Еріх Фромм — філософ кохання

ВСТУП

Еріх Фромм є визначною постаттю у сучасній науці та культурі. Коло його наукових інтересів охоплює різні галузі: психологія, релігієзнавство, етика та філософія. Творча спадщина мислителя є об'єктом дослідження багатьох відомих зарубіжних та вітчизняних вчених В. І. Добренькова, П. С. Гуревича, В. М. Лейбіна, Г. Уелльса, Є. М. Телятникової, Г. А. Титаренка та інших. Поряд з висвітленими Фроммом актуальними проблемами сьогодення (гуманізм як суспільне явище в сучасному західному суспільстві, вивчення суспільства з застосуванням психоаналізу, відокремленість людини від суспільства та її наслідки тощо) постає одна з одвічних та невичерпних проблем — проблема любові.

Актуальність роботи полягає в тому, що в ній розглянуто таке цікаве та різнобічне поняття, як любов. Що ж є любов, чому вона займає таке значне місце в нашому житті, його різновиди, причини та наслідки для окремої особистості та суспільства в цілому — це питання, на які в своїй праці «Мистецтво любити» дав нам певні відповіді видатний німецько-американський філософ Е. Фромм. Недаремно його називають філософом кохання.

Ціла низка філософів, науковців, психологів, письменників і мислителів усіх часів та народів, наприклад Платон, М. Фріш, Н. Шамфор,

А. Шопенгауєр, Р. Роллан, З. Фрейл, Ф. Ларошфуко, Г. Торо, К. Гельвецій, В. Франкл, А. С. Пушкін, М. М. Прішвін і багато інших, розмірковували на тему любові та намагалися дати відповіді на споконвічні проблеми її сутності. Еріх Фромм нібито ввібрав у себе великий досвід своїх попередників та зміг виразити цілісний образ всеохоплюючої любові, яка є в усьому, що ми бачимо та у що віримо.

1. Вплив соціальних та історичних умов на філософію Е. Фромма

Еріх Фромм народився 23 березня 1900 року в місті Франкфурт-наМайні в сім'ї ортодоксальних іудеїв. Його предки були раввінами. Культурне середовище, в якому він ріс і виховувався, було патріархально докапіталістичним. «Моє світовідчуття не можна назвати сучасним, — казав Фромм в одному радіоінтерв'ю, — …Я вивчав Талмуд, Біблію і чув багато історій про своїх предків, які жили в добуржуазну епоху». Цікаві подробиці він розповідав про свого діда, що володів маленькою крамничкою в Баварії: «Все своє життя дід сидів цілий день в крамниці і вивчав Талмуд; якщо приходив покупець, він сердито піднімав голову і питав: „Що, хіба немає іншого магазина?“ Ось в такому світі я ріс».

Таким чином, скепсис по відношенню до капіталістичних цінностей Ерік вбирав з самого дитинства. Але при цьому йому також вдалося подолати традиційно-патріархальну складову субкультурного середовища, вихідцем з якого він був. Після багатьох років Фромм напише: «Розквіт культури середньовіччя пов’язаний з тим, що людей надихав образ Града Божого. Розквіт сучасного суспільства пов’язаний з тим, що людей надихав образ Земного Граду Прогресу. Проте в наше століття цей образ перетворився на образ Вавилонскої вежі, яка вже починає рушитися і під руїнами якої врешті-решт загинуть всі і вся. І якщо Град Божий і Град Земний — це теза і антитеза, то єдиною альтернативою хаосу є новий синтез: синтез духовних устремлінь пізнього середньовіччя з досягненнями ренесансної для поста раціональної думки і науки».

Це уявлення про соціальну реконструкцію також характеризує самі духовні пошуки Фромма, — відкидаючи капіталістичні цінності, він не встав на традиційні консервативні позиції, але і не пішов шляхом заперечення більшості духовних цінностей людства. Його шлях — це шлях синтезу.

Першу світову війну Фромм зустрів у віці 14 років. «Як це можливо? задає він собі питання декілька років пізніше. — Щоб мільйони людей вбивали один одного ради явно ірраціональних цілей або з політичних міркувань, від яких кожна окрема людина настільки далека, що ніколи не стала б жертвувати собою. Тобто як можлива війна з політичної і психологічної точок зору? Які сили рухають людиною?». Ці роздуми привели молоду людину до вивчення психології, соціології і філософії. І багато пізніше — в середині 70-х рр. — вже відомий Ерік Фромм формулює аналогічне питання у зв’язку з ядерною і екологічною загрозою: «Яким чином стало можливим, що найсильніший зі всіх інстинктів — інстинкт самозбереження, — здавалося б, перестав спонукати нас до дії?».

Фромм вчився у Франкфуртському, а потім в Гейдельбергському університеті, де викладали Макс Вебер і Карл Ясперс. Отримавши у 22 роки ступінь доктора філософії (його науковим керівником був Альфред Вебер), він продовжує свою освіту і опиняється в берлінському Інституті психоаналізу. Сумлінно вивчивши теорію ортодоксального фрейдизму і застосовуючи її в клінічній практиці, Фромм незабаром починає сумніватися. Ці сумніви поступово привели до ревізії фрейдизму і до створення своєї концепції. Але це — трохи згодом.

З 1930 року Фромм працює у Франкфуртському інституті соціальних досліджень, де склалася знаменита Франкфуртська школа (Макс Хоркхаймер, Теодор Адорно, Герберт Маркузе та інші). Тут Фромм проводить ряд соціологічних досліджень серед німецьких робочих і службовців — і в 1932 році приходить до висновку, що серйозного опору нацистам, що йдуть до влади, з боку робочих не буде. Ці дослідження полягали в анкетуванні, що допомагало вивчати неусвідомлені мотиви поведінки людей: «Якщо на питання: „Хто з історичних осіб вам подобається більше за всіх?“ — людина відповідала: „Олександр Македонський, Цезар, Наполеон, Ленін“, ми інтерпретували цю відповідь як вказівку на „авторитарність“, оскільки такий набір свідчив про те, що людина захоплюється диктаторами і полководцями. Якщо відповідь була: „Сократ, Пастер, Кант, Маркс“, ми класифікували його як демократичний, тому що людина ставила вище за інших людей, що піклуються про благо людства, а не людей влади». Всього анкета містила 270 питань.

У 1933 році, після приходу нацистів до влади, Франкфуртський інститут перебирається в США. У Нью-Йорку їм проводяться дослідження за програмою «Авторитет і родина», за наслідками яких в 1941 році виходить перша книга Фромма «Втеча від свободи». Книга Теодора Адорно, що з’явилася в 1950 році, «Авторитарна особистість», також ґрунтовалася на матеріалах цих досліджень.

Наприкінці 30-х — в 40-і рр. Фромм, все більше розбігаючись в поглядах із Маркузе та Адорно, відходить від Франкфуртської школи. Він займається науковою, викладацькою і суспільною діяльністю, практикою психоаналізу. Клінічна практика приводить його до висновку, що більшість неврозів в сучасному суспільстві не зводяться виключно до біологічних інстинктів, про які говорив Фрейд, а мають соціальне коріння. Цей висновок сприяв остаточному відходу Фромма від ортодоксального фрейдизму.

З 1949 по 1969 рр. Фромм живе в Мексиці. В цей час Фромм присвячує себе дослідженню Нового часу, дослідженню соціальних проектів минулого і сьогодення. Видає книгу «Здорове суспільство», в якій виступає з критикою капіталістичної системи. У 1960 році Фромм вступає в Соціалістичну партію США. Пише Програму партії. Втім, через партійні суперечки Програма була знехтувана. Але він продовжує займатися політичною діяльністю, виступає з лекціями, пише книги, бере участь в мітингах, а в 1962 році відвідує Москву як спостерігач на конференції з роззброєння.

1968 року стався перший інфаркт. Після тривалої реабілітації, в 1969 році, він переїздить до Швейцарії, в якій житиме до своєї смерті.

У найсоліднішому віці, зовсім не відчуваючи себе старим, Еріх Фромм зберігає ясність розуму і жвавість сприйняття, що є явною ознакою повноцінного творчого життя. Але фізичне здоров’я не дозволяє відчувати себе цілком молодим: незабаром після закінчення знаменитої роботи «Мати або бути», в 1977 році, з ним трапляється другий, а потім і третій (1978 рік) інфаркт.

У ніч на 18 березня 1980 року, за п’ять днів до свого 80-річчя, Еріх Фромм помер від обширного інфаркту.

2. Вчення Эріха Фромма про суспільство Вчення видатного мислителя минулого століття Еріха Фромма можна охарактеризувати як соціально-психологічне та гуманістичне. Перше цілком відноситься до галузі наук — соціології та психоаналізу. Друге є філософією, заснованою на глибокій вірі в людину, в її здатність до пізнання світу і створення справедливого суспільства.

2.1 Вчення про людські потреби в філософії Е. Фромма

Еріх Фромм був основним представником неофрейдизму. Він першим вказав на нездатність ортодоксального фрейдизму вирішити проблему взаємодії особи і суспільства. Фромма не задовольняв біологізм та соціальний песимізм Фрейда, тому він сконцентрував увагу на перетворенні психоаналізу в соціальну філософію. З цією метою він звернувся до попередньої філософської думки, а саме до поглядів Л. Фейєрбаха і особливо до праць К. Маркса, що дало йому змогу критично переосмислити фрейдівську точку зору на природу несвідомих потягів та на роль соціальних факторів у становленні особистості. Проте, вважаючи, що соціальна теорія К. Маркса недостатньо враховує роль психологічного фактора, Фромм поставив за мету доповнити марксизм психоаналізом.

Протягом усієї своєї наукової діяльності Е. Фромм залишається вірним основним теоретичним положенням психоаналізу. Він був твердо переконаний, що критерієм соціального розвитку має бути самопочуття людини — психологічна вдоволеність чи невдоволеність загальною життєвою ситуацією. Фромм прагнув з’ясувати, яку роль відіграють психологічні фактори в соціальному, намагався розкрити психологічний механізм суспільного розвитку. Тому в центр своєї соціально-філософської теорії він поставив психологічну модель людини, аналіз розгортання потенціальних людських якостей у процесі пристосування людини до конкретної соціально-економічної дійсності.

Е.Фромм сконцентрував увагу на суперечливості людського існування, розрізняючи при цьому такі дихотомії: патріархальний та матріархальний принципи організації життя людей; авторитарну та гуманістичну свідомість; протилежні типи характеру; «володіння» та «буття» як два способи життєдіяльності індивіда. Його вчення стало синтезом психоаналітичних, екзистенціальних і марксистських ідей, через які він прагнув знайти способи вирішення дихотомій людського існування.

Із суперечності між людиною і природою Фромм виводить фундаментальні психологічні потреби, які підносить до статусу вічних, незмінних, позаісторичних за своїм походженням спонукань. З огляду на це. він обґрунтовує тезу про те, що людська природа як сукупність універсальних потреб у своєму історичному розвитку реалізується різними способами залежно від конкретних соціальних умов. Вона і зберігається, і в той же час постійно модифікується під впливом соціуму. Відкидаючи біологізм Фрейда в трактуванні несвідомого, зміщуючи акцент із сексуальності на конфліктні ситуації, зумовлені соціокультурними причинами, Е. Фромм вводить поняття «соціальний характер» як взаємозв'язок індивідуальної психічної сфери і соціоекономічної структури. З його точки зору, соціальний характер слід розглядати як активний психологічний фактор соціального процесу, що зміцнює функціонуюче суспільство.

Таким чином, згідно з концепцією Фромма, не соціальна структура суспільства формує потреби людини, а антропологічна природа потреб визначає способи існування людини. Соціальний характер є результатом динамічної адаптації людської природи до структури суспільства. Фромм виділив такі типи соціальних характерів: рецептивний, експлуататорський, нагромаджувальний, ринковий.

В основі кожного соціального характеру лежить особливий психологічний механізм, через який індивіди вирішують проблеми людського існування: мазохістський, садистський, деструктивістський та конформістський.

За умови дії мазохістського та садистського механізмів, вважає Е. Фромм, людина, добровільно підкоряючись кому-небудь або пануючи над ким-небудь, набуває іллюзії власної ідентичності. Людина змушена шукати шляхи вирішення проблем свого існування. Здебільшого ними стають: 1) деструктивізм як прагнення індивіда знищувати, руйнувати все т. е. що поза ним, як зовнішню причину свого тривожного внутрішнього стану; 2) конформізм як відмова людини від свого власного «Я» через розчинення себе в масі, в натовпі. Фромм вважав їх універсальними, тому що соціальні умови, на його думку, завжди викликають панування того чи іншого типу соціальних характерів, властивих більшості членів даного суспільства.

Але єдино правильним способом вирішення цих проблем, на думку Фромма, є любов; саме вона служить критерієм буття як способу життєдіяльності. В процесі оволодіння мистецтвом любові відбувається зміна структури характеру людини, в результаті чого повага до життя, почуття ідентичності, зацікавленість у єднанні зі світом стають пріоритетними, сприяючи переходу до гуманістичного духу.

У книзі «Мати чи бути» Фромм намагається показати дегуманізуючий вплив сучасного західного суспільства на людину. Він аналізує це суспільство крізь призму конфлікту двох орієнтацій характеру (ринкового і продуктивного), а також через суперечність двох способів існування людства володіння та буття.

Під володінням та буттям Фромм розумів два різні види самоорієнтації та орієнтації у світі, дві різні структури характеру, перевага однієї з яких визначає все, що людина думає, відчуває та здійснює. Коли людина дотримується принципу володіння, ставлення її до світу виражається в прагненні зробити його об'єктом володіння, перетворити все і всіх на свою власність. Стосовно ж буття як способу існування, то, за Фроммом, слід розрізняти дві його форми: перша характеризується життєлюбством, справжньою причетністю до світу; друга стосується істинної природи, істинної реальності особистості.

Упевнений у тому, що багатство не робить людину щасливою, Фромм закликає до створення нового ідеального суспільства, в якому орієнтація людини на володіння буде замінена орієнтацією на буття. Функція нового суспільства — сприяти виникненню нової людини, структурі характеру якої будуть властиві такі якості: готовність відмовитись від усіх форм володіння заради того, щоб повною мірою бути; відчуття себе на своєму місці в сфері свого буття; визнання всебічного розвитку людини та її близьких вищою метою життя; відчуття свого єднання з життям, відмова від підкорення будь-кому і будь-кого, від експлуатації, руйнування та виснаження природи, прагнення зрозуміти природу, жити в гармонії з нею.

Аналізуючи праці Фромма, можна простежити зв’язок концепції «соціального характеру» з теорією історичного розвитку. Розуміння історичного процесу у Фромма ґрунтується, по-перше, на концепції людської природи, за допомогою якої він пояснює неперервність поступальних історичних змін; по-друге, на концепції «соціального характеру», за допомогою якої він намагається розкрити функціонування того чи іншого суспільства. Історичні зміни, за Фроммом, породжуються суперечностями між потребами людської природи та способом їх задоволення в конкретному суспільстві. Визнаючи позитивну роль соціального характеру в історичному процесі, Е. Фромм вважає, що соціальну перспективу відкривають люди з продуктивним характером, життєвими принципами яких є гуманістичні норми, орієнтація на буття, їхня історична роль зводиться до завдань моральної просвіти людей, що є, на думку Фромма, головною умовою істинної революції, яка приведе людину до утвердження справжнього буття.

Постановка Фроммом проблеми «соціального характеру» як певної психологічної структури особистості, спроба з’ясувати роль різних типів соціального характеру в суспільно-історичному розвитку, безумовно, слушні і заслуговують на увагу.

2.2 Соціальний характер Суть соціально-психологічного методу Фромма — у застосуванні психоаналізу до вивчення суспільства. Метод психоаналізу особистості, створений Зигмундом Фрейдом, полягає у вивченні впливу індивідуальної життєвої долі (особливо — в дитинстві) на розвиток психіки особистості. Наприклад, при деспотичних батьках або вихователях у дитини може розвинутися замкнутість і ворожість. А дитина, яка виросла в атмосфері батьківської любові і взаємної поваги, навпаки, надбає здорові риси психіки. Але, з іншого боку, ця людина, ймовірно, вступить у конфлікт з суспільством, якщо в останньому панують деспотичні відносини.

Соціально-психологічне дослідження покликане простежити, яким чином риси психіки, загальні для всіх членів досліджуваної соціальної групи, пов’язані з їх життєвими долями. При цьому, на відміну від психоаналізу особистості, соціально-психологічний метод неминуче ігнорує приватні особливості членів групи, які не визначають групу в цілому. Психоаналіз особистості допомагає знайти джерела неврозів і психічних відхилень. А соціально-психологічний метод має справу з в цілому нормальними (з точки зору даного суспільства) індивідами. «Вивчаючи [психічні] реакції будь-якої соціальної групи, ми маємо справу зі структурою особистості членів цієї групи, тобто окремих людей, — говорить Фромм. — Однак при цьому нас цікавлять не ті індивідуальні особливості, які відрізняють цих людей один від одного, а ті загальні особливості особистості, які характеризують більшість членів цієї групи». Сукупність рис характеру, спільна для більшості членів соціальної групи складається в результаті спільних для них переживань і спільного способу життя. Таку сукупність Фромм називає соціальним характером. Дане поняття стає базовим у його вченні про суспільство.

Для людини нестерпно все життя виконувати роботу, яка не відповідає основним рисам його особистості. Це неминуче руйнівно позначиться на його психічному і фізичному здоров'ї. І свої завдання у суспільному виробництві ця людина задовільно виконувати не зможе. Така невідповідність характеру людей та їх соціально-економічною роллю широко проявляється в періоди соціальних катастроф. Прикладом може слугувати вчений, що сформувався за радянських часів, який любив свою роботу, але був практично позбавлений «підприємницьких» рис. У результаті катастрофічних змін 90-х років він виявився вимушеним «крутитися», конкурувати, «підробляти» у комерційній сфері, що йому в цілому не притаманне та пригнічує його.

У періоди суспільної стабільності риси характеру представників тієї чи іншої соціальної групи повинні бути якось пристосовані до існуючої економічної системи. Адже людям необхідний стан відносного психологічного комфорту. Соціальний характер є механізмом пристосування до системи. Він формується через виховання в «середньостатистичній» родині і через культуру даного суспільства.

Фромм пояснює цю думку таким прикладом з життя сучасного західного суспільства: «Наша сучасна промислова система вимагає, щоб основна частина нашої енергії була спрямована в роботу. Якщо б люди працювали тільки під тиском зовнішньої необхідності, то виникав би розрив між тим, чого їм хочеться, і тим, що вони повинні робити; це знижувало б продуктивність їх праці. Але динамічна адаптація особистості до соціальних вимог призводить до того, що енергія людини набуває форм, які спонукають його діяти відповідно до … вимог економіки. Сучасну людину не доводиться змушувати працювати так інтенсивно, як він це робить; замість зовнішнього примусу в ньому існує внутрішня потреба у праці … «Індивід залишається і в економічному, і в психологічному виграші.

Еріх Фромм також наводить інший приклад, який ілюструє відмінність раннього капіталізму і сучасного капіталістичного суспільства. До рис характеру дрібних підприємців раннього індустріального суспільства ставилися ощадливість (перехідна в скупість), підозрілість, обережність. Все це більш за все відповідало ранньому капіталізму, без цього не можна було стати заможним. З приходом нової епохи представник цього класу набуває зовсім інші характерологічні риси — споживництво, марнотратство, тому що без цих рис характеру дана економічна система працювати не зможе. Їй постійно потрібні нові товари, нові моделі, нові видовища — «шоу», які хтось повинен споживати.

Таким чином, пристосовуючись до соціальних умов, людина розвиває в собі ті риси характеру, які спонукають її хотіти діяти саме так, як це доцільно для даного суспільства. Коли риси характеру більшості членів суспільства — тобто соціальний характер — відповідають цій доцільності, вони перетворюються на продуктивну силу, необхідну для функціонування цього суспільства.

Соціальний характер зумовлює, які ідеї і цінності, які ідеологічні системи будуть сприйняті його носіями. Причому на підставі характерів різних товариств — або класів всередині суспільства — розвиваються і знаходять силу різні ідеї.

Так, для представників іншої культури ціннісні орієнтири середньої людини західного світу будуть, в силу відмінностей соціального характеру, абсолютно незрозумілі. «Спробуйте нав’язати ідею безперервних зусиль і прагнення до успіху індіанцям пуебло або мексиканським селянам — вас просто не зрозуміють, — пише Фромм, — навряд чи навіть зрозуміють, про що ви говорите, хоча ви і будете говорити їхньою мовою, тому що у цих людей зовсім інший склад характеру».

Інший приклад. Фромм не погоджувався з головною думкою на Заході, ніби то радянські люди нещасливі через те, що у них немає багатопартійності і свободи слова в західному розумінні. Ні, казав він, радянські люди не менш щасливі і не більше нещасні, ніж західні, просто в них дещо інше уявлення про щастя. Ця думка дуже важлива у зв’язку з поширеним сьогодні поглядом на цінності сучасного західного світу як єдино можливі і «природні». Не можна забувати, що цінності інших культур, які формувалися протягом довгого історичного розвитку, не менш природні.

Відкрита Фроммом роль соціального характеру в розвитку суспільства наступна: формуючись в результаті пристосування психіки індивідів до соціально-економічних умов, він стає продуктивною силою суспільства, а також визначає панівні в суспільстві ідеї; при зміні соціально-економічних умов починає змінюватися і соціальний характер, що призводить до появи нових психологічних потреб і нових тривог; нові потреби і тривоги породжують нові ідеї і готують людей до їх сприйняття; у свою чергу, нові ідеї через виховання посилюють новий соціальний характер, який зміцнює новий соціально-економічний лад.

Цим відкриттям Фромм суттєво розвинув ідеї Маркса, встановив сполучення між економічним базисом суспільства і його ідеологією. Таким сполученням є соціальний характер.

філософія фромм соціальній психоаналіз

3. Проблема кохання в філософії Фромма

«Любовь, для того чтобы быть действительно любовью, должна основываться на следующей предпосылке: надо любить, исходя из своей сущности, и переживать, исходя из сущности другого.»

Э. Фромм Проблему кохання було розглянуто Фроммом в його праці «Мистецтво любити» (1956), яка згодом стала однією з найпопулярніших його книг.

Еріх Фромм з самої передмови попереджуе нас, що ані любов, ані його книга не передбачають інструкцій чисто технічного характеру. «Любовь — не сентиментальное чувство, которое может испытать каждый» [5], — пише Е. Фромм. Здатність переживати кохання тісно пов’язана з рівнем розвитку особи, її зрілістю. Для того, щоб кохати, потрібна дійсна людяність, дисципліна, відвага і віра. Еріх Фромм як дослідник культури і суспільства відзначає, що в деяких культурах людині цього важко досягти. Але, що характерно для нього, відзначає, що складнощі не повинні нас зупиняти. Складнощі потрібно прагнути зрозуміти, а в результаті глибокого розуміння знайти умови їх подолання.

Отже, першочерговий принцип книги «Мистецтво любити» полягає в тому, що кохання не є чимось досяжним, приємним і випадковим, кохання, як будь-яке мистецтво, вимагає зусиль і знань. У той же час в сучасній культурі Е. Фромм бачить прямо протилежне ставлення до кохання: люди прагнуть викликати його до себе, а не кохати самим. Е. Фромм відзначає, що «для большинства людей нашей культуры умение возбуждать любовь — это, в сущности, соединение симпатичности и сексуальной привлекательности». Таким чином, кохання з проблеми здатності перетворюється на проблему об'єкту, первинним виявляється знаходження гідного об'єкту, а не власна здатність кохати.

Еріх Фромм прагне провести аналіз причин, що призвели до такого плачевного ставлення до кохання в сучасному суспільстві. Він відзначає, що для сучасного суспільства найбільш характерні ідеї необмеженого вжитку й взаємовигідного обміну, що накладає свій ваговитий відбиток і на уявлення про стосунки між людьми. Цінність об'єкту кохання визначається за його соціальною привабливістю подібно до того, як упаковка вказує на значущість товару. «Едва ли стоит удивляться, — відзначає Еріх Фромм, — что в культуре, где превалирует рыночная ориентация и где материальный успех представляет выдающуюся ценность, человеческие любовные отношения следуют тем же образцам».

Як же все-таки можливо опанувати мистецтво любити? Еріх Фромм виділяє в цьому мистецтві, як і в будь-якому іншому, три складові: теорію, практику та зосередження на самому мистецтві як на чомусь найбільш коштовному. Щоб опанувати мистецтво, воно повинне стати найважливішою цінністю, і тут розкривається проблема кохання для сучасної людини, для якої велику цінність частіше за все представляє зовсім не любов, а успіх, престиж, гроші, влада. Кохання, що не приносить ні грошей, ні якої-небудь відчутної користі, виявляється негідною для докладання зусиль сучасної людини.

Позначивши вихідні проблеми, Еріх Фромм переходить до заявленого розгляду теорії і практики любові.

Теорія любові повинна передбачати теорію людського існування, любов власне і є відповіддю на проблему людського існування. Хоча вияви турботи тварин ми сприймаємо як еквівалент кохання, для них ці стосунки вкорінені в інстинктивній природі. Для людини подібна гармонія з природою назавжди втрачена, але натомість людина отримує розум і усвідомлення своєї відокремленості.

За Фроммом, усвідомлення себе окремою істотою, недовговічності свого життя, своєї самоти й безпорадності, роз'єднаності з іншими істотами наповнює життя важкими переживаннями, звільнитися від яких можна лише на основі нового об'єднання з іншими людьми і навколишнім світом.

Оскільки переживання відокремленості породжує відчуття тривоги, сорому і провини, то «глубочайшую потребность человека составляет потребность преодолеть свою отделенность». Ця проблема — подолання своєї відокремленості й досягнення єдності з іншими людьми — стоїть перед людиною в усі часи і в усіх культурах, це питання виходить з самих умов людського існування. Відповіді на це питання різні. Власне, набір таких відповідей і є історією людської культури, історією релігії та філософії.

Еріх Фромм підкреслює, що якість відповіді багато в чому залежить від рівня індивідуалізації, досягнутої людиною. Так, маленька дитина, власне «я» якого ще розвинено слабо, у присутності своєї матері не відчуває відокремленності. З часом, у міру розвитку власної індивідуальності, дитині буде недостатньо присутність матері, йому будуть потрібні інші шляхи подолання відокремленості. Сходным образом человеческий род в своем младенчестве еще чувствовал единство с природой, — відзначає Фромм, — но чем больше человеческий род порывал с этими первоначальными узами, чем более он отделялся от природного мира, тем более напряженной становилась потребность находить новые пути преодоления отделенности".

Еріх Фромм виділяє і описує декілька шлязів подолання людської відокремленості. Одним з них можуть слугувати всі види оргіастичних станів, які можуть мати форму трансу або наркотичного сп’яніння. Прикладом такого шляху, на думку Е. Фромма, можуть служити й багато ритуалів примітивних племен: «В трансовом состоянии экзальтации исчезает внешний мир, а вместе с ним и чувство отделенности от него».

Оргіастичний союз досягається і в переживанні сексуального задоволення. Для всіх форм оргіастичного союзу характерні наступні риси: інтенсивність переживань, що захоплюють людину цілком, і відносна короткочасність цих переживань.

Іншою формою єдності в усі часи була, як пише Фромм, «единство, основанное на приспособлении к группе, ее обычаям, практике и верованиям». У такій стадній єдності, що рятує від жахливого відчуття самоти, людина багато в чому втрачає себе. Шлях пристосування не викликає таких сильних переживань як при оргіастичних станах, тому не завжди виявляється достатнім, симптомами чого Е. Фромм бачить поширені в сучасному світі еротоманію, алкоголізм і наркоманію. До того ж шлях пристосування охоплює більше рівень розуму, ніж тіла, на відміну від оргіастичних станів. Утім, в стадного конформізму позитивним є стабільність, на відміну від періодичності оргіастичних переживань.

Третій шлях отримання єдності полягає в творчій діяльності. У творчій праці людина досягає єдності зі своїм предметом, що символічно виражає єдність з усім навколишнім світом. Еріх Фромм акцентує і на тому, що для сучасного світу, де людина, яка працює, стає «придатком машины или бюрократической организации» [5], доля творчої праці в робочому процесі катастрофічно скорочується.

Усі три засоби єднання часткові, обмежені: «Единение, достигаемое в созидательной работе, не межличностно; единение, достигаемое в оргиастическом слиянии, — преходяще; единение, достигаемое приспособлением, — это только псевдоединение». Повноцінна відповідь на проблему людської відокремленості може дати лише міжособове єднання в любові з іншою людиною.

У процесі міркувань про кохання можуть виникнути чисто термінологічні труднощі, оскільки під одним і тим же словом «кохання» можуть матися на увазі як її зрілі, так і незрілі форми, що доходять до «симбіотичного союзу». Тому варто уточнити, що, вживаючи слово «кохання», Е. Фромм має на увазі її зрілі форми. Незрілі форми кохання характеризуються тотальною залежністю, відсутністю власної цілісності та індивідуальності, їх аналогом є біологічна єдність матері й плоду.

Зріле кохання допомагає людині об'єднуватися з іншими людьми, зберігаючи при цьому самого себе й свою цілісність. Здатність любити передбачає самовіддачу та подолання бажання експлуатувати інших. Крім того, любов передбачає турботу, пошану, відповідальність і знання іншої людини, «это активная заинтересованность в жизни и развитии того, что мы любим».

Еріх Фромм наполягає на тому, що любов не вичерпується ставленням до певної людини, а є здатністю, установкою характеру, яка програмує ставлення до світу взагалі. Проте, він виділяє декілька типів любові залежно від того, на кого вона спрямована: братська любов, материнська любов, еротична любов, любов до себе та любов до Бога.

Братська любов є фундаментальним різновидом любові, що передбачає турботу, відповідальність, пошану й знання іншої людини. Братська любов включає також співчуття до слабких, немічних і до нерідних.

Материнська любов — це безумовне затвердження життя дитини, що дає їй глибинне знання про цінність і радощі життя.

Еротична любов відрізняється від двох попередніх різновидів тим, що передбачає єдність з єдиною людиною. Вона не адресована кожному. Еротична любов виняткова, а не всезагальна.

Любов до себе, всупереч поширеній хибній думці, не є протилежністю і не виключає любові до інших, що відображається ще в біблейському «полюби ближнього як самого себе». Ще одна помилка пов’язана з ототожненням любові до себе і егоїзму. По суті, егоїзм є прямою протилежністю любові до себе — напруженим, ненажерливим і, в результаті, безуспішним зусиллям отримувати задоволення.

Любов до Бога є релігійною формою любові, в основі якої лежить все та ж потреба здолати самоту та досягти єдності. На думку Еріха Фромма, у всіх релігіях Бог означає вище благо, тому розуміння Бога тісно пов’язане з тим, як чоловік розуміє вище благо. Таким чином, початковим знову виявляється аналіз характеру людини. Природа любові до Бога відповідає природі любові до людини, і, згідно з філософією Е. Фромма, багато в чому визначається структурою суспільства, в якому живе людина.

Тема взаємозв'язку характеру людини з культурою і структурою суспільства є центральною для всієї творчості та філософських поглядів Е. Фромма. У книзі «Мистецтво любити» він розкриває ті труднощі, на які у сучасному світі натрапляє розвиток здатності любити, що виринає з можливості розвитку людської особи в цілому. Любов в сучасному суспільстві замінюється багаточисельними формами псевдолюбові.

У сучасному суспільстві способами подолання самотності стають відповідність громадській думці, необмежений вжиток речей і всіляких розваг, що веде до крайньої поверхневості контактів з ближніми.

Поширеною формою псевдолюбові стає любов-поклоніння. У ній людина, яка не досягла власної індивідуальності, не має можливості взяти за основу власні творчі сили й приписує все краще об'єкту свого поклоніння. У такому разі рано чи пізно настає розчарування, і тоді з’являється новий ідол. «Эта любовь-поклонение часто описывается как истинная, великая любовь; но хотя она, казалось бы, должна свидетельствовать о силе и глубине любви, на самом деле она лишь обнаруживает голод и отчаяние поклоняющегося».

До іншої форми псевдолюбові належить «сентиментальна любов», яка «переживается только в фантазии, а не в здесь и сейчас существующих отношениях с другим реальным человеком». До цього типу псевдолюбові належить «переживаемое потребителем кинокартин и романов с любовными историями, песен о любви. Все неосуществленные желания любви, единства и близости находят удовлетворение в потреблении такой продукции». Е. Фромм відзначає й поширену ілюзію про те, що любов нібито передбачає повну відсутність конфліктів. Розглянувши теоретичні питання мистецтва любити, Еріх Фромм переходить до практичних.

Як будь-яке інше мистецтво, мистецтво любити передбачає дисципліну, причому дисципліну відносно до всього свого життя. Ця самодисципліна в корені відмінна від тієї дисципліни, коли людина підкоряється робочому розпорядку і іншим зовнішнім шаблонам, що регламентують його життя.

Не менш важливими практичними аспектами мистецтва любові є зосередженість і терпіння — «если кто-то гонится за быстрыми результатами, он никогда не научится искусству». На сучасному світі з його культом швидкості і мобільності, подібні якості витісняються прямо протилежними, «как и во многих других отношениях человеческие ценности стали определяться экономическими ценностями». Для сучасної людини є характерним вважати, що час, коли він не діє швидко, залишається втраченим, але й виграний час йому залишається лише вбивати, оскільки він не знає, що з ним робити. Ще одна важлива та необхідна умова опанування будь-якого мистецтва — власна сильна зацікавленість учня в досягненні майстерності, причому така зацікавленість повинна складати все його життя. У оволодінні та практикуванні мистецтва власна особистість стає найважливішим інструментом, тому той, хто хоче стати майстром, «должен начать с практикования дисциплины, сосредоточенности, терпения во всех сферах жизни».

Еріх Фромм відзначає, що зосередження для сучасної західної людини також є чимось, чого складно досягти, адже зосередження означає здатність залишатися наодинці з собою, а це для багатьох пов’язано з дуже великим занепокоєнням і тривогою, проте саме «способность оставаться наедине с собой является условием способности любить». Еріх Фромм радить уникати поганих компаній, тривіальних розмов і здійснювати вправи на досягнення зосередженності, наприклад, розслабитися і постежити за своїм диханням. Звичайно ж, для набуття навичок зосередженості необхідний час і терпіння, як вони потрібні дітям, які вчаться ходити. Для того, щоб навчитися зосереджуватися, необхідно уміти відчувати себе й чути свій внутрішній голос.

Еріх Фромм піднімає важливе питання: для сприйняття власних духовних процесів людині потрібні якісь гідні зразки в навколишній дійсності, а це вказує на проблеми нашої культури. Сучасна західна культура орієнтована на передачу знань, залишаючи без уваги первинну значущість для людського розвитку живої присутності зрілих, духовно розвинених людей. У сучасному світі «людьми, внушающими восхищение и желание подражать, являются кто угодно, но только не носители выдающихся духовных качеств». У нас найчастіше цю роль грають ті, хто добився популярності і «зоряності». З цього глухого кута Еріх Фромм бачить вихід в знайомстві з великими творами літератури і мистецтва, біографіями «справжніх» людей. Лише так можна досягти уявлення про зріле життя, інакше вся культурна традиція обірветься, «даже если будет дальше передано и развито ее знание».

Еріх Фромм звертає увагу на те, що для здатності любити важливою умовою є подолання власного егоїзму та нарцисизму, що вимагає розвитку здатності сприймати й миритися з навколишнім. Причому ці якості потрібно прагнути виражати в будь-якій ситуації і стосовно до будь-якої людини, а не лише до коханих.

Ще одна важлива якість, яку Еріх Фромм бачить умовою здатності любити, — це віра. Звільнення від егоїзму і психічний розвиток, на думку Еріха Фромма, неможливі без віри, що вкорінюється в нашій «созидательной интеллектуальной и эмоциональной деятельности». У свою чергу, віра в можливості іншої людини стає важливою умовою її розвитку. Віра передбачає і відвагу, оскільки те, у що ми по-справжньому віримо і що є для нас цінним, вимагає наших активних зусиль, нонконформістської позиції, а іноді пов’язано з ризиком і жертвами.

Останнє питання, якому приділяє увагу Еріх Фромм,? це питання сумісності здатності любити з соціальною організацією сучасного західного суспільства, заснованої на принципі егоїзму, лише пом’якшеного етикою взаємовигідного обміну. Незважаючи на несумісність принципу любові та принципу егоїзму, все ж Еріх Фромм бачить можливості як для нонконформізму в сучасному суспільстві, так і для віри у неминучу суспільну перебудову, в якій буде більше можливостей переживати любов «как единственный здравый и удовлетворительный ответ на проблему человеческого существования».

ВИСНОВКИ У своїх наукових працях Е. Фромм застосовував метод психоаналізу у філософському осмисленні суспільства, що дало йому змогу довести взаємозв'язок характеру людини та якості суспільства, обґрунтувати негативний вплив суспільств із непродуктивними типами «суспільного характеру» на розвиток особистості.

Фроммівська концепція спрямована на подолання байдужості та відчудження людини від інших членів суспільства, природи і самої себе, на зміну людини та соціуму відповідно до принципів гуманізму.

Книга Е. Фромма «Мистецтво любити» має просвітницький характер, адже адресована сучасній людині, яка, не дивлячись на успіхи науки і техніки, виявляється безпорадною в своїх істинно людських цілях і потребах.

Світоглядна позиція філософа та ті цінності, які він захищає, справді актуальні в сучасному світі, що переживає глибоку духовну кризу. У цьому контексті відстоювання пріоритету духовних компонентів в людській природі посеред загального релятивізму і нігілізму створює важливий прецедент і орієнтир для сучасної людини.

Важливо відзначити й те, що Еріха Фромма відрізняє відверте ставлення до читача — він не ховається за термінологічний фасад, не підміняє розповідь про найважливіше «пташиною» мовою сучасного науково-філософського дискурсу.

Найважливішою ідеєю «Мистецтва любити» є віра в те, що людина здатна любити, здатна досягати зрілості та в неї існують можливості для розвитку, а перешкоди можна подолати. Навіть якщо це всього лише віра письменника та філософа — це саме та віра, яка є умовою розвитку читача. Це та віра, яка є умовою здатності любити.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Радикальный гуманизм Эриха Фромма [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://noogen.2084.ru/humanism.htm.

2. Учение Эриха Фромма об обществе [Електронний ресурс]. — Режим доступу: http://noogen.2084.ru/Heroes/fromm.htm.

3. Філософський енциклопедичний словник/ В. І. Шинкарук — голова редколегії. — К.: Абрис, 2002. — с.692.

ДОДАТКИ

«Любить — это значит смотреть не друг на друга, а смотреть вместе в одном направлении.»

(Антуан де Сент-Экзюпери) [8]

«Любить — это желание быть любимым.»

(Платон) [8]

«Любовь — неистовое влечение к тому, что убегает от нас.»

(М. Монтель) [8]

«Любовь отточила карандаш первого художника.»

(К. Гельвеций) [8]

«Все влюбленные талантливы.»

(А. М. Горький) [8]

«Только влюбленный имеет право на звание человека.»

(А. Блок) [8]

«Чтобы любить друг друга, нужно бороться с собой.»

(Ф. М. Достоевский) [8]

«Любовь — это грубое преувеличение различия между одним человеком и всеми остальными.»

(Б. Шоу)[8]

«Тот человек, которого ты любишь во мне, конечно, лучше меня: я не такой. Но ты люби, и я постараюсь быть лучше себя…»

(М. М. Пришвин) [8]

Та, нарешті, вислів Еріха Фромма, який дає найчіткіше уявлення про його філософські погляди стосовно цієї проблеми — проблеми кохання:

«Тот, кто любит по-настоящему какого-то одного человека, любит весь мир.»