Феномен політики розрядки у міжнародних відносинах в 60-70х роках XX століття

Актуальність дослідження теми обумовлена осмисленням та аналізом становлення та розвитку історичного періоду «розрядки» у міжнародних відносинах у 60−70 роках XX століття, для якого характерно ослаблення протиборства між наддержавами і нормалізація відносин між ними, взаємні поступки і компроміси. У цей період приймаються міри по обмеженню гонки озброєнь і розвитку співробітництвах у різних сферах. Розрядка 70-х років заклала фундамент подальшого руху до обмеження арсеналів зброї масового знищення. Вона показала можливість досягнення домовленості з усіх питань міжнародної безпеки.

Об" єкт дослідження — система міжнародних відносин у 60−70х роках XX ст. у контексті співробітництва та протистояння двох наддержав.

Предмет дослідження — передумови формування та особливості феномену «розрядки» у відносинах між наддержавами.

Метапроаналізувати період розрядки міжнародної напруги у 60−70х рр.

Завданням курсової роботи є дослідження феномену розрядки в міжнародних відносинах в 60−70х роках XX століття: його передумов, хронологічних етапів причин завершення періоду; визначення ролі «розрядки» у міжнародних відносинах; аналіз впливу міжнародних організацій, Гельсінського процесу та регіональних аспектів на стан протистояння двох наддержав.

Хронологічні рамкиобрана мною тема охоплює період 60−70-ті років ХХ ст.

Джерельна база дослідження опирається на використання при створенні курсової роботи на політичні доктрини привладних осіб, міжнародні договори даного періоду, аналітичні статті, книги, а також широко була використана мережа Інтернет.

Структурна робота складається з 3 розділів і налічує 37 сторінок.

1. Феномен «розрядки» в міжнародних відносинах в 60−70хх роках XX ст.

1.1 Поняття та суть терміну «розрядки» у міжнародних відносинах Розрядка (з франц. «detente») — період у міжнародних відносинах, який характеризує 60−70-ті роки ХХ ст., для якого характерно ослаблення протиборства між такими наддержавами, як США та СРСР, пояснює нормалізацію відносин між ними, взаємні поступки і компроміси. У цей період приймаються міри по обмеженню гонки озброєнь і розвитку співробітництвах у різних сферах. Розрядка 70-х років заклала фундамент подальшого руху до обмеження арсеналів зброї масового знищення. Вона показала можливість досягнення домовленості з усіх питань міжнародної безпеки. Водночас термін розрядки не передбачав відмову від суперництва за вплив на держави 3-тього світу та формування світової громадської думки. 17]

У СРСР термін з’явився в другій половині 50-х років XX століття. Першим його вжив Г. М. Маленков, згодом цим терміном користувалися радянські лідери Н. С. Хрущов і Л. І. Брежнєв[28,29]. Офіційно розрядка в СРСР була затверджена 30 березня 1971 року на XXIV з'їзді ЦК КПРС. Зовнішня політика СРСР під час «холодної війни» не була послідовною: радянське керівництво протягом 50−80-х років кілька разів вдавався до політики і риторики «розрядки», а потім поверталося до політики конфронтації. Першим реальним кроком у напрямі розрядки у відносинах між СРСР і США став офіційний державний візит до США глави СРСР М. С. Хрущова в 1959 році.

Отже, наприкінці 50-х років у міжнародних відносинах відбувся певний поворот від війни до миру, що виявилося у поліпшенні американо-радянських стосунків, підписанні договорів, спрямованих на стримування ракетно-ядерних озброєнь. Водночас мали місце події, які свідчили, що досягнення тривкого, стабільного миру поки що справа далекого майбутнього

1.2 Хронологічні етапи періоду зниження протистояння У другій половині 60-х років обидві наддержави потребували деякого перепочинку і перегрупування сил. СРСР і США прагнули зберегти своє переважання в біполярній системі міжнародних відносин. У той же час вони намагалися визначити якісь «правила гри», не допустити втягування в нову серйозну міжнародну кризу типу Карибської, уникнути загрози виникнення ядерної війни. Сформоване співвідношення сил робило неможливою перемогу однієї з наддержав у збройному конфлікті. Кожна зі сторін прагнула «переграти» іншу, отримати в процесі розрядки політичні переваги. Потрібно було обмежити руйнівну гонку стратегічних озброєнь. При цьому радянське керівництво домагалось встановлення справжнього стратегічного паритету і його визнання Вашингтоном, а американське — збереження свого технологічного відриву від СРСР. Його демонстрацією стала перша в історії людства експедиція американських астронавтів на Місяць в липні 1969 року.

Після усунення від влади М. Хрущова в жовтні 1964 р. Кремль почав проводити більш обережний і реалістичний курс на міжнародній арені. Розрядка покликана була сприяти закріпленню сформованого територіально-політичного устрою в Європі та визнання Заходом панування СРСР у його сфері впливу. На початку 70-х років важливим стимулом до розрядки стало зближення США з Китаєм. У сформованій ситуації Москва була зацікавлена у встановленні стабільних радянсько-американських відносин.У звітній доповіді ЦК КПРС XXIV з'їзду (30 березня 1971 р.) наголошувалося: «Ми виходимо з того, що поліпшення відносин між СРСР і США можливо. Наша принципова лінія щодо капіталістичних країн, зокрема США, полягає в тому, щоб послідовно і повно здійснювати на практиці принципи мирного співіснування, розвивати взаємовигідні зв’язки, а з тими державами, які готові до цього, співпрацювати на терені зміцнення миру, надаючи максимально стійкий характер взаємин з ними «[6]. Правда, при цьому мирне співіснування, як і раніше трактувалося як форма класової боротьби.

Що стосується США, то вони також прагнули зберегти роль «балансуючих» в системі міжнародних відносин при деякому згортанні своїх військових зобов’язань. Звідси їх готовність домовитися з Москвоювиробити нові «правила гри, створити політичний механізм «взаємного стримування». Вашингтон хотів отримати перепочинок у жорсткому протистоянні з СРСР для боротьби за збереження соціально-політичного статус-кво, знайти гідний вихід із в'єтнамської війни і вирішити інші регіональні проблеми. Здійснюючи розрядку міжнародної напруженості Вашингтон розраховував на «розм'якшення» соціалістичної співдружності, на ослаблення солідарності соціалістичних країн з Радянським Союзом і на поступову лібералізацію їх внутрішніх порядків[26].

Період «розрядки» можна поділити на 2 основних етапи.

1 етап-Становлення та розвиток «розрядки»

Позитивні зрушення в політиці Москви та Вашингтона дозволили здійснити в першій половині 70-х років поворот у бік розрядки і нормалізації. Він виявився не тільки в поліпшенні загального політичного клімату у відносинах між СРСР і США, а й у підготовці підписання більше 60 угод з найрізноманітніших питань.

Важливе значення мало те, що до початку 70-х років СРСР досяг зразкового паритету з США щодо стратегічних озброєнь. Це не означало повної рівності, якої ніколи не існувало. У стратегічній тріаді (міжконтинентальні балістичні ракети наземного базування — МБР, балістичні ракети на підводних човнах — БРПЛ, стратегічна авіація) СРСР завжди робив особливий наголос на МБР, а США — навпаки, на два інших компоненти цієї тріади. Однак за сукупністю ракетно-ядерної потуги обидві сторони придбали можливість «гарантованого відплати» супротивникові.

У 1971 р. адміністрація Ніксона активізувала контакти з радянським керівництвом, прагнучи підготувати візит президента в СРСР. У центрі радянсько-американського діалогу знаходилися наступні питання: запобігання ядерної війни; обмеження стратегічних озброєнь, регіональні конфлікти, включаючи положення на Близькому Сході; досягнення угоди по Західному Берліну і проведення загальноєвропейської наради. При цьому Москва відтягувала зустріч на вищому рівні, розраховуючи добитися від Ніксона додаткових поступок.

Все ж в 1971 р. з’явилися ознаки деякого поліпшення радянсько-американських відносин. 30 вересня міністр закордонних справ СРСР А. Громико і державний секретар США У. Роджерс підписали угоду про заходи по зменшенню небезпеки виникнення ядерної війни між двома державами, домовленість про попередження випадкового або несанкціонованого застосування ядерної зброї. Тоді ж було підписано угоду про вдосконалення лінії прямого зв’язку між керівниками СРСР і США. Проте радянське керівництво продовжувало затягувати вирішення питання про візит Ніксона в СРСР. Подібна тактика привела до вирішення американського президента відвідати спочатку Китай. Його візит в КНР відбувся в лютому 1972 року. Вашингтон отримав можливість «розігрувати китайську карту». Москва змушена була рахуватися із загрозою подальшого зближення між США і Китаєм. Протидія подібного розвитку подій ставало одним з основних завдань радянської зовнішньої політики.

У травні 1972 р. відбувся візит президента США Р. Ніксона до Радянського Союзу. У ході візиту 29 травня був підписаний основоположний політичний документ «Основи взаємовідносин між СРСР і США». Відмінності в ідеології і соціальних системах не повинні були служити перешкодою для розвитку нормальних двосторонніх відносин, заснованих на принципах суверенітету, рівності, невтручання у внутрішні справи і взаємної вигоди. Керівники СРСР і США визнали принцип рівної безпеки сторін, як базового принципу для розвитку радянсько-американських відносин. У підписаному документі обидві сторони взяли на себе зобов’язання робити все можливе для запобігання військової конфронтації і виникнення ядерної війни; продовжувати зусилля з обмеження стратегічних озброєнь; розвивати двосторонні зв’язки в галузі економіки, науки, техніки та культури[8].

Серцевиною радянсько-американських відносин були питання обмеження гонки стратегічних озброєнь. 26 травня 1972 Л. Брежнєв і Р. Ніксон підписали Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) і Тимчасову угоду про заходи обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1).

Розвиток наступальних і оборонних систем стратегічних озброєнь був тісно пов’язаний. На початок 70-х років і СРСР, і США опанували технологію систем протиракетної оборони. Ці системи передбачали своєчасне виявлення запуску балістичної ракети противника та її поразка протиракетою на будь-якій ділянці траєкторії польоту до мети. За Договором про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО) заборонялося випробовувати і розгортати протиракетні системи морського, повітряного, космічного або мобільно-наземного базування. Кожному учаснику договору дозволялося розмістити системи ПРО в 2 районах (в столиці і 1 базу МБР), пізніше, в 1974 р., СРСР і США підписали протокол, за яким була дозволена оборона лише одного району. СРСР прикрив Москву, а США — базу для запуску своїх МБР в штаті Північна Дакота. [12]

Одночасно було підписано Тимчасову угоду про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1). Вона передбачала відмову обох сторін протягом п’яти років нарощувати число пускових установок стратегічних наступальних ракет наземного базування, пускових установок ракет, розміщених на підводних човнах, кількість підводних човнів, що несуть балістичні ракети. При цьому американці погодилися на кількісну перевагу СРСР в МБР. Причиною зговірливості керівників США була їх істотна перевага за кількістю боєголовок, та у виробництві ракет з головними частинами індивідуального наведення (РГЧ ІН). В цілому по кількості боєголовок Сполучені Штати перевершували Радянський Союз більш ніж в два рази (5700 і 2500).Угода ОСО-1 стало лише першим кроком на шляху обмеження стратегічних наступальних озброєнь та не не перешкоджала їх якісному вдосконаленню.

СРСР і США створили постійну консультативну комісію для сприяння здійсненню цілей угод про обмеження стратегічних озброєнь.

Розрядка в радянсько-американських відносинах сприяла розвитку співпраці двох країн з проблеми нерозповсюдження ядерної зброї, переговорам про заборону протисупутникової і найбільш небезпечних типів хімічної зброї. У політичній сфері СРСР і США успішно взаємодіяли з європейських проблем, зокрема, у проведенні Наради з безпеки і співробітництва в Європі.Керівники обох держав доклали зусиль для розвитку двосторонніх торгово-економічних зв’язків. У жовтні 1972 р. було підписано радянсько-американська угода про торгівлю. Тоді ж була досягнута домовленість про врегулювання розрахунків за ленд-лізом. В угоді 1972 р. вдалося узгодити суму радянської заборгованості по ленд-лізу (600 млн. доларів) та умови її погашення. На жаль, реалізувати підписану торговельну угоду не вдалося через «поправку Джексона — Веніка», за якою режим сприяння надавався лише при ліберізації виїзду радянських громадаян у інші країни на постійне проживання. Ця невдача стала тривожним сигналом наростання труднощів у процесі розрядки[13,25].

2 етап — Завершення послаблення міжнародної напруги Зрив реалізації радянсько-американського торгового угоди став одним з показників труднощів розрядки. Кожна зі сторін прагнула в ході розрядки зміцнити свої власні позиції, домогтися для себе деяких переваг. При цьому США не готові були сприймати Радянський Союз як рівного партнера. В обмін на визнання паритету в галузі стратегічних озброєнь між двома наддержавами Вашингтон добивався від Москви згоди на збереження соціально-політичного статус-кво, включаючи «третій світ». Радянське керівництво трактувало розрядку зовсім по-іншому — як нарощування переваг СРСР і зміцнення позицій соціалізму. Звідси можливість конфліктів, і в першу чергу в зоні країн, що розвиваються, вступили в новий етап визвольної боротьби.

Зміцнення впливу Радянського Союзу в Анголі, Мозамбіку, Сомалі, потім в Ефіопії болісно сприймалося в Сполучених Штатах. У зв’язку з подіями в Анголі (втручанням Куби і СРСР в громадянську війну в цій країні з участю ПАР) Г. Кіссінджер висунув тезу про те, що «радянська здатність проектувати силу» досягла якісно нового рівня, і закликав конгрес підтримати нові військові асигнування для відображення радянської загрози. 11]

Розрядка не скасувала суперництва двох країн у нарощуванні ракетно-ядерних потенціалів. При цьому США робили ставку на збереження свого технологічної переваги, на створення нових більш досконалих компонентів стратегічної тріади, на якісне поліпшення систем управління військами. СРСР подолав відставання у виробництві ракет з РГЧ ІН і прагнув обійти США, розробляючи нові вдосконалені ракети середнього радіусу дії. Завершення підготовки нового договору ОСВ-2 ставало ще більш важкою справою.

З визнанням де-факто Китайської Народної Республіки в 1972 р. США змогли розігрувати проти СРСР «китайську карту», що суттєво змінило розстановку сил в АТР і на міжнародній арені в цілому.У період розрядки США закінчили війну у В'єтнамі, пішовши на укладення Паризьких угод 1973 року. США активізували свою зовнішньополітичну активність і в інших напрямах. Радянське керівництво зробило свої висновки. Воно визнало фактичне ураження американців у В'єтнамі свідченням серйозного ослаблення потужності Сполучених Штатів. До цього додався Уотергейтський скандал і вимушений відхід Ніксона з поста президента в серпні 1974 року. США виглядали ослабленими і розгубленими. Тим самим Радянський Союз, на думку Кремля, отримував можливості успішно конкурувати із США в глобальному масштабі. [24]

Поглиблення розрядки зустрічало у Вашингтоні та Москві значний опір. В обох країнах політика розрядки наштовхувалася на протидію впливових угруповань: військово-промислового комплексу, військових, ідеологів.

Результатом тиску прихильників жорсткої лінії стало рішення Форда в 1975 р. замінити в своїй риториці термін «розрядка» гаслом «світ з позицій сили». Подальші переговори з розробки договору ОСВ-2 фактично були перервані. З початком у Сполучених Штатах підготовки до президентських виборів 1976 розрядка стала об'єктом все більш різких нападок. Так, Дж. Уоллес, який добивався висунення своєї кандидатури від демократичної партії, на одному з передвиборних мітингів заявив: «Коли я був боксером, я твердо засвоїв: як тільки влаштуєш собі розрядку, відразу ж опиняєшся в нокауті. Поки ми тут з росіянами «розряджуємось», вони захоплюють весь світ «. До кінця 1975 р. з’являлися все більше ознак того, що розрядка у відносинах між СРСР і США в тому вигляді, як вона здійснювалася, себе вичерпала.

Внаслідок недотримання СРСР своїх домовленостей та введення військ в Афганістан, 4 січня 1980 року період «розрядки» був офіційно завершений[11].

1.3 Роль та наслідки послаблення міжнародної напруженості

Розрядка сприяла нормалізації радянсько-американських відносин. У відносинах з Радянським Союзом адміністрація Р. Ніксона змінила доктрину «гнучкого реагування» на більш наближену до нових реалій — так зване «реалістичне стримування» [5]. Наслідком цього була низка радянсько-американських договорів про відвернення загрози війни такі як, «Основи взаємовідносин між СРСР та США» та Договір про обмеження систем протиракетної оборони (ПРО). Вперше дві наддержави уклали угоду про заходи в галузі обмеження стратегічних і наступальних озброєнь (ОСО-1). Під час візиту Л. Брежнєва до США у червні 1973 р. керівники двох держав підписали угоду про запобігання ядерної війни.Згідно з цими угодами були встановлені жорсткі обмеження випробувань ядерної зброї, обмеження гонки озброєнь, що сприяло створенню нового мирного клімату на світовій арені.

Процес розрядки мав свої наслідки і в інші регіони світу. У 1971 р. у Східній Бенгалії, яка належала Пакистану, населення при підтримці Індії після тривалої боротьби отримало незалежність. На політичній карті Азії з’явилась нова держава — Народна Республіка Бангладеш, а Індія перетворилась в регіональну наддержаву. У 1972 р. про вихід із СЕНТО оголосив Пакистан. У 1977 р. блок СЕНТО оголосив про припинення свого існування. Через деякий час припинив існування і блок СЕАТО. У 1973 р. була укладена Паризька угода стосовно В'єтнаму, яка припинила пряму американську інтервенцію проти цієї країни[27].

Отже, можна сказати, що період розрядки був позитивним явищем у міжнародних відносинах, проте недовговічним через свою непрозорість та та недотримання обіцянок з обох сторін, що призвело до Другої Холодної Війни.

2. Регіональні аспекти в процесі «розрядки» міжнародних відносин

2.1 Радянсько-американські відносини В політиці радянського керівництва відбувалися повільні зміни, які торкнулися сприйняття зовнішнього світу, і насамперед співвідношення сил, що склалося на той час у міжнародних відносинах. Наслідком цього стало наголошення в доповіді на XX з'їзді КПРС на тому, що «для забезпечення справи миру в усьому світі велике значення мало б установлення міцних дружніх відносин між двома найбільшими державами світу — Радянським Союзом і Сполученими Штатами Америки» .

Одночасно всередині правлячої еліти США розпочалися процеси диференціації, що привели до появи двох великих угруповань, які обстоювали кардинально протилежні позиції щодо розвитку відносин із СРСР. Перше виступало за продовження гонки озброєнь та здійснення політики з позиції сили відносно СРСР. Друге, яке об'єднувало більш поміркованих представників правлячих кіл, висловлювалось проти «тотального залучення» США у світові конфлікти і за поліпшення радянсько-американських відносин.Великий вплив на суспільну думку Заходу справив оприлюднений влітку 1955 р. маніфест Рассела—Ейнштейна, в якому відомі вчені попереджали, що в ракетно-ядерну епоху застосування війни може призвести до знищення людства.

1957 рік став визначним у розвитку міжнародних відносин, що склалися після другої світової війни й базувалися на монопольному володінні США спочатку ядерною зброєю, а пізніше — засобами її доставки. Запуск двох штучних супутників Землі Радянським Союзом 4 жовтня і 3 листопада свідчив про його перетворення на ракетно-ядерну державу і втрату Сполученими Штатами стратегічної неприступності вперше в американській історії.Президент Ейзенхауер охарактеризував цю подію як «технологічний тріумф» СРСР, що означав для США появу суперника, якого слід було сприймати як «життєздатну конкуруючу систему з передовою технологічною базою» .Проте треба зазначити, що майже до середини 60-х років ядерний потенціал СРСР набагато відставав від американського. За даними співвідношення ядерних сил СРСР США на початку 60-х років становило 1:17 на користь США, а кількість засобів доставки ядерних зарядів у CША була в 10 разів більшою. Тому радянське керівництво надавало великого значення завданню накопичення ядерних зарядів і засобів їх доставки до цілей з метою створення військово-стратегічної рівноваги між СРСР і США. Хрущов уважав, що слід використовуваї найменші свідчення успіхів СРСР у військово-технічній галузі для підтвердження наміру втілити в життя гасло «Наздогнати і перегнати Америку». У свою чергу, Сполучені Штати Америки не збиралися припиняти розробку нових видів ядерної зброї. Це означало продовження гонки озброєнь і блокового протистояння СРСР і США.

Наприкінці 50-х років з’явилися ознаки того, що ідея мирного співіснування почала пробивати coбі дорогу в міжнародних відносинах. Свідченням цього стала активна участь США і СРСР у заснуванні Міжнародного агентства з атомної енергії (МАТАТЕ) з метою розширення співробітництва в галузі використання атомної енергії в мирних цілях, а також створення перешкод на шляху розповсюдження ядерної зброї.

Важливим кроком до зміцнення довіри між СРСР і| США могли стати радянсько-американо-англійські переговори щодо часткового припинення випробувань ядерної зброї, які розпочалися в Женеві в жовтні 1958 р. Пропонувалося створити мережу обладнаних спеціальною апаратурою постів у різних регіонах світу, які б фіксували наслідки випробувань в атмосфері; ввести чергування на постійній основі у Світовому океані кораблів зі змішаними екіпажами та складним обладнанням для реєстрації підводних вибухів; розмістити супутники на трьох стаціонарних орбітах для виявлення вибухів у космосі.

Не сприяла поліпшенню радянсько-американських відносин ініціатива М. Хрущова щодо зміни післявоєнного статусу Берліна. В офіційній ноті 27 листопада 1958 р. він пропонував укласти мирний договір із двома німецькими державами — ФРН і НДР, перетворивши Західний Берлін на демілітаризоване «вільне місто». Ця нота була сприйнята Заходом як «еквівалент ультиматуму» й поклала початок «берлінській кризі», яка тривала до 1963 р.

Запрошення президента США Д. Ейзенхауера М. Хрущову відвідати з візитом Сполучені Штати (травень—липень 1959 р.), мало на меті послабити напруженість у відносинах двох великих Держав. Під час цього, першого в історії, візиту глави радянського уряду до Сполучених Штатів, що розпочався 15 вересня 1959 р., розглядалися можливості розширення наукового й культурного співробітництва, збільшення обсягів торгівлі, а також питання міжнародного характеру, зокрема статус Західного Берліна. Наслідки дводенної зустрічі Д. Ейзенхауера і М. Хрущова в резиденції американського президента в Кемп-Девіді дали можливість говорити про певне поліпшення радянсько-американських відносин. Цьому сприяла заява Д. Ейзенхауера, що «Америка не збирається залишатися в Берліні довічно, й існуюче становище в Західному Берліні не є нормальним». На зустрічі було вирішено провести нараду глав урядів СРСР, США, Великобританії й Франції для обговорення цієї проблеми.

1 травня 1960 р., за два тижні до початку наради на найвищому рівні в Парижі, у повітряному просторі СРСР над Уралом зенітною ракетою було збито американський розвідувальний літак У-2. Прибувши до столиці Франції, М. Хрущов зажадав вибачення з боку американського уряду й заборони розвідувальних польотів над територією СРСР. Американський президент відмовився задовольнити всі вимоги М. Хрущова, обмежившись обіцянкою припинити польоти на час свого перебування при владі.Унаслідок погіршення радянсько-американських відносин було відкладено вирішення берлінського питання, не вдалося реалізувати й першу з початку «холодної війни» спробу зупинити гонку озброєнь.

Після перемоги демократичної партії на виборах 1960 р. президентом США став Джон Ф. Кеннеді[33]. Нове керівництво замінило зовнішньополітичну доктрину «масованої відплати» на доктрину «гнучкого реагування», або «дозованого використання сили». Одним з постулатів доктрини «гнучкого реагування» було визнання адміністрацією Кеннеді того факту, що очолюваний Радянським Союзом блок соціалістичних держав є довгостроковим історичним явищем. Тому збереження «балансу сил» у відносинах із СРСР стало однією з головних настанов зовнішньої політики США. Автори доктрини «гнучкого реагування» прогнозували загострення протистояння двох систем у країнах «третього світу», вважаючи, що саме там з’явилась небезпека порушення світового балансу сил на користь СРСР, чого не повинні були допустити США.

Під час першої зустрічі лідерів СРСР і США, яка відбулася 3—4 червня 1961 р. у Відні, мета зустрічі полягала в обговоренні найгостріших проблем міжнародного й двостороннього характеру, насамперед німецького мирного врегулювання і Західного Берліна, а також заборони ядерних випробувань.

Окрім проблеми «берлінської кризи», почала визрівати нова, найглибша з моменту закінчення другої світової війни криза у відносинах двох супердержав. Кубинське керівництво проголосило курс на будівництво соціалізму. Реакція Сполучених Штатів на це була відверто ворожою, але до кінця 1961 р. кубино-американський конфлікт залишався в регіональних рамках. У листопаді в надрах Пентагону і ЦРУ було розроблено довгостроковий план під кодовою назвою «Мангуста», що мав на меті повалення режиму Кастро. В січні 1962 р. конфлікт між США і Кубою переходить на новий рівень: за ініціативою США Організація американських держав (ОАД) ухвалює рішення про виключення Куби з ОАД з свого складу. У відповідь на антикубинську політику США радянське керівництво на чолі з М. Хрущовим у квітні 1962 р. визнає соціалістичний характер перетворень на Кубі й починає надавати їй різноманітну допомогу.

В червні під час робочого візиту до Москви міністра оборони Куби Рауля Кастро був парафований секретний договір про розміщення на Кубі радянських ракет середньої дальності (формально сторони його так і не підписали).

У вересні 1962 р. почалася таємна доставка перших ракет-бомбардувальників і тактичних ракет, які могли використовуватися як носи ядерних зарядів. На думку М. Хрущова, несподівана поява на Кубі радянських носіїв ядерної зброї мала поставити адміністрацію США перед фактом і примусити її відмовитись від вторгнення на територію країни, що стала на шлях соціалізму.14 жовтня під час проведеної американським літаком У-2 розвідувальної аерофотозйомки кубинської території були виявлені радянські ракети середньої дальності .16 жовтня 1962 p., вважається початком карибської кризи. На терміново скликаному засіданні РНБ думки його членів розділилися. Найагресивнішу позицію зайняли директор ЦРУ Д. Маккоун, М. Тейлор, Д. Ачесон, які висловлювалися за негайне бомбардування радянських ракетних баз і можливу висадку американських військ на Кубу. Інша група, до якої увійшли міністр юстиції Р. Кеннеді, Т. Соренсен та інші, віддавала перевагу засобам дипломатії з використанням режиму силового тиску. РНБ запропонував президентові 2 основні альтернативи: морська блокада і повітряна атака. Проаналізувавши ситуацію міністр оборони Макнамара підкреслив, що «ракети на Кубі дають росіянам лише перевагу в часі, і що розміщення 40 радянських ракет на Кубі за наявності в США 5 тис. одиниць ядерної зброї не може вплинути на існуючий баланс сил. Однак всі члени Виконкому РНБ були одностайні щодо їх негайного вивезення з острова.22 жовтня з 23.00 для всіх збройних сил США було оголошено стан бойової тривоги .23 жовтня збройні сили США отримали наказ не допускати ввезення наступальної зброї на Кубу, оглядати судна, затримувати їх у випадку непідкорення, направляти їх до одного з портів США. М. Хрущов обвинуватив США у втручанні у внутрішні справи Куби.

Генеральний секретар ООН У Тан ввечері 24 жовтня направив листа главам СРСР і США, в якому запропонував план урегулювання кризи: США відмовляються від карантину, СРСР — від розміщення наступальної зброї.25 жовтня обидві сторони підтвердили згоду вжити заходів щодо відвернення сутичок.

Кульмінаційним днем кризи, що міг закінчитися ядерною катастрофою, стало 27 жовтня — «чорна субота», як його назвали американці. В цей день радянською зенітною ракетою над територією Куби було збито американський розвідувальний літак У-2, і лише завдяки твердій позиції Д. Кеннеді Пентагону не вдалося здійснити намір завдати негайного авіаційного удару по острову.

М. Хрущов надіслав листа з вимогою про ліквідування американських ракетних баз у Туреччині в обмін на вивезення радянських ракет з Куби. Тому Р. Кеннеді за дорученням президента мав термінову бесіду з радянським послом А. Добриніним, під час якої було запропоновано план урегулювання «карибської кризи», що складався з двох частин: офіційної та конфіденційної. У першій мова йшла про домовленість між двома країнами про вивезення з Куби радянських ракет в обмін на запевнення США про невторгнення на Кубу. У другій — про закриття американських ракетних баз у Туреччині через 4—5 місяців після завершення кризи й відповідно до процедури НАТО.

Для тих, хто не знав про конфіденційну домовленість двох лідерів лист М. Хрущова від 28 жовтня виглядав як відступ радянської сторони і 28 жовтня радянсько-американським компромісом гостра стадія кризи завершилась.

Формально криза завершилася 7 січня 1963 p., коли представники СРСР і США направили У Тану спільного листа, в якому запропонували зняти питання про «карибську кризу» у зв’язку з її врегулюванням." Карибська криза" була найнебезпечнішою з усіх міжнародних конфліктів від 1945 p. Криза показала небезпеку прямого воєнного зіткнення двох супердержав і необхідність уникати навіть найменшої загрози виникнення ядерної війни, необхідність поліпшення стану міжнародних відносин.

Керівники СРСР і США зрозуміли необхідність припинення ядерних випробувань і встановлення контролю за стратегічними озброєннями. Про це свідчило підписання 5 серпня 1963 р. в Москві міністрами закордонних справ СРСР, США й Великобританії Договору про заборону випробувань ядерної зброї в атмосфері, в космічному просторі й під водою, який став першим в історії документом про обмеження гонки ядерних озброєнь. Після трагічної смерті Д. Кеннеді в листопаді 1963 р. новий президент США Л. Джонсон[30] заявив про намір продовжувати зовнішньополітичний курс свого попередника.

На початку 1967 р. завершились радянсько-американські переговори відносно договору про мирне співробітництво в космосі. 27 січня країни-депозитарії (СРСР, США й Великобританія) підписали Договір про принципи діяльності держав щодо дослідження і використання космічного простору, включаючи Місяць та інші небесні тіла. Підписання угоди відбулося 22 квітня 1968 р. одночасно в Москві, Вашингтоні та Лондоні.

23 і 25 жовтня відбулася зустріч глави радянського уряду М. Косигіна і президента Л. Джонсона в Гласборо, на якій, крім обговорення питань, пов’язаних з урегулюванням конфліктів у В'єтнамі й на Близькому Сході, було зроблено спробу вирішення проблеми стримання розвитку систем ПРО. Зустріч у сприяла початку переговорів з обмеження стратегічних озброєнь, які в 1972 р. завершились укладенням Договору щодо ПРО. В останній рік президентства Л. Джонсона після багаторічних переговорів завершилася робота над ДНЯЗ, який було відкрито для підписання 1 липня 1968 р. Ратифікований у листопаді 1969 p., Договір про нерозповсюдження ядерної зброї став одним з базових документів, спрямованих на зниження можливості виникнення ядерних війн.

Періодові 70-х років належить особливе місце в радянсько-американських відносинах. Однією з головних передумов процесу розрядки стало досягнення Радянським Союзом наприкінці 60-х років військово-стратегічного паритету зі США. 18 лютого 1970 р. президент Р. Ніксон у своєму посланні конгресу підкреслив необхідність «спиратися не лише на силу, а й на переговори з протилежною стороною». На перший план радянсько-американських відносин вийшла проблема спільної розробки правил, дотримання яких дало б змогу відвернути ядерну катастрофу.

Загальний стан радянсько-американських відносин того часу багато в чому визначався ходом переговорів з обмеження стратегічних озброєнь (ОСО), що розпочалися 17листопада 1969 р. в столиці Фінляндії й проводилися до 1972 р. навперемінно у Відні й Гельсінкі. Прогрес, досягнутий на переговорах ОСО, а також домовленість про візит у травні 1972 p. P. Ніксона до Москви прискорили переговори СРСР, США, Великобританії й Франції відносно юридичного статусу Західного Берліна. З вересня 1971 р. було парафовано чотиристоронню угоду щодо Західного Берліна. 3]

Значну роль відіграла зустріч лідерів двох держав, що відбулась 22—ЗО травня 1972 р. в Москві. Р. Ніксон і Л. Брежнєв підписали документ «Основи взаємовідносин між СРСР і США», в якому було зафіксовано базові принципи двосторонніх відносин держав. Зокрема в ньому відзначалось, що мирне співіснування-це єдина основа для підтримання відносин між обома країнами. 2]

Найважливішим наслідком зустрічі у верхах стало підписання безстрокового Договору про обмеження систем ПРО й Тимчасової угоди про деякі заходи в галузі обмеження стратегічних наступальних озброєнь (ОСО-1).

Міжнародне значення зустрічі керівників СРСР і США в Москві полягало в тому, що вперше за період з 50-х років було прийнято важливі документи, які сприяли перебудові радянсько-американських відносин, вона поклала початок регулярним зустрічам у верхах, для вирішення найскладніших питань.

22 червня 1973 р. на саміті у Вашингтоні лідери СРСР і США підписали Угоду про відвернення ядерної війни. Ця угода, як і «Основи взаємовідносин між СРСР і США», мала декларативний характер і не передбачала механізму втілення в життя зафіксованих у ній принципів. Були також підписані: документ «Основні принципи переговорів про подальше обмеження стратегічних і наступальних озброєнь»; угода про науково-технічне співробітництво в галузі мирного використання атомної енергії; угоди про співробітництво в галузі сільського господарства, транспорту, досліджень Світового океану, а також загальна угода про контакти, обміни й співробітництво.

Наслідком третьої зустрічі керівників СРСР і США, що відбулась у Москві й Криму з 27 червня по 3 липня 1974 р., стали: Договір про обмеження підземних випробувань ядерної зброї, протокол до Договору про обмеження систем.

Новий президент США Д. Форд у день свого вступу на посаду надіслав Л. Брежнєву листа, в якому висловив твердий намір продовжувати курс на поліпшення радянсько-американських відносин. Під час робочої зустрічі у верхах 23—24 листопада 1974 р. в районі Владивостока керівники СРСР і США досягли нової угоди ОСО-2 зі значно більшими обмеженнями стратегічних озброєнь порівняно з Тимчасовою угодою 1972 р. За період з 1972 по 1974 р. СРСР і США уклали 41 угоду (всього за 41 рік існування радянсько-американських дипломатичних відносин було підписано 105 двосторонніх договорів і угод), які створили необхідну політико-правову базу для розвитку співробітництва між країнами.

У другій половині 1975 р. в радянсько-американських відносинах почали з’являтися перші складнощі. Вони були пов’язані з деякими зовнішньополітичними чинниками, серед яких чи не головне місце посіли події в Анголі. Втягнення Сполучених Штатів і СРСР у громадянську війну в цій африканській країні не лише погіршило їх взаємини, загальмувало переговори з ОСО-2, а й спричинило початок відходу від політики розрядки міжнародної напруженості.

В березні 1976 р. уряд США відмінив три радянсько-американські зустрічі на рівні членів урядів, аби продемонструвати своє «незадоволення» політикою СРСР в Анголі. Чергова спроба досягти компромісу відносно стратегічних бомбардувальників «Бекфайєр» (Ту-22М) і крилатих ракет на переговорах з ОСО-2 в лютому—березні призвела до нової хвилі критики президента Д. Форда з боку правої республіканської опозиції на чолі з Р. Рейганом. Під тиском цієї критики Форд відмовився використовувати вже звичайний для міжнародної лексики термін «детант» (французькою — послаблення напруження), замінивши його новим словосполученням «мир, заснований на силі» .

У першій половині 70-х років досить успішно розвивалися торговельно-економічні зв’язки між СРСР і США. Під час московської зустрічі у верхах в травні— червні 1972 р. була створена радянсько-американська комісія з торговельних питань, яка розробила й підготувала до підписання низку угод. Серед них важливе значення мала підписана 18 жовтня 1972 р. угода про торгівлю із взаємним наданням режиму найбільшого сприяння в питаннях митних зборів, оподаткування та інших формальностей щодо імпорту та експорту товарів. Угода передбачала відмову від будь-яких дискримінаційних дій у торговельних відносинах, установлення ефективних ділових зв’язків між комерційними організаціями та фірмами, а також фіксувала побажання сторін утроє збільшити за трирічний період обсяг торгівлі між двома країнами порівняно з 1969—1971 pp. Разом ці угоди створювали надійний фундамент для розвитку торговельно-економічних відносин між СРСР і Сполученими Штатами. Проте 30 січня 1976 p. Г. Кіссінджер заявив, що «у світлі подій в Анголі» адміністрація вирішила не вносити до конгресу пропозицій про перегляд торговельного законодавства. Це свідчило що напруженість у радянсько-американських відносинах триватиме.

Перший публічний виступ після перемоги на виборах 1976 р. нового президента СІЛА Д. Картера був сприйнятий радянським керівництвом як підтвердження можливості подальшого сприятливого розвитку радянсько-американських відносин, особливо в галузі роззброєння.Однак уже в лютому 1977 р. з’ясувалося, що адміністрація Д. Картера, виступаючи за швидке завершення підготовки Договору ОСО-2, мала на увазі відхід від владивостоцьких домовленостей: пропонувала виключити з Договору питання про крилаті ракети та літак «Бек-файєр». Це не входило в плани радянської сторони. Крім того, радянське керівництво було роздратоване пропагандистською кампанією Д. Картера на захист прав людини в СРСР та її ув’язуванням із політикою розрядки. Наслідком розбіжностей у підходах до укладання договору ОСО-2 стало охолодження двосторонніх відносин, які згодом вирішували лише питання військово-стратегічного характеру.

Основу нової політичної стратегії адміністрації Д. Картера становила доктрина трилатеризму[4], згідно з якою пріоритетного значення набула лінія на консолідацію зусиль трьох центрів сили капіталістичного світу — США, Західної Європи та Японії. На друге місце ставилося завдання активізувати діалог на напрямку «Північ—Південь» .Відносини СOА із СРСР посіли в новій американській стратегії лише третє місце.

Політика СРСР, у свою чергу, також не сприяла зменшенню напруженості. На початку 1978 р. одним із факторів, що перешкоджав поліпшенню американо-радянських відносин, стала спільна участь радянських і кубинських військ у подіях на Африканському Континенті, яка спричинила в конгресі США сильної опозиції будь-яким домовленостям із СРСР, включаючи Договір ОСО-2. Нові ускладнення у двосторонніх відносинах були викликані також нарощуванням ядерних і звичайних озброєнь європейською політикою СРСР, яка проводилася таємно згідно з рішенням.

У відповідь 7 червня 1978 р. президент Д. Картер виступив в м. Аннаполісі з програмною промовою з приводу розвитку відносин із СРСР. Зробивши акцент на проблемі прав людини в СРСР, він запропонував радянській стороні «обрати або конфронтацію, або співробітництво». В радянського керівництва ця промова викликала негативну реакцію, була сприйнята як вибір Д. Картером конфронтаційної політики.

Довгоочікуваний саміт Д. Картера і Л. Брежнєва, на якому, нарешті, було підписано Договір ОСО-2, що вперше в історії обмежень стратегічних наступальних озброєнь установлював рівну кількість стратегічних ядерних озброєнь усіх типів для обох сторін, відбувся 15—18 червня 1979 р. у Відні. Паралельно з підписанням цього важливого документа, що став кульмінацією радянсько-американських переговорів 1974—1979 pp., було узгоджено питання про початок переговорів щодо радикальних скорочень ядерних озброєнь у межах нового Договору ОСО-3.

Однак потенційні можливості, що відкривалися у зв’язку з підписанням Договору ОСО-2, не були реалізовані внаслідок кількох факторів.

По-перше змінилася внутрішньополітична ситуація в США. Початок нового економічного спаду змусив адміністрацію переглянути пріоритети як внутрішньої, так і зовнішньої політики. Це позначилося на радянсько-американських відносинах: термін «розрядка» адміністрація Д. Картера назвала концепцією «контрольованої вибіркової розрядки» та формулою «суперництво й співробітництво». По-друге, радянсько-американське суперництво за вплив у країнах «третього світу» (Ефіопія, Сомалі, Близький Схід тощо), заморожений стан відносин і відсутність співробітництва щодо врегулювання регіональних кризових ситуацій, заідеологізованість радянської зовнішньої політики, підвищення впливу на неї військово-промислового комплексу, порушення прав людини в СРСР зміцнили позиції тих сил у США, що виступали проти ратифікації Договору ОСО-2 і доповнення військової розрядки розрядкою політичною.

Два рішення від 12 грудня 1979 p., прийняття яких випадково збіглося в часі, фактично запрограмували необоротність погіршення радянсько-американських відносин на найближчу перспективу. Це — схвалення НАТО програми розгортання в Європі 464 крилатих ракет наземного базування, 108 ракет «Першинг-2» і затвердження на засіданні Політбюро ЦК КПРС пропозиції про введення радянських військ до Афганістану, яке було здійснено наприкінці року.

З січня 1980 р. президент Д. Картер звернувся до сенату з проханням «заморозити» розгляд Договору ОСО-2. Наступного дня були проголошені санкції щодо СРСР: відкладено відкриття американських і радянських консульств, скасовано контакти з 11 міжурядових угод, обмежено торгівлю, введено ембарго на поставки значної частини сільськогосподарської продукції тощо. Розрядка міжнародної напруженості закінчилась. 8]

міжнародний відносини протистояння європа

2.2 Становлення політики розрядки в Європі

Однією з пріоритетних цілей радянського керівництва в процесі розрядки було закріплення сформованого територіально-політичного становища в Європі. При цьому малося на увазі міжнародно-правове оформлення непорушності кордонів, що склалися в Європі, визнання факту існування двох німецьких держав. Стабільність в Європі набувала для Москви особливе значення у зв’язку з погіршенням радянсько-китайських відносин і зростанням напруженості на далекосхідних рубежах СРСР. Радянський Союз готовий був домовитися про заходи по зменшенню небезпеки військового зіткнення в Європі, але лише при збереженні сформованого раніше співвідношення збройних сил, яке характеризувалося помітною перевагою СРСР в галузі звичайних озброєнь. Москва прагнула також в процесі розрядки послабити зв’язки Західної Європи зі Сполученими Штатами Америки.

Ставлення керівників провідних країн Західної Європи до розрядки напруженості було подвійним. З одного боку, їм імпонувала ідея зробити спільну військово-політичну ситуацію в Старому Світі більш, зменшити потенційну загрозу збройного конфлікту в Європі. При цьому добре було б розхитати соціалістичну співдружність, «розм'якшити» режими в країнах соціалізму. З іншого боку, серед європейців були поширені побоювання того, що розрядка виллється в угоду між СРСР і США за їх рахунок, що Європа стане жертвою «нової Ялти». Тому лідери держав Західної Європи виступали за розрядку, але тільки з їх участю, з повним урахуванням їх інтересів.

Розрядка напруженості в Європі фактично грунтується на взаємному визнанні розділу континенту на Схід і Захід, прийняття панування СРСР у його сфері впливу. Обидві сторони усвідомлювали неможливість зміни силою, що склалося. Звідси певна стабілізація ситуації в Старому Світі, зсув конфліктів і криз холодної війни в інші регіони. З’явилися реальні можливості для зміцнення європейської безпеки та налагодження загальноєвропейського співробітництва.

У звітній доповіді генерального секретаря ЦК КПРС Л.І. Брежнєва XXV з'їзду партії в лютому 1976 р. зазначалося: «Перш за все про Європу. Тут зміни в напрямі розрядки напруженості і зміцнення миру, мабуть, особливо відчутні «. Особливо зупинившись на розвиток відносин з Францією і ФРН, доповідач продовжував: «В цілому наші відносини з західноєвропейськими країнами можна оцінити позитивно. Це стосується і відносин з Англією та Італією. Ми цінуємо і прагнемо розвивати і збагачувати також традиційно добросусідські відносини з Фінляндією, зв’язки зі скандинавськими країнами, Австрією, Бельгією та іншими державами Західної Європи «.

Першою з країн Західної Європи по шляху розрядки пішла Франція. Вихід Франції з системи інтегрованого командування збройними силами НАТО в 1966 р. і ліквідація військових баз та інститутів блоку, що перебували на її території, безперечно, свідчили про глибоку кризу в системі західних союзів.

Політика протистояння та ультимативних вимог щодо своїх головних партнерів — США, Великобританії та ФРН у межах як Атлантичного союзу, так і Європейського економічного співтовариства призвела в другій половині 60-х років до фактичної зовнішньополітичної ізоляції Парижа. Тому прагнення керівництва П’ятої Республіки до розширення та поглиблення відносин зі країнами протилежного блоку, знаменувало повернення до старої європейської моделі зовнішньополітичної поведінки.

Важливий елемент ідеологічного обгрунтування активізації політики Франції за часів президентства Шарля де Голля[32] становила концепція «єдиної Європи від Атлантики до Уралу», яка втілювала проголошені керівництвом П’ятої Республіки ідеї «трансцендентного» європеїзму.Однак незаперечним є і те, що будь-які зміни у відносинах з країнами «соціалістичного табору» були б неможливі без відповідних кроків назустріч з боку держав ОВД, і насамперед з боку СРСР. А також без наявності хоча й обмеженої, але досить значної сфери спільних інтересів та позицій щодо основних проблем міжнародної політики.

Така близькість позицій була констатована ще в ході офіційного візиту весною 1960 р. до Франції Голови Ради Міністрів СРСР М. Хрущова при обговоренні на зустрічі з французьким керівництвом проблеми недоторканності європейських кордонів, проблем безпеки в Азії та на Близькому Сході, а також діяльності ООН. По завершенні візиту вперше в історії відносин Схід—Захід сторони підписали угоду про наукове співробітництво в мирному використанні ядерної енергії.В середині 60-х років найактивніше розвивалися контакти в економічній, науковій та культурній галузях. Саме тоді Франція і СРСР підписали 5-річну торговельну угоду. З 1958 по 1969 р взаємний товарообіг зріс більш ніж у 5 разів. Франція була першою західною країною, яка надала СРСР кредитну лінію для фінансування імпорту французьких інвестиційних товарів.

Під час перебування Шарля де Голля з офіційним візитом в СРСР із 20 червня по 1 липня 1966 р, ЗО червня була опублікована спільна декларація, в якій сторони підкреслили необхідність проведення політики розрядки в Європі та вирішення проблем співробітництва та безпеки в Старому Світі, без залучення «неєвропейських» країн.

Під час офіційного візиту Голови Ради Міністрів СРСР О. Косигіна у Францію в грудні 1966 р. сторони вперше в практиці дипломатичних відносин держав, що належали до різних військово-політичних блоків, продемонстрували взаємну зацікавленість у скликанні загально-європейської наради з проблем безпеки та співробітництва. Ця політична акція, по суті, започаткувала переговорні процеси, що привели до скликання НБСЄ.Підтримка Францією радянської концепції європейського діалогу дала Парижу змогу активізувати свої відносини з рештою держав ОВД у Центральній та Східній Європі, в економічній та культурній галузях. Розширюючи співробітництво в цьому регіоні, в цілому дотримувалась «блокової» дисципліни Атлантичного союзу. Лише в питанні про західні кордони Польщі позиція де Голля суттєво відрізнялася від позиції США, Великобританії та ФРН, що далось взнаки в ході офіційного візиту французького лідера Польщі, коли він наголосив на остаточному характері кордону по лінії Одер—Нейсе.

Події 1968 р. в ЧССР та воєнна інтервенція країн ОВД викликали стриману критику в Парижі. Прямими наслідками цієї кризи стали зміни акцентів у виборі Францією пріоритетних партнерів серед країн ОВД, і зокрема підвищена увага до Румунії, а також підписання з СРСР у 1970 р. протоколу про консультації з приводу ситуацій, які можуть загрожувати миру та безпеці.ЗО жовтня 1971 р. СРСР і Франція підписали документ «Принципи співробітництва», який de facto означав укладення першого за повоєнні роки політичного договору міжнародно-правового характеру між СРСР і західною великою державою. Йшлося про юридичне закріплення радянського трактування принципів «мирного співіснування», що в подальшому посилило прагнення СРСР домогтися аналогічного визнання цих принципів іншими державами Заходу — США, Великобританією та ФРН. Кульмінацією політичної взаємодії Франції й СРСР стала розробка та підписання проектів документів завершального етапу НБСЄ у Гельсінкі в 1975 р.

Радянсько-французькі відносини в другій половині 60-х — початку 70-х років отримали плідний розвиток: від двостороннього діалогу до розрядки і співробітництва. Їх особливістю було поєднання різних аспектів: політичного, економічного, наукового, культурного. У політичному плані взаємодія СРСР і Франції сприяло загальній розрядці в Європі, стало хорошим прикладом співпраці держав з різним соціально-політичним ладом, зіграло важливу роль у підготовці загальноєвропейської наради. [8,25]

Налагодилися міцні економічні зв’язки СРСР з Італією, результатом яких стало будівництво в СРСР фірмою «Фіат» автомобільного заводу в місті Набережні Човни (1966). Радянський Союз постачав до Італії нафту і газ, збагачений уран, в свою чергу, в СРСР здійснювалися поставки труб великого діаметра.

Перемога на виборах 1969 р. у ФРН коаліції соціал-демократів і вільних демократів привела до поліпшення радянсько-німецьких взаємин. 12 серпня 1970 в Москві між СРСР і ФРН було підписано Договір про врегулювання територіальних питань, що визнавав кордони всіх держав у Європі, включаючи західний кордон Польщі по Одеру-Нейсе і кордон між НДР і ФРН. У 1970;1973 рр. уряд В. Брандта під писало аналогічні договори з Польщею, НДР та Чехословаччиною. 3 вересня 1971 було підписано чотиристороння угода СРСР, США, Великобританії та Франції по Західному Берліну. Німецьке питання, довгий час найбільш гострий у взаєминах Сходу і Заходу, був в значній мірі вирішено. 1]