Правосвідомість: поняття і сутність

ДНІПРОПЕТРОВСЬКИЙ ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ Кафедра теорії держави і права

КУРСОВА РОБОТА

з навчальної дисципліни «Теорія держави і права»

на тему: № 56

«Правосвідомість: поняття і сутність»

Курсанта 1 курсу КМ-232 групи напряму підготовки «правоохоронна діяльність»

Батюти Р.П.

м. Дніпропетровськ — 2013 рік

ПЛАН Вступ

1. Праворозуміння як основа визначення правосвідомості

2. Зміст і значення правосвідомості

3. Види та функції правосвідомості

Висновок Список використаної літератури

Вступ правова свідомість особа Темою мого курсового дослідження є «правосвідомість: поняття та сутність». Обрана тема, на мою думку, досить актуальна та дискусійна.

Актуальність курсового дослідження полягає в тому, що правовідносини в які щодня вступають люди характеризуються діяльністю людей (їх діями чи утриманням від певних дій — бездіяльністю). А свідомість людини, відображаючи об'єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою і регулятором поведінки людини. Свідомість додає цілеспрямованого характеру людській діяльності.

Метою курсової роботи є повне і всебічне дослідження сутності, структури та ролі правосвідомості.

Мета курсового дослідження опосередкована завданнями, які розкриваються в загальній частині роботи. Відповідно до поставленої мети завданнями роботи будуть:

дослідження поняття та сутності правосвідомості;

визначення структурних елементів правової свідомості особи;

ізольована характеристика кожного з елементів структури — правової психології, правової ідеології та правової поведінки;

подати класифікацію правосвідомості в залежності від різних критеріїв;

характеристика основних напрямків діяльності (функції) правосвідомості;

структурування правосвідомості на блоки відповідних до виконуваних функцій (правові знання, правові оцінки та правові настанови);

виділення компонентів за функціями (когнітивний, правостворюючий, регулюючий).

Курсова робота має логічну будову та складається зі вступу, основної частини, в якій викладені основні питання, висновка та списку використаної літератури.

1. Праворозуміння як основа визначення правосвідомості

Розуміння сутності права або праворозуміння є початковою, вихідною категорією юриспруденції. В межах розуміння сутності права знаходиться першоджерело проблемності юридичної науки. Тому засобом забезпечення розвитку правознавства є вирішення проблеми праворозуміння.

Загалом, термін «право» вживається у процесі спілкування людей досить часто і відбиває при цьому різні аспекти їх суспільного життя. Серед усіх тлумачень терміна «право» доцільно виділити такі його значення:

1) це певні можливості, що має соціальний суб'єкт;

2) це сукупність, система юридичних норм, за допомогою яких здійснюється регулювання суспільних відносин;

3) це оцінка, покажчик істинності, дійсності, достовірності певних соціальних явищ.

Праворозуміння залежить від багатьох чинників, які можливо розглянути на рівнях світогляду, типу правового мислення тощо.

Праворозуміння — це наукова категорія, що відбиває процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, що включає пізнання права, його оцінку та відношення до нього як до цілісного соціального явища. [1, с. 62].

Суб'єктами праворозуміння можуть бути лише фізичні особи. Залежно від рівня правосвідомості розрізняють такі їх види:

— пересічні громадяни, які не мають фахової юридичної освіти і керуються власним життєвим досвідом, здобутим під час реалізації норм права;

— юристи-практики (судді, прокурори, адвокати), які мають фахову юридичну освіту і практичні навички застосування норм права;

— вчені-юристи, в структурі правосвідомості яких переважає ідеологічна складова, що дозволяє розкрити глибинну сутність права та пов’язаних із ним явищ.

Об'єктом праворозуміння є те, на що спрямована пізнавальна діяльність суб'єкта. Як об'єкт праворозуміння можуть виступати:

— право в планетарному масштабі як надбання людської цивілізації;

— право однієї з національних правових сімей (романо-германської, англосаксонської та ін.);

— право окремо взятої держави;

— галузь права, підгалузь права, інститут права, норма права.

Зміст праворозуміння складають теоретичні знання про загальнообов’язкові правила поведінки суб'єктів, їх суб'єктів права та юридичні обов’язки, а також форми реалізації та захисту прав і обов’язків.

Протягом всієї історії розвитку юридичної науки вчені прагнули з’ясувати, що являє собою право, яка його природа і сутність. Тому з цього приводу дотепер відбувають гострі дискусії, результатом яких є багатоманітність визначень поняття «право».

Кожна історична епоха виробляла своє розуміння права. Є кілька оригінальних концепцій походження, сутності та призначення права, створених за тисячоліття.

Типологія праворозуміння — це узагальнена ідеологізована модель права, що відображає загальні істотні ознаки конкретних правових уявлень і понять, що відповідають цій ідеологічній моделі як зразка, це визначений образ права, що характеризується сукупність найбільш загальних теоретичних ознак права та найбільш загальних ознак практичного (ціннісного) до нього ставлення.

Сучасні наукові концепції (теорії) праворозуміння можна звести до таких підходів:

1.Нормативіське праворозуміння виходить із того, що правом визнається сукупністю норм, які походять від держави, нею охороняються і виступають регулятором найбільш важливих суспільних відносин.

Французький теоретик права П'єр Сандевуар у руслі цього підходу дає таке визначення поняття «право»: «це сукупність норм і приписів, які видаються державними органами і санкціонуються ними за допомогою засобів матеріального примусу, яка регулює відносини між людьми та групами людей в даному політичному суспільстві і яка має на меті створення єдиного, загального соціального порядку в рамках цього суспільства».

2.Концепція позитивізму (Б.Бентам, Д. Остін, Г. Кельзен, М. Коркунов, Г. Шершеневич) — вихідна форма буття права — норма права, а право — норми, закріплені в законах та інших нормативно-правових актах. При цьому підході відбувається ототожнення права і закону. Представники цього підходу обстоюють тезу про те, суб'єктивні права надаються людині державою і є похідними від позитивного права.

3.Психологічний підхід до розуміння права відкидає погляди на право як на норми, юридичну практику чи втілення певних ідеалів і принципів і розглядає право винятково як прояв правосвідомості, явище людської психіки, на яку впливають різні фактори, в тому числі і законодавство. Як результат цього впливу право є сукупністю певних суб'єктивних переживань і емоцій, які є відображенням реального життя. Характер цих переживань і емоцій може бути дуже різноманітним. Саме це допомагає відрізнити від суміжних категорій.

4.Соціологічний підхід до розуміння права: вихідною формою буття права є правовідносини; право — це порядок суспільних відносин, який знаходить свій вияв у правомірній поведінці людей. При такому підході правом визнається його функціонування, реалізація, його «дія» в житті - в суспільних відносинах, що склалися або складаються, а не його створення правотворчими органами у формі закону або інших нормативно-правових актів. Основним джерелом права, виходячи з цього підходу, є правовий прецедент, тобто рішення судового чи адміністративного органу держави з конкретної справи, що є обов’язковим при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.

5.Теорія природного права (аксіологічний або природно-правовий підхід) — Ж.-Ж.Руссо, Вольтер, О. Алексєєв, Б. Кістяківський, П. Виноградов; вихідна форма буття права — суспільна свідомість; право — не тексти закону, а система ідей (понять) про загальнообов’язкові норми, права, обов’язки, заборони, природні умови їх виникнення та реалізації, порядок і форми захисту, яка є у громадській свідомості та орієнтована на моральні цінності. При такому підході право і закон розмежовуються, першість віддається праву як нормативно закріпленій справедливості, а закон розглядається як його форма, покликана відповідати праву як його змісту.

6.Історична школа права (Г.Гуго, Ф. Савіньї, Г. Пухта) — право виникає стихійно, в результаті діяльності людей, а законодавча влада тільки систематизує і доповнює його. Право не може функціонувати відчужено від стану історичного розвитку суспільства, національного та культурного духу народу.

7.Марсистський підхід (К.Маркс, В. Ленін) грунтується на класовій сутності права. За цим підходом право розуміють як піднесену до закону волю панівного класу.

8.Теорія інтегративної юриспруденції (Д.Холл) — враховує і поєднує усе цінне в зазначених концепціях праворозуміння, а саме: цінність природних прав людини, ідею справедливого закону, формальну визначеність права, «живе право» (правовідносини) та інші.

9.Філософський підхід (Г.Гегель, І.Кант). За цим підходом право визначається як втілений в життя принцип свободи і рівності.

Нормативістська теорія заснована на уявленні про те, що право — це сукупність норм, виражених зовні у законах й інших нормативних актах.

Розуміючи під правом юридичні норми, представники цієї теорії розглядали їх у відриві від економіки, політики, соціальної структури суспільства, досягнутого рівня цивілізації та ін. Вони виходили з того, що правові норми зобов’язані своїм виникненням і розвитком не реальним суспільним відносинам, формальним установленням держави. Сучасне розуміння прав в рамках цієї теорії можна виразити наступною схемою: а) право — це систем взаємозалежних і взаємодіючих норм, викладених у нормативних актах (текстах); б) норми права видаються державою, в них виражається державна воля, зведена в закон; в) норми права регулюють найважливіші суспільні відносини; г) саме право і його реалізація примусовою силою держави; ґ) від норм залежить виникнення правовідносин, формування правосвідомості, правове регулювання. Позитивне значення нормативізму полягає в тому, що такий підхід, по-перше, дозволяє створювати й удосконалювати систему законодавства; по-друге, забезпечує режим законності, однакове застосування норм права; по-третє, сприяє формуванню «нормативного» уявлення про право як формально-логічну основу правосвідомості громадян; по-четверте, забезпечує формальну визначеність права, що дозволяє чітко визначати права й обов’язки суб'єктів, чітко фіксувати міру і засоби державного примусу; по-п'яте, дозволяє абстрагуватися від класово-політичних характеристик права, що особливо важливо при правозастосуванні.

Недолік нормативіського підходу вбачається в запереченні обумовленості права потребами суспільного розвитку, ігноруванні природних і моральних начал у праві й ролі правосвідомості в реалізації юридичних норм, абсолютизації державного впливу на правову систему.

П. Рабінович у своїх працях досить вдало класифікував праворозуміння наступним чином:

— залежно від визнання наявності чи, навпаки, відсутності зв’язку між виникненням «права» і людською свідомістю — об'єктивістичне (коли вважається, що явище, котре відображається терміно-поняттям «право», виникає незалежно від свідомості та волі будь-якого учасника соціуму, хоча б згодом воно й усвідомлювалось тим чи іншим суб'єктом, — наприклад, теологічно-божественне праворозуміння) і суб'єктивістичне (коли правом визнається явище, яке виникає як прояв, результат функціонування такої свідомості та волі — скажімо, психологічне праворозуміння). Друге з них, у свою чергу, може бути розподілене на відносно суб'єктивістичне або суб'єктивістсько-об'єктивістичне і абсолютно суб'єктивістичне, коли право розуміється як таке явище, котре не тільки продукується свідомістю, але й поза нею взагалі не існує (скажімо, так зване комунікативне праворозуміння);

— за способом обґрунтування, аргументації — наукове і поза наукове (міфологічне, релігійне, містичне);

— за культурно — цивілізаційною поширеністю — західне (насамперед європейське) та східне;

— за соціально-змістовною природою — етнічно-національне, класове, професійне тощо;

— за кількісним складом носія, суб'єкта праворозуміння — індивідуальне й колективне;

— залежно від того, інтереси яких суб'єктів (окремих індивідів, людських спільнот чи об'єднань або, зрештою, всього суспільства) безпосередньо втілює, відстоює певне праворозуміння, воно поділяється — з деякою умовністю — на приватне (відображає інтереси окремих індивідів чи певних їхніх об'єднань) і публічне (відбиває інтереси соціальних спільнот, значних соціальних осередків, зрештою держави як формального представника усього суспільства);

— за наявністю чи відсутністю залежності праворозуміння від регулятивної діяльності держави, її органів — загально соціальне, зокрема так зване «природне», коли правом визнаються суспільні явища (норми поведінки, відносини та ін.) недержавного походження і функціонування, та спеціально соціальне — державно-вольове або, умовно кажучи, «юридичне» (право як результат виключно державної діяльності).

Можливі й інші класифікації праворозумінь. Але, з огляду на їх складність, обмежимось лише наведеними.

Здебільшого праворозуміння розглядається як категорія доктринальної правосвідомості, тобто наукова категорія, що пов’язується з науковим пізнанням.

Відомий російський теоретик права С.С.Алексєєв пише, що «праворозуміння є певною, насамперед науковою категорією, що відображає процес і результат цілеспрямованої розумової діяльності людини, що містить пізнання права, його оцінку та ставлення до нього як до цілісного соціального явища» [2, с. 169].

Схожою є думка українського науковця М.В.Цвіка, на думку якого «право розуміння неможливе без урахування наукової спадщини, як позитивного, так і негативного досвіду правової науки, потреби подолання однобічності та надмірної заідеологізованості, характерних для минулих часів. За таких умов розуміння права складається з добре забутого старого у поєднанні з новими інтерпретаціями окремих проявів правової матерії» [3, с. 8,9].

На думку одного з найвідоміших українських учених П.М.Рабіновича категорію праворозуміння можна визначити у такий спосіб: це відображення у людській свідомості за посередництвом «права» (чи будь-яким іншим однозначним з ним словом або символом) того явища, яке оцінюється як корисне для задоволення потреб існування й розвитку певного суб'єкта або ж безпосередньо цих потреб. Інакше кажучи, це роз’яснення (інтерпретація) того, які саме зі згаданих вище явищ відображаються поняттями, позначеними слово «право» [4, с. 4].

Отже, праворозуміння виступає певною теоретичною конструкцією, яка існує у свідомості людини та допомагає зрозуміти певні явища об'єктивної дійсності. Це робиться за допомогою поняття права, яке залежно від історичного контексту позначає свободу, справедливість, правила, баланс інтересів, а у новітній історії ще й певні інтереси (потреби), відносини, почуття (емоції), вимоги суб'єктів. Так, перед нами вимальовується певний механізм праворозуміння: спочатку людина усвідомлює певні явища, відображає їх у свідомості за допомогою поняття «право», яким позначається сукупність суттєвих, необхідних ознак цих явищ, яке потім об'єктивується у мові.

На думку представника вітчизняної школи права Х. Бехруз, необхідно розрізняти правраворозуміння і розуміння права. Проте доречно підкреслити, що така відмінність має умовний характер. Праворозуміння відображає сприйняття права на професійному юридичному рівні, тобто праворозуміння відображає осмислення права, а також його формалізацію у свідомості, яка відбивається у правосвідомості юриста. Що ж до розуміння права, то це, швидше, віддзеркалення ставлення кожної людини до того, що таке право. Якщо порівняти ці поняття з феноменом правосвідомості, то праворозуміння відображає професійну правосвідомість, а розуміння права — масову правосвідомість. [5, с. 114].

Погоджуючись з думкою про те, що розуміння права за своїм змістом ширше, ніж праворозуміння, необхідно уточнити що праворозуміння передбачає осмислення права, його формулювання за допомогою понять. Це, як вже наголошувалося, завершальний етап у складному інтелектуальному процесі, який називається розумінням права. Праворозумінню передують також й інші, не менш складні процедури розгляду права, а саме: емоції, уявлення, усвідомлення, та, як наслідок, вираження цих процесів за допомогою поняття.

Праворозуміння є одним із аспектів прояву правосвідомості. Виокремлюють побутову, масову і доктринальну правосвідомість. Що стосується розуміння права та праворозуміння, то розуміння права може бути масовим, побутовим, а праворозуміння — доктринальним. Якщо йдеться про розуміння права більшістю членів суспільства, то це домінуюче розуміння права. Своє розуміння права має правляча еліта (політична, економічна, ідеологічна та ін.), яка називається пануючим розумінням права. Зрозуміло, що і меншість населення володіє своїм специфічним розумінням права. Якщо праворозуміння формується на рівні різних філософсько-правових доктрин, то мова йде про доктринальне праворозуміння. [5, с. 145].

Не важко помітити, що паралелей між праворозумінням і правосвідомістю дуже багато. Так, і те й інше є позначенням специфічного змісту людської свідомості, який є результатом відображення певних правових явищ та виражає ставлення (розуміння) індивіда, групи або суспільства до них. Формами такого відображення як у правосвідомості, так і у праворозумінні є, з одного боку, ідеї, теорії, думки, а з другого — почуття та емоції.

Звичайно існують і відмінності. Так, у поглядах П. Рабіновича помітне прагнення відповісти на фундаментальне запитання: що саме дає змогу ідентифікувати те чи інше явище як правове? Для цього він звертається, з одного боку, до етимологічного аналізу права, а з другого, зазначає, що під правом люди розуміють те, що є корисним для їх існування і розвитку. Водночас, розглядаючи правосвідомість, це питання взагалі не порушується, а явища зараховуються до правових ніби автоматично.

Викладене дає змогу дійти таких висновків.

По-перше, якщо розглядати праворозуміння суто у гносеологічному аспекті як «категорію», за допомогою якої стає можливим встановити суттєві і необхідні ознаки явищ емпіричної дійсності, які дають змогу ідентифікувати їх як правові, то відмінність праворозуміння від правосвідомості майже непомітна.

По-друге, в контексті проблеми праворозуміння здається більш перспективним трактування права не як певного сущого (свободи, справедливості тощо), а специфічного способу буття, яким і зумовлений правовий статус відповідного сущого.

По-третє, плідним методологічним підґрунтям для розробки праворозуміння є герменевтичний та фундаментально-онтологічний підходи, які дають можливість «переключити» праворозуміння з «гносеологічного» в «онтологічний» регістр, перетворивши його з «чисто інтелектуальної діяльності свідомості» на модус людського існування. Таким чином, праворозуміння з «категорії» стає «феноменом», тобто складовою тієї реальності, яку «категорія» намагається дослідити з безпечної теоретичної відстані.

Таким чином, можна констатувати, що звернення до феномену праворозуміння є не примхою дослідника, а своєрідним «велінням часу», а отже, подальші філософсько-правові й теоретичні розвідки у цьому напрямі є перспективними. [6, с. 66].

2. Зміст і значення правосвідомості

Правосвідомість — на думку Скакун О. Ф. — одна із форм суспільної свідомості. Свідомість людини, відображаючи об'єктивні потреби суспільного розвитку, є передумовою і регулятором поведінки людини. Свідомість додає цілеспрямованого характеру людській діяльності. Свідомість як система включає різні форми відображення суспільних відносин: політичні, правові, етичні, філософські, релігійні. Всі форми суспільної свідомості є взаємозалежними і справляють взаємний вплив одна на одну.

Інша думка: правосвідомість — це сукупність поглядів, ідей, які виражають ставлення людей, соціальних груп, націй до права, законності, правосуддя, їхнє уявлення про те, що є правомірним і неправомірним.

Правосвідомість — це специфічна форма суспільної свідомості, система відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль щодо забезпечення свободи особи та інших загальнолюдських цінностей. [1, с. 178]. На відміну від інших форм суспільної свідомості, правосвідомість має свій особливий предмет відображення і об'єкт впливу — право як систему юридичних норм, правовідносини, законодавство, правову поведінку, правову систему в цілому. Правосвідомість не тільки відбиває у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб'єктів права на певні зміни у правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

Вєдєрніков Ю.А. під правосвідомістю розуміє систему відображення правової дійсності у поглядах, теоріях, концепціях, почуттях, уявленнях людей про право, його місце і роль в забезпеченні свободи особи та інших загальнолюдських цінностей.

Правосвідомість становить відносно самостійну сферу (ділянку) свідомості:

суспільної;

групової;

індивідуальної.

В ній відображена правова дійсність у вигляді знань про право, осмислення того, що є правом, яким воно було (ставлення до права минулих років) і яким має бути (ставлення до майбутнього права), а також у вигляді правових настанов поведінки як реакції на оцінку чинного права, роботу правозастосовних органів. Правосвідомість має бути властива не тільки творцям юридичних норм, законодавцям, а й усім громадянам держави.

Правосвідомість — це система ідей, уявлень, емоцій і почуттів, які виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до чинного, минулого та бажаного права, а також до діяльності, пов’язаної з правом [7, с. 15].

Ключовий пункт правосвідомості - усвідомлення людьми цінностей природного права, прав і свобод людини і оцінка чинного права з погляду його відповідності загальнолюдським цінностям, що знайшли закріплення в міжнародних документах про права людини. Правосвідомість не тільки виражає ставлення індивіда до правової дійсності, а й спрямовує її на певні зміни в правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

Усі вчені-юристи сходяться в уявленнях про структуру правосвідомості. Вона складається з груп елементів, які логічно та функціонально пов’язані між собою та утворюють цілісну організацію. Щодо структури правосвідомості, то вона складається з трьох груп елементів: ідеологічних, психологічних і установочно-поведінкових:

— правова психологія (психологічний);

— правова ідеологія (ідеологічний);

— правова поведінка (поведінковий).

Правова психологія — це сукупність почуттів і емоцій, що виражають ставлення індивіда, групи, суспільства до права, правових явищ. Це неусвідомлене або не до кінця продумане ставлення до права, правових явищ, що й є правосвідомістю, яка походить з повсякденної практики у процесі зіткнення з конкретними юридичними ситуаціями, а тому формується здебільшого стихійно, спорадично, безсистемне, тобто правова психологія не осмислена теоретично, не упорядкована логічно. В ній провідним елементом є емоції, а не понятійні форми відображення правової дійсності. Наприклад, у дореволюційній Росії робітники, виражаючи своє негативне ставлення до фабрично-заводського законодавства, ламали машини, громили заводське обладнання. Вони емоційно реагували на зовнішні стосовно них правові явища, у даному разі — на законодавство. В наші дні формування інституту приватної власності і всього, що пов’язано з існуванням приватного права, емоційно не сприймається певними верствами суспільства, які виховані на психології колективізму і продовжують керуватися її пріоритетами.

На відміну від раціонального формування правової ідеології, правова психологія утворюється стихійно на основі емпіричного (практичного), безпосереднього відображення суб'єктами правових відносин правової поведінки у вигляді громадянської думки, переживань, почуттів, емоцій, оцінок тощо. Виникнення та існування правової психології пов’язане з властивістю людей безпосередньо, чуттєво сприймати правову реальність, емоційно реагувати на зовнішні стосовно них правові явища. Тому правова психологія виявляється у почуттях, емоціях, настроях членів суспільства щодо права, відображає його не узагальнено, а конкретизованим чином. У структурі правової психології можна виділити: 1) статичні (сталі) та 2) динамічні (змінні) компоненти. До перших належать правові звичаї та традиції, до других — настрої, почуття, переживання. Правову психологію можна умовно поділити на три частини:

1) пізнавальна — це правові емпіричні знання, уявлення, погляди;

2) емоційна, яку складають правові емоції, почуття, настрої;

3) регулятивна — правові звичаї, звички, традиції.

Правова психологія:

— правові почуття, правові настрої, правові переживання;

— правові практичні знання, правові уявлення, правові погляди;

— правові звички, правові традиції, правові звичаї;

— рухомі, емоційні;

— пізнавальні, передбачають самооцінку, тобто вміння критично оцінити свою поведінку з погляду її відповідності праву;

— нерухомі, стійкі, виступають як регулятори поведінки.

Правова ідеологія — це система правових принципів, ідей, теорій, концепцій, що відображають теоретичне (наукове) осмислення правової дійсності, усвідомлене проникнення в сутність правових явищ.

Правова ідеологія — це відображення і закріплення в теоретичній формі соціальних потреб та інтересів. Вона є основним компонентом правосвідомості. У радянський період, практично до 60-х років, правова ідеологія розглядалася в якості єдиної складової змісту правосвідомості [8, с. 60].

Це концептуально оформлена, логічно систематизована, теоретично і науково осмислена правосвідомість. Інтелект є провідним елементом правової ідеології. Сучасна правова ідеологія ґрунтується на системі теорій, ідей і принципів: теорії соціальної правової держави, принципу поділу влади, теорії народного суверенітету, визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими, принципу верховенства права, переваги загальновизнаних норм міжнародного права над нормами національного права та ін.

Концентрованим виразом правосвідомості, як форми суспільної свідомості, є правова ідеологія — система правових поглядів, що базується на певних ідеологічних і наукових позиціях. Правова ідеологія формується в результаті наукового, теоретичного відображення правової дійсності, на основі узагальнення і розвитку найбільш відомих і значущих державно-правових теорій минулого і сучасності, вивчення основних закономірностей становлення, розвитку і функціонування держави і права.

Правова ідеологія визначає характер правотворчого й правозастосовного процесу, синтезує різнорідні політико-правові феномени в одне ціле. Немає у світі держави, в якої не було б правової ідеології. У зміст Конституції, інших законів держави законодавець вкладає своє розуміння, пізнання юридичної матерії у вигляді правових поглядів, ідей, теорій. Це і є правова ідеологія. Єдність державного життя, правового буття значною мірою задається ступенем розвиненості правової ідеології [8, с. 61].

Правова ідеологія:

— правові ідеї, теорії, переконання;

— правові поняття, правові категорії;

— правові принципи.

Правова ідеологія і правова психологія можуть містити в собі інтелектуальні та емоційні елементи, але в різних пропорціях, а також як істинні, так і помилкові (міфологізовані) знання про правову дійсність. Так, у СРСР офіційна марксистсько-ленінська ідеологія розглядала права людини як державні дарування, а не як продукт природного розвитку. Це була міфологізована державна ідеологія.

Було б невірним принижувати значення емоцій і почуттів (правову психологію) порівняно з інтелектом (правовою ідеологією). Емоції та почуття — необхідне тло, на якому виявляються (складаються, реалізуються) правові погляди, ідеї, теорії. Емоції — сліпі, поки вони не зливаються з об'єктивним підходом до дійсності, її раціональним освоєнням. На рівні правової ідеології це усвідомлення реальності виражається в мотивах, які формуються через цілі. Ціль вплітає усвідомлені інтереси в зміст свідомої діяльності (інтереси служать джерелом цілей), сприяє формуванню правової настанови на правову (правомірну, неправомірну) поведінку.

Правова поведінка — вольовий бік правосвідомості, який являє собою процес переведення правових норм у реальну правову поведінку. Вона складається із елементів, що визначають її напрямок (характер), — мотивів правової поведінки, правових настанов.

Поведінкову частину правосвідомості складають мотиви правової поведінки та правові установки. Це ті елементи, які безпосередньо зумовлюють і визначають правову поведінку суб'єктів права, її напрямок та характер. Вони утворюють вольову сторону правосвідомості, синтезують у собі раціональні й емоційні компоненти. Правова поведінка безпосередньо виступає об'єктом правового регулювання, оскільки вплив на поведінку є впливом на свідомість шляхом формування відповідних мотивів і правових установок.

У структурі правової свідомості виділяють три блоки: правові знання, правові оцінки і правові установки. Суб'єкт правосвідомості набуває правові знання у процесі осмислення різних правових явищ, включаючи відомості про конкретні норми права, призначення правового регулювання, роль тих чи інших правозастосувальних і правоохоронних органів держави тощо. Разом з тим, наявність певного обсягу правових знань ще не визначає рівня правосвідомості, який визначається також розумінням сутності права, правових норм, інших правових явищ, їхніх вимог, цілей та призначення.

Необхідність і обсяг правових знань зумовлені включеністю суб'єкта у систему правових відносин. Набуття, засвоєння правових знань здійснюється за допомогою соціального і правового досвіду особи. Крізь призму власного правового досвіду суб'єкт сприймає нові правові явища, що обумовлює наявність певного оціночного ставлення, яке відображується у значимості, цінності як одержаних знань, так і правової дійсності, з точки зору особи. Роль правових оціночних уявлень полягає у тому, що особа не просто здійснює дії, передбачені певними юридичними нормами, а осмислює свою поведінку з точки зору її законності, відповідності вимогам закону.

Правові установки — це певні психологічні комплекси, які характеризують правову свідомість особи, впливаючи як на правову поведінку, так і на формування уявлень, оцінки правових явищ. Тобто, правові установки впливають як на регулятивну, так і на пізнавальну та оціночну функції правосвідомості. За характером діяльності носіїв правосвідомість поділяється на:

1) професійно-юридичну (практично-юридичну та науково-юридичну);

2) професійну-неюридичну;

3) непрофесійну або буденну.

3. Види та функції правосвідомості

Функції правосвідомості — це основні напрямки її впливу на правові явища, правову систему в цілому.

Під функціями правосвідомості слід розуміти способи ідеального буття людини й суспільства, які сприяють реалізації основних напрямків і цілей права, збереженню й розвитку права як системи. Функції правосвідомості можна зрозуміти за результатами діяльності її суб'єктів. [9, с. 25].

До основних функцій правосвідомості належать:

1) когнітивна (пізнавальна, інформаційна) — пізнання правової дійсності, в результаті чого формуються правові теорії, концепції, ідеї, носії правосвідомості набувають правові знання. Когнітивна функція припускає знання права, поінформованість про нормативні акти, зміст юридичних норм; без інформації про закон не може бути і ставлення до нього.

Відзначимо, що правова інформація — це сукупність документованих або публічно проголошених відомостей про право, його систему та джерела реалізації, юридичні факти, правовідносини, правопорядок, правопорушення і боротьбу з ними, їх профілактику та ін.

Правова інформація міститься в джерелах :

документовані юридичні акти і правові принципи (конституція, законодавчі і підзаконні акти, міжнародні договори і угоди, норми і принципи міжнародного права, а також ненормативні правові акти).

повідомлення преси, телебачення, радіо, публічні виступи та інші засоби інформації з правових питань («Офіційний вісник України», газети «Голос України», «Урядовий кур'єр», «Юридичний вісник України», телерадіоканал «Право» та ін.);

Засобами пізнавальної функції в правосвідомості виробляється певна сума правових знань (ідей, категорій, поглядів, уявлень, тощо), яка є результатом інтелектуальної діяльності. З її допомогою правосвідомість формує розуміння права не на онові безпосередньо видимого в повсякденній практиці, в безпосередньому оточенні людини (інакше таке пізнання не дуже відрізнялося б від відображення), а на основі виявлення закономірностей правового життя, прихованих від безпосереднього сприйняття рушійних сил, механізмів і засобів [9, с. 25].

2) правотворча (правостворююча, емоційна) — правосвідомість знаходить своє об'єктивування, вираження, закріплення у праві. Правові нормативні акти виступають, як форми зовнішнього виразу правосвідомості суспільства в цілому і законотворчих органів держави зокрема. Правові принципи, що є результатом правосвідомості, визначають основні якості норм права, форм і засобів правового регулювання. Функція припускає ціннісне ставлення до законодавства, співвіднесення правових норм зі своїми поглядами на правове, обов’язкове, необхідне. Ця функція свідчить про те, що нормативно-правові акти виступають як зовнішнє вираження правосвідомості суспільства і законодавчих органів держави;

3) регулююча (настановна) — право впливає на суспільні відносини через правосвідомість суб'єктів права, їхні правові знання, оцінки, почуття, мотиви й установки. Регулююча (настановна) — припускає співвідношення поведінки людей з чинною в суспільстві системою правових розпоряджень; мотиви і настанови стосовно поведінки, врегульованої правом — відповідно до правових дозволень і заборон.

4) Деякі вчені виділяють оціночну функцію — правосвідомість оцінює явища реальної дійсності, дії суб'єктів суспільного життя з позиції їхньої відповідності вимогам закону, і навпаки. Оціночна функція правосвідомості полягає в тому, що за допомогою правосвідомості оцінюються конкретні життєві обставини як юридично значущі.

Розвиваючи думку вчених-юристів можна поділити правосвідомість особи щодо відповідності існуючим функціям. Відповідно до цього розрізняють правові оцінки, настанови та знання.

Почати характеристику компонентів доцільніше буде з правових знань. Це така категорія, що безпосередньо залежить від залучення особи до правовідносин. Вони (знання) загалом набуваються з соціального та правового досвіду особи.

Наступний етап відбувається з правовими явищами та знаннями в свідомості людини, отримуючи ціннісне (оціночне) ставлення до себе. Так ми отримуємо правові оцінки.

Правові оцінки являють собою певні орієнтації особи на яких будується вся подальша правова діяльність особи. Вони на підсвідомому рівні переосмислюються, співвідносяться з різними поглядами, правами,. Інтересами та обов’язками і в кінцевому результаті утворюють правову настанову.

Правова настанова — готовність особи проявити активність у сфері пізнання і реалізації права. Вона становить конкретну програму поведінки у певних умовах, яка формується з усіх належних суб'єкту правових (правомірних і протиправних) знань, оцінок, думок, настроїв, звичок, навичок, сподівань, ставлень до кого-небудь і до чого-небудь, котрі переходять в інтереси і прагнення.

Правові знання мають пізнавальний, інформаційний характер. А відтак являє собою когнітивний компонент правосвідомості.

Правові оцінки мають оціночний, емоційний характер та складають правостворюючий компонент.

Правова настанова — регулюючий компонент.

Правосвідомість є необхідною умовою створення норм права, їх точної та повної реалізації. Вона виступає фактором поваги до права.

Класифікація правосвідомості можлива за наступними критеріями:

За суб'єктами (носіями) правосвідомості виділяють:

Індивідуальну;

Індивідуальна правосвідомість — це система ідей, уявлень, емоцій і почуттів до права, що притаманна певному індивіду.

Колективну (групову);

Колективна (групова) правосвідомість — це правосвідомість, що притаманна стабільним соціальним групам, класам, верствам суспільства, вона виражає їх ставлення до права та правових явищ.

Масову;

Цей вид правосвідомості притаманний для нестабільних, тимчасових об'єднань людей, які об'єднуються для досягнення певних цілей, в тому числі і правових.

Суспільну;

Цей вид правосвідомості характерний для макроколективів (населення країни, нації, народності).

Індивідуальна правосвідомість є базовою для інших видів за суб'єктивним критерієм, оскільки суспільна і групова правосвідомість проявляється через неї. В кожному індивіді (особі) вона неоднакова, оскільки залежить від особистих якостей, інтересів, рис характеру. Але ж це не дає права стверджувати, що суспільна і групова правосвідомість являє собою сумарне судження всіх членів суспільства. Ці види правосвідомості лише виражають найістотніші думки, які переважають у суспільстві.

За глибиною відображення правової дійсності:

повсякденна;

Повсякденна правосвідомість — це правосвідомість, що притаманна більшості членів суспільства, формується в повсякденному житті у сфері правового регулювання і складається стихійно під впливом особистого досвіду. Основними факторами формування повсякденної правосвідомості є сім'я, трудовий колектив, засоби масової інформації.

професійна;

Професійна правосвідомість — це правосвідомість, що складається у процесі спеціальної освітньої підготовки та здійснення практичної юридичної діяльності. Це правосвідомість юристів-практиків. В межах професійного виду правосвідомості виділяють два підвиди: науково-теоретичну та практичну.

Науково-теоретична правосвідомість — це правосвідомість, що притаманна дослідникам, ученим-юристам, які вирішують теоретичні питання у правовій сфері; формується на основі глибоких правових узагальнень, виявленні закономірностей держави і права тощо.

Практична правосвідомість притаманна перш за все суддям, адвокатам, прокурорам, практичним працівникам правоохоронних органів. Цей вид правосвідомості характеризується високим рівнем правового мислення.

Кожна людина має правосвідомість, яка, з одного боку, є джерелом, що відображає об'єктивні потреби розвитку суспільства, з іншого — одним з обов’язкових механізмів його реалізації. Як безпосереднє джерело права, правосвідомість відображається у правових актах, впливає на сам процес і на результати правотворчості. Відповідно до змісту правової свідомості формуються зміст і форма юридичних актів, визначаються структурні особливості окремих норм права та правового акта в цілому [9, с. 27].

Тобто саме функції розкривають поняття, значення та вплив правосвідомості на розвиток права зокрема та всієї правової системи як такої.

Висновок Правосвідомість підпорядковується загальним закономірностям розвитку суспільної свідомості. Вона виступає, як специфічне відображення правової, соціальної, політичної реальності суспільства, реальних відносин, що існують у даному суспільстві.

Правосвідомість — це специфічна форма суспільної свідомості. На відміну від інших форм суспільної свідомості, правосвідомість має свій особливий предмет відображення і об'єкт впливу — право як систему юридичних норм, правовідносини, законодавство, правову поведінку, правову систему в цілому. Правосвідомість не тільки відбиває у правових категоріях, концепціях, теоріях, почуттях, поглядах людей правову дійсність, але й спрямовує суб'єктів права на певні зміни у правовому середовищі, прогнозує і моделює їх.

Істотний вплив на правосвідомість виявляють інші форми суспільної свідомості, перш за все політична свідомість і мораль, а також суспільна психологія, історичні традиції, спосіб та уклад життя, який склався, та ін.

Правосвідомість виконує певні функції.

Функції правосвідомості — це основні напрямки її впливу на правові явища, правову систему в цілому.

До основних функцій правосвідомості належать:

1) когнітивна (пізнавальна, інформаційна);

2) правотворча (правостворююча, емоційна);

3) регулююча;

4) оціночна.

За суб'єктами (носіями) правосвідомості виділяють:

O індивідуальна;

O колективна;

O масова;

O суспільна.

За глибиною відображення правової дійсності:

повсякденна;

O професійна.

Професійна включає в себе науково-теоретичну (вчені-юристи, кандидати та доктори наук) та практичну (практичні працівники-юристи).

Правосвідомість підпорядковується загальним закономірностям розвитку суспільної свідомості. Вона виступає, як специфічне відображення правової, соціальної, політичної реальності суспільства, реальних відносин, що існують у даному суспільстві.

Істотний вплив на правосвідомість виявляють інші форми суспільної свідомості, перш за все політична свідомість і мораль, а також суспільна психологія, історичні традиції, спосіб та уклад життя, який склався, та ін.

Список використаної літератури

1.Теорія держави і права: навч. посібник. для підгот. до держ. іспиту/ Кол. авт; кер. авт. кол. канд. юрид. наук, доц. І.А.Сердюк.- Дніпропетровськ: Дніпроп. держ. ун-т внутр. справ, 207с.

2. Алексеев С. С. Теория права/С.С.Алексеев-М.:ИздательствоБЕК, 1994.-220с.

3. Цвік М. Про сучасне праворозуміння/М.Цвік // Вісник академії правових наук України. — 2001. — № 4(27) — С. 313

4. Рабінович П. Сутність праворозуміння/П.Рабінович // Право України. — 2007. — № 9 — С. 36.

5. Бехруз Х. Праворозуміння, розуміння права і правова система /Х.Бехруз // Право України. — 2010. — № 4. — С. 143 147.

6. Стовба О. Праворозуміння vs. правосвідомість: проблеми і перспективи/О.Стовба // Право України. — 2010. — № 4. — С. 64 69.

7. Потопейко Д. А. Правосознание как особое общественное явление. — Киев, 1970.

8. Ткачук А. С. Правова ідеологія та правова психологія як структурні елементи правосвідомості/А.Ткачук// http://archive.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/App/2012₄₆/Tkachuk.pdf

9. Демічева В.В. Функції правосвідомості: поняття, система та значення/В.Демічева// Часопис Київського університету права. — 2004/4. — С.25.

10. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник. — Харків: Консум; Ун-т внутр. справ, 2000. — 704 с.

11. Лук’янова Г. Ю. Праворозуміння, розуміння права, правосвідомість: щодо питання співвідношення понять/ Г. Ю.Лук'янова // Митна справа — № 5(77). — 2011, частина 2.