Ризики інвестування в цінні папери. 
Міжнародний ринок позикових капіталів

Міністерство освіти і науки України Національний університет харчових технологій Кафедра менеджменту зовнішньоекономічної діяльності.

Контрольна робота з дисципліни:

" Міжнародний фінансово-інвестиційний менеджмент" .

Київ — 2009.

1. Визначення інвестиційних ризиків

Поняття ризику в господарській діяльності існувало здавна й було пов’язане з невизначеністю в майбутньому внаслідок певних дій або рішень. Загалом, уся життєдіяльність людини схильна до сукупності випадковостей, а отже, і ризиків.

Інвестування не можна розглядати без урахування ризику, тобто вірогідності відхилення величини фактичного інвестиційного доходу від очікуваного. Однак потрібно розуміти, що ризик — це не тільки втрати, а й додатковий прибуток, тобто разом з можливістю понести втрати існує альтернатива отримання додаткових доходів (прибутків), тобто ризикованість будь-якого підприємства є альтернативою його дохідності.

Ризик інвестування коштів у цінні папери — це вірогідність збитків або недоотримання очікуваного доходу. Західні економісти розрізняють дві категорії ризику — систематичний і несистематичний, — які в кінцевому підсумку становлять загальний ризик інвестицій.

Види інвестиційних ризиків наведено на рис. 1.

Рис. 1. Класифікація ризиків інвестування.

Систематичний ризик пов’язаний із загальною економічною та політичною ситуацією в країні й навіть у світі, зростанням цін на ресурси, загальноринковим падінням їх на всі фінансові активи.

До категорії систематичних належать такі ризики: зміни процентної ставки, падіння загальноринкових цін, інфляції.

Процентний ризик зумовлений невизначеністю в майбутньому щодо напряму руху та рівня процентних ставок. Для банку це ризик перевищення середньої процентної ставки за залученими коштами (депозитами) над середньою процентною ставкою за виданими кредитами.

Щодо цінних паперів, то процентний ризик — це ступінь невизначеності на рівні курсів цінних паперів, що викликано змінами ринкових процентних ставок. У першу чергу під вплив такого ризику потрапляють цінні папери з фіксованим періодичним доходом. Зі зростанням процентних ставок курси цінних паперів знижуються (і навпаки).

Рівень процентних ставок залежить від таких чинників:

1. Очікувані темпи інфляції та економічного зростання. Залежно від рівня інфляції ставки підвищуються або падають.

2. Обсяг державного боргу, який зумовлює зростання попиту на капітал. Це виражається в тому, що уряду доводиться пропонувати вищі процентні ставки для отримання великих кредитів, що, у свою чергу, приводить до підвищення процентних ставок за іншими позиками на ринку.

3. Грошова політика уряду. Існує взаємозв'язок між обмінним курсом валюти країни та процентними ставками на інвестиції в цій валюті. Високі процентні ставки необхідні для того, щоб інвестори тримали капітали в слабкій валюті та вкладали додаткові.

Ризик падіння загальноринкових цін пов’язаний зі зниженням цін на всі папери, що обертаються на ринку одночасно. Цей ризик стосується передусім акцій і є наслідком загальнодержавної нестабільності. Його ступінь може бути неоднаковим для акцій різних емітентів. Деякі виробництва (комунальні господарства, транспорт, енергетика, харчова промисловість) мало залежать від спаду виробництва в цілому. Акції таких компаній є привабливими для інвесторів, які не схильні до ризику й намагаються мати гарантії надійності вкладення капіталу.

Ризик інфляції обумовлений зміною купівельної спроможності грошей і призводить до того, що вкладення навіть у найбезпечніші папери піддаються збиткам. Цей вид ризику існує в усіх країнах, оскільки інфляція — загальносвітова тенденція: різняться лише її щорічні рівні в різних державах. У розвинених країнах вважається нормальним річний рівень інфляції в 3%.

Несистематичний ризик пов’язаний із фінансовим станом конкретного емітента цінних паперів. Він може бути викликаний невдалими маркетинговими програмами, розірванням великих контрактів емітента, страйками тощо. Оцінка такого ризику потребує певних зусиль як посередників ринку фінансових активів, так і інвесторів. До категорії несистематичних належать такі ризики: ліквідності, галузевий, фінансовий.

Ризик ліквідності пов’язаний з можливою затримкою реалізації цінного папера на ринку. Інвестор має бути впевнений, що за потреби він може продати свій цінний папір і перетворити вкладений капітал у готівку. Найменший ризик ліквідності в боргових зобов’язань, оскільки за їхнього випуску обумовлюється можливість погашення паперів до кінця строку позики; при цьому можлива втрата процентів, але основний капітал зберігається й повертається кредитору.

Галузевий ризик пов’язаний зі зміною стану справ у окремій галузі економіки, яка, як і всі інші, переживає народження, підйом, розквіт і занепад. Це обумовлено зменшенням ресурсів, зміною попиту на продукцію, загальним напрямом економічного розвитку. Галузь на стадії підйому та розквіту має більший прибуток, і, відповідно, привабливість для акціонерів.

Фінансовий ризик — це збитки, пов’язані з нерентабельністю або банкрутством емітента цінних паперів. У цілому фінансовий ризик, як міру економічної або соціальної невизначеності, можна охарактеризувати за такими критеріями:

величиною — високий, середній та низький;

ступенем припустимості - припустимий, коли втрачається частина доходу, прибутку; критичний (локальний) ризик, за якого доходи втрачаються повністю й виникає необхідність відшкодовувати витрати; катастрофічний — повна втрата майна;

об'єктами — підприємця, підприємства, банку, страхової компанії, тобто окремих юридичних і фізичних осіб;

видом діяльності - ризики виробничої, посередницької, торгової, транспортної, консалтингової, страхової, охоронної та іншої діяльності;

економічним змістом — чистий ризик як об'єктивна можливість понести збитки (нульовий результат) і спекулятивний — як суб'єктивна можливість отримання позитивного або негативного результату певної діяльності;

характером — операційний, інфляційний, кредитний, процентний, валютний.

Операційний ризик (або бізнес-ризик, підприємницький ризик) полягає в спроможності підприємства підтримати рівень доходу на вкладений капітал. В умовах акціонерного товариств це можливість підтримати дохід на акцію на рівні, що не знижується.

Бізнес-ризик виникає в тих випадках, коли комерційна та господарська діяльність компанії стають менш успішними, ніж це було раніше або очікувалося. Наприклад, унаслідок того, що конкуренти знизили ціни або запропонували на ринку конкурентний товар, може знизитися обсяг реалізації. Можливі прорахунки у внутрішньофірмовому плануванні, організації виробництва, маркетинговій стратегії тощо. Тому основним завданням менеджменту є зведення бізнес-ризику до мінімуму забезпеченням ефективного функціонування виробництва, ретельним вивченням ринків збуту продукції та послуг.

Інфляційний ризик визначається ступенем точності прогнозування інфляції та її впливу на результат фінансово-господарської діяльності.

Процентний ризик проявляється в зміні процентних ставок за наданими кредитними ресурсами.

Валютний ризик виникає у зв’язку з невизначеністю майбутнього руху курсів національної валюти щодо іноземних. Під вплив цього ризику підпадають усі суб'єкти інвестиційної діяльності, які здійснюють фінансові операції в іноземних валютах. Дуже залежать від нього клірингові розрахунки та бартерні операції.

Кредитний ризик означає можливість виникнення збитків унаслідок несплати або простроченого виконання клієнтом своїх фінансових зобов’язань. Отже, ризикує як кредитор, так і позичальник. У групі фінансових ризиків кредитні займають одне з чільних місць.

Для банків кредитний ризик складається із сум заборгованості позичальників за кредитами й овердрафтами, а також із заборгованості клієнтів за іншими угодами (свопами, акредитивами, гарантійними зобов’язаннями).

Як ризик неповернення основного боргу й процентів за позикою кредитний ризик виникає внаслідок:

неможливості позичальника створити в майбутньому адекватний грошовий потік;

невпевненості в реалізації в майбутньому за необхідною ціною застави під кредит;

погіршення іміджу (репутації) позичальника у зв’язку з непередбаченими несприятливими змінами в діловому світі.

Підприємство може також підпадати під вплив кредитного ризику, якщо розміщує багато вільних коштів на банківському депозиті. Може виникнути ризик ліквідації банку, і в цьому випадку підприємство втратить більшу частину своїх вкладів.

Якщо компанія позичає гроші за овердрафтом, то вона може піддатися ризику, пов’язаному з рішенням банку знизити наданий кредит (граничну суму овердрафтної позики банк має право зменшити в будь-який час). Для компанії це ризик негайної ліквідації.

Ринком цінних паперів породжується інвестиційний ризик, який акумулює процентний і бізнес-ризики, а також зумовлює специфічний ринковий ризик. Сутність інвестиційного ризику полягає в ризику втрати, по-перше, укладеного (інвестованого) капіталу, і, по-друге, — очікуваного доходу.

Ринковий ризик, як правило, не пов’язаний з економічною ситуацією на підприємстві-емітенті. Він відображає зміни в очікуваннях інвесторів щодо перспектив підприємства-емітента. Зазвичай емітент не може контролювати рух своїх цінних паперів на ринку. Раптова війна, результати виборів, політична ситуація, хвороба або втрата президента, приплив золота тощо справляють величезний вплив на рух ринкових цін.

Головними чинниками, які визначають рівень ризику, є:

1. Співвідношення ризику та доходу.

2. Тривалість вкладення інвестицій.

3. Бар'єрна й позбавлена ризику ставки та премія за ризик.

4. Оцінка віддачі (доходу) укладеного капіталу.

2. Світовий ринок позикових капіталів: інституційна структура

Інституційна структура світового ринку позикових капіталів.

Вона відображає відносини між професійними фінансовими посередниками, позичальниками та кредиторами різних країн і передбачає виділення суб'єктів світового ринку позикових капіталів.

Суб'єкти світового ринку позикових капіталів:

1. Професійні посередники — транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, кредитно-фінансові установи.

2. Позичальники і кредитори — офіційні інвестори (центральні банки, державні установи, міжнародні організації), приватні фірми та банки, страхові компанії, пенсійні фонди, транснаціональні компанії.

Основні тенденції розвитку інституційної структури світового ринку позикових капіталів: підвищення ролі держави в експорті капіталу, зниження ролі банків, підвищення ролі міжнародних економічних та валютно-фінансових організацій.

Поняття міжнародного ринку позикових капіталів

Ринок капіталів — це частина фінансового ринку, де формуються попит і пропозиція в основному на середньоі довгостроковий позиковий капітал, специфічна сфера ринкових відносин, де об'єктом угоди є наданий у позику грошовий капітал і де формуються попит і пропозиція на нього.

Позиковий капітал — це кошти, віддані в позику під певний відсоток за умови повернення. Формою руху позикового капіталу є кредит. Основним його джерелом служать кошти, що вивільняються в процесі відтворення: амортизаційні фонди підприємств, частина оборотного капіталу в грошовій формі, прибуток, що йде на відновлення і розширення виробництва, грошові доходи і заощадження всіх верств населення. На ринку капіталів кредити надаються на термін понад рік. Ринок капіталів сприяє зростанню виробництва і збільшенню товарообігу, руху капіталів усередині країни, трансформації грошових заощаджень у капіталовкладення, відновленню основного капіталу.

Економічна роль цього ринку полягає в його спроможності об'єднати дрібні, розрізнені кошти й у такий спосіб активно впливати на концентрацію і централізацію виробництва та капіталу. З функціональної точки зору ринок капіталів — це система ринкових відносин, що забезпечує акумуляцію і перерозподіл грошових капіталів з метою забезпечення процесу відтворення: з інституційної - сукупність кредитно-фінансових установ, фондових бірж, через які рухається позиковий капітал.

Таким чином, ринок капіталів — це складова частина фінансового ринку, що розпадається на ринок цінних паперів і ринок середньоі довгострокових банківських кредитів. Це також найважливіше джерело довгострокових інвестиційних ресурсів для уряду, корпорацій і банків. Якщо грошовий ринок надає високоліквідні кошти в основному для задоволення короткострокових потреб, то ринок капіталів забезпечує довгострокові потреби у фінансових ресурсах. Він охоплює оборот позикового і банківського капіталів, комерційного і банківського кредитів, а також функціонування кредитних аукціонів.

Міжнародний ринок позикових капіталів — сукупність фінансово-кредитних інституцій міжнародного характеру — банків і банківських систем, міжнародних та регіональних валютно-кредитних організацій, через які здійснюється нагромадження та рух позичкових капіталів у сфері міжнародних економічних відносин — представлення одними та одержання іншими суб'єктами міжнародного економічного співробітництва позичок, різних форм кредитів (інвестиції, лізинг, факторинг, кредити за компенсаційними угодами) на засадах повернення. Панівними на цьому ринку є транснаціональні банки (ТНБ) — гігантські кредитно-фінансові комплекси універсального типу з розгалуженою мережею філіалів у різних країнах світу, що здійснюють банківські і міжбанківські операції у різних валютах і різних сферах, а також різні інституціональні інвестори — пенсійні фонди, фінансові, страхові та інвестиційні компанії, міжнародні міжрегіональні банки, кредитно-валютні фонди.

За кредитами на міжнародному ринку позикових капіталів застосовуються плаваючі процентні ставки, які базуються на ставці банків США для першокласних позичальників — «прайм рейт» і на середній ставці, за якою банки Лондона надають позички подібним позичальникам — лібор. Зараз існує більше десяти світових фінансових центрів (Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Люксембург, Франкфурт-на-Майні, Токіо, Багамські острови, Панама та ін.), у яких сконцентровано понад 800 філій та відділень банків. За регіональними міждержавними ознаками світовий ринок позичкових капіталів поділяється на континентальні і міжконтинентальні сектори. Набуває великого розвитку ринок капіталів Європейського Співтовариства. Однак тут інтеграція ринку капіталу відстає від інтеграції в галузі транспорту, промисловості, сільського господарства, зовнішньої торгівлі.

Однією з головних тенденцій розвитку сучасних світогосподарських зв’язків є значне поширення міжнародних розрахунків у кредит. Причому зазначена тенденція значно посилилась останніми десятиріччями. Так, якщо в 1937 р. на умовах розрахунків у кредит експортувалося лише 1,5 відсотка машинно-технічних товарів, на початку 60-х — 50 відсотків, то тепер — понад 75 відсотків експорту цієї продукції. Надання кредитів імпортерам є досить значним засобом реалізації продукції на Світовому ринку, однією з найпоширеніших форм сучасних світогосподарських зв’язків. Тому не випадково на Світовому ринку експортні кредити є часто дієвішим засобом боротьби за ринки збуту, ніж ціна, якість товару чи строки поставок.

Міжнародний кредит — це надання грошово-матеріальних ресурсів одних країн іншим у тимчасове користування у сфері світових господарських зв’язків. На практиці він здійснюється наданням валютних і товарних ресурсів на умовах зворотності та виплати відсотків, переважно у вигляді позик. Залежно від об'єктів кредитування міжнародні кредити поділяють на комерційні та фінансові.

Комерційний кредит — це первинна форма кредиту, в тому числі у зовнішній торгівлі, де він має назву фірмового кредиту, або кредиту постачального, де позикова операція поєднана з купівлею-продажем товару, а рух позикового капіталу — з рухом товарного капіталу. Саме тому комерційний кредит, який є найбільш «зв'язаною» формою кредиту, все ще досить широко використовується у міжнародній торгівлі. Проте через обмеження фінансових можливостей ця форма кредитування практично не використовується при взаємних поставках інвестиційних товарів, які призначені переважно для модернізації й реконструкції виробництва, оновлення його технологічної структури.

Фінансовий кредит — це надання коштів у грошово-валютній формі: облігаційні позики, що розміщуються на міжнародному та національному ринках позикового капіталу за допомогою банків, можуть надаватися у валютах країни-кредитора і країни-боржника, а також у третіх валютах. Однією з важливих характеристик сучасних світогосподарських зв’язків є швидке розбухання міжнародного кредиту, перетворення міжнародного ринку позикових капіталів на центральний елемент міжнародних економічних відносин. Адже інтернаціоналізація виробництва і капіталу, розширення сфери діяльності транснаціональних корпорацій потребують не тільки вільного обміну однієї валюти на іншу, а й міцних джерел безперебійного міжнародного фінансування відносно незалежних від національних систем. Саме тому досить значного розвитку набув міжнародний ринок позикових капіталів як система відносин з приводу акумуляції та перерозподілу позикового капіталу між країнами, що є сукупністю кредитно-фінансових закладів і фондових бірж, які надають позики і кредити іноземним контрагентам. Міжнародний ринок позикових капіталів не лише продовжує зростати абсолютно, а й характеризується постійною зміною структури і вдосконаленням механізму. Так, ще в 70-х роках у зв’язку з енергетичною кризою різко зросла роль деяких країн, що розвиваються, на світових ринках позикового капіталу. Однак невдовзі їх значення тут помітно ослабло. А криза платоспроможності переважної більшості країн, що розвиваються, призвела до їх практичного витіснення з міжнародного ринку позикових капіталів, де, як і раніше, переважають представники розвинених країн. Це і зумовило появу тенденції до «сек'юритизації» — переважання на ринку позикових капіталів емісії цінних паперів над банківськими кредитами, оскільки останні є менш привабливими для представників промислово розвинених країн.

Залежно від того, хто виступає кредитором, розрізняють кредити приватні, урядові та кредити міжнародних і регіональних організацій. Приватні кредити надаються приватними фірмами та банками і, в свою чергу, поділяються на фірмові та банківські. Урядові кредити (міжурядові, державні позики) надаються урядовими кредитними установами. Кредити міжнародних організацій надаються переважно через Міжнародний валютний фонд, Міжнародний банк реконструкції і розвитку. Європейський банк реконструкції і розвитку (ЄБРР), Європейський інвестиційний банк (ЄІБ), регіональні банки розвитку країн «третього світу», інші кредитно-фінансові інституції. Причому МВФ та МБРР виступають не лише як великі кредитори, а й як координатори міжнародного кредиту.

Відповідно до строків розрізняють кредити коротко — (до 1 року), середньо — (від 1 до 5 років) і довготермінові (понад 5 років). У ряді випадків середньотерміновими вважають кредити до 7−8 років, а довготерміновими — понад 10. Зовнішня заборгованість — це сума фінансових зобов’язань країни іноземним кредиторам, що підлягають погашенню в обумовлені строки. Найгостріше проблема зовнішньої заборгованості стоїть перед країнами, що розвиваються, і переросла в проблему кризи заборгованості.

Криза заборгованості на поверхні виступає як породження руху позикового капіталу, кредитних коштів, що видавалися промислово розвиненими країнами молодим державам. Насправді, її причини значно глибші. Вони охоплюють весь комплекс відносин господарського спілкування між партнерами з приводу руху капіталів, товарів і послуг. У зв’язку з цим за своєю політико-економічною природою криза заборгованості має трактуватися не просто як криза фінансово-кредитних відносин розвинених країн, а молодими державами, а як найузагальненіший вияв кризи всієї системи світогосподарських відносин між ними. І якщо це так, то і вихід з неї в межах існуючої системи нерівноправних відносин неможливий. Отже, для ліквідації кризи необхідна докорінна зміна цих відносин, перебудова їх на справедливих демократичних засадах, встановлення нового міжнародного економічного порядку.

Під міжнародним кредитом розуміють рух позичкового капіталу у сфері міжнародних економічних відносин, пов’язаний з наданням валютних і товарних ресурсів на умовах платності, строковості повернення та забезпеченості. Беручи участь у кругообігу капіталу на всіх стадіях, міжнародний кредит опосередковує його перехід з однієї форми в іншу: з грошової у виробничу, виробничої у товарну і товарної у грошову.

Важливо зрозуміти загальноекономічну природу міжнародного кредиту як особливого виду міжнародної торгівлі, сутність якого полягає у тому, що, коли країна-кредитор надає позику, то вона продає нинішнє споживання за споживання в майбутньому. Країна-позичальник, беручи позику, отримує можливість витратити сьогодні більше, ніж зароблено, в обмін на зобов’язання виплатити компенсацію в майбутньому за теперішнє споживання.

Закріплення за різними країнами статусу позичальників чи кредиторів визначається, з одного боку, наявними виробничими потужностями та дефіцитом внутрішніх фінансових ресурсів, а з другого — відносним їх надлишком та відсутністю сфер найприбутковішого вкладення.

Визначити роль і місце міжнародного кредиту в розвитку сучасних світогосподарських процесів можна через розкриття його функцій, всебічно та детально проаналізувавши кожну з них. До основних функцій, які виконує міжнародний кредит у світовому господарстві, належать:

забезпечення перерозподілу фінансових і матеріальних ресурсів між країнами, що сприяє їх ефективному використанню;

прискорення нагромадження капіталу в межах світового господарства за рахунок використання тимчасово вільних грошових коштів одних країн для фінансування капіталовкладень в інші держави;

прискорення реалізації стабілізаційних програм і трансформаційних перетворень в національних економіках;

фінансування науково-дослідних та інноваційних проектів тощо.

У контексті загальної динамізації усіх форм економічного співробітництва між суб'єктами різних держав значного поширення в міжнародній сфері отримали і кредитні відносини. Це викликано такими факторами, як: інтернаціоналізація виробництва і капіталу, активізація і поглиблення міжнародних економічних зв’язків, зміцнення позицій ТНК, наслідки науково-технічних здобутків, досягнення у сфері комунікаційних технологій тощо.

З погляду класичних схем розрізняють дві основні форми міжнародного кредиту за його цільовим призначенням: зв’язані кредити (вони надаються на конкретні цілі, визначені кредитною угодою, і поділяються на комерційні (для закупівлі певних видів товарів і послуг), інвестиційні (для будівництва певних об'єктів, погашення заборгованості, придбання цінних паперів та ін.), проміжкові (для змішаних форм вивозу капіталу) та фінансові кредити (вони не мають цільового призначення і можуть використовуватися позичальниками на будь-які цілі).

Що ж стосується джерел і умов міжнародного кредиту, то класифікація його форм набагато ширша. За джерелами виділяють внутрішні, зовнішні (іноземні) та змішані кредити. За кредиторами розрізняють приватні, урядові та кредити міжнародних фінансово-кредитних організацій.

Щодо форми кредитування, то існують:

· товарні;

· валютні кредити;

щодо забезпеченості:

· забезпечені;

· бланкові;

за строками.

· надстрокові;

· коротко -;

· середньо -;

· довгострокові.

Виникнення й поширення таких новітніх форм міжнародного кредитування як фірмовий та банківський кредити, а також факторинг, форфейтинг та лізинг, зумовлене, передусім, динамічним розвитком міждержавних торговельних операцій, що потребує їхнього фінансування та обслуговування, враховуючи, в основному, кредитний характер поставок товарів і послуг у сфері міжнародної торгівлі.

На рис. 1.1 наведено структурно-функціональну схему руху позикового капіталу в рамках міжнародних економічних відносин.

Рис. 1.1. Структурно-функціональна схема руху позикового капіталу в рамках міжнародних економічних відносин.

Кожен, хто вивчає проблематику міжнародного кредитування, повинен усвідомити не лише механізм надання позикових коштів, характерний для вищеназваних форм, але й давати їм порівняльну характеристику з погляду суб'єктів, умов, переваг, забезпечення, форми надання кредиту, оформлення кредитної угоди тощо.

Під фірмовим кредитом розуміють позику, яка надається експортером однієї країни імпортеру іншої країни у вигляді відстрочки платежу при реалізації товару чи послуг. Вона має пов’язаний характер, тобто має цільове призначення, закріплене в угоді, а також оформлюється векселем або надається за відкритим рахунком. У разі банківського кредиту позика надається банком у грошовій формі під заставу товарів, товарних документів, векселів тощо та має пов’язаний характер. Хоча банківський кредит номінально не пов’язаний з товаропоставками, проте в окремих випадках може використовувати для кредитування зовнішньоторговельної операції у формі акцептного або акцептно-рамбурсного кредиту.

Під факторингом розуміють купівлю фінансовою компанією грошових вимог експортера до імпортера та їхню інкасацію. У такому разі експортер поступається факторинговій компанії правом отримання платежів від імпортера за поставлені товари. Авансуючи рахунок експортера до настання терміну розрахунку, факторингова компанія кредитує його, при цьому аванс досягає 70−90% суми фактури залежно від кредитоспроможності клієнта, а решта 10−30% зараховуються на заблокований рахунок клієнта після вирахування відсотка за кредитом і комісії за послуги.

Щодо форфейтингу, то це купівля на повний термін на встановлених умовах векселів та інших платіжних і боргових документів, коли в обмін на придбані цінні папери банк виплачує експортеру еквівалент їхньої вартості готівкою з вирахуванням фіксованої облікової ставки, премії за ризик несплати зобов’язань та разового збору за зобов’язання купити векселі експортера.

Під лізингом розуміють різновид орендних операцій, що являє собою довготермінову оренду машин, обладнання, споруд виробничого призначення. При розкритті особливостей лізингу слід охарактеризувати такі їхні різновиди, як фінансовий та оперативний.

Оскільки акумуляція і перерозподіл позичкового капіталу у світовому масштабі здійснюється через світовий ринок позичкових капіталів, то у цьому блоці теми доцільно, насамперед, дати визначення даному поняттю, охарактеризувати функції ринку та з’ясувати його структуру.

Під світовим ринком позичкових капіталів розуміють грошові відносини, які складаються в процесі купівлі-продажу фінансових активів під впливом попиту і пропозиції на позичковий капітал з боку різних країн. В методологічному аспекті дуже важливо зрозуміти економічну природу світового ринку позичкових капіталів. З одного боку, він може розглядатися як частина світового ринку, котрий обслуговує рух факторів виробництва (мова, передусім, про капітал, який є об'єктом купівлі-продажу між окремими країнами з метою фінансування розширеного відтворення і отримання доходів), а з другого — світовий ринок позичкових капіталів віддзеркалює відносини, представлені механізмом залучення заощаджень і перетворення їх в інвестиції, та процес акумуляції вільних грошових ресурсів.

Світовий ринок позичкових капіталів — комплексне й багатофункціональне утворення, що охоплює різноманітні ринки і складається з багатьох інститутів. А зрозуміти закономірності та фактори його розвитку, а також особливості функціонування можна через детальний розгляд структури сучасного ринку позичкових капіталів, яка складається з функціональної, інституціональної, географічної та валютної можливостей.

З погляду функціональної структури виділяють грошовий ринок (сукупність попиту і пропозиції на короткостроковий позичковий капітал) та ринок капіталів (забезпечує здійснення довгострокових інвестицій домогосподарств, фірм та урядів). У свою чергу ринок капіталів поділяється на кредитний ринок та ринок цінних паперів — із диференціацією останнього щодо домінування певного фінансового інструменту (ринок акцій, облігацій та ін.). Географічна структура світового ринку позичкових капіталів відображає рух капіталів між країнами, групами країн, регіонами світу переважно через міжнародні фінансові центри. В аспекті географічної структури виокремлюють традиційні фінансові центри (Нью-Йорк, Лондон, Цюріх, Франкфурт-на-Майні та ін.) та нові фінансові центри (Гонконг, Бахрейн, Панама, Багамські, Кайманові острови тощо).

Що стосується інституціональної структури світового ринку позичкових капіталів, то, характеризуючи її, слід акцентувати на виокремленні таких особливостей, як вкладники (суб'єкти ринку, чиї кошти акумулюються: населення, приватні фірми, банки, страхові компанії, пенсійні фонди та ін.), позичальники (споживачі капіталу: ТНК, державні установи, приватні фірми, міжнародні та регіональні організації) та посередники (акумулятори й постачальники капіталу: транснаціональні банки, фінансові компанії, фондові біржі, центральні та зовнішньоекономічні банки країн, міжнародні та національні фінансово-кредитні установи тощо).

В ході аналізу валютної структури світового ринку позичкових капіталів, що відтворює частку різних валют, в яких здійснюються фінансові операції на ньому, доцільно зосередитися на таких її сегментах, як національний, міжнародний та євроринок кредитних ресурсів. Усебічний аналіз процесів, пов’язаних з інтернаціоналізацією фінансово-кредитної сфери та формуванням світового ринку позичкових капіталів, зумовлює з’ясування особливостей функціонування та розвитку євроринку. Масштаби операцій, що здійснюються на ньому, зумовлюються зростаючою роллю даного сегмента ринку позичкових капіталів, який є вільним від регламентації, що уможливлює надавання користувачам кредитного капіталу на вигідніших, порівняно з національними ринками, умовах. В даному блоці вивчення теми після розкриття сутності євроринку як ринку, на якому здійснюються депозитно-позикові операції у валютах, що вийшли за межі країни-емітента, доцільно з’ясувати найважливіші його механізми, визначити суб'єктів, а також прокоментувати такі основні його риси, як:

відсутність чітких географічних та часових меж;

універсальність ринку зі здійсненням валютних, депозитних, кредитних операцій і операцій з купівлі-продажу акцій і прав на них;

специфіка відсотків ставок, яка полягає в тому, що за депозитами вони вищі, а за кредитами — нижчі від національних через те, що на операції в євровалюті не поширюються системи обов’язкового резервування та податків на відсотки за депозитами. Відсоткові ставки євроринку як змінного елемента включають ставки ЛІБОР (СІБОР, ПІБОР та ін.), а як постійного елемента — премію за банківські послуги — спред;

високі бар'єри входження на євроринок внаслідок його монополізації, коли основні позичальники — центральні банки та уряди країн, а також великі ТНК, тоді, як доступ приватних установ та інвесторів забезпечується міжнародними фінансово-кредитними організаціями, котрі надають їм пільговий доступ на ринок єврокапіталів;

спрощена процедура здійснення угод: телефоном, телексом тощо.

Засвоївши сутність процесів, які супроводжують міжнародний рух позичкового капіталу, необхідно перейти до з’ясування існуючих у міжнародній практиці проблем із зовнішньою заборгованістю країн. Логіка такої послідовності вивчення змісту даної теми викликана тим, що проблеми, які виникають у зв’язку з неможливістю обслуговувати та повернути зовнішній борг, є наслідком надмірного і неврегульованого залучення в країну кредитного капіталу, у тому числі позик міжнародних валютно-фінансових організацій (МВФ, групи Світового банку тощо).

У даному блоці питань доцільно дати визначення поняття «зовнішній борг», засвоїти показники, якими можна оцінити його кількісну та якісну структуру, рівень небезпеки для національної економіки, а також усвідомити фактори, що викликали типове для країн третього світу явище — зростання зовнішнього боргу.

Стосовно зовнішнього боргу, то рівень кваліфікують як суму зобов’язань держави перед зовнішніми кредиторами. Для його оцінки поряд із такими показниками, як абсолютна сума боргу, темпи його зростання і приросту, використовують так індикатори, як: відношення зовнішнього боргу до ВВП країни, зовнішній борг на душу населення, норма обслуговування боргу (відношення суми платежів, яку країна повинна виплатити іноземним кредиторам за певний період часу до суми іноземної валюти, отриманої країною від експорту товарів і послуг) та ін.

Передумови формування та розвитку ринку позикового капіталу

Загальний обсяг зовнішньої заборгованості країн, що розвиваються, на кінець 90-х років був на рівні 2 трлн дол. Проте тягар заборгованості визначається навіть не стільки абсолютним обсягом боргу, скільки сумою платежів для його погашення. їхнім відношенням до валового національного продукту й експорту. Погіршення умов кредитування держав, що розвиваються, останнім десятиріччям супроводжувалося більш швидкими темпами збільшення виплат з обслуговування боргу, особливо відсотків, ніж зростання самого боргу. Саме ця обставина в поєднанні з різким скороченням експорту, погіршенням умов торгівлі, зростанням масштабів нееквівалентності в обміні та посиленням протекціоністських дій транснаціональних компаній не дала можливості країнам, що розвиваються, своєчасно сплачувати заборгованість, призвела до переростання проблеми зовнішнього боргу у кризу заборгованості. З кожним роком ці держави змушені витрачати дедалі більшу частину своїх експортних надходжень на відшкодування боргу і оплату відсотків, що істотно обмежує можливості імпорту ними виробничого устаткування і технологій та негативно позначається на перспективах їхнього економічного розвитку. Так, якщо в 1975 р. країни, що розвиваються, витрачали на відшкодування боргів і сплату відсотків 13 відсотків своїх експортних надходжень, то з 1986 р. — понад 30 відсотків, що значно перевищує критичну межу — 25 відсотків. У Латинській Америці та Африці на південь від Сахари відношення платежів з боргу до суми експорту становить відповідно 41 і 25 відсотків. У деяких країнах, що розвиваються, платежі з боргу навіть перевищують експортні надходження. Тягар платежів з боргу настільки значний, що не лише стримує їх економічний розвиток держав, а й практично не дає можливості підтримувати навіть той злиденний рівень споживання у багатьох з них, який було досягнуто в 70-ті роки. Усе це гальмує і навіть паралізує економічний прогрес країн, що розвиваються, блокує підвищення життєвого рівня населення, відкидаючи його нерідко на багато років і навіть десятиріччя назад.

Країни, що розвиваються, економічно не спроможні сплатити величезні борги і відсотки за них. Вони опинилися у своєрідній пастці. Водночас ситуація, що склалася, реально загрожує і кредиторам, може зумовити ланцюгову реакцію банкрутств, розвал усієї існуючої міжнародної фінансово-кредитної системи, а тому змушує уряди і керівників міжнародних фінансових кіл здійснювати певні заходи щодо лібералізації фінансово-кредитних відносин з країнами, що розвиваються. Остаточно подолати кризу заборгованості не можна без прийняття глобальних і водночас кардинальних політичних рішень, які враховували б інтереси молодих держав і не підривали функціонування всесвітнього господарства, всієї системи світогосподарських зв’язків. Термін «криза заборгованості» цілком придатний для характеристики сучасного стану зовнішньої заборгованості деяких країн Східної Європи, і передусім Польщі в недалекому минулому. Так, протягом 1971;1987 pp. ця країна, отримавши кредити на загальну суму 47 млрд. дол., виплатила за них у рахунок погашення своєї заборгованості 50 млрд. дол. і залишалася ще винною близько 40 млрд. Щоправда, кредитори Польщі за останні роки «подарували» їй значні суми боргу, що призвело до суттєвого зниження загальної зовнішньої заборгованості. Досить неоднозначна ситуація з зовнішньою заборгованістю склалася в Україні, державний борг якої іноземним кредиторам на кінець 90-х років становив 12,5 млрд. дол. США.

Зовнішня заборгованість країн з розвиненою ринковою економікою, хоча і продовжує залишатися значною для деяких держав, усе ж завдяки їхній відносній економічній стабільності не набула тієї гостроти, що для країн, які розвиваються, та держав Східної Європи.

Досить сказати, що, за даними МВФ, валовий (внутрішній і зовнішній) борг усіх разом узятих індустріально розвинених країн світу зріс з 40 відсотків розміру сумарного валового внутрішнього продукту (ВВП) в 1978 р. до майже 70 відсотків у 1994 р. США, наприклад, маючи найбільший у світі розмір ВВП, найзначніші розміри закордонних інвестицій, найбільшу масу своєї валюти за межами країни є водночас найбільшим у світі боржником. За офіційною статистикою державний борг США в 1996 р. перевищив 5 трлн дол. Однак у жодній з розвинених країн проблема заборгованості не стояла і не стоїть на першому плані, оскільки державний борг, якщо він за своїми розмірами не виходить за прийняті параметри макроекономіки, не є чимось загрозливим. Крім того, у розвинених країнах, як правило, більшому чи меншому державному боргу протистоїть більший чи менший борг інших країн-дебіторів.

При оцінці платоспроможності деяких країн використовують показник норми обслуговування державного боргу СНОБ), який визначається відношенням суми платежів, яку країна мас виплатити іноземним державам за певний період СП, до суми іноземної валюти, отриманої від експорту товарів і послуг СВ: НОБ = СП — СВ — 100%.

У міжнародній практиці прийнято вважати, якщо НОБ перевищує 20 відсотків, країна є неплатоспроможною. Показником оцінки загального стану сукупної платоспроможності країн світу або окремого регіону с показник міжнародної валютної ліквідності (МВЛ), який визначається відношенням золотовалютних резервів центральних банків країн світового співтовариства ВР до загальної суми річного імпорту товарів та послуг IP:

МВЛ = ВР * IP * 100%.

Аналізуючи процеси, пов’язані з виникненням проблеми зовнішньої заборгованості, важливо засвоїти чинники, які її зумовили. Серед них найвагомішими є невеликі обсяги внутрішніх заощаджень; від'ємне сальдо за торговельними операціями; значний імпорт капіталу за відсутності власних ресурсів та ін.

До початку 1970;х років сума боргу слаборозвинених країн вважалася відносно невеликою і в основному була представлена кредитами іноземних держав та міжнародних фінансових інститутів (МВФ, групи Світового банку й регіональних банків розвитку). Більшість таких позик надавалися за пільговими умовами, тобто з низькою відсотковою ставкою, і використовувалися на реалізацію конкретних проектів розвитку та оплату імпорту інвестиційних товарів.

Проте вже наприкінці 1970;х та на початку 1980;х рр. становище кардинально змінилося: до процесу кредитування слабкорозвинених країн підключилися і комерційні банки, які, скориставшись надлишками нафтодоларів країн-членів ОПЕК, надавали кредити країнам третього світу для покриття дефіциту платіжних балансів і підтримки експортних галузей.

Незважаючи на те що залучення іноземного капіталу збільшує ресурси економічного розвитку національних економік, за отримані ресурси необхідно розплачуватися. За останні роки їх ціна настільки зросла, що витрати перевищують очікуваний ефект.

Зовнішній борг породжує проблему його обслуговування, яка включає:

амортизацію (виплату основної суми);

виплату відсотків.

Зобов’язання з обслуговування зовнішнього боргу виконуються або за рахунок експортної виручки і скорочення імпорту, або через нові запозичення. За період з 1970 р. до 2002 р. зовнішній борг країн, що розвиваються, зріс з 68,4 млрд. дол. до 2,6 трлн дол., тобто більше, ніж на 2000%. Тільки на обслуговування цього боргу витрати становили на початку 90-х років 169 млрд. дол.

За даними Світового банку, на сьогодні налічується близько.

16 країн із високим рівнем зовнішньої заборгованості, серед яких особливо виділяються Бразилія, Мексика, Аргентина, Венесуела, Польща. Більша частина боргу країн, що розвиваються, припадає на комерційні банки.

Злет міжнародного кредитування припадає на 1974;1979 рр., який і викликав проблему зовнішньої заборгованості. Оскільки кредитні ресурси використовувалися вкрай неефективно, то неухильно зростали труднощі з виплатою боргів. Для погашення старих боргів і виплати відсотків за них країни-боржники вимагали відстрочки платежів і надання нових позик, проте змушені були продовжувати переказувати значні фінансові ресурси своїм кредиторам. За період акумуляції боргу проявилася тенденція до відтоку приватного капіталу з країн-боржників. За період з 1976 до 1985 рр. ці країни втратили 200 млрд. дол. (або 50% позикових коштів), що призвело до практичного призупинення економічного зростання, скорочення доходів і споживання на душу населення в даних країнах.

Вийти із такого становища можна двома способами:

скорочення імпорту, проведення жорсткої податкової та монетарної політики, що гальмує темпи заборгованості;

фінансування дефіцитів рахунків за поточними операціями завдяки залученню нових зовнішніх позик.

Протягом 1980;х р. країни-боржники пішли іншим шляхом, продовжуючи брати нові великі кредити. Внаслідок цього на початок 90-х рр. у деяких з них були від'ємні показники економічного зростання. Відсотки по кредитах досягли 100 млрд. дол. на рік.

На сучасному етапі ці країни опинилися перед необхідністю звернутися по допомогу до стабілізаційної програми МВФ, умови якої включають 4 компоненти:

Скасування або лібералізацію валютного та імпортного контролю;

Зниження обмінного курсу місцевої валюти;

Жорстка внутрішня антиінфляційна програма (контроль за кредитами банків, державний контроль за дефіцитом державного бюджету, контроль за зростанням заробітної плати, зняття контролю за цінами);

Стимулювання іноземних інвестицій і відкритість економіки країни світовому господарству.

Характеризуючи існуючі у світовій практиці механізми розв’язання проблеми зовнішньої заборгованості країн, слід акцентувати увагу і на діяльності Паризького і Лондонського клубів кредиторів. Паризький клуб кредиторів об'єднує 19 країн-кредиторів, а членами Лондонського клубу стали понад 600 комерційних банків-кредиторів. Звичайною для даних неурядових організацій практикою стала реструктуризація зовнішніх боргів країн (пролонгація боргу, подовження пільгового періоду, зменшення відсоткових ставок обслуговування та ін.) а в окремих випадках — їх повне чи часткове списання.

Міжнародні та регіональні валютно-кредитні організації - це установи, які створені на базі багатосторонніх угод між державами. Найважливішу роль серед них у сучасний період відіграють Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР). Останній сьогодні є головною установою Групи Світового банку.

Міжнародна фінансово-кредитна система складається не тільки з міжнародних фінансово-кредитних відносин, а й з інститутів, без яких ці відносини не існували б. Інституціональне забезпечення насамперед зводиться до міжнародних фінансово-кредитних організацій. Серед основних таких інститутів можна назвати Міжнародний валютний фонд (МВФ) і Світовий банк (вірніше, Група світового банку — ГСБ), які ще називаються Бретон-Вудськими інститутами, а також Банк міжнародних розрахунків (БМР) і такі організації з регулювання зовнішньої заборгованості, як Паризький (ПК) і Лондонський (Ж) клуби (рис. 5.5). Окрему, але достатньо помітну, роль на світовому кредитному ринку відіграють регіональні банки: Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР), Азіатський банк розвитку (АзБР), Африканський банк розвитку (АфБР), Міжамериканський банк розвитку (МАБР).

Світовий банк — це міжнародний інвестиційний інститут, заснований (під назвою Міжнародний банк реконструкції та розвитку) одночасно з Міжнародним валютним фондом згідно з ухвалою міжнародної валютно-фінансової конференції, яка відбулася в американському містечку Бретон-Вудсі в 1944 році.

До складу Групи Світового банку входить дві основні самостійні організації:

— Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР);

— Міжнародна асоціація розвитку (МАР).

Серед головних організацій Групи Світового Банку також є ще Міжнародна фінансова корпорація (МФК), Багатостороннє агентство гарантування інвестицій (БАТІ) і Міжнародний центр розв’язання інвестиційних спорів (МЦРІС).

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (The International Bank for Reconstruction and Development) — це спеціалізований заклад ООН з фінансового сприяння в реконструкції та розвитку економік країн-членів. МБРР функціонує з 1945 року. Членами цієї кредитної установи можуть бути тільки ті країни, які вступили до МВФ.

МБРР здійснює свою діяльність у вигляді надання довгострокових позик. Як правило, кредити надаються на термін 15−25 років.

Міжнародний банк реконструкції та розвитку надає позики в основному для:

— розвитку інфраструктури;

— здійснення сільськогосподарських проектів;

— розвитку промисловості, але не більше 20% від загальної суми позики і то в основному на розвиток малого бізнесу.

Міжнародна асоціація розвитку (The International Development Association) — це міжнародна міжурядова організація, яка також, як і МБРР, є спеціалізованим органом ООН Створена у 1960 році для сприяння економічному розвитку найменш розвинених країн шляхом надання їм пільгових кредитів.

Міжнародна фінансова корпорація (The International Finance Corporation) — це також міжнародна міжурядова організація, спеціалізований заклад ООН. Створено в 1956 році для стимулювання приватного підприємництва, головним чином у країнах-членах МФК, що розвиваються.

МФК надає кредити приватним підприємствам і купує цінні папери, не конкуруючи з приватними інвесторами (її частка в акціонерному капіталі не перевищує 20%). МФК сприяє спільним інвестиціям місцевого та іноземного капіталів і вкладає кошти тільки у прибуткові підприємства приватного сектору. Термін надання позики 5−15 років. Рівень процента встановлюється залежно від ставок грошового ринку.

Джерела ресурсів Міжнародної фінансової корпорації:

— статутний капітал;

— продаж участі в кредитах банкам та іншим фінансовим установам;

— перепродаж цінних паперів;

— позики і дотації від МБРР.

Багатостороннє агентство гарантування інвестицій (The Multilateral Investment Guarantee Agency) — це спеціалізована установа, метою якої є заохочення надходження інвестицій у країни, що розвиваються, шляхом їхнього страхування від некомерційних ризиків.

Міжнародний центр розв’язання інвестиційних спорів (International Center for Settlement of Invectment Disputes) — це спеціалізована установа правового спрямування, метою якої є стимулювання приватних інвестицій через урегулювання конфліктів між іноземними інвесторами та місцевими урядами. Створено МЦРІС у 1966 році. До цієї організації входить понад 130 країн.

Важливу роль на світовому ринку позичкових капіталів грає система групових і регіональних міжнародних фінансово-кредитних установ. Особливе місце серед таких установ займає Банк міжнародних розрахунків — БМР (Bank for International Settlement — BIS), заснований у 1930 році, як міждержавна фінансова організація.

Основні завдання БМР:

— сприяння співробітництву центральних банків країн-учасниць;

— надання додаткових коштів для міжнародних фінансових операцій;

виступ у ролі довіреної особи в міжнародних фінансових угодах.

Азійський банк розвитку (АзБР) створено у 1965 році, а операції він здійснює з 1966 року.

Мета створення:

— фінансування програм розвитку азійських країн, що розвиваються;

— сприяння зовнішній торгівлі країн-членів;

— надання фінансової, технічної та економічної допомоги. Стратегічні завдання:

— сприяння економічному зростанню і співробітництва в регіоні Азії та Далекого Сходу;

— зниження рівня бідності;

— поліпшення становища жінок;

— розвиток людських ресурсів, включаючи в царині народонаселення;

— забезпечення раціонального природокористування. Функції:

— надання позик і вкладання власних коштів з метою досягнення економічного та соціального прогресу країн-членів, які розвиваються;

— надання технічної допомоги та послуг експертів у підготовці та здійсненні програм і проектів розвитку;

— стимулювання державних і приватних інвестицій з метою розвитку;

— надання допомоги в координації планів та цілей розвитку.

Африканський банк розвитку (АфБР) створено в 1964 році, а функціонує з 1966 року.

Міжамериканський банк розвитку (МАБР) створено у 1959 році зі штаб-квартирою у Вашингтоні. Наприкінці 90-х років МАБР налічував 46 членів.

Європейський банк реконструкції та розвитку (ЄБРР) створено в 1990 році, а операції здійснює з 1991 року. Штаб-квартира ЄБРР знаходиться в Лондоні.

Чорноморський банк торгівлі та розвитку — ЧБТР (he Black Sea Bank for Trade and Development — BSBTD). Розпочав здійснювати операції з 1999 року.

Паризький клуб (Paris Club) е неформальною урядовою організацією країн-кредиторів. Створено в 1956 році.

Лондонський клуб (London Club) є організацією найбільших банків-кредиторів. На відміну від Паризького клубу, який займається питаннями державних боргів, Лондонський клуб регулює питання реструктуризації приватної заборгованості.

Список літератури

1) Міжнародний фінансово-інвестиційний менеджмент: Конспект лекцій для студ. спец. 7.50 206, 8.50 206 «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності», 8.50 206.01 «Менеджмент митної системи» всіх форм навчання. — К.: НУХТ, 2009. — 83 с.

2) Міжнародний фінансово-інвестиційний менеджмент: Метод. вказівки до вивч. дисципліни та викон. контрол. роботи для студ. спеціальності 7.50 206, 8.50 206 «Менеджмент зовнішньоекономічної діяльності» та спеціалізації 8.50 206.01 «Менеджмент митної системи» напряму 0502 «Менеджмент» усіх форм навчання / Уклад.: С. В. Стахурська. — К.: НУХТ, 2009. — 31 с.