Антична філософія

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНІ ТА ЕТИЧНІ ІДЕЇ У ФІЛОСОФІЇ АРІСТОТЕЛЯ

1.1 Загальна характеристика філософських поглядів давньогрецького мислителя

1.2 Державницька ідея Арістотеля РОЗДІЛ 2. ВЕЛИКИЙ УЧЕНЬ — ВЕЛИКОГО УЧИТЕЛЯ

2.1Александр: від дитинства до слави

2.2 «Філософ на троні

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП Актуальність теми. Антична філософія являє собою сукупність філософських вчень, які розвивалися в давньогрецькому рабовласницькому суспільстві з кінця VII століття до нашої ери і в давньоримському рабовласницькому суспільстві, починаючи з II століття до нашої ери і до VI століття нашої ери.

Антична філософія — єдине і своєрідне явище в розвитку філософського пізнання людства. Вона складалась на основі перенесених зі Сходу в грецькі міста зародків астрономічних, математичних та інших знань, в результаті трансформації древньої міфології в мистецтві і поезії, в результаті зміни уявлень про природу і людину на відміну від міфології.

Аристотель, найвеличніший філософ стародавності, вчитель Александра Македонського, був разом з тим досить уважним і глибоким дослідником питань суспільного та політичного життя. Його «Політика», вражаюча цінністю свого змісту, вплинула на політичні теорії багатьох наступних століть. Вона дає нам можливість дуже різносторонньо поглянути на грецьку державу. А його «Афінська політія», порівняно нещодавно відкрита, залишається до наших часів найважливішим джерелом для вивчення історії Афін, її державного устрою та прослідкування впливу викладених в ній поглядів про державне управлення на імператора Александра Македонського.

Хронологічні рамки роботи охоплюють період життя і правління Александра Македонського (356 — 323 р.р. до н. е.), так як відворити точну дату початку навчання майбутнього імператора Арістотелем неможливо. А вплив поглядів філософа на подальше управління вже дорослим імператором Македонською державою — є цілком очевидним.

Територіальні рамки — поширюються в межах кордонів спочатку Македонського царства, що еволюціонувало згодом в Македонську імперію, таким чином розширивши рамки дослідження.

Огляд історіографії. Тема дослідження опосередковано розкрита в працях із історії Стародавнього світу та у студіях з історії філософії. Наприклад, згадки про юність та навчання Александра Македонського можна віднайти в дослідженнях істориків Ф. Бойназарової [5], М. С. Грушевського [7], Р. Г. Симоненка.

Також багатий матеріал в своєму науковому доробку автор віднайшов в культорологічних працях М. Рябого та Д.С. Ліхачьова. Проте, не менш важливими виступають політологічні напрацювання [20], в яких особливо ретельно прослідковано наслідок впливу філософа Арістотеля на формування світогляду майбутнього імператора.

Добре відома висока оцінка, яку давали Арістотелю засновники сучасної політологічної думки. Як то В. С. Полікарпов [20], що називав його «найвеличнішим мислителем стародавності», «величним дослідником», «генієм», могутній голос якого оголошував цілі століття, «Олександром Македонським грецької філософії». Б. Кухта характеризує його як діалектика, який дослідив вже «…усі найсуттєвіші форми діалектичного мислення"[18]. М. Гранс писав про Арістотеля, що він «Будь-де, на кожному кроці, ставить питання саме про діалектику».

Мета курсової роботи полягає у грунтовному висвітленні взаємопоєднаності діяльності двох величних постатей періоду античності - Александра Македонського та Арістотеля.

Згідно поставленої мети слід виконати наступні завдання:

· Дослідити філософські погляди Арістотеля на формування державного апарату;

· Висвітлити процес навчання Арістотелем майбутнього імператора Александра Македонського;

· Проаналізувати наслідки правління Александра Македонського через призму ідей видатного філософа.

Об'єктом дослідження є взаємопов'язаність життєвої долі Арістотеля та Александра Македонського.

Предмет дослідження становить культурний та політологічний взаємовплив Арістотеля та Александра Македонського, філософська думка старогрецькього філософі та її реалізація македонським імператором.

Структурно робота складається зі змісту, двох розділів, чотирьох підрозділів, висновків, списку використаної літератури та з трьох додатків.

РОЗДІЛ 1. СОЦІАЛЬНІ ТА ЕТИЧНІ ІДЕЇ У ФІЛОСОФІЇ АРІСТОТЕЛЯ

1.1 Загальна характеристика філософських поглядів давньогрецького мислителя філософський арістотель александр македонський Аристотель (додаток 1) — один із найвідоміших з давньогрецьких філософів, основоположник дуалізму, «батько логіки», учень і рішучий супротивник Платона. Він народився у 384 році до нашої ери в Стагирі - місті на північно-західному узбережжі Егейського моря. Його батько — Нікомах був придворним лікарем македонського царя Амінти III. Але син не успадкував посаду батька. У сімнадцятирічному віці Аристотель приїжджає в Афіни, де стає учнем Платона. У його академії він пробув до смерті вчителя. Після закінчення 10 років після смерті Платона Аристотель залишає Афіни. Він багато подорожує. Філіп Македонський запрошує філософа для навчання Александра — свого сина. Олександр Македонський любив Аристотеля і називав його своїм «другим батьком». Аристотель не був згоден з політикою Македонського і після закінчення деякого часу залишив його і повернувся в Афіни. Тут він створив свою школу, що отримала назву Ліней, на ім'я храму Аполлона Лінейского, поблизу якого і знаходилася ця школа. При школі був сад з галереями для прогулянок (peripatos), і, оскільки заняття проходили там, школа поступово отримала назву «перипатичною», а належні до неї учні стали називатися «перипатетиками» [23, 63]

Питання про хронологічну послідовність творів Аристотеля надзвичайно важке, оскільки вони несуть відбиток різночасності. Однак, безсумнівно, що його більш ранні твори пройняті платонізму. Діалог «Евдем» або «Про душу» містить докази безсмертя душі, подібні з аргументами Платона. Дотримуючись Платона, він «проголошує душу формою, і тому хвалить тут тих, хто розглядає її як родовище ідей …"[16, 41]

Інший твір, що дійшов до нас у значному числі фрагментів — «Протрептік» («Умовляння» — в наслідок поширений жанр філософських творів, що запрошують до вивчення філософії і спонукають до споглядання життя). Аристотель, розділяючи ще платонівську теорію ідей, вищим благом проголошував «мислення». Це слово він вживає в значенні проникнення філософського розуму у вищу реальність — світ ідей.

Лише у творі «Про філософію», який відносять деякими дослідниками до другого періоду творчості Аристотеля, виявляються істотні відхилення від платонізму. Так, він критикує теорію ідей, зводячи ідеї до математичних чисел.

У цьому ж творі він писав про подвійне походження віри в богів через натхнення, спадні на душу уві сні, і через спостереження упорядкованого руху світил. У своєму творі «Держава» Платон уподібнив наш світ печері, в якій сидять прикуті бранці, що бачать перед собою лише тіні речей, що існують у «справжньому» світі, тобто у світі ідей. В’язні нічого не знають про справжнє в світі. Аристотель же говорить, що мешканці самої прекрасної та упорядкованою печери, тільки чули про богів, лише вийшовши на поверхню землі і побачивши красу земного світу, «дійсно повірять у те, що є боги, і, що все це — твір богів». Таким чином, не споглядання позамежного світу ідей, а спостереження і дослідження нашого, земного світу веде до вищої істини. Це відмінність теоретичних установок Платона і Аристотеля склало головну основу їх розбіжності.

1890 р. був знайдений папірус з текстом «Афінської політики» Аристотеля [12, 58]. Твори Аристотеля збереглися, можна сказати, дивом. До I століття н. е. вони пролежали в підземному книгосховищі, а потім потрапили в бібліотеку Апеллікона Теосского в Афінах. Потім вони виявилися в Римі, де і були видані головою тодішніх перипатетиків Андрніком Родоський.

Вже перелік творів Аристотеля показує еніціклопедічность його вчення. У ньому не тільки охоплені всі області тодішнього знання, але і зроблена його первинна класифікація, так що вперше з філософії як такої виділені спеціальні науки.

З ім'ям Аристотеля пов’язуються три твори по етиці: «Нікомахова етика», «Евдемова етика» і «Велика етика». Питання про приналежність цих творів Аристотелю усе ще є предметом дискусій. В даний час справжнім трактатом визнається лише «Нікомахова етика». Щодо «Евдемової етики» думки розходяться: одні дослідники вважають автором твору Евдема Родоського, учня Аристотеля, інші вважають, що він лише редагував рукопис свого вчителя після його смерті. Судячи зі змісту, автором «Великої етики» є один з учнів Аристотеля, ім'я якого залишилося невідомим [12, 59] Ймовірно думку, згідно з яким етичні твори Аристотеля відредаговані після його смерті синами, Никомаху і Евдема.

Представляє труднощі питання про хронологічну послідовність вхідних у трактати «книг». Дослідник В. Йегет вважав, що «Нікомахова етика» а також деякі частини «Метафізики» і «Політики» були написані Аристотелем в останній період його життя і діяльності, тобто з 336 по 322 р. до н. е.

У цей час він критикує теорію ідей Платона і розвиває навчання про форму і матерії, викладене в ранніх частинах «Метафізики», а також формує ідею про єдність душі і тіла. Він висуває теорію, згідно з якою взаємовідношення душі і тіла аналогічно відношенню форми і матерії, коли додає зміст і ціль життя.

Основою етики Арістотеля служить психологія. Етика вивчає індивідуальне поводження людини, його політику, є по перевазі соціально-політичною етикою, тобто областю знань, що досліджує моральні задачі громадянина і держави, питання виховання гарних громадян і турботи про загальне благо.

Етика Аристотеля займає середнє положення між його психологією і політикою.

До заслуг Аристотеля відносяться визначення і класифікація наук, видів знання. Він розділив науки на три великі групи: теоретичні (умоглядні), практичні (продуктивні) і творчі (творчі). До перших Стагирит відніс філософію, математику і фізику; до других — етику і політику, а до третіх — мистецтво, ремесла і прикладні науки.

Філософія — найбільш умоглядна з наук; вона досліджує те, що найбільш гідне пізнання — «першооснови і причини, бо через них і на їх основі пізнається все інше». За Аристотелем, наука цінніше тим, чим більше вона споглядально. «Споглядальна життя» — це життя, чужа користолюбних розрахунків і вигод, це вища форма життя. Вона присвячена пізнанню, пошуку істини, тобто являє собою вищий вид духовно-творчої діяльності. Лише в процесі цієї діяльності людина може наблизитися до безтурботного щастя, до чистого блаженства, яке доступне лише богам. Для античних мислителів пізнанням є відношення людини до світу, відношення мікрокосмосу до макрокосмосу, установлення зв’язку з першоосновою. Пізнання загального означає перебування за різноманіттям речей і явищ їхнього загального принципу, чільного початку.

Аристотель вважав, що розум складає істинну сутність людини, відмітна ознака його життя та індивідуальності. Люди, що мають досвід і навички у виробничій практиці процвітають більше, ніж ті, хто володіє всього лише теоретичними знаннями у цій же області, але останніх почитають більше, ніж перших, подібно до того як «ми і наставників у кожній справі почитаємо більше, вважаючи, що вони більше знають, ніж ремісники, і мудріше їх, тому що вони знають причини того, що створюється» [12, 61]. Аристотель приходить до висновку про те, що знання тим цінніше, ніж більш воно теоретично і не пов’язано з отриманням вигоди. Тому «умоглядні» науки вище творять, а теоретична діяльність вище практичної, наприклад, політичної.

Антична наука орієнтована не на оволодіння силами природи, тобто не на використання знань в практичних цілях, а на пізнання загального світового ладу речей, на осмислення суспільних відносин, на виховання громадян і регулювання їх взаємовідносин і поведінки, на досягнення етичного ідеалу. У другу чергу наука досліджує етичні і політичні проблеми, і лише в третю чергу вона займається проблемами мистецтва, ремесла і прикладних наук. Слово «практика» використовується в Аристотеля в широкому сенсі, а не вузько — як діяльність по одержанню матеріальних вигод.

У стародавності «етика» означала життєву мудрість, соціальні знання щодо того, що таке щастя і які засоби для його досягнення. Етика — це вчення про моральність, про прищеплювання людині діяльно-вольових, душевних якостей, необхідних йому в першу чергу в суспільному житті, а потім — в особистій. Вона вчить практичним правилам поведінки і способу життя окремої людини. Але Аристотель не мислить окремого громадянина поза суспільством. Для нього людина — істота суспільно-політична.

Етика Аристотеля тісно пов’язана з його політикою, з вченням про сутність та завдання держави.

Але чи є моральність, етика і політика, а також мистецтво, науками? Чи можна вважати вчення дотримувати правильні норми поведінки і вести моральний спосіб життя наукою? Відповідно до Аристотеля, «усяке міркування спрямоване або на діяльність або на творчість, або на умоглядне …» [8, 114 ]. Це означає, що через мислення людина робить правильний вибір у своїх діях і вчинках, прагнучи домогтися щастя, втілити в життя етичний ідеал. Те ж саме можна сказати щодо творів мистецтва. Майстер запитує у своєму творі ідеал краси згідно своєму розумінню. Значить, практична сфера життя і різні види продуктивної діяльності неможливі без мислення. Тому вони входять у сферу науки, але це не науки в строгому сенсі слова. Практична наука займається отриманням знання для реалізації ідеалу (поведінка людини або виробництво продукту).

В області «практичних» наук мета мислення не пізнання, але вчинки і діяльність. Адже не досить знати чеснота, потрібно і надходити відповідно, тобто здійснювати її, стати доброчесною людиною. Аристотель пише, що творчість і вчинки не одне і те ж. Вчинки нерозривно пов’язані з людиною, з його діяльністю, з вільним вибором, із загальними моральними і правовими нормами громадян суспільства, а творчість спрямована на створення творів мистецтва, які оцінюються тільки по своїх достоїнствах, незалежно від вчинків людини.

Моральна діяльність спрямована на саму людину, на розвиток закладених в ньому здібностей, особливо його духовно-моральних сил, на вдосконалення його життя, на реалізацію змісту свого життя і призначення. У сфері «діяльності», пов’язаної зі свободою волі, людина «вибирає» особистості, погодить своє поводження і спосіб життя з моральним ідеалом, з уявленнями і поняттями про добро і зло, належному і сущому. Цим Аристотель визначив предмет науки, названої ним етикою.

Душа є формою по відношенню до матерії, однак, за Арістотелем, притаманна лише живої істоти. Душа — це прояв активності цілющої сили. Нею володіють тільки рослини, тварини і людина. Але в кожному прояві душа носить своєрідний характер. «Рослинна душа» відає функціями харчування, росту і розмноження, загальними для живих істот [8, 131] У тварин до функцій душі додається здатність до бажання, тобто прагнення до приємного і уникнути неприємного.

Розумною ж душею володіє тільки людина. Аристотель визначає розумну душу як таку частину душі, яка пізнає і думає. Розум становить основний початок цієї душі. Він не залежить від тіла. Він безсмертний і знаходиться в тісному зв’язку з вселенським розумом. Будучи вічним і незмінним, він один здатний до осягнення вічного буття і складає сутність першого двигуна, який є чисте мислення і яким живе все в світі.

Арістотель, розглянувши етику в плані людської (а не божественної) волі, зробив людину відповідальною за свою долю і благополуччя. Цим він відкинув релігійно-міфологічну концепцію, згідно з якою благоденство чи нещастя людини визначається примхами долі. Аристотель виключив також благочестя з числа досліджуваних чеснот. Філософ нічого не говорить про роль богів у моральному житті людей, у його етиці цілком відсутня релігійність. Аристотель досліджує етичні проблеми, щоб допомогти людям стати кращими і зробити суспільство більш досконалим. На противагу Сократові, Аристотель (вперше в історії етики) зв’язує етичну чесноту з бажанням, хотіння, волею, вважаючи, що, хоча моральність і залежить від знань, тим не менш, вона корениться в добрій волі: адже одна справа знати, що добре і що погано, а інше — хотіти слідувати доброму. Чесноти не якості розуму, вони складають склад душі. Тому Аристотель розрізняє діапоетіческіе (розумові) чесноти, пов’язані діяльністю розуму, і етичні - чесноти щиросердечного складу, характеру. І ті, і інші чесноти не дані нам від природи, нам можна придбати їх.

Етична чеснота є знаходження належної середини в поводженні й у почуттях, вибір середини між їх надлишком і нестачею, як визначити належну середину для кожного з нас? За Аристотелем, для цього необхідно або володіти практичною мудрістю, розважливістю, або наслідувати приклад або повчанням доброчесної людини.

З питання про природжене або придбаному характері вищих психічних здібностях людини, Стагирит пише, що, хоча чеснота — придбане якість душі, однак «адже і правосудними, і розсудливими, і мужніми, і так далі (у якомусь сенсі) ми бували прямо з народження …». Разом з тим Аристотель говорить, що придбані вихованням чесноти вище дару природи, природжених здібностей. Доброчесність вимагає навичок, звички, практики. «Доброчесність є свідомо обирається склад (душі), що складається у володінні серединою по відношенню до нас, причому визначеної таким судженням, яким визначить її розважлива людина. Серединою володіють між двома (видами) порочності, один з яких — від надлишку, іншої - від недоліку» [8, 157 ]

Нелегко знайти належну середину в почуттях і вчинках, набагато легше стати порочним. Важко бути доброчесним: «Недарма досконалість і рідко, і похвально, і прекрасно» [8, 157]

Мало досконалих людей і багато посередніх. Чесноти Аристотель розділив, як уже було сказано, на два види: розумові чи інтелектуальні та етичні (моральні). До перших належать дві - розумність, чи мудрість, і розсудливість, практична мудрість, придбана шляхом навчання. Другі - чесноти волі, характеру; до них відносяться мужність, щедрість, моральність і т.п. Останні виробляються шляхом виховання звичок.

Таким чином, за Арістотелем, щоб стати доброчесною людиною, крім знання, що є добро і зло, потрібен також час для виховання характеру. Один хороший вчинок ще не веде до чесноти особистості. Природньо, що процес виховання найкраще починати з раннього дитячого віку. Тому в сфері виховання свідомих громадян держави Аристотель відводить велику роль законодавству і державі.

1.2 Державницька ідея Арістотеля філософський арістотель александр македонський Здійснивши грандіозне узагальнення соціального і політичного досвіду еллінів, Аристотель розробив оригінальне соціально-філософське вчення. При дослідженні соціально-політичного життя він виходив з принципу: «Як і всюди, найкращий спосіб теоретичної побудови полягав би у розгляді первинної освіти предметів» [8, 159]

«Oсвітою» він вважав природне прагнення людей до спільного життя і до політичного спілкування. За Арістотелем, людина — політична істота, що несе в собі інстинктивне прагнення до «спільного співжиття». Людину відрізняє здатність до інтелектуального та морального життя. Тільки людина здатна до сприйняття таких понять, як добро і зло, справедливість і несправедливість.

Першим результатом соціального життя він вважав утворення сім'ї - чоловік і дружина, батьки і діти. Потреба у взаємному обміні привернула до спілкування сімей та селищ. Так виникла держава. Ототожнивши суспільство з державою, Аристотель був змушений зайнятися пошуками елементів держави. Він розумів залежність цілей, інтересів і характеру діяльності людей від їх майнового стану та використовував цей критерій при характеристиці різних верств суспільства. На думку Аристотеля, бідні і багаті «опиняються в державі елементами, діаметрально протилежними один одному, так що в залежності від переваги того чи іншого з елементів встановлюється і відповідна форма державного устрою» [2, 98].

Він виділив три головних прошарки громадян: дуже заможних, вкрай незаможних і середніх, що стоять між тими і іншими. Аристотель вороже ставився до перших двох соціальним групам. Він вважав, що в основі життя людей, що володіють надмірним багатством, лежить протиприродний рід наживи майна. У цьому, за Арістотелем, проявляється не прагнення до «благого життя», а лише прагнення до життя взагалі. Оскільки жага життя невгамовна, то невгамовно і прагнення до засобів угамування цієї спраги. Ставлячи все на службу надмірної особистої наживи, «люди першої категорії» зневажають ногами громадські традиції і закони. Прагнучи до влади, вони самі не можуть підкорятися, порушуючи цим спокій державного життя. Майже всі вони зарозумілі і горді, схильні до розкоші і хвастощів.

Держава ж створюється не заради того, щоб жити взагалі, але переважно для того, щоб жити щасливо. Відповідно до Аристотеля, держава виникає тільки тоді, коли створюється спілкування заради благого життя між родинами і пологами, заради досконалої і достатньої для самого себе життя. Досконалістю ж людини передбачається досконалий громадянин, а досконалістю громадянина в свою чергу — досконалість держави. При цьому природа держави стоїть «попереду» сім'ї та індивіда. Ця глибока ідея характеризується так: досконалість громадянина обумовлюється якістю суспільства, якому він належить: хто бажає створити досконалих людей, повинен створити скоєних громадян, а хто хоче створити скоєних громадян, повинен створити досконалу державу.

Будучи прихильником рабовласницької системи, Аристотель тісно пов’язує рабство з питанням власності: в самій суті речей корениться порядок, в силу якого вже з моменту народження деякі істоти призначені до підпорядкування, інші ж — до владарювання. Це загальний закон природи — йому підпорядковані і одухотворені істоти. За Аристотелем, хто за природою належить не самому собі, а іншому й при цьому все-таки людина, той по своїй природі раб.

Якщо економічний індивідуалізм бере верх і ставить під загрозу інтереси цілого, держава повинна втрутитися в цю область. Аристотель, аналізуючи проблеми економіки, показав роль грошей у процесі обміну і взагалі в комерційній діяльності, що є геніальним внеском у політичну економію. Він виділяв такі форми державного правління, як монархія, аристократія і політія. Відхилення від монархії дає тиранію, відхилення від аристократії - олігархію, від політії - демократію. В основі всіх суспільних потрясінь лежить майнова нерівність. За Аристотелем, олігархія і демократія засновують своє домагання на владу в державі на тому, що майновий добробут — доля небагатьох, а свободою користуються всі громадяни. Олігархія захищає інтереси імущих класів: загальної ж користі ні одна з цих форм не має [5, 101]. Аристотель підкреслював, що відношення між бідними і багатими — відношення не просто відмінності, а протилежності.

Найкраща держава — це таке суспільство, яке досягається за посередництвом середнього елемента (під середнім елементом Аристотель має на увазі «середній» між рабовласниками і рабами), і ті держави мають найкращий лад, де він має більше значення порівняно з обома крайніми елементами. Арістотель відзначав, що, коли в державі багато осіб позбавлено політичних прав, коли в ньому багато бідняків, тоді в такій державі неминуче вороже налаштовані елементи. І в демократіях, і в олігархіях, і в монархіях, і при всякого роду іншому державному ладі загальним правилом має бути таке: ні одному громадянину не слід давати можливості надмірно збільшувати свою політичну силу верх належної міри. Аристотель радив спостерігати за правлячими особами, щоб вони не перетворювали посаду на джерело особистого збагачення.

Заслугою Арістотеля залишається створення науки, названої ним етикою. Вперше серед грецьких мислителів він основою моральності зробив волю. Аристотель розглядав вільне від матерії мислення як верховне начало в світі - божество. Хоча людина ніколи не досягне рівня божественного життя, але, наскільки це в його силах, він повинен прагнути до нього як до ідеалу. Затвердження цього ідеалу дозволило Арістотелю створити, з одного боку, реалістичну етику, засновану на сущому, тобто на нормах і принципах, взятих з самого життя, яка вона є насправді, а з іншого — етику, не позбавлену ідеалу. Етика, весь її зміст і призначення полягає в тому, щоб показати, як уникнути нещастя і досягти щастя, доступного смертній людині. По духу етичного вчення Арістотеля, благополуччя людини залежить від його розуму, розсудливості, передбачливості. Арістотель поставив науку (розум) вище моральності, зробивши тим самим моральним ідеалом споглядальне життя.

Згідно своїм етичним ідеалу він високо цінує традиційні античні чесноти громадянина — мудрість, мужність, справедливість, дружбу. Проте, він не відає про любов людини до людини в тому сенсі, як цьому стали вчити християнські богослови. Гуманізм Аристотеля абсолютно відмінний від християнського гуманізму, згідно з яким «всі люди — брати», тобто всі рівні перед богом [5, 174]. Аристотелівська етика виходить з того, що люди не однакові за своїми здібностями, формами діяльності і ступеня активності, тому й рівень щастя або блаженства різний, а у деяких життя може опинитися в загальному і цілому нещасне. Так, Арістотель вважає, що у раба не може бути щастя. Він висунув теорію про «природне» перевагу еллінів («вільних за природою») над «варварами» («рабами по природі») [5, 175] Для Аристотеля людина поза суспільством, це чи Бог, або тварина. Але так як раби являли собою чужинцям, прийшлий елемент, позбавлений громадянських прав, то виходило, що раби — як би не люди, а раб стає людиною, тільки знайшовши свободу.

Етика і політика Аристотеля вивчають одне і те ж питання — питання про виховання чеснот і формуванні навичок жити доброчесно для досягнення щастя, доступного людині в різних аспектах: перша — в аспектах природи окремої людини, друга — в плані соціально-політичного життя громадян. Для виховання доброчесного способу життя і поведінки однієї моральності недостатньо, необхідні ще закони, що мають примусову силу. Тому Аристотель заявляє, то «суспільна увага (до виховання) виникає завдяки законам, причому добра увага — завдяки доброчесним законам» [5, 182].

Таким чином, Аристотель виступає перед нами як син свого століття і народу. Він природжений інтелектуал. Для нього розум складає основу пізнавальної і всякої іншої діяльності людини і його відмінна ознака.

Розглянувши процес встановлення його філософської системи, можна зрозуміти логіку бачення Арістотелем ідеальної держави та ідеального правителя її.

РОЗДІЛ 2. ВЕЛИКИЙ УЧЕНЬ — ВЕЛИКОГО УЧИТЕЛЯ

2.1 Александр: від дитинства до слави Майбутній імператор Александр (додаток 2) з раннього віку чудово володів зброєю і був вправним вершником. Вміння поводитись із кіньми він довів, приборкавши непокірного норовистого Буцефала, за що отримав коня в подарунок. Крім того, Александр був добрим музикантом і пристрасним книголюбом [11, 26]. Найулюбленішим його автором був Гомер.

Але його дитинство рано скінчилося через смерть Філіппа ІІ, коли той став володарем всієї Греції (крім Спарти) та усього Балканського півострова. Ставши новим царем, Александр за одне літо 335 до н. е. повернув під владу Македонії північну частину Балканського півострова, де натрапив на потужний опір.

Тоді він вирішив укласти союз із кельтськими племенами галатів, які рухались вниз по Дунаю, і повернувши на південь, досяг середньої Греції, захопив і зруйнував Фіви. Александр організував вбивство полководця, на дочці якого одружився Філіпп, а мати Олімпіада тим часом вбила колишню суперницю.

Після цього Александр з половиною македонською армії (іншу половину довелося залишити для оборони Греції), посиленою військами Коринфського союзу, грецькими найманцями іфракійської кінноти та легкої піхоти, що становило в цілому приблизно 35 тис. чоловік, виступив в похід на Азію. У Александра була вагома причина не відкладати вторгнення. Філіпп залишив після смерті 800 талантів (4,8 млн. драхм) боргу, для порівняння денна платня наймита становила одну драхму, тож борги Філіппа були рівні вартості великої військової кампанії [11, 31] Кошти, яких вимагала створена Філіппом армія, перевищували можливості його держави. Утримувати її можна було тільки за рахунок прибуткової війни. Продавши або віддавши під заставу майже усі землі, що належали царській фамілії, Александр розплатився з кредиторами і взяв у борг ще 500 талантів. Але навіть після цього йому довелося через брак коштів відіслати на батьківщину грецький флот, що стояв в Дарданеллах.

І все ж, не пройшла безслідно для формування світогляду Александра Македонського презентована система політичних поглядів, викладених в Арістотеля більш розгорнута та доведена до кінця. В працях Арістотеля (погляди на державу не закінчуються на побудові якогось найкращого державного ладу, він розглядає основні принципи функціонування держави, описуючи при цьому декілька типів як позитивних, так і негативних, на його погляд політичних систем).

Виходячи з усього сказаного та проаналізованого вище, можна сказати, що проект Платона, описаний у «Державі» цілком утопічний і нездійсненний на практиці. Неможливо зробити державу абсолютно єдиною, тобто усуспільнити усю власність, скасувати інститут родини і т. д., не можна змусити правителя віддати свого сина в землероби, якщо він не виявиться здатним для несення тягаря влади. Так само не можна змусити вельмож добровільно розступитися і звести на трон безрідного орача тільки тому, що він за своєю природою створений для керування державою. Усе це було б можливо, якби держава була побудована на засадах справедливості [4, 85]

Арістотель пішов шляхом критики Платона та його праць. Це, звичайно, легше. Він уміло довів неспроможність платонівської держави: «Корінну помилку проекту Платона треба вбачати в неправильності його основної передумови. Варто вимагати відносної, а не абсолютної єдності як родини, так і держави: держава при постійному підсиленні єдності перестає бути державою. Адже за своєю природою держава є сукупністю елементів, що її складають. Якщо ж вона прагне до єдності, то в такому випадку з держави утвориться родина, а з родини — окрема людина!» [4, 93].

Арістотель критикує ствердження, що «у зразково організованій державі дружини повинні бути спільними, діти — теж, та й усе їхнє виховання повинне бути спільним» [4, 99] З критикою Арістотеля не можна не погодитись. Якщо ми простежимо розвиток цієї «ідеально організованої держави», то можна буде побачити, що діти, які не знають своїх батьків, і їх розпусні батьки стануть не ближче, але навпаки далі один від одного. Позбавлені батьківського виховання діти не будуть виховані в шануванні старших, а дорослі, що позбавлені родини, будуть виявляти безсоромність.

Усі будуть жити за принципом: «Я — людина — мірило всіх речей», — за принципом морального релятивізму софістів, проти яких так боровся сам філософ. «До того, що складає предмет володіння дуже великого числа людей, додається менша турбота. Люди піклуються більше про те, що належить особисто їм; менше піклуються вони про те, що є спільним. Крім усього іншого, люди виявляють недбалість по відношенню до інших» [4, 105]

Пропагована Александру Македонському «Політика» Арістотеля містить в собі не тільки критику Платона й інших проектів. Погляд на ідеальну державу в Арістотеля менш утопічний, ніж платонівський, але не тому, що він описував державний лад, який міг би бути втілений на практиці, а тому, що він більш обережний ніж Платон. Якщо Платон описував всі сторони життя у своїй ідеальній державі дуже детально, то Арістотель обмежується лише загальними зауваженнями типу: «як було б добре, якби було так» [13, 21]

У його трактаті безліч сполучень «повинно бути», «повинні бути» тощо. Проте ніде немає вказівки, як зробити так, щоб все це здійснилося в житті. Деколи ця умоглядність Арістотеля доходить до абсурду. Територія повинна бути «важко доступна для вторгнення, але мати зручні виходи»; громадяни за природою «повинні бути розумними та мужніми» і т.д. тоді виникає запитання: що робити правителю, якщо його держава знаходиться в легкодоступній території або, що ж робити, якщо піддані цієї держави не є сильними та мужніми?

«Політика» Арістотеля — це лише рецепт, що виписаний на прекрасні ліки, які здатні вилікувати усі хвороби та пороки хворого суспільства. Але найголовніший недолік полягає в тому, що подібних ліків взагалі немає, так само, як і немає ідеальної держави.

Але чому вийшло так, що ні один з цих великих та видатних філософів не домігся поставленої мети? Відповідь може бути неоднозначна, але можна сказати точно, що держава, що не живе за законами справедливості, не може примиритися із загальнолюдськими, справедливими, чи якщо треба, божественними істинами. У кращому випадку між цими істинами буде завуальоване протистояння, у гіршому — відкрита боротьба, що поведе державу у прірву, а справедливість — до тимчасового зникнення, тому що в громадянській війні немає місця чесності та справедливості.

Арістотель писав: «Людина за своєю природою є істотою політичною, а той, хто в силу своєї природи, а не внаслідок випадкових обставин живе поза державою, — або недорозвинена в моральному сенсі істота, або надлюдина.» А надлюдина, в розумінні філософа, скоріше всього це мудрець, порівняний з цією людиною. Цей мудрець самодостатній, і щоб не трапилося, сприймає все як належне у стані відмови від мирських благ. Образ одержує поширення й у християнстві у вигляді праведників та святих [13, 22].

Отже, згідно вище зазначеного, можна дійти логічного висновку, що люди знаходяться на ступінь вище за інших, тому що завжди живуть за законами справедливості, але не за встановленнями держави, що легко фабрикуються правителями. Було б доцільним, звичайно, щоб таких людей, а саме таких «надлюдей» було якомога більше, а якби всі стали подібними, то зникла б і потреба в апараті придушення — державі. Проте, — це ще одна утопія, така ж недосяжна, як і сама ідеальна держава Арістотеля, яку прагнув запровадити в реальності Александр Македонський.

2.2 «Філософ на троні»

Прийшовши до влади, правителем Александр Македонський став великим, але запальним і кровожерливим — навіть за тодішніми, дуже жорстокими нормами.

Вихователь і вчитель Александра філософ Аристотель, майже без сумніву, намагався навчити його не цього. Коли принц мав 13 років, грецького мудреця закликали до двору царя Філіпа. Це був вихователь, гідний принца. Інтереси Аристотеля охоплювали логіку, теорію поезії, політику, фізику, природу, аж до розмірковувань над фундаментами реальності і моральністю (меншою симпатією, як здається, він обдаровував тільки математику). Він був учнем знаменитого філософа Платона — у школі якого, Академії, навчався 20 років — а також великим природознавцем і одним з перших відомих в історії бібліофілів. Цей ерудований геній протягом п’яти років виховував Олександра і, напевно, купку його ровесників з аристократичних родів, які при Олександрові мали стати великими вождями, а по його смерті - царями.

Про особливості цієї освіти ми дізнаємося з других, третіх і навіть четвертих рук. Не збереглися чотири книги листів Аристотеля до Олександра, про які згадують античні, перелік праць філософа, ані два трактати — «Про колонії» і «Про царство» — які, як припускають сучасні історики, він написав для майбутнього володаря світу. Молодий цар під керівництвом філософа читав, без, сумніву «Іліаду» й «Одіссею» Гомера, що були основою освіти кожного культурного грека. Мабуть, він не розлучався з примірником «Іліади» з коментарями Аристотеля. Брав його навіть у військову кампанію, яка з Греції занесла його аж до Індії та зробила завойовником майже цілого світу (відомого за античності). Існують, проте, причини, щоб думати, що учень не пішов тим шляхом, який вказав йому філософ.

Під стіни Фів Александр прибув покарати бунтарів. Заледве три роки перед тим він разом з батьком (тоді були ще в добрих стосунках) розбив грецькі держави у кривавій битві під Херонеєю. Коли Олександр готувався до великої експедиції на схід — до Азії, греки повстали в його тилу, мріючи про звільнення від македонського панування.

Відносини між греками та македонцями були складними і не надто дружніми. Греки вважали себе природним центром світу і цивілізацією, оточеною варварами. Тут Аристотель був сином своєї культури: мабуть, радив молодому Олександрові ставитися до варварів, як до «тварин і рослин». Македонці були близькими сусідами з півночі, але їх трактували щонайбільше як напівварварів. Греки ставилися до них з презирством, але побоюючись, оскільки армії малих грецьких держав — навіть об'єднані, що їм рідко вдавалося — програвали війську македонських царів.

Отже, Александр стоїть під Фівами. Нетерплячий — скарби Азії чекають. Коли він чує, що фіванці називають його «тираном» і закликають греків до повстання, він вибухає від люті.

Віддаймо слово історикові Плутарху, який писав про ці події заледве через 400 — а не, як ми, 2,3 тис. — років пізніше і мав доступ до добрих джерел. Олександр, «коли підступив під Фіви на чолі війська, навмисно зупинився на якийсь час, щоб фіванці опам’яталися та добровільно відмовилися від заколоту. Він оголосив про прощення, якщо йому видадуть ватажків змови. (…) Але вони (…) оголосили, що хто хоче захищати грецьку свободу, то нехай об'єднується з ними. Побачивши, що лагідністю не переможе їхньої завзятості, він вдався до воєнних кроків. Відбулася битва, з обох сторін однаково запальна; але коли обложені у фіванській фортеці македонці вийшли звідти, вдаривши у спину фіванцям, то оточені зусібіч, вони полягли майже всі, захищаючи свою свободу з нечуваною мужністю. Мстива запальність переможців зруйнувала здобуте місто дотла». 28]

Сучасні історики оцінюють, що шість тисяч фіванців убили і 30 тис. продали в рабство. Одне з найважливіших міст Греції було повністю зруйновано. Серед руїн Александр залишив незайманим тільки дім великого поета Піндара. Мабуть, з удячності за вірш, у якому той вихваляв його предка.

Греки скорилися Александрові, вражені тим, що сталося з Фівами. Їх презирство до македонців змінила погано приховувана ненависть.

Невідомо, чи пишався грецький філософ Александром Македонським. У тій збірці праць Аристотеля, яка дійшла до нас — у польському виданні налічує дев’ять грубих томів — немає ні слова ані про Македонію, ані про Александра. Деякі історики припускають, що Аристотель міг мати на думці свого учня, коли писав — у творі, який ми знаємо під назвою «Етика Нікомаха», це одна з найважливіших книжок про моральність, які коли-небудь було написано, — що найщасливішим є життя, проведене у спогляданні та філософських роздумах, а не в політиці та війні:

" Ми вважаємо, що щасливість має мати домішку приємності, а найприємнішою з діяльностей, згідно з етикою, є, безперечно, діяльність, яка містить філософську мудрість; у кожнім разі філософія дає дивну насолоду у своїй чистоті і тривалості, і природно, що ті, хто знає, проводять час приємніше, ніж ті, хто ще шукає правду" .

Арістотель не рекомендував залишити світ і жити в пустелі. Навпаки, визнавав за суспільними чеснотами — справедливістю чи участю в політиці - дуже високе і почесне місце. Утім вважав, що життя філософа краще і щасливіше, оскільки більш самодостатнє та незалежне від зовнішніх обставин: «Справедлива людина потребує інших людей, щодо яких і разом з якими вона могла б чинити справедливо, те саме стосується поміркованих і мужніх людей, натомість філософ може віддаватися своїй діяльності споглядання, навіть якщо є сам, і то більше, що більше є філософом. Як видається, ця діяльність — єдина річ, чим він захоплюється через неї саму; оскільки ніщо інше не народжується з неї, крім самого споглядання». Трохи далі він також писав (що, мабуть, варто визнати натяком на завоювання безмежно амбітного та нещадного вихованця), що «ніхто не наважується на війну і не готує її задля самого проведення; це мала б бути геть кровожерлива людина, яка робила б із друзів ворогів, щоб провокувати битви та кровопролиття» .

Філософ цінував споглядання, справедливість і поміркованість. Олександр був завойовником, жорстоким і жадібним. Відносини між філософом і учнем були, принаймні після зруйнування Фів і експедиції Олександра на Схід, напевно, коректними, але прохолодними. Олександр начебто дав Аристотелю величезну на той час суму у 800 талантів (один талант — це близько 26 кг срібла) на — як сказали б ми нині - наукові дослідження. На завоювання Сходу він узяв зі собою групу науковців — зокрема, учнів Аристотеля — яка збирала й описувала екзотичні тварини і рослини. Протягом багатьох століть європейці користувалися цими дослідженнями. Племінник і вихованець Аристотеля, історик Каллістен з Олінта, навіть був офіційним літописцем експедиції - поки цар не звинуватив його у змові (не виключено, що обґрунтовано) і скарав на смерть. Сам Олександр мав живі наукові зацікавлення. Принаймні в цьому користувався своєю освітою.

Рукописи Аристотеля, які збереглися, є на диво неособистими. Ми знаємо, що він писав також інше: залишилися фрагменти поезій, зокрема похвала вчителя і майстра Платона, а також уривки листів, з яких декілька, мабуть, автентичні. Діоген цитує жменьку сентенцій, які дозволяють здогадуватися, що Аристотель мав гострий язик («На запитання, що дала йому філософія, відповів: „Я без примусу роблю те, що інші роблять з остраху перед законами“»). Зберігся заповіт, поданий цілком Діогеном. Це єдиний повний відомий документ пера Аристотеля, який проливає світло на його характер.

У ньому філософ створює про себе враження доброго господаря. Доручає дружину Герпілліду і дітей опіці друзів. Пише, що опікуни, «пам'ятаючи про мене і про те, що Герпілліда була до мене доброю, повинні дбати про всі її справи, зокрема, якби захотіла вийти заміж, щоб не вийшла за чоловіка, негідного її. Крім того, їй треба дати, поза тим, що отримала раніше, з мого спадку один срібний талант і три службові згідно з її вибором, а також ту прислугу, яка є зараз, а також Піррайоса як слугу. […] Дім, який вона вибере, виконавці заповіту підготують так, як видаватиметься добре їм та, відповідно, Герпілліді». Майже стільки само уваги, як і сім'ї, він присвячує невільникам. «Не треба продавати жодного з моїх слуг, а користуватися надалі їхніми послугами; коли ж досягнуть відповідного віку, звільнити в міру їх заслуг» , — рекомендує філософ.

Аристотель, як кожна заможна людина його часу, мав невільників, оскільки вся економіка античного світу спиралася на працю рабів. У своїй «Політиці» — творі про цілі й організацію держави — він визнавав невільників, згідно з духом епохи (що нині може видатися нелюдською), «живими інструментами». Сам, проте, як можна здогадуватися із заповіту, ставився до них радше як до членів сім'ї. Так само жінки в Давній Греції були підпорядковані чоловікам. Отже, немає нічого дивного в тому, що філософ доручає дружину опіці друзів, які повинні стежити, чи не вийде вона знову за «негідну» особу. Сьогодні це варто читати як вираз любові і турботи, а не чоловічого шовінізму.

" Політика" подає ще один аргумент, який дозволяє припускати, що філософ не схвалював завоювань молодого царя Македонії. Давня Греція була країною держав-міст (які греки називали полісами). З нинішнього погляду, грецька держава-місто була мікроскопічною: деякі мали по кількасот громадян, тобто вільних дорослих чоловіків, народжених у місті, не враховуючи жінок, невільників, дітей і вільних іноземців. Історики порахували, що таких полісів було понад 700. Вони мали найрізноманітніші конституційні форми правління — від монархії і тиранії (грубо кажучи, відповідає сьогоднішній диктатурі), олігархії (правління нечисленних найзаможніших громадян) аж до різних версій демократичного правління. Аристотель, найімовірніше, разом зі студентами підготував опис ладів у 158 містах, з яких сьогодні ми знаємо тільки опис ладу Афін, який археологи відшукали 1890 р. на давньому єгипетському смітнику.

Афіни були найчисельнішим і найсильнішим з полісів. За Аристотеля місто налічувало близько 300 тис. мешканців, зокрема, близько 30 тис. дорослих громадян-чоловіків, близько 70 тис. вільних жінок-громадянок (вони мали, проте, мало прав у громадських справах), близько 10 тис. вільних іноземців (без права голосу) і понад 150 тис. невільників. Як на ті часи, це було величезне місто. Дорослі чоловіки-громадяни мали всі шанси знати один одного особисто. Політика мала також особистий характер. Її вели не шляхом кампаній на телебаченні чи в газетах (яких, звісно, не було), а завдяки публічним виступам і дискусіям.

Олександр Великий не тільки хотів завоювати весь світ, а й керував підданими, як східний деспот. Грецький політик, вождь, навіть тиран зважав на думку співвітчизників. Завжди був одним із них. Олександр же ставився до своїх підданих, як до невільників, намагаючись сплавити в єдине ціле культури Греції та Сходу.

ВИСНОВКИ

Арістотель як античний філософ залишив яскравий слід у світовій науковій спадщині. Значною заслугою залишається створення ним науки, яку він назвав етикою. Вперше серед грецьких мислителів він основою моральності зробив волю. Арістотель розглядав вільне від матерії мислення як верховне начало в світі - божество. Хоча людина ніколи не досягне рівня божественного життя, але, наскільки в його силах, він повинен прагнути до нього як до ідеалу.

Арістотель жив та писав у той час, коли Греція зазнавала тяжких соціально-економічних криз, ознаками яких було різке розшарування громадян з концентрацією багатства (включаючи земельну власність) на одному соціальному полюсі та розоренням на іншому, розвиток найманої праці, зростання кількості рабів та посилення класового антагонізму.

Однією з основних політичних проблем були взаємовідносини між грецькими полюсами та Македонською державою, яка знаходилася на підйомі. Македонський цар Філіп, який закріпив владу монарха в середині держави та розширив її кордони приєднанням до неї рядом сусідніх областей, наближався до грецького світу в двох напрямках. Він підкоряв грецькі міста македонського, фракійського та гелеспонтського прибережжя, не зупиняючись перед знищенням деяких з них (він владно втручався в справи безпосередньо Греції. Рішуче протистояння Афін, що стримувало проникнення македонян через Фермоліпи та Середню Грецію тільки на деякий час відстрочило реалізацію широких планів Філіпа.

З непереможним північним сусідом Греція, часом, не знаходила спільної мови. Окремі грецькі поліси в різний час в залежності від ситуації, що складалася, або діяли разом з Філіпом, або навпаки, або ж взагалі займали нейтральну позицію. Всередині полюсів виникала боротьба між двума угруповуваннями — промакедонським та антимакедонським.

Ясніше за все ця боротьба проходила в Афінах. Лінію старої рабовласницької демократії уособлював Демосфен. В цих колах, основою яких буди широкі демократичні прошарки афінської спільноти, а також, вірогідно, якихось підприємців, боротьба з Філіпом пов’язувалась з величчю Афін, піднесенням громадянського руху.

Арістотель не міг стояти осторонь від питать сучасного йому політичного життя. Він був змалку пов’язаний з македонським ладом, виріс без впливу традицій афінської демократії, випробував вплив Платона та Академії, громадянин маленької Страгири, зпочатку знищеної македонянами, а потім, за його проханням, відтвореної їми, негативно відносився до демократичного ладу Афін та до її політичних ідеалів. Всим цим будувалися відносини Арістотеля до Македонії та її владикам.

Тісне спілкування з юним майбутнім імператором Александром дозволило привити йому гуманістичні погляди грецького філософа і таким чином поширити їх вплив на територію

Гуманізм Арістотеля цілком відрізняється від християнського гуманізму, згідно якого всі люди брати, тобто, рівні перед Богом. Арістотелівська етика виходить з того, що люди не одинакові за своїми здібностями, формами діяльності і ступеню активності, тому рівень щастя чи блаженства різний, а в деяких життя може виявитись загалом нещасним.

Етика і політика Арістотеля вивчають одне і теж питання — питання про виховання доброчинців і формуванні звичок жити доброчинно для досягнення щастя, доступного людині в різних аспектах: по-перше — в аспектах природи окремої людини, по-друге — в плані соціально-політичного життя громадян. Для виховання доброчинного способу життя і поведінки однієї моральності не досить, необхідні ще закони, що мають примусову силу.

У центрі вчення Арістотеля перебувають проблеми походження, сутності та форми держави. Він вважав, що держава виникла не в результаті угоди між людьми на основі їх волевиявлення, а природно-історичним шляхом — із сім'ї і поселень як всеохоплююча і найдосконаліша форма спілкування людей.

Форму держави Арістотель характеризував як політичну систему, що визначається верховною владою в державі. Конкретні форми він розрізняв залежно від кількості правителів і мети, яку вони при цьому переслідують.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Антощак М. М. Релігія та культура Стародавньої Греції / М. М. Антощак // Все для вчителя. — 2002. — № 1−2. — С. 15 -18.

2. Астахов М. Еллінізм / М. Астахов // Історичний календар. — К., 1999. — С. 196 — 214.

3. Бейліс В. Македонська імперія / В. Бейліс // Східний світ. — 1994. — № 1−2. — С. 101 — 116.

4. Бойназаров Ф. А. Проблемы традиции и современности: (Образ и личность Александра Македонского) / Ф. А. Бойназаров. — М.: Наука, 1990. — 272 с.

5. Гранс М. Мысль эллина / М. Гранс. — М.: Республика, 2004. — 396 с.

6. Грушевський М. С. Історія української літератури / М. С. Грушевський. — К., 1995. -Т. V. — Ч. 1. — С. 122−125.

7. Еллада (культура) // Історія світової культури. Культурні регіони / Л. Левчук. — К., 1997. — С. 42 — 83.

8. Еремин И. П. Философия Аристотеля / И. П. Еремин. — М., 1986 — 321 с.

9. Ключевский В. О. Курс древней истории // Ключевский В. О. Сочинения: В 9 т. — М., 1987. — Т. 1 — 572 с.

10. Кононенко П. П. Греція у міжнародних відносинах. Зв’язки. Ментальність. Доля. Історична місія // Кононенко П. П. Античність. К., 1994. — С. 305 — 317.

11. Корніненко Я. Спадщина для сина. Олександр Македонський / Я. Корніненко // Науковий світ. — 2000. — № 6. — С. 26 — 38.

12. Кульський О. Філософія Еллади / О. Кульський // Світогляд. -2007. — № 1. — С. 58 — 62.

13. Ларченко М. Елладі раніше і сьогодні / М. Ларченко// Міжнародний туризм. — 1998. — № 4. — С. 21 — 34.

14. Лихачев Д. С. Человек в литературе Древней Греции. / Д. С. Лихачев — М., 1970. — 235 с.

15. Мартыненко Н. П. Методологические проблемы перевода и понимания трактатов Аристотеля [Текст] / Н. П. Мартыненко // Вестник Московсого университета. Сер. 7. Философия. — 2003. — № 5. — С. 95 — 105.