Принцип методологічного індивідуалізму

План Вступ РОЗДІЛ1. Поняття принципу методологічного індивідуалізм

1.1 Індивідуалізм та його природа

1.2 Різниця між індивідуалізмом і не індивідуалізмом

1.3 Основні характерні особливості індивідуалізму, або принципу індивідуалізму РОЗДІЛ 2. Роль принципу методологічного індивідуалізму

2.1 Роль принципу методологічного індивідуалізму в економічних науках

2.2 Роль принципу методологічного індивідуалізму в соціології

Висновок Перелік використаної літератури

ВСТУП Методологічний індивідуалізм — це теоретична конструкція, котра відкриває шлях до адекватного переосмислення новітніх соціоекономічних та суспільно-політичних явищ і трансформацій. Методологічний індивідуалізм виходить з того, що не лише началом, а й системотвірним і водночас креативним ядром суспільної взаємозалежності є людина, яка постає безпосереднім об'єктом всіх сфер діяльності.

Актуальність теми. Проблема теоретичного відтворення наукових парадигм в економічній теорії і філософії науки не є новою. Водночас, не можна сказати, що її дослідження підійшли до тієї межі, коли можна з впевненістю визначити, в яких напрямках потрібно просуватися вперед. Незважаючи на цю обставину, можна зафіксувати певний блок основних питань, які є надзвичайно важливими для подальшого розвитку методологічних принципів економічної теорії. Цей блок охоплює такі проблеми, як взаємодія емпіричного і теоретичного, раціонального та ірраціонального, індивідуального та соціального і, звичайно ж, проблему взаємодії когнітивних і сучасних методологічних підходів до пізнання економічних проблем.

Ступінь розробленості проблеми. Упродовж останніх двох десятиліть у світовій економічній науці відбувається методологічний бум, результатом якого є десятки монографій і сотні наукових статей на рік. Результатом такої інтелектуальної активності стало виокремлення економічної методології в особливу галузь досліджень (наукову субдисципліну) з формуванням відповідного наукового співтовариства. В Україні останнє об'єднало економістів (В.Базилевич, А. Гальчинський, І.Мазур, Ю. Пахомов та ін.), філософів і методологів науки (В.Макаров, Ю. Осипов, З. Скринник, Ю. Павленко, В.Ільїн та ін.), всіх, хто прагне осмислити передумови, тенденції, проблеми і перспективи розвитку економічної науки. Внаслідок цього повинен підвищуватись рівень професійної самосвідомості самих економістів, а також більш адекватне сприйняття нових економічних ідей.

Мета роботи — розкрити принцип методологічного індивідуалізму.

Вона передбачає вирішення таких завдань:

— розкрити поняття принципу методологічного індивідуалізму;

— показати роль принципу методологічного індивідуалізму в економічних науках;

— охарактеризувати роль принципу методологічного індивідуалізму в соціології.

Об'єктом дослідження є індивідуалізм у соціології.

Предметом дослідження є теоретичне та практичне значення принципу методологічного індивідуалізму.

Структура та обсяг роботи продиктовані логікою розкриття теми. Робота складається зі вступу, двох розділів, висновків та переліку використаної літератури. Повний обсяг становить 33 сторінки комп’ютерного тексту.

методологічний індивідуалізм суспільство

Розділ 1. ПОНЯТТЯ ПРИНЦИПУ МЕТОДОЛОГІЧНОГО ІНДИВІДУАЛІЗМУ Будь-яку поведінку людини в суспільстві слід вважати певним проявом суспільної реальності. Така реальність є цілісною сукупністю напрацьованих в історико-культурному процесі багатьох найрізнобічніших сенсовизначальних знаків та символів, оточених відповідними реаліями, що організують та відтворюють її. Вони, екстеріоризуючись, неначе виходять за межі людської реальності і стають відносно самостійними утвореннями — різноманітними принципами й царинами людської життєдіяльності. Соболєва Н.І. Соціологія суб'єктивної реальності. — К., 2002.

Саме з таких позицій можна розглядати принципи індивідуалізму та (або) колективізму як такі, що виступають певними засадами розуміння й побудови суспільної реальності для людини та тлумачення людини в цій реальності. Особливо цікавим є віддзеркалення цих принципів у відтворенні суспільної реальності на рівні механізмів людського мислення, тобто процес, пов’язаний з ментальним феноменом.

Соціально-філософська думка не одне століття цікавиться питаннями сутності індивідуалізму/колективізму як принципів побудови суспільної реальності та визначення місця й ролі людини в ній, але актуальні вони й досі. Свідченням цього є відповідні дослідження зарубіжних та вітчизняних філософів, соціологів, соціальних психологів, економістів тощо. Свобода: сучасні виміри та альтернативи. — К., 2004. Липовецки Ж. Эра пустоты: Эссе о современном индивидуализме. — СПб., 2001.

Посилаючись на різноманітні визначення поведінки людини в суспільстві (наприклад, поведінка — активність соціального суб'єкта, спрямована на реалізацію здатності особи орієнтуватися на мету розвитку, виявлення ініціативи, формування пошуку способу життя), Соціологія: Короткий енциклопедичний словник. — К., 1998. слід виокремити ту їх особливість, що поведінковий феномен так чи інакше спирається на принцип локальної дії особи в певних ситуаціях, тобто на феномен індивідуалізму як суспільний феномен. Індивідуалізм виступає одним з найфундаментальніших принципів самовідтворення людської поведінки і, отже, формування ментальності людини, тобто віддзеркалення цього на рівні мислення. Індивідуалізм посідає провідне місце не стільки при формалізованих типологіях поведінки й мислення (ментальності), скільки при змістовному їх аналізі. Розуміння принципу індивідуалізму в означеному контексті відбувається в зіставленні його зі своїм у певній мірі антагоністом — принципом колективізму.

1.1 Індивідуалізм та його природа Поняття «індивідуум», «індивідуальність», «індивідуалізм» не є тотожними. Індивідуум — це особа конкретної людини, сукупність притаманних їй констант; постійно трансформуючись під впливом зовнішніх обставин, індивідуум завжди дорівнює самому собі. Індивідуальність — є категорією, що описує людське «Я» як термін раціонального мислення; як певну структуру, сутність людського «Я», що тотожна іншим «Я» людини як такої. Індивідуумність слід розглядати у його зв’язку з індивідуальністю. Індивідуалізм відомий з прадавніх часів, в основному як негативна риса окремої людини. Пізніше він стає синонімом до суб'єктивізму, номіналізму, егоїзму, анархізму; всі ці напрями соціально-філософської думки роблять самоціллю людської діяльності окрему людину на противагу цінностям, в яких самоціллю є група, колектив, суспільство. І, врешті-решт, індивідуалізм перетворюється на феномен, на самостійний напрям соціальної думки. Індивідуалізм стає неодмінним атрибутом суспільної реальності, соціальна філософія принцип індивідуалізму вважає суттєвим механізмом її існування й відтворення.

Індивідуалізм (від франц. individualisme, від лат. individuum — неподільне) — це принцип, згідно з яким стверджується первинність та пріоритетність індивідуума. Це — тип світогляду, в основі якого лежить протиставлення окремого індивідуума суспільству, що включає широкий діапазон орієнтацій. Большой энциклопедический словарь. — М., 1977. Індивідуалізм — світоглядна орієнтація, ядром якої є принцип свободи індивіда, що реалізується в усіх сферах життя (наприклад, у політиці - в формі демократії, що являє собою індивідуалізм політичної свободи й права; в економіці - у вільному приватному підприємництві тощо). Індивідуалізм можна тлумачити як теоретичний і практичний: теоретичний (метафізичний) — визнання самостійного існування індивідуальних психічних одиниць, що не поглинаються і не знищуються загальним світовим цілим у будь-якій його формі (типовим представником таких поглядів у філософії можна вважати Г. В.Лейбніца з його монадологією); практичний — взагалі твердження та обстоювання людської індивідуальності проти різних природних й історичних груп і установ, які можуть її придушувати. Большой энциклопедический словарь. — М., 1977.

Індивідуалізм не є тільки спрощеним запереченням протилежного феномену колективізму. Колективність, суспільність людини є, бо люди ніколи не існували і не можуть існувати у вигляді окремих ізольованих істот. Принцип індивідуалізму — це інше: концептуальний принцип розуміння (й описування) місця й ролі людини в суспільному цілому.

Індивідуалізм означає свідоме прагнення (що зводиться в більш-менш послідовну доктрину) до того, щоб одиничні людські істоти стали безумовними господарями свого життя, зі звільненням їх від усіляких примусових суспільних зв’язків. В історичному сенсі індивідуалізм має виправдання як ілюстрація тієї історичної ситуації, що людство духовно переросло примусові зв’язки, які накладаються на нього ззовні. Суспільний прогрес людства полягає, зокрема, і у тому, що початкові природні зв’язки перетворилися спершу на примусові суспільні установи, а потім усе більше трансформуються у взаємовідносини людини із суспільством, що створюються принципом індивідуалізму.

Отже, немає жодних підстав протиставляти індивідуальний елемент суспільному, як два ворожі й такі, що виключають один одного начала. Індивідуалізм (як і «колективізм») — це лише моделі взаємодії людини та суспільства. Індивідуалізм — це тип суспільної поведінки, форма й принцип соціальної адаптації людини в суспільстві; або «община», «колективізм», або «індивідуалізм». Індивідуалізм і общинність — різні полюси соціальної дійсності, за якою стоять історичні, соціокультурні й інші, передусім економічні, чинники розвитку людства. Нині у світовій економіці домінує полюс індивідуалізму. «Нова історія зрозуміла свободу як індивідуальність» (М.Бердяєв). Бердяев Н. А. «Новое Средневековье». — М., 1989. — С. 73.

Слід зауважити, що людство має різні підходи до розуміння «спілкування» людини зі світом. Світова соціально-філософська думка називає, умовно кажучи, дві узагальнені моделі тлумачення людини (а, отже, і моделі ментальності) щодо критерію «індивідуалізм»: західну і східну. Східний варіант уписування людини в світ та в суспільство — і, відповідно, східний варіант ментальності - полягає у визначенні залежності індивіда від суспільства та його належності до певної соціальної групи, в сприйнятті особи як сукупності різноманітних «кіл обов’язків» (наприклад, в Японії - до імператора, до батьків, до людей, до самої себе). Щодо західного варіанта. В європейських мовах слово «Я» означає «індивідуум», «особистість»; японською мовою слово «дзибун» (еквівалент європейського «Я») означає «моя частина». Людина дивиться на себе як на частину якоїсь спільноти, позбутися можливості вважати себе такою частиною означає, по суті, втратити «Я», що сприймається людиною як психологічний шок. Традиційна японська ментальність є неіндивідуалістичною. Західна культурна традиція тлумачить «Я» людини як суб'єкта власної життєдіяльності, а життя — поле битви, де конкретна людина реалізує свої інтереси й принципи.

1.2 Різниця між індивідуалізмом і неіндивідуалізмом

Історично общинна свідомість була першою і тривалий час єдиною формою свідомості людства. У первісному суспільстві людина як індивідуум сама майже нічого не вирішує, за неї вирішують боги. «Наші предки не знали уведеного нами у вживання слова „індивідуалізм“, бо в їх часи не було індивіда. Це був колективний індивідуалізм, який підготував шлях до відомого нам зараз справжнього індивідуалізму» (А.Де Токвіль). Андреева Г. М. и др. Современная социальная психология на Западе (теоретические направления). — М., 1978. — С. 138. Поступово відбуваються суспільні зміни, що приводять до суттєвого зростання особистої свободи людини. Вже не община, а часто індивідуальний розум відшукує відповіді на запитання життя. Виникає те саме «Я» людини, яке сучасна людина так любить і цінує як своє основне надбання. Вона вільна вибирати собі способи — життя, мислення, відчування, вірування, одягання, харчування тощо.

Принцип індивідуалізму як принцип організації суспільної реальності - це основний зміст історико-філософської ідеї «вільної людини» у «вільному суспільстві», яка є присутньою в різних філософських, історичних, соціально-політичних й інших суспільних теоріях.

М.Вебер виникнення в західному суспільстві промислової епохи, становлення в ньому економіки, народження цивілізованого типу «економічної» людини (у вигляді культурного архетипу підприємця), а отже, і становлення засад економічної ментальності, пов’язує із релігією протестантизму. Протестантизм надав суспільно-нормативну санкцію на буржуазно-підприємницьку діяльність, дав поштовх формуванню підприємницького середовища, сприяв народженню самого «підприємницького духу», формуванню протестантської господарської етики індивідуальної праці, приватної ініціативи й особистої відповідальності. Стверджується новий тип людини — зацікавленої самостійно стверджувати себе в світі й суспільстві, здатної боротися за своє місце в житті. Духовний індивідуалізм протестантизму — це переддень ментальності індивідуалізму подальших епох. Такий історико-культурний індивідуалізм, і, передусім, індивідуалізм соціально-економічний, означав колосальне вивільнення людської активності. Індивідуальне рішення та індивідуальна дія стають вихідною передумовою всієї діяльності людини та останнім підгрунтям усіх її вчинків. Людина має діяти, на свій власний страх й ризик, домагатися своїх цілей, обстоювати своє власне існування. Етап становлення переживали найфундаментальніші принципи, ази індивідуалістичної економічної ментальності. Людина — реальний суб'єкт суспільства.

В.Зомбарт, в полеміці з М. Вебером, стверджує, що всі засади економічного індивідуалізму були закладені ще до протестантизму, вже практиками католицтва, більш того, корені розвитку «духу індивідуалізму» йдуть від іудаїзму. Релігія Талмуду ніколи не містила ідеалу бідності, а, навпаки, проповідувала ідеал торговельної свободи. Становлення індивідуалістичної культури Зомбарт пов’язує також з трьома історично зумовленими ідеальними типами, що в різних ракурсах представляють господарського організатора індустріальної епохи: «підприємець», «міщанин» і «бюрократ» (йдеться саме про тип дії, а не про міський прошарок). Невблаганна жага грошей «міщанина», а отже, з його боку економічний розрахунок та ощадливість, завзята праця та накопичення особистих активів, що сприймається як глибоко приватна справа, прагнення до формальної незалежності, індивідуалізм, що межує із замкнутістю у своєму локальному мікросоціумі. «Бюрократ» теж є «індивідуалістичною» людиною, хоча й носієм іншого духу, для нього праця, націлена на добування прибутку, є способом власного кар'єрного просування вгору сходами ієрархічних організацій, рухають ним також власні індивідуалістичні інтереси. «Підприємця» відрізняє спрямованість на інновацію, мотив прагнення до самореалізації за допомогою власного соціально-економічного проекту, це — реалізація принципу індивідуалізму в найбільш чітко вираженому суспільному сенсі.

Слід зазначити, що індивідуалізм сучасного соціально-економічного суб'єкта зазнав певних змін порівняно з індивідуалізмом попередньої індустріальної епохи. Т. Парсонс, наприклад, назвав сучасний індивідуалізм інституціоналізованим. Parsons Т. On Institutions and Social Evolution. — Chicago-L., 1982. — С. 328. Там, де «панує дух рівності, де ідеї цінуються вище, ніж положення на ієрархічних сходах» і йдеться про «якісно нову моральну домовленість між індивідом, компанією й суспільством», конкуренція між людьми стає конкуренцією їх творчих здібностей.

Повернемося до індивідуалізму/колективізму як стрижня поведінки, і відповідних характеристик ментальності. На думку Ф.А.Хайєка, термін «індивідуалізм» постраждав найбільше порівняно з іншими термінами соціальної філософії та соціології. Хайек Ф. А. Индивидуализм и экономический порядок. — М., 1998. Ним часто зловживали, неправильно використовували, викривлено тлумачили. Індивідуалістом називали і особу, що не бачить необхідності у підпорядкуванні колективній волі, і філософію необмеженої особистої свободи. Інтелектуальна традиція, до якої належить поняття індивідуалізму, і яка запровадила у соціальну філософію так званий принцип методологічного індивідуалізму, почалась з Дж. Локка, Б. Мандевіля, Д. Юма, Ж. Ж. Руссо й інших, на повну силу він уперше заявив про себе у працях Дж. Такера, А. Фергюсона, А. Сміта, Е. Бьорка, А. де Токвіля й інших. R.Bisset. Life of Edmund Burke (2d ed., 1800), II, 429; Dunn W.C. Adam Smith and Edmund Burke: Complimentary Contemporaries // Southern Economic Journal (University of North Carolina), Vol. VII, No. 3 (January, 1941); Alexis de Tocqueville. Democracy in America, trans. Henry Reeve (London, 1864); Локк Дж. Опыт о человеческом разумении // Соч.: В 3 х тт. — М., 1985. — Т. 1; Лейбниц Г. Новые опыты о человеческом разумении // Соч.: В 4-х т. — М., 1983. — Т. 2. А. Токвіль, наприклад, визначає індивідуалізм як «зважене та спокійне почуття, яке спонукає громадянина ізолювати себе від маси собі подібних і… створивши для себе в такий спосіб маленьке суспільство, людина перестає непокоїтися про все суспільство в цілому».

1.3 Основні характерні особливості індивідуалізму, або принципу індивідуалізму Передусім принцип індивідуалізму — це теорія суспільства, спроба зрозуміти сили, що визначають суспільне життя людини, і тільки потім — це низка політичних, моральних, естетичних й інших максим, що виведені з такого уявлення про суспільство. «Чим індивідуалізм не є - як раз тим, чим його звичайно вважають: системою відособленого існування та апологією егоїзму» (А.Шатц). L’Individualisme economique et social. — Paris, 1907. — С. 558. Якщо це було б не так, тоді індивідуалізм дійсно не міг би нічого додати до розуміння суспільства та суспільної природи людини. Основне твердження зводиться до такого: пояснення соціальних феноменів слід здійснювати через критерій індивідуальних дій, звернених на інших людей й суспільство в цілому. Індивідуалізм є результат філософського номіналізму, тоді як колективістські теорії сягають корінням традиції «реалізму», або, як стверджував К. Поппер, «есенціалізму». Індивідуалізм зовсім не заперечує значимість колективних цілісностей. Але соціальні цілісності (суспільство в цілому) не можуть мати буття самостійно від індивідів, що їх складають.

Індивідуалізм — це певною мірою те, що, наприклад, в етології (науці про психологію поведінки тварин) називається принципом територизму. Територизм (він найбільш проявляється у не стадних, «індивідуалістичних» тварин) — це прагнення зберегти, збільшити і збагатити свою територію як фізично (просторово, матеріально), так і психологічно. Можна провести паралель між територією у тварин і, наприклад, приватною власністю в індивідуалістичних суспільствах: приватна власність окремої людини — це надбання, примноження й збереження власної незалежної території. Ієрархічність же — властива колективним, стадним тваринам, і, отже, не-індивідуалістичним, колективістським суспільствам; є прагненням до підвищення власного статусу всередині певного колективу із відповідними візуальними проявами цього статусу (нагороди, власний водій, дача тощо).

«Твоє право махати гарячою сковорідкою закінчується там, де починається моє обличчя», — каже філософія індивідуалізму. Як результат, принцип індивідуалізму створює певні механізми (перш за все економічні), за якими функціонує та розвивається суспільство.

В основі механізмів функціонування суспільства лежить людська діяльність. Дія — річ реальна. Для людини діяльність — суть її існування, засіб збереження життя. Людська діяльність походить з того ж джерела, що і людське мислення. Вони є двома аспектами того ж самого. Діяльність є галуззю мислення; мислення шляхом логічних міркувань прояснює суттєві характерні риси діяльності. Вони — діяльність та мислення — співвідносяться через феномен ментальності. Немає такої діяльності, де засоби й цілі, витрати й результати не були б чітко прояснені мисленням. Тільки шляхом використання певних схем процесу мислення (ментальних схем) людина має змогу отримати здатність діяти.

Як зазначалося, принцип індивідуалізму не заперечує значимості колективних цілісностей. Усі дії в суспільстві здійснюються індивідами; колективне завжди проявляться через них. Шлях до розуміння колективних цілісностей лежить через аналіз діяльності окремого індивіда. Крім діяльності індивіда, не існує іншого субстрату суспільства. Колективне ціле — певний аспект діяльності різних індивідів і як таке є реальністю. Віра у те, що колективне ціле можна зробити видимим, ілюзорна. Воно завжди не видне, його пізнання — то завжди результат розуміння значень, які люди, що діють, надають своїм діям.

Колективізм — означає певну установку індивіда коритися, підпорядковуватися інтересам цілого, будь то родина, держава, всесвіт чи будь-яка інша субстанція. Колективне як ціле при цьому виступає цілісним самодостатнім феноменом. Ще давньогрецьким філософом Платоном був сформульований принцип колективізму як принцип організації суспільного цілого: «Усе, що виникло, виникає заради цілого. Буття це виникає не заради тебе, а, навпаки, ти — заради нього. Бо будь-хто робить усе заради цілого, а не ціле заради частини». Платон. Законы // Поппер К. Открытое общество и его враги. — М., 1992. — Т. 1. — С. 138. Будь-яка діяльність людей є спільною, але колективність не зводиться лише до спільної діяльності, а є певною специфічною якістю останньої. Спільність можна розуміти як колективність лише за певних умов, за наявності певних засад її утворення.

Поняття «колективність» та «колективізм» не є повністю тотожними. Колективізм — це форма вираження колективності, яка проявляється в сфері ідеології та індивідуальної й соціальної психології, а також є принципом організації колективних форм життєдіяльності суспільства і людини. Колективізм виступає як певна якісна характеристика суспільної та індивідуальної свідомості (й ментальності); колективність же є цілісною імперативною якістю, що проявляється у різних видах суспільних відносин. «„Колективність“ фіксує широкий клас явищ у соціальному просторі та в історичному розвитку, тоді як поняття „колективізм“ більш прив’язане до якості способу життя». Суименко Е. И. Диалектика становления и развития отношений коллективизма. — К., 1988. — С. 30. Слід також зауважити, що в літературі використовуються такі конкретні розуміння колективності, як «природна колективність», «уявна (ілюзорна) колективність», «функціональна колективність» тощо.

Колективізм — це певний, цілком визначений соціальний механізм, на засадах якого відбуваються процеси творення та відтворення суспільної реальності. І передусім це стосується економічної, господарської сфери, місця й ролі індивідуальної людської праці в системі матеріального виробництва суспільства. Цей механізм протистоїть індивідуалістичним механізмам організації соціально-економічної сфери, коли діяльність окремої людини (суб'єкта господарської активності), а не певних колективних утворень виступає самодостатньою ланкою системи суспільного матеріального виробництва. Показово, що сучасні соціальні мислителі, зокрема О. Тоффлер, висувають концепцію демасифікації суспільного виробництва в сучасному світі, і, отже, світової культурної тенденції руйнування колективізму як такого.

Таким чином, для соціально-філософського знання висвітлення сутності співвідношення колективізму та індивідуалізму як засадничих принципів, що лежать у підвалинах механізмів утворення суспільства та механізмів активності людини в ньому, завжди в центрі особливого інтересу. При цьому і колективізм, і індивідуалізм, явно чи неявно, безпосередньо чи опосередковано, є представленими в сучасних концепціях щодо відносно нового для соціальної філософії поняття «ментальності». Бондаренко О. В. Особливості соціально-філософського дослідження ментального феномену в аспекті «індивідуалізм — колективізм» / Мультиверсум. Філософський альманах. — К.: Центр духовної культури Концепція суспільства в індивідуалізмі. Індивідуалістичні теорії соціальної взаємодії

Розв’язання останньої проблеми, зафіксованої критиками функціоналізму, узяли на себе представники методології індивідуалізму Дж. Хом, а не, Дж. Лінд, Г. Блумер та ін. Основна ідея методології індивідуалізму зводиться до наступного: усяке соціальне явище, у тому числі й громадське життя, може бути пояснене через сукупність індивідуальних дій. Отже, завдання соціологічної науки складається, насамперед, у поясненні, що таке індивідуальна дія і що таке сукупність індивідуальних дій.

З погляду представників індивідуалізму, схема дії містить у собі наступні елементи:

— діюча особа, тобто індивіда чи групу;

— залученість до ситуації, яка характеризується наявністю визначеної частки примусу;

— переслідування будь-якої мети через дію;

— маніпулювання ресурсами для досягнення мети;

— більш-менш чітко визначена поведінка.

Що ж таке сукупність індивідуальних дій? Пояснення цьому явищу пропонує ряд теорій соціальної взаємодії. Однією з таких теорій є теорія соціального обміну американського соціолога Дж. Хоманса. Джордж Хоманс звертає увагу на вплив на поведінку людей винагород і витрат. Він сформулював наступні положення своєї теорії:

1) Чим частіше учинок винагороджується, тим частіше він повторюється.

2) Якщо в минулому одержання винагороди відбувалося у визначеній ситуації, то люди прагнуть створити таку ж ситуацію.

3) Якщо винагорода велика, то люди, щоб її одержати, готові платити більше, ніж при малій винагороді.

4) Коли потреби людини майже цілком задоволені, вона у меншій мері прагне прикладати зусилля для їхнього задоволення.

Модифікацією теорії обміну Дж. Хоманса є теорія справедливого обміну Дж. Адамса, Дж. Уолстера та ін. Ця теорія сформульована також у вигляді системи постулатів:

1) Індивіди завжди прагнуть до максималізації особистих вигод, яка випливає з егоїстичної природи людини.

2) Групи збільшують колективні вигоди, обмежуючи індивідів і домагаючись «справедливих» відносин.

3) Індивіди, що виявляють свою участь у «несправедливих» відносинах, відчувають психологічний дискомфорт.

4) Чим сильніше сприймається «несправедливість», тим сильний дискомфорт і інтенсивніші спроби відновити «справедливі» відносини.

Таким чином, центральне місце в цій теорії займає категорія «справедливе відношення», обумовлена як пропорційність внесків і результатів учасників взаємодії. Досягнення соціальної справедливості підноситься прихильниками цієї теорії як головний стимул дії індивідів і груп. Іншою теорією, яка базується на методології індивідуалізму, є символічний інтеракціонізм (англ., interaction — взаємодія). Найбільш видні представники символічного інтеракціонізму — Джордж Мід та Герберт Блумер. Дж. Мід стверджував, що поведінка індивіда — це реакція на поведінку іншого індивіда. Людські істоти живуть у світі значимих об'єктів. Значення виникають тільки в процесі соціальної взаємодії. Різні соціальні групи виробляють різні світи, і ці світи міняються, коли складові їхні об'єкти змінюють своє значення.

Відповідно до символічного інтеракціонізму, взаємодія між індивідами є безупинним діалогом, у процесі якого люди просліджують, інтерпретують наміри один одного і реагують на них. Інтерпретація стимулів полягає у встановленні зв’язку, стимулу із символом і виборі відповідної реакції на основі осмислення цього символу. Установлення соціального зв’язку, комунікація стають можливими завдяки тому, що люди надають те саме значення даному символу. За Дж. Мідом, соціальне «Я» містить у собі два моменти: власне «Я» і «Ми». Власне «Я» — це індивідуальна свідомість. «Ми» — це індивідуальна свідомість в очах інших, чи, інакше кажучи, завдання, поставлене через «Я» іншим «Я». «Я» — це завжди діалог «Я» і «Ми». «Я» оцінює свої дії через внутрішнє освоєння «Ми». Таким чином, суспільство виявляється як би усередині «Я». Соціальне «Я» стверджується в сукупності процесів міжіндивідуальної взаємодії.

Багатство і своєрідність закладених у тій чи іншій особистості реакцій, способів діяльності, символічних змістів залежить від розмаїтості І широти систем взаємодії, у яких вона присутня.

Таким чином, у поясненні питання, що таке суспільство, які механізми його утворення і функціонування, соціологія розташовує поруч методологічних підходи, які нерідко погоджуються один з одним, але можуть вступати й у протиріччя. Однак усі концепції суспільства надають найважливішого значення у формуванні його як цілісної системи ролі культури. Загальна соціологія — Примуш М.В.

Розділ 2. РОЛЬ ПРИНЦИПУ МЕТОДОЛОГІЧНОГО ІНДИВІДУАЛІЗМУ

2.1 Роль принципу методологічного індивідуалізму в економіічних науках Важливе значення у контексті пошуку сучасних підходів до вивчення фактів економічного життя є принцип методологічного індивідуалізму. Він формується у працях представників австрійської школи (маржиналізму). Засновник та ідеолог австрійської школи К. Менгер в 1871 р. запропонував таке тлумачення економічного дослідження поведінки людини: «Теоретична наука про народне господарство займається не викладанням практичних порад для господарської поведінки, а встановленням умов, при яких люди виявляють передбачливу діяльність, спрямовану на задоволення своїх потреб». Менгер К. Основания политической экономики // Австрийская школа в политической экономии. — М.: Изд-во «Экономика», 1992. — С. 36. К. Менгер намагається уникнути конфліктів економічної науки, які стали об'єктом критики наприкінці XIX ст. Він звертається до аналізу поведінки конкретної людини, але починає цей аналіз з оцінювання багатства як корисності, а також починає обґрунтовувати об'єктивні закони людської поведінки. При цьому він розглядає закономірності поведінки людини в галузі економіки у відриві від інших сфер суспільного життя.

Діяльність людини, згідно з К. Менгером, є системою різнорідних знань, прагнень: турбота про задоволення потреб, які «є найбільш важливими із всіх людських прагнень»; Менгер К. Основания политической экономики // Австрийская школа в политической экономии. — М.: Изд-во «Экономика», 1992. — С. 59. передбачливість; знання про майбутнє і здатність зіставляти майбутню потребу і сьогоднішній стан справ, можливості залучення благ для задоволення майбутньої потреби. Всю економічну систему — обмін, ціни, гроші, капітал і відсоток — викладаємо далі як застосування цих принципів поведінки людини. Такі основні загальні засади формування принципу методологічного індивідуалізму.

Сьогодні проблему відродження принципів індивідуалізму потрібно розглядати у контексті закономірностей сучасної епохи, яка по суті сама собою зміщує акценти у бік актуалізації індивідуальних начал суспільних трансформацій. Це позначається і на структурі наукових досліджень: інноваційно-гуманістичне оновлення теорії суспільного розвитку де-факто відбувається на основі реабілітації логіки методологічного індивідуалізму.

Прийнято вважати, що витоки економічного індивідуалізму в економічній теорії сягають праць А. Сміта, у яких вихідною ланкою аналізу є людська праця, її продуктивність. У центрі економічної системи А. Сміта є homo oeconomicus — «економічна людина», якій належить ексклюзивне право приймати самостійні рішення і яка, керуючись у своїй діяльності особистими інтересами, діє раціонально. І все ж таки, обґрунтування А. Смітом місця і ролі людини в системі економічних відносин і сучасні визначення принципів індивідуалізму істотно різняться між собою.

Безперечно, заслуга А. Сміта полягає в системному обґрунтуванні homo economicus — економічної людини як основного суб'єкта економічного процесу. Однак, це лише один із аспектів методологічного індивідуалізму, в якому самоціль розвитку — це людина, і де людина виступає не лише як основний суб'єкт економічної діяльності, а й її безпосередня самоціль. Йдеться, таким чином, не лише про заслуги, а водночас і про принципові, як на сьогодні, обмеженості класичної школи економічної думки, які потрібно враховувати.

Завдяки принципу методологічного індивідуалізму радикально розширилося предметне поле економічної методології, котре охопило нині широкий спектр не лише власне методологічних, але й філософських проблем економічної науки. Це вже не тільки теорія методу, котра фокусує увагу на інструментальному аспекті наукової діяльності - економічна методологія долучила в коло своїх інтересів спочатку епістемологічну проблематику (аналіз економічного знання і пізнання), а потім і онтологічну, пов’язану з метанауковими (філософськими, етичними, ідеологічними і т.д.) уявленнями про саму економічну реальність". Ананьин О. И. Экономическая наука в зеркале методологи // Вопросы философии. — 1999. — № 10. — С. 137. Подібна трансформація в галузі економічної методології, на прикладі методологічного індивідуалізму, є відображенням масштабних тенденцій, які визначили і визначають «інтелектуальний клімат» сучасності.

2.2 Роль принципу методологічного індивідуалізму в соціології

Зазначимо, що на основі відродження методологічного індивідуалізму відтворюється людиноутверджувальна, гуманістична лінія аналізу загальноісторичного, зокрема й економічного, процесу. Саме з таких методологічних позицій виходив один із видатних мислителів-гуманістів XX ст. Е. Фромм, який писав: «Історія людства — це історія дедалі більшої індивідуалізації й водночас дедалі більшої свободи особи». Фромм Э. Бегство от свободы. — М.: Изд-во «АСТ», 1998. — 234 с. — С. 76. Виходячи з цього постулату, утвердження свободи та індивідуальності людини Е. Фромм розглядав як «найвищу мету, яка не може бути підпорядкована іншим, нібито достойнішим цілям». Фромм Э. Бегство от свободы. — М.: Изд-во «АСТ», 1998. — 234 с. — С. 74.

Адекватно реагує на це й теоретична думка. Нині, зазначає Ж. Рюс, «принцип методологічного індивідуалізму слід вважати за фундаментальний принцип не лише в економіці, а й у всіх суспільних науках: історії, соціології, а також у політології і в демографії». Гальчинський А. С. Криза і цикли світового розвитку. — К.: Вид-во «АДЕФ-Україна», 2009. — 432 с. — С. 336. Йдеться про принципи, відповідно до яких «всяке соціальне явище виступає як результативна дія, складена з індивідуальних поведінок. Кожне суспільне явище — це результат взаємодії сукупності індивідуальних поведінок». Гальчинський А. С. Криза і цикли світового розвитку. — К.: Вид-во «АДЕФ-Україна», 2009. — 432 с. — С. 336−337. І все ж таки наразі немає підстав констатувати, що теорія методологічного індивідуалізму достатньо втілена в суспільних, зокрема й економічних, дослідженнях. У такому разі може йтися головним чином про теоретичну, філософсько-методологічну конструкцію, яка лише відкриває шлях до адекватного переосмислення новітніх економічних та суспільних трансформацій.

Розглядаючи місце концепту методологічного індивідуалізму в сучасній економічній теорії, неможливо не звернутися до історичних аспектів, які призвели до його формування. При цьому потрібно звернутися до аристотелівської проблеми «начала» наукового аналізу суспільних процесів. Таким началом є людина. Власне, потрібно починати з наукових досліджень великих античних філософів, зокрема з формули Протагора: «Людина — міра всіх речей». Її було обґрунтовано ще у V ст. до н.е., коли суспільствознавство утверджувало свої основи, базуючись на пізнанні людини як головного суб'єкта соціокультурних і господарських відносин. Ставитися до кожної людини як до мети і ніколи лише як до засобу — такою є знаменита формула І.Канта, що уточнює цю позицію. Йдеться про методологічну конструкцію: індивід — суспільство (цивілізація), у якій не лише началом, а й центром саморозвитку визначається людина.

Виходячи з цього, зазначимо: методологічний індивідуалізм — це та ж сама взаємозалежність. Це методологія, яка обґрунтовує місце і роль людини в системі суспільного (зокрема економічного) розвитку, гуманістичні засади цього процесу. Ключовою у відповідній методології є проблема взаємозв'язку і взаємозалежності індивід — суспільство. Методологічний індивідуалізм виходить з того, що не лише началом, а й системоутворювальним і водночас креативним ядром цієї взаємозалежності є людина. У класичній праці П'єра Тейяра де Шардена «Феномен людини» людину розглянуто як «центр перспективи» і водночас як «центр конструювання» відповідної перспективи, генератор її енергетичного потенціалу, «вісь еволюції». Як рефлексуюча істота людина виявляє спроможність зосередитися на самій собі й оволодіти «самою собою». Подібні акценти розставлені і в працях інших мислителів, зокрема Л. фон Мізеса і Ф. фон Гаєка. Гаєк Ф.А. Індивідуалізм істинний і хибний // Консерватизм: онтологія. — К., 1998. — С. 223−230. Останній вказує на те, що «основною рисою індивідуалізму є повага до особистості як такої, тобто визнання абсолютного суверенітету поглядів та схильностей людини у сфері її життєдіяльності, якою б специфічною вона не була, і переконаннях у тому, що кожна людина має розвивати притаманні їй обдарування». Гаєк Ф.А. Індивідуалізм істинний і хибний // Консерватизм: онтологія. — К., 1998. — С. 38.

Варто наголосити і на тому, що індивідуалізм, який свої витоки має у християнській та античній філософії, вперше отримав найбільш повне тлумачення в епоху Ренесансу. Саме індивідуалізм у його цілісності поклав початок фундаментальним світоглядним цінностям західної цивілізації, для якої принципи гуманізму та свободи, вільного розвитку особистості стали найвищим пріоритетом буття. Водночас значущим є конкретно-історичний підхід до визначення принципів методологічного індивідуалізму: кожна епоха посвоєму відбиває їх специфіку. У цьому контексті потрібно розуміти адекватну конкретно-історичним умовам етапну послідовність втілення логіки індивідуалізму в методологію економічного аналізу, не протиставляти у зв’язку з цим неоднозначні, часто суперечливі позиції та оцінки окремих шкіл та напрямів економічної думки, а виходити з принципу наступності в обґрунтуваннях та утвердженні відповідних постулатів.

Серед попередників цієї теорії також можна назвати й І.Бентама та інших ліберальних мислителів ХVІІІ-ХІХ ст. Дж.С.Мілль писав: «Закони суспільних явищ є закони активних та пасивних проявів людей. Поєднуючись в суспільство, люди не перетворюються в щось інше, яке має інші властивості». Милль Дж.С. Принципы политической экономии. — В 3-ох т. — М.: Изд-во «Прогресс», 1981. — Т. 1. — 334 с. — С. 101.

Неокласики, намагаючись поглибити обґрунтування специфіки поведінки людини, виходячи із мотивів її економічної діяльності, розширили методологію відповідного аналізу, інтегрувавши в його структуру суб'єктивнопсихологічні оцінки індивіда. У підсумку методологія індивідуалізму доповнилася суб'єктивно-психологічними постулатами раціональної поведінки людини. І в дослідженнях неокласиків людина, як основний суб'єкт економічної діяльності, продовжувала залишатися у ранзі «економічна людина» — як суто економічна особа, діяльність якої базується на раціонально детермінованій поведінці, а це, своєю чергою, визнає відчуження особистості, перетворення людини в звичайний товар, річ не для себе, а для інших, у предмет купівліпродажу. У підсумку, «вся їх теорія (теорія неокласиків), втілювала точку зору абстрактно схематичної людини, що розглядалася поза зв’язку із оточуючим середовищем, під впливом якого вона, скоріш за все, сформувалася», Селигмен Б. Основные течения современной экономической мысли. — М., 1988. — 234 с. — С. 94. — зазначав С. Селігмен.

У цьому сенсі більш системний крок вперед в опрацюванні принципів методологічного індивідуалізму зробили представники історичної школи, яка склалася у 40−50-ті роки XIX ст. Принципово новим у методології індивідуалізму стали спроби подолання обмеженості смітівської концепції «економічної людини» як першооснови економічних відносин і зосередження уваги на різноаспектних мотивах діяльності індивіда — не лише економічних та психологічних, а й соціальних, політичних, етнічних, моральних, релігійних та інших. У підсумку визначилася тенденція щодо переорієнтації методологічного індивідуалізму з «економічної людини» на аналіз «соціальної людини» як центральної ланки економічної системи.

Власне термін «методологічний індивідуалізм» запровадив у 1908 р. Й. Шумпетер, але справжню популярність (методологічний індивідуалізм) отримав завдяки Л. фон Мізесу. Він найбільш ґрунтовно висвітлив основні принципи доктрини методологічного індивідуалізму. З його точки зору, методологічний індивідуалізм означає визнання того факту, що «всі дії здійснюються індивідами, і колектив не існує поза діяльністю його окремих членів». Мизес Л. Человеческая деятельность. — М.: Изд-во «Экономика», 2000. — 232 с. — С. 78.

Впроваджуючи в економічну науку обговорення цього принципу, Л. фон Мізес в той же час визнає (хоча і не розділяє) деякі протилежні точки зору. Він чітко віддає собі звіт в контраргументах типа індивід — це беззмістовна абстракція; особистість — завжди елемент соціальної цілісності; всі ми продукт соціальної еволюції; розум і мова, від яких залежать мисль і дії сутність явищ суспільних. Фон Мізес також готовий визнати, що «в області людської діяльності реально існують суспільні створення. Ніхто не ризикне заперечувати, що нації, держави, муніципалітети, партії, релігійні общини є реальним фактором, який визначає хід людських подій». Мизес Л. Человеческая деятельность. — М.: Изд-во «Экономика», 2000. — 232 с. — С. 79.

Багато досліджень було проведено в 50−60-ті роки XX ст., але тоді ці питання досліджували тільки соціологи, економісти ж їх ігнорували.

Навести порядок у незчисленній безлічі суперечливих один одному тезисах, яки були висунені в ході цих досліджень, допомагають роботи Стівена Люкса. Він наголошує, що методологічний індивідуалізм варто відрізняти від «тривіального соціального атомізму» чи «інститути — це люди плюс правила і ролі». Методологічний індивідуалізм — це щось набагато значиміше, ніж тривіальний соціальний атомізм, хоч його досить часто путають. Від пропонує пояснення суспільних явищ у «термінах індивідуальної поведінки». Ананьин О. И. Экономическая наука в зеркале методологи // Вопросы философии. — 1999. — № 10. — С. 136.

Якщо звернутися до представників школи інституционалізму, то у них була чітка уява про цілеспрямованість діяльності індивіда. Зокрема, Д. Коммонс стверджував, що «наука про людську волю», яка має прояв «і у індивідів, і у всіх колективних організації», слугує «основою економічних наук XX ст.». Схожі докази наведено і в працях інших інституціоналістів — Т. Веблена і У. Мітчела.

Така переорієнтація акцентує увагу на утвердженні самодостатньої ролі особистості, зокрема на посиленні принципу індивідуалізму в розвитку економічних процесів. Важливо зрозуміти об'єктивні (конкретно-історичні) передумови, які актуалізують саме таку переорієнтацію наукового аналізу. В умовах матеріальних обмеженостей доіндустріальної й індустріальної епох «справжньою соціальної реальністю» було суспільство, а не індивідуум. Суспільство оцінювалось як «самодостатнє ціле», тоді як індивід — лише як частка цілого, неспроможна ні існувати, ні розглядатися окремо від свого середовища. У контексті цих визначень виокремлюється один з найважливіших принципів індивідуалізму, який зводиться до формули «індивідуалізм — це зосередження уваги на собі». Тобто розкриття потенціалів людини згідно з її природою потрібно розглядати як мету людського життя. Йдеться про принципове переформатування «методологічної конструкції» традиційної методології, в якій людина розглядається лише як суб'єкт економічного процесу.

Акцент на людині, суб'єкті економічної діяльності пов’язується із системним забезпеченням розвитку особистості як самоцілі, створенням умов для самопізнання нею самої себе як ствердженням її свободи.

Але свободу не потрібно трактувати як абстракцію, поза конкретним життям людини. Зокрема, Л. фон Мізес наголошує на доцільності як головну, елементарну основу поведінки людини. Мислитель зводить всі принципи діяльності до універсальної категорії вибору, а на вибір впливають всі людські цінності. І все це завдяки тому, що сучасна «суб'єктивна економічна теорія» перетворила «теорію ринкових цін в загальну теорію людського вибору». Мизес Л. Человеческая деятельность. — М.: Изд-во «Экономика», 2000. — 232 с. — С. 6. Мислитель відстоює точку зору, що факт доцільності як основи вибору у людській діяльності не може бути ні фальсифікований, ні підтверджений.

Але з цього не випливає, що людина керує історією або економікою загалом, що історія або економіка, як і природа, доцільні самі по собі. Людська доцільність стосується тільки діяльності окремої людини. Л. фон Мізес стверджує: «Насамперед ми повинні усвідомити, що всі дії творять індивіди. Колективне завжди виявляється через одного або декількох індивідів, чиї дії стосуються колективного як другорядного джерела». Мизес Л. Человеческая деятельность. — М.: Изд-во «Экономика», 2000. — 232 с. — С. 43. Такими є класичні обґрунтування індивідуалізму, який поклав початок новій методології дослідження економічних процесів. Зокрема, сьогодні ми можемо говорити про трансформацію природи виробництва: «виробництво для інших» трансформується не стільки у «виробництво для себе», як у «виробництво самого себе». Таке виробництво пов’язується із системним забезпеченням розвитку особистості як самоцілі, створенням умов для самопізнання нею самої себе та утвердженням її свободи.

Принциповим у представленій формулі є і те, що у цьому випадку виробництво набуває свого безпосередньо цільового (доцільного, як зазначав Л. фон Мізес), визначення. Воно пов’язується не із задоволенням потреб саморозвитку абстрактно-усередненої людини, людини взагалі. Виробництво самого себе — це завжди виробництво, що реалізується у конкретно визначених індивідуалізованих параметрах; воно безпосередньо підпорядковується потребам та інтересам конкретної людини, здійснюється не у позачасовому вимірі, а у даний час, у визначеному просторі, у даних умовах і за даних обставин. У цьому зв’язку привертає увагу фундаментальне дослідження російського дослідника В. Іноземцева «За межами економічного суспільства», Иноземцев В. За пределами экономического общества. — М.: Изд-во «Наука», 1998. — 230 с. у якому подається ряд принципових визначень, що відтворюють логіку індивідуалізму в репрезентованій вище інтерпретації.

Потрібно зрозуміти й те, що у цьому випадку йдеться не про абстрактно-теоретичну конструкцію. Такою є вимога нашого сьогодення, вимога постновітньої сучасності, суспільства «Третьої хвилі» людської цивілізації.

Якщо раніше людина прагнула не виокремлювати себе із економіки, із виробничої системи загалом, то нині вона де-факто не вміщається у цих вимірах: залишаючись в економіці, вона водночас реально виходить за її межі, стає вище за неї, над нею, а точніше — перед нею, перед економікою. Пізнати економіку можливо за умови пізнання самого себе, пізнання людини як не лише безпосереднього суб'єкта, а й об'єкта виробничого процесу.

Методологія індивідуалізму потребує предметної уваги і до визначення специфіки «творчої праці». Сутність творчої праці зводиться насамперед до самопізнання та самоутвердження власного «Я», відтворення самого себе, утвердження особистості. Головним продуктом творчої діяльності, а відтак і виробничого процесу у новітній постіндустріальній економіці, стає не просто певна сукупність матеріальних і духовних цінностей, а безпосередньо творча особистість. Творча діяльність у ході виробничого процесу конституює творчу особистість. Йдеться про те, що в підсумку відтворювальний процес, в якому реалізується творча праця особистості, зводиться не до «виробництва для інших», а до відтворення творчого потенціалу самої ж особистості. Саме у цьому, більш принциповому, контексті «виробництво на себе» потрібно трактувати, скоріше за все, як «виробництво самого себе» .

Інша, надзвичайно значуща, методологічна проблема — проблема взаємозалежності творчості і свободи (не лише політичної, соціальної, а й економічної). Основна теза цієї проблеми — свобода особистості (зокрема й економічна) є передумовою творчості. Йдеться про глибинну основу творчості, її визначальну преференцію. Адже «творчість вибудовується із свободи» (М.Бердяєв).

У цьому зв’язку значущими є і суто психологічні аспекти творчої праці. Мотивація творчої праці втрачає суто економічну детермінованість; вона безпосередньо кореспондується з психологічною активністю індивіда, спрямованою на виявлення та реалізацію його власних можливостей, на самоідентифікацію особистого «Я». З погляду на це, дедалі актуальнішою стає позиція В. Парето, який вказував на зростаючу значущість психологічної функції в економічній поведінці людини, ролі «несвідомого», людських почуттів, інстинкту самовиявлення та самоутвердження, причетності до справи, радості спілкування, креативної діяльності, пафосу перемоги тощо.

З цим пов’язана й етика творчості. Вона у своїй основі суб'єктивна, і на це також треба зважати: творча особистість не лише із суто психологічної, а й етичної точки зору є вільною у виборі своїх цілей. Звідси — природний хаос індивідуальних уподобань: суб'єктивність вибору стимулює невпорядкованість. Економічний процес завжди кореспондується із цим явищем. Він конституюється на основі зіткнень індивідуальних уподобань людей, їх суб'єктивних цілей. Звідси первинна присутність непередбачуваних процесів в економічному житті. Із зростанням значущості творчої праці відповідна синергійність посилюється. Йдеться знову ж таки про реальність, на яку ми зобов’язані зважати.

Напрямки таких теоретико-методологічних пошуків можна підсумувати наступним чином: методологія із переважно нормативної (тобто такої, котра визначає, які дослідження можуть претендувати на справжню науковість, які методи можуть вважатися надійними і які результати достовірними), стала переважно дескриптивною і позитивною, яка прагне описувати і осмислювати фактично існуючі структури економічного знання. Власне, цьому призначенню і відповідає принцип методологічного індивідуалізму.

ВИСНОВКИ Методологічний індивідуалізм є фундаментальним принципом не лише в пізнанні економіки, а й всіх суспільних наук.

Напрямки теоретико-методологічних пошуків можна підсумувати наступним чином: методологія із переважно нормативної (тобто такої, котра визначає, які дослідження можуть претендувати на справжню науковість, які методи можуть вважатися надійними і які результати достовірними), стала переважно дескриптивною і позитивною, яка прагне описувати і осмислювати фактично існуючі структури економічного знання. Власне, цьому призначенню і відповідає принцип методологічного індивідуалізму.

Завдяки йому «радикально розширилося предметне поле економічної методології, котре охопило нині широкий спектр не лише власне методологічних, але й філософських проблем економічної науки. Це вже не тільки теорія методу, котра фокусує увагу на інструментальному аспекті наукової діяльності - економічна методологія долучила в коло своїх інтересів спочатку епістемологічну проблематику (аналіз економічного знання і пізнання), а потім і онтологічну, пов’язану з метанауковими (філософськими, етичними, ідеологічними і т.д.) уявленнями про саму економічну реальність». Подібна трансформація в галузі економічної методології, на прикладі методологічного індивідуалізму, є відображенням масштабних тенденцій, які визначили і визначають «інтелектуальний клімат» сучасності.