Біологічне та практичне значення Apis mellifera

КУРСОВА РОБОТА на тему: Біологічне значення та практичне значення Apis mellifera

Зміст Вcтуп Розділ 1. Огляд літератури

1.1 Життя бджіл

1.2 Зовнішня будова бджоли

1.3 Внутрішні органи бджоли

1.4 Відтворення потомства в бджолиних сім'ях

1.5 Розвиток бджоли

1.6 Породи бджіл на Україні

Розділ 2. Практичне застосування бджіл

2.1 Робота бджіл

2.2 Бджільництво

2.3 Продукти бджільництва Список використаної літратури Вcтуп Медоносні бджоли — істоти, дивовижні. Ніякий інший живий організм не викликав до себе такої великої уваги людини, як бджола. Скільки про неї складено легенд, створено оповідань, написано віршів поетами різних часів і народів. Гармонійне життя бджолиної сім'ї незвичайна працездатність, дивні за архітектурою і правильністю геометричних ліній воскові будівлі, процес розмноження і багато іншого в житті бджіл були предметом роздумів найвидатніших натуралістів.

Бджоли відіграють велику роль у природі та житті людини. Мед, прополіс, маточне молочко, бджолина отрута, віск, пилок і перга, всі ці продукти багаті на повноцінні білки, незамінні жирні кислоти, вуглеводи, вітаміни, інші біологічно активні речовини, вони позитивно діють на функції різних органів і систем організму, підвищують його імунобіологічні властивості, адаптаційну здатність до несприятливих факторів навколишнього середовища, сприяють зниженню втоми і підвищенню продуктивності праці, грають важливу роль в дієтичному харчуванні і виготовленні харчових продуктів для дітей, а також людей похилого віку, використовуються у виготовленні косметичних засобів.

Також важливим фактором для людини і природи є запилення всіх ентомофільних сільськогосподарських культур, і підвищення їхньої врожайності. Це біологічний фактор, що діє без втручання людини і тому його значення часто недооцінюють. Головну роль у запиленні ентомофільних культур відіграють медоносні бджоли. На їхню долю припадає 85−90% і лише 10−15% запилюють інші комахи. Бджолозапилення сприяє підвищенню врожайності сільськогосподарських культур на 30−60% і навіть вище, залежно від виду рослин та умов запилення. Крім того, підвищується якість плодів та насіння, збільшується їхня натуральна вага. Бджоли є єдиним фактором, який може бути контрольованим з боку людини. Застосування бджолозапилення у тепличних господарствах дає змогу з найменшими затратами одержувати високі врожаї овочів і уникати виконання трудомістких робіт із штучного запилення.

Виходячи з вище сказаного, людина повинна прикласти як найбільше зусиль, для полегшення роботи бджіл, що підвищить їх продуктивність.

Актуальність теми. Породою зазвичай називають групу тварин одного виду, спільного походження, які мають подібні морфологічні та господарсько-корисні ознаки, що стійко передаються у спадок. Розрізняють породи аборигенні (примітивні) і заводські. Аборигенні породи сформувалися в процесі природного відбору (без втручання людини). Такі породи завжди добре пристосовані до тих кліматичних умов, в яких вони формувалися. Заводські породи тварин створено людиною в результаті тривалого штучного направленого відбору і підбору. Поширення примітивних порід бджіл обмежувалося природно-кліматичними та географічними зонами. Так, карпатські бджоли сформувалися в гірських районах Карпат, українські - в лісостеповій зоні України, середньоросійські - в лісовій зоні РРФСР, Білорусії та ін. При проведенні племінної роботи з бджолами велике значення має правильний вибір чи збереження даної породи, яка пристосована до кліматичних умов місцевості, в яких вона формувалася. Бджоли, які характеризуються цінними біологічними та господарсько-корисними ознаками, повинні бути добре пристосовані до кліматичних і медозбірним умовам місцевості, що має велике значення для успіху роботи, підвищення продуктивності галузі. У зв’язку з цим метою нашої роботи було: визначити породний склад бджолиних сімей на пасіках на пасіках Івано-Франківської та Чернівецької областей. Для досягнення поставленої мети вирішувалися наступні завдання:

визначення породного складу пасік Івано-Франківської області.

визначення породного складу пасік Чернівецької області.

використання морфо-фізіологічних ознак бджіл для оцінки чистопородності.

Розділ 1. Огляд літератури

1.1 Життя бджіл Бджолина сім'я — цілісна біологічна одиниця, до складу якої входять матка і робочі бджоли. Це — жіночі особини. У весняно-літній період тимчасово проживають трутні — самці, яких виховують сім'ї для спаровування з матками. Поодинці бджолині особини жити не можуть. Улітку бджолина сім'я складається з однієї матки, 50−70 тис. робочих особин і кількох сотень, а іноді і тисяч трутнів. На зиму склад сім'ї змінюється: кількість бджіл зменшується до 15−25 тис., трутнів наприкінці літа вони виганяють. Необхідні умови життя бджолина сім'я забезпечує завдяки спільній діяльності її членів. Бджоли відбудовують і захищають гніздо, утримуючи потрібні умови мікроклімату, заготовляють і переробляють корм, створюють його запаси, виховують нові покоління особин. Бджолина матка після спаровування з трутнями відкладає яйця, що сприяє відтворенню потомства. Добова кількість відкладених маткою яєць улітку досягає 1,5−2 тис. шт. Це забезпечує високі темпи відтворення потомства. За сезон сім'я виховує 150−200 тис. особин. Незважаючи на те, що матка може жити в сім'ї 5−7 років, її використовують в більшості протягом двох сезонів і лише в окремих випадках довше. З віком її продуктивність зменшується, а в сім'ях зростає ймовірність роїння. Трутні виводяться в кожній сім'ї, але в різних кількостях. Вони розвиваються з незапліднених яєць, які матка відкладає в трутневі комірки. Через 10−12 днів після народження самці стають статевозрілими. У пошуках маток для спарювання трутні періодично за сприятливої погоди вилітають з вуликів. Після спарювання вони гинуть, але їхні статеві клітини, що залишилися в спермоприймачі матки, в результаті запліднення яєць дають початок розвитку нащадків — жіночих особин сім'ї. Доля впливу трутнів на спадковість потомства становить 75%, а матки — 25%. Враховуючи це, необхідно приділяти серйозну увагу виведенню трутнів у кращих сім'ях, які відрізняються високою продуктивністю та іншими позитивними якостями. Робочі бджоли живуть улітку 1,5−2 місяці. Осінні генерації ідуть у зимівлю й у стані спокою доживають до весни, встигаючи виконати властиві їм функції після очисного обльоту протягом 30−50 днів. Загальна тривалість життя бджіл, які зимували, досягає 7−9 місяців. Першу половину життя бджоли проводять у вулику, виконуючи різні функції. З перших днів вони чистять комірки, обігрівають розплід. Потім освоюють нові види робіт: годують личинок, переробляють нектар у мед, будують стільники з воску, який самі ж виділяють. Молоді бджоли, починаючи з 5−7 дня, роблять короткочасні вильоти в полуденні години, під час яких вони звільняються від неперетравлених залишків, що нагромадилися в задній кишці, і запам’ятовують місцезнаходження вулика. Поступово у них виробляється рефлекс на місце, до якого вони потім можуть повертатися, не блукаючи між вуликами. Тому не можна переставляти вулики з бджолами на території пасіки. Через 2−3 тижні після народження робочі бджоли займаються в основному позавуликовими роботами. Головна їхня турбота — збір їжі і нагромадження її запасів. Кожна бджола робить за день у середньому близько 10 вильотів. Продуктивність на зборі нектару і пилка підвищується зі зменшенням відстані до відвідуваних рослин, поліпшенням погоди і збільшенням запасів на навколишній території. За один політ бджола приносить до 60 мг нектару, наповнюючи медовий зобик при відвідуванні десятків, а іноді й більше сотні квіток. У кошики на задніх ніжках вона набирає пилок (близько 20 мг), формуючи його в грудочки, які називають обніжжям. У напруженій літній роботі бджола гине, заготовивши 4−5 г меду.

Бджолина сім'я протягом року на свої потреби (виховання розплоду, харчування дорослих бджіл, теплову енергію, будівництво стільників, льотну діяльність та ін.) витрачає приблизно 80−90 кг меду, з них 20−25 кг в осінньо-зимовий період. Крім того, сім'я споживає 20−25 кг пилку. Інші нагромадження кормів бджолярі відбирають як товарну продукцію. Чим краща кормова база в розрахунку на одну сім'ю в зоні розміщення пасік, тим більше продукції одержують від бджіл.

У життєдіяльності бджолиної сім'ї розрізняють період активного стану і зимівлі. Зимовий період бджоли проводять у стані спокою. Вони збиваються між стільниками в щільну масу, яку називають клубом. Зовнішні обриси його нагадують форму еліпса. Верхньою частиною клуб розташовується на кормовій частині стільників, що дозволяє бджолам споживати необхідну кількість корму. У стані зимового спокою бджоли різко знижують активність, а саме: рух, споживання корму, обмін речовин, дихання і живуть при зниженій температурі (14−27 °С тепла). Це дозволяє їм зберегти енергію і функціональну діяльність багатьох органів і систем на весняний період, щоб забезпечити нормальний розвиток сім'ї після перезимівлі. По мірі поїдання корму клуб поступово переміщується вгору. Він може дещо просуватись уздовж вуличок, але бджоли не можуть перейти через порожні стільники і добратися по них до запасів меду, що залишилися на інших рамках, і гинуть. Тому на зиму у вулику залишають такі стільники, у яких міститься не менш 2 кг меду.

З ранньої весни бджоли включаються в збирання свіжих порцій нектару і пилку, сім'я нарощує все більше і більше робочих особин на зміну тих, які зимували, для посиленої роботи в майбутньому медозборі. Найбільшої величини сім'я досягає в червні — липні. У неї збільшується можливість зібрати і переробити значну кількість корму. Денний збір у звичайних умовах складає до 4−5 кг, а при рясному цвітінні високопродуктивних медоносів — більше 10−12 кг. До осені більшість бджіл зношується, виводяться нові генерації для зимівлі. У кінці вересня або на початку жовтня матки припиняють відкладати яйця. Настання похолодань (плюс 8 °C і нижче) призводить до утворення клуба. Бажано, щоб осінній очисний обліт відбувався як можна пізніше.

1.2 Зовнішня будова бджоли Бджола, як і інші комахи має твердий та міцний шкіряний покрив, що служить одночасно і скелетом, до якого прикріплені всі органи та м’язи. Тіло бджоли покрите численними волосками. Воно виразно поділяється на три рухомо з'єднані між собою частини: голову, груди, черевце.

Голова — являє собою міцну хітинову коробку, де сконцентровані основні органи чуття та нервової системи. По боках голови розміщена пара складних очей та три простих ока. На передній частині голови розміщені вусики. Кожен вусик складається з одного великого, основного членика та джгутика, який у матки і робочої бджоли нараховує 11, а в трутня — 12 члеників. Вусики служать органом нюху і дотику. Запах бджоли сприймають нюховими ямочками, закритими пористими кришечками. Таких ямочок на кожному вусику нараховується у бджоли близько 6000, а в трутня — понад 300 000.

На нижній частині голови, навколо ротової порожнини, розміщені складні ротові додатки. Серед них розрізняють спереду верхню губу та дві верхні щелепи. Останніми бджола виконує різноманітні роботи: чистить комірки, вулик, будує стільники, виносить з вулика мертвих бджіл, сміття, затримує бджіл-злодійок тощо. Біля задньої частини рота розміщені дві нижні щелепи з подовгуватими пластинками та нижня губа, яка складається з основи підборіддя, товстого довгого членика-підборіддя, від якого відходить волохатий язичок з ложечкою. У напрямку язичка розміщені щупальця нижньої губи. Коли придатки нижньої губи та нижніх щелеп зближаються навколо язика, то утворюється трубочка, яку прийнято називати хоботком. Великі порції корму чи води бджола всмоктує хоботком, а коли крапельки поживи дуже маленькі, то вбирає їх у рот по капіляру язичка.

Груди бджоли рухомо з'єднані з головою. Складаються вони з чотирьох кілець, до складу кожного з яких входять нижнє та верхнє півкільця, або сегменти. До перших трьох кілець прикріплено по одній парі ніжок, а до верхньої частини середньогрудей та задньогрудей — по парі крилець.

Ніжки — крім того, що є органом руху, пристосовані виконувати безліч робіт: чистити тіло, вусики, збирати і переносити пилок, виносити з вулика мертвих бджіл та ін. Ніжка складається з тазика, маленького вертлюга, стегна, гомілки та лапки, яка в свою чергу складається з п’яти члеників і закінчується двома кігтиками та подушечкою між ними. На передніх ніжках є пристосування для чищення вусиків та голови. Задні ніжки із зовнішнього боку гомілок мають кошики для збирання і перенесення пилку, а середні - шорець для виштовхування з кошика пилку в комірку. Крім того, всі ніжки мають волосяні щіточки для чищення тіла виконання інших робіт. Серед волосків, якими покриті ніжки та тіло бджоли, є й такі, що служать органами чуття. Ніжки мають дуже сильні мускули, з допомогою яких бджола може тягти по шорсткій поверхні вантаж, що у 20 разів перевищує її власну вагу. Ніжки матки і трутня спеціальних пристосувань для збору та перенесення пилку не мають.

Крильця прикріплені до верхньої частини грудей. Всього бджола має дві пари крилець. Передні, більші, прикріплені до другого кільця грудей, а задні, менші, — до третього. Передні крильця ззаду мають складку, а заднє - спереду 17−28 гачечків. У спокійному стані крильця лежать переднє на задньому вздовж черевця, коли ж бджола розправляє їх для польоту, то заднє крильце своїми гачечками зачіплюється за складку переднього і утворюється неначе одне суцільне крильце. Під час польоту, залежно від навантаження, бджола робить до 440 помахів за секунду, в результаті чого може летіти з вантажем до 20−30 км, а без вантажу — до 65 км/год. У трутня крильця міцніші, більші, і він може літати ще швидше.

Черевце з грудьми з’днується тоненькою тур дочкою. Складається воно з шести кілець у бджоли та семи — у трутня. Кожне кільце поділяється на півкільця (сегменти). Передні кільця і сегменти накладаються на задні і з'єднуються між собою тонкою прозорою еластичною хітиновою плівкою. На 3, 4, 5 і 6 нижніх сегментах черевця у його складках розміщені воскові дзеркальця, під якими знаходяться восковидільні залози. Віск, що виділяється залозами, осідає на дзеркальцях у вигляді пластинок, які бджоли використовують для будівництва стільників. Закінчується черевце задньопрохідним отвором і жалом. Скелетики закінчуються зубчиками, направленими в один бік, внаслідок чого під час ужалення скелетики легко занурються в тіло, а вийнятись не можуть. Жало при цьому виривається з тіла бджоли і під дією особливих м’язів самого жала ще більше заглиблюється в тіло. Бджола після ужалення через 2−4 год. гине. Коли ж бджола жалить іншу комаху чи бджолу, то через утворений у хітині проколом жало може вийнятись і вона залишається жити. Ужалена ж комаха гине негайно. Бджоли сильно збуджуються і стають злі, коли почують запах отрути. Матка теж має жало. Воно призначене в неї для боротьби з іншими матками. У трутня жало відсутнє. Пристосування для виконання різних робіт, які розміщені на ніжках, а також восковидільні та насонові залози властиві тільки робочим бджолам. Матки і трутні їх не мають.

1.3 Внутрішні органи бджоли Органи травлення бджоли складаються з трьох основних частин — передньої, середньої і задньої кишок. Передня кишка складається з глотки, довгого тоненького стравоходу, що проходить через усі груди і в черевці переходить у медовий міхурець (зобик). Медовий зобик може розширятись, вміщуючи в себе до 55−60 мг меду чи нектару. Призначений зобик для перенесення корму, і бджола в ньому приносить у вулик 30−45 мг нектару. Середня кишка складається із власне середньої та тонкої кишок. Середня кишка має довжину 10 мм і є шлуночком у бджоли, де відбувається основний процес травлення. Задня кишка призначена для утримання неперетравлених решток їжі. Вона здатна дуже розширюватись і може утримувати до 40 мг калу (приблизно 40% ваги бджоли), а в карпатських бджіл навіть до 45 мг. Процес травлення їжі у бджоли починається ще в ротовій порожнині та медовому зобику.

Кровообіг у бджоли здійснює серце, яке складається з п’яти камер і закінчується аортою. Розміщене серце у верхній частині черевця, а аорта, що відходить від першої передньої камери, проходить через груди і закінчується в голові. Кров бджоли ще називається гемолімфою. Вона здатна виконувати роль жирового тіла (утримувати поживні речовини про запас) та має захисне значення в боротьбі проти хвороботворних мікробів.

Органи дихання бджоли складаються з дев’яти пар дихалець (три пари на грудях і шість — на черевці), які з допомогою товстих трубочок з'єднані з повітряними мішками, розміщеними в черевці, груднях та голові.

Функцію органів виділення у бджіл виконують мальпігієві судини, через які виводяться з організму рідкі продукти розкладу поживних речовин.

Нервова система бджоли поділяється на центральну, периферичну і вегетативну. Центральна нервова система складається з надглоткового та підглоткового вузлів, з'єднаних між собою. Від надглоткового вузла відходять нерви до складних і простих очей та вусиків, а від підглоткового — до ротових додатків. Від підглоткового вузла також відходить нервовий ланцюжок вздовж нижньої частини усього тіла. Цей нервовий ланцюжок утворює 7 нервових вузлів — 2 великих у грудях та 5 менших у червці. Від вузлів черевного ланцюжка відходять нервові волокна до всіх органів тіла бджоли. Сукупність цих волокон становить периферичну нервову систему. Уся діяльність бджоли дуже складна і часто може здатись, що вона є осмисленою, свідомою. Це, звичайно, не так. Усі роботи, які б складні вони не були бджоли виконують на основі безумовних та умовних рефлексів.

Бджоли володіють такими органами чуття, як зір, нюх, дотик, смак, слух, а також відчуття часу. Бджола має троє простих і двоє складних очей. Просте око складається з прозорої лінзи, яка виступає горбочком на голові. Під лінзою є зорові клітини. По боках зорових клітин є пігментні клітини, що вбирають бокові промені світла. Роль простих очей поки що мало вивчена. Складні очі бджоли складаються з 4−5 тис., а в трутня — понад 8 тис. маленьких простих очок. Кожне просте очко (фасетка) складається з шестигранної прозорої лінзи, кришталевого конусу та кришталевої палички, до якої підходить нерв. Конус та паличка оточені пігментними клітинами, що поглинають бокові промені. Кожне таке очко бачить лише частину предмета, а всі разом оглядають широкий простір. Такий зір називається мозаїчним. Бджоли розрізняють п’ять основних кольорів: жовтий, фіолетовий, синій, синьо-зелений та ультрафіолетовий.

Органами нюху служать вусики, на яких є до 12 тис. нюхових ямочок, покритих пористими кришечками. Речовини, які проникають через пори кришечок до нюхових ямочок, дають відчуття запаху нервовим клітинам, які підходять туди. Бджоли своїх від чужих відрізняють в основному по запаху, який вони набирають від зібраного нектару та від матки, внаслідок виділення нею пахучої маточної речовини.

Дотик потрібний бджолам для орієнтування у вулику. Органом дотику служать вусики, а також волоски та нервові горбочки, розміщені на різних частинах тіла.

Смак бджоли розрізняють язичком та порожниною рота. Коли, наприклад, до одного літра цукрового сиропу додати 0,9 г соляної кислоти, то такого корму бджоли споживати не будуть.

Це значить, що бджоли розрізняють кислотність значно краще, ніж людина, а цукристість та гіркість — гірше.

За даними І.О. Левченка (2004), бджоли — розвідниці здійснюють мобілізаційні танці для збирання нектару з концентрацією цукру 18% і більше.

Також володіють бджоли слухом. Це підтверджується їхньою поведінкою. Сприймають бджоли звукові коливання хордотональними органами, які розміщені на гомілках передніх ніжок, та джонстоновими, що є на других члениках вусиків.

1.4 Відтворення потомства в бджолиних сім'ях Медоносним бджолам властиві дві форми розмноження: відтворення числа особин, що входять до складу бджолиної сім'ї та збільшення числа бджолиних сімей за допомогою роїння. Розвиток жіночих і чоловічих особин бджолиної сім'ї відрізняється значною своєрідністю в тому відношенні, що з езапліднених яєць, як правило, розвиваються самці - трутні, а з запліднених — матки і робочі бджоли.

Розвиток трутнів з незапліднених яєць називається партеногенезом. Трутні мають спадковві властивості матки, а робочі бджоли несуть спадкові властивості і матки і трутня. Жіночі статеві клітини, чи яйцеклітини, розвиваються в статевих органах матки, чоловічі статеві клітини — сперматозоїди — в статевих органах трутня. Статеві органи матки складаються з двох яєчників, двох парних яйцепроводів, що впадають у непарний яйцепровід, сім'яприймача і піхви. Матка, яка щойно вийшла з маточника є неплідною. Кількість яйцевих трубочок в яєчниках матки неоднакова. Прийнято вважати, що в одному яєчнику матки в середньому міститься 150 яйцевих трубочок, довжина яєчників 5−6 мм, ширина 3−4 мм.

Загальним для органів розмноження матки і трутня є сильний розвиток статевих залоз — яєчників і сім'яників. Цей факт відображає поліморфізм бджолиної сім'ї, в силу якого матка і трутні виконують лише функцію відтворення потомства. Нормальне існування бджолиної сім'ї можливе лише при відносній численності робочих бджіл. Матка може відкладати на добу до 1500−2000 яєць.

Статеві органи бджоли схожі з статевими органами матки, але недорозвинені: в яєчниках міститься 1−24 яйцевих трубочки, частіше 4−5 трубочок. Тому робочі бджоли не можуть злучитися з трутнем. У бджіл, в яєчниках яких ще тільки починають розвиватися яйця, називають анатомічними трутівками. Тих бджіл, які вже відкладають яйця, називають фізіологічними трутівками.

У більшості випадків матки спаровуються через 7−10 днів після виходу з маточників. Трутні досягають статевої зрілості на 12−14-й день. Виліт матки для зустрічі з трутнем відбувається в ясну погоду між 12 і 17 годинами.

Найбільш специфічною собливістю в біології розмноження бджіл є явище поліандрії, тобто спаровування матки один раз в житті з кількома трутнями. Іноді трапляються випадки, що матки вилітають повторно (навіть після початку червління), коли перше спаровування з певних причин (погода, недостатня насиченість простору трутнями та інше) було недостатнім (неповноцінним). Запас сперми зберігається в сперматеці матки, зазвичай, до кінця її життя.

Явище поліандрії в медоносних бджіл відкрила В. Тряско ще в 1956 році. Поліандрія забезпечує кращі умови для вибіркового запліднення. В той же час це явище робить практично неможливим облік походження бджолиної сім'ї за чоловічою стазою рім випадків штучного осіменіння маток. До того ж, завдяки явищу поліандрії спостерігається генетична неоднорідність бджолиних сімей, оскільки в кожній сім'ї робочі бджоли завжди є сестрами по матері і не завжди є сестрами за батьком і тому в сім'ї можуть траплятися бджоли з неоднаковими господарсько-корисними і біоморфологічними характеристиками (екстер'єрні ознаки, миролюбна чи злоблива поведінка, зимостійкість, стійкість до захворювань, активність в пошуках медозбору та інше).

Щорічний склад бджолиної сім'ї в нормальних умовах, принаймні на дев’яносто дев’ять відсотків, представлений робочими бджолами. Останній, сотий, відсоток населення вулика складають самці-трутні. Їх тут декілька сот, буває тисяча і більше.

1.5 Розвиток бджоли Робоча бджола розвивається із заплідненого яйця. У стадії яйця вона перебуває три дні. За цей час у ньому посилено розвивається зародок. На третій день яйце нахиляється, бджоли кладуть біля нього корм, шкірка яйця м’якшає, і з нього, прорвавши оболонку, виходить личинка.

На основі своїх досліджень Н. Ф. Крохотенко (2005) робить висновок про те, що личинки бджіл, які виховувались при температурі в вулику 35 С були більш продуктивніші влітку на 4−8% в порівнянні з бджолами, що розвивались при температурі нижче 33 С. Личинка бджоли — це черв’ячок білого кольору, без очей, ніжок і крилець. У стадії личинки бджола перебуває 6 днів. За цей час бджоли посилено годують личинку, відвідуючи її щоденно до 1500 разів. Причому перші три дні личинка годується спеціальним бджолиним молочком, а останні 3 дні - кашкою, яку бджоли виготовляють із меду та перги та дають безпосередньо в рот. В результаті такого щедрого харчування личинка в перші три дні щоденно збільшує свою вагу приблизно в шість разів, а в останні три дні - у три рази. Личинку бджоли запечатують у комірці пористою кришечкою, які виготовляють із воску та перги. Після цього личинка, спорожнившись, одну добу плете собі кокон, потім линяє і перетворюється в лялечку. При цьому всі органи личинки розкладаються, а утворюються і розвиваються органи дорослої бджоли, яка народжується через 12 днів після запечатування. Всього бджола розвивається 21 день.

Трутень розвивається із незаплідненого яйця і перебуває в стадії яйця 3 дні, личинки — 6,5 дня, лялечки — 14,5 дня, а всього — 24 дні.

Ще в 1951 р. О. Макензен (США), займаючись штучним заплідненням бджолиних маток і аналізом їх потомства, встановив, що у медоносних бджіл існує серія множинних алелів певного гена, що викликає у багатьох маток після близькоспорідненого схрещування появу нежиттєздатних яєць. Такі яйця розвиваються тільки до чотирьох діб, а потім гинуть, викликаючи «строкатість» друкованого розплоду. Надалі польським вченим Є. Войке було з’ясовано, що з запліднених яєць з такою серією алелей розвиваються не самки, а диплоїдні трутні. Було також показано, що такі личинки не гинуть, а їх знищують на четверту добу самі бджоли.

Таким чином було доведено, що в сім'ї утворюються нежиттєздатні диплоїдні трутні, тобто трутні (розвиваються з запліднених яєць і мають по 32 хромосоми), яких бджоли на ранній стадії знищують. За ознаку диплоїдного самця відповідає лише один ген, що отримав назву гена «статі», який має серію алелів. Згідно з дослідженнями деяких вчених, число алелей гена «статі» становить від 10 до 13.

Матки виводяться у спеціально відбудованих бджолами лисочках із таких же запліднених яєць, як і робочі бджоли, але мають іншу тривалість розвитку: у стадії яйця — 3 дні, личинки — 5,5 дня та в запечатаному маточнику 7,5 дні, Всього — 16 днів. Різниця в розвитку бджоли і матки залежить від характеру харчування. Так, личинка, з якої бджоли виховують матку, з моменту народження харчується весь час маточним молочком, дуже багатим на білок.

При відсутності матки в сім'ї, бджоли можуть її вивести з будь-якої бджолиної личинки 1−2 денного віку. В цьому випадку бджоли розбудовують бджолину комірку на маточник, а личинку починають годувати весь час і в належній кількості маточним молочком. Такий маточник називається свищевим, а матка, що з нього народиться, — свищевою маткою. Ця матка завжди буває гіршою, менш розвиненою, ніж ройова, яка з моменту народження личинки виховується в особливих характерних для матки умовах

1.6 Породи бджіл на Україні

Територію нашої республіки з давніх-давен населяють аборигенні породи бджіл: українська степова, карпатська і темна лісова (середньоросійська). Завезені на Україну і використовуються на багатьох пасіках також сірі гірські кавказькі бджоли. Кожна з цих порід має свої морфологічні, біологічні й господарські особливості.

Згідно з Планом породного районування в Україні розводять три породи бджіл: українську степову, карпатську та поліську. Упродовж всієї історії існування України-Русі і сучасної України на її території розводили місцеві породи бджіл. Основу їх складали українські степові, карпатські, поліські та кримські гірські бджоли. Постійна взаємодія природно-географічних, соціально-економічних і господарських факторів у часі і просторі призвела до значних змін породної ситуації. Низка порід і місцевих типів безповоротно втрачена, деякі зазнали значних змін у генетичному, продуктивному і просторовому плані (українські степові, поліські), окремі виділились у самостійні (карпатські бджоли).

Українська степова порода сформувалась у зонах Лісостепу та Степу України. Бджоли миролюбні, зимостійкі, інтенсивно будують стільники і добре використовують сильний взяток, особливо з білої акації, гречки, липи, соняшнику. Медова продуктивність бджолиних сімей — 30−80 кг. Рекомендовані для розведення у 18 областях. На жаль, порода постраждала від непродуманої метизації в радянські часи і потребує відновлення чистопородних масивів та проведення відповідної селекційної роботи.

Карпатська порода сформувалась у регіоні Карпат. Бджоли економно витрачають зимові запаси, дуже миролюбні. Сім'ї карпатських бджіл малорійливі (як правило, роїться не більше 4% бджолиних сімей). Медова продуктивність змінюється від 30 до 80 кг. Порода рекомендована до розведення у 9 областях. Племінне господарство Інституту бджільництва в м. Мукачевому одержало статус племзаводу й успішно працює спільно із відділом розведення карпатських бджіл Інституту бджільництва в плані селекції високопродуктивних заводських типів карпатських бджіл.

Узагальнені результати робіт з вивчення аборигенних карпатських бджіл дали можливість В. О. Губіну (1976) розробити та запропонувати для практичного і наукового використання морфологічний стандарт на карпатських бджіл. При цьому автор звертав увагу, що цей стандарт є не середнім еталоном бджіл Закарпаття, а еталоном чистопородної бджоли карпатської популяції Apis mellifera carnika. В стандарті приведені найбільш важливі породні ознаки всіх особин карпатських бджіл, в тому числі і такі породовизначальні, як кубітальний індекс, дискоїдальне зміщення та форма задньої межі воскового дзеркальця п’ятого стерніта. Якщо навіть одна з приведених ознак не відповідає вимогам стандарту, то таких бджіл не можна вважати чистопородними.

Згідно зі справедливим твердженням В. О. Губіна, довжинахоботка карпатських бджіл (середня — 6,6 мм з коливаннями 6,4−6,7 мм для окремих особин) не може бути породовизначальною ознакою першочергової важливості через незначний контраст величини цієї ознаки відносно італійських (6,4−6,5 мм) та кавказьких (6,8−7,1 мм) бджіл. Отож, згідно зі згаданими стандартами, типовий кубітальний індекс чистопородних карпатських бджіл становить 2,4−2,6 (41,6−38,5%) і не може бути нижчим ніж 2,3 (43,5%), а у трутнів — 1,9−2,0 (52,6−50,0%) і не нижче ніж 1,8 (55,5%). Визначення кубітального індекса та дискоїдального зміщення у трутнів, як і у бджіл, в селекційній роботі повинно бути обов’язковим. Слід зазначити, що в європейських країнах, як і при селекції карпатських бджіл на кафедрі бджільництва ТСГА і в ННЦ «інститут бджільництва ім. П. І. Прокоповича УААН», значення кубітального індексу прийнято виражати не у процентах, а в абсолютних одиницях, що значно спрощує визначення, читання і розуміння цієї ознаки. Кубітальний індекс визначають шляхом ділення довжини довшої жилки кубітальної комірки крила на довжину коротшої жилки. Багаторічні дослідження цього відділу підтвердили, що еталоном чистопородних карпатських бджіл є величини вище приведених їх породовизначальних ознак, внесені в біоморфологічний стандарт. Тому саме ці величини повинні бути базовими у селекції карпатських бджіл не тільки в Україні, але й за її межами.

Поліські бджоли є популяцією середньоросійської породи бджіл. Зоною природного поширення їх є деякі регіони полісся України. Бджоли зимостійкі. Під час огляду гнізда поводяться агресивно. Досить рійливі. Медова продуктивність їх варіює від 20 до 70 кг. Порода потребує відновлення чистопородних масивів. Ця популяція бджіл районована у 6 областях України (Волинська, Житомирська, Київська, Рівненська, Сумська, Чернігівська).

В Україні з вітчизняних порід бджіл найбільш вивченою і розповсюдженою є карпатська порода. Карпатські бджоли на пасіках міжгірних улоговин Українських Карпат, де вологий і прохолодний клімат, бідний і переривчастий медозбір сприяли формуванню бджіл, які можуть існувати, використовуючи мінімальні можливості кормової бази, мобілізуючи усі резерви родини для збору кормів.

На цінні властивості сірої (чистопородної) карпатської бджоли Закарпаття (Підкарпатської Русі) зверталася увага ще в 20-ті роки. Однак всебічні дослідження морфологічних і господарсько-корисних ознак карпатських бджіл як у місцях їх споконвічного мешкання, так і в місцях їх використання у різних кліматичних зонах колишнього Радянського Союзу почали проводитися лише з другої половини 60-х років професором Г. А. Аветисяном та його численними учнями. Основні роботи по селекції і репродукції карпатських бджіл виконувались на пасіках Закарпаття.

Природний ареал поширення карпатських бджіл — це гірські і передгірні райони Закарпатської, Івано-Франківської, Львівської і Чернівецької областей, де на окремих пасіках ще зберігаються чистопородні родини. Тому ці області оголошені зоною чистопородного розведення карпатських бджіл. Чистопородні карпатські робочі бджоли мають: сірий колір тіла із сріблястим опушенням тергітів; досить довгий хоботок — 6,3—6,7 мм, який дає змогу брати нектар з квітів червоної конюшини й ефективно їх запилювати; довжину крила — 9,3—9,6 мм; вагу при народженні 110 мг. Печатка меду переважно «суха» .

Матки карпатських бджіл у період інтенсивної яйцекладки відкладають у середньому за добу 1500—3600 яєць і мають масу 230—360 мг. Їх колір світло-каштановий, темно-каштановий і навіть чорний.

Карпатські чистопородні трутні відзначаються коричневим, рідше — сірим опушенням спинного щитка грудей.

Відселекціонованим карпатським бджолам властиві такі особливості: миролюбність, мала рійливість, відносно висока зимостійкість і стійкість до захворювання нозематозом, відносно тривалий віковий період льотно-збиральної діяльності, широка флороміграція, здатність збирати нектар з низькою концентрацією цукрів, вилітати за кормом з малою кількістю цукру в медовому зобику, збереження родиною льотної діяльності при відборі матки, активна відбудова стільників навіть при слабкому весняному медозборі, інтенсивний розвиток бджоло-родин і здатність ефективно використовувати медозбір. Результати виробничого випробування карпатських бджіл відселекціонованих ліній у різних кліматичних умовах України, Білорусії, Росії, Узбекистану та інших держав показали, що їх медова продуктивність змінюється від 30 до 80 кг і є вищою порівняно з місцевими та завізними бджолами.

Висока медова продуктивність, а також сильна зимостійкість, виняткова миролюбність, мала рійливість та інші цінні ознаки карпатянок показали, що вони у нас є найкращою породою для пакетного бджільництва. Такий висновок підтверджується наростаючим попитом протягом останніх 20 років на пакети з карпатськими бджолами і особливо з пасік Закарпаття, на більшості яких бджоли найпомітніше наближаються до чистопородних.

Нині належність бджіл до тієї чи іншої породи визначають переважно за фенотиповими ознаками (екстер'єрними, фізіологічними, етологічними) та показниками господарської цінності. Вони широко варіюють навіть в межах однієї породи або популяції, оскільки залежать від географічного розміщення бджіл, їх віку і живлення. Виникла гостра необхідність в розробці певних заходів на встановлення і збереження біологічної чистоти порід бджіл. Це вкрай важливо як для практичної генетико-селекційної роботи, так і для генетико-популяційних і філогенетичних досліджень.

Вихідним матеріалом для селекційної роботи повинні бути тільки чистопородні породи, добре пристосовані до природно-кліматичних і медозбірних умов даної місцевості. Однак візуально не завжди досить точно можна визначити приналежність бджіл до тієї чи іншої породи, так як окремі ознаки різних порід можуть бути подібними. Наприклад, миролюбністю, незлобливістю відрізняються як карпатські, так і гірські кавказькі бджоли, ті й інші мають подібне забарвлення — сіре, спокійно ведуть себе при огляді гнізда та ін.

Контроль чистопородності набуває особливого значення в даний час у зв’язку з безсистемними перевезеннями бджіл, метизація місцевих бджіл в багатьох регіонах завезеними породами. Тому в багатьох зонах під поняттям «місцеві» бджоли треба розуміти наявність помісних бджіл невідомого походження. У зв’язку з цим особливого значення набуває завдання збереження в чистоті цінних порід бджіл в зонах їх природного проживання, розширення ареалів їх проживання.

Різні породи медоносних бджіл розрізняються деякими зовнішніми (екстер'єрними) ознаками. До таких ознак можна віднести хоботок, тергіти (верхні півкільця черевця), стерніти (нижні півкільця черевця), крила і ін.

Розділ 2. Практичне застосування бджіл

2.1 Робота бджіл Уся діяльність робочих бджіл поділяється на два періоди: у вулику та поза вуликом, тобто в полі. Раніше вважали, що різні роботи у вулику бджоли виконують послідовно, залежно від віку. Насправді це не так. Бджоли після народження мляві і деякий час не виконують ніякої роботи, одержуючи корм від інших бджіл. Коли ж зміцніють, починають виконувати усі домашні роботи, залежно від потреби. У період третього — п’ятого дня бджоли облітуються, в на 14−20 день переходять на льотну роботу. Залежно від умов, молоді бджоли можуть переходити на льотну роботу або затримуватись на домашніх роботах навіть до 40−45 днів. Отже, поділ бджіл на домашніх та польових умовний.

Льотна робота бджіл

Інтенсивність бджіл залежить від характеру медозбору, сили бджоляної сім'ї, наявності стільників під мед у гнізді, кількості розплоду, умов погоди та багатьох інших факторів. Якщо взяток багатий, а сім'я сильна, то в льоту роботу включається 50−60% бджіл і при цьому вони здійснюють за день по 10−12 і більше вильотів.

Вербувальні танці бджіл: не всі льотні бджоли розшукують джерела взятку. Ці обов’язки виконують бджоли розвідниці, які щоденно першими вилітають на пошуки пожитку, а коли його знаходять, то сигналізують усім льотним бджолам сім'ї. У цьому криється природна доцільність: бджоли сидять дома і, і не витрачаючи на льотну роботу безцільної енергії та корму, немов би вичікують відповідного сигналу.

Льотні бджоли, принесений у вулик пилок, самі складають у комірки, а нектар віддають домашнім бджолам, які їх зустрічають біля льотка чи на нижніх частинах рамок. Причому одна збиральниця віддає нектар трьом-п'ятьом бджолам-приймальницям, а ті його ферментують і розкладають у комірки для випаровування. Щоб ще скоріше відбувалось, наповнюють комірки лише на четверту частину глибини, активно вентилюють вулик, зменшують вологість повітря з 70−80%, як це буває звичайно, до 40−50%.

2.2 Бджільництво Бджільництво належить до найдавніших занять українців. Про поширеність його свідчать збережені донині давні топоніми та гідроніми: Мединичі, Мединівка, Бортне, Бортники, Уборть тощо. Мед та віск завжди широко використовувалися як продукти харчування, а також служили оброком при зборі данини, були важливим предметом експорту до Західної Європи.

Упродовж багатьох віків існування бджільництво пройшло кілька етапів розвитку, з яких дослідники виділяють три основні: дике (початкове, або земляне); бортне; вуликове.

Початкове бджільництво було неорганізованим заняттям: в ущелинах скель, у лісових хащах наші далекі предки знаходили гнізда бджіл і найпростішими засобами добували так званий «дикий мед», цілком знищуючи бджолині сім'ї. Наступним був період, коли бджільництво розвивалося як лісовий промисел. Дикі бджоли роїлися природним способом у лісах, на висоті 4—6 м у дуплах дерев, які називалися бортями. Звідси походить й назва промислу — бортництво. Це заняття також залишалося хаотичним, досить примітивним, а спосіб медозбору — важким і навіть хижацьким: знайшовши гніздо і прорубавши до нього потрібний отвір, мед повністю вибирали, а бджіл винищували. Цей спосіб, порівняно з першим, вимагав більшого досвіду, складніших засобів праці. Найбільша недосконалість обидвох способів медозбору полягала у винищуванні бджіл, що негативно впливало на загальний стан бджільництва.

Життя вимагало удосконалення способів збору меду, відокремлення бортництва в окрему галузь. Це здійснювалося через організацію приватного користування бортними деревами.

За звичаєм право на «бортяне» дерево діставав той, хто відшукав гніздо бджіл і поставив на ньому відповідну мітку — знак власності («клеймо», «сигнал», «знамено»). Знаки власності переважно зображали свійських тварин, диких звірів, дерева, рослини, знаряддя праці тощо. Після такого позначення упродовж багатьох років борть служила тільки власникові, нерідко закріплювалася за родом. Ніхто не мав права не тільки її знищити, а й видерти мед. За це, як зазначено у «Руській правді», накладалася вища кара, аніж при посяганні на життя смерда.

Поступово бортництво з хаотичного перетворювалося на стійлове, що зумовило виділення його в окрему галузь, якою займалися уже певні прошарки людей. Цей період розвитку бортняного бджільництва характеризувався відповідним удосконаленням борті (через розширення природних дупел, у яких гніздилися бджоли, або вирубування гнізд), поступовим «прирученням» бджіл (заманювання їх у борті), появою спеціальних знарядь праці («лазива», по якому піднімалися до борті, кресала та ін.). Для полегшення праці власники бортних дерев нерідко кооперувалися, а вихід їх із села до лісу приурочувався до певних свят, супроводжувався відповідними ритуалами задля успіху справи.

Спосіб збирання меду. Бджолині гнізда уже не руйнували, а зберігали, залишаючи на перезимівлю певну кількість меду.

Отже, бортництво в Україні у своєму розвитку пройщло такі три етапи: використання диких бджіл у природних дуплах дерев, ущелинах; планомірне утримання лісових бджіл у природних дуплах; розведення бджіл у спеціально видовбаних дуплах (колодах). Усі ці форми бортництва були відомі повсюдно в лісовій частині України, але особливого поширення набули на Поліссі. Унаслідок інтенсивного освоєння лісових угідь під ріллю, а також промислової заготівлі поташу зменшувалася кількість лісів, а отже, і число бортяних дерев, що спричинювало занепад бортництва. Наприкінці XIV — на початку XV ст. колоди-дуплянки уже не підвішували на деревах, а розміщували на розчищеній ділянці. Так виникали присадибні пасіки, хоча ще довго інструментарій, способи догляду за бджолами і навіть форми колод майже не відрізнялися від тих, що побутували у традиційному бортництві.

Процес витіснення традиційного бортництва відбувався дуже повільно і був майже остаточно завершений у XVIII ст. З виникненням колод-вуликів, які розміщували уже не на деревах, а на землі, географія бджільництва дуже розширилася і сягнула не тільки лісостепових, а й степових районів України.

Найсуттєвішою віхою в історії бджільництва був винахід 1814 р. рамкового (втулкового) вулика, особливість якого полягала в тому, що під час медозбору вощина не руйнувалася, а крім того, забезпечувався добрий догляд за комахами. Сконструював рамковий вулик український учений Петро Прокопович. Він уперше в світі отримав чистий стільниковий мед без попереднього винищення бджіл. З іменем Прокоповича пов’язане також заснування 1828 р. першої в світі школи бджільництва.

Винахід і подальше удосконалення рамкового вулика поклали початок раціональному пасічництву в Україні, а також у багатьох інших країнах світу.

Конструкція рамкових вуликів в Україні не зазнала істотних змін; вони відрізнялися радше формою та матеріалом. Найчастіше виготовляли дерев’яні вулики, побутували й плетені з соломи (на Поділлі, Слобожанщині) чи лози, обмащені глиною, навіть керамічні - у вигляді великого горщика. Пасіки розміщували поблизу садиби (в саду, на городі чи леваді), влітку вивозили вулики в поле, ближче до медоносних рослин.

У Карпатах для оберігання вуликів від звірів, надмірної вологості та снігопадів будували спеціальні споруди (пасіки). Які нагадували замкнені двори (ґражди). Зразки давніх вуликів, а також пнів-колод, знарядь праці нині зберігаються в музеях України.

Праця біля бджіл завжди вимагала великого досвіду — вміння «відчитувати» бджолині міграції, знання їх дій та способів приборкання тощо. Тому пасічниками найчастіше були літні люди, поважані на селі особи. Тарас Шевченко писав, що бджола вимагає для роботи коло неї «не лише удачної людини, а й лагідного і праведного мужа». Подібну думку висловив і український вчений Микола Сумцов, підкресливши: «Пасічництво настільки чисте і шляхетне, що люди з низькою душею не займатимуться ним». Традиційний образ українського пасічника знайшов відображення у літературі та малярстві.

2.3 Продукти бджільництва Мед Мед — основний продукт бджільництва — виробляється бджолами із зібраного на рослинах цукристого соку — нектару. Це нектарний, або квітковий мед. Відомий ще падевий мед, який теж належить до натурального. Його бджоли виробляють із паді — солодких виділень попелиць, щитівок, листоблішок, у яких залишаються незасвоєними 90% вуглеводів з висмоктаного рослинного соку.

В сучасному бджільництві у більшості країн світу одержують в основному нектарний мед. Мед з паді займає незначну частину продукції. Але в лісистих районах збирання падевого меду інколи являв собою невід'ємну справу пасічникування.

Виділення рослинами нектару — основна умова забезпечення бджіл кормом і нагромадження в гнізді резервів для одержання товарної продукції. Чим більше нектароносних рослин в зоні розміщення пасік і кращі умови для виділення та збирання нектару, тим вища продуктивність бджолиних сімей.

Матеріалом для утворення нектару служить сік, який надходить до секреторних клітин по судинах. На відміну від судинного соку нектар майже не має азотистих сполук і складається переважно, а цукрів (сахарози, глюкози і фруктози в різних співвідношеннях), розчинених у воді.

Концентрація цукру в нектарі різних видів рослин неоднакова й коливається від 1/3 до 2/3. Але в дані про більш широке коливання цукристості. Пояснюється це не тільки видовими властивостями росяна, а й впливом температури, вологості грунту й повітря, освітлення, вітру. Дуже рідкий або густий нектар з концентрацією цукру менше 5 або більше 70% бджоли не беруть. Найкраще приваблює бджіл нектар середньої концентрації, в якому міститься близько 50% цукрів.

Порівняльна оцінка бджіл різних порід за ставленням їх до корму показала, що карпатська порода характеризується високими кормодобувними якостями. В зоні Карпат, де випадає багато дощів і нектар часто буває рідким, ця риса бджіл дозволяє одержувати продукцію за складних погодних умов. Не чекаючи багатого медозбору, коли виділятиметься в квітках нектар вищої концентрації, карпатські бджоли встигають заготовити й з рідкого нектару певний запас меду. Хімічний склад меду. Рідке золото природи — так називають бджолиний мед, один з найбагатших за своїм складом продуктів сільськогосподарського виробництва. Вчені виявили в ньому близько 300, різних речовин і зольних елементів. Всі вони у вигляді сухої речовини становлять в середньому 80% від загальної маси. Вода займає решту, 1/5 вагову частину зрілого меду. Водність більшості сортів, зібраних у різних місцевостях нашої країни, становить близько 18%. Якщо води 22% і більше, мед вважається незрілим.

Основна складова частина меду — цукри. Вони входять до групи вуглеводів, яких у складі меду понад 40. Але його харчова і лікувальна цінність пояснюється перш за все великим вмістом простих інвертних цукрів — глюкози і фруктози. У більшості сортів меду глюкоза і фруктоза в значній мірі потрапляє в мед у готовому вигляді з нектару, частина їх утворюється із сахарози під впливом ферментів і кислот при переробці нектару. Високоякісні сорти меду містять близько 75% простих цукрів. Глюкози, як правило, бував менше (близько 35%), ніж фруктози (40%). Від їх співвідношення залежать фізичні якості меду. Із збільшенням вмісту глюкози підвищується здатність меду до кристалізації, а із збільшенням вмісту фруктози він солодший на смак і більш гігроскопічний. За даними Української дослідної станції бджільництва, різні сорти меду України містять в середньому 68,5—74,1% інвертного цукру. Сахарози в зрілому медові дуже мало — в середньому від 1,3 до 5%. У процесі переробки нектару бджолами вона майже повністю або вся розщеплюється на глюкозу і фруктозу. Якщо її вміст перевищує 7—8%, значить, мед незрілий або несправжній. Але навіть невелика кількість цього дисахариду при зберіганні перетворюється під дією ферменту на глюкозу і фруктозу так само, як і під час дозрівання. Інші вуглеводи займають незначну частку сухої речовини, але в окремих сортах може бути підвищений вміст мальтози, мелецитози та вищих олігосахаридів.

Азотисті сполуки (близько 0,1%) потрапляють у мед з нектаром. Таким же чином потрапляють у мед ароматичні речовини різних рослин. Вони надають своєрідного запаху зрілому продукту. Найбільше їх у свіжому медові. При відкачуванні та зберіганні вони випадають, особливо під час обробки нагріванням та при розфасовці, коли він відкритий. Певний вплив на смакові якості мають органічні кислоти: лимонна, яблучна, глюконова і молочна.

Мед містить вітаміни групи В, а також аскорбінову кислоту (вітамін С). їх небагато, але в суміші з іншими компонентами вони дуже корисні для організму.

Мінеральні речовини (зола) займають в середньому 0,17% (від 0,112 до 0,32%). В медах темного кольору їх більше, що підвищує їх харчову цінність. У цьому відношенні вище ціняться сорти, зібрані з лісового та лугового різнотрав'я. Спеціальні дослідження показали, що в зразках меду з різних зон Радянського Союзу містяться всі 13 елементів, розповсюджених у РОМПІЙ корі. Крім того, через рослини з грунту в нього потрапляє ще 10—13 мікроелементів, залежно від географічної зони. Ці неорганічні елементи входять до складу солей або органічних сполук меду.

У доброякісному медові є ферменти, або біологічні каталізатори: інвертаза, діастаза, каталаза. При нагріванні до високих температур або фальсифікації ферментативна активність втрачається повністю або знижується. Тому для якісної оцінки визначають діастазне число, яке у вітчизняних медах коливається від 1,0 до 30−50 одиниць Готе (В. Г. Чудаков). Вивчення на Українській дослідній станції бджільництва великої кількості зразків меду з різних зон показало їх високу ферментативну активність — 11,5—25 одиниць Готе і більше. Але бувають сорти меду з низьким від природи діастазним числом, хоч за фізико-хімічними показниками вони не поступаються медам, у яких діастазне число вище 10. Незначна кількість ферментів у таких сортах меду, як конюшиновий, буркуновий, щавлієвий, білоакацієвий. Низьким показником характеризуються і фальсифіковані меди.

У медові виявлені також біогенні стимулятори. Ці речовини позитивно впливають на організм, підвищуючи його життєдіяльність. Наявність біостимуляторів підвищує цінність меду як лікувального 1 засобу.

Властивості меду. Зрілий мед у свіжому стані має густу в’язку і консистенцію. В’язкість або тягучість — одна з ознак зрілості продукту. Незрілий мед має підвищений вміст води, тому в’язкість його і невисока, він швидко стікає по стінках посуду чи з ложки. За консистенцією розрізняють мед дуже рідкий, рідкий, густий, клейкий; і драглистий. Клейкість і драглистість зумовлюються своєрідним хімічним складом — наявністю колоїдів, декстринів та сахарози. Розчин; сахарози більш тягучий, ніж інвертного цукру. Колоїдні речовини є у вересовому меду, тому він дуже важко звільняє комірки стільників при відкачуванні. В’язкість меду залежить від температури. При охолодженні меду від 30 до 20° тягучість зростає в 4 рази. |Більшим попитом користується мед з дрібнозернистою структурою. Але утворення дрібнокристалічної маси природним шляхом властиве не кожному сорту. Щоб домогтися дрібнозернистої структури, відкачаний мед обробляють «затравкою» — додають 5—10% дрібнозернистого сорту і витримують при відповідній температурі, Кристалізація ж кормового меду недопустима. Для корму бажано залишати цьогорічні стільники, в яких вивелось кілька поколінь бджіл і відсутні зародкові кристали.

Нагрівання меду небажане, бо значно погіршує його харчові та лікувальні властивості. Під тривалою дією температури понад 50° мед втрачає бактерицидні властивості та аромат, при температурі вище 60° знижується ферментативна активність — різко падає діастазне число, активність інвертази. У гарячому стані (80° і більше) змінюється склад цукрів, починає руйнуватись фруктоза (глюкоза, сахароза і мальтоза стійкіші при нагріванні). Змінюються також білкові компоненти, їх розпад може призвести до утворення речовин з неприємним запахом. При нагріванні колір меду темніє, стає іноді коричневим.

Незважаючи на чутливість до підвищених температур, мед іноді доводиться обробляти теплом, щоб припинити або попередити бродіння; для утримання в некристалізованому вигляді; щоб швидше відстояти і процідити. Залежно від технологічного процесу створюють відповідний температурний режим, за якого дія тепла в найменшій мірі позначалася б па якості продукції. Так, з метою пастеризації проводять короткочасне (1—2 хв.) нагрівання до 70—73° і зразу ж різко охолоджують до 25°. Такий режим можна забезпечити з допомогою спеціального устаткування. Для розчинення кристалів досить мед нагріти до 48—50°.

Гігроскопічні властивості меду проявляються неоднаково. У вогкому приміщенні його верхні шари добре вбирають й утримують воду, внаслідок чого створюється сприятливе середовище для дріжджових грибків та іншої мікрофлори (мед закисає), а в сухому приміщенні, навпаки, мед втрачає вологу і густішає, що сприяє кращому зберіганню. Цю властивість меду використовують у тих випадках, коли його відкачують із вмістом води 22% і більше.

Аромат меду властивий для кожного сорту. Він зумовлюється занесеними з нектаром різними речовинами (120 назв), серед яких зустрічаються складні ефіри, альдегіди, кетони, спирти, карбоксильні, сполуки. Співвідношення їх дуже своєрідне, тому гречаний мед легко відрізнити, наприклад, від липового, коріандрового чи іншого сорту. Мед, вироблений бджолами з цукрового сиропу без домішок нектару, не має характерного запаху. Ароматичні речовини леткі. Частина їх втрачається в процесі переробки нектару ще в гнізді бджіл, частина — при відкачуванні та в процесі обробки. Найкраще утримуються ароматичні речовини в запечатаних стільниках. Розігрівати відкачаний мед в разі необхідності слід у закритому посуді, а зберігати за зниженої температури (близько 5°). При температурі 10°, не втрачаючи значної частини активних речовин, він може зберігатись до 3 років, при 20° — не більше року. Основні складники меду залишаються без особливих змін дуже довго. Як харчовий продукт він може зберігатись у належних умовах десятки років.

рясно вкриваються білими квітками.

На пасіках все ширше застосовується технологія вбирання і переробки квіткового пилку у вигляді обніжок. Це проміжний продукт незакінченого приготування бджолами запасів білкового корму, так званої перги.

Квітковий пилок має великий вплив на життєдіяльність та продуктивність бджолиної сім'ї. Протягом року вона збирає і споживав близько 25—30 кг цього незамінного корму. Найбільша кількість його витрачається у весняно-літній період, що зв’язане з вигодуванням розплоду. При недостатньому живленні сім'ї не будують стільників, зменшують або повністю припиняють вигодовування розплоду, не збирають нектару, а трутні не можуть виконувати функцію самців. Доведено, що на вирощування 1 кг бджіл потрібно від 0,9 до 1,5 кг пилку, залежно від його якості.

Для характеристики поживних якостей пилку важливе значення мають амінокислоти (32 назви), які входять до складу білків і е у вільному стані. Зібраний з різних рослин пилок повністю забезпечує бджіл незамінними амінокислотами (аргінін, валін, гістидін, ізолейцін, лейцін, лізин, метіонін, треонін, трептофан, фенілаланін). Вони не можуть синтезуватись в організмі і повинні надходити готовими. Кожний сорт пилку відрізняється своїми особливостями складу. Багато білків і амінокислот одержують бджоли з квіток плодових культур, конюшини, звіробою, верби, фацелії, яснотки, рослин родини хрестоцвітих.

Вміст цукрів також різний, причому в обніжках їх більше, ніж у пилку. Це пояснюється тим, що для формування обніжок бджоли використовують нектар або мед із зобиків. Така обробка може підвищувати цукристість — з 7,5 до 41,2%. У процесі обробки і дозрівання продукції складні цукри гідролізуються, внаслідок чого поліі олігосахариди перетворюються в прості, які легко засвоюються організмом. Перга, заготовлена з ентомофільних рослин, поживніша і залишає нсперстравлених решток меншу кількість, ніж з анемофільних (сосни, берези, осики).

Зола квіткового пилку багата на мінеральні елементи. В процентах до зольної частини окремі елементи становлять: калій — 20—45, магній — 1—12, кальцій — 1—15, кремній — 2—10, фосфор — 1—20, залізо — 0,1—10, сірка — 1, марганець — 1,4, хлор — 0,8—1. Виявлено також барій, ванадій, вольфрам, іридій, кобальт, цинк, титан, молібден, хром, кадмій, стронцій, срібло, золото та інші. Всі вони відіграють важливу роль у життєдіяльності організмів. Наприклад, заліза і калію багато в пилку конюшини, фосфору — в пилку верби і персика.

Особливого значення надають пилкові вітаміни. Тільки з нього бджоли задовольняють в них свою потребу, бо в медові їх дуже мало. Пилок дуже багатий на вітаміни групи В, е також вітаміни С, Д, Е та інші. За вмістом вітамінів В1, В2 і Е пилок багатший зелених овочів, ягід і плодів, які служать основним джерелом більшості цих речовин для людини. Відомо, що окремі сорти його відзначаються великою кількістю тих чи інших вітамінів. У гречаному пилку, наприклад, вміст рутину, який сприяє зміцненню капілярів, досягає 17 мг %. З осоту жовтого й акації жовтої пилок багатий на вітамін Е — відповідно 170 і 118 мг %. Висока вітамінозність привертає увагу вчених до пилку не тільки з погляду годівлі бджіл, але й використання в медицині як лікувального і дієтичного засобу.

Важливу роль відіграють ферменти. Як біологічні каталізатори вони сприяють перетворенню одних речовин в інші в процесі підготовки та зберігання корму (перги) і після надходження в організм. Кожний сорт пилку за походженням має свої особливості кормової цінності. Бджоли мають можливість збирати його з різних рослин, чим забезпечується повноцінність корму. На одному гектарі запаси пилку можуть коливатися від кількох кілограмів до однієї тонни і більше залежно від видового складу рослин та їх пилконосності. З наявних запасів бджоли вибірково заготовляють білковий корм — від 100 до 400 г за день на сім'ю.

Ранньою весною, коли у бджіл проявляється підвищена активність до поповнення запасів перги, важливими пилконосами є ліщина, вільха, верба козяча, клен гостролистий та ясенелистий, а також різні трав’янисті рослини: мати-й-мачуха, фіалки, ряст та інші. Трохи пізніше зацвітають верби — біла, ламка та попеляста, суцвіття яких виділяють багато яскраво-жовтого пилку. Він дуже поживний, і бджоли посилено Його заготовляють, від чого сім'ї набирають швидкого темпу розвитку. Багато пилку бджоли збирають з кизилу, терну, дикої черешні, груші лісової, які цвітуть перед садовими культурами.

Плодові насадження для бджільництва взагалі і для збирання пилку зокрема мають особливе значення. Якщо різні лісові рослини, що цвітуть перед ними, тільки ліквідують загрозу білкового, голоду, то вишня, яблуня, груша та інші садові культури створюють запаси перги на триваліший період, що дозволяє навіть застосовувати пил-ковловлювачі для заготівлі товарної продукції. Поживність грушевого, сливового і яблуневого пилку дуже висока. Майже одночасно з плодовими культурами цвітуть кульбаба лікарська, клен-явір і дуб. їх квітки інтенсивно відвідуються бджолами в період підвищеної потреби в пилку.

З усієї різноманітності пилконосів переважна більшість обніжок формується на квітках обмеженої кількості видів. У зразках, відібраних пилковловлювачами, переважають обніжки з рослин родини розоцвітих (плодові, малина, шипшина); хрестоцвітих (ріпак, гірчиця, редька дика, свиріпа); бобових (конюшина, жовта акація, лядвенець рогатий, буркун); складноцвітих (кульбаба, соняшник, цикорій та ін.).

У пасічних умовах визначити походження обніжок можна за їх кольором, враховуючи при цьому наявність та строки цвітіння рослин (табл. в). Як показали спостереження і спеціальні дослідження, проведені в різних країнах, до складу обніжок входить, як правило, пилок одного виду рослин. Обніжки з мішаного пилку становлять, як правило, від 0,1 до 3%. Змішування пилку в обніжках відбувається з різних причин, але воно стосується тільки окремих особин. Основна ж маса бджіл працює на одних і тих же рослинах, їх перелік буває настільки вузьким, що у вулик поступає обніжка майже однорідна. В таких випадках можна зібрати пилковловлювачами пилок спеціального призначення, наприклад, з гречки. Підвищений вміст у ньому вітаміну Р (рутину) особливо корисний для людей похилого віку, оскільки зміцнює стінки капілярів.

Не рекомендується заготовляти пилок наприкінці літа, коли його мало і він потрібний для нарощування бджіл в зиму.

Обробка і зберігання обніжок. Складаючи квітковий пилок в комірки стільників, бджоли консервують його для тривалого зберігання — виготовляють пергу. Обніжки ж обробляють лише частково під час збирання. Свіжі обніжки містять 20—30% вологи, тому зберігати їх в такому стані не можна, їх попередньо обробляють. Для цього їх треба розстелити тонким шаром (близько 1 см) на чистому папері або тканині, очистити від механічних домішок, висушити або змішати з цукром чи медом.

Сушити зібрану продукцію можна різними способами. При масовій заготівлі обніжок для товарних цілей обладнують спеціальні сушарки. Для тимчасового зберігання на пасіках пилок підсушують за теплої сонячної погоди у чистій провітрюваній кімнаті в затіненому місці (прямі сонячні промені знижують якість).

Висушені обніжки засипають у металевий чи інший посуд (тара для меду) і щільно закривають. Для цього можна використовувати також поліетиленові мішки. При зберіганні пилку потрібно стежити не тільки за вологістю, а й за тим, щоб його не псували шкідники: пергова міль, різні жуки, кліщі.

Сирі або частково підсушені обніжки добре зберігаються після змішування з цукром або медом (1:1). Якщо їх провітрювати протягом 1—2 днів, то кількість цукру зменшують (1:2). Добре перемішаний пилок з цукром-піском або цукровою пудрою всипають невеликими порціями у скляний або інший посуд і добре утрамбовують.

Зверху присипають шаром цукру (завтовшки 1 см), щільно закривають і ставлять в прохолодне приміщення.

Добування і зберігання перги. Перга утворюється в комірках стільників як кінцевий продукт переробки зібраного бджолами пилку. За поживними якостями вона набагато цінніша порівняно із свіжим пилком та обніжками. Перга краще зберігається, бо вона утрамбована і містить молочну кислоту. Поліпшення технології добування цього продукту дасть можливість, крім доцільного застосування його в медицині, повніше використати збиральну енергію бджолосімей під час доброго пилкового взятку та своєчасно вивільняти стільники під засів для маток та для складання меду.

Прополіс Прополіс (бджолиний клей, уза) використовується бджолами як будівельний матеріал для полірування воскових комірок у гнізді, склеювання рамок корпусів, замащування щілин, зменшення льотнових отворів, просмолювання внутрішньої поверхні вулика, покривалець тощо. Завдяки специфічній дії на мікроорганізми бджоли використовують прополіс для підтримання належного санітарного стану в гніздах (замуровують труни мишей та інших шкідників, плями від бджолиного проносу тощо).

Бджоли виробляють прополіс з клейких речовин, серед яких переважають зібрані з бруньок, стебел та листків рослин смоли і бальзами. Інколи їх вдається помітити блискучими обніжками у кошиках; задніх ніжок. У вулику до них домішується віск, квітковий пилок і або бальзамисті оболонки пилкових зерен, а також виділення верхньощелепних залоз. Доведено, що до складу секрету цих залоз входить 10-окси-Д2-децеиова кислота, яка використовується не тільки при виготовленні прополісу, але й при формуванні пилку в обніжки та годуванні личинок молочком. Підвищена потреба в прополісі, особливо наприкінці літа, йоли не вистачає рослинної сировини, примушує бджолині сім'ї приносити до гнізда сурогати, наприклад, мазут, колісну мазь, які погіршують якість продукції. Для товарних: цілей вона стає непридатною. Найкращим вважається прополіс без сторонніх домішок, що має вигляд смолистої маси з блискучою поверхнею. Він дуже пахне (нагадує запах бруньок дерев), плавиться при температурі 102—103°, розчиняється в ефірних маслах.

Бджолиний клей в природі у готовому вигляді не зустрічається, добути його можна лише на пасіці. Колір, залежно від складників, буває коричневий, бурий, зелений, сірий з різноманітними проміжними й перехідними відтінками (жовтувато-сірий, зеленувато-коричневий, буро-зелений, жовто-зелений, брудно-зелений тощо). Запах дуже стійкий, специфічний, нагадує прянощі. Окремі зразки бувають з маловираженим ароматом. Смак гіркуватий, терпкий. Прополіс здатний змінювати свою консистенцію. При температурі нижчій +15° твердий, при роздушуванні кришиться, у бджолиному гнізді (понад 30°) — м’який, пластичний, а при 80—104° плавиться. Він важчий води (щільність 1,11—1,27 г/см3). Розчинниками бджолиного клею можуть бути етиловий і метиловий спирти, бензин, скипидар, ефір, ацетон. Екстрагується в рослинних і тваринних жирах (при температурі 80—100°) і деяких рідинах, гірше — у воді, молоці, вазеліні. Хімічний склад прополісу залежить від якості принесених бджолами речовин, місця відкладання, техніки збирання. В ньому виявлено: органічні кислоти (55%), дубильні речовини (8%), ефірні масла (8%), ароматичні альдегіди, фенолокислоти, зольні елементи (кальцій, калій, натрій, фосфор, залізо, магній, мідь, марганець, цинк, алюміній, кобальт, ванадій, кремній, стронцій), вітаміни (тіамін, рибофлавін, нікотинова кислота, аскорбінова кислота, провітамін А). Обов’язковими складниками прополісу є флавоноїди (19) і виділення верхньощелепних залоз бджіл, зокрема 10-окси-Д2-деценова кислота в різних зразках (2—8%), яка забезпечує його антиокислювальні властивості. Порівняно з воском чистий, без домішок прополіс характеризується значно вищими показниками кислотного числа (62), і ефірного (121) і числа омилення (188).

Бджолиний клей широко застосовується в медицині та ветеринарії. | Він проявляє сильну антимікробну (бактерицидну і бактеріостатичну), обезболюючу і стимулюючу дії, підвищує захисні функції організму, посилює протизапальний ефект, сприяє заживленню ран. Застосування його препаратів високоефективне при захворюваннях шлунково-кишкового тракту, дихальних шляхів, шкіри тощо. В народній медицині здавна відомий як засіб для виведення мозолів, лікування різних ран тощо.

Попит на прополіс весь час зростає. Збирати його можна протягом усього пасічницького сезону у теплі дні, зскрібаючи стамескою чи іншим пристосуванням під час огляду бджолиних сімей. Протягом серпня — вересня, коли бджоли готують гнізда до зимівлі, від однієї сім'ї можна зібрати до 100 г високоякісної сировини. Найкращий прополіс буває на стельових дощечках. Для збільшення його виходу стельові перекриття роблять з брусків. Велика кількість вузьких щілин у стелі змушує бджіл посилювати відкладання прополісу.

Свіжий прополіс зліплюють у грудки по 100—200 г, обгортають пергаментним папером, кладуть у целофанові або поліетиленові мішечки і щільно зав’язують. У темному прохолодному місці вія добре зберігається, не псується і не втрачає своїх цінних властивостей. Карпатські бджоли не проявляють високої прополісопродуктивності. Способи і техніка добування прополісу вдосконалюється.

Список використаної літратури Білик Е. В. Великий сучасний довідник бджоляра: 15 000 корисних порад досвідчених пасічників для початківців та професіоналів Елліна Валентинівна Білик. — Донецьк: ТОВ ВКФ «БАО», — 2005. — 528 с.

Бутенко А. К. Бджоли без посівів медоносів / А. К. Бутенко // Український Пасічник — 2008 — № 5 — С. 11−12

Пошук автохтонних бджіл карпатської породи для створення їх нового типу / [Гайдар В., Керек С., Папп В., Кізман А., Кейль Е.] // Український пасічник. — 2008. — № 2. — С. 6 -10.

Гайдар В. А. Сравнительная оценка карпатских и краинских пчел / В. А. Гайдар, И. А. Левченко //Пчеловодство. — 2003. — № 8. — С. 18−21.

Гайдар В. А. Продовження планомірного вивчення карпатських бджіл та впровадження їх у виробництво / В. А. Гайдар // Український пасічник. — 2009. — № 8. — С. 8−9.

Гайдар В. А. Карпатська порода бджіл та її типи / В. А. Гайдар // Науковий вісник Національного аграрного університету. — 2006. — № 94. — С 30 — 35.

Гайдар В.А. Морфоетологічний стандарт карпатських бджіл / В. А. Гайдар // Бджільництво. — 2004. — № 4. — С. 14−16.

Головецький І.І. Чистопородність бджіл материнських сімей як ознака якості їх маток / І.І. Головецький // Науковий вісник НАУ. — 2003. — № 63. — С. 145−150.

Горнич М. Сімейні стосунки у медоносних бджіл / М. Горнич // Український пасічник. — 2010, — № 2. — С. 7−11.

Губин В. Карпатянки на пасеках России / Губин В. // Журнал «Пчеловодство» — № 4, — 2003.

Забоенков В. П. Разведение и содержание пчел: 1000 советов. / В. П. Забоенков. — Донецк, — 2002.

Коцюмбас О. Чи можуть трутні живитися самостійно? / О. Коцюмбас // Український пасічник. — 2009, — № 12. — С. 18−19.

Комісар О. Д. Про науковий підхід до факторів про породи бджіл / О.Д. Комісар // Український пасічник. — 2008. — № 7 — С. 19−21.

Кроховенко Н.Ф. Весняні роботи на пасіці / Н. Ф. Кроховенко // Пасіка. — 2010. — № 3. — С. 10−12.

Лебеденко К. Л. Вирошування міцних сімей / К. Л. Лебеденко // Пасіка. -2004. — № 8. — С. 10−11.

Левченко І.О. Трутень повинен бути повноцінним / І.О. Левченко // Аграрний вісник. — 2004. — № 7. — С.24−25.

Мартиненко Ю.Л. Медопродуктивність бджіл і зимівля / Ю. Л. Мартиненко // Пасіка. — 2009. — № 6. — С. 11 -12.

Пасічник України. — 2005. — № 4. — С. 12−14.

Приймак Г. М. Організація пасіки / Приймак Г. М. — 2010.

Поліщук В.П. Бджільництво / В.П. Поліщук. — Львів, — 2001. — С. 111.

Пилипенко В. Початок планомірного вивчення карпатських бджіл / В. Пилипенко // Український пасічник. — 2006. — № 8. — С. 6−8.

В.П. Пилипенко. Зберегти породи бджіл України. / Пилипенко В. П., Гайдар. В.А. // Український пасічник — 2008. — № 5. — С. 17−21.

Поліщук В.П. Бджільництво / Віктор Петрович Поліщук. — Львів:

Редакція журналу «Український пасічник», — 2001. — 296 с.