Історія економіки та економічної думки

Історія економіки та економічної думки ЗМІСТ ВСТУП

1. Передумови і умови становлення господарства ранніх цивілізацій

2. Господарство та його форми в первісному суспільстві

3. Первісний лад та періодизація первісної доби

4. Ґенеза господарських форм у ранніх цивілізаціях країн Стародавнього Сходу

5. Розвиток господарської сфери суспільства Месопотамської цивілізації. Закони Хамурапі про явища і процеси господарського життя

6.Розвиток господарства в Давньому Єгипті та його відображення в пам’ятках економічної думки

7. Відображення цивілізаційних процесів у ранніх історичних джерелах

8. Економічні погляди П. Буагільбера

9. Економічні погляди М. Алле ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ ВСТУП Питання періодизації є одним з найскладніших в історико-економічній науці, постійно перебуває в центрі дискусій. Це пояснюється існуванням багатьох варіантів та підходів до визначення етапів розвитку господарської сфери суспільств. Кожне суспільство є частиною більш широкої спільноти людей — людства, розвиток якого впливає на поступ кожного суспільства.

Тому першим напрямком періодизації історико-економічного розвитку суспільств на основі цивілізаційної парадигми є встановлення головних етапів розвитку людства, у межах яких слід досліджувати еволюцію окремих суспільств.

На другій стадії кожне суспільство розвивається в межах відповідної світової цивілізації. Тому періодизація розвитку господарської сфери суспільств залежить від таких цивілізаційних ознак, як форма державної організації та особливості суспільної залежності людей. Тобто тип світової цивілізації (цивілізаційна лінія людства), до якої належить суспільство, є наступним критерієм періодизації його розвитку.

Нарешті, кожне суспільство, що перебуває на відповідній стадії розвитку людства та належить до одного з типів світових цивілізацій, має власні способи розв’язання головної суперечності свого розвитку. Особливості суспільних умов взаємодії людей у господарській сфері обумовлюють специфіку господарської системи в різні періоди її функціонування, різні форми господарств, засоби взаємодії тощо.

Первісне суспільство — це тривалий період в історії людства: від виникнення людини розумної (близько 2.5−2.8 млн. років тому) і до виникнення цивілізації і державності.

Період в історії людства до винаходу писемності, після чого з’являється можливість історичних досліджень. У різних народів цей процес відбувався в різні історичні терміни, а деякі народи живуть в умовах первісності до сьогоднішнього дня.

У сучасній науці прийнято розрізнювати власне первісну культуру, яка існувала до виникнення перших цивілізацій на Землі (кінець IVпочаток III тис. до н.е.) і традиційну первісну культуру.

Господарство — сукупність всіх чинників (матеріальних і духовних), які є у розпорядженні людини чи людської спільності (господаря) і використання яких дозволяє отримувати засоби для виживання.

Ведення господарства — господарська діяльність особи, групи, народу, регіону, держави чи світу загалом з метою задоволення особистих чи суспільних потреб.

1. Передумови і умови становлення господарства ранніх цивілізацій В історичному процесі розвитку первісного суспільства та його господарської сфери в 4−3 ст. до н. е. відбувається формування і розвиток ранніх цивілізацій.

Ранні цивілізації - це первісні, первинні й автохтонні стійкі соціокультурні системи для об'єднання людей на основі духовно-культурних, господарських, суспільно-політичних форм та їх цінностей. Головним для них є розвиток цілісних суспільно-природних утворень, в яких людина є органічним та невідокремленим складником.

Становлення цивілізації - це системний процес, що передбачає взаємозумовну трансформацію економічної, соціально-політичної і культурної субсистем з відповідним підвищенням демографічного потенціалу і формування нової територіально-поселенської структури автономного соціального організму навколо ранньоміського центру-столиці.

Передумови виникнення цивілізації визначає сукупність чинників, які закладають початок і об'єктивну можливість процесу становлення цивілізації. До основних належать:

— перехід до стійкого осілого способу життя, розвиток землеробних форм господарства, зростання чисельності населення в місцях високопродуктивних форм привласню вального та виробничого господарств, надмірна концентрація та розселення населення на нові господарські території,

домінування в господарській сфері суспільства виробничих форм ведення господарства, виробництво додаткового натурального продукту.

Становлення найдавніших цивілізацій — це ті обставини, наявність яких визначає забезпечення та успішне завершення процесу становлення основ цивілізації. Суть категорії становлення полягає в переході від однієї визначеності буття до іншої. Серед основних чинників переходу є:

— поява в суспільстві верстви людей, що не задіяні безпосередньо у сфері виробництва, але виконують важливі функції з організації та регулювання суспільної життєдіяльності в общинах;

— поява в процесі суспільного розвитку складної ієрархічно організованої соціально-політичної системи на основі суспільного поділу праці, наслідком якого є відокремлення соціально-професійних груп;

— успішна реалізація процесу становлення основ цивілізації передбачає і зміну форми натурального додаткового продукту, що сконцентрований в руках знаті.

2. Господарство та його форми в первісному суспільстві

Перший етап у розвитку суспільства-епоха стародавнього світу, тривав з 40 тис. років до н.е. до V ст. н.е. (від часу відступу льодовика до падіння Риму (476р.) Його головним змістом є виникнення найдавніших форм виробництва і елементарних зв’язків у структурі економіки.

Організаційно-економічний рівень характеризується використанням примітивних ручних технологій на основі простої кооперації. Найдавніші форми простої кооперації-родова та сусідська громада.

Проста кооперація-форма організації виробництва, при якій колектив людей виконує якісну роботу на умовах природної (біологічних) спеціалізації.

У галузевому рівні економіки стародавнього світу важко виділити спеціалізацію окремих господарств, так як всі вони розвиваються в рамках замкнутого натурального господарства. Особливу роль у формуванні галузевої структури економіки відіграв суспільний поділ праці.

Формування територіального рівня було обумовлено природно-кліматичними умовами і виявилося в темпах освоєння окремих територій: найдавніші землеробські цивілізації виникають у найбільш сприятливих кліматичних умовах. Територіальна спеціалізація виявилася пов’язаної з джерелами сировини, що відбилося на розвитку ремесла і торгівлі. Важливе значення для складання територіальної структури економіки мала неолітична революція, швидкість розповсюдження якої також залежала від географічних чинників.

Неолітична революція — перехід від привласнюючого типу господарства до виробничого, який супроводжувався появою додаткового продукту, підвищенням життєвого рівня населення, збільшенням його чисельності та створенням передумов для виникнення держав.

Відтворювальний рівень. Основним виробником стародавнього світу було землеробське господарство, яке зазнало еволюцію — від колективу вільних общинників в умовах родової громади до формування общинних, рабовласницьких (приватновласницьких) і державних господарств на основі різних форм відносин залежності. Важливу роль при цьому відігравало Середземномор’я (морські торгові шляхи) і «Великий шовковий шлях», що зв’язує по суші Східну Азію і Середземномор’я. Всі знаряддя виготовлялися технікою оббивки, без застосування шліфування і свердління. Одним з переломних моментів у розвитку первісної економіки стало оволодіння вогнем. Людина почала будувати житла або облаштовувати печери. Найдавнішими видами господарської діяльності людини було полювання і збирання.

У мезоліті - середньо кам’яному віці (12−8 тис. років до н.е.) удосконалюється технологія виготовлення знарядь праці. Ускладнення діяльності виявляється і в удосконаленні знарядь праці: з’являються примітивні прядка і пряслице, мотика, плуг, жнивні ножі і серпи. Можливість отримання регулярного продукту призводить до зміни організаційних форм людської діяльності.

Розкладання первісної економіки хронологічно пов’язане з періодами активного використання металу. Це пояснюється технологічною складністю ремісничого виробництва, що вимагає спеціальних навичок, тому початковий розподіл праці відбувався між громадами, що зумовлювало торгівлю на межах територій племен. Крім того, ремесло зберігало сезонний характер виробництва.

Розвиток ремесла активізувало торговий обмін, що створювало основу третього етапу суспільного розподілу праці-виникнення регулярної торгівлі і міст.

Зростаюча продуктивність праці викликала все більшу його індивідуалізацію, що відкривало можливість приватного привласнення всього виробленого продукту спочатку якоюсь групою усередині колективу, зазвичай сім'єю, потім окремими особами. Це стало передумовою для початку процесу формування класів і держав. Важливою рисою даного етапу є переважання малих державних форм .

Початок залізного століття (III тис. до н.е.) ознаменувався подальшим удосконаленням структури економіки, а в політико-економічному плані створювання «світових імперій». Причини цих процесів криються не тільки в кризі первісної економіки, що створила умови для розширеного відтворення. Особливе значення стали грати наступні чинники:

необхідність політичного об'єднання регіонів, що проводять засоби виробництва, з регіонами, що дають продукти сільського господарства і ремесла в умовах слабких економічних зв’язків;

зовнішній загроза — захист кордонів шляхом привласнення нових територій

Процес складання класових суспільств не був синхронним. Одні народи створили свої держави в IV-III тис. до н. е., другі - після розпаду Римської імперії на початку нашої ери, треті - в XVIII-XIX ст. н. е. Причому раніше всього вони виникли в тих областях, де продуктивність землеробства мала особливе значення. Як правило, такою інтенсивною системою було іригаційне землеробство.

3. Первісний лад та періодизація первісної доби Первісна доба починається з часу появи людства на Землі (близько 2,5 млн. років до н. е.) і завершується формуванням класового суспільства і виникненням держави (4−3 тисячоліття до н.е.).

Давню історію людства, ґрунтуючись на матеріалах знарядь праці, розподіляють на кам`яний, бронзовий і залізний віки. Первісне суспільство хронологічно майже збігається із кам`яним віком. Цей тривалий відрізок часу поділяють на три періоди:

1) давній кам`яний вік, або палеоліт (2.5 млн.-12 тис. років до н. е.);

2) середній кам`яний вік, або мезоліт (12−8 тис. років до н. е.);

3) новий кам`яний вік, або неоліт (8−3 тис. років до н. е.).

Ознаки первісного суспільства: низькі темпи розвитку продуктивних сил і повільне їх удосконалення, низькі темпи розвитку суспільства, колективне привласнення природних ресурсів і результатів виробництва, рівномірний розподіл і соціальна рівність, відсутність приватної власності, експлуатації, класів і держави.

На території України перша людина з`явилась 1.5 млн. років тому. Оскільки клімат був суворий і холодний (кам`яний вік збігався з льодовиковим періодом), люди селилися переважно в південній частині України.

Після закінчення льодовикового періоду природне середовище стало сприятливішим для життя людини. На зміну палеоліту прийшов мезоліт — середній кам`яний вік (приблизно 13−4 тис. до н. е.).

В епоху мезоліту відбулася ще одна визначна подія в житті первісної людини — були виготовлені лук і стріли. У рибальстві використовувалися гарпуни, сіті, остроги. Збільшувалася різноманітність господарської діяльності, удосконалювалися знаряддя праці. Це зумовило зародження статево-вікового поділу праці. Разом з тим виникла необхідність закріплення зв`язків між членами первісного суспільства. Потрібна була, у зв`язку з розвитком господарства, стійкіша і міцніша суспільна організація. Такою організацією і стала первісна родова община. Рід складався із декількох десятків чи сотень людей. Кілька родів складали плем`я. Приватної власності не було, праця була спільною, а розподіл — зрівнювальним.

Завершальною стадією кам`яного віку стала епоха неоліту (6−3 тис. до н.е.), яка характеризувалася утвердженням різних галузей відтворюючого господарства — так звана «неолітична революція». Господарство, що мало до цього часу привласнюючий характер, стало відтворюючим. Неоліт мав дві складові частини: мідний вік — 4−2 тис. до н.е., та бронзовий — 2 тис. до н.е. Найбільш відомою культурою доби мідного віку стала Трипільська культура.

Удосконалення знарядь праці, масове поширення їх виробництва з металу, поділ виробничої сфери на сільське господарство і ремесло, виробництво додаткового продукту створили економічні умови для виникнення держав. Існує думка, що на території України найдавніші державні утворення виникли в епоху бронзи одночасно з появою їх в інших країнах. Ранньозалізний вік на українських землях був пов`язаний з ранніми слов`янськими, кіммерійськими, скіфсько-античною та сарматською культурами.

Удосконалення знарядь праці, що відбувалося у зв`язку з використанням металів, призвело до зростання продуктивності праці первісної людини. Вона почала виробляти матеріальних благ більше, ніж потрібно було для задоволення насущних потреб, для підтримання життя. З`явився додатковий продукт, тобто надлишок продуктів зверх їх необхідної кількості, що споживається людиною для підтримання життя. З іншого боку, відділення землеробства від тваринництва, розвиток ремесла — гончарного виробництва, ткацтва, виготовлення металевих знарядь праці та зброї - створили об`єктивні передумови для товарного виробництва, тобто виготовлення продуктів, призначених для обміну. Виник і почав розвиватися регулярний обмін продуктами між окремими первісними общинами.

Одним з перших предметів обміну та найрозповсюдженішим об`єктом виникаючої приватної власності стали одомашнені тварини. Далі приватною власністю стають знаряддя праці, предмети домашнього вжитку, прикраси.

Формування приватної власності і було тим процесом, який призвів до розпаду первіснообщинного ладу. Насамперед це був розпад родової общини. Відбувається господарське відокремлення сімей. Вони ведуть індивідуальне господарство та перетворюють знаряддя праці у приватну власність. Такі сім`ї розселяються не тільки на території своєї общини, а й на території інших родів. Так з`являються сусідські (сільські общини), де сім`ї не пов`язані одна з одною кровно, де все домашнє господарство є приватною власністю. У власності общини збереглися: орна земля, ліси, луги, пасовиська, водоймища.

Причини розпаду первіснообщинного ладу:

1. Виникнення нерівності.

2. Виділення знаті, початок формування класів.

3. Створення держави.

4. Поява міст.

5. Винайдення писемності.

У процесі утворення приватної власності стало економічно вигідно примушувати військовополонених працювати на себе, тобто перетворювати їх у рабів. Першими рабовласниками стали керівники общин та військові вожді.

Рабство — історично перша та найбільш груба форма експлуатації, при якій раб, як і засоби виробництва, є власністю свого господаря-рабовласника. У розвитку рабовласницької економічної системи можна виділити два варіанти: східне (патріархальне) рабство і західне (класичне). Для східного рабства є характерними такі риси: основною продуктивною силою суспільства були селяни-общинники, землероби, а також вільні ремісники; раби становили незначний відсоток населення, належали, в основному, державі, використовувалися як домашня прислуга в господарствах царів, численних чиновників, при храмах. Рабів використовували також на будівництві пірамід, храмів, доріг, палаців, іригаційних споруд. Лише частково рабська праця використовувалася для обробітку землі, як правило, в системі царського і храмового господарства. Рабство в країнах Стародавнього Сходу мало патріархальний характер, сільська община була домінуючою в економіці цих країн.

Країни Стародавнього Сходу виникали переважно на берегах великих річок, де були сприятливі ґрунти (нанесені мулом цих річок), що давали високі врожаї навіть при обробці примітивними знаряддями праці. Сприятливі погодно-кліматичні умови створили середовище, що максимально підходило для життя і ведення сільського господарства. Переважало в цих країнах зрошувальне землеробство, яке вимагало колективної праці, відповідних знань, великих вмінь та гарних взаємин.

Найдавнішими державами Стародавнього Сходу були — Давній Єгипет, Месопотамія, Давній Китай, Давня Індія. Основою існування давніх держав було завоювання інших земель, поповнення рабів посередництвом війни, боргової кабали, піратства. Ці країни характеризувались високим розвитком культури, зародженням торгівельних відносин. Однак ці країни характеризуються і деспотизмом правителів, матеріальною основою їхньої влади була верховна власність на землю.

форма господарство первісний цивілізація

4. Ґенеза господарських форм у ранніх цивілізаціях країн Стародавнього Сходу Поняття Схід в історичній науці використовується не стільки як географічне, скільки як історико-культурне, цивілізаційне. Тут вперше в історії розвитку людського суспільства склалися ті соціальні і політичні інститути, держава, право, світові релігії, які й породили з часу виникнення античних держав (Древньої Греції та Риму) в 1 тисячолітті до н.е. дихотомію Схід — Захід.

Схід в давнину був представлений багатьма країнами, поруч найбільших регіональних цивілізацій (індо-буддійської, ассірійської-вавилонської, конфуціансько-китайської), але вищевказані особливості (відсутність пануючої ролі приватної власності, застійний характер розвитку) були головними визначальними рисами їх типологічного подібності на відміну від динамічно розвиваючих античних країн, а потім і країн Західної Європи, спадкоємця античної цивілізації.

Однією з основних соціальних форм, що грають вирішальну роль в еволюції давньосхідних товариств, була сільська громада, яка зберегла багато в чому риси патріархально-родової організації. Значною мірою вона визначала характер політичної влади в цих суспільствах, роль і регулюючо-контрольні функції давньосхідної держави, особливості правових систем.

Найбільш ранні державні форми (протогосподарства) стали складатися в давньосхідних цивілізаціях (у Древньому Єгипті, Древній Індії, Древній Месопотамії, Древньому Китаї - ще в IV-III тисячолітті до н.е.) у ході розкладання общинно-родової організації. Вони складалися в міру посилення поділу праці, ускладнення управлінських функцій, а разом з тим перетворення осіб, які виконують ці функції, у стан знаті, яка не брала участь у виробництві, стояла над рядовими общинниками. Самодостатня сільська громада, зміцненню позицій якої сприяли колективні зусилля її членів по створенню іригаційних споруджень, впливала на уповільнення процесів класоутворення, форми земельної власності і способи експлуатації в давньосхідних товариствах. Тут безпосереднім власником — власником землі була сама громада. Разом з тим і держава виступала в якості верховного власника землі, владно-власницькі права якого реалізовувалися в одержанні з общинників ренти-податку.

У міру виділення над общинних управлінських структур стали складатися і власне царсько-храмові господарства, створювані головним чином за рахунок присвоєння общинних земель. Володіти ділянками царсько-храмових земель могли лише люди, що виконують ту чи іншу роботу, що несуть службу на правителя або храм. Тут рано почала використовуватися праця рабів, різних категорій підневільних осіб.

Строй багатоукладної господарського життя визначав винятково строкатий соціальний склад давньосхідних товариств, який можна диференціювати в границях трьох основних соціально-класових утворень:

1) різні категорії осіб, позбавлених засобів виробництва, залежні підневільні працівники, до яких належали і раси;

2) вільні дрібні виробники — общинники-селяни і ремісники, що живуть своєю працею;

3) пануючий соціальний шар, куди входили придворна і служива аристократія, командний склад армії, Заможна верхівка землеробських громад та інші.

На Сході була відсутня чіткість соціально-класових границь, наприклад, існували різні категорії залежного населення, що займають проміжні позиції між вільними і рабами або якісь перехідні категорії вільних (від дрібних землевласників до пануючого, зокрема, до дрібного купецтва і чиновництва). Станово-правовий статус індивіда в суспільстві, як правило, не збігався, розходився з його соціально-економічним становищем.

Загальні закономірності розвитку давньосхідних багатоукладний суспільств не можуть перекреслити конкретних особливостей кожного з них, пов’язаних як з домінуючим положенням того чи іншого устрою та різними формами їх взаємодії, так і з особливостями їх соціальних і політичних інститутів, зі специфічними рисами їхнього культурно-цивілізаційного розвитку, особливостями побуту, світорозуміння людей, їхніх способів релігійної орієнтації.

У Стародавньому Вавилоні, наприклад, велике царсько-храмове господарство співіснувало з відносно відокремленим общинно-приватним господарством, основою якого була праця вільних общинників-селян, що сплачують ренту-податок державі. У царсько-храмових господарствах використовувалася праця рабів і осіб, які перебувають в тому або іншому ступені залежності, ряди яких поповнювалися за рахунок вільних хліборобів, що втратили свою громадську ділянку. Наявність сильного царсько-храмового господарства з відносно розвиненим ремеслом, широко провідних торговельних операцій за допомогою купців, послаблювало податкову експлуатацію общинників-селян.

Специфічні риси давньоіндійського суспільства були пов’язані з жорстким становим розподілом на чотири варни (брахманів, кшатріїв, Вайшії і шудр), з властивою йому особливої общинної організацією, що відрізняється високим ступенем замкнутості й автономності. Відносини рабовласництва тут тісно перепліталися із станово-варновою, кастова. Традиційна соціальна приниження нижчих каст, майже повне безправ’я тих, хто знаходився поза варн індійського суспільства, створювали можливості для полурабскіх форм експлуатації різноманітних категорій залежного люду.

У Стародавньому Китаї рано склалася система експлуатації управлінської знаті общинників-селян шляхом стягування ренти-податку, спочатку у формі на громадських полях, а потім шляхом привласнення правлячою верхівкою частини врожаю з селянського наділу.

Давньосхіднім суспільствам були відомі також і республіканські державні форми, в яких значну роль грали традиції примітивної племінної демократії) наприклад республіки в містах-державах — Фінікії, Месопотамії. Не відрізнялися деякі східні держави і повним набором перерахованих вище формальних характеристик «східної деспотії» .

5. Розвиток господарської сфери суспільства Месопотамської цивілізації. Закони Хамурапі про явища і процеси господарського життя Месопотамія — територія, що розташовувалась між двома річками — Тигр і Євфрат, тому часто ця назва перекладається як Межиріччя. Зародженню господ діяльності на цій території сприяла низка факторів, серед яких:

1) надзвичайна родючість ґрунтів, особливо для розвитку землеробства;

2) географічне розташування (центр Близького Сходу), що забезпечувало провідну роль у розвитку міжнародної торгівлі;

3) природні ресурси [глина, поклади металів (олово, залізо)], що сприяло розвитку різних ремесел.

На території Месопотамії з VII по IV тисяч до н.е. відбувався процес розподілу первісного суспільства та виникнення суспільств ранніх цивілізацій. На початку III тисяч до н.е. утворюються перші невеликі держави Давній Шумер. Економічною основою цієї першої цивілізації було високопродуктивне сільське господарство, рівень продуктивності якого визначався природною родючістю ґрунтів і технологією іригаційного землеробства. Ця технологія вимагала зрошування землі (спорудження гребель, системи сполучених каналів, колодязів та і. п.), а це, в свою чергу, потребувало численної і дисциплінованої робочої сили, кваліфікованого управління та нагляду. У ролі керівників, ініціаторів і координаторів колективних дій виступали жерці та воїни. Цивілізація шумерів була цивілізацією міст. З одного боку, різниця між шумерським містом і селом була невелика, оскільки значну частину його населення становили селяни. Але технології, пов’язані з поданням води вимагали організованих зусиль міського населення. Замість обробітку невеликих ділянок силами однієї сільської родини, шумери переділили зрошувані землі на великі лани, що належали богові та якими від його імені розпоряджалися жерці. Місто створювалося на базі однієї або кількох таких храмових громад. Населення шумерських міст, яке займалося землеробством, об'єднувалося в робочі бригади в кілька сот, а може, і в кілька тисяч осіб. Користуючись найпростішими ручними знаряддями, ці бригади споруджували та обслуговували великомасштабні іригаційні системи, необхідні для використання можливостей річки в повному обсязі. Глиняні таблички з одного давньошумерського міста оповідають про те, що землю і врожай у цьому місті було поділено на три категорії:

1) лани, які належали богові та оброблялися від його імені;

2) лани, що орендувалися окремими жителями на рік;

3) лани, віддані жителям безплатно в постійне користування. Наприкінці ПІ тисяч до н.е. внаслідок завоювання міст давнього Шумеру утворюється стійке централізоване державне утворення — Шумеро-Аккадське царство, зі столицею у Вавилоні. В історичному розвитку цивілізації в Месопотамії найвищою межею є Вавилонське царство під час правління царя Хаммурапі (приблизно 1700 р. до н.е.). Закони Хаммурапі свідчать про розвинутість економічних відносин та відповідне економічне мислення, в системі якого відображено широкий спектр процесів і явищ господарського життя. Численні закони свідчать про розвиток товарно-грошових відносин, тенденцій зародження ринкового господарства та намагання влади їх обмежити. Вільні громадяни мали повне право розпорядження своїм майном, землею. Але був заборонений продаж службових наділів. Обмежувалося лихварство та боргове рабство. Закони Хаммурапі суворо регламентували норму процента в грошовій (20%) та натуральній (33%) формах, а також передбачали відстрочку виплати боргу в разі неврожаю на 1 рік без сплати додаткових %. За несвоєчасну сплату боргів ні царські воїни, ні інші громадяни не мали права бути позбавлені своїх земельних наділів. Оренда землі, як правило, була короткостроковою (1−2 роки) і відносини оренди оформлялися договором, у якому вказувався термін, об'єкт, розмір і час сплати. Орендарі сплачували ЗО—50% врожаю за землю, за сад — 2/3 врожаю тощо. Закони Хаммурапі передбачали встановлення норми грошової винагороди найманим робітникам, форми і строки найму (10— 20 років). Можна зробити узагальнення про те, що закони Хаммурапі визнавали існування товарно-грошових відносин та інституту приватної власності, проте були спрямовані на гальмування їх розвитку і зростання ролі держави, формування традиційних підвалин східного суспільства та його соціальної стабільності.

6. Розвиток господарства в Давньому Єгипті та його відображення в пам’ятках економічної думки У Стародавньому Єгипті общинно-приватний сектор ще в II тисячолітті до н. е. був поглинутий заснованим на рабській і напіврабській експлуатації царсько-храмовим господарством.

За археологічними свідченнями, найдавніші поселення землеробів та скотарів у долині р. Ніл виникають на межі V та IV тис до н.е. Державний апарат складався з 3 основних ланок: центрального, номового і місцевого. Очолював центральне управління країною цар. Природокліматичні умови місцевості були особливо придатні для сільськогосподарського виробництва. Жаркий клімат у поєднанні з долинами родючих ґрунтів дозволяв отримувати з землі значний додатковий продукт навіть з урахуванням низького рівня техніки землеробства. Основою виробництва додаткового продукту була висока продуктивність землеробства завдяки родючості долинних земель, але господарське використання яких було можливим лише за умови створення зрошувальної системи (будівництва мережі каналів, дамб, гребель). Споруджувати й експлуатувати таку систему було не під силу окремій сім'ї чи громаді. Для цього були потрібні об'єднання зусиль усього населення річкової долини і злагоджені дії усіх номів (общин) для того, щоб підтримувати систему в порядку та постійно розширювати. З найдавніших часів спочатку номи, а потім державна влада виконували цю об'єднавчу функцію. Держава об'єднувала господарські дії сільських спільнот для будівництва зрошувальних систем, і це перетворювало вже сформовану общинну трудову повинність індивідів спільно здійснювати господарську діяльність у державну трудову повинність. Саме через суспільні роботи східні владики підпорядковували собі вільних сільських землеробів, які фактично переставали бути вільними. Отже, можна стверджувати, що до III тисячоліття до н. є. в Єгипті було сформовано господарську модель тотальної підпорядкованості населення і його залучення в систему державного господарства, Тут руйнуються община з її традиціями колективного землекористування і встановлюється панівна роль державного господарства з ознаками адміністративно-командної системи. Це і засвідчують найдавніші пам’ятки економічної думки. Так, у «Повчанні гераклеопольського царя своєму синові Мерікара» (XXII ст. до н.е.), написаного в формі порад батька синові, підкреслюється важливість і корисність централізованої влади та контролю за виробництвом і розподілом. А для цього правитель повинен був дбати про матеріальне заохочення чиновників та жерців. Згуртованість підданих, підпорядковане функціонування системи управління розглядається як запорука стійкого владарювання. Про наслідки руйнації централізованої системи управління, що порушує сувору регламентацію господарського життя та необхідності відродження деспотично-бюрократичного механізму регулювання господарства і повернення до системи трудових повинностей для будівництва пірамід та іригаційних систем, ідеться в таких документах, як «Речення Іпусера» (XVIII ст. до и. е,) і «Пророцтво Нефертіті» (XV ст. до н.е.).Адміністративно-господарські документи Стародавнього Єгипту (переписи населення, земельні кадастри, документи господарської звітності, юридичні акти) відображають особливості організації господарської діяльності різних верств населення. Вони засвідчують, що все населення було розбите па вікові групи (діти, юнаки, зрілі чоловіки, старі люди) та соціальні розряди (зокрема це воїни, жерці, царські землероби та майстри). Розподіл та перерозподіл ресурсів за професіями, розрядами, віковими категоріями був прерогативою представників державної влади. У господарському житті давнього єгипетського суспільства провідна роль належала натуральному господарству. Проте в цей період почали зароджуватися і перші ознаки торговельно-обмінних відносин. З’являються такі суб'єкти товарно-грошових відносин, як торгівці та лихварі, люди пов’язані з ринком (не-джес). Мірою вартості виступає зерно (функції грошей — загального еквівалента ще не було). Про особливості сфери обігу певне уявлення дають древньоєгипетські юридичні акти, за допомогою яких здійснювалося оформлення торгово-лихварських операцій: купівля-продаж землі, худоби, рабів, боргові зобов’язання. На межі 1 тисячоліття до н.е. в Давньому Єгипті посилюються тенденції децентралізації господарської системи. Земельні ділянки, які держава виділяла чиновникам в умовне користування, переходили в їхню особисту власність. Соціально-економічними наслідками формування особистої власності процес ожебрачення землеробів і збагачення власників землі, зростання лихварської залежності, послаблення централізації, зменшення розмірів державної скарбниці. У 1 тис до н.е. Стародавній Єгипет перетворюється в залежну країну, яка постачає зерно та поповнює скарбниці провідним країнам Західної Азії.

7. Відображення цивілізаційних процесів у ранніх історичних джерелах Термін «цивілізація» з’явився в західно-європейській літературі середини XVIII ст (Тюрго, 1752 г.; Мірабо, 1757 г.; Фергюсон, 1759 р.). Термін досить швидко набув поширення і вживався в значенні, що має на увазі культурний достаток суспільства, що протиставляється варварству. Різні автори XVIII ст вкладали в поняття цивілізації сенс, близький поняттю найвищого розвитку духовної, але також і матеріальної культури. На сучасних виставах, таке розуміння цивілізації видається досить розпливчатим і інтуїтивним. Воно відповідає, по суті, поняттю духовної і у набагато меншій мірі, матеріальної культури цивілізованого суспільства, що прийшло на зміну варварському достатку. В даний час можна вказати не менше трьох основних значень терміну «цивілізація».

По-перше, поняття цивілізації може ототожнюватися з поняттям культури, у тому числі і первісною. Наприклад, перший том французької колективної праці «Французька передісторія», присвячений цілком первісному суспільству має симптоматичний підзаголовок «Палеотичні і мезолітичні цивілізації Франції». Окремі параграфи цієї праці, присвячені регіональним археологічним культурам, озаглавлені за одноманітною схемою, як те: «Цивілізації нижнього палеоліту в Провансі» (А. де Люмле, з. 819−851) або «Цивілізації верхнього палеоліту в Нормандії» (Ф. Біго, з. 1339−1343) і тому подібне. Аналогічне вживання терміну «цивілізація» знаходимо в монографії М. Габорі «Цивілізації середнього палеоліту між Альпами і Уралом» і в інших роботах. Очевидно в даному випадку має місце повне ототожнення «цивілізацій» з первісними археологічними культурами, що позбавляє термін «цивілізація» якої-небудь самостійності.

По-друге, поняття цивілізації може відповідати найвищій стадії суспільного розвитку, яка, згідно відомій праці Л. Г. Моргана «Давнє товариство», слідує за первісними стадіями дикості і варварства. Історично таке переконання на цивілізацію представляється правомірним проте не розкриває причин, по яких вища стадія суспільного розвитку реалізувалася саме у феномені міської культури, з якою термін «цивілізація» зв’язаний етимологічно: лат. civis «громадянин», civitas «місто» і тому подібне. З цієї причини кореляція цивілізації з міською культурою представляється органічною і знаходить віддзеркалення в літературі.

Для пояснення історичного зв’язку феномену цивілізації з міською культурою ми вводимо третій варіант розуміння терміну «цивілізація «і визначаємо його як наочну форму структури суспільства розділеної праці, матеріалізовану з соціально-інтегративних інтересів у формі міста.

Цивілізація несе специфічну соціально-інтегративну функцію в епоху суспільства розділеної праці. В цьому відношенні цивілізація — вужче поняття, ніж культура; ймовірно дочірнє по відношенню до останнього: культура є універсальним засобом соціальної інтеграції будь-якої форми суспільства, а цивілізація виступає засобом соціальної інтеграції суспільства розділеної праці.

8. Економічні погляди П. Буагільбера П'єр Буагільбер (1646—1714) — фундатор класичної школи економічної думки у Франції. Народився в 1646 р. у сім'ї дворянина. Дістав юридичну освіту. З 1677 по 1689 р. займав посаду судді, а потім генерального начальника судового округу Руана.

У 1696 р. вийшла книга Буагільбера «Докладний опис стану Франції», в якій автор жорстко критикує політику меркантилізму. У 1707 р. видав праці «Обвинувачення Франції» і «Трактат про природу багатства», в яких дається характеристика кризової ситуації в економіці Франції.

П'єр Буагільбер дав обґрунтування трудової теорії вартості. У ній величина «істинної вартості» визначалася витратами праці.

Джерелом багатства він вважав сферу виробництва, а сфері обміну відводив роль умови для розвитку економіки. Виступав проти однобокого заохочення промисловості, захищаючи розвиток сільськогосподарського виробництва, в якому бачив основу економічного зростання Франції. До поняття «багатство» включав не тільки гроші, а й усю різноманітність благ і речей.

Француз П. Буагільбер бачив у грошах причину порушень справедливого обміну між товарами;

Французька класична школа вважала, що мета виробництва — споживання, тому більшу увагу приділяла вивченню споживної вартості. П. Буагільбер ідеалізував сільськогосподарське виробництво. Французька школа виражала інтереси дрібної буржуазії.

9. Економічні погляди М. Алле Французька школа неолібералізму. Виникнення французького неолібералізму датується 20—30-ми рр. XX ст. і зв’язане з ім'ям Жака-Леона Рюефа.

Відродження неолібералізму у Франції припадає на початок 60-х рр. Якщо раніше ідеї Рюефа підтримували тільки дрібні підприємці, що не були заінтересовані в державному втручанні, то з формуванням монополістичних об'єднань проти «засилля держави»

Ця доповідь справила значний вплив на погляди французьких лібералів і поклала початок формуванню нової французької (паризької) школи (Е. Малінво, Т. Монбріаль, Л. Столерю, С. Кольм і М. Алле).

Однак під впливом цієї школи характер планування французької економіки змінився. Воно стало договірним, здійснювалось на підставі угод між державою та приватними підприємцями, хоч французькі неоліберали не ігнорували й індикативного планування, допускаючи існування індикативного плану як додаткового інструмента економічної рівноваги. Його об'єктом залишається господарська кон’юнктура, але воно орієнтується на ринкові механізми.

Представники неоліберальної школи заперечували необхідність перерозподілу національного доходу на користь безробітних. Вони вважали абсурдним твердження, що безробітні є резервом для поповнення армії зайнятих, і наголошували, що надлишок робочої сили є наслідком порушення економічної рівноваги. Вирішення цієї проблеми зв’язувалось ними зі структурною перебудовою виробництва, пожвавленням інвестиційних процесів.

Особливих успіхів в аналізі ринкових відносин, які формуються за умов дирижизму та планування, досяг представник французької неоліберальної школи М. Алле, якого П. Самуельсон назвав «учителем усіх повоєнних економістів і першовідкривачем істин, що після війни подавались як досягнення інших авторів». Творчість М. Алле була багатогранною. Ним написано низку праць із соціології, історії цивілізацій, теоретичної й практичної економіки і навіть фізики. У кожній з цих галузей він сформулював кілька власних теорій, що визначають напрями сучасних досліджень. Серед них: теорії максимальної ефективності, основ економічних розрахунків, міжчасових процесів, максимальної ефективності інвестицій, невизначеності, грошей, кредиту і грошової динаміки, ризиків та корисності, випадковостей та екзогенного фізичного впливу й інші.

Але головним об'єктом його досліджень була економіка: він намагався зрозуміти фундаментальну структуру економіки, визначити чинники її розвитку.

Метод дослідження. Алле — яскравий представник ринково-інституціональної школи. Використовуючи методи економіко-теоретичного та порівняльно-історичного аналізу, він змальовує загальну картину розвитку суспільств, що в них раціональність економічних відносин забезпечується, на його думку, приватною власністю з притаманною їй свободою господарського управління.

Економічну модель суспільства (як і інші неоліберали) Алле зводить до саморегульованої ринкової економіки. Держава в суспільстві, побудованому на ринкових засадах, відіграє активну роль. По-перше, вона є гарантом збереження основи ринкової економіки — приватної власності. По-друге, жорстко контролює грошово-кредитну сферу. По-третє, здійснює антициклічне регулювання через договірне планування. По-четверте, держава забезпечує розвиток соціальної сфери. Основною ідеєю, декларованою в усіх працях Алле, є та, що «ефективність економіки не лише зумовлює реалізацію різноманітних соціальних цілей, але водночас є необхідною умовою розквіту культури і цивілізації», «…ефективність сама зумовлена наявністю економіки ринків, що базується на децентралізації рішень, і така економіка може реально функціонувати лише тоді, коли вона в значній своїй частині спирається на приватну власність з притаманною їй свободою господарського управління».

Алле зробив значний внесок у розвиток теоретичної моделі ринкової економіки, що формується за умов активної ролі держави.

Теорія інвестицій, яку формулює Алле, зводиться до попиту і (пропозиції грошових капіталів за умов стабільного грошового обігу.

Планування економіки Алле оцінює, виходячи з «теореми еквівалентності», сформульованої ним у книжці «У пошуках економічної дисципліни»: будь-яка ситуація врівноваження (навіть окремий випадок) економіки є ситуацією максимальної ефективності, і навпаки, будь-яка ситуація максимальної ефективності є ситуацією, що свідчить про врівноваження ринкової економіки.

Контроль Алле вважає не дуже дійовим інструментом. Єдиний |об'єктивний і ефективний контролер — це ринок. На його думку, об'єктом контролю мають бути тільки державні витрати та грошовий обіг.

Висновки Розглянувши та ознайомившись з особливостями господарства первісного суспільства та його еволюцією, можна зробити наступні висновки.

Отже, на ранній стадії господарства первісної доби переважало полювання, риболовство, збирання плодів.

Згодом у зв’язку з удосконаленням знарядь праці (гарпуни, скребки, луки, сокири, човни, молоти, серпи, списи) почалась обробка шкур, глиняного посуду, виникло образотворче мистецтво, будівництво наземних споруд.

Протягом бронзового та залізного віків відбулись великі зрушення в розвитку продуктивних сил. Появився ткацький верстат, розвинулося скотарство, а особливо землеробство.

Між ними виник перший поділ праці, налагодився економічний обмін між окремими родами, общинами, племенами і вони створили економічні умови для виникнення держав. Перші з них утворилися на Стародавньому Сході (Єгипет, Індія, Месопотамія) на зламі неоліту і бронзової доби.

Список використаних джерел

1. Васильєва Р.Х., Горкіна Л.П., Петровська Н. А. Історія економічної думки України. Київ: Либідь, 1993, 272 с.

Мазурок П.П. Історія економічних учень у запитаннях і відповідях. Київ: Знання, 2004, 477 с.

Корнійчук Л.Я., Татаренко Н. О., Поручник А. М. Історія економічних учень. Київ: КНЕУ, 1999, 564 с.

2. Лановик, Б.Д. Економічна історія: курс лекцій / Б. Д. Лановик, М. В. Лазарович. — 6-те вид., стер. — К.: Вікар, 2006. — 405 с.

Юхименко, П. І. Історія економічних учень: навч. посіб.

Юхименко П. І., Леоненко П. М. — К.: Знання-Прес, 2000. — 514 с.