна історія) вивчає право і державу в їх реально-історичній своєрідності, в їх конкретно-історичних проявах і значеннях.

З цих позицій право і держава представляють дослідницький інтерес насамперед як особливі історичні явища, як історичні факти, як об'єктивний емпіричний матеріал і змістовна характеристика соціальної історії даного народу на певному етапі його життя, як суттєві показники і критерії досягнутої у відповідному суспільстві міри історичного прогресу, рівня загальноцивілізаційного розвитку людської культури і т. д.

Соціологія як вчення про суспільство розглядає право і державу в якості складових частин досліджуваного соціального цілого, в якості певних соціальних явищ в загальній системі інших соціальних явищ, які в сукупності утворюють «матерію» суспільного життя, є чинниками її упорядкування, функціонування, зміни та розвитку.

Політологія як наука про політику і політичну владу, відносини в цілому, в свою чергу, вивчає право і державу в якості політичних чинників в системі інших політичних чинників (політичних явищ, відносин, інститутів, норм, суб'єктів політичного життя і т. д.).

З позицій економічної науки право і держава досліджуються головним чином в якості своєрідних економічних факторів, які разом з іншими економічними факторами впливають на економічні відносини, їх виникнення, зміну та розвиток, на впорядкування, функціонування і захист певних форм власності, виробництва, товарногрошових зв’язків, господарювання.

2. Предмет та методологія держави та права

2.1 Предмет теорії держави та права Кожна наука має свої об'єкт і предмет дослідження. Об'єкт — це ті явища, котрі вивчаються наукою, предмет — те, що цікавить дану науку в конкретному об'єкті. «…Пізнання — це шлях, який веде від об'єкта до предмета, від первинних (чуттєвих, емпіричних) знань про право і державу до теоретичного, науково-юридичного (понятійно-правового) знання про ці об'єкти» .

Загальним об'єктом досліджень для суспільствознавчих наук є суспільство, суспільні процеси, суспільні відносини, суспільне життя, становище і роль особи у суспільстві, суспільна свідомість. Юридична наука, яка належить до системи суспільствознавчих наук, має своїм предметом державу і право, державно-правові явища, правовий статус людини та громадянина у державі і суспільстві тощо. У свою чергу, теорія держави і права, яка входить до загальної системи юридичних наук, має свій предмет досліджень. Це такі явища суспільного життя, як держава і право, загальні та специфічні закономірності їх виникнення, розвитку і функціонування, сутність та прояви їх у різних державно-правових системах, системи об'єктивних і суб'єктивних прав, у тому числі система природних прав людини, правова культура тощо.

Як і будь-яка наука, що вивчає суспільство, комплекс людської діяльності у ньому, теорія держави і права має своїм завданням вироблення та систематизацію об'єктивних знань про соціальну дійсність, у першу чергу про державу і право, які, на думку сучасних дослідників, займають чи не найважливіше місце у суспільному житті, а в уявленнях багатьох мислителів минулого, навіть, ототожнювались із суспільством. Теоретичне осмислення суспільних явищ неможливе без ретельного дослідження закономірностей їх виникнення, функціонування і розвитку. Якщо дослідити закономірність як поняття, то вбачається, що вона насамперед втілює зв’язки між явищами і процесами, які відбуваються в об'єктивному світі і мають певні ознаки. Це такі зв’язки, як: зв’язки взаємодії, тобто причинно-наслідкової залежності одних явищ або процесів від інших; зв’язки об'єктивні, тобто такі, що існують незалежно від волі і свідомості людей; зв’язки необхідні, тобто неминучі, такі, які не можуть не виникати (скажімо при економічному пануванні у суспільному виробництві певної людської спільноти вони неодмінно пануватимуть і у політичному спектрі життя суспільства); зв’язки загальні, поширені у різних народів, країнах, у різні епохи й характеризують певні явища або процеси з огляду на їх суттєві, головні риси; зв’язки усталені, тобто такі, що наявні невизначено довгий час, не можуть зникати і руйнуватися під впливом інших явищ або процесів, з якими вони так чи інакше пов’язані, певною мірою взаємодіють.

У структурі універсальних зв’язків, які мають вказані вище ознаки, для теорії держави і права важливі не всі їх риси, а лише ті, що пояснюють властивості цих інститутів як особливих (специфічних) явищ суспільного життя, котрі досліджуються у цілому.

Без розуміння специфічних закономірностей, властивих державі і праву, як єдиній системі, неможливо скласти не тільки цілісне уявлення про державно-правове життя суспільства, а й достатньо глибоко дослідити окремі правові чи державні явища. Тому вивчення цих специфічних закономірностей є неодмінним завданням загальної теорії держави і права. Вони, з одного боку, є загальними, оскільки характерні для держави і права як цілісних суспільних явищ, а, з іншого — специфічними стосовно загальних закономірностей суспільства у цілому.

До предмета теорії держави і права належить вивчення також загальних закономірностей суспільства у такій мірі, у якій вони впливають на розвиток держави і права. Встановивши такі закономірності, особи можуть згідно з ними будувати свої відносини, вдосконалювати відповідні державно-правові системи на науковій основі.

Якщо найзагальніше систематизувати такі закономірності, то побачимо, що вони можуть поділятися на: закономірності виникнення держави і права, які дозволяють з’ясувати, чому і на якій стадії розвитку людства з’являються держава і право; закономірності функціонування, що розкривають, як і у який спосіб діють складові елементи державно-правового механізму, як вони впливають на інші соціальні явища; і, нарешті, закономірності розвитку держави і права, покликані визначати, чому і у якому напрямі змінюються ці явища.

Крім закономірностей, теорія держави і права досліджує значне коло питань, які мають вагоме значення для всіх юридичних наук, формулює основні теоретичні поняття або категорії юриспруденції, такі як: сутність, тип, форми, функції, структура та механізм дії держави і права, правова система, норми права та їх джерела, галузі й інститути права, суб'єктивне право і юридичний обов’язок, правове регулювання, правовідносини, правосвідомість, правова культура, природні та інші права і свободи людини та громадянина, їх законодавче визначення, додержання і захист. Дуже важливим є саме сучасне розуміння цих явищ і процесів, еволюції та співвідношення сучасних державних і правових систем; визначення загальних характеристик сучасних політико-правових доктрин.

Окрім суто реальних державно-правових відносин, процесів, явищ та категорій, до предмета теорії держави і права належать також уявлення людей щодо цього, а саме та частина суспільної свідомості, яка пов’язана з державою і правом, ними опосередковується. Причому теорія держави і права орієнтується не тільки на правосвідомість суспільства у цілому, а й на групову, індивідуальну, професійну правосвідомість посадових осіб, представників влади, юристів-практиків, правознавців з їх державно-правовими уявленнями, політико-правовою орієнтацією, свідомістю, психологією, ідеологією.

У процесі розвитку науки зазнає змін і перетворень її предмет, адже саме життя висуває нові об'єкти пізнання та ліквідує те, що віджило. Традиційна проблематика будь-якої науки, у тому числі держави і права, поповнюється новими напрямами досліджень, пов’язаних зі сферою інших галузей наукового знання. Практика свідчить: інтеграція, злиття, об'єднання різних наук у комплексному дослідженні відповідних об'єктів означає прогрес науки.

Слід зазначити, що розширення предмета теорії держави і права у розумних, виправданих державно-правовою дійсністю межах, не «розмиває» його, а значно збагачує та зміцнює.

Окремі явища державно-правового життя: правовідносини, правопорушення тощо, що також мають свої специфічні закономірності розвитку і функціонування, вивчаються галузевими юридичними науками, але лише у певному аспекті, з точки зору характеристик, притаманних цим явищам у конкретних галузях державно-правового життя. Загальні ж закономірності даних явищ у цілому є предметом досліджень загальної теорії держави і права. Скажімо, теорія держави і права вивчає не кримінально-правові правопорушення і не цивільно-правові, бо цим займаються відповідні галузеві юридичні науки. Загальна ж теорія держави і права, спираючись на досягнення галузевих наук з цих питань, досліджує правопорушення у цілому, як соціально-правове явище, його природу, загальні закономірності виникнення та розвитку незалежно від конкретних форм і проявів даного явища у будь-якій галузі права.

Вивчення теорією держави і права найбільш суттєвих, провідних, визначальних закономірностей держави і права надає внутрішнього зв’язку та єдності усім відносно самостійним юридичним наукам, забезпечує цілісне теоретичне сприйняття всієї державно-правової дійсності.

Підсумовуючи викладене та враховуючи визначення предмета теорії держави і права в низці науково-монографічних та навчальних видань, можна дати наступне визначення:

Предметом теорії держави і права є держава і право як специфічні суспільні явища, загальні закономірності їх виникнення, призначення і функціонування, їх сутність, типи, форми, функції, структура і механізм дії, взаємовідносини між собою та правовідносини з іншими суб'єктами суспільного життя, основні державно-правові категорії, спільні для всіх галузей юриспруденції, а також особливості державно-політичної і правової свідомості та правової культури. Фундаментальні проблеми, які покликана досліджувати теорія держави і права, мають величезне методологічне значення як для всієї юридичної науки, так і для правотворчої та правозастосовчої практики.

2.2 Методологія теорії держава та права Для того, щоб глибоко і всебічно дослідити свій предмет пізнання, з’ясувати його сутність, якісні характеристики, динаміку розвитку в усій різноманітності об'єктивної реальності, її закономірних та випадкових проявів, здатність ефективно і швидко реагувати на кардинальні зміни у нашому швидкоплинному сьогоднішньому житті, теорія держави і права повинна розробити широку систему методів своїх досліджень. Ця система у сукупності з іншими спеціальними засобами і прийомами пізнання тих або інших правових явищ є складним утворенням, дослідницьким інструментарієм всієї юридичної науки — її методологією.

Метод — це прийом теоретичного дослідження або практичного здійснення будь-чого, який випливає із знання закономірностей розвитку об'єктивної дійсності і досліджуваного предмета, явища, процесу; шлях, спосіб досягнення певних результатів у пізнанні і практиці; система правил і прийомів підходу до вивчення явищ та закономірностей природи, суспільства і мислення. Як засіб пізнання метод є способом відтворення у мисленні предмета, явища, процесу, які ми вивчаємо. Він є теорією, звернутою до практики дослідження. Свідоме застосування науково обгрунтованих методів є головною умовою одержання нових знань. Разом з тим слід зазначити, що теорія і методи не тотожні. Вони не можуть і не повинні підмінювати один одного.

Залежно від сфери поширення й охоплення досліджуваних явищ, їх характеру і специфіки усі методи поділяються на декілька груп, а саме:

1) загальнонауковий діалектико-матеріалістичний метод;

2) загальні методи;

3) спеціальні, а також приватно-наукові методи.

Теорія держави і права, активно використовуючи загальні методи, що напрацьовані суспільними та природничими науками, розробляє власні методи дослідження державно-правових явищ. Філософською основою теорії держави і права виступає діалектичний метод, який є вченням про найбільш загальні закономірні зв’язки розвитку буття та свідомості. Діалектика — це загальнонауковий метод пізнання, який розробляється філософією. У юридичній науці він визначає загальні напрями і підходи до вивчення державно-правових явищ, озброює юристів-науковців принципами та категоріями наукового пізнання. На основі діалектики теорія держави і права та галузеві правові науки виробляють свої методи, які відповідають цілям і завданням даної науки, а також особливостям досліджуваних ними явищ.

Суть системно-структурного методу у твердженні, що будь-яка система являє собою цілісну, впорядковану множину елементів, взаємодія яких породжує нові, не притаманні кожному з них окремо якості.

Системний і структурний методи нерозривно пов’язані між собою. Застосування системного методу надає можливість досліджувати державу і право як складні системні утворення, комплексно підійти до розгляду їх основних складових, які нерозривно пов’язані між собою. Застосування структурного методу надає можливість виявити стійкі взаємозв'язки між складовими певної системи (держави, права, механізму правового регулювання) та зовнішніми явищами і процесами (наприклад, економічними, соціальними, психологічними, культурними та іншими факторами).

Функціональний метод дозволяє проаналізувати соціальне призначення держави і права, зміст їхніх функцій, сприяє глибшому опануванню сутності, пошуку шляхів удосконалення і підвищення їх ефективності, допомагає зрозуміти їх місце в суспільстві. Необхідність використання цього методу пов’язана з функціональним характером держави, права, їх елементів, впливом на суспільні відносини з метою їх упорядкування, стабілізації.

Системно-функціональний метод необхідний в юридичній науці через системно-функціональну природу держави і права, що регулюють суспільні відносини. Право, держава, їх структурні підрозділи є відкритими системами, тобто такими, що самі складаються із систем більш низького порядку і входять у системи більш широкі. І право, і держава функціонують у них, тобто виконують певні функції, що, в першу чергу, визначає актуальність використання системно-функціонального методу в пізнанні цих складних явищ. Так, початкова клітина права — його норма — є частиною цілісної і єдиної системи права. Ось чому норму права можна пізнати з необхідною глибиною й повнотою лише в тісному логічному зв’язку з іншими нормами.

Метод кількісного і якісного аналізу є одним з найпоширеніших у теорії держави і права. Кількісний аналіз необхідний, оскільки будь-яке державно-правове явище має свою кількісну і якісну визначеність, врахування якої обов’язкове для об'єктивного пізнання. Кількісний і якісний аналіз правових явищ доповнюють один одного. Якісний аналіз сприяє проникненню в саму суть державно-правових явищ, а кількісний дозволяє її конкретизувати.

Але вивчення права, ефективності його норм не можна зводити лише до кількісних показників. Головне — простежити якісні зрушення в державно-правовому житті суспільства. А це потребує історичних досліджень того, чим це явище було і чим воно стало. Без цього статистичні дані не можуть дати об'єктивних результатів.

Порівняльний метод відіграє надзвичайно важливу роль у системі методів юридичної науки і практики, завдяки йому встановлюється тотожність або відмінність об'єктів, що порівнюються. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, виявляти їх історичну послідовність, взаємозв'язки. Порівняння може здійснюватись шляхом зіставставлення (пошук подібних рис) або протиставлення (пошук відмінностей).

Порівняльний метод останнім часом набув особливої актуальності. Порівняння в теорії держави і права розуміють як процес відображення й фіксації відношень тотожності, подібності в державно-правових явищах Порівнянню в процесі вивчення теорії держави і права властивий цілий ряд пізнавальних функцій: пізнання одиничного, особливого і загального в державно-правових явищах. При цьому відшукання загальних рис зазначених явищ стає суттєвою передумовою до проникнення в їх сутність, опанування властивих їм закономірностей. Порівняння дозволяє класифікувати державно-правові явища, виявити їх історичну послідовність, генетичні зв’язки між ними.

Основними об'єктами порівняння вважають системи й галузі права, інститути держави і права, нормативні акти, організаційну форму державно-правового управління, різноманітні установи, матеріали юридичної практики й положення юридичної теорії. Порівняння здійснюється у формі зіставлення або протиставлення. Порівняння набуває науковості тільки в тому випадку, коли порівнюються невипадкові, а типові факти, враховується взаємозв'язок із конкретною обстановкою, причинами виникнення, динамікою розвитку. Порівнювані факти мають бути достовірними і відображати тенденції розвитку держави і права. Порівняльний метод не слід ототожнювати з порівняльним правознавством і порівняльним державознавством.

Метод моделювання — це метод дослідження об'єктів на їх моделях; побудова і вивчення моделей предметів і явищ, що реально існують для визначення або поліпшення їх характеристик, раціоналізації управління ними.

З методом моделювання тісно пов’язаний експериментальний метод, який передбачає дослідження явищ дійсності в контрольованих і керованих умовах. Експеримент здійснюється на основі теорії, яка визначає постановку завдань та інтерпретацію його результатів. Експеримент як одна з форм практики виконує функцію критерію істинності теорії. Соціальні експерименти мають на меті пошуки оптимізації управління суспільством.

Спеціальні методи розроблені певними суспільними і технічними науками і використовуються теорією держави і права.

Психологічний метод дає можливість вивчати правову свідомість (суб'єктивне ставлення людей до права і державно-правових явищ) та її роль у правовому вихованні населення з метою формування у людей позитивного свідомого ставлення до правового регулювання.

Конкретно-соціологічний метод застосовується в теорії держави і права з метою вивчення різних правових і державно-правових інститутів, результативності рішень, що ними ухвалюються, а також ефективності правового регулювання. Вчені, які користуються цим методом, застосовують ряд прийомів, таких, як спостереження, анкетування, інтерв'ювання, що сприяє наближенню теорії до реального життя суспільства.

Статистичний метод полягає в дослідженні кількісних змін у державно-правовому житті та в обробці результатів відповідних спостережень для наукових і практичних цілей. Статистичний облік наприклад, кількість правопорушень у різні роки, кількість звернень громадян до адміністративних органів) дозволяє виявити певні тенденції в розвитку тих чи інших державно — правових явищ. Особливістю цього методу є масовість статистичних спостережень. Він застосовується при вивченні держави повторністю.

Крім спеціальних методів, які розроблені суспільними науками, теорія держави і права користується методами технічних наук кібернетичними, математичними тощо.

Спеціально-юридичні методи теорії держави і права розроблені цією наукою і нею насамперед використовуються.

Застосування формально-юридичного методу пояснюється тим, що, крім внутрішньої сутності, всі державно-правові явища мають своє зовнішнє вираження, свою форму. Цей метод дозволяє простежити взаємозв'язок внутрішнього змісту і форм державно-правових явищ та інститутів. Він застосовується при аналізі форм держави, визначенні й юридичному оформленні компетенції державних органів, дослідженні форм (джерел) права, формальної визначеності права як однієї з його основних властивостей у практичній діяльності при тлумаченні норм права для з’ясування їх суті, змісту та волі законодавця, вираженої в них. Таким чином, формально-юридичний метод випливає із самої природи держави і права, дозволяє досліджувати зв’язки між внутрішньою суттю і зовнішньою формою її вираження.

Спеціально-юридичний метод полягає в описі державно-правової практики, юридичних норм тощо. За його допомогою встановлюються зовнішні ознаки правових явищ, їх відмінності, виробляються поняття та їх формулювання. Завданням цього методу є аналіз змісту чинного законодавства й практики його застосування державними органами.

Порівняльно-правовий метод є конкретизацією частково-наукового порівняльного методу і заснований на зіставленні різних державних і правових систем, окремих державно — правових інститутів для виявлення спільного і відмінного між ними. Порівняльно — правовий метод застосовується при здійсненні типології держави і права; зіставленні елементів, що відносяться до однієї правової системи або їх порівнянні міжнародного і внутрішньодержавного законодавства. Адже переваги і недоліки нашої державно-правової системи не можна встановити без порівняння з іншими країнами.

Метод державно-правового моделювання є логічним продовженням частково-наукового методу моделювання. Він дозволяє досліджувати державно-правові явища, процеси та інститути на їх моделях, тобто шляхом уявного, ідеального відтворення об'єктів, що досліджуються. Метод державно-правового моделювання як спосіб вивчення державно-правової дійсності спрямований на відтворення механізму дії держави і права, процесів правового регулювання. Цей метод застосовується, наприклад, у процесі законотворчості, коли в уяві формується механізм впливу закону на конкретні суспільні відносини.

Серед інших спеціально — юридичних методів можна назвати й такі, як метод судової статистики, державно-правового експерименту, вироблення державно-правових рішень, тлумачення правових норм та ін.

Методи юридичної науки не є чимось сталим і незмінним, їм притаманний динамізм. У міру розвитку науки вони безперервно вдосконалюються, розвиваються, з’являються нові методи, раніше не відомі в юриспруденції (наприклад, у зв’язку з розвитком комп’ютерних технологій все частіше застосовуються кібернетичні методи, методи комп’ютерної обробки правової інформації, створюються електронні бази даних чинного законодавства).