Причетність до злочину

ВСТУП

Причетність до злочину як самостійний кримінально-правовий інститут затвердився порівняно недавно ще в радянській юридичній літературі. Цьому сприяло встановлення тоді ще чинного кримінального законодавства з питання про заздалегідь не обіцяне приховування злочину, через яке останнє було остаточно відокремлене від співучасті в злочині. Нині загальновизнано, що приховування (заздалегідь не обіцяне), недонесення і потурання — це різновиди причетності до злочину, як справедливо відмічав А.А. Піонтковський, є «цілком стійким юридичним поняттям» [21, с. 560].

Доводиться, проте, констатувати, що, незважаючи на ряд робіт, спеціально присвячених дослідженню причетності і зараз ще продовжують залишатися невирішеними деякі питання, що відносяться до цього інституту і мають важливе теоретичне та практичне значення. Передусім, тут маються на увазі питання, пов’язані з визначенням матеріально-правової природи причетності, відмежування причетності від співучасті і суміжних суспільно небезпечних діянь, з’ясування особливостей кримінально-правової регламентації окремих видів причетностей.

Об'єктом дослідження у роботі є злочини.

Предметом — коло питань, що стосуються причетності до злочину.

Мета курсової роботи, полягає у визначенні поняття та видів причетності до злочину.

Поставлена мета зумовила необхідність вирішення таких завдань:

— розглянути актуальність даної теми та її рівень дослідження в юридичній літературі;

— дослідити розвиток даного інституту в Україні;

— розкрити теоретико-методологічні аспекти аналізу теми дослідження;

— розглянути основні види причетності до злочину;

— навести кваліфікаційно-правову характеристику причетності до злочину;

— систематизувати матеріал та зробити висновки.

Обрана тема курсової роботи видається вельми актуальною, адже інститут причетності до злочину належить до найбільш складних кримінально-правових явищ. Однак, вирішальну роль у її виборі відіграли дещо інші чинники. Перш за все, звертає на себе увагу те, що про причетність тієї чи іншої особи до вчиненого злочину нас щоденно сповіщають засоби масової інформації. При цьому окремі журналісти не занадто переймаються питаннями юридичної термінології, через що інформація, викладена на шпальтах газет та журналів, доволі часто втрачає свій первинний зміст та набуває дещо спотвореного вигляду.

По-друге, пересічні громадяни, на превеликий жаль, до певного часу не виявляють особливої зацікавленості питаннями про причетність до злочину, хоча окремі положення цього інституту досить часто відіграють важливу роль у їхньому житті. Знання цих положень, з одного боку, може уберегти особу від небажаних неприємностей, з іншого — стати запорукою додержання її прав та законних інтересів під час виконання державними органами правоохоронних функцій.

По-третє, у юридичній літературі недостатньо уваги приділяється дослідженню інституту причетності до злочину.

Окрім того, проблеми причетності до злочину набувають особливої актуальності через те, що діяння, котрі відносяться до зазначеного інституту, мають розглядатися як такі, що сприяють настанню суспільно небезпечних наслідків, або уникненню винними у вчинені злочину кримінальної відповідальності. Таким чином у цих осіб створюється відчуття безкарності та вседозволеності, що, у свою чергу, може призвести до вчинення ними нового (повторного) злочину.

Розробці інституту причетності до злочину і його окремих аспектів присвятили свої роботи такі фахівці, як Д. Богатіков, Ф. Бурчак, І. Бушуєв, Р. Галіакбаров, М. Карпушин, М. Ковальова, В. Кульчихин, О. Лемешко, П. Панченко, О. Піонтковський, М. Таганцев, П. Тельнов, О. Трайнін, О. Ширяєв. Незважаючи на вагомі здобутки вказаних науковців, окремі положення цього інституту залишаються доволі суперечливими і потребують чіткого законодавчого визначення. 12]

Інформаційною базою даної роботи є чинне законодавство України, навчальні посібники, монографії, наукові праці, періодична література, а також судова практика.

РОЗДІЛ 1. ПОНЯТТЯ І ОЗНАКИ ПРИЧЕТНОСТІ ДО ЗЛОЧИНУ

злочин причетність потурання У юридичній літературі немає єдності думок з питання про зміст інституту причетності до злочину. Висловлювалися думки про те, що законодавцеві слід встановити відповідальність за причетність по усіх тяжких злочинів. Більшість авторів дотримуються погляду, що поняття причетності охоплює три види злочинної діяльності - приховування, недонесення і потурання. Ця позиція відображає стале в юридичній науці уявлення про структуру даного інституту. Проте деякі учені не рахують схему «приховування-недонесення-потурання» єдино вірною і непорушною для обґрунтування інституту непричетності як самостійного інституту кримінального права, тим паче, що недонесення про злочин в новому карному кодексі взагалі не тягне за собою карної відповідальності.

Дійсно, не можна заперечувати існування комплексу інших діянь, злочинність яких може виявитися похідній від факту головного злочину, як це має місце при приховуванні, недонесенні і потуранні. До їх числа можна віднести, наприклад, придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом (ст. 19 Кримінального кодексу України (далі - КК України), а також деякі із злочинів проти правосуддя: завідомо неправдиве показання (ст. 384КК України), відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків (ст. 385КК України), розголошення даних досудового слідства або дізнання (ст. 387КК України).

Між тим розширення змісту інституту причетності за рахунок перерахованих діянь не лише не сприятиме виконанню завдань, що стоять перед ним, але і неправильно по суті. Річ у тому, що придбання, отримання, зберігання чи збут майна, одержаного злочинним шляхом, є самостійним видом корисливого злочину, що зазіхає на громадську безпеку. Причетність зазвичай не є корисливим злочином і спрямована не на громадську безпеку, а на нормальну діяльність органів правосуддя.

Що стосується діянь, передбачених статтями 384−387 КК України, то вони можливі і за відсутності основного злочину (наприклад, свідомо неправдиве свідчення при розгляді судом цивільної справи або при наступному виправданні підсудного за відсутністю події злочину). Крім того, зв’язок складів придбання або збуту майна, свідомо здобутого злочинним шляхом, свідомо неправдивого свідчення і інших названих вище злочинів проти правосуддя з основним злочином (природно, за наявності останнього) значно менш виражена в порівнянні з подібним зв’язком при приховуванні, недонесенні або потуранні. Останні знаходяться в безпосередньому зв’язку із злочином, витікають з нього, тоді як інші діяння тільки опосередковано пов’язані з ними.

З іншого боку, ще в радянській юридичній літературі мала місце спроба викреслити із змісту інституту причетності таку форму суспільно небезпечної поведінки, як потурання злочинам. Це обґрунтовувалося тим, що зв’язок потурання зі злочином який трапився внаслідок потурання, нібито, не має кримінально-правової природи[15, с. 635]. Але тоді виникає питання: якою ж, окрім кримінально-правової, може бути природа зв’язку між тим, що не перешкодило злочину і самим злочином у випадках, якщо вказане те, що не перешкодило за певних умов розглядається законом як злочин? Насправді, якщо, наприклад, сторож, що охороняє державне або приватне майно, або працівник міліції або інша зобов’язана протидіяти злочину особа свідомо не виконує цього обов’язку, то очевидно, що така поведінка є суспільно небезпечною і за наявності певних умов утворює відповідний склад злочину.

Важливо чітко визначити поняття причетності до злочину як кримінально-правової категорії, оскільки від цього багато в чому залежить вирішення питання про межі відповідальності за причетність. Річ у тому, що є ще і кримінально — соціологічне поняття причетності[15, с. 634], яке включає приховування, недонесення і потурання, що здійснюються відносно будь-якого злочину, причому як умисне, так і необережне і незалежне від особливостей суб'єкта причетності (приватна або посадова особа). Наприклад, в слідчо-судовій практиці до причетності, зокрема до потурання, нерідко відносять допущену посадовцем недбалість, яка сприяла розкраданню державного майна. Між тим, причетність до злочину як кримінально-правове поняття значно вужче за об'ємом. Тут мається на увазі тільки причетність, що здійснюється, як правило, приватною особою, причому тільки умисне і лише відносно суворо визначених законом серйозних злочинів [16, с. 634]. Кримінальна відповідальність за таку причетність настає тільки у випадках, спеціально передбачених законом.

Діяння, що становлять причетність, можуть «торкатися» до основного злочину в подвійному значенні. У одних випадках причетна поведінка не знаходиться в причинному зв’язку з основним злочином, в інших — знаходиться (як утворення певних передумов для виникнення можливості скоєння основного злочину). Так, в якості форм причетності, що полягають, на думку М. Віттенберга і П. Панченко, в причинному зв’язку з основним злочином, виступають недонесення і потурання відносно підготовлюваного або здійснюваного злочину [10, с. 8].

Дійсно, якщо, наприклад, пересічний громадянин, а тим більше працівник міліції, що дізнався тим або іншим чином про факт підготовлюваного злочину, не зробить необхідних заходів того, що перешкодило останньому (не повідомить належних відомостей компетентним органам, не виявить особистого втручання в злочинну ситуацію), то такого роду протиправну поведінку не можна розглядати поза причинами утворення можливості безперешкодного скоєння злочину і наступної реалізації цієї можливості в дійсність. У подібних випадках і недонесення, і потурання, разом з іншими обставинами, опиняються в причинному зв’язку з доконаним злочином.

Тому видається спірною широко поширена в кримінально-правовій літературі думка, що «характерними рисами причетності є те, що поведінка винних в таких випадках не знаходяться в причинному зв’язку із злочином, здійсненим іншими особами.» [22, с. 245]. Цей погляд лежить в основі поняття причетності, що міститься в юридичній літературі визначенням, як злочинна діяльність, причинно не пов’язана із злочинним результатом або із здійсненням злочину [11, с. 203].

Важливо, відмітити, що знаходження певних форм причетної діяльності в причинному зв’язку із злочином, до якого ця діяльність «торкається», далеко ще не означає факту співучасті. Як відомо, для співучасті, окрім об'єктивних, потрібні ще і відповідні суб'єктивні ознаки, зокрема, взаємна обізнаність співучасників про злочинні наміри один одного. Тому для визнання, наприклад, потурання розкраданню співучасті в цьому злочині потуральник повинен знати про злочинні наміри розкрадача, а розкрадач — про наміри потуральника. Якщо ж немає взаємного усвідомлення спільності злочину з боку потуральника і розкрадача, то їх не можна визнати співучасниками. Це підтверджується особистим баченням проблематики причетності перш за все у П. Матишевського, який вважає що причетність до злочину — це «різновид суспільно небезпечної поведінки особи, що не містить ознак співучасті у злочині, вчиненому чи такому, що вчинюється іншою особою, але перебуває з ним у певному зв’язку і тим самим об'єктивно сприяє вчиненню цього злочину чи перешкоджає його виявленню або розкриттю"[19,с. 153]також слушна думка і у М. Бажанова -«дія чи бездіяльність, яка хоча і пов’язана з вчиненням злочину, але не є співучастю в ньому». 14, с. 216] Сказане, зрозуміло, відноситься і до інших видів причетності. Виходячи з цього не можна погодитися з професором В. Г. Смирновим, який вважає причетність формою «злочинної співпраці» [24, с. 154]. Всяка співпраця припускає взаємну обізнаність і узгодженість дій, чого немає при причетності.

Перш за все видається доцільним з’ясувати, що являє собою інститут причетності до злочину, адже у чинному КК України не наводиться визначення цього поняття.

Причетний — той, що має безпосереднє відношення до якої-небудь справи або до когось. Наведене визначення не дає чіткої відповіді на поставлене запитання, але доволі точно вказує напрямок, у якому слід його шукати. Дійсно, причетною до злочину є особа, яка має безпосереднє відношення до злочину або особи, котра його вчинила. Однак, видається доцільним звузити коло пошуку, адже до встановленої категорії осіб можна віднести:

потерпілого (хто, як не він найгостріше відчуває на собі результат суспільно небезпечної поведінки злочинця);

свідка або очевидця злочину, які перебували неподалік від місця вчинення злочину та володіють певною необхідною інформацією про злочин, або особу, що його чинила;

суб'єкта злочину, відсутність якого виключає злочинність діяння;

інших співучасників, які спільно з суб'єктом злочину приймали участь у його чиненні;

слідчого, прокурора, суддю, дізнавача, співробітника оперативного підрозділу правоохоронного органу, діяльність яких спрямована на розкриття злочину.

Відповідь на це запитання можна знайти у юридичній літературі. Однак, слід зважати на різноманітність поглядів щодо вирішення проблем причетності до злочину. Деякі автори визначають причетність до злочину як умисну діяльність, що примикає до злочину, але не зумовлює його готування або вчинення.

У юридичній літературі часів СРСР зустрічається термін «прикосновенность к преступлению», який дозволяє хоча й на інтуїтивному рівні, але ж усе таки скласти певне уявлення про зміст цього інституту .

Усе наведене дає підстави для висновку, що для причетності до злочину характерними є наступні риси:

відсутність причинного зв’язку між діянням особи, причетної до злочину та злочином, вчинюваним іншою особою;

причетність до злочину не сприяє нанесенню шкоди об'єктові злочину;

поведінка особи, причетної до злочину, характеризується певною суспільною небезпечністю, адже вона утруднює розкриття уже вчиненого злочину, або певним чином створює передумови для можливого вчинення нового злочину.

Виходячи з викладеного, під причетністю слід розуміти такі діяння, що не являються співучастю у суспільно небезпечних і передбачених карним законом умисних діяннях, що виражаються в заздалегідь не обіцяному приховуванні злочинів або в неприйнятті безпосередніх або інших заходів запобігання підготовлюваному, припинення здійснюваного або викривання скоєного злочину (потурання). У радянській юридичній літературі в цьому визначенні ці діяння виражалися також в недонесенні органам влади про підготовлюваний, здійснюваний або скоєний злочин (недоносительство).

Слід звернути увагу на ту особливість, що не в Загальній, ні в Особливій частині КК України немає жодної спеціальної норми, яка безпосередньо передбачала б караність потурання і встановлювала б межі карної відповідальності за цей вид причетності. Таке положення, мабуть, і привело до того, що, як зазначено вище, в юридичній літературі з’явилися твердження, ніби потурання не має кримінально-правової природи.

РОЗДІЛ 2. ВИДИ ПРИЧЕТНОСТІ ДО ЗЛОЧИНУ

2.1 Приховування злочинів

Встановлена кримінальним законодавством відповідальність за приховування відіграє важливу роль в боротьбі із злочинністю. Попереджувальне значення покарання обумовлюється зовсім не його жорстокістю, а його невідворотністю. Важливе не те, щоб за злочин було призначено тяжке покарання, а то щоб жоден випадок злочину не проходив нерозкритим.

Розкриття усіх злочинів являється, таким чином, однією з найважливіших умов успішної боротьби із злочинністю, головним змістом принципу невідворотності покарання. Приховання ж злочинів є суспільно небезпечною дією, що завдає серйозної шкоди боротьбі із злочинністю, нормальній діяльності органів правосуддя.

Стаття 20 Кримінального кодексу Української Радянської Соціалістичної Республіки (далі КК УРСР) визначала приховування злочинів, як заздалегідь не обіцяне приховування злочинця, а рівно знарядь і засобів скоєння злочину, слідів злочину, або предметів, здобутих злочинним шляхом. У цій же нормі вказувалося, що приховування тягне відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених карним законодавством. Іншими словами, КК УРСР визнавав приховування злочином тільки тоді, коли воно спрямоване на приховання злочинів, перерахованих у відповідних статтях Особливої частини кодексу. У п. 1 ст. 186 КК УРСР були перераховані більш небезпечні види злочинів, в п. 2 і п.3- менш небезпечні злочини, приховування яких тягнула карну відповідальність. Притягнення до відповідальності за приховування інших, не вказаних в КК УРСР, злочини не допускалося.

У нині чинному карному законодавстві не дається визначення приховуванню злочинів, і чітко видно тенденцію до скорочення видів злочинів, приховування яких спричиняє за собою карну відповідальність. У зв’язку з розмежуванням злочинів на категорії «залежно від характеру і міри громадської небезпеки діяння» і з тим, що приховування злочинів невеликої тяжкості, злочинів середньої тяжкості і тяжких злочинів не тягне карної відповідальності, КК України проголошує, що відповідальність настає тільки за «заздалегідь не обіцяне приховування особливо тяжких злочинів» (ст. 396 КК України).

Заздалегідь обіцяне приховування відповідно до ч. 5 ст. 28 КК України розглядається як співучасть у вигляді пособництва. Як співучасть можуть бути визнані також випадки такого приховування, яке хоча і не було (до або під час скоєння злочину) обіцяно виконавцеві, але з яких-небудь інших причин (наприклад, через систематичне здійснення) свідомо для приховувача давало основу виконавцеві злочину розраховувати на сприяння. У даних випадках наявні необхідні для співучасті об'єктивні і суб'єктивні зв’язки між діяльністю приховувача і виконавця основного злочину.

Об'єкт причетності до злочину має як би подвійну структуру: з одного боку, це громадські стосунки у сфері запобігання, припинення або викривання конкретних злочинів; з іншої - громадські стосунки у сфері попередження злочинів певного роду, тобто аналогічних тим, відносно яких мав місце факт не запобігання, неприпинення або не викривання.

Однією з цілей покарання є приватне попередження, що полягає в тому, щоб не допустити здійснення засудженим злочинцем (в силу антигромадській спрямованості його особи, що вже проявилася в першому злочині) нових злочинів. Тому, якщо причетна особа укриває злочин або потурає йому, то воно створює певну загрозу здійснення злочинцем нових злочинів. Саме тому карний кодекс відносить приховування до злочинів проти правосуддя.

Об'єктивна сторона приховування завжди виражається в активних діях, що полягають в приховуванні злочинця, знарядь і засобів скоєння злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом. Не можна погодитися із твердженням окремих авторів про те, що приховування може виражатися як в активних діях, так і в бездіяльності. Бездіяльність причетної особи не може привести до реального утворення об'єктивних ознак приховування, вона може утворити тільки склад недонесення або потурання[17,с. 175−176].

Приховання злочинця може полягати, наприклад, в наданні йому притулку, в зміні його зовнішнього вигляду, в постачанні його підробними документами і т.п. Під прихованням знарядь і засобів скоєння злочину слід розуміти, наприклад, переміщення вказаних предметів в тайники, зміну їх зовнішнього вигляду або знищення. Приховування слідів злочину — це, як правило, зміна або знищення первинного виду обстановки місця скоєння злочину, знищення залишених злочинцем предметів, відбитків взуття, відбитків пальців, виправлення вм’ятин на автомашині, замивання плям крові на одязі і т.п. Нарешті, приховування предметів, здобутих злочинним шляхом, може виражатися зокрема, в наданні приховувачем місця у своїй квартирі для зберігання викраденого майна, в наданні злочинцеві допомоги в транспортуванні цього майна в місця укриття і в інших подібних діях.

Приховування може бути здійснене шляхом як фізичних, так і інтелектуальних дій, хоча ряд авторів вважає, що приховування може здійснюватися тільки шляхом фізичних дій [7, с. 104]. Прикладами здійснення приховування шляхом інтелектуальних дій можуть служити випадки самообмови або інших помилкових повідомлень з метою навести органи правосуддя на хибний слід і дати можливість істинному злочинцеві сховатися, випадки давання порад злочинцеві про те, де і як «безпечніше» сховатися, укрити знаряддя і засоби скоєння злочину, сліди злочину або предмети, здобуті злочинним шляхом.

Потрібно, в той же час, мати на увазі, що приховуванням визнається не будь-яке фізичне або інтелектуальне сприяння злочинцеві, а тільки таке, яке дійсно ускладнює викривання злочину. Незначна допомога злочинцеві, що не мала на меті посприяти в приховуванні вчиненого ним злочину і що фактично не зробила такого сприяння, складу приховування не утворює. У подібних випадках за певних умов може йтися про наявність ознак складу недонесення. Так, за недонесення була засуджена М., яка, знаючи, що знайомий її сина П. убив працівника міліції, дозволила йому відвідувати свою квартиру, харчуватися в їдальні, де вона працювала [9, с. 62].

Не можуть розглядатися як приховування дії, спрямовані на безкоштовне користування плодами злочину, оскільки об'єктивне приховування предметів, здобутих злочинним шляхом, не обумовлене при цьому спеціальною метою, укрити злочин. В окремих випадках при відповідній обізнаності особи, що користується плодами злочину, могла б настати відповідальність за недонесення.

Зустрічаються певні складнощі при відмежуванні приховування, що виражається в приховуванні предметів, здобутих злочинним шляхом, від складу придбання або збуту майна, свідомо здобутого злочинним шляхом. У юридичній літературі поширена думка, згідно з якою придбання або збут майна, здобутого злочинним шляхом, розглядається як спеціальний вид приховування [21, с. 23]. Між тим ці два злочини мають істотні відмінності. Головне з них полягає в різному характері відношення винного до предметів злочину: якщо при приховуванні ці предмети приховуються (приховуються в тайниках, знищуються, піддаються видозміні і т.п.), то при придбанні і збуті свідомо викраденого майна вони реалізуються (споживаються, обмінюються, продаються і т.п.). Якщо ж реалізація предметів, здобутих злочинним шляхом, виступає способом їх приховування (за наявності відповідної мети), то скоєне кваліфікується по сукупності цих злочинів.

Головна відмінність між приховуванням і недонесенням полягає в істотних особливостях об'єктивної сторони цих діянь. Якщо приховування завжди виражається в активних діях, то недонесення є чистою бездіяльністю. Притягнення до відповідальності по сукупності злочинів — за приховування і недонесення одночасно — було неможливим.

Маючи на увазі можливість здійснення приховування шляхом інтелектуальних дій, слід чітко відмежовувати цей злочин від таких суміжних з ним складів, як, наприклад, завідомо неправдиве повідомлення про вчинення злочину (ст. 383КК України), завідомо неправдиве показання (ст. 384КК України), відмова свідка від давання показань або відмова експерта чи перекладача від виконання покладених на них обов’язків (ст. 385КК України), перешкоджання з’явленню свідка, потерпілого, експерта, примушування їх до відмови від давання показань чи висновку (ст. 386КК України), розголошення даних досудового слідства або дізнання (ст.387КК України).

Якщо метою приховування є приховування злочину, то метою вказаних злочинів можуть бути і інші бажані результати. У тих же випадках, коли цілі співпадають, скоєнні злочини, передбачені статтями 383−387КК України, належить розглядати лише як засіб здійснення приховування. У цих випадках кваліфікація повинна наставати по сукупності статей, що передбачають відповідальність за приховування і інший відповідний злочин проти правосуддя (ідеальна сукупність).

Важливо підкреслити, що приховування кваліфікується по сукупності з іншими злочинами, якщо воно додатково охоплюється ознаками якого-небудь іншого злочину (окрім недонесення і потурання), наприклад, якщо приховування пов’язане з незаконним носінням або зберіганням зброї або здійснене посадовцем. У останньому випадку приховування (втім, як і придбання або збут свідомо викраденого майна) завжди кваліфікується по сукупності із зловживанням по службі.

Приховування є закінченим з моменту здійснення будь-яких дій з приховування злочинця, знарядь або засобів скоєння злочину, слідів злочину або предметів, здобутих злочинним шляхом. При цьому склад визнається закінченим незалежно від того, чи була винним фактично досягнута мета приховування. Було б неправильним зв’язувати момент закінчення цього злочину із здійсненням вказаної мети.

З суб'єктивного боку приховування характеризується провиною у формі прямого наміру. У зміст наміру приховувача входить, передусім, свідомість суспільно небезпечного характеру своїх дій. Свідомість суспільно небезпечного характеру своїх дій ґрунтується в даному випадку, з одного боку, на свідомості характеру прихованого злочину і, з іншою, — на свідомості того, що в результаті його дій прихований злочин може виявитися невикритим. Досягнення вказаного наслідку складає мету діяльності винного. З цих міркувань не можна погодитися з думкою тих авторів, які допускають можливість здійснення приховування з непрямим наміром[5, с. 23].

Велике значення в змісті наміру приховувача має усвідомлення ним характеру вчиненого виконавцем злочину, оскільки приховувач може притягатися до відповідальності тільки за приховування того злочину, характер якого охоплювався його наміром. Наприклад, якщо за обставинами справи винна особа могла усвідомлювати, що їм приховується вбивство, здійснене по необережності, тоді як насправді це вбивство було здійснене умисно, то він взагалі не може притягатися до карної відповідальності, оскільки умисне вбивство не охоплювалося його наміром, а приховування необережного вбивства некаране. У тих випадках, коли відповідальність встановлена за приховування злочинів, обтяжених кваліфікуючими ознаками, свідомість приховувача повинна охоплювати і ці ознаки.

Мета, яку ставить перед собою приховувач, — приховування злочину, але в той же час вона включає і прагнення перешкодити діяльності органів правосуддя по викриванню злочинця і розкриттю злочину[19, с. 107].

Мотивами приховування можуть бути корисливі спонукання, родинні почуття, побоювання помсти з боку злочинця, почуття помилкового товариства і т.п. Мотиви лежать за межами складу приховування, але вони враховуються при призначенні покарання.

До недавнього часу не виключали карної відповідальності і родинні зв’язки між приховувачем і злочинцем. Проте новим Кримінальним кодексом України від 5квітня2001 року ст. 396КК України (Приховування) де було закріплено положення, що обмежує коло осіб, які можуть притягати до карної відповідальності за приховування: «Не підлягають кримінальній відповідальності за заздалегідь не обіцяне приховування злочину члени сім'ї чи близькі родичі особи, яка вчинила злочин, коло яких визначається законом.». Законодавець не вказує на мотиви і цілі подружжя і близьких родичів, якими вони керуються у своїй діяльності, укриваючи злочинця. Мабуть, в даному випадку передбачаються певні родинні почуття, але оскільки в законі вони не вказуються, то можна зробити висновок про те, що і тут мотиви і цілі для кваліфікації значення не мають.

2.2 Недонесення про злочини

На відміну від приховування, недонесення і потурання менш вивчені в юридичній літературі види причетності до злочину. Досі не вирішені окремі питання, що відносяться як до змісту, так і до перспективи розвитку кримінально-правових норм, що передбачають ці види причетності. У світлі переворотів, що сталися в нашій країні, і демократизації суспільства, що усе більш набирає темпи, новий нині чинний КК України усунув відповідальність за такий вид причетності, як недонесення. Але цей інститут, що відноситься до причетності як і приховування, і потурання, близько стоїть до них і часто «переливається» в них, недонесення має бути розглянуте в цій роботі. Важливо також розглянути шляхи розвитку цього інституту і виявити тенденції його вдосконалення.

Недонесення про злочини є ще одним з проявів байдужого відношення до підготовлюваних злочинів, що здійснюються або приховуються. Тому в радянському законодавстві передбачалася відповідальність за недонесення, яка була ще одним кримінально-правовим засобом боротьби із злочинністю.

Ст. 21 КК УРСР визначала даний вид причетності як недонесення про достовірно відомий підготовлюваний або вчинений злочин і встановлювала, що недонесення про злочини тягне відповідальність лише у випадках, спеціально передбачених законом. Хоча в цьому законі прямо і не говорилося про недонесення про злочини, що вчинюються, але такі випадки прямо малися на увазі в ньому.

У Особливій частині КК УРСР передбачалася роздільна відповідальність за недонесення про найбільш небезпечні державні злочини і за недонесення по найбільш небезпечних інших злочинах.

Передбачаючи недонесення, КК УРСР, не обумовлював його якими-небудь умовами, подібно до того, як це робиться відносно приховування («заздалегідь не обіцяне»), а в числі ознак пособництва не вказував на заздалегідь обіцяне недонесення. Тому навіть заздалегідь обіцяне недонесення не могло розглядатися як співучасть. Більшість авторів того періоду не розділяли цього погляду [27, с. 106]. Головний аргумент, що спонукав оспорювати позицію законодавця, найчіткіше був сформульований Ш. С. Рашківською, яка пише, що «причинний зв’язок, як об'єктивна ознака співучасті, може бути обумовлений не лише фізичними діями, але і психічною дією на свідомість виконавця. Обіцянка не донести зміцнює у злочинця надію сховатися від викриття, послабляє стримуючі мотиви і тим самим стимулює намір скоїти злочин» .

З огляду на те, що норма про недонесення про найбільш небезпечні державні злочини була поміщена в главі КК УРСР «Злочини проти правосуддя», слід дійти висновку, що в цьому випадку законодавець вважав безпосереднім об'єктом недонесення громадські стосунки у сфері попередження державних злочинів. Безпосереднім же об'єктом усіх інших видів недонесення вважалися інтереси правосуддя, що і було відображено в системі законодавства усіх союзних республік відносно складу недонесення про найбільш тяжкі загальнокримінальні злочини.

Об'єктивна сторона недонесення характеризується бездіяльністю, що є невиконанням правового обов’язку повідомити про підготовлюваний, здійснюваний або вчинений злочин органам влади.

Готуванням до злочину в ч. 1 ст. 17КК УРСР визнавав підшукування або пристосування відповідних засобів або знарядь, а також створення інших умов для вчинення злочинів. КК України уточнив це поняття, додавши у визначення, підшукування співучасників злочину і змову на вчинення злочину, усунення перешкод (ч. 1 ст. 14). Під вчиненням злочину слід розуміти попередню злочинну діяльність на стадії замаху. У злочинах, що продовжуються і тривають, поняттям здійснюваного суспільно небезпечного діяння можуть охоплюватися також дії (бездіяльність), здійснювані злочинцем при закінченому складі (наприклад, коли розкрадання шляхом привласнення досягло особливо великого розміру і продовжує здійснюватися).

КК УРСР не встановлював форми, в якій мало бути зроблене повідомлення про злочин. Це могло було бути, наприклад, письмова або усна заява або повідомлення по телефону.

Відомості, які особа, достовірно знаючи про злочин, була зобов’язана повідомити компетентні органи, мали бути, як правило, вичерпними. Приховування істотних обставин скоєння злочину (наприклад, прізвища злочинця) тягнуло відповідальність за недонесення на загальних підставах. В цьому відношенні є цікавий приклад з практики. Громадянка А, знаходячись в нетверезому стані, задушила капроновою панчохою сусідку С. Чоловік дружини А. — В. і її знайомий К., достовірно знаючи про обставини скоєного злочину, не повідомили повністю про злочин в органи міліції. В. і К. були засуджені за недонесення. У вироку суд вказав, зокрема, що посилання В. на те, що він по телефону викликав працівників міліції, не обґрунтована, оскільки він не повідомив, хто саме убив С.

Відповідальність за недонесення наставала лише у разі наявності об'єктивної можливості повідомити про злочин. Хвороба, відсутність засобів зв’язку і інші поважні причини, що перешкоджають виконанню обов’язку повідомити про злочин, виключали карну відповідальність. Ш. С. Рашківська вважала, що відповідальність за недонесення виключалася і в тих випадках, коли «особі було відомо, що про підготовлюваний або вчинений злочин вже обізнані відповідні органи» [17, с. 133]. Таке категоричне твердження спірне. Суб'єкт далеко не завжди може досить повно судити про те, які саме відомості про злочин мають в розпорядженні компетентні органи. Тому в таких випадках, як правило, особа не звільнялася від обов’язку повідомити відомі йому про злочин відомості і, отже, від карної відповідальності за невиконання цього обов’язку (інша справа, що в подібних ситуаціях можливе звільнення винного від карної відповідальності і покарання на підставі статті 51 КК УРСР — звільнення від карної відповідальності з передачею справи до товариського суду або на поруки).

Обов’язок повідомити про злочин виникав лише у разі достовірного знання про нього. Достовірно знати — це означає бути упевненим у факті підготовлюваного, здійснюваного або вчиненого злочину. Належна упевненість може бути отримана особою з джерел, що не викликають сумніву. Такими будуть, наприклад, особисті спостереження, повідомлення учасників злочину, відомості, отримані на основі певних документів і т.п.

Недонесення необхідно відрізняти від потурання. Ці два діяння виражаються в бездіяльності. Проте юридичний вміст бездіяльності в тому і іншому випадку різний. Якщо потурання має місце у зв’язку з невиконанням обов’язку перешкодити (протидіяти) злочину, то невиконання не донощиком обов’язку полягає, як правило, лише в належному про нього повідомленні. Через це недонесення по КК УРСР можна було кваліфікувати по сукупності з потуранням, наприклад по статтях 187 («Недонесення про злочини») і 111 («Залишення в небезпеці»), по статті 249 («Порушення статутних правил вартової служби») КК УРСР і т.д. В той же час, якщо недонесення здійснювалося посадовцем, то в цьому випадку воно повністю поглиналося складами, передбаченими статтями ст. 165 («Зловживання владою або службовим становищем») і ст. 260 («Зловживання владою, перевищення або бездіяльність влади») КК УРСР.

Недонесення слід також відрізняти від відмови (ухилення) від надання свідчень і завідомо неправдивих показань (статті 178, 179 КК УРСР, статті 178, 179КК України). При недонесенні особа не являється у відповідні органи, щоб повідомити про достовірно відомий йому злочин. При інших вказаних злочинах громадянин викликається (чи піддається примусовому приводу) в компетентні органи, йому роз’яснюється його кримінально-правовий обов’язок надати правдиві показання, нарешті, особа попереджається про кримінальну відповідальність і, незважаючи на це, воно намагається направити правосуддя по помилковому шляху. Враховуючи різний характер невиконаного в тому і в іншому випадках юридичного обов’язку, можна дійти висновку про можливість кваліфікації недонесення по сукупності із злочинами, передбаченими статтями 178 і 179КК УРСР. На думку Н.А. Носкової, злочини, передбачені цими статтями, охоплюються в подібних випадках складом недонесення. Уразливість такої позиції полягає, головним чином, в тому, що вона ґрунтується на помилковому розгляді недонесення як злочину тяжчого, ніж діяння, передбачені статтями 178, 179КК УРСР. В даному випадку не можна судити про тяжкість злочинів, безвідносно до конкретних випадків діянь, виходячи з санкцій статей УК, що передбачають ці злочини.

Недонесення про злочин вважали закінченим по витіканню термінів, в які була реальна можливість повідомити належним органам необхідні про злочин відомості. Повідомлення про злочин після закінчення зазначених термінів, як правило, не звільняло від кримінальної відповідальності. Наприклад, правильно була притягнена слідчими органами до кримінальної відповідальності громадянка К., яка на протязі близько півтора років не повідомляла органи влади про достовірно відоме нею вбивство, а потім у випадковій бесіді з працівниками міліції повідомила необхідні відомості. В окремих випадках повідомлення про злочин хоч і не в мінімально найкоротші терміни, але в терміни, впродовж яких є реальна можливість своєчасно запобігти, присікти або викрити злочин, могло бути визнано належним.

Суб'єктивна сторона недонесення може виражатися тільки в прямому намірі. Оскільки суспільно небезпечні наслідки спеціально не обумовлювалися в якості ознаки складу цього злочину, то провина суб'єкта визначалася в даному випадку тільки відносно факту недонесення про злочин. Винна особа усвідомлює, що не діє при достовірному знанні про підготовлюваний, здійснюваний або вчинений злочин, передбачає, що, не діючи, вона не робить необхідного про злочин повідомлення у відповідні органи і бажає того, щоб злочин залишався нерозкритим. Видається неточною думка Ш. С. Рашківська про те, що винна в недонесенні особа «усвідомлює, що порушує покладений на нього законом обов’язок» [17, с. 154]. Як стверджують М. Віттенберг і П. Панченко, законодавець не включав в елементи провини свідомість забороненої в законі того або іншого діяння, оскільки це не відповідало б принципу — «незнання закону не звільняє від відповідальності за його порушення». У випадках, якщо законом була передбачена відповідальність за недонесення про злочин при обтяжливих обставинах, недонощик відповідав лише тоді, коли ці обставини зізнавалися їм.

2.3 Потурання злочинам

Потурання злочинам визначається як не умисне перешкоджання підготовці, здійсненню або приховуванню злочину у випадках, якщо винна особа повинна була і могла прийняти необхідні до його запобігання, припинення або викривання міри.

Чинним кримінальним законодавством потурання спеціально не передбачено, але воно завжди є караним, коли охоплюється складами загальнішого порядку.

У науковій літературі по кримінальному праву немає єдності в поглядах на потурання як форму причетності, воно визнається одними і не визнається іншими.

Більшість авторів визнають за потуранням право вважатися формою причетності. Наприклад, П.І. Гришаєв і Г. А. Кригер вважають, що потурання відноситься до причетності. Вони відмічають, що потурання завжди супроводжується тим, що інша особа користується ним для легшого скоєння злочину, а тому воно пов’язане із скоєнням злочину іншими особами. Отже, потурання не можна виключати з інституту причетності.

А.Н. Трайнін, навпаки, вважає, що потуранню немає місця в системі правосуддя.

А.А. Піонтковский, хоча і включає потурання в число форм причетності, проте по суті погоджується з позицією А.Н. Трайніна. Він визнає, що заздалегідь обіцяне потурання створює для виконавця можливість скоїти злочин, він вважає, що в цьому випадку потурання полягає в причинному зв’язку із злочинним діянням, а значить повинно спричиняти за собою кримінальну відповідальність як за співучасть в скоєнні злочину.

Хто ж в даному випадку правий? На чиїй стороні істина? Для цього, мабуть, необхідно проаналізувати кримінальне законодавство і аргументи, що приводяться вищеназваними авторами і їх прибічниками, усім, хто самостійно хоче розібратися в цьому питанні.

Виходячи з особливостей законодавчого регулювання відповідальності за потурання, останнє можна підрозділити на три види: здійснене посадовцями, спеціально зобов’язаними приватними особами і приватними особами. Спеціально зобов’язані приватні особи — це особи, які, не будучи посадовими, несуть, проте, певні обов’язки (засновані не лише на кримінальному законі) по перешкоджанню злочинам.

Потурання посадовців (чи так зване посадове потурання) може спричинити відповідальність по статтях КК України про зловживання владою або службовим становищем (ст. 364КК України), про деякі військові злочини (ст.ст. 418−421КК України), про службову недбалість (ст. 367КК України).

Спеціально зобов’язані приватні особи можуть відповідати за даний злочин по статтях про зловживання повноваженнями (ст.ст. 364, 365−2КК України), про перевищення влади або службових повноважень (ст. 365КК України), про комерційний підкуп службової особи, юридичної особи приватного права незалежно від організаційно-правової форми (ст. 368−3КК України), про порушення військовослужбовцями спеціальних правил військової служби (ст.ст. 418−421КК України).

Можливість кримінальної відповідальності за потурання приватних осіб витікає з норми про залишення в небезпеці (ст. 135 КК України).

Потурання злочину переростає в співучасть, якщо вона була заздалегідь (до або під час скоєння злочину) обіцяна виконавцеві. Хоча заздалегідь обіцяне потурання спеціально не обмовляється в числі законодавчих ознак пособництва, проте, як відзначалося, воно прямо потрапляє під вказану в ч. 5 ст. 27КК України ознаку усунення перешкод. До такого висновку можна прийти, розглядаючи правовий обов’язок посадових, приватних і спеціально зобов’язаних приватних осіб протидіяти злочинам як істотну перешкоду на шляху вчинення цих злочинів. Але виконати вказаний обов’язок, заздалегідь пообіцявши це виконавцеві основного злочину, — означає усунути перешкоду на шляху до скоєння злочину, тобто стати співучасником злочину.

Громадська небезпека потурання полягає в тому, що, з одного боку, воно створює можливість безперешкодної підготовки, здійснення або приховування конкретного злочину, а з іншою, відкриває можливість здійснення безкарним злочинцем подальших злочинів. Внаслідок того, що норми, які регулюють відповідальність за потурання, «розкидані» по різних главах кримінального кодексу (що передбачає, як правило, відповідальність за злочини, відносно яких мало місце те, що не перешкодило), можна зробити висновок, що законодавець надає первинне значення об'єкту, на який зазіхає основний злочин. Що стосується посадового потурання, то його головним об'єктом законодавець визнає громадські стосунки, що забезпечують нормальну діяльність державних органів або громадських організацій.

Об'єктивна сторона потурання виражається в чистій бездіяльності. Бездіяльність тут є невиконанням правового обов’язку перешкодити підготовлюваному, здійснюваному або прихованому злочину.

Кримінальний закон не завжди визнає злочинним те, що не перешкодило усім вказаним етапам розвитку злочинної діяльності. Наприклад, закон, як правило, не вважає кримінально-караним те, що не перешкодило прихованню злочину, якщо в ролі потуральника виступає спеціально зобов’язана приватна особа, і взагалі не визнає це злочином, якщо потуральником є приватна особа. Закон визнає злочинним потурання тільки певним видам злочинів.

Посадове потурання, кваліфікується по ст. 364КК України, тягне кримінальну відповідальність в усіх випадках, коли це, неперешкодження здійснюється з корисливою або іншою особистою зацікавленістю і завдає істотного збитку державним або громадським інтересам або законам, що охороняються, правам і інтересам громадян. Як пише професор В. Ф. Кирченко, «спеціальний вид умисної бездіяльності посадовця — потурання вчинення злочинів» [17, с. 391]. Іноді потурання посадовця може виявитися злочинним і при тому, що не перешкодило антигромадському проступку. Як правило, це має місце в двох випадках: 1) коли потурання допущене відносно цілого ряду антигромадських вчинків, які у своїй сукупності завдають істотної шкоди правоохоронним інтересам; 2) коли одиничний факт антигромадського вчинку завдає такої шкоди. Проте в більшості випадків відповідальність за посадове потурання настає, коли те, що не перешкодило має місце у відношенні саме злочинів, причому, серйозних.

Так, по ст. 364КК України слід було кваліфікувати бездіяльність працівників міліції одного з міських відділів внутрішніх справ Донецької області, які, керуючись особистими міркуваннями, неперешкодили злочинам П., що зробив вбивство трьох громадян, зґвалтування, грабіж і інші тяжкі злочини.

Неперешкоджання посадовця прихованню злочину найчастіше виражається у відсутності, наприклад, з боку керівника або ревізора заходів по викриванню привласнень, розтрати і інших розкрадань державного або приватного майна, здійснених підпорядкованими або підконтрольними особами. Наприклад, за такого роду потурання була засуджена робітниця Чорнобаївського тресту їдалень і ресторанів Ч., яка, виконуючи обов’язки ревізора, не приймала заходів до викривання виявлених нею розкрадань.

Істотна шкода, яка обумовлює кримінальну відповідальність за потурання, що допускається посадовцями, може мати матеріальний, фізичний, моральний або інший характер. Істотна шкода при потуранні часто є сукупністю збитків матеріального і морального характеру.

В той же час, відповідальність за посадове потурання може настати і тоді, коли, наприклад, матеріальний збиток відсутній зовсім, але наявна істотна шкода іншого характеру (моральний, фізичний).

Наприклад, Маріупольським міським судом Донецької області був засуджений за посадове потурання працівник міліції Б. Він звинувачувався в тому, що потурав заарештованим за небезпечні злочини В. і А. у скоєній ними втечі з камери попереднього ув’язнення. Злочинці незабаром були затримані, за цей час вони не встигли нікому завдати шкоди, але вже те, що внаслідок потурання було скоєно новий злочин (втеча з-під варти), за який винним було призначено покарання у вигляді позбавлення волі, свідчить про спричинення істотної шкоди державним інтересам.

Посадове потурання кваліфікується по ч. 3 ст. 364КК України, якщо в результаті настали тяжкі наслідки: смерть людини, розкрадання державного майна у особливо великих розмірах і т.п. Тяжкі наслідки при цьому можуть характеризуватися особливо великим збитком матеріального, фізичного або іншого характеру. Суд у кожному конкретному випадку на основі ретельного вивчення усіх обставин справи встановлює, чи настали тяжкі наслідки в результаті посадового потурання або ж мало місце спричинення лише істотної шкоди державним або громадським інтересам або законом, що охоронявся, правам і інтересам громадян.

Корислива зацікавленість потуральника означає припущення з його боку якихось матеріальних вигод, переваг, які можна отримати внаслідок того, що не перешкодило злочинам. В якості іншої особистої зацікавленості можуть при цьому виступати, наприклад, неправдиво представлені інтереси організації, установи, підприємства, за якими фактично приховується бажання особистого благополуччя, кар'єризм.

Нарешті, військові посадовці відповідають за потурання злочинам, як за порушення спеціальних правил несення військової служби по ст.ст. 418−421КК України. Ці особи зобов’язані не допускати порушень порядку військової служби, що створюють загрозу боєздатності Збройних Сил України. Для припинення вказаних порушень начальник, наприклад, зобов’язаний при необхідності застосовувати до підлеглих заходи примусу, а в окремих випадках навіть вдатися до сили зброї.

Слід підкреслити, що відповідно до норм про бездіяльність влади кримінальна відповідальність за військове посадове потурання може настати якщо подібного роду діяння здійснювалися систематично або з корисливих мотивів або іншій особистій зацікавленості, а рівно якщо вони завдали істотної шкоди. Дані злочини мають дві кваліфікуючі ознаки: здійснення цих діянь у військовий час або в бойовій обстановці.

Кримінальне законодавство передбачає відповідальність за потурання і відносно військовослужбовців, що не є військовими посадовцями, — це так звані спеціально зобов’язані приватні особи (статті 418−421КК України). У перерахованих нормах передбачена відповідальність порушення статутних правил вартової служби чи патрулювання (ст. 418КК України), порушення правил несення прикордонної служби (ст. 419КК України), порушення правил несення бойового чергування (ст. 420КК України) і порушення правил внутрішньої служби (ст. 421КК України).

Правила вартової, патрульної, прикордонної і внутрішньої служби, правила несення бойового чергування на спеціальних постах визначаються статутами, а також інструкціями і наказами. Основне призначення чіткого виконання вказаних правил полягає в забезпеченні недоторканості сухопутного, морського або повітряного просторів України, в запобіганні раптового нападу на Україну, в охороні військового майна, бойової техніки і інших військових об'єктів в інтересах України і її армії [17, с. 511]. З цього виходить, що в певних випадках на осіб з числа військовослужбовців покладаються обов’язки з протидії злочинним посяганням, невиконання яких тягне кримінальну відповідальність. Тут слід погодитися з твердженням, що право кожної людини на необхідну оборону перетворюється для військовослужбовця в обов’язок в усіх випадках, коли здійснюється суспільно небезпечне посягання на встановлений в армії порядок несення військової служби і військове майно [26,с. 86].

Потурання злочинам, кваліфікація яких можлива по статтях 418−421 КК України, тягне, як правило, підвищену відповідальність, якщо воно викликало тяжкі або інші суспільно небезпечні наслідки або було здійснено у військовий час або в бойовій обстановці.

До потурання зобов’язаних приватних осіб слід, на думку М. Віттенберга і П. Панченка, віднести і деякі з суспільно небезпечні діяння, що підпадають під дію норми про залишення в небезпеці (ст. 135КК України). До такого висновку можна прийти, враховуючи, зокрема, ту обставину, що в нормі про залишення в небезпеці (як, втім, і в нормі про ненадання допомоги) не конкретизовані джерела небезпеки (отже, ними можуть бути і злочинні посягання). Оскільки головне призначення вказаних норм полягає в тому, щоб убезпечити життя людини, звідки б небезпека не виходила, то ці норми цілком відповідатимуть своєму призначенню, якщо їх дія поширюватиметься і на випадки того, що не перешкодило загрозливим життю людини злочинним посяганням. На підставі норми про залишення в небезпеці (як і норми про ненадання допомоги) потуральники можуть відповідати за непротидію посяганням на життя або злочинам, пов’язаним з посяганнями на життя: умисним вбивством (ст. 115КК України), посягання на життя працівника правоохоронного органу, члена громадського формування з охорони громадського порядку і державного кордону або військовослужбовця (ст. 348КК України) та ін.

У кримінальному кодексі склад злочину — залишення в небезпеці описаний як завідоме залишення без допомоги особи, яка перебуває в небезпечному для життя стані і позбавлена можливості вжити заходів до самозбереження через малолітство, старість, хворобу або внаслідок іншого безпорадного стану, якщо той, хто залишив без допомоги, зобов’язаний був піклуватися про цю особу і мав змогу надати їй допомогу, а також у разі, коли він сам поставив потерпілого в небезпечний для життя стан.