Право інтелектуальної власності на географічне зазначення

Дипломна робота

ПРАВО ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ГЕОГРАФІЧНЕ ЗАЗНАЧЕННЯ

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ 1. ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ГЕОГРАФІЧНЕ ЗАЗНАЧЕННЯ

1.1 Поняття права інтелектуальної власності на географічне зазначення та його місце в системі права України

1.2 Джерела права інтелектуальної власності на географічне зазначення РОЗДІЛ 2. ОБ'ЄКТИ І СУБ'ЄКТИ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ГЕОГРАФІЧНЕ ЗАЗНАЧЕННЯ

2.1 Об'єкти права інтелектуальної власності на географічне зазначення

2.2 Суб'єкти права інтелектуальної власності на географічне зазначення РОЗДІЛ 3. НАБУТТЯ ТА ЗМІСТ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ГЕОГРАФІЧНЕ ЗАЗНАЧЕННЯ

3.1 Набуття права інтелектуальної власності на географічне зазначення. Строки чинності права інтелектуальної власності на географічне зазначення

3.2 Зміст права інтелектуальної власності на географічне зазначення РОЗДІЛ 4. ЗАХИСТ ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ГЕОГРАФІЧНЕ ЗАЗНАЧЕННЯ

4.1 Міжнародна практика захисту прав інтелектуальної власності на географічне зазначення

4.2 Особливості захисту прав інтелектуальної власності на географічне зазначення в Україні

ВСТУП

Актуальність дослідження. На нинішньому етапі свого розвитку, незважаючи на певні економічні труднощі перехідного періоду, Україна володіє величезним культурним, науковим і науково-технічним потенціалом. Реалізація державної політики щодо подолання цих труднощів передбачає активізацію інтелектуального потенціалу нації, інтелекту талановитих людей. Також Україна прагне бути рівноправним учасником світових процесів, брати участь у міжнародній торгівлі, відповідно вимагає до себе поваги і від світової спільноти. Все це потребує вдосконалення правової охорони інтелектуальної діяльності, ставить нові вимоги як до державних діячів, так і до вчених-практиків, зокрема юристів.

Як відомо, соціально-економічний розвиток країни значною мірою залежить від створення та ефективного використання різноманітних об'єктів інтелектуальної власності, що виникають у результаті використання людиною свого інтелекту, знань та досвіду. Економічне зростання багатьох сучасних високотехнологічних компаній визначається не стільки їх товарно-матеріальними цінностями, скільки нематеріальними активами, що невипадково отримали назву інтелектуального капіталу. Однією з його складових є людський капітал, який формується із сукупності знань, професійних практичних навичок та творчих здібностей персоналу будь-якої організації. Цей капітал становлять як кадри наукових співробітників, так і нові технології, постійне підвищення кваліфікації персоналу, його професіоналізм тощо. Іншими складовими інтелектуального капіталу є технічне і програмне забезпечення, організаційна структура, патенти, торговельні марки, комерційні (фірмові) найменування, географічні зазначення тощо. Такий капітал, на відміну від людського, може бути об'єктом купівлі-продажу.

Розбудова ринкових відносин в Україні нерозривно пов’язана зі створенням та використанням конкурентоспроможної продукції та наданням широкого спектру послуг. Разом з ефективною охороною інтелектуальної власності це потребує формування відповідного механізму правомірного використання та захисту таких ринкових об'єктів промислової власності, як комерційні (фірмові) найменування, торговельні марки, географічні зазначення, що є необхідними атрибутами товарів і послуг та широко використовуються у комерційній, підприємницькій, виробничій та зовнішньоекономічній діяльності підприємств і організацій. Ці комерційні позначення стають найпотужнішим ідентифікаційним чинником суб'єктів господарювання різних форм власності.

Нині значна увага приділяється географічним зазначенням або географічним вказівкам походження товару. Позначення товару географічною вказівкою місця його походження є гарантією наявності в товарі особливих, неповторних властивостей, зумовлених місцем його виробництва. Детальному аналізу підлягають питання правової природи цього конче важливого для економіки об'єкта інтелектуальної власності, проблеми його правового регулювання відповідно до вимог Європейського Союзу.

Міжнародне співробітництво і торгівля України з іншими державами також вимагають забезпечення ефективної охорони прав на географічне зазначення на рівні розвинутих країн. Це важливо і для отримання Україною статусу повноправного члена Європейського співтовариства та Світової організації торгівлі. Адже вимоги міжнародних угод та конвенцій, до яких Україна приєдналась у сфері інтелектуальної власності, зумовлюють необхідність забезпечення умов її вступу до СОТ, прискорюють процеси інтеграції до ЄС та приєднання до інших міжнародних структур, пов’язаних з охороною прав на об'єкти інтелектуальної власності, зокрема на географічні зазначення, розширення двостороннього співробітництва з патентними відомствами та відповідними організаціями зарубіжних країн.

Актуальним залишається питання приведення українського законодавства у цій галузі у відповідність до вимог Угоди про торговельні аспекти прав інтелектуальної власності (ТРІПС) та законодавчих актів Європейського Союзу. Актуальність дослідження даної дипломної роботи обумовлена і недостатнім рівнем теоретичної розробки зазначеної проблеми.

Окремі аспекти правової охорони географічного зазначення як об'єкту права інтелектуальної власності розглядалися у працях таких українських правознавців як Бошицький Ю. Л., Підопригора О. А., Підопригора О. О., Харитонов Є.О., Шевченко Я. М., Шишка Р. Б. Цих питань торкалися й практики — Андрощук Г. О., Дармограй І., Дмітрієва С., Кожарська І., Медвєдєв А., Паладій М. В. та ін. Проте комплексні монографічні дослідження з цієї проблематики є відсутніми.

Виходячи з вищевикладеного метою даного дослідження є комплексне вивчення та теоретичне обґрунтування особливостей права інтелектуальної власності на географічне зазначення його змісту, захисту та охорони.

Відповідно до поставленої мети визначені наступні завдання:

· проаналізувати поняття права інтелектуальної власності на географічне зазначення у законодавстві України та у міжнародній практиці;

· визначити види та особливості суб'єктів та об'єктів права на географічне зазначення;

· дослідити проблеми набуття та зміст чинності права інтелектуальної власності на географічне зазначення;

· висвітлити основні способи охорони та захисту права на географічне зазначення.

Об'єктом дослідження виступають суспільні відносини у сфері реалізації права інтелектуальної власності на географічне зазначення.

Предметом дослідження є юридична природа права на географічне зазначення та сфера його правової охорони.

Методи дослідження. Відповідно до мети та завдань дипломного дослідження у роботі було використано загальнонаукові та спеціальні методи пізнання та дослідження правових явищ, пов’язаних із охороною та використанням географічних зазначень. В основу дипломного дослідження покладено діалектичний метод та системно-структурний метод вивчення та опрацювання отриманих висновків. Дипломне дослідження базується на міжнародному досвіді правового регулювання питань використання і охорони географічних зазначень. Тому широке використання отримав метод порівняльно-правових досліджень у даній галузі.

Застосування цих наукових принципів і методів дало можливість досліджувати тему і досягнути поставленої мети.

Нормативна джерельна база роботи. У проведеному дослідженні було використано значну кількість законодавчих нормативно — правових актів. Серед них — Конституція України [1], Цивільний кодекс України (далі ЦК), Господарський кодекс України [5], Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів"[15], Закон України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» [17]та інші.

При написанні дипломної роботи крім вказаних вище, були використані наукові праці українських та російських вчених, а саме, праці Галянтича М. К., Горленко С. О., Грибанова В. П., Гришаєва С.П., Джермакяна В. А., Калятина В. О., Камишанського В. П., Маміофи Є. І., Святоцького А. Д., Сергєєва О. П., Скловського К. І., Толстого Ю. К., Фінкеля М. К.

В дипломній роботі було також використано праці провідних іноземних дослідників зазначеної проблематики як Ауд'є Ж., Боденхаузен Л., Бемер Л., Гебел Б., Геуз М., Девлетіан А., Ескудеро С., Лакерт К., О’Брайан В., Стерн С., Харте-Бавендам С.

Структура роботи зумовлена метою і завданням дослідження, складається із вступу, чотирьох розділів, висновків, списку використаних джерел (106 найменувань) та додатків.

РОЗДІЛ 1

ЗАГАЛЬНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВА ІНТЕЛЕКТУАЛЬНОЇ ВЛАСНОСТІ НА ГЕОГРАФІЧНЕ ЗАЗНАЧЕННЯ

1.1 Поняття права інтелектуальної власності на географічне зазначення в цивільному законодавстві України

Бувають ситуації, коли товар має особливі властивості, певні якості, репутацію чи інші характеристики, які зумовлені характерними для цього географічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих природних умов і людського фактора. У цих випадках на попит продукції впливає місце її походження.

Зазначення на місце походження товару (місце перебування виготовлювача) являє собою історично найбільш ранню форму позначення виробів і дозволяє розрізняти вироби того самого виду, що виробляються з різних місцевостей. Виникнення такого позначення відноситься до часу поглиблення процесу суспільного поділу праці і появи товарообміну. У цих умовах інформація про властивості товару без зазначення місця перебування виготовлювача не була досить повною, що не задовольняло ні виготовлювачів, ні споживачів.

Найменування місця походження товару (les appellations d’origine, appelatiobs of origine) та зазначення походження товарів (les indications de prorenance, indications of sourco) виникають у зв’язку з застосуванням географічного позначення, яке міцно ввійшло в господарчий обіг та вказує на специфічні властивості і особливості конкретного товару, тобто ці два визначення відомі як «географічні зазначення» і є двома видами підприємницьких позначень [45,с.34].

З античного періоду до наших днів дійшли численні свідчення того, що виробники широко застосовували позначення, що вказують на місце свого перебування, тобто місце походження товару. Наприклад, до IV століття до н.е. відносяться позначення вин Греції - коринфски, икарски, корсирски, наксоськи, родоськи, вино Чио, а також наксоський мигдаль, коринфська айва, фінікійські фініки, сицилийский мед, десемийський оцет, пароський мармур; до періоду царювання Августа в Римській імперії - фалернське вино, горіхи острова Тасус, єгипетські фініки, галльський окорок, коринфська бронза, карарський мармур.

Схожі приклади можна привести і з більш пізніх періодів історії.

Так, безліч географічних назв використовувалися для позначення продуктів, що згадуються в Договорі про експортну комерцію 1712р.: каштани Бретані, Нормандії, Кіт де Гьен; вино Бургундії, Шампані, Бордо, Орлеана, Турсні, Блезуа, Анжу Нанта, Лангедока, Провансу; спиртні напої Коньяку й Анжу; маслинова олія Провансу; шовку Ліона, Тура, Мессіни, Італії, Сирії, Персії, Китаю; полотнини Ганда, Гамбрэ, Бретані, Нормандії, Руана; сукняні вироби Лангедока; російські шкіри, канадські бобри.

Більшість географічних назв, що використовувалися в античному світі чи в більш пізні часи, внаслідок економічних змін чи еволюції смаків і звичаїв у даний час для позначення продуктів вже не застосовуються. Однак деякі з них можна зустріти в списках, доданих до двосторонніх угод про охорону найменувань місць походження товарів, або вони є об'єктами діючої міжнародної реєстрації.

Крім згаданих вище, можна привести безліч позначень товарів, що дають уявлення про масштаби використання географічних назв: сидри Бретані, Нормандії, Сомерсе, Девону; зльзаське, бельгійське, голландське, датське, баварське пиво; шотландське скроні, ром Ямайки, горілка Польщі і Росії; китайський, цейлонський, асамський, дарджелингський чай; колумбійська, бразильська кава, кава з острова Мартиника, кава Мокко Аравії й Абіссінії; кленовий сироп Квебека; рис П'ємонту, Камарга, Таїланду, Ірану; полуниця Плугастеля; дині Кавайона; артишоки Бретані; трюфеля Перигора; туніські й іракські фініки; апельсини Іспанії, Марокко, Південної Африки; грейпфрути й авокадо Ізраїлю; банани з острова Мартиника і Канарські островів; єгипетський і македонський тютюн; башмаки Ориллака; баскська білизна; шотландські вовняні вироби; шовкові вироби Ліона; паризькі парфуми; паризьке плаття; рукавички Мен-Жюльена; килими Ірану, Кавказу, Китаю, Туркестану і Пакистану[93] .

Таким чином, протягом тривалого періоду часу від античності до наших днів у використанні позначень, що вказують на місце походження товарів, просліджується закономірність їхнього закріплення тільки за визначеними продуктами, на властивості яких уплинули географічні особливості конкретної місцевості.

Використання таких позначень, що свідчили про «шляхетний» характер товару, сприяло росту його популярності і було викликано бажанням людини індивідуалізувати результати своєї праці за допомогою географічного позначення, що легко піддається ідентифікації.

Так, наприклад, у Франції вже в середні століття були відомі випадки цілеспрямованого використання географічних назв для індивідуалізації продукції. Саме в цю епоху з’являються позначення, що зберегли популярність до наших днів. Найбільш популярні відносяться до області сільського господарства, що складало основу політичної могутності Капетингів і багатства Франції, і, зокрема, зв’язані з виноградниками долини Луари, Бордо, Бургундії. Назви цих місць згодом стали найбільш популярними і престижними найменуваннями вин, що одержали широку популярність за межами держави. Вино з Бордо і в даний час користується світовою популярністю.

Утримуючі географічні зазначення позначення товарів, що дійшли до нас з рабовласницького чи феодального суспільства, лише умовно можна назвати найменуваннями місць походження товарів.

Заміна дрібного кустарного виробництва великим, виникнення капіталістичного способу виробництва, формування світового ринку поряд з національним, підвищення попиту на товари — усі ці фактори обумовили необхідність маркірування товарів.

У результаті розвитку продуктивних сил і технічного прогресу на базі конкретних природних умов виникали специфічні технології і виробничі традиції, що зберігалися і передавалися з покоління в покоління. З часом у деяких районах виділялися окремі чи особливі групи виготовлювачів, що спеціалізувалися в області виробництва визначених виробів, що поступово здобували репутацію товару високої якості з особливими властивостями, притаманними тільки даному товару. З розширенням ринку всі ці товари стали користатися великим попитом, що спонукувало виготовлювачів дбайливо зберігати оригінальність і характерні риси товарів, а також секрети виробництва і сформовані традиції.

Під відповідною географічною назвою товари випускали на ринок для того, щоб їх можна було відрізнити від однорідних товарів, що виготовлені (чи виникли) в інших місцях і не володіють подібними властивостями чи особливостями. У цьому були зацікавлені і споживачі, і виробники. З метою захисту таких назв від неправомірного використання іншими виготовлювачами їх прагнули поставити під захист закону, вносячи в спеціальні державні реєстри. Так поступово виникло правове поняття «найменування місця походження товару» .

Таким чином, масовий випуск однорідної продукції, розвиток торгівлі і жорсткість конкуренції привели до посилення ролі позначення, що супроводжує товар, як засіб індивідуалізації і реклами, що вказує на його особливі властивості.

З часом стали з’являтися, а потім збільшуватися випадки підробки таких позначень, у зв’язку з чим на початку XIX століття виникла необхідність правової регламентації суспільних відносин у зв’язку з подібними позначеннями. Перші кроки в цьому напрямку не носили комплексного характеру і скоріше стосувалися товарних знаків, ніж найменувань місць походження товарів[92].

Термін «географічне зазначення» є відносно новим і вперше був легалізованим у міжнародно-правових документах як результат проведення міжнародних переговорів. Паризька конвенція про охорону промислової власності не містить терміна «географічне зазначення"[29]. У ст. 1 цієї конвенції у переліку об'єктів права промислової власності наведено терміни «вказівка походження або найменування місця походження». Ці терміни продовжують використовуватись окремими країнами-членами Всесвітньої Організації Інтелектуальної Власності (далі - ВОІВ), а також все те традиційно вживаються в деяких конвенціях та угодах, адміністративні функції щодо яких здійснює ВОІВ. Водночас у правових документах ВОІВ використовується і термін «географічне зазначення» як ширший за змістом, що охоплює правову охорону назв та зазначень, незалежно від того, чи якість даного товару визначається місцем його географічного походженням (найменуванням місця походження), чи просто вказує на місце його походження (зазначення походження).

Законодавче врегулювання відносин стосовно вказаних об'єктів інтелектуальної власності як на міжнародному, так і на національному рівнях окремих країн виникло на рубежі XIXXX століть. Фактично певні товари почали позначатися відповідним чином досить давно. Звичайно, першими з’явились «зазначення походження», що вказували на походження товарів з тієї чи іншої місцевості, країни. Спочатку вони могли застосовуватись шляхом усних сповіщень, а потім почали використовуватись письмові позначення. їх поява пов’язана з періодом початкового розвитку торгівлі. Такі зазначення могли застосовуватись для вказівки на походження з певного регіону, місцевості, країни як продуктів природи, так і продуктів землеробства, скотарства чи мисливства — зерно, оливи, мед, хутро, пахощі і таке інше.

Подальший розвиток суспільства та продуктивних сил, зосереджених у певних регіонах, спричинив до створення нових товарів, їх видів з притаманними лише їм властивостями.

Показовим щодо цього є виникнення «найменувань походження» товарів. Як правило, серед низки товарів одного виду чи роду виділялись певні товари зі специфічними характеристиками або особливими якостями, що тим чи іншим чином залежали від місця розташування їх обробки або виробництва. При цьому розташування такої обробки чи виробництва було тісно пов’язане з конкретним географічним регіоном, місцевістю. Для виготовлення таких товарів застосовувались певна сировина, вирощена чи видобута у зазначеному місці, і певна технологія, що її традиційно додержувалися виробники.

Зазначені товари вирізнялися з-поміж інших саме за їх географічним походженням, а не за виробниками. У певному географічному місці могла знаходитись певна кількість виробників, які виготовляли (видобували, обробляли) відповідні товари.

Зазвичай такі товари користувалися попитом, і виробники для вирізнення їх з-поміж інших однорідних товарів позначали їх певним чином, указуючи на ознаку відмінності - їх географічне походження. Найчастіше на таких товарах використовувались відповідні географічні назви. Звичайно, вони відносились до конкретного місця, такого як певний регіон, область, місцевість, місто чи село.

Саме такі назви й давали найменування відповідним товарам, наприклад, «Roquefort» (назва села у Франції) для сиру, «Bordeaux» (назва французького міста і відповідного регіону) та «Chianti» (назва регіону поблизу однойменних гір, розташованого в італійській Тоскані) для вина, «Havana» (столиця Куби) для тютюну чи «Meissen» (назва міста в німецькій Саксонії) для порцеляни. Застосовані при цьому географічні назви і є «найменуваннями походження» товарів.

Отже, відповідні назви, що вказували на певний географічний регіон, традиційно застосовувались для товарів, які з нього походили і які порівняно з товарами такого ж виду (роду) мали специфічні характеристики та якість. Водночас як зазначені характеристики та якість товарів були зумовлені саме характерними для даного географічного регіону природними умовами та людським фактором.

Іншими словами, відповідні географічні назви виконували функцію визначення джерела географічного походження таких товарів. Звичайно, специфічні характеристики та якість їх були результатом природних умов та специфіки промислу, характерних для даної території.

Зовсім іншу правову природу має такий об'єкт інтелектуальної власності як географічне зазначення: «Swiss», «Swiss made» для швейцарських годинників, хронометрів, їх частин та механізмів. Дане позначення засвідчує походження годинникових виробів з території Швейцарії. При цьому визнана якість годинників, вироблених у Швейцарії, заснована виключно на людському факторі - високій професійності годинникарів Швейцарії, що базується на встановлених вимогах до професійності та суворого дотримання традиційних технологій.

У Швейцарії позначення «Swiss», «Swiss made» для годинників є географічним зазначенням й охороняється низкою державних декретів, що встановлюють умови використання такого зазначення та контроль за його використанням.

Водночас є такі географічні зазначення, якість, певні характеристики, репутація яких виникли виключно завдяки природним факторам, будь то кліматичні умови та/ або особливості складу земної кори або ґрунту. До таких продуктів звичайно належать мінерали, корисні копалини, природні води. До них можна віднести, зокрема, південноафриканські алмази, уральський малахіт, донецьке вугілля.

Наведений огляд відповідних об'єктів інтелектуальної власності, що ідентифікують географічне походження товарів, призводить до такого висновку:

«географічні зазначення» походження загалом вказують на географічне походження товарів з притаманними їм певною якістю, характеристиками чи репутацією залежними від впливу природних умов чи людського фактора, або їх поєднання. При цьому природні умови становлять собою, звичайно, кліматичні умови або особливості складу земної кори чи ґрунту. Людський же фактор полягає, звичайно, в майстерності виробників, дотриманні ними певного технологічного процесу або методів обробки продуктів.

Зазвичай специфічні природні умови визначають географічне походження продуктів природи, а людський фактор — продуктів промислового виробництва. При цьому окремий вплив природних умов або людського фактора сприяє появі товарів, на яких застосовуються «географічні зазначення». Поєднання ж обох факторів — товарів, на яких застосовуються «найменування походження».

Поняття «географічне зазначення» є новелою законодавства України. Джерелом цього поняття є Угода з торговельних аспектів прав інтелектуальної власності, прийнята Світовою організацією торгівлі. Відповідно до статті 22 цієї Угоди географічне зазначення — це зазначення, що вказує на походження товару з території певної держави або регіону чи місцевості на цій території, коли якість, репутація чи інша характеристика товару, по суті, зумовлені цим географічним походженням.

Право на використання географічного зазначення виникає з моменту його державної реєстрації, яка здійснюється в установленому законом порядку. Воно належить усім суб'єктам господарювання, які в обмеженій цією реєстрацією території виробляють товари (надають послуги), щодо яких здійснено реєстрацію. Використання географічного зазначення іншими суб'єктами неприпустиме, оскільки в протилежному випадку споживачі будуть введені в оману, вважаючи, що купують істинний товар з особливими якостями і властивостями, в той час як фактично це буде імітація, що не має ніякої цінності. При цьому законним виробникам будуть завдані збитки, викликані відчуженням від них цінного бізнесу та приниженням репутації їх продукції.

Окрім основних факторів, які впливають на якісні характеристики вироблення товару, значну роль можуть відігравати певні властивості того чи іншого географічного району. Це можуть бути різноманітні фактори — вода, повітря, ґрунти, кліматичні, гідрологічні та інші умови. Наприклад, певні сорти вина можна виробити з винограду, що вирощується тільки в певній місцевості; на виробництво пива впливає низка властивостей саме певного географічного району — вода, ячмінь, хміль тощо; тканина певного сорту може бути вироблена з вовни овець певної породи, що вирощується в певній місцевості.

Механізм охорони географічних зазначень істотно відрізняється від інших об'єктів інтелектуальної власності. Пояснюється це, зокрема, тим, що в силу об'єктивного існування географічного об'єкта (населеного пункту, регіону тощо) особа повинна мати право користуватися вказівками на нього, якщо вона виробляє товар чи надає послуги на цій території [6, 435].

На сьогодні законодавство України у сфері інтелектуальної власності не приведене у відповідність до положень ЦК. У зв’язку з цим ЦК в главі 45 передбачає право інтелектуальної власності на географічне зазначення, а Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 16 червня 1999 р. під зазначенням товару розуміє просте зазначення походження товару і кваліфіковане зазначення походження товару, яке, в свою чергу, включає назву місця походження товару і географічне зазначення походження товару. Цивільний кодекс України визначає, що обсяг правової охорони географічного зазначення визначається характеристиками товару (послуги) і межами географічного місця його (її) походження, зафіксованими державною реєстрацією права інтелектуальної власності на географічне зазначення. Географічне місце — це будь-який географічний об'єкт із офіційно визначеними межами, зокрема країна, регіон як частина країни, населений пункт, місцевість тощо.

При визначенні, яке позначення може бути географічним зазначенням, необхідно враховувати, що видові назви товарів і прості зазначення походження товарів не можуть бути об'єктами інтелектуальної власності.

Видова назва товару — це застосовувана в назві товару назва географічного місця, в якому спочатку товар цього виду вироблявся, яка згодом стала загальновживаною в Україні як назва певного виду товару безвідносно до конкретного місця його походження (наприклад, ковбаса «Московська», «Одеська» тощо) [69,с.436]. У цьому випадку втрачено характерний для географічного зазначення зв’язок «місце — товар», а натомість виник зв’язок «товар — якість».

Просте зазначення походження товару — будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару [48,с.241]. Ним може бути і назва географічного місця, яка вживається для позначення товару або як складова такого позначення. Наприклад, словесне позначення «Виготовлено в Україні», графічне зображення Ейфелевої вежі, що асоціюється з Парижем, пірамід — із Єгиптом, Золотих Воріт — із Києвом тощо.

Правова охорона простого зазначення походження товару надається на підставі його використання і полягає у недопущенні використання зазначень, що є неправдивими (фальшивими) чи такими, що вводять споживачів в оману щодо дійсного географічного місця походження товару. Пояснюється це тим, що основна функція простого зазначення походження товару — інформативна: зазначити географічне місце, де вироблений товар чи надана послуга.

Кваліфіковане зазначення походження товарів підлягає охороні як об'єкт інтелектуальної власності на підставі його реєстрації. Підставою для цього є наявність зв’язку «місце — особливі властивості, конкретні якості чи репутація, інші характеристики товару» [48,с.242]. У цьому випадку передбачається прямий зв’язок між якістю продукту, наявністю в нього конкретних особливостей або інших характеристик і місцем його виробництва. До того ж наявність цих якостей у товарі є постійною і зумовлена природними умовами чи характерним для цього географічного місця людським фактором, що об'єктивно існує в зазначеному географічному місці.

Відповідно до Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» кваліфіковане зазначення походження товару включає назву місця походження товару і географічне зазначення походження товару.

Назва місця походження товару — назва географічного місця, яка використовується для позначення товару, що походить із зазначеного географічного місця та має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними для цього географічного місця природними умовами або поєднанням цих природних умов із характерним для цього географічного місця людським фактором [69,с.327].

Географічне зазначення походження товару — назва географічного місця, яка використовується для позначення товару, що походить із цього географічного місця та має певні якості, репутацію або інші характеристики, в основному зумовлені характерними для цього географічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих природних умов і людського фактора [70,с.328].

Розмежування між назвою місця походження та географічним зазначенням походження проводиться за трьома критеріями. По-перше, назва місця походження товару буде лише у випадку, коли товар має особливі властивості, а географічне зазначення — коли товар має певні якості, репутацію або інші характеристики (Додаток А).

По-друге, для назви місця походження обов’язковою є вимога, що властивості товару виключно або головним чином зумовлені самою природою та людським фактором. Тобто для назви місця походження залежність особливих характеристик товару від природних умов місця походження товару є обов’язковою: хоча особливі властивості товару, позначеного цією назвою, можуть залежати і від людського фактора, характерного для цієї місцевості, однак обов’язково в поєднанні з природними умовами (тобто використанням місцевої сировини, кліматичних умов, корисних копалин тощо).

Для географічного зазначення походження у цьому ж контексті використовується термін «в основному», тобто допускається менш твердий зв’язок. У цьому випадку особливі характеристики, якість і репутація можуть залежати як від природних умов, так і від людського фактора, а також можуть бути зумовлені поєднанням природних умов і професійного досвіду, традицій і етнографічних особливостей, характерних для цієї місцевості [70,с.330].

По-третє, виробництво і переробка товару, позначуваного назвою місця походження, здійснюються в межах зазначеного географічного місця, а для географічного зазначення походження достатньо, щоб хоча б основна складова позначеного цією назвою товару вироблялася або перероблялася в межах зазначеного географічного місця. Отже, для географічного зазначення походження сировина може бути привезена з інших регіонів і піддана істотній переробці, достатній для надання характерних рис готовому товару.

Отже, прикладом назви місця походження є миргородська мінеральна вода, Краснодарський чай тощо, а географічного зазначення походження товару — вологодські мережива, петриківський дерев’яний розписний посуд тощо.

Не надається правова охорона кваліфікованому зазначенню походження товару, що не відповідає вищезазначеним умовам надання правової охорони; суперечить публічному порядку, принципам гуманності та моралі; є видовою назвою товару; правильно вказує на географічне місце виготовлення товару, але створює у споживачів помилкове уявлення про те, що товар виготовлено в іншому географічному місці; є назвою сорту рослини чи породи тварини і тому здатне ввести в оману споживачів щодо дійсного походження товару [71,с.354].

Однакові зазначення походження товару, що використовуються для позначення різних за властивостями однорідних товарів, можуть отримати правову охорону за умови забезпечення при використанні цих зазначень відмінностей, достатніх для запобігання введенню в оману споживачів щодо дійсної ідентифікації товарів.

Правова охорона надається омонімічним зазначенням походження товару, якщо забезпечене запобігання введенню в оману споживачів щодо дійсної ідентифікації товару, географічного місця походження товару або його меж.

Дія прав на географічне зазначення, як і на інші об'єкти інтелектуальної власності, територіально обмежена. Правова охорона не надається кваліфікованому зазначенню походження товару, пов’язаному з географічним місцем в іноземній державі, якщо Україна не має відповідної угоди з іноземною державою про взаємну охорону цього виду зазначень походження товару або це зазначення не охороняється у відповідній іноземній державі.

Якщо має місце зіткнення прав на назву місця походження товару і торговельної марки законодавець віддає перевагу першому із зазначених [71, 358]. Так, не може бути підставою для відмови в наданні правової охорони заявленій назві місця походження чи заявленому географічному зазначенню походження товару зареєстрована в Україні торговельна марка, що складається тільки з цього позначення або містить у собі заявлене позначення як елемент.

Оскільки на сьогодні ЦК не містить визначення терміну «географічне зазначення», то можна запропонувати таке визначення терміна: географічне зазначення — це назва географічного місця, яка використовується для позначення товару, що походить із цього географічного місця та має особливі властивості, певні якості, репутацію або інші характеристики, виключно, головним чином або в основному зумовлені характерними для цього географічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих природних умов із характерним для цього географічного місця людським фактором.

1.2 Джерела права інтелектуальної власності на географічне зазначення

Право інтелектуальної власності має свою історію походження, передумови виникнення та легалізацію на рівні правової категорії як у міжнародному, так і в національному законодавстві.

Походження терміна «право інтелектуальної власності» пов’язується з французьким законодавством кінця XVIII ст. Пропрієтарний підхід до права інтелектуальної власності зародився у Франції і спирався на теорію природного права, яка була розвинена у працях французьких філософів-просвітителів Вольтера, Дідро, Гольбаха, Гельвеція, Руссо [68,с.18].

Відповідно до цієї теорії право інтелектуальної власності на будь-який творчий результат належить його творцю, є його невід'ємним, природним правом, що існує незалежно від визнання цього права державою [68,с.20]. Як і будь-яке право власності, право інтелектуальної власності на результат інтелектуальної, творчої діяльності та комерційне позначення дає його творцю або правовласнику виключну можливість розпоряджатися результатами своєї інтелектуальної праці та комерційними позначеннями па власний розсуд.

Важливою віхою у становленні права інтелектуальної власності стало підписання у 1967 р. у Стокгольмі Конвенції, якою засновувалась Всесвітня організація інтелектуальної власності (далі - ВОІВ). Відповідно до ст. 2 цієї Конвенції па міжнародному рівні вводиться термін «інтелектуальна власність» та дається його визначення — це права щодо конкретних результатів творчої діяльності у виробничій, науковій та художній сферах, а також комерційних позначень [68,с.22].

Становленню національного законодавства про інтелектуальну власність сприяло прийняття Верховною Радою України Декларації про державний суверенітет України від 16 лютого 1990 p., якою було проголошено, що Україна самостійно визначає свій економічний статус і закріплює його в законах. Відповідно до цієї Декларації весь економічний та науково-технічний потенціал, створений на території України, проголошується власністю народу, матеріальною основою суверенітету України і використовується з метою забезпечення матеріальних і духовних потреб громадян України.

Ці положення Декларації знайшли підтвердження в Законі України «Про економічну самостійність Української РСР» від 3 серпня 1990 р. і в Акті проголошення незалежності України та створення самостійної держави — України від 24 серпня 1991 р. 2] Завдяки цьому були закладені підвалини створення національної правової системи, у тому числі національного законодавства про інтелектуальну власність.

Правові гарантії свободи літературної, художньої, наукової і технічної творчості надалі були закріплені у ст. 54 Конституції України. В цій самій статті визнається право кожного громадянина на результат своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Правові засади, пов’язані з інтелектуальною діяльністю, певною мірою визначаються також чинним ЦК України.

В Україні питання набуття, здійснення та захисту права інтелектуальної власності на географічні зазначення регулюються Главою 45 ЦК України від 16 січня 2003 року та Законом України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» від 19 червня 1999 року. Зокрема в ЦК України, ці питання визначаються ст.ст. 501 — 504 встановлюючи підстави набуття, суб'єктів та строки чинності права інтелектуальної власності на географічне зазначення.

Закон України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» структурно складається з елементів, які визначають правову охорону зазначень походження товарів, порядок реєстрації кваліфікованого зазначення походження товару та/або права на його використання, права та обов’язки, що випливають із реєстрації кваліфікованого зазначення походження товару та/або права на його використання, порядок визнання недійсною та припинення правової охорони кваліфікованого зазначення походження товару та/або права на використання цього зазначення, захист прав на використання зазначення походження товару та інше.

Закон містить декілька термінів, пов’язаних із сучасним поняттям терміна «географічне зазначення». Зокрема, термін «зазначення походження товару», що охоплює терміни «просте зазначення походження товару» та «кваліфіковане зазначення походження товару», який у свою чергу об'єднує терміни «назва місця походження товару» та «географічне зазначення походження товару». Відповідно до Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» просте зазначення походження товару — це будь-яке словесне чи зображувальне (графічне) позначення, що прямо чи опосередковано вказує на географічне місце походження товару (наприклад, «Зроблено в Києві»), ним може бути і назва географічного місця, яку вживають як найменування товару або як складову частину його найменування. Як уже зазначалося, кваліфіковане зазначення походження товару включає такі поняття, як «назва місця походження товару» і «географічне зазначення походження товару». Назва місця походження товару — це назва географічного місця, яка вживається як позначення у назві товару, що походить із зазначеного географічного місця та має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені характерними для цього географічного місця природними умовами або поєднанням цих природних умов із характерним для цього географічного місця людським фактором. Географічне зазначення походження товару — це назва географічного місця, яка вживається як позначення у назві товару, то походить із цього географічного місця та має певні якості, репутацію або інші характеристики, здебільшого зумовлені характерними для даного географічного місця природними умовами чи людським фактором або поєднанням цих природних умов і людського фактора [49,с. 212].

Аналізуючи ЦК України, можна зазначити, що законодавець відмовляється від застосованого в Законі України «Про охорону прав на зазначення походження товарів» розмаїття термінів і вводить новий термін — «географічне зазначення», не наводячи при цьому його визначення. Враховуючи міжнародні норми, географічним зазначенням слід вважати позначення, яке ідентифікує товар як такий, що походить з території певного географічного місця (країни, регіону чи місцевості на території країни або іншого географічного об'єкта) та має певну якість, репутацію чи інші характеристики, суттєвою мірою зумовлені цим географічним місцем, включаючи природні умови чи людський фактор або їх поєднання [70,с.412].

Особливим видом географічного зазначення є назва місця походження товару, тобто назва географічного місця, яка використовується для позначення товару, який має особливі властивості, виключно або головним чином зумовлені цим географічним місцем, включаючи природні умови чи людський фактор або їх поєднання. З огляду на викладене, доцільно внести як термінологічні зміни до Закону України «Про охорону прав на зазначення походження товарів», надавши чітке визначення терміна «географічне зазначення», так і зміни до норм цього закону по суті, що випливають із поняття «право інтелектуальної власності на географічне зазначення», надане в ЦК України.

Слід зазначити, що на виконання ст. 10 Закону України

«Про охорону прав на зазначення походження товарів» було прийнято розпорядження Кабінету Міністрів України «Про спеціально уповноважені органи для визначення та контролю особливих властивостей та інших характеристик товарів» від 23.04.01 р. № 149-р [21], яким повноваження щодо визначення та контролю особливих властивостей, певних якостей та інших характеристик товарів було покладено (Додаток Б):

· на Міністерство аграрної політики України — щодо товарів сільськогосподарського виробництва;

· па Міністерство культури і мистецтв України — щодо виробів художніх народних промислів;

· на Міністерство охорони здоров’я України — щодо продуктів харчування, продовольчої сировини та мінеральних природних вод;

· на Державний комітет природних ресурсів України — щодо визначення меж географічних місць, з якими пов’язані особливі властивості, певні якості та інші характеристики товарів.

Після проведення експертизи заявки у разі прийняття Держдепартаментом рішення про державну реєстрацію права інтелектуальної власності на географічне зазначення відомості про особливі властивості, певні якості або інші характеристики товару, а також про межі географічного місця, з яким ці характеристики пов’язані, вносять до відповідного Державного реєстру. Саме ці відомості визначають обсяг правової охорони цього географічного зазначення.

Необхідність у врегулюванні існуючих відносин стосовно зазначень походження товарів на міжнародному законодавчому рівні виникла тоді, коли особливі характеристики та якість відповідних товарів призвели до того, що недобросовісні «підприємці» намагалися скористатись їх репутацією та почали застосовувати відомі географічні позначення для товарів, які не мали відповідного походження.

У перших багатосторонніх угодах у сфері охорони об'єктів промислової власності, зокрема у Паризькій конвенції та у Мадридській угоді по недопущенню оманливих, або таких, що можуть ввести в оману, зазначень походження товарів 1891 року (далі - Мадридська угода) на міжнародному рівні було закладено основи правової охорони «зазначень походження» та «найменувань походження» товарів.

Характерно, що Паризька конвенція не визначає певного правового режиму стосовно набуття охорони зазначеннями та найменуваннями походження, умов їх використання чи умов охорони одного й того ж зазначення походження чи найменування походження у різних країнах (зокрема винаходів, корисних моделей, товарних знаків чи промислових зразків). Не дає Паризька конвенція і визначень «зазначення походження» або «найменування походження».

Однак положення ст.ст. 9 та 10 Паризької конвенції встановлюють спеціальний режим захисту від використання продуктів, які мають неправильні, прямі чи непрямі, зазначення походження. Зокрема, до таких продуктів може бути застосовано арешт при їх ввезенні до інших країн, у яких вони мають право на охорону, може бути застосовано заборону ввозу, арешт усередині країни чи інші релевантні засоби. Слід зазначити, що в тексті Паризької конвенції від 1883 року назване положення стосувалося лише неправильних «зазначень походження» у поєднанні з фіктивним чи не справжнім фірмовим найменуванням. Однак у подальших редакціях цієї конвенції зазначене положення було поширено також стосовно «істинності особи виробника, промисловця чи торговця». Зокрема в ст. 10(2) зазначено, що заінтересованою стороною стосовно застосування наведеного положення визнається будь-який виробник, промисловець чи торговець, який займається виробництвом, виготовленням чи збутом продукту і який розташований у місцевості, неправильно зазначеній як місце походження продукту, або в районі, де знаходиться ця місцевість, або в країні, неправильно зазначеній, чи в країні, де застосовується неправильна вказівка про походження.

Отже, Паризька конвенція хоч і не визначила певного правового режиму для найменувань та зазначень походження, проте вона, зокрема, встановила право на їх захист і дала пояснення «зазначення походження» як указівок на місцевість, район, де знаходиться ця місцевість, країну, що застосовуються в якості походження продукту.

Усе-таки в Паризькій конвенції відсутні пояснення стосовно «найменувань походження» взагалі та зокрема стосовно того, чи може цей термін підпадати під термін «зазначення походження» та якими особливостями вони відрізняються один від одного.

Термін «зазначення походження» застосовується також у Мадридській угоді [41], яка, до речі, також не містить установленого визначення терміна «зазначення походження». Однак ст. 1(1) її містить формулювання, що дає таке роз’яснення цього терміна:

«Усі товари, що містять оманливе, або таке, що може ввести в оману, зазначення, яким є одна з країн, до якої застосовується ця Угода, або місце, розташоване тут відповідно, прямо або непрямо вказане в якості країни або місця походження, будуть затримані при ввезенні в будь-яку із згаданих країн.». Таке роз’яснення відповідає положенням ст. 10(2) Паризької конвенції.

Тобто зазначення походження може бути визначене як зазначення, яке відноситься до країни або місця в цій країні, які є країною або місцем походження товару відповідно. Важливо відмітити, що зазначення походження відноситься виключно до географічного походження продукту і жодним чином — до інших видів походження товарів, наприклад, виробника.

При цьому в Мадридській угоді, як і в Паризькій конвенції, не встановлено будь-яких вимог стосовно якості чи особливих характеристик товару, щодо якого використовується зазначення походження. Очевидно, таким зазначенням може бути: «вироблено в …» («made in …») [41; 50].

Перше визначення терміна «найменування походження» на міжнародному рівні наведено в Лісабонській угоді про охорону найменувань походження товарів та їх міжнародну реєстрацію 1958 року (далі - Лісабонська угода). Ця угода встановлює міжнародну систему охорони найменувань походження, що вже мають правову охорону відповідно до національного законодавства її країн-учасниць.

Лісабонська угода так визначає найменування походження товару:

«Найменування походження» означає географічну назву країни, регіону, або місця, які слугують для визначення товарів, який звідти походить, якість та характеристики яких виключно або головним чином залежать від географічного середовища, включаючи природний та людський фактори.".

Відповідно до цього визначення «найменування походження» можна вважати спеціальним видом «зазначення походження», оскільки товар, для якого використовується найменування походження, повинен мати якість і характеристики, що виключно або головним чином залежать від його географічного походження та зумовлені природним і людським факторами.

Зрозуміло, що «найменування походження» не може застосовуватись для виробів промислового чи традиційного виробництва, особлива якість яких чи характеристики зумовлені виключно майстерністю виробників, розташованих у певному географічному регіоні. Однак до таких виробів може застосовуватись «зазначення походження» чи «географічне зазначення» (як у випадку «Swiss made» для швейцарських годинників). Не може застосовуватись поняття «найменування походження» і до продуктів виключно природного походження, специфічна якість та характеристики яких зумовлені лише впливом кліматичних умов або особливістю земної кори чи ґрунту, однак такі продукти можуть охоронятись «зазначеннями походження» чи «географічними зазначеннями «.

Наведені терміни застосовуються та визначені в міжнародних угодах, що їх адмініструє ВОІВ. При цьому особливої уваги заслуговує визначення «найменування походження», подане у Лісабонській угоді й відповідним чином визначене і в законах зарубіжних країн, які застосовують правову охорону цього виду об'єкту інтелектуальної власності. Вважаємо, що приведення законодавства України у відповідність до зазначеного положення Лісабонської угоди сприятиме його гармонізації.

Відомо, що розвиток продуктивних сил останніх десятиліть XX століття призвів до їх консолідації та міжнародної інтеграції на нових політичних та економічних рівнях. Зазначені фактори, в свою чергу, сприяли подальшому розвитку законодавства у сфері інтелектуальної власності та охорони зазначень походження товарів зокрема. Глобалізація призвела до утворення економічних та політичних союзів, у рамках яких було започатковано відповідну регіональну та міжнародну охорону об'єктів інтелектуальної власності із урахуванням існуючих економічних умов.

При цьому особливого значення набули товари сільськогосподарського виробництва та харчові продукти. Якість та певні характеристики їх, як правило, залежать від природних і людських факторів, їх окремого або сукупного впливу.

Порівняно новий термін «географічне зазначення» («Geographical Indication») на міжнародному рівні вперше з’явився у Регламенті Ради ЄЕС «Про охорону географічних зазначень та найменувань походження для сільськогосподарських та харчових продуктів» № 2081/92 від 1992 року (далі - Регламент ради ЄЕС).

Відповідно до цього документа географічне зазначення визначено так:

«географічне зазначення»: означає назву регіону, специфічного місця або, у виняткових випадках, країни, що використовуються для позначення сільськогосподарських або харчових продуктів:

· які походять із цього регіону, специфічного місця або країни, і

· які мають специфічну якість, репутацію або інші характеристики, визначені цим географічним походженням і виробництво та/або переробка і/або підготовка яких має місце у визначеному географічному районі.".

Отже, Регламент Ради ЄЕС визначив термін «географічне зазначення» як відповідну географічну назву, що слугує для позначення сільськогосподарських та харчових продуктів, які мають специфічну якість, репутацію або інші характеристики, визначені відповідним географічним походженням.

Водночас у Регламенті Ради ЄЕС «найменування походження» визначено так: «найменування походження»: означає назву регіону, специфічного місця або, у виняткових випадках, країни, що використовуються для позначення сільськогосподарських або харчових продуктів: