Право про свободу совісті та релігій

ЗМІСТ ВСТУП

1. Свобода совісті та релігії

2. Принципи релігійної свободи

3. Релігійне законодавство України

4. Обмеження свободи совісті та релігії

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ свобода совість релігійний конституційний

ВСТУП Характер та особливості державно-церковних відносин в Україні на різних етапах історичного розвитку залежали від співвідношення політичних сил, які визначали державну ідеологію, а отже, і реальний стан державно-церковних взаємин. Із певною долею схематизму в історії цих відносин можна виокремити пґять періодів:

— києворуський (княжий) — визначальними рисами його були державне сприяння поширенню християнства й становленню церковної системи, наділення церкви широкою правовою юрисдикцією й передачею їй частини державних функцій;

— козацький — йому була притаманна не лише тісна співпраця військового керівництва Запорозької Січі й православної церкви на принципах звичаєвого права, наказів, християнських норм співжиття, а й визнання всесічового статусу церкви як монопольної духовно-культурної інституції та її військовий захист і матеріальна підтримка;

— синодальний — охоплює період існування православної церкви України у складі Московської патріархії (тривав до початку XX ст.); характеризувався повним одержавленням церкви, перетворенням її на державний виконавчий механізм, проголошенням самодержавно-великоросійського варіанта православної церкви панівним, єдино можливим і дискримінаційним щодо інших релігій і націй;

— радянський — тривав понад 70 років і передбачав перебування православної церкви України на правах екзархату у складі тієї ж Московської патріархії. Для нього були характерні формальне проголошення закону про свободу совісті; відокремлення церкви від держави і школи від церкви; декларування права сповідувати чи не сповідувати релігію, рівності віруючих і невіруючих. Насправді ж протягом цих десятиліть були і репресії проти духовенства та церковного активу, і плюндрування священних реліквій, і нищення памґяток сакральної культури, і глумління над почуттями віруючих, і грубе втручання світської влади у внутріцерковні справи, і націоналізація церковної та монастирської власності тощо;

— сучасний — почався відразу ж після здобуття незалежності. Українська держава взяла курс на реальне забезпечення свободи совісті й релігійних свобод своїх громадян та законодавчо зобовґязалася подолати негативні наслідки політики тоталітарного режиму щодо релігії, церков та віруючих.

Сучасний український період державно-церковних відносин визначається відповідними статтями Конституції України (прийнятої на пґятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 p.), Законом України «Про свободу совісті та релігійні організації», затвердженим Верховною Радою України 23 квітня 1991 p., зі змінами і доповненнями, внесеними Законами України від 19 лютого і 23 квітня 1992 p., 5 травня і 23 грудня 1993 p., 22 грудня 1995 р. та від 17 грудня 1996 р. Закон України щодо церкви, релігійних організацій прийнято вперше в історії України.

Конституція України про свободу совісті і свободу релігії. Основний Закон нашої держави (стаття 35) проголошує, що у сфері релігійного життя:

— Україна є світською державою: церква відокремлена від держави, а школа — від церкви. Кожна людина має право на свободу совісті та вільного вибору у ставленні до релігії. Усі релігійні організації в Україні мають рівні права;

— кожна людина має право вірити у Бога у прийнятний для неї спосіб, що не суперечить законам України, не принижує гідність українського народу та віруючих інших національностей, не є викликом гуманності, не шкодить здоров’ю людей, соціальній стабільності та безпеці держави;

— усі міжконфесійні та внутріцерковні справи вирішуються віруючими без втручання держави та нерелігійних організацій;

— церква стоїть поза політикою. Священнослужителі мають право на участь у політичному житті нарівні з усіма громадянами.

1. Свобода совісті та релігії

Свобода совісті та релігії є похідними від загальної свободи, що поряд з правом на життя і власність вважаються підмурком сучасного західного суспільства з часів «батька» західного лібералізму, англійського філософа Дж. Локка (1632— 1704).

Свобода совісті й свобода релігії — поняття пов’язані, але не тотожні. Якщо поняття свобода совісті означає свободу внутрішньої духовного вибору тих чи інших поглядів, то поняття свобода релігії постає як свобода вибору й самоствердження індивіда лише в системі релігійних координат—віровченні, культовій діяльності, релігійній організації чи релігійних стосунках.

2. Принципи релігійної свободи Основоположні принципи релігійної свободи викладено у декількох міжнародних правових документах. Однак положення цих документів не є нормами прямої дії. Вони є лише рекомендаціями, що не мають сили для національного законодавства. Натомість Європейська конвенція про захист прав людини та основних свобод (1950), заснована за вищезгаданих документах, є чинним законодавчим актом, обов’язковим для виконання. Положення про свободу релігії та її захист у тій чи іншій формі можна знайти у кожній конституції європейських країн, а також більшості інших держав світу. Важливо, що принцип релігійної свободи здобуває щораз більшу підтримку з боку самих релігійних орган і за ці й. Про це переконливо свідчать, наприклад, документи II Вати каненського собору.

Зміст релігійної свободи у правовому аспекті найповніше викладено уст. 18. Загальної Декларації прав людини: «Кожна людина має право на свободу думки, совісті та релігії; це право включає в себе свободу змінювати свою релігію або переконання і свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно або приватним чином у вченні, богослужінні та здійсненні релігійних і ритуальних обрядів». У Європейській конвенції релігійна свобода розширена «свободою сповідування своєї релігії або переконання у навчанні». Згідно зі ст. 29.2. Загальної Декларації релігійна свобода може бути обмежена виключно законом і лише задля захисту громадянської безпеки, здоров’я або моралі, інших фундаментальних прав і свобод громадян.

Нормативно-правовою основою забезпечення релігійної свободи в Україні є статті 11,24 та 35 Конституції України, Закон України «Про свободу совісті та релігійні організації» (1991) із змінами і доповненнями (див. текст 9.8). Законодавство України повністю відповідає засадним їм принципам релігійної свободи, викладеним у нормах міжнародного права і релігійному законодавстві інших країн. Специфічною особливістю українського релігійного законодавства є розширене трактування принципу релігійної свободи — одночасно як свободи сповідування будь-якої релігії, як права не сповідувати ніякої. На сьогодні це формулювання є не тільки небажаною спадщиною історичного минулого країни. Воно забезпечує правові гарантії свободи совісті для майже половини дорослого населення України, яке відносить себе до різних категорії невіруючих і за своєю питомою вагою є чи не найбільшою у світі.

3. Релігійне законодавство України Релігійне законодавство України (як і законодавство інших пострадянських республік) встановлює такі базові принципи ставлення до релігії й Церкви:

1. Свобода совісті, релігії;

2. Гарантії рівності особи перед Законом незалежно від її релігійних переконань, релігійних організацій, конфесій між собою;

3. Забезпечення прав релігійних меншин;

4. Відокремлення Церкви від держави.

У свою чергу, принцип відокремлення Церкви від держави означає:

* Невтручання держави у внутрішні церковні справи (у зміст віровчення, обрядів, церемоній (1); в систему управління Церквою, її ієрархію (2); у підлеглість іншим релігійним центрам (3); у фінансові витрати (4); у навчально-виховну діяльність у духовних навчальних закладах (5)).

* Відсутність представництва релігійних організацій у державних органах влади, права законодавчої ініціативи.

* Невтручання у функціонування системи судочинства.

4. Обмеження свободи совісті та релігії

Обмеження свободи совісті та релігії встановлюються у таких сферах:

По-перше, у царині політичної діяльності. Згідно зі ст. 5. Закону України релігійні організації не мають права брати участі у діяльності політичних партій, висувати кандидатів до органів державної влади. З другого боку, священнослужителі мають право нарівні з усіма громадянами на участь у політичному житті. На виборах 2002 р. було висунуто кандидатами у Ради всіх рівнів 345 священнослужителів.

По-друге, у сфері міжнародних зв 'язків. Згідно зі ст. 14 Закону України іноземці можуть займатися проповіддю релігійних віровчень, виконанням релігійних обрядів лише в тих релігійних організаціях, на запрошення яких вони прибули в країну і за погодженням з відповідними державними органами. Заданими цих органів, до речі, іноземні місіонери скоюють 1/3 всіх порушень релігійного законодавства України.

По-третє, у царині освіти. В останньому випадку діє принцип відокремлення релігії від освіти, встановлений ст. 35 Конституції Україні, ст. 6 Закону України «Про свободу совісті…», ст. 6,8,9 Закону України «Про освіту». Згідно з цим принципом освіта в Україні «носить науковий, світський характер». Проте релігійні організації мають право створювати для релігійної освіти дітей, дорослих навчальні заклади і групи, а також провадити навчання в інших формах, використовуючи для цього приміщення, що їм належать або надаються у користування (ст. 6). Громадяни, які навчаються у середніх і вищих духовних навчальних закладах, користуються правами і пільгами, встановленими для учнів і студентів бюджетних навчальних закладів (ст. 11). Згідно зі ст. 20 священнослужителі мають право брати участь у навчально-виховному процесі в школах, надавати педагогам консультативну допомогу. При цьому накладаються обмеження: знання, що їх надає священик, повинні мати інформаційний характер, в школі не можна практикувати релігію, здійснювати обряди. На цій підставі у більш, як 80% шкіл Львівської області викладалися «Основи християнської моралі» .

Проте у питанні стосунків між релігією та освітою українське законодавство виглядає значно поміркованішим за європейське і за законодавство інших пострадянських республік, які припускають можливість організації релігійного навчання у державних закладах освіти за бажанням батьків та учнів. На сьогодні це питання остаточно не врегульоване.

Однією із невід'ємних конституційних гарантій забезпечення свободи совісті та релігії в Україні є право на альтернативну (невійськову) службу. Воно вперше було встановлено ст. 2. Закону України «Про альтернативну (невійськову) службу» (1992) і підтверджено у ст. 35 Конституції У країн и. Згідно з нею цю службу проходять у тому разі, «якщо виконання військового обов’язку суперечить релігійним переконанням громадянина». Альтернативну службу громадяни проходять на державних підприємствах, в установах та організаціях соціального забезпечення, охорони здоров’я та навколишнього середовища, а також у сфері комунального, сільського господарства тощо, її тривалість дещо більша за термін дійсної військової служби —18−27 місяців. Загалом уже здійснено понад 20 призовів, якими скористались понад 12 тис. осіб. Причім з 1992 р. кількість молодих людей, які обирав і альтернативну службу у кожному призові, останнім десятиліттям невпинно зростала: від кількох сотень до кількох тисяч. Це свідчить про те, що альтернативна військова служба стала вже зви чайним явищем, хоча, у сусідній Росії проблема альтернативної військової служби досі не розв’язана.

У реальній практиці суспільного життя ступінь релігійної свободи значною мірою залежить від характеру державно-церковних відносин, які історично у ньому склалися. Не може бути повної релігійної свободи у крайніх моделях таких стосунків:

* Модель повного злиття держави і Церкви, як це мало місце у Папській державі в Італії й має місце в деяких ісламських країнах;

* Модель ворожнечі й повного відокремлення держави від Церкви, яка послідовно втілювалася в життя у Радянському Союзі. Тож релігійна свобода може бути реалізована лише у проміжних моделях часткового ототожнення держави і Церкви.

* Модель «державної релігії», всебічної — законодавчої, матеріальної та моральної — підтримки державою однієї з поширених у ній релігії. Така модель, наприклад, реалізується стосовно до Вірменської Апостольської Церкви (ст. 17 Конституції Вірменії) або у Норвегії. Стаття 2 Конституції Норвегії встановлює, що євангелічна лютеранська релігія є офіційною державною релігією. Послідовниками Церкви Норвегії є 83% населення. Всі витрати по управлінню Церквою Норвегії покриваються державою і муніципальною владою за рахунок державних податків. Світські чиновники контролюють внутрішні справи Церкви. Норвезькі державні дитячі садки і школи зобов’язані згідно із законом викладати всім учням «Мораль і християнське виховання». Тільки священиків Церкви Норвегії залучають для обслуговування Збройних Сил, державних лікарень і госпіталів, а також в’язниць; тільки священики Церкви Норвегії запрошуються на заходи державної служби і народні свята.

* Модель «традиційної Церкви» — жодна з існуючих в країні релігій не проголошена офіційною Церквою держави, проте одна з них займає особливе місце в традиціях народу і користується відкритою державною підтримкою. Така модель характерна для римо-католицьких країн Латинської Америки. Близькі до цієї моделі формулювання містить преамбула до Закону РФ «Про свободу совісті і релігійні об'єднання», де визнається «особлива роль православ’я в історії Росії, у становленні і розвитку її духовності та культури». А ст. 5 відповідного Закону Литви традиційними визнає одночасно дев’ять релігійних конфесій — від католиків до караїмів.

* Модель «співпраці» — держава забезпечує значне фінансування різних видів церковної діяльності, зокрема релігійної освіти, утримання храмів, оплати праці духовенства. Часто у такій моделі стосунки держави і церкви регулюються спеціальними угодами. Ця модель характерна для Іспанії, Італії, Польщі, багатьох європейських країн з лютеранською традицією.

* «Пристосовницька модель» — держава дотримується нейтралітету щодо релігії. Вона не визначає значення якоїсь релігії для загальнонаціональної чи місцевої культури, не займається проблемою розміщення релігійних символів у публічних місцях, не санкціонує винятки у системі оподаткування, не врегульовує на законодавчому рівні особливості релігійного побуту і святкового циклу. Таку модель репрезентують Сполучені Штати Америки.

Для регулювання відносин між Церквою та державою в Україні тяв Державний комітет у справах релігії, якій провадив реєстрацію релігійних організацій, встановлював правила проведення ними культової діяльності, здійснював контроль за дотриманням конституційно-правових норм і законів з питань свободи совісті та релігії. За даними Держком релігії, у 2001 р. було скоєно 102 таких порушення, проти 544 у 1992 р. (див. текст 9.9). Ліквідація цього комітету на початку 2005 р. засвідчила бажання центральної виконавчої влади проводити подальшу демократизацію відносин між державою і Церквою. свобода совість релігійний конституційний Регулярно відбуваються зустрічі Президента України з главами релігійних конфесій. Утворено Всеукраїнську Раду Церков та релігійних організацій. Вона є представницьким міжконфесійним консультативно-дорадчим органом, що діє на громадських засадах. Подібний орган — Національна Рада церков у США — довів свою корисність, хоча його функції дещо відмінні від функцій української Ради.

На наш погляд, українська держава у своїх відносинах з релігією, передусім, історично «традиційними» для країни Православними Церквами та ісламськими громадами (Автономної Республіки Крим) намагається втілювати в життя «пристосовницьку модель». Така вкрай поміркована позиція вочевидь пояснюється сумним атеїстичним досвідом радянських часів і небажанням у нестабільні часи розбудови незалежної держави впроваджувати більш радикальні моделі.

Однак ще під час демократичних виборів до Верховної Ради України 1990 р. українські політики заявили про свій інтерес до релігії. Одним із переконливих свідчень цього є включення до програмних документів багатьох політичних партій релігійних питань та створення партій конфесійного спрямування (Християнсько-Демократична партія України, Республіканська Християнська партія, Партія мусульман). Особливої популярності у першій половині 1990;х рр. набуло гасло «Незалежній Україні—єдина автокефальна (самостійна) Православна Церква». На ньому спекулювали група народних депутатів «За єдину Помісну Церкву». Свого часу у Верховній Раді України діяло депутатське об'єднання на підтримку традиційних і канонічних конфесій. Крім окремих депутатів і політичних партій, зацікавлені у використанні релігії або в оперті на неї згуртовані захистом корпоративних інтересів регіонально-кланові утворення.

Деякі релігійні організації зі свого боку відверто співпрацюють з впливовими політичними силами, виступають їхніми гаслами, підтримують їхніх кандидатів у структури законодавчої і виконавчої влади. (Протягом 1990;2002 рр. народними депутатами України обиралися тільки два служителі культу). Таким чином, вони розраховують одержати більший доступ до державних ЗМІ з багатомільйонною аудиторією і неформальну, однак дієву підтримку в усіх сферах своєї діяльності.

Найпопулярнішими у житті Церкви стає проведення ходів, маршів, тобто масове вираження своїх вимог. У першому півріччі 2004 р. клірики Церкви провели у декількох найкрупніших містах країни кілька багатолюдних акцій. їхньої кінцевою метою була демонстрація здатності Церкви тиснути на владу шляхом організації акцій за участю великої кількості віруючих.

Щоправда, в цілому ставлення релігійних організацій до української держави характеризується, так би мовити, доброзичливим нейтралітетом. Воно засноване, по-перше, на безумовному визнанні факту національної незалежності України; по-друге, на сподіванні, що «Церква відокремлена від держави, але не від суспільства». Ст. 21 Закону України «Про свободу совісті…» якраз передбачає на прохання громадян або за ініціативою релігійних організацій проведення богослужінь та релігійних обрядів у військових частинах, в лікарнях, будинках для людей похилого віку та інвалідів, місцях попереднього ув’язнення і відбування покарання. Тим-то питання, які ставляться релігійними організаціями перед владою, не мають політичного забарвлення. Вони стосуються:

* повернення релігійним організаціям відчужених від них у різні часи майна і культових будівель і запобігання можливої приватизації колишньої церковної власності;

* послаблення податкового тягаря в їх економічній діяльності;

* створення пільгових умов для отримання гуманітарної допомоги з боку «братніх» закордонних центрів;

* удосконалення законодавчої бази і напрацювання конкретних механізмів для розширення суспільного служіння—у місцях позбавлення волі, сиротинцях, будинках для людей похилого віку, середніх і вищих навчальних закладах, Збройних Силах України;

* отримання більшого доступу до радіоі телебачення з метою пропаганди суспільно-значущих цінностей і запобігання хвилеподібному зростанню в них демонстрації насильства і розпусти;

* спрощення процедур виїзду закордон з суто релігійною мотивацією (наприклад, паломництво до Мекки або навчання до Рима).

Згідно до даних опитування громадської думки 2002—2003 pp., суспільна думка схвально ставиться до розширення присутності Церкви у школі і Збройних силах. Позитивне в ід реагували відповідно 66% та 50% опитаних.

Досягнутий рівень свободи совісті та релігії в Україні, ступінь демократичності державно-релігійних відносин Нині визнаються світовою спільнотою. Недарма, Україна не згадується серед країн-порушниць у щорічних звітах про стан релігійної свободи, які Держдепартамент США оприлюднює з 1998 р.

ВИСНОВКИ Українська держава бере до відома і поважає традиції та внутрішні постанови релігійних організацій, захищає їх права та законні інтереси, сприяє налагодженню відносин взаємної релігійної та світоглядної терпимості й поваги між громадянами, які сповідують релігію або не сповідують її, між віруючими різних віросповідань та їх релігійними організаціями. Визнаючи, що свобода совісті є одним із основних прав демократичного суспільства, яка встановлюється і захищається конституційним відокремленням церкви від держави, Українська держава зобов’язується робити практичні кроки в розвитку конституційних та законних принципів свободи совісті, які повністю вичерпують вимоги статей 1, 2, 7, 18, 19, 26 і 29 Загальної декларації прав людини та відповідають вимогам статті 9 Європейської конвенції з прав людини [9, 117].

Гарантуючи рівність церков перед законом, держава визнає і дотримується положення, що жодна з них не може претендувати на домінуючу роль у суспільстві та статус державної, а загальнонаціональні інтереси мають вищість над інтересами будь-якої релігійної організації. Основний Закон наголошує на тому, що правові принципи і процедури є надійним механізмом захисту прав віруючих, законних інтересів релігійних організацій, уникнення конфліктних ситуацій. Україна продовжує вживати законодавчих, адміністративних та інших заходів для усунення проблем, які дісталися у спадок від минулого, запобігати на своїй території будь-якій дискримінації за релігійною ознакою.

Конституція України, інші правові акти, що розвивають її положення, гарантують дотримання принципу невтручання органів державної влади у справи церкви, а церкви — у діяльність представницьких та виконавчих органів влади. Держава зобов’язується у відносинах з релігійними організаціями діяти у цивільно-правовому просторі, не допускаючи методів силового тиску, ґрунтуючись на принципах демократії, міжрелігійного плюралізму, верховенства закону, норм міжнародного права та зобов’язань держави з цього права. Україна має і далі розвивати державно-церковні відносини. При цьому:

— кожна релігійна організація може отримати статус юридичної особи у найкоротший термін, якщо її віросповідні доктрини не містять у собі загрози життю і здоров’ю людей, національній і соціальній стабільності держави;

— органи виконавчої влади, реєструючи статути, мають керуватися правочинністю виникнення або створення певної релігійної організації, беручи до уваги норми церковного та канонічного права, загальновизнані міжнародні правові критерії;

— кожній церкві, деномінації, релігійному напряму, громаді надається право діяльності на всій території України;

— влада сприяє релігійним організаціям у виконанні їхніх статутних завдань, зміцненні моральних підвалин суспільства, розвитку доброчинної діяльності.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Закон Української РСР від 23 квітня 1991 р. № 987. XII. «Про свободу совісті та релігійні організації» // Відомості Верховної Ради України.

2. Закон України від 23 грудня 1992 р. «Про внесення доповнень і змін до Закону УРСР «Про свободу совісті та релігійні організації» // Голос України. — 1994.

3. Конституція України: затверджено Законом України від 28.06.1996 року // Відомості Верховної Ради України. — 1996.

4. Ананьєва О.П. Правові проблеми релігійних організацій в умовах становлення демократичного суспільства. / О.П. Ананьєва // Бюлетень Відділення релігієзнавства Інституту філософії НАНУ. — К., 2003.

5. Бабій М. Ю. Свобода совісті: філософсько-антропологічне і релігієзнавче осмислення. — К., 2003.

6. Галиев Е. П. Формирование религиозного сознания на путях построения гражданского общества в Украине. / Е. П. Галиев // Гуманітарно-економічні дослідження: Зб. Наук. праць Т.1. — Миколаїв-Одеса, 2005.

7. Копєйчиков В. В. Правознавство. — К.: Юрінком Інтер, 2002.

8. Конституційне право України / A.M. Колодій, В.В. Копєйчиков, СЛ. Лисенков, В. В. Пастухов, В.О. Сумін, О. Д. Тихомиров. — К.: Юрін-форм, 1999.

9. Конституційне право України / С. Л. Лисенков, A.M. Колодій, та ін. — К.: Юрінком Інтер, 2005.

10. Конституційне право України / За заг. ред. М. П. Кучерявенка. -К.: Юрінком Інтер, 2004.