Германия: п'ять пір року

Германия: п’ять пір року

Сложно уявити народи більш різні, чому німці і росіяни, і тих щонайменше останні, приїжджаючи до Баварії, почуваються цілком комфортно, що не можна сказати про північних німців, котрим Баварія часом ще більше «закордон», ніж росіян. Це природне протиріччя легко пояснюється, щойно стає зрозумілим, що Баварія — це Германия.

Между північчю і півднем Німеччини — «дистанція надто велика», але не в географічному відстані: сучасний швидкий потяг з Гамбурґа до Мюнхена йде всього 6 годин. Традиції, спосіб життя навіть мову баварців і північних німців настільки несхожі, що сказати: північ і з півдня перебувають «різними полюсах» й географічна карта лише символічно підтверджує їх протилежність. Життєлюбні, душевні італійці і австрійці виявляються баварцям як по карті, а й у духу ближче раціональних «пройсен». «Пройсен» (дослівно «пруссаки»), у минулому жителі Королівства Прусського, будь-коли викликали в баварців особливої симпатії. Місцями це й у истории.

После успішного закінчення Франко-пруської війни, коли баварці, пруссаки та корінні мешканці всіх, тоді ще окремих, німецьких князівств плечем до плеча боролися проти загального ворога, які виникли у народі прагнення до об'єднання втілилися у мрію про кайзері, що й спричинило до проголошення 18 січня 1871 року прусського короля Вільгельма I кайзером Німеччини. Представник баварського короля Людвіга ІІ, змушений бути присутніми при ній, писав потім своєму королю: «Мені боляче було наших баварців склонившимися перед кайзером. Моє серце готовий був розірватися… Усе таке холодне, гордовите, блискаюче, розкішне, кичливое, безсердечне і пустое…».

Это думка, так би мовити, офіційне. Але й народне не краще. «Пруссак знає все краще, а що він не знає, знає ще краще», — говорить баварська прислів'я. Так, пішов у небуття Королівство Прусське, а «пруссаки» залишилися… Взагалі сьогодні баварці називають «пруссаками» решти німців, які живуть північніше Майна, хоча слово «пройсен» поступово втрачає і це цілком нейтральне значення. Воно дедалі активніше використовують як універсальне лайка, що дозволяє в виразної, насиченою й ємної формі передати всю гаму чувств.

То, що з північного німця замкнутість, для баварця чітке переконання у цьому, що «словами справі не допоможеш» і що говорити так просто, заради «червоного слівця», краще вже помовчати. Класична сцена піти з життя. Баварська сім'я за столом. Вона: «Смачно?» Він: «Якщо щось кажу, отже, смачно». У на відміну від «пруссака», який, за словами героя знаменитої народної п'єси «Бранднер Кашпар», «озвучує весь свій розумовий процес», баварець «оголошує лише його результат».

Он стане поспішати з висновками, він взагалі будь-коли поспішає, старанно продумуючи будь-яке потрібне рішення і дію, не довіряє занадто швидким нововведень і змін, віддаючи перевагу старому, але «випробуваному». І може, саме завдяки цих якостей — розважливій «замкнутості», і особливо неквапливому «упертості», Баварія — одне із найстаріших і найбільш економічно розвинених регіонів Европы.

В тому ж, мабуть, криється секрет того, чому баварці століттями зберігали вірність трону: династія Віттельсбахів без особливих потрясінь правила країною на протязі 700 років. Коли передостанній з колишніх на престолі Віттельсбахів, Людвіг II, визнаний недієздатною за «марну» розтрату державної скарбниці для будівництва своїх казкових замків, був фактичним скинуть групою віроломних міністрів, прості баварські селяни стали право на захист свого короля. Знали б тоді ці міністри, яка величезна прибуток принесуть вже у майбутньому казкові замки «божевільного» Людвига!

Людвиг II, Король Баварський, чи Кини, як ласкаво називають його баварці, чимало інших правителів єдиний, яке ім'я змушує частіше битися баварські серця. Казковий король, він жив, як у казці, яку склав собі сам. Його оточувала прямо-таки містична аура. Він був рідкісно гарний: високий, чудово складений, по крайнього заходу, замолоду, з густими, кучерявими волоссям і незвичайними очима. Людвіг обожнював мистецтво, здавалося, він був далеко від земних турбот, амбіцій, відвертих домагань на влада і тих щонайменше стояв впоперек дороги Бісмарку, заважаючи політичним підступами Пруссії. Його таємнича смерть досі викликає чимало розмов. На місці загибелі Людвіга II, недалеко замка, коли він провів останніми місяцями свого життя, в водах озера Штарнбергер-Зе, удесятеро кілометрів від берега стоїть дерев’яного хреста. Вода тут до пояса, а плавати Людвіг вмів превосходно…

Но хіба що не пішли, Людвіг II залишив себе хорошу пам’ять і почав працювати безсмертя. Отже кожний року в місця, де дерев’яного хреста, збираються ті, хто й сьогодні сумує за минулому, зберігши у душі вірність Баварської монархии.

Вероятно, в цій самій самої вірності чи «упертості» тримається влада консервативної партії, що з кінця Другої світової війни практично безперервно і безроздільно править в Баварії. Але ця партії — ХСС — був свій харизматичний лідер, Франц Йозеф Штраус (іменем Тараса Шевченка названо мюнхенський аеропорт), який, вилітаючи на зустрічі у ролі глави Баварського уряду, особисто управляв літаком. До речі, з його ж словами, він був би змозі те й після четвертої гуртки пива. Тож не дивно, що він був такий популярний серед баварцев.

Но при який би влади, вони ні жили, чи це монархія, демократія або тільки місяць що проіснувала Баварська Радянська республіка, в них забрати їх характеру — те, що так відрізняє їхнього капіталу від інших німців. Та й країна ця, і його природа завжди залишаться незмінно прекрасны…

Долина річки Изар

Даже північний німець стане заперечувати, що, попри «непривабливий» характер її мешканців, важко знайти місця, порівнянні за красі з Баварією, самої великий з земель Німеччини. І хоча щодо російським масштабам вона так велика, трохи більше Московській області, тим щонайменше дивовижно багатолика. Похмурий, з крислатими, що поросли мохом деревами Баварський ліс — Сході і величезне, як море, Боденское озеро — ніяких звань, рівнини, плавно що переходять у покриті виноградниками пагорби Франконии, — північ від і почав величних Альпійських гірських хребтів — Півдні. Цю багатоликість при цьому підкреслює особливе «обличчя» населення кожного з цих регіонів Баварії, жителі яких надають значення своєї «регіональної приналежності» і люблять, коли їх плутають. Хоча і так вже за однією лише причини: безліч і своєрідність діалектів такі, що, приміром, селянин з передгір'їв Альп не розуміє жителя Баварського леса.

Потрясающее розмаїтість місцевості, мови, звичаїв, архітектури, легенд, історичних персонажів, свят, костюмів, пісень і танців, напоїв і страв… Справедливо чи ні, якщо середньостатистичного росіянина, та й будь-якого іншого іноземця, запитати, як і сподівається типову Баварію, він, швидше за все, «намалює» пейзаж і портрет жителя саме її гірської частини, так званої Верхній Баварії. А серце Верхній Баварії — розташована у самісінькому центрі долина річки Изар. Вона бере початок високо в Тирольских Альпах і, залишивши позаду 283 км, занурюється у Дунай у містечка Деггендорф, перетинаючи всю південну Баварию.

В верхньому перебігу Изар пробиває свій шлях у дикому, зберіг свою первозданну красу гірському краю. Це правда званий Изарвинкель, що становитиме приблизно можна перекласти, як «віддалене відлюдну місцину». Цей край, справді начебто укрывшийся подалі від сторонніх, населяет і немає особлива порода людей. Суворі, як навколишня їхньої природи, наполегливі, часом норовливі, в туристичному бізнесі вони — незручні, абсолютно «необоротистые» предприниматели.

Для жителів Изарвинкеля до початку другої Першої світової головним засобом в зв’язку зі оточуючими була ріка Изар. Саме з’явилися люди особливої професії, характерною тільки до цих місць, — сплавники лісу. Робота їх полягала у цьому, щоб переправляти готові колоди з високогірних лісів до долини по стрімко вируючим гірським струмкам, у своїй різниця у висоті досягала часом 1 000 м. І тому вони мусили часто з великим ризиком життю будувати на гірських потоках спеціальні, схожі на гірки дерев’яні пристосування, по яким колоди хіба що скочували вниз долину. Тут їхнім пов’язували в величезні плоти, у яких сплавники спускалися вниз рікою до Мюнхена, аби здати ліс там. Багато сміливці у цьому не зупинялися і пливли по Изар далі, до місця її злиття з Дунаєм, звідки — вже вниз з його перебігу, до Пассау (розташованого дома злиття річки Ильц з Дунаєм), Відня і навіть Будапешта. Але на цьому їх пригоди не закінчувалися, треба було повертатися тому… Розповідають, що сплавщикам вистачило б 7 днів, щоб пішки подужати відстань 400 кілометрів від Відня до рідної домівки, та був знову пуститися у зворотну путь…

В самі «славні» часи зародилося у цих місцях і з сьогодні має місце явище, що принесло їм «недобру славу», — горезвісне браконьєрство. У другій половині ХІХ століття полювання була привілеєм дворянства. Місцеві, відмінні особливим волелюбністю, селяни з ця обставина було неможливо, та й хотіли змиритися, що в результаті перетворилася на справжню локальну війну між королівськими мисливцями і браконьерами.

Современный мисливець не зобов’язаний, як раніше, наздогнати браконьєра і схопити його на гарячому дома злочину. Тепер, почувши серед стосів постріли, досить, скориставшись фатальним для браконьєрства винаходом — мобільний телефон, повідомити відповідні органи, які у своє чергу, також без допомоги мобільних, до вертольотів, коштів відрізають браконьєру шлях до відступу, не залишаючи йому практично ніяких шансов.

Деревня з жителей

Когда в 1157 року герцог Саксонський і Баварський Генріх Лев далеко ще не мирним шляхом переніс з Оберферинга (передмістя сучасного Мюнхена) в містечко Мюнихен (що означало — «у ченців») митницю, ринок та монетний двір, що й спричинило до підставі в 1158 року міста, ні оповідачем він сам, ні «ощасливлені» їм жителі навіть уявити було неможливо, що із поліциклічним перебігом століть Мюнихен, Минга, Мюних, Монако перетвориться на одне із чудових міст Європи, найбільший центр мистецтв, культури та науки, зберігши у своїй неповторний чар «села з жителей».

Не знаємо, сталося з митницею і монетним двором, але ринок, знаменитий Виктуалиенмаркт, і нині є частиною центру міста. Він які вже став той самий визначною пам’яткою Мюнхена, як і Фрауенкирхе, міська Ратуша на Марієнплятц, будинок Резиденції, Стара і Нова Пінакотеки чи замок Нимфенбург. Виктуалиенмаркт — звичайний ринок, де і купують найрізноманітніші продукти і товари як баварського виробництва, і привезені з далеких країн. Якість їх ніколи найвища, і цілком йому соответствуют.

Вообще Мюнхен зараз — найдорожчий місто Німеччини. Так і має, така й ціна життя жінок у ньому. Багатьом корінних мюнхенцев, особливо старшого покоління, ціна ця часто виявляється непомірно висока, і змушені перебиратися в приміські райони міста, життя набагато дешевше. На зміну їм приходять «нові мюнхенці» — молоді, багаті німці із території всій Німеччині, не розуміють і розмовляючі по-баварски, зате покликані скласти славу нового Мюнхена — «німецької Силіконовій Долины».

Человека, вперше що у Мюнхен, чи це іноземець чи «прусський» німець, вражає розкіш цього міста, особливо коли рухається убік центру Леопольдштрассе, перетинаючи у своїй знаменитий район Швабинг. На початку ХХ століття тут влаштовували оргії представники мюнхенської богеми. І тоді саме тут, у атмосфері повоєнного розчарування, виникло єдина у історії Баварії соціалістичну державу, у складі уряду якого входили одні журналісти й письменники. Баварська радянська республіка протрималася трохи більше місяця і було жорстоко знищена об'єднаної армією. А трохи згодом своїми антисемітськими гаслами звернули увагу жителів Швабинга «невизнаний» австрійський художник Адольф Гітлер. Ще раніше тут жив і творив великий Томас Манн, а державної бібліотеці ретельно працював над своїми статтями Володимир Ленин.

Сейчас це квартал про «шики-мики» — золоту молодь і батьків. У спекотні літні дні, стомившись від сидіння у одному з численних барів і кав’ярнях, чимало їх переміщаються в англійський сад, де дозволяється розташовуватися безпосередньо в доглянутої галявині. У такі дні тут можна завжди побачити місцеву визначна пам’ятка — любителів позагоряти без одягу, яких самі мюнхенці віддавна привыкли.

Мюнхен сьогодні — не місто контрастів, то радше симбіоз традицій і авангарду, фольклору і високих технологій, білих сосисок і «чорною ікри, товариств любителів національного костюму й суспільства «шики-мики».. Не недавно цей змішаний стиль отримав свою назву — «лептоп і ледерхозен», що перекладається «переносної комп’ютер та баварські короткі шкіряні штани». Цікаво було б дізнатися, що відчув б Генріх Лев, побачивши, у що перетворився заснований ним колись місто. Можливо, вигукнув би захоплено щось на кшталт «Ліпота!» чи ж замислено мовив «Всё течёт, все изменяется…».

Времена року міста Мюнхена

Но змінюється, хвала Господу, в повному обсязі. Приміром, пиво — баварський еліксир життя, залишилося настільки ж, яким був у Мюнхені ті часи. Пиво при цьому міста більше, ніж просто напій. Це — одне з головних складових традиційно мюнхенського образу жизни.

Для пристойного мюнхенца стало вже свого роду ритуалом опівдні випити пшеничного пива із знаменитими солоними бубликами і запитають обов’язково з'їсти ще більш знамениті мюнхенські білі сосиски зі спеціальним остро-сладкой гірчицею. До речі, білі сосиски народилися завдяки розслабленому підходу до життя якогось Сепа Мозера, який, виявивши, що вистачає необхідних інгредієнтів на приготування «класичних» сосисок, просто взяв те що в нього були б під руками. Нововведення сподобалося відвідувачам пивний, а сміливий експериментатор ввійшов у історію як родоначальник найвідомішого мюнхенського фірмового блюда.

Что ж до самої пива, то ім'я людини, вперше приготовившего цей «божественний напій», історія мовчить. Здається, проте, логічним, що з давніх-давен в Баварії мистецтвом пивоваріння володіли переважно ченці. У 725 року Святий Корбиниан збудував монастир Ордени бенедиктинців у містечку Фрайзинг-Вайнштефан, у його околицях посадили хміль (що росте то й по сьогодні) й у 1040 року монастир першим отримав право варити і розливати пиво. Отже, баварська державна броварня Вайнштефан є найстаршою з нинішніх пивоварень світу, а містечко Фрайзинг під Мюнхеном — справжньої Меккою для справжніх любителів пива. Життєвий цикл Мюнхена, одно як і кожного окремо взятої мешканця міста, найкраще, з погляду, відбито у відомого прислів'я: «У Мюнхені є п’ять пір року — зима, весна, літо, осінь і пора року міцного пива». З початку березня, у протягом місяця, то є в час посту, все мюнхенські пивоварні варять зване міцне пиво, після вживання якого випити нормального — однаково, що ковток свіжої воды.

Вплоть на початок ХХ століття у Мюнхені існував цікавий спосіб перевірки якості міцного пива. Його виливали на лаву у пивний, яку сідали міцні баварські хлопці в коротких шкіряних штанях. Невдовзі вони всі одночасно вставали, і при цьому лава міцно прилипала до штанів і падала, отже, пиво був у порядке.

Однако повернемося до наших ченцям. Ще XVII столітті вони мудро розсудили, що пити пиво у час посту — не гріх, але, будучи благочестивими і слухняними волі Папи, все-таки вирішили спитати цього її розв’язання. Одне з ченців пішки пішов у Рим, несучи обов’язок величезну бочку з пивом для проби. І тому йому довелося перейти через Альпи, тому подорож було лише важким та небезпечним, а й тривалим, і, що він нарешті дістався мети, пиво просто скиснуло. Папа Римський, спробувавши принесений напій, вирішив, таку гидота можна пити навіть у посаду, і видав необхідного дозволу. З відтоді всі час посади мюнхенці можуть цілком засадах насолоджуватися улюбленим напитком.

Мюнхенская осень

Чего бракує у Мюнхені восени, то це спокою. У вересні починається знаменитий весь світ Октоберфест. Це час, що й самі баварці, і пруссаки відриваються на повну котушку, забувши про всякий орднунг (німецькою «порядок»), разом із мільйонами туристів із різних куточків світла. Кілька літрів пива, американська кантри-музыка разом із народними мелодіями в виконанні баварських духових оркестрів, танці на столах, атракціони і дивовижне і дивний почуття, виникає, коли кілька людей тисяч жителів, присутніх під дахом однієї з багатьох пивних павільйонів, одночасно стають, піднявши вгору гуртки з пивом як і одна людина, одностайно вважають «айнц, цвай, драй, гсуфа (дослівно — „выпили“)». .

А почалося 12 жовтня 1810 року, коли кронпринц Людвіг (майбутній Людвіг I) одружився з принцесі Терезії з дому Саксен-Хильдбург. Тоді, у честь цього знаменної події дома сьогоднішнього проведення свята були влаштовані бігу. Кількість вірнопідданих глядачів, які прийшли оцінити це, набагато перевищувало 40-тисячне населення тодішнього Мюнхена.

В заохочення народних почуттів до династії уряд ухвалило надалі кожен рік у жовтні влаштовувати великий свято з пивом і каруселями. Пізніше початок свята перенесли на вересень, то, можливо, оскільки у цей час погода краще організувати і можна надіти гарні національні костюмы.

И все-таки, у який б на час року ні приїхали до Мюнхен, що ви тут зовсім ні побачили, чим би не займалися, ви б напевне якось сядете на лаву і для вами виявиться ще торкнуте свеженалитое пиво в запітнілої гуртку. І після першого ж ковтка та смак пива, і зчинили крик людських голосів, і всі навколо запахи, і біло-блакитне баварське небо над головою, і звуки духового оркестру — все відкриє вам втілення досконалої гармонії. У стані цілковитій мудрої розслабленості ви легко і дружелюбно подивіться поширювати на світ, і він постане перед вами простим і радісним. І це не так отже, що ви сп’яніли, швидше — навпаки — ви просто досягли саме його, добре знайомого кожному баварцю душевного стану, що вони називають «гемютлихкайт». Цього слова настільки баварське, що аж неможливо дослівно перевести його ні одне із мов світу. Його значення можна лише відчути вищеописаним чином. І це після цього ви вже є цілковито точно знатимете про Баварії більше, ніж здатні розповісти найкращі путівники і найкращі статті у журнале.

Список литературы

Для підготовки даної роботи було використані матеріали із сайту internet.