Особливості реформування природних монополій в Україні

Особливості реформування природних монополій в Україні

Природна монополія — це стан товарного ринку, при якому задоволення попиту на цьому ринку є більш ефективним за умови відсутності конкуренції внаслідок технологічних особливостей виробництва (у зв’язку з істотним зменшенням витрат виробництва на одиницю товару в міру збільшення обсягів виробництва), а товари (послуги), що виробляються суб'єктами природних монополій, не можуть бути замінені у споживанні іншими товарами (послугами), у зв’язку з чим попит на цьому товарному ринку менше залежить від зміни цін на ці товари (послуги), ніж попит на інші товари (послуги)[5].

Як об'єкт інституціональних перетворень природні монополії складаються з ряду елементів. До них відносяться:

— власне мережі, по яких поставляється продукція;

— операції, або діяльність по експлуатації мереж;

— ринки, на яких відбувається узгодження попиту та пропозиції на послуги мереж;

— виробництво товарів і послуг підприємствами, що входять до складу природних монополій.

Три перших елементи природних монополій входять до складу виробничої інфраструктури. Але цим функції природних монополій не обмежуються. Забезпечуючи задоволення потреб населення в транспортних послугах, паливі й енергії, вони створюють матеріальну базу соціально-економічної інфраструктури народного господарства країни.

Велика частина природних монополій мають тимчасовий характер. Унаслідок запровадження нових технологій або швидкого зростання ринку, компанія може позбутися своєї монопольної влади. Наприклад, місцевий телефонний зв’язок поступово втрачає ознаки природної монополії, оскільки досить швидко розвивається стільниковий зв’язок. Через збільшення обсягу повітряних перевезень та зростання міст, ефективним стає будівництво конкурентного аеропорту, після появи якого монополію буде ліквідовано[1].

При виробленні ефективної стратегії реформування природних монополій, що припускає перетворення інституціонального характеру, необхідно спиратися як на теоретичні розробки (у тому числі на методичну базу теорії витрат), так і на оцінку поточного стану реформованих об'єктів і наслідків прийнятих рішень. Ряд особливостей діяльності природних монополій виливає на динаміку сукупних витрат у національній економіці убік їхнього підвищення. У фірм-монополістів відсутні достатні стимули до мінімізації своїх внутрішніх витрат. Зацікавленість монополіста в проведенні великомасштабної реорганізації або впровадженні нової техніки значно менша, ніж у фірм, що реалізують свою продукцію на конкурентних ринках. У рамках системи корпоративного управління монополіями більше можливостей збільшення статей накладних витрат.

Економічна наука виробила нові рішення по організації інфраструктури. По-перше, пропонується організаційно розділити мережі й операції по їхній експлуатації. По-друге, використовувати так звану модель торгів за. Вона полягає в наступному. Якщо існування значного ефекту від масштабу операції обумовлює єдиного постачальника послуги, то конкуренція може бути тільки при організації торгів за право бути цим постачальником. У результаті повинні бути створені декілька компаній, що функціонально розрізняються, одна з яких — власник єдиної інфраструктурної мережі - і буде нести пов’язані з нею ризики. За право експлуатації тієї або іншої ділянки мережі повинні конкурувати компанії-оператори. За результатами торгів компанія-власник мережі укладає з переможцем угоду лізингу на дану ділянку на строго обмежений час, після закінчення якого торги проводяться знову[4].

Подібний підхід до реформування природних монополій, що передбачає відділення транспортно-провідних мереж від виробництва з поділом інфраструктури на конкурентний і неконкурентний сектори, апробований у Великобританії в ході реформи залізниць.

Найважливішими природними монополіями вважають такі сектори:

— газотранспортна система;

— передача електроенергії та диспетчеризація;

— місцевий електрозв’язок;

— водопостачання та опалення;

— транспорт загального користування (залізниця, порти, тощо).

Особливість функціонування природних монополій в Україні полягає в тому, що більшість монополістів залишилися державними підприємствами, які працюють не тільки на природно монопольному, а й на потенційно конкурентних ринках[2].

Державна політика щодо природних монополій має забезпечувати умови, за яких вдасться уникнути суспільних втрат від монополістичної поведінки виробника і виробляти послуги за найменших витрат. Досягнути цієї мети можна за допомогою регулювань, дія яких давала б такі наслідки:

— обмеження можливостей цінової «експлуатації» споживача завдяки використанню механізмів тарифного регулювання;

— гарантію стабільного секторів природних монополій, від стану яких часто залежить сталий розвиток економіки загалом;

— контроль за якістю послуг і створення стимулів для інноваційної діяльності монополістів;

— забезпечення «доступу третьої сторони» — надання на прийнятних умовах послуг монополіста тим підприємствам, які конкурують з ним на немонопольних ринках.

Сьогодні, науковці говорять про реформування сфери природних монополій, використовуючи закордонний досвід, зокрема практику активного і пасивного реформування.

Активне реформування — це системна трансформація інфраструктурних галузей, яка передбачає масштабні зміни в природних монополіях, причому основним є виділення природно-монопольної (інфраструктурні мережі, послуги) та потенційно-конкурентної (виробництво) сфер з організаційним відокремленням у майбутньому, а також лібералізація тарифної системи, що означає перехід до вільного ціноутворення у наданні послуг природних монополій .

Пасивне реформування — несистемна трансформація, що має адаптаційний характер та передбачає здійснення реформ у міру виникнення конкретних проблем. При цьому не передбачаються різкі зміни структури власності - зменшення частки державної власності на основі приватизації, а тому важливого значення набуває розвиток державно-приватного партнерства на основі концесійних угод (надання права органом державної влади суб'єкту підприємницької діяльності створити (побудувати) об'єкт концесії на строковій, платній основі з метою задоволення громадських потреб) .

Особливості реформування природних монополій можна проаналізувати на прикладі житлово-комунального господарства. Реформування галузі здійснюється шляхом формування відповідно до вимог світових стандартів ринку житла, запровадження недискримінаційних економічних відносин між суб'єктами ринку та державою з поступовим обмеженням функцій держави як суб'єкта господарювання та посиленням її впливу на формування ринкової інфраструктури, що передбачає:

· проведення взаємоузгодженої тарифної, інвестиційної політики і політики у сфері розвитку внутрішнього ринку;

· реалізацію ефективної антимонопольної політики та здійснення інституційних перетворень на ринку житла і житлово-комунальних послуг, спрямованих на розвиток ринкових відносин та конкуренції;

· стимулювання інноваційної, інвестиційної та енергозберігаючої активності суб'єктів господарювання;

· підвищення енергоефективності галузі шляхом зменшення обсягів втрат паливно-енергетичних ресурсів, зниження енергоємності виробництва окремих видів продукції (послуг);

· розроблення прозорого механізму формування цін і тарифів на продукцію та послуги підприємств, що провадять діяльність у житлово-комунальній сфері.

За своїм змістом економічна модель розвитку житлово-комунального господарства полягає у формуванні оптимальних для суспільства і держави економічних відносин шляхом запровадження ринкових методів господарювання, стимулювання енергоефективності тарифної, інвестиційної, науково-технічної, зовнішньоекономічної та екологічної політики, інституційних і структурних змін у сфері обслуговування житла.

Державна політика реформування житлово-комунального господарства базується на таких основних принципах:

1) спільна відповідальність держави та органів місцевого самоврядування за якісне виконання Програми, забезпечення населення житлово-комунальними послугами відповідно до державних соціальних стандартів та ефективність сфери житлово-комунального господарства в цілому;

2) доступність для всіх верств населення житлово-комунальних послуг, що відповідають вимогам державних стандартів;

3) пріоритетне спрямування державної підтримки на забезпечення соціальним житлом визначених законом категорій громадян з одночасним створенням доступної для інших верств населення системи довгострокового кредитування житла;

4) формування та дотримання державних соціальних стандартів (норм і нормативів) у сфері житлового фонду та житлово-комунального обслуговування;

5) створення умов для прозорого та незалежного державного регулювання у сфері житлово-комунальних послуг, захисту прав споживачів і налагодження зворотного зв’язку із суспільством;

6) забезпечення ефективного використання людських, грошових та матеріальних ресурсів у сфері житлово-комунального господарства;

7) відповідальність держави (щодо управління, регулювання, стимулювання і технічної підтримки) та органів місцевого самоврядування (щодо планування розвитку житлового фонду та комунальної інфраструктури, ефективного використання майна територіальних громад) за ефективність функціонування житлово-комунального господарства;

8) перехід до економічно обґрунтованих цін і тарифів за користування житлом та комунальні послуги, запровадження надання адресних субсидій окремим категоріям громадян для компенсації витрат, пов’язаних з оплатою житла та комунальних послуг;

9) створення рівних умов для всіх суб'єктів господарювання і споживачів на ринку житла та житлово-комунальних послуг;

10) забезпечення збалансованого розвитку енерго-, тепло-, водо-, газопостачання та водовідведення під час виконання програм житлового та промислового будівництва;

11) забезпечення населення високоякісною питною водою;

12) технічне переоснащення галузі на основі широкого застосування вітчизняних і зарубіжних науково-технічних досягнень, зокрема в енергота ресурсозбереженні, впровадження екологічно чистих технологій;

13) стимулювання будівництва шляхом зняття адміністративних бар'єрів та розвитку конкуренції на ринку будівельних матеріалів;

14) розвиток публічно-приватного партнерства у сфері будівництва та реконструкції житлового фонду і комунальної інфраструктури;

15) гласність, громадський контроль, прозорість та участь громадян у прийнятті рішень з питань реформування та розвитку житлово-комунального господарства, інформування населення органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень щодо основних принципів та завдань державної політики у сфері житлово-комунального господарства;

16) створення рівних умов для всіх суб'єктів підприємницької діяльності у сфері житлово-комунального господарства, забезпечення рівних умов для всіх інвесторів.

Основним завдання української економіки є, враховуючи її сучасний стан, хоча б проведення пасивного реформування природно-монопольної сфери, з визначення об'єктивного співвідношення державної і приватної власності на природні монополії, визначення меж державного контролю та основних умов приватизації для забезпечення суспільства життєво необхідними товарами для його ефективного функціонування та розвитку.

Література:

природний монополія державний регулювання

1. Базілінська О. Я., Мініна О. В. Мікроекономіка: Навч. посіб. — К.: ЦНЛ, 2005. — 352 с.

2. В. П. Супрун. Деякі проблеми антимонопольно-конкурентної політики в Україні. // Актуальні проблеми економіки. — 2005. — № 7. — С. 14—21.

3. Кравченко Ю. Ринкам природних монополій — ефективне регулювання // Економіка України. — 2006. — № 6. — С. 12—19.

4. Основи економічної теорії: Навч. посіб. Мельник Л. Ю. і ін. — К.: ЦНЛ, 2005. — 528 с.

5. Закон України «Про природні монополії»

6. Закон України «Про Загальнодержавну програму реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2004;2010 роки».