Нормативне забезпечення економічної дипломатії

Лекція № 3

Тема:

Нормативне забезпечення економічної дипломатії

План

1. Принципи зовнішньоекономічної діяльності і їх взаємозв'язок з правовими аспектами економічної дипломатії

2. Правове регламентування експортно-імпортної діяльності підприємств

3. Правові норми в системі тарифного та нетарифного регулювання, митних, податкових, страхових процедур і транспортного обслуговування

3.1 Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі

3.2 Сутність, функції та різновиди мита

3.3 Митний тариф та особливості сучасної тарифної політики

4. Правовий режим інвестиційного співробітництва з іноземними партнерами

1. Принципи зовнішньоекономічної діяльності і їх взаємозв'язок з правовими аспектами економічної дипломатії

Згідно Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» № 959-ХІІ від 16 квітня 1991 р. зі змінами та доповненнями, зовнішньоекономічна діяльність — це діяльність суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, побудована на взаємовідносинах між ними, що має місце як на території України, так і за її межами.

Основні види зовнішньоекономічної діяльності, здійснення яких в Україні передбачено вітчизняним законодавством, описані в ст. 4 названого Закону. В даний перелік включаються:

1) експорт та імпорт товарів, капіталів та робочої сили;

2) надання суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності України послуг іноземним суб'єктам господарської діяльності, в тому числі: виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; надання вищезазначених послуг іноземними суб'єктами господарської діяльності суб'єктам зовнішньоекономічної діяльності України;

3) наукова, науково-технічна, науково-виробнича, виробнича, навчальна та інша кооперація з іноземними суб'єктами господарської діяльності; навчання та підготовка спеціалістів на комерційній основі;

4) міжнародні фінансові операції та операції з цінними паперами у випадках, передбачених законами України;

5) кредитні та розрахункові операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності; створення суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності банківських, кредитних та страхових установ за межами України; створення іноземними суб'єктами господарської діяльності зазначених установ на території України у випадках, передбачених законами України;

6) спільна підприємницька діяльність між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності, що включає створення спільних підприємств різних видів і форм, проведення спільних господарських операцій та спільне володіння майном як на території України, так і за її межами;

7) підприємницька діяльність на території України, пов’язана з наданням ліцензій, патентів, ноу-хау, торговельних марок та інших нематеріальних об'єктів власності з боку іноземних суб'єктів господарської діяльності; аналогічна діяльність суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності за межами України;

8) організація та здійснення діяльності в галузі проведення виставок, аукціонів, торгів, конференцій, симпозіумів, семінарів та інших подібних заходів, що здійснюються на комерційній основі, за участю суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності; організація та здійснення оптової, консигнаційної та роздрібної торгівлі на території України за іноземну валюту у передбачених законами України випадках;

9) товарообмінні (бартерні) операції та інша діяльність, побудована на формах зустрічної торгівлі між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

10) орендні, в тому числі лізингові, операції між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності та іноземними суб'єктами господарської діяльності;

11) операції по придбанню, продажу та обміну валюти на валютних аукціонах, валютних біржах та на міжбанківському валютному ринку;

12) роботи на контрактній основі фізичних осіб України з іноземними суб'єктами господарської діяльності як на території України, так і за її межами; роботи іноземних фізичних осіб на контрактній оплатній основі з суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності як на території України, так і за її межами;

13) інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України.

Суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності в Україні є (згідно ст. 3 Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність»):

1) фізичні особи — громадяни України, іноземні громадяни та особи без громадянства, які мають цивільну правоздатність і дієздатність згідно з законами України і постійно проживають на території України;

2) юридичні особи, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України (підприємства, організації та об'єднання всіх видів, включаючи акціонерні та інші види господарських товариств, асоціації, спілки, концерни, консорціуми, торговельні доми, посередницькі та консультаційні фірми, кооперативи, кредитно-фінансові установи, міжнародні об'єднання, організації та інші), в тому числі юридичні особи, майно та/або капітал яких є повністю у власності іноземних суб'єктів господарської діяльності;

3) об'єднання фізичних, юридичних, фізичних і юридичних осіб, які не є юридичними особами згідно з законами України, але які мають постійне місцезнаходження на території України і яким цивільно-правовими законами України не заборонено здійснювати господарську діяльність;

4) структурні одиниці іноземних суб'єктів господарської діяльності, які не є юридичними особами згідно з законами України (філії, відділення, тощо), але мають постійне місцезнаходження на території України;

5) спільні підприємства за участю суб'єктів господарської діяльності України та іноземних суб'єктів господарської діяльності, зареєстровані як такі в Україні і які мають постійне місцезнаходження на території України;

6) інші суб'єкти господарської діяльності, передбачені законами України;

7) Україна в особі її органів, місцеві органи влади і управління в особі створених ними зовнішньоекономічних організацій, які беруть участь у зовнішньоекономічній діяльності, а також інші держави, які беруть участь у господарській діяльності на території України, діють як юридичні особи.

Всі суб'єкти зовнішньоекономічної діяльності мають рівне право здійснювати будь-які її види, прямо не заборонені законами України, незалежно від форм власності та інших ознак. Фізичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність з моменту набуття ними цивільної дієздатності згідно з законами України. Фізичні особи, які мають постійне місце проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони зареєстровані як підприємці згідно з Законом України «Про підприємництво». Фізичні особи, які не мають постійного місця проживання на території України, мають зазначене право, якщо вони є суб'єктами господарської діяльності за законом держави, в якій вони мають постійне місце проживання або громадянами якої вони є. Юридичні особи мають право здійснювати зовнішньоекономічну діяльність відповідно до їх статутних документів з моменту набуття ними статусу юридичної особи. Ст. 5 Закону «Про ЗЕД»

Інструментами регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

1) закони України;

2) акти тарифного та нетарифного регулювання, які видаються державними органами України в межах їх компетенції;

3) економічні заходи оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного та іншого) в межах діючого законодавства;

4) рішення недержавних органів в межах їх компетенції, які не протирічать українському законодавству;

5) угоди між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності, що не суперечать законам України.

Основними принципами, якими згідно українського законодавства повинні керуватися суб'єкти економічної дипломатії при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, є Ст. 2 Закону «Про ЗЕД»:

1. Принцип суверенітету народу України у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності, що полягає у:

ь виключному праві народу України самостійно та незалежно здійснювати зовнішньоекономічну діяльність на території України, керуючись законами, що діють на території України;

ь обов’язку України неухильно виконувати всі договори і зобов’язання України в галузі міжнародних економічних відносин.

2. Принцип свободи зовнішньоекономічного підприємництва, що полягає у:

ь праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності добровільно вступати у зовнішньоекономічні зв’язки;

ь праві суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності здійснювати її в будь-яких формах, які прямо не заборонені чинними законами України;

ь обов’язку додержувати при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності порядку, встановленого законами України;

ь виключному праві власності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності на всі одержані ними результати зовнішньоекономічної діяльності.

3. Принцип юридичної рівності і недискримінації, що полягає у:

ь рівності перед законом всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, незалежно від форм власності, в тому числі держави, при здійсненні зовнішньоекономічної діяльності;

ь забороні будь-яких дій держави, результатом яких є обмеження прав і дискримінація суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, а також іноземних суб'єктів господарської діяльності за формами власності, місцем розташування та іншими ознаками;

ь неприпустимості обмежувальної діяльності з боку будь-яких її суб'єктів.

4. Принцип верховенства закону, що полягає у:

ь регулюванні зовнішньоекономічної діяльності тільки законами України;

ь забороні застосування підзаконних актів та актів управління місцевих органів, що у будь-який спосіб створюють для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності умови менш сприятливі, ніж ті, які встановлені законами України.

5. Принцип захисту інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, який полягає у тому, що Україна як держава:

ь забезпечує рівний захист інтересів всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності та іноземних суб'єктів господарської діяльності на її території згідно з законами України;

ь здійснює рівний захист всіх суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України за межами України згідно з нормами міжнародного права;

ь здійснює захист державних інтересів України як на її території, так і за її межами лише відповідно до законів України, умов підписаних нею міжнародних договорів та норм міжнародного права.

6. Принцип еквівалентності обміну, неприпустимості демпінгу при ввезенні та вивезенні товарів.

На зовнішньоекономічну діяльність в Україні надзвичайно сильно впливають правові режими ЗЕД, які визначені для іноземних суб'єктів господарювання.

Рис. 3.1 Правові режими зовнішньоекономічної діяльності

В вітчизняному законодавстві передбачено наступні їх види:

— національний режим, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав та обов’язків не менший, ніж суб'єкти господарської діяльності України. Національний режим застосовується щодо всіх видів господарської діяльності іноземних суб'єктів цієї діяльності, пов’язаної з їх інвестиціями на території України, а також щодо експортно-імпортних операцій іноземних суб'єктів господарської діяльності тих країн, які входять разом з Україною до економічних союзів;

— режим найбільшого сприяння, який означає, що іноземні суб'єкти господарської діяльності мають обсяг прав, преференцій та пільг щодо мит, податків та зборів, якими користується та/або буде користуватися іноземний суб'єкт господарської діяльності будь-якої іншої держави, якій надано згаданий режим, за винятком випадків, коли зазначені мита, податки, збори та пільги по них встановлюються в рамках спеціального режиму, визначеного нижче. Режим найбільшого сприяння надається на основі взаємної угоди суб'єктам господарської діяльності інших держав згідно з відповідними договорами України та застосовується у сфері зовнішньої торгівлі;

— спеціальний режим, який застосовується до територій спеціальних економічних зон, а також до територій митних союзів, до яких входить Україна, і в разі встановлення будь-якого спеціального режиму згідно з міжнародними договорами за участю України.

В Україні запроваджуються такі правові режими для товарів, що імпортуються з держав — членів Світової організації торгівлі:

ь національний режим, який означає, що стосовно імпортованих товарів походженням з держав-членів СОТ надається режим не менш сприятливий, ніж для аналогічних товарів українського походження щодо податків, зборів, встановлюваних законами та іншими нормативно-правовими актами правил та вимог до внутрішнього продажу, пропозиції до продажу, купівлі, транспортування, розподілу або використання товарів, а також правил внутрішнього кількісного регулювання, які встановлюють вимоги щодо змішування, переробки або використання товарів у певних кількостях чи пропорціях;

ь режим найбільшого сприяння, який стосується мит, митних зборів, методів стягнення таких мита і зборів, правил і формальностей у зв’язку з імпортом і означає, що будь-яка перевага, сприяння, привілей чи імунітет, які надаються стосовно будь-якого товару, що походить з будь-якої держави, повинні негайно і безумовно надаватися аналогічному товару, який походить з території держав-членів СОТ або держав, з якими укладено двосторонні або регіональні угоди щодо режиму найбільшого сприяння.

Виключення щодо режиму найбільшого сприяння в формі преференцій можуть бути зроблені для товарів, що походять з держав, з якими Україна уклала угоди про вільну торгівлю або митний союз чи проміжні угоди, що у майбутньому призведуть до створення зон вільної торгівлі або митних союзів у межах розумного періоду часу (10 років), чи угоди про прикордонну торгівлю та застосування генеральної системи преференцій.

2. Правове регламентування експортно-імпортної діяльності підприємств

Метою регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні є:

— забезпечення збалансованості економіки та рівноваги внутрішнього ринку України;

— стимулювання прогресивних структурних змін в економіці, в тому числі зовнішньоекономічних зв’язків суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України;

— створення найбільш сприятливих умов для залучення економіки України в систему світового поділу праці та її наближення до ринкових структур розвинутих зарубіжних країн.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється:

— Україною як державою в особі її органів в межах їх компетенції;

— недержавними органами управління економікою (товарними, фондовими, валютними біржами, торговельними палатами, асоціаціями, спілками та іншими організаціями координаційного типу), що діють на підставі їх статутних документів;

— самими суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності на підставі відповідних координаційних угод, що укладаються між ними.

Регулювання зовнішньоекономічної діяльності в Україні здійснюється за допомогою:

— законів України;

— передбачених в законах України актів тарифного і нетарифного регулювання, які видаються державними органами України в межах їх компетенції;

— економічних заходів оперативного регулювання (валютно-фінансового, кредитного та іншого) в межах законів України;

— рішень недержавних органів управління економікою, які приймаються за їх статутними документами в межах законів України;

— угод, що укладаються між суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності і які не суперечать законам України.

Метою та завданнями державного регулювання зовнішньоекономічної діяльності є:

— захист економічних інтересів України та законних інтересів суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності;

— створення рівних можливостей для суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності розвивати всі види підприємницької діяльності незалежно від форм власності та всі напрями використання доходів і здійснення інвестицій;

— заохочення конкуренції та ліквідацію монополізму в сфері зовнішньоекономічної діяльності.

При цьому держава та її органи не мають права безпосередньо втручатися в зовнішньоекономічну діяльність суб'єктів цієї діяльності, за винятком випадків, коли таке втручання здійснюється згідно з законами України.

Серед форм міжнародних економічних відносин за своїми обсягами та значимістю провідну роль відіграє міжнародна торгівля. Даним фактом обумовлюється підвищена увага держав до питань правового регламентування експортно-імпортної діяльності підприємств. Оскільки дане питання часто стає предметом розгляду в ході міжнародних переговорів та консультацій, на нього слід звернути особливу увагу.

Регламентування експортно-імпортної діяльності підприємств підпадає під 5 основних рівнів регулювання міжнародної торгівлі, до яких належать: корпоративний, національний, міждержавний, наднаціональний та глобальний.

Корпоративний рівень передбачає вплив на експортно-імпортну діяльність зі сторони компаній та ТНК, які є «великими гравцями» на світових ринках.

На національному рівні регламентування здійснюється органами державної влади.

Міждержавний, наднаціональний та глобальний рівні відрізняються між собою тільки кількістю учасників та територією поширення прийнятих рішень: в першому випадку мова йде про невелику кількість сторін, в другому — в більшості випадків це інтеграційні об'єднання різного формату, в третьому — про світові міжнародні організації з великою кількістю членів.

У світі держави, як правило, зацікавлені в забезпеченні зростання експорту, а не його скороченні, оскільки збільшення реалізації товарів та послуг за кордон означатиме зростання доходів підприємств, надходжень до бюджету та збільшення золотовалютних запасів країни.

Однак існують ситуації, коли виникає потреба у обмеженні експорту. Дуже часто причини подібних кроків слід шукати в сфері внутрішньої або зовнішньої політики, хоча і економічні мотиви також можуть мати місце.

До головних причин обмеження експорту прийнято відносити:

а) проблеми національної безпеки (продаж зброї в країни, які потім можуть використати її проти країни походження або проти її інтересів);

б) загроза поширення зброї масового ураження (обмеження в реалізації деяких хімічних та радіоактивних речовин, технологій та устаткування, що необхідні для їх виробництва);

в) захист навколишнього середовища (захист рослин та тварин, що перебувають на межі зникнення) г) обмеження ресурсного характеру (стимулювання переробної промисловості всередині країни, захист надр від надмірної експлуатації та створення резерву для майбутнього);

д) виконання зобов’язань перед зарубіжними партнерами та міжнародними організаціями.

Основні інструменти обмеження експорту (експортні квоти, мита, податки, нетарифні заходи) будуть розглянуті в наступному параграфі.

В Україні основні положення, що стосуються правового регламентування експортно-імпортної діяльності, наводяться в вже згадуваному Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» № 959-ХІІ від 16 квітня 1991 р.

В Україні забороняється експорт:

— предметів, які становлять національне, історичне, археологічне або культурне надбання українського народу, що визначається згідно із законами України;

— природних ресурсів, які вичерпуються, якщо обмеження також застосовуються до внутрішнього споживання або виробництва;

— товарів, які здійснюються з порушенням прав інтелектуальної власності;

— товарів у межах виконання рішень Ради Безпеки Організації Об'єднаних Націй про застосування обмежень або ембарго на поставки товарів у відповідну державу.

Вітчизняним законодавством встановлено обмеження на експорт наступних товарних груп:

— зброя та боєприпаси до неї;

— військова техніка та комплектуючі вироби, необхідні для її виробництва, ремонту, догляду та експлуатації;

— вибухові речовини;

— ядерні матеріали, а також технології, устаткування і пов’язані з ними послуги;

— джерела іонізуючого випромінювання;

— продукції, технології або послуги, що створюються при виробництві озброєння та комплектуючих, або такі, що розкривають державну таємницю України;

— дорогоцінні метали та сплави, коштовні камені;

— наркотичні та психотропні засоби;

— твори мистецтва та стародавні предмети.

Діючим законодавством передбачено декілька різновидів експортних обмежень: повна заборона; заборона без дозволу уповноваженого органа; вимоги про обов’язкове узгодження умов торгівлі деякими товарами; запровадження обов’язкових умов експорту товарів.

Обмеження імпорту може здійснюватись з метою захисту національних інтересів, життя, здоров’я або добробуту споживачів, флори або фауни країни імпорту. Серед економічних причин пріоритет належить захисту вітчизняних виробників від конкуренції, створення сприятливих умов для розвитку певних видів виробництва, витіснення одних експортерів на користь інших.

В законі України «Про зовнішньоекономічну діяльність» в ст. 17 говориться, що в нашій державі забороняється: імпорт або транзит будь-яких товарів, про які заздалегідь відомо, що вони можуть завдати шкоди суспільній моралі, здоров’ю чи становити загрозу життю населення, тваринному світу та рослинам, або призвести до заподіяння шкоди навколишньому природному середовищу, якщо стосовно транзитних товарів не вжито необхідних заходів для запобігання такої шкоди; імпорт продукції та послуг, що містять пропаганду ідей війни, расизму та расової дискримінації, геноциду тощо, які суперечать відповідним нормам Конституції України. Повний перелік товарів, які заборонено ввозити на територію України з метою імпорту або транзиту визначається діючим законодавством.

Виключно уповноваженими Україною як державою суб'єктами зовнішньоекономічної діяльності може здійснюватись експорт та імпорт озброєння, боєприпасів, військової техніки та спеціальних комплектуючих виробів для їх виробництва, вибухових речовин, ядерних матеріалів (включаючи матеріали у вигляді тепловипромінюючих зборок), технологій, устаткування, установок, спеціальних неядерних матеріалів та пов’язаних з ними послуг, джерел іонізуючого випромінювання, а також інших видів продукції, технологій і послуг, які в даний час використовуються при створенні озброєнь і військової техніки або становлять державну таємницю України, яка визначається законами України; дорогоцінних металів та сплавів, дорогоцінного каміння; наркотичних і психотропних засобів; експорт творів мистецтва і старовинних предметів з музейних фондів України.

Призначення уповноважених суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності, які можуть здійснювати зазначені експорт та імпорт, і регулювання відповідних експортно-імпортних операцій належать до компетенції Кабінету Міністрів України, який має погоджувати свої рішення з відповідними Комітетами Верховної Ради України.

економічний дипломатія правовий тарифний

3. Правові норми в системі тарифного та нетарифного регулювання, митних, податкових, страхових процедур і транспортного обслуговування.

3.1 Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі

Методи регулювання зовнішньої торгівлі можна поділити на дві великі групи: тарифні і нетарифні.

Тарифне регулювання зовнішньої торгівлі - головний інструмент торгової політики, що впливає на вартісні показники імпортованого чи експортованого товару і реалізується шляхом обкладання продукції відповідним митом. Митно-тарифна політика держави базується на таких принципах:

§ єдності митної політики як складової зовнішньої політики;

§ єдності державного регулювання та контролю за її здійсненням;

§ єдності тарифної політики;

§ єдності політики експортно-імпортного контролю;

§ єдності митної території;

§ гармонізації та уніфікації митної діяльності держави із загальноприйнятними в міжнародній практиці нормами і стандартами;

§ захисту державою прав та законних інтересів учасників зовнішньоекономічної діяльності;

§ юридичної рівності і недискримінації, виключення невиправданого втручання держави у зовнішньоекономічній діяльності.

При визначенні ставок мита головними критеріями повинні бути:

· економічні інтереси держави в цілому;

· інтереси національних виробників і споживачів;

· можливість та доцільність заміни імпортної продукції вітчизняною;

· інтереси збереження прямих зв’язків, виробничої кооперації;

· заохочення або стримування імпорту товарів залежно від ступеня їх обробки;

· сприяння виробництву товарів експортного призначення через систему пільг на імпорт сировини і компонентів;

· доцільність обмеження імпорту окремих товарів або підвищення надходжень до держбюджету від їх імпорту;

· можливість маневрування рівнем мита у ході міждержавних торговельних переговорів для одержання зустрічних поступок.

При розгляді митно-тарифної політики України, можна в ході її еволюції умовно виділити такі етапи:

1) застосування заходів ліберальної тарифної політики (1994;1996 рр.);

2) застосування жорстких протекціоністських заходів, спрямованих на захист вітчизняного виробництва (1996;1999 рр.);

3) політика селективного протекціонізму (2000 — 2004 р.).

4) перехід на позиції цілковитого лібералізму (починаючи з 2005 р.).

На першому етапі було ліквідовано всі кількісні обмеження експорту, усунено державну монополію на зовнішню торгівлю, суттєво зменшено ставки митних тарифів. Результат — різке звуження ринків збуту українських товарів через їхню не конкурентоспроможність і навіть подальші дії не змогли ліквідувати усіх негативних тенденцій. Щодо останнього етапу, пов’язаного з вступом в систему ГАТТ-СОТ, дискусії тривають і зараз.

3.2 Сутність, функції та різновиди мита

Основою тарифних методів регулювання є митні ставки, зведені у митні тарифи.

Мито — це непрямий податок, який стягується з товарів, що ввозяться до країни або вивозяться з неї. Цей податок включається до ціни продажу, а тому оплачується споживачем товарів.

Мито відіграє значну економічну і політичну роль. Так, його економічна роль може бути зведена до двох основних моментів:

1) створюється вартісний бар'єр, що підвищує ціну імпортного товару. Мито збільшує ціну іноземного товару, який ввозиться до країни, і створює різницю в ціні одного і того ж товару на світовому ринку і в межах цієї країни;

2) цілеспрямовано застосовуючи мито, держава може стимулювати розвиток певних галузей економіки.

Політична роль мита:

Ш захищає певні галузі економіки від конкуренції іноземних товарів. Мета такої політики — створити національним виробникам умови для отримання на внутрішньому ринку монопольно високого прибутку як однієї з умов ефективної діяльності на зовнішньому ринку;

Ш широко використовується як важіль тиску на конкурентів з метою примусити їх піти на певні поступки.

Роль, яку виконує мито в економічному та політичному аспектах, зумовлює набір функцій, притаманних цьому податку:

1) захищає національних товаровиробників від іноземної конкуренції (протекціоністська функція);

2) є джерелом надходження коштів до бюджету держави (фіскальна функція);

3) є засобом удосконалення умов доступу національних товарів на зарубіжні ринки та запобігання небажаному експорту товарів (регулююча функція);

4) раціоналізує товарну структуру, підтримує оптимальне співвідношення валютних доходів та витрат держави (балансувальна функція).

Від введення мита отримують економічні ефекти, що поділяють на дві групи: 1) перерозподілювальні ефекти (ефект доходів та ефект переділу) і 2) ефекти втрати (ефект захисту та ефект споживання).

Ефект доходів — це обсяг збільшення доходів державного бюджету внаслідок обкладання товарів митом.

Ефект переділу — це перерозподіл доходів від споживачів до виробників продукції, яка конкурує з імпортом.

Ефект захисту — це економічні втрати країни внаслідок необхідності внутрішнього виробництва додаткової кількості товару за більших витрат під захистом тарифу.

Ефект споживання — виникає внаслідок того, що скорочується споживання товару через зростання його ціни на внутрішньому ринку.

Мито у тарифі встановлюється двома методами. Один з них — це зазначення розміру (ставки) мита у вигляді процента до ціни товару. Мито, виражене таким чином, називається митом від ціни, або адвалерним. Позитивною стороною адвалерного мита є те, що воно підтримує однаковий рівень захисту внутрішнього ринку незалежно від коливання цін на товар; змінюються лише доходи бюджету. Негативною стороною адвалерного мита є те, що воно передбачає необхідність митної оцінки товару з метою оподаткування. Інший метод — це зазначення розміру мита безпосередньо у грошовому виразі у вигляді певної суми, що стягується з маси, об'єму чи штуки товару. Мито, виражене таким чином, називається специфічним митом.

У сучасних митних тарифах використовуються обидва види мита. Однак вони по-різному реагують на зміни рівня цін на світовому ринку. При підвищенні цін більш ефективним виявляється адвалерне мито, при зниженні - специфічне.

За об'єктом обкладання розрізняють:

а) імпортне мито, що стягується з імпортованих товарів або під час випуску товарів з митних складів, розташованих всередині країни;

б) експортне мито, що стягується з товарів при вивезенні їх за кордон з метою зменшення обсягу експорту певних товарів або штучного підвищення їх ціни;

в) транзитне мито, що стягується за провезення товару територією тієї чи іншої країни.

Питання застосування імпортного мита досить детально розглядаються в базовій теорії митних тарифів, основні положення якої зводяться до таких основних моментів:

Ш митні тарифи майже завжди знижують рівень добробуту в країнах, які торгують;

Ш митні тарифи найчастіше знижують добробут як країн, які ввозять товар, так і країн, які його експортують;

Ш митні тарифи не є універсальним інструментом політики протекціонізму;

Ш відхилення від політики вільної торгівлі виправдані в таких випадках:

а) використання оптимального тарифу (у випадку, якщо країна спроможна вплинути на світові ціни, можна знайти такий рівень ставки тарифу, який принесе їй чистий виграш);

б) тариф використовується як субоптимальне рішення, коли в економіці країни існують внутрішні нерозв’язані проблеми. Введення тарифу може бути іноді більш корисним, ніж економічна пасивність;

в) при розв’язанні окремих зовнішньоторгових проблем введення митних тарифів іноді стає ефективнішим, ніж інші економічні заходи;

г) митний тариф завжди вигідний виробникам товарів, що конкурують з імпортом.

Основними причинами застосування транзитного мита виступають:

1) регулювання (стримування) потоків певних груп товарів через територію країни;

2) поповнення державного бюджету;

3) покриття витрат, пов’язаних з транзитом іноземних товарів через митну територію країни.

Певний час транзитне мито було досить популярним заходом фіскального характеру. Але з часом, враховуючи той факт, що всі держави зазвичай зацікавлені у збільшенні транзиту через їхню територію, транзитне мито стало об'єктом міжнародних переговорів, і у більшості країн припинило своє існування.

Мито може бути постійним або мінливим залежно від типу ставок.

Тарифна квота (контингент) — це різновид мінливого мита, ставки якого залежать від обсягу імпорту товару: якщо обсяг імпорту більший від встановленої кількості (квоти), впроваджується підвищена ставка мита.

За своїм походженням мито може бути автономним, конвенційним або преференційним.

Автономне мито створюється постановою державної влади даної країни незалежно від будь-яких угод з іншими країнами. Розмір цього мита може змінюватися з урахуванням інтересів держави без узгодження з країнами-партнерами.

Конвенційне мито виробляється у процесі укладання угоди з іншою країною і фіксується у цьому договорі. Ставки цього мита не можуть підвищуватися будь-якою державою в односторонньому порядку.

Преференційні ставки мита — це особливі пільгові ставки, які застосовуються до імпортних товарів походженням з деяких країн. Мета їх застосування — стимулювати експорт певних товарів з країн, що розвиваються.

Залежно від цілей стягнення розрізняють:

Ш фіскальне мито, покликане збільшити доходи державного бюджету;

Ш протекціоністське мито, що використовується з метою захисту деяких галузей національної промисловості від припливу імпорту певних товарів.

За способом нарахування ставок розрізняють номінальне та ефективне мито.

Номінальні митні ставки — це ті, що вказуються в митному тарифі. Вони дають тільки загальне уявлення про рівень митного оподаткування країни. Реальні ставки свідчать про реальний рівень мита на кінцеві товари і розраховуються з урахуванням всіх факторів, які впливають на процес формування митного тарифу, — співвідношення між цінами на внутрішньому та зовнішньому ринках, темпи зростання інфляції, погіршення чи поліпшення платіжного балансу, рівень митного оподаткування імпортних комплектуючих та ін.

Відповідно до рішень ГАТТ, до 2005 р. рівень митного оподаткування продукції промислового виробництва у розвинутих країнах світу повинен був становити 3,8%. Водночас зниження середнього рівня митних ставок не дає повного уявлення про рівень реального протекціоністського захисту внутрішніх ринків розвинутих країн.

По-перше, скорочення середнього рівня митних ставок може відбутися за рахунок ставок, що вже втратили своє торгово-політичне чи економічне значення, незважаючи на те, що ставки на «чутливі» товари залишаються високими.

По-друге, в умовах зближення рівнів продуктивності праці, витрат виробництва, внутрішніх і зовнішньоторгових цін розвинутих країн навіть порівняно невисокі ставки митного тарифу можуть забезпечувати захист внутрішнього ринку.

По-третє, за невисокої номінальної ставки мита можна забезпечувати значний рівень протекціоністського захисту внутрішнього ринку за умови диференціації ставок мита на готову продукцію і сировину та напівфабрикати, які використовуються при її виробництві. Чим більшою буде різниця між цими ставками, тим вищим буде ефективний рівень тарифного захисту.

Якщо враховувати, що тарифні ставки в усіх країнах диференційовані залежно від того, які товари імпортуються, то особливого значення набуває визначення не номінального рівня захисту, а ефективного, тобто реального. При цьому простежуються певні закономірності:

· якщо при виробництві кінцевої продукції не використовуються імпортні компоненти, ефективний рівень митного захисту дорівнює номінальному;

· якщо ставка митного тарифу на кінцеву продукцію і на імпортні компоненти однакова, то ефективний рівень митного захисту дорівнює номінальному;

· якщо ставка митного тарифу на кінцеву продукцію більша, ніж ставка тарифу на імпортні компоненти, ефективна ставка на кінцевий товар більша номінальної;

· ставка ефективного рівня митного тарифу зростає у міру збільшення частки імпортних компонентів у кінцевій продукції;

· ставка ефективного рівня митного тарифу знижується у міру зростання тарифу на імпортні компоненти.

На підставі розрахунку ефективного рівня захисту обґрунтовується застосування певних важелів зовнішньоторгової політики держави. Якщо уряд прагне захистити національних виробників готової продукції, то для цього необхідно встановити ставку на готову продукцію на рівні, вищому, ніж ставки тарифу на імпорт проміжної продукції. В результаті реально існуючий (ефективний) рівень митного захисту буде вищим, ніж номінальний. Якщо ж необхідно захистити від іноземної конкуренції сектори, які виробляють проміжну продукцію, але стимулювати конкуренцію в секторах, які виробляють готову продукцію, то можна встановити високий імпортний тариф на проміжну продукцію, внаслідок чого номінальна ставка тарифу на готову продукцію буде насправді означати більш низький, а іноді від'ємний рівень реального митного захисту.

За характером застосування виділяють:

v сезонне мито, яке регулює зовнішньоторгові відносини щодо товарів сезонного характеру; застосування такого мита захищає у певні періоди року ринок вітчизняних товарів шляхом підвищення вартості імпортованих товарів;

v вирівнювальне мито, що доповнює основне мито з метою вирівнювання цін імпортних товарів з цінами на товари національного виробництва;

v компенсаційне мито використовується з метою нейтралізації субсидій, наданих державою експортеру для підвищення конкурентоспроможності товарів на ринках збуту; за міжнародними правилами сума такого мита не може перевищувати суми отриманої державної субсидії;

v антидемпінгове мито — особливо високе мито, що застосовується у разі виявлення факту імпорту товару за демпінговими цінами.

3.3 Митний тариф та особливості сучасної тарифної політики

Митний тариф — це систематизований перелік товарів, що підлягають обкладанню митом при ввезенні їх на митну територію країни або при вивезенні з неї. Ці товари об'єднані в групи за ознакою походження (рослинні, тваринні, промислові тощо) і за ступенем обробки товару. Навпроти кожного товару (чи товарної позиції) вказується розмір мита, яким товар обкладається.

Механізм застосування митного тарифу складається з декількох елементів: товарна класифікація об'єкта оподаткування, методи оцінки вартості оподатковуваних товарів, методи визначення країни походження товарів, процедура застосування митних ставок.

Систематизація ставок мита у тарифі здійснюється відповідно до диференційованого переліку товарів — товарної номенклатури. Характерними рисами будь-якої товарної номенклатури є системність опису товарів і привласнення коду кожній товарній позиції.

Виокремлюючи певні товари в товарні позиції, митні служби можуть ефективніше гальмувати їх імпорт або, навпаки, створювати пільги для товарів окремих країн. Іншими словами, що дрібнішою є структура тарифу, то ефективніше він може бути використаний у протекціоністських цілях.

У грудні 1950 р. у Брюсселі деякі західні держави в межах Ради митного співробітництва підписали конвенцію про класифікацію товарів у митних цілях. Вона дістала назву Брюссельської товарної номенклатури (БТН), що містить 21 великий розділ і 99 менших глав. Товари суміжних галузей об'єднуються в один великий розділ, а всередині розділу товари, що виробляються суміжними галузями господарства, групуються у глави. Всередині глави спостерігається уніфікована розбивка на ще дрібніші товарні позиції з урахуванням рівня обробки товару. Кожна позиція має чотиризначний уніфікований код, де перші дві цифри означають номер розділу, останні дві - товарний номер позиції всередині розділу.

Значне розширення й ускладнення номенклатури товарів, що перебувають в обігу у міжнародній торгівлі, висунуло на порядок денний питання про створення нової номенклатури, більш пристосованої до вимог часу. У 1970;ті рр. в Раді митного співробітництва розпочалася розробка Гармонізованої системи опису і кодування товарів (ГС). Необхідність створення нової системи зумовлювалася потребою в багатоцільовій товарній номенклатурі, що відповідає запитам митних органів, статистичних служб, комерційної діяльності, забезпечує порівнянність національних статистичних даних про зовнішню торгівлю і тіснішу узгодженість між зовнішньоторговельною і виробничою статистикою різних країн, а також машинну обробку документації і статистичних даних.

У 1983 р. роботу над ГС було завершено, і з 1 січня 1988 р. вона набула чинності. До неї приєдналася більшість країн світу, на які припадає 85% обсягу міжнародної торгівлі. Гармонізована система складається з так званої Уніфікованої товарної номенклатури. Основних правил класифікації товарів і Алфавітного покажчика. У ГС застосовується шестирозрядна система кодування товарів, Уніфікована товарна номенклатура складається з 21 розділу, 99 глав і 1241 товарної позиції, що поділяється на 3553 підпозицій, які складаються з 5019 субпозицій. Розділи номенклатури сформовані за пов’язаними між собою ознаками: походженням (тваринне, рослинне, мінеральне), хімічним складом, призначенням і видом матеріалу, з якого виготовлено товар.

Структура митних тарифів включає прості (одноколонні) та складні (багатоколонні) тарифи.

Простий митний тариф встановлює одну ставку мита для кожного товару незалежно від країни походження цього товару. Такий тариф не забезпечує достатньої маневреності у митній політиці, а тому не відповідає сучасним умовам боротьби на світовому ринку.

Складний митний тариф передбачає дві і більше ставок мита для кожного товару. Звичайно найвища ставка є автономною і називається максимальною, чи генеральною. Вона використовується для товарів тих країн, з якими немає торгових угод. Найнижча, мінімальна ставка (як правило, конвенційна) звичайно застосовується до товарів тих країн, з якими підписані торгові договори й угоди і, що особливо важливо, яким наданий режим найбільшого сприяння.

Складні митні тарифи багатьох країн часто передбачають і особливо пільгові, преференційні ставки мита. Вони застосовуються щодо певного кола країн з метою створення замкнених економічних угруповань, режимів асоціації, а також у торгівлі з країнами, що розвиваються. Преференційні ставки можуть і не виокремлюватися в окрему колонку. У цьому разі у вступній частині, що пояснює правила користування тарифом, можна зазначити, що для перелічених в особливому переліку країн мінімальна ставка знижується на певну кількість відсотків (у певну кількість разів).

Крім ставок мита, розмір яких встановлюється заздалегідь, митні тарифи передбачають можливість введення додаткового, особливо високого антидемпінгового і карального мита. їх розмір у кілька разів перевищує максимальні ставки.

Отже, складний митний тариф значно краще, ніж простий, пристосований до конкурентної боротьби на світовому ринку. Він дає змогу чинити тиск на одні країни, обкладаючи їх товари вищим митом, або надавати пільги іншим, «прив'язуючи» їх у такий спосіб до свого ринку.

Для вибору ставки мита важливе значення має порядок визначення країни походження товару. Згідно з загальним правилом, такою країною вважається та, де товар було виготовлено або істотно перероблено. У генеральному плані товар вважається істотно переробленим, якщо після такої переробки він переходить з однієї товарної позиції митного тарифу до іншої. Цей принцип, однак, по-різному застосовують у практиці різних держав. Так, найжорсткіші вимоги щодо країни походження товару встановлено в ЄС: товар вважається виробленим у тій чи іншій країні, якщо ступінь суттєвої переробки становить 95% і більше.

Кіотською конвенцією з оцінювання товарів для митних цілей встановлюються три критерії для визначення країни походження товару:

Ш залежно від доданої вартості;

Ш за зміною товаром товарної позиції митного тарифу;

Ш встановлення переліку товарів, які вважаються такими, що не підлягають переробці.

До товарів, що походять з однієї країни, належать: корисні копалини; тварини; продукти тваринного походження; риба, продукти рибного промислу; вторинна сировина, отримана в цій країні; усі товари, вироблені в цій країні з переліченої продукції.

Рівень митного обкладання товарів при імпорті змінюється залежно від стану економічної кон’юнктури, розбіжностей у рівнях світових і внутрішніх цін, міри концентрації капіталу й монополізації ринків окремих товарів, співвідношення продуктивності праці й витрат виробництва у різних країнах.

Сьогодні можлива так звана ескалація мита, коли сировина ввозиться практично без сплати мита або за дуже низькими ставками, напівфабрикати — за невеликими ставками, а імпорт готових виробів обкладається високим митом, що зростає із збільшенням рівня обробки. Отже, можна стверджувати, що мито захищає процес переробки товару.

У тарифній політиці стало досить поширеним так зване дозвільне застереження, згідно з яким країна, що ввела це застереження до міжнародної угоди, має змогу скасувати надану преференцію, знижене мито, більш пільгову квоту тощо і навіть ввести додаткові обмеження на ввезення, якщо обсяг імпорту іноземних товарів збільшуватиметься так істотно, що може завдати збитків національному виробництву.

Певний інтерес являють наслідки введення тарифу. Незалежно від виду мита воно включається до ціни товарів і сплачується за рахунок кінцевого споживача. Однак під час перетину митного кордону мито сплачує суб'єкт господарювання за рахунок своїх оборотних коштів, що суттєво впливає на фінансовий стан підприємств, тим більше, що даний вид податку не залежить від фінансово-господарської діяльності платника. Наприклад, при дії імпортного мита на період від сплати ввізного мита до реалізації споживачам імпортованих товарів відволікаються (іммобілізуються) оборотні кошти імпортерів.

Чим більше зростає захист внутрішнього ринку за допомогою ввізних тарифів, тим усе більшу кількість ресурсів, не призначених спеціально для випуску даного товару, доводиться використовувати для його виробництва. Країна могла б не зазнавати збитків, якби купувала товари за нижчою ціною в іноземного продавця. На внутрішньому ринку відбувається заміна ефективних, з погляду витрат, іноземних товарів, менш ефективними у виробництві вітчизняними товарами.

У зв’язку з цим існує поняття оптимального митного тарифу, що означає рівень мита, який забезпечує максимізацію рівня національною економічного добробуту.

3.3.4. Нетарифне регулювання зовнішньої торгівлі.

Нетарифне регулювання — це комплекс заходів обмежувально-заборонного характеру, що перешкоджають проникненню іноземних товарів на внутрішній ринок країни.

На відміну від митних бар'єрів, нетарифні обмеження можуть бути введені рішенням різних органів державної влади, а також місцевою владою, тобто можуть діяти на різних рівнях. Як правило, такі обмеження мають замаскований, неявний характер. Дія нетарифних обмежень поширюється не менш як на 17% товарної номенклатури імпорту промислово розвинутих країн.

До переваг нетарифних засобів можна віднести досить просту процедуру їх застосування (нормативні акти органів виконавчої влади), високу ефективність та оперативність застосування (ефект від цих засобів не залежить від економічних законів і настає відразу після їх застосування), цілеспрямовану реалізацію регулятивних цілей, відсутність необхідності узгоджувати застосування більшості нетарифних засобів з іншими державами.

Нетарифні заходи застосовуються державою звичайно у випадках:

Ш різкого погіршення платіжного балансу країни, якщо від'ємне сальдо його перевищує 25% від загальної суми валютних зобов’язань країни;

Ш необхідності поповнення державного бюджету країни;

Ш досягнення максимального рівня, встановленого урядом країни, зовнішньої заборгованості (понад 50% валового внутрішнього продукту);

Ш значного порушення рівноваги з певних груп товарів на національному ринку;

Ш необхідності забезпечення певних пропорцій між імпортною і експортною сировиною у виробництві;

Ш великої різниці між: цінами на національному та світовому ринках;

Ш необхідності здійснення заходів у відповідь на дискримінаційні дії інших держав;

Ш порушення суб'єктом зовнішньоекономічної діяльності правових норм даної діяльності, встановлених законодавством країни;

Ш укладення міжнародних угод щодо добровільного обмеження експорту.

Як правило, всі держави використовують даний інструментарій обмеження зовнішньої торгівлі, але при цьому віддають перевагу певній групі інструментів. Наприклад, в Японії і в європейських країнах це система ліцензування; у США час від часу вводяться санітарні стандарти, за якими забороняється ввезення аргентинської яловичини; Колумбія використовує «вимоги змішування», за якими імпортер сталі за кожну тонну ввезеної продукції зобов’язаний закупити таку саму кількість дорожчої вітчизняної сталі.

Показниками ефективного використання нетарифних засобів регулювання зазвичай використовують: а) індекс частоти; б) індекс покриття торгівлі; в) індекс впливу на ціни.

Індекс частоти показує частку тарифних позицій, які покриті нетарифними обмеженнями. Як правило, використовується для визначення рівня нетарифних обмежень, але не показує відносну важливість обмеження окремих статей імпорту та їх ефективність для економіки.

Індекс покриття торгівлі показує вартісну частку експорту та імпорту, що покриваються нетарифними обмеженнями. Недоліком даного Індексу є те, що він недооцінює вплив найбільш інтенсивних нетарифних бар'єрів.

Індекс впливу на ціни — це співвідношення ціни світового ринку та ціни на товар, імпорт або експорт якого підпав під нетарифне регулювання. Недоліком даного індексу є те, що не вся різниця міжнаціональною і світовою ціною на товар залежить від нетарифних обмежень.

На сьогоднішній день не існує єдиної класифікації нетарифних обмежень. Так, за методикою П.Х. Ліндерта, частину цих бар'єрів можна віднести до законних регулюючих функцій держави, тоді як інші спрямовані на явну дискримінацію зовнішньоекономічних зв’язків. Класифікація має такий вигляд:

Ш бар'єри, що мають за мету загальне обмеження імпорту;

Ш бар'єри, спрямовані на торгову дискримінацію окремих держав за допомогою стимулювання імпорту з інших держав;

Ш заходи, що обмежують або субсидують експорт.

Існує класифікація нетарифних методів регулювання за механізмами дії:

1) паратарифні заходи — це різні види митних зборів (крім мита), внутрішні податки, спеціальні цільові збори;

2) міри контролю за цінами, спрямовані на захист інтересів національних товаровиробників (компенсаційні й антидемпінгові процедури);

3) фінансові заходи, які передбачають особливі правила здійснення валютних операцій для регулювання зовнішньої торгівлі;

4) кількісне регулювання;

5) автоматичне ліцензування, тобто моніторинг обсягів і напрямків товаропотоків;

6) державна монополія зовнішньої торгівлі;

7) технічні бар'єри.

Досить поширеною є класифікація нетарифних обмежень, яку розроблено Секретаріатом ГАТТ:

· участь держави в зовнішньоторгових заходах (субсидування виробництва і експорту товарів, система державних закупівель товарів, державна торгівля в країнах з ринковою економікою);

· митні, адміністративні імпортні формальності (антидемпінг, методи оцінки митної вартості товарів, митні і консульські формальності, товаросупровідні документи, товарна номенклатура зовнішньоекономічної діяльності);

· стандарти і вимоги, пов’язані з охороною здоров’я, промисловістю та технікою безпеки (в тому числі промислові стандарти, вимоги до упаковки і маркування товарів, санітарно-ветеринарні норми);

· обмеження, які закладаються в механізм платежу (імпортні депозити, прикордонний податковий режим);

· кількісні обмеження імпорту і експорту.

У найбільш загальному вигляді нетарифні методи поділяються на такі групи:

1) кількісні обмеження — адміністративна форма регулювання торгового обігу встановленням кількості й номенклатури товарів, дозволених для експорту чи імпорту. Іншими словами, кількісні обмеження є формою державного регулювання умов виходу підприємств на зовнішній ринок;