Гідролого-гідрохімічне районування: історія та сучасний стан

Реферат на тему:

Гідролого-гідрохімічне районування: історія та сучасний стан

Гідрологічне та гідрохімічне районування — дуже важлива в науковому і практичному відношенні проблема. Воно полягає у виявленні закономірностей розподілу по території тих елементів, які характеризують умови зволоженості, режим вод, їх хімічний склад, і у виділенні на основі аналізу цих закономірностей окремих районів. Виділення районів (об" єктивно існуючих природних комплексів) має здійснюватися з урахуванням всіх головних факторів, перш за все фізико-географічних (рельєфу, геології, клімату, грунтів, рослинності). Районування надає можливість отримати знання про умови певних невивчених територій за аналогією з вивченими, які за комплексом елементів природного середовища аналогічні (однорідні), а також дозволяє досить обгрунтовано здійснювати географічну інтерполяцію знайдених закономірностей (у відомих межах точності в залежності від масштабу схематизації). Виділення однотипних за природними умовами територій сприяє виявленню типових для усіх водних об" єктів даного району закономірностей. Практичне значення районування полягає в тому, що воно дозволяє розкрити нові закономірності гідрологічних та гідрохімічних явищдає можливість диференційованого підходу в розрахунках і прогнозахвоно необхідне при використання методу аналогіїдля раціонального розміщення мережі пунктів спостереженьпри розробці планів використання водних ресурсів.

Відкритий В.В.Докучаєвим закон географічної зональності, відповідно до якого всі природні процеси і явища на рівнинних просторах земної поверхні підкоряються широтній зональності, а в горах — висотній поясності, було підтверджено і розвинуто у працях вчених Л. С. Берга, І.П.Герасимовича, А.А.Григор" єва та ін. [1].

Закону географічної зональності підпорядковані всі фізико-географічні компоненти — клімат, грунти, рослинність та інші, які в сукупності визначають природні комплекси — ландшафти. Оскільки ріки є одним з основних елементів ландшафту, то в своєму режимі вони відбивають зміну природних зон і підкоряються закону географічної зональності. Ще В.В.Докучаєв (1898 р.) відмічав, що «та ж закономірність, той же всемогутній закон природи дуже поширений і в … річках» .

Відомий гідролог В. Г. Глушков підкреслював, що вивчення гідрологічних умов території повинно йти комплексно, на основі географо-гідрологічного методу, який пов" язує воду з природою, що її породила.

Як гідрологічне, так і гідрохімічне районування можливі лише на певному етапі розвитку відповідних наук, а саме: при накопиченні достатньої кількості даних спостережень і виникненні необхідності подальшого розвитку цих наук у взаємозв" язку з географічним середовищем.

У зв" язку з тим, що регулярні спостереження за стоком почали проводитися значно раніше, ніж за хімічним складом води, гідрологічне районування виникло раніше за гідрохімічне.

Існуючі підходи до гідрологічного районування базуються на двох головних принципах: зональному (географічному) та басейновому (гідрологічному).

Прихильники басейнового принципу стверджують, що зональні межі «розрізають» водозбори, внаслідок чого порушується цілісність меж басейнів. В той же час вони нехтують зональним принципом і цим втрачають можливість генетичного аналізу матеріалів спостережень та їх узагальнення. Головна цінність басейнового принципу полягає в тому, що він базується на врахуванні спільності історії розвитку території. При цьому не слід недооцінювати значну роль закону географічної зональності в розвитку природних ландшафтів та їх елементів, в тому числі і вод суші. Гідрологічне районування здійснюється лише для малих і середніх річок, для яких можливе застосування непрямих прийомів розрахунку (аналогії, інтерполяції та екстраполяції), тому розчленування великих басейнів зональними і ландшафтними межами не може бути перешкодою для цього виду районування.

Перші вітчизняні схеми гідрологічного районування Д.І.Кочеріна, В.І.Рутковського, М.Д.Семенова-Тянь-Шанського були створені на основі загальних фізико-географічних ознак, що пояснювалось недостатнім (на той час) вивченням гідрологічного режиму [1].

У 1928 р. відомий гідролог Д.І.Кочерін провів перше (так зване паводочне) районування території Європейської частини колишнього СРСР. В основу районування він поклав типовий ландшафт даної місцевості у зв" язку з її географічним положенням. Крім того, Д.І.Кочерін ввів ще два фактори, що на його думку, найбільш повно визначають величину паводочного стоку:

1) запаси снігу на початок весняного танення для тих басейнів, де переважають максимуми від талих вод- 2) інтенсивність і тривалість злив для басейнів з переважаючими дощовими максимумами. З ландшафтних ознак Д.І.Кочерін використав для районування рослинний покрив і рельєф. За схемою автора в межах України розташовано 3 гідрологічні області, що включають 7 районів.

У 1932 р. В.І.Рутковським була запропонована схема географо-гідрологічного районування Європейської території колишнього Союзу. Для районування ним були використані кліматичні, грунтові, геоботанічні, геологічні дані та карти лісів. Районування не давало кількісних показників, але з якісного боку було повністю виправдене. Україна, за районуванням В.І.Рутковського, лежить у межах зони лісів, підзони лісостепу і зони степу. Поділ на райони проведено в межах цих зон та підзон. Для виділення районів найголовніше значення мали рельєф, геологічна будова і рослинність. Ці райони виявилися однорідними в гідрологічному відношенні при співставленні їх з модулями стоку по карті Д.І.Кочеріна.

По мірі надходження нових даних гідрологічних спостережень та їх узагальнення, з" явилась можливість проводити гідрологічне районування за гідрологічними ознаками. Саме на цих ознаках базуються більш пізні роботи В.А.Троїцького, М.І.Львовича, Б. Д. Зайкова та ін. На думку В.А.Троїцького, в основі системи районування повинна лежати одна провідна ознака, спроможна визначити головні особливості характеру місцевості з гідрологічної точки зору. Ця ознака повинна бути гідрологічною по суті і залежати від найменшої кількості фізико-географічних факторів. Вона повинна бути загальною, досить типовою, вираженою в числових показниках і досить стійкою для даної території. Поставленим вимогам, на думку В.А.Троїцького, краще всього відповідають співвідношення між елементами водного балансу. Кількість опадів, стік і випаровування краще всього характеризують умови зволоження території. Умови зволоження, а також ряд фізико-географічних умов, визначають більшість інших гідрологічних характеристик (водність річок, озерність, заболоченість та ін.). Величини компонентів рівняння водного балансу сталі в часі і просторі, тому завжди можуть бути виражені в числових показниках.

Оскільки на хід елементів водного балансу помітно впливають грунти і рослинність, які мають зональний характер, то за межі гідрологічних зон були обрані ізолінії, що якнайближче підходять до меж грунтово-рослинних зон. Всього В.А.Троїцьким виділено 5 зон. За джерелами живлення і в залежності від континентальності водного режиму переважно у меридіональному напрямку виділяються різні території, які автор назвав країнами.

Лінії перетину гідрологічних зон і країн утворюють на карті сітку, кожна клітина якої названа гідрологічною провінцією. Дальший поділ провінцій на округи ведеться на основі розташування ізоліній елементів водного балансу. В основу виділення районів всередині округів покладено розташування річкової сітки та її густоту. При цьому до уваги беруться тільки басейни малих річок. Рівнинна територія України (за В.А.Троїцьким) лежить у межах надмірної вологої, перемінно вологої та напівсухої провінцій Західної Атлантичної країни. Межі провінцій практично співпадають з межами природних зони на територій України [1].

Окремо для території України районування проводили Й. А. Железняк (за внутрірічним розподілом стоку), К. А. Лисенко (за умовами формування мінімального стоку), Г.І.Швець (за умовами пересихання річок) та ін.

Для районування території України за внутрірічним розподілом стоку у 1959 р. Й. А. Железняк використав дані про кліматичні умови, геоморфологічні особливості, гідрогеологічні умови басейнів та інші природні фактори. Найбільш сильно, на його думку, впливають розподіл опадів, температура повітря та гідрогеологічні умови. Автор виділив в межах України 12 районів, в межах яких, на його думку, можна вважати однаковими кліматичні умови, фізико-географічні характеристики басейнів, а умови підземного живлення такими, що повільно міняються по території. Типовий розподіл стоку річок в межах певних районів визначено за даними про розподіл річного стоку по сезонах і місяцях за характерні по водності роки: багатоводний, середній, маловодний і дуже маловодний.

К.А.Лисенко у 1962 році для визначення мінімальних витрат при відсутності спостережень запропонувала схему районування України за характером розподілу мінімального стоку малих річок. На її думку, найбільш активно діючим фактором у формуванні мінімального стоку річок є гідрогеологічні умови. Але навіть за однакових гідрогеологічних умов, при різних умовах взаємодії ерозійного врізу річки і водоносних горизонтів, можна чекати різних величин мінімального стоку. Із збільшенням глибини ерозійного врізу річки збільшується кількість водоносних горизонтів, які вона дренує, що в свою чергу збільшує мінімальний стік. Річки з ерозійним врізом у найглибші водоносні горизонти мають стале підземне живлення. Якісною характеристикою розкриття річковою системою водоносних горизонтів є абсолютна відмітка базису ерозії долини річки. Тому К. А. Лисенко і прийняла останню за показник ступеня забезпеченості річок підземним живленням. За спільністю фізико-географічних умов формування мінімального стоку автор виділила в межах України 13 районів, частина з яких ще ділиться на окремі підрайони.

Г.І.Швець у 1953 році запропонував схему районування території України за умовами пересихання річок. Аналіз основних факторів пересихання річок України, а також фізико-географічні характеристики, в першу чергу гідрологічні умови, дозволили автору виділити в межах країни п" ять основних районів, в яких умови пересихання приблизно однакові [2].

Праці П.С.Кузіна, В.І.Бабкіна, О. О. Соколова поклали початок концепції комплексного гідрологічного районування, в основу якої покладене як басейновий принцип, так і принцип природних комплексів, або елементарних ландшафтів. Це сприяло втіленню в життя ідей В. Г. Глушкова та його рекомендацій по вивченню стоку з різних ландшафтів.

Однією з перших праць, яка висвітлювала питання класифікації та районування рік, була робота П.С.Кузіна «Класифікація рік і гідрологічне районування СРСР», 1960 р. В основу гідрологічного районування він поклав елементи водного балансу та водного і льодового режиму річок, а також найважливіші елементи природного середовища (рельєф, клімат), які в своїй сукупності найбільш повно визначають режим річок. За П.С.Кузіним, найбільш важливими таксономічними одиницями є гідрологічна зона і гідрологічний район. Гідрологічні зони — це великі широтно витягнуті, більш-менш однорідні простори, які мають певну спільність належних їм гідрологічних явищ і процесів, що змінюються з півночі на південь та із заходу на схід. Межами між зонами є перехідні смуги, у яких відбувається зміна не тільки кількісних, але й якісних показників.

Гідрологічний район — це генетично однорідна ділянка території за умовами походження та розвитку складаючих його природних факторів, яка характеризується більш-менш однорідним водним балансом і режимом річок. Він обов" язково повинен укладатися в межах однієї зони. За П.С.Кузіним, територія України охоплює 2 гідрологічні зони і 4 гірських області. При наявності ряду недоліків методика районування, запропонована ним, була визнана найбільш зручною і простою для користування, але за умовою її подальшої деталізації.

У 1967 році доцентами кафедри гідрології і гідрохімії Київського національного університету імені Тараса Шевченка Л.Г.Будкіною та Л.М.Козінцевою була розроблена схема гідрологічного районування України, в основу якої покладено режим малих і середніх річок. З урахуванням гідрологічних (басейнових) показників та фізико-географічних (зональних) умов на рівнинній частині території республіки виділено три гідрологічні зони, межі яких в основному збігаються з межами фізико-географічних зон. Враховуючи внутрішні місцеві відмінності гідрологічних показників (що пояснюється впливом природних умов місцевості), гідрологічні зони поділяються на області і підобласті.

На початку 70-х років з" явилися роботи по визначенню гідрологічних районів з використанням методів математичної статистики. У працях В.І.Бабкіна, М.П.Колпачової та інших дослідників районування території здійснювалося за допомогою лінійної статистичної моделі. Межі районів визначалися по вододілах ряду річкових басейнів, а ступінь надійності проведеного розмежування території оцінювалась повними і частковими коефіцієнтами кореляції, регресії та середніми квадратичними похибками цих параметрів.

В основу виконаного В.І.Бабкіним районування Європейської території колишнього СРСР були покладені кількісні показники лінійних залежностей (часткові ® та повні ® коефіцієнти кореляції більші за 0,75) стоку і факторів, що його визначають (площа водозбору, похил річки, озерність, заболоченість, лісистість, розораність та ін.). Ці показники суміщають у собі основні принципи районування, викладені в ландшафтній географії, а саме: генетичний принцип, принцип комплексності, принцип відносної однорідності. Кількісні показники виконаного районування (r та R), що будувалися на цих принципах, дозволяли обмежити ділянки, які мали не тільки однорідні природні умови, а й певний тип взаємозв" язків, характерних лише для певної території [3].

Починаючи з 70-х років ХХ століття ландшафтно-генетичний метод почав застосовуватися для гідрохімічного вивчення території України. В роботі В.І.Пелешенка «Оцінка взаємозв» язку хімічного складу різних типів природних вод", 1975 р. вперше вказується, що фізико-географічне районування є найбільш прийнятним для гідрохімічних досліджень, оскільки є найбільш повним. За одиницю районування було обрано фізико-географічні області, при виділенні яких враховувалися геолого-геоморфологічні особливості, які викликають суттєві зміни одного або декількох елементів теплового, водного або гідрохімічного балансів [4].

Згідно принципів районування, розроблених на кафедрі гідрології і гідрохімії Київського національного університету (1979 р.) з урахуванням природних та антропогенних факторів виконане районування території України за типами формування фізико-хімічних умов в природних водах. Виходячи з особливостей і ступеня впливу тих чи інших факторів, виділено ряд таксономічних одиниць (зона, провінція, область, район) і показано, які чинники впливають на формування гідрохімічних умов у межах конкретних площ районування. При цьому враховано, що провідні чинники формування окремих показників гідрохімічних умов в атмосферних, поверхневих і підземних водах впливають однаковою мірою в межах усіх виділених одиниць районування. За даними про хімічний склад води виділялися площі з його однаковими умовами формування, а саме — площі, в межах яких зберігається наявність одного і того ж ведучого фактора (однорідні гідрохімічні поля). В основу виділення гідрохімічних полів, поруч з районуванням за умовами формування фізико-хімічної обстановки в природних водах суші, як вказувалось вище, було покладене фізико-географічне районування. Найменування кожного гідрохімічного поля визначалося назвою відповідної фізико-географічної області [6].

В наступних роботих Л.М.Горєва, Д. В. Закревського, М.І.Ромася, С.І.Сніжка, В.К.Хільчевського питання районування набули подальшого розвитку.

Таким чином у 70−80-х роках для визначення впливу різноманітних факторів на ті чи інші показники найбільшого застосування в гідрології та гідрохімії набули методи математичної статистики, а саме кореляційний та дисперсійний аналізи. Перший отримав значно ширше застосування, тому, що, по-перше, значно простіший, особливо для тих випадків, коли досліджується вплив на показник декількох факторів (схема дисперсійного аналізу при цьому ускладнюється) і, по-друге, за допомогою дисперсійного аналізу можна лише встановити факт впливу даного фактору на показник. За допомогою ж кореляційного аналізу можна не тільки встановити ступінь впливу фактора на даний показник (за допомогою коефіцієнта кореляції), а й отримати кількісну оцінку залежності показника від факторів у вигляді рівняння регресії.

У 1984 р. з метою оцінки гідрохімічного режиму малих річок в природному стані та під впливом антропогенних факторів і побудови карти гідрохімічного районування Української РСР співробітниками Проблемної науково-дослідної гідрохімічної лабораторії на чолі з Д. В. Закревським було застосовано однофакторний дисперсійний аналіз вихідної інформації. На першому етапі математичними методами проводилось групування фізико-географічних областей, виділених на території України, з метою їх об" єднання за однорідними показниками якості води з однаковими (статистично малими) відмінностями середніх величин. На другому етапі аналогічний аналіз проводився з метою вивчення можливостей об" єднання областей в загальне угрупування за критерієм однорідності показників якості води, що розглядалися. Проведене районування свідчить, що просторово-часові зміни показників якості води визначаються комплексом природних факторів, що підпорядковуються на рівнинах широтній зональності, а в гірській частині республіки (Українські Карпати і Кримські гори) — висотній поясності.

Декілька схем гідрологічного районування території України було розроблено у 80-ті роки минулого століття вченими Українського науково-дослідного гідрометеорологічного інституту [7]. Однією з них є схема районування території України по типах внутрірічного розподілу стоку, складена на основі даних майже по ста гідрологічних постах, що мали періоди спостережень більше 25 років. Виходячи з умов формування та особливостей розподілу річного стоку по місяцях та сезонах на території республіки виділено 16 районів. Ще однією схемою, запропонованою вченими інституту є районування території України за умовами формування мінімального стоку [7]. Всього в межах країни виділено 26 районів, причому частина з них поділена на підрайони. Межі районів і підрайонів відповідають вододілам середніх і малих річок. При проведенні районування виходили з того, що в межах одного району з подібними гідрогеологічними умовами живлення водотоків підземними водами при інших однакових умовах буде аналогічним тим річкам, по яких є дані спостережень, якщо їх долини досягають тих же водоносних горизонтів. Характеристикою досягнення річкою водоносних горизонтів в межах одного району служить абсолютна відмітка базису ерозії річкової долини — відмітка врізу русла, яка при суміщенні з відміткою залягання окремих водоносних горизонтів прийнята за непрямий показник забезпечення річки підземним живленням. Для гірських річок, де мінімальний стік залежить ще і від кількості опадів, за додатковий показник прийнята середня висота водозбору [6]. За своєю сутністю ця схема є удосконаленим варіантом схеми районування К. А. Лисенко, мова про яку йшла вище.

У 1988 році О. Г. Ободовським на основі проведених факторного та кластерного аналізів була складена схема районування території України за характером проходження руслоформуючих витрат води [8]. Виділено 11 областей та 24 райони. Основними критеріями для виділення області запропоновані як однотипність епюр руслоформуючих витрат води, так і загальна тенденція в змінах величин ймовірностей перевищення руслоформуючих витрат. У більшості областей виділені райони, які об" єднують річки з близькими значеннями ймовірностей перевищення руслоформуючих витрат. Розроблена схема районування за характером проходження руслоформуючих витрат води в загальних рисах відповідає схемі гідрологічного районування України, однак повної відповідності немає. Це пояснюється тим, що в руслоформуючій діяльності річок значну роль має геолого-геоморфологічний фактор (вихід на денну поверхню кристалічних порід Українського кристалічного щита), а також інтразональність деяких річок. Суттєвий вплив на процеси руслоформування має зарегульованість стоку та господарська діяльність.

Протягом 90-х років ХХ століття значний розвиток отримало гідрологічне та гідрохімічне районування окремих басейнів та регіонів нашої держави. У розвиток районування, проведеного О. Г. Ободовським, в 1998 р. І.П.Шуляренко зроблено районування басейну Дніпра (в межах України) за гідролого-геоморфологічними факторами прояву руслових процесів [9]. Виділення однорідних районів проводилося на основі таких критеріїв: рельєф (його абсолютні відмітки) та тектонічна будовалітологічний склад підстилаючих поріддіаметр донних наносівпохил водної поверхні річокзабезпеченість руслоформуючих витратсередня звивистість русел та тип русла. Через те, що при районування використовувалися і характеристики гідрологічного режиму річок, воно назване гідролого-геоморфологічним. Це районування дозволяє в першому наближенні оцінювати направленість і темпи деформацій, стійкість русла і, відповідно, ступінь небезпеки прояву руслових процесів як добре-, так і маловивчених малих та середніх річок. Всього автором виділено шість районів.

В 1996 р. В.К.Хільчевським проведено районування басейну Дніпра (в межах України) за екологічними умовами застосування агрохімічних засобів [10].

За основу автор обрав фізико-географічне районування України, виділивши в межах території досліджень 117 фізико-географічних районів. Використавши при кластерному аналізі 17 пріоритетних характеристик він поділив всі 117 районів на 28 груп, що мають подібні екологічні умови для застосування агрохімічних засобів. Районування розширює можливості прогнозування врожаю за грунтово-кліматичними та агрохімічними ресурсами. Для кожного фізико-географічного району, який входить до виділеної групи, близькими будуть такі критерії як максимально можливі запаси продуктивної вологи, запаси гумусу, вміст потенційно доступних для рослин форм елементів живлення та урожайність. Місцеві особливості грунту (кислотність, засолення, оглеєння) враховуються за допомогою поправкових коефіцієнтів. Використовуючи районування, можна до певної міри уніфікувати водоохоронні заходи в межах виділених груп фізико-географічних районів. Визначивши пріоритетні водоохоронні заходи для одного фізико-географічного району, планувати і впроваджувати їх для всієї виділеної групи.

Серед інших схем районування можна відмітити районування басейну р. Рось за умовами формування стоку важких металів (В.В.Гребінь, 1998 р.). При районування застосовано комплексний підхід, що об" єднує басейновий та зональний принципи. Виділення районів проводилося з урахуванням 20 основних природних та антропогенних факторів, що обумовлюють міграцію важких металів. Районування басейну проведено з використанням ландшафтної карти басейну та на основі карти його фізико-географічного районування. Всього виділено сім районів [11].

Кластерний аналіз був також використаний В.І.Вишневським (1999 р.) для районування території Українських Карпат за умовами формування і характеристиками паводків. Районування здійснено автором із врахуванням шести факторів, що потенційно впливають на формування паводків: висоти водозбору, середнього похилу річки, лісистості басейну, географічної довготи, а також модуля максимальних витрат та шару стоку. Отримані дані показали, що всю територію Українських Карпат можна поділити на два регіони, які в свою чергу діляться на кілька районів і підрайонів. Зазначені регіони в цілому відповідають північно-східному і південно-західному макросхилам. Всього виділено 8 районів: 5- на північно-східному і 3 — на південно-західному макросхилах [12].

В.М.Самойленком у 1999 р. розроблена схема комплексного гідроекологічного районування радіоактивно забруднених територій Полісся і півночі Лісостепу за гідрологічно-ландшафтними умовами та можливими радіоекологічними наслідками місцевого водокористування [13]. Виділені ним гідрологічно-ландшафтні комплекси різного рівня з певним розрахунково-прогнозним ступенем радіоекологічного ризику при користуванні місцевими природними ресурсами дозволяють обгрунтувати конкретні рішення з відновлювання або підтримання радіаційної безпеки.

Таким чином, проблема гідрологічного, гідрохімічного та гідроекологічного (останнім часом) видів районування продовжує привертати увагу вчених. Змінюються методичні підходи та вибір факторів, покладених в основу районування. Але незмінним, протягом останнього часу, залишається комплексний підхід, що враховує зональні (фізико-географічні) та гідрологічні (басейнові) характеристики території, що розглядається. На нашу думку, зазначений підхід залишиться основою нових видів районувань, що будуть розроблятися і в новому столітті.

Список літератури.

1. 1.Будкіна Л. Г. Про можливість застосування основних схем гідрологічного районування до території УРСР // Вісн. Київ. ун-ту. — 1965. — Сер. Географія. — Вип.8. 2. Гідрологічні розрахунки для річок України. За ред. Г.І.Швеця. Вид-во Ан Укр.ССР. — Київ, 1962. — 390 с. 3. Кузин П. С., Бабкин В. И. Географические закономерности гидрологического режима рек. — Л.: Гидрометеоиздат, 1979. — 200 с. 4. Пелешенко В. И. Оценка взаимосвязи химического состава различных типов природных вод. — К.: Высшая школа, 1975. — 168 с. 5. Закревский Д. В., Пелешенко В. И., Горев Л. Н., Ромась Н. И. Об использовании гидрохимических показателей при физико-географическом районировании // Физическая география и геоморфология. — 1979. — Вып.22. — С.94−99. 6. Справочник по водным ресурсам / Под ред. Б. И. Стрельца. — К.: Урожай, 1987. — 304 с. 7. Малі річки України: Довідник / За ред. А. В. Яцика, — К.: Урожай, 1991. — 296 с. 8. Ободовський О. Г. Руслові процеси. Навчальний посібник. — К.: РВЦ «Київський університет», 1998. -134 с. 9. Шуляренко І.П. Оцінка горизонтальних руслових деформацій та стійкості русла малих і середніх річок басейну Дніпра (в межах України) //Автореф. дис. … канд. геогр. наук. — К., 1998. — 16 с. 10. Хільчевський В. К. Роль агрохімічних засобів у формуванні якості вод басейну Дніпра. — К.: ВПЦ «Київський університет», 1996. — 222 с. 11. Гребінь В. В. Формування стоку важких металів у лісостеповій зоні України (на прикладі басейну р. Рось) // Автореф. дис. … канд. геогр. наук. — К., 1998. — 16 с. 12. Вишневський В.І. Річки і водойми України. Стан і використання. — К.: Вікол, 2000. — 376 с. 13. Самойленко В. М. Комплексне районування радіоактивно забруднених територій Полісся і півночі Лісостепу за гідрологічно-ландшафтними умовами та можливими радіоекологічними наслідками місцевого водоі ресурсокористування. — К.: Ніка-центр, 1999. — 280 с.