Земельна реформа: сучасний правовий стан та розвиток

ВСТУП

Перехід до цивільних форм ринкових відносин потребує реформування багатьох напрямків соціально-економічного розвитку держави і суспільства, включаючи перетворення характеру земельної власності та її правового забезпечення. Стало очевидно, що багато надій, які покладалися на попередні реформи, не виправдалися, а надмірна централізація і монополізація землі державою, завадило здійсненню багатьох соціально-економічних програм, що намічалися.

Сучасний стан земельних відносин не залишає сумніву, що суттєві прорахунки були допущені під час визначення шляхів реалізації земельної політики. Зокрема, помилковим виявилося уявлення про націоналізацію землі як форму передачі її у власність держави. Практично це призвело до класичної форми монополізіції з боку держави та її інститутів.

У чинному законодавстві України не дається визначення поняття «земельна реформа» як юридичної категорії. У науковій та навчальній юридичній літературі земельна реформа розглядається як складова економічних, екологічних, соціальних, науково-технічних, організаційних, державно-правових перетворень у суспільстві, державному устрої, політиці, ідеології. Земельну реформу слід розглядати через призму суспільних відносин, які виникають у процесі заміни основ земельного ладу, що існує на той чи інший історичний проміжок часу, на новий земельний устрій і потребує правового регулювання. Також маємо таке визначення «земельної реформи» — врегульовані нормами права суспільні відносини процесуального характеру, що опосередковують зміну норм земельного права та земельних правовідносин, в яких зобов’язані органи та організації взаємодіють із зацікавленими суб'єктами, громадянами та їх організаціями, в економічному, екологічному, інституційно-функціональному та правотворчому напрямі з метою відновлення ефективного використання земельних ресурсів України [2. с.8].

Актуальність теми дослідження. Прийнята Верховною Радою України 23 червня 1996 р., Конституція України визначає, що земля — це одне з найбільших багатств людського суспільства. Основною метою земельної реформи є створення сприятливих умов всебічного і рівноправного розвитку всіх форм власності і господарювання на селі, становлення багатоукладної економіки, дбайливого використання та охорони земель. Сучасна земельна реформа, що триває в Україні з початку 90-х років ХХ ст., є закономірним результатом функціонування суспільства і держави. Її передумовами стали, зокрема, повна монополізація державою власності на землю; відсутність плати за землю як одного із засобів забезпечення раціонального використання земель країни; відсутність у працівників мотивації до інтенсивної праці на землі тощо. Ці та інші передумови сприяли деградації ґрунтів, випуску сільськогосподарської продукції з перевищенням гранично допустимих концентрацій забруднюючих речовин, розвиткові хвороб, підриву генофонду природи і людини.

Зазначені причини обумовили мету та завдання сучасної земельної реформи, які первинно були викладені у преамбулі до Постанови Верховної Ради України від 18 грудня 1990 р. «Про земельну реформу» із наступними змінами і доповненнями, а у ході здійснення земельно-реформаційних заходів набули більш повного змісту. Але загальна стратегiя i тактика проведення земельної реформи в Україні має базуватися на фундаментальній ролі та значенні землі, її особливому мiсцi серед інших природних ресурсів i засобів виробництва, на її здатності задовольняти різні потреби людини.

Попередні результати земельної реформи свідчать про необхідність більш ретельного наукового дослідження цього процесу з метою виявлення його дійсних причин, встановлення цілей та завдань реформування, сутності та змісту земельної реформи взагалі та сучасної земельної реформи зокрема, розробки науково обґрунтованих підходів до здійснення земельно-правових перетворень.

Мета і завдання дослідження. Мета курсової роботи полягає у детальному розгляду та вивчення: законодавчого та нормативного забезпечення земельної реформи в Україні, сучасного правового стану земельної реформи.

Предметом дослідження є правовідносини у сфері земельної реформи, що потребують належного регулювання нормами інституту правового забезпечення земельної реформи.

Об`єктом дослідження виступає земельна реформа як суспільно-історичне та правове явище, яке з правової точки зору функціонує у вигляді правовідносин особливого роду, а також конституційні засади здійснення земельної реформи в Україні, приписи законодавства України у сфері земельної реформи.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що на основі аналізу чинного законодавства України та наукової літератури вперше виконане комплексне монографічне дослідження, присвячене проблемам правового забезпечення земельної реформи в Україні.

Методи та теоретичні бази наукового дослідження. Для поставленого завдання було опрацьовано ряд нормативно-правових актів, навчальних посібників та наукових статей. Були використані такі наукові праці вчених-правознавців: В.І. Андрейцева, В.В. Носік, А. П. Шеремет, Л. Я. Новаковський, П.І, Гайдуцький, О.І. Заєць, В. М. Трегобчук, Андрійчук В. Г та інших. Були використання нормативно-правові акти, які на сьогоднішній день втратили свою чинність але є частиною історичного розвитку земельного ринку.

Структура курсової роботи складається з двох розділів, загальна кількість сторінок даної роботи — 40, підчас написання автором, було використано джерел.

1. Законодавче та нормативне забезпечення земельної реформи в Україні

1.1 Розвиток та концептуальні засади земельної реформи в Україні

В колишньому СРСР, а отже і в Україні, яка перебувала в його складі, земля була націоналізована і її єдиним власником була держава. Громадянам, сільськогосподарським підприємствам, організаціям і установам земля передавалася лише у користування. Панування державної власності на землю стало однією з головних причин низького рівня ефективності її використання.

Стосовно поняття земельна реформа, то в різних країнах воно має свій зміст, цілі і завдання. Так, у країнах з перехідною економікою земельна реформа розглядається через призму приватизації земель з одночасною їх передачею із державної власності в приватну. В країнах з ринковою економікою вона передбачає консолідацію та оптимізацію земель, поліпшення структури землекористування для забезпечення найбільш ефективного і продуктивного використання земельних угідь. Подібна мета земельної реформи, що визначена в ринкових країнах знаходиться на порядку денному і в Україні, хоча її реалізація значно відрізняється від характеру земельної реформи в інших країнах.

З набуттям Україною незалежності і започаткуванням ринкових трансформацій виникла об'єктивна необхідність земельної реформи, яка є однією з центральних ланок економічної реформи, що провадиться в нашій державі. В Україні земельна реформа являє собою систему правових, економічних, організаційних, екологічних, технічних та соціальних заходів, реалізація якої забезпечує перехід до нового земельного устрою, що відповідає характеру ринкової економіки. Остаточною метою земельної реформи передбачено безоплатну передачу землі у власність тим, хто на ній працює, формування платних орендних відносин і ринку землі.

Земельна реформа в Україні пройшла ряд етапів. Нинішня земельна реформа в Україні - четверта за останні 130 років. Дві перші здійснювались коли Україна входила до складу Російської імперії, третя — коли вона була складовою частиною колишнього СРСР, четверта — сучасна, здійснюється в умовах надбання нею статусу суверенної держави.

Черговий крок земельної реформи пострадянського періоду відразу спричинив широкий резонанс у різних колах нашого суспільства. Прибічники і противники продовженого мораторію на продаж земель сільськогосподарського призначення наводять різні аргументи «за» і «проти» останнього. І мабуть не байдужа до проблем землі частина нашого суспільства знову і знову ставить риторичне запитання: чому так сталося? Яка причина глухих кутів, у яких час від часу опиняється український процес реформування земельних відносин?

Гадаю, пояснень цього можна знайти багато. Але починати треба з відповіді на запитання — чи розуміє і усвідомлює українське суспільство, що таке земельна реформа? Яке її місце серед інших реформ? Що є визначальним чинником цього процесу?

Сучасна земельна реформа в Україні пройшла ряд етапів. Перший з них бере свій початок з прийняття Земельного кодексу Української РСР (1990 р.), яким було зафіксовано існування права на землю у формі довічного успадкованого володіння, постійного володіння, а також постійного і тимчасового користування. Це був один з головних кроків визначення власності на землю. Проте визнання успадкованого володіння землею нерівнозначне праву власності на цей ресурс, оскільки право розпоряджання землею залишалося за рядами народних депутатів. Велике значення для розвитку земельних відносин на цьому етапі відіграло прийняття Верховною Радою України Постанови «Про земельну реформу» від 18.12.1990, № 563-XII, якою було оголошено, що весь земельний фонд України визнавався, як об'єкт земельної реформи з 15 березня 1991 року, завданням якої є перерозподіл земель з метою створення умов для рівноправного розвитку різних форм господарювання на селі. В процесі такого перерозподілу, земля мала передаватися у приватну власність громадянам, колективним сільськогосподарським підприємствам, установам та організаціям у тимчасове користування фізичним та юридичним особам.

Другий етап земельної реформи започаткований у січні 1992 року, з прийняттям Верховною Радою України «Про форми власності на землю» і в березні цього ж року — нової редакції Земельного кодексу України. Цими документами були внесені три форми власності на неї: приватна, колективна і державна, причому юридично визнано, що дані форми власності є рівноправними. Нового змісту набули орендні відносини. Орендодавцями виступали не лише ради народних депутатів але і власники землі - це окремі колективні сільськогосподарські підприємства, акціонерні товариства, садівницькі товариства, а також окремі громадяни. На цьому етапі відбулося часткове реальне втілення приватної власності на землю в сфері товарного сільськогосподарського виробництва, завдяки прийняттю закону України «Про селянське (фермерське) господарство» № 973-IV від 19.06.2003 року. Ним передбачено передачу у приватну власність такому господарству середньої земельної частки, що припадає на одного жителя на території відповідної ради народних депутатів.

Третім етапом земельної реформи стало прийняття Указів Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 року № 066/94 «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» № 720/92 від 08.08.1995 р., «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» № 332/98 від 21.04.1998 р., а також прийняття Законів України «Про оренду землі» від 06.10.1998 р. № 161−14, та «Про фіксований сільськогосподарський податок» від 17.12.1998 р. № 320/14.

Вказаними правовими актами здійснена безоплатна передача землі у колективну та приватну власність для виробництва сільськогосподарської продукції, тобто на цьому етапі відбулося її реальне роздержавлення. Був здійснений поділ земель, які передані колективну власність, на земельні частки (паї) без виділення їх у натурі, і видані селянам сертифікати на право на земельну частку (пай). Власники земельних сертифікатів одержали право розпоряджатися свої земельним паєм, який має бути об'єктом обміну, дарування, застави, спадкування, також було право купівлі-продажу але згодом його відмінили. Члени колективних сільськогосподарських підприємств надавалася можливість безперешкодного виходу зі складу підприємства із своєю земельною часткою (паєм) і виділення її в натурі з видачею Державного акта на право приватної власності на землю. Законом України «Про оренду землі» переважно врегульовані орендні відносини, а також передбачена можливість оренди земельних часток (паїв), що є вкрай необхідним і важливим в умовах трансформації форм господарювання на селі.

Початком четвертого етапу земельної реформи на думку деяких вчених, які займаються дослідженням земельної реформи став Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» в грудні 1999 р. Ним передбачався вільний вихід членів КСП із складу цих підприємств зі своїми земельними і майновими паями та створення на їх основі інших суб'єктів господарювання, заснованих на приватній власності. Надзвичайно важливо, що Указом Президента впроваджено обов’язкове укладання юридичними особами, які використовують землі для сільськогосподарських потреб, договорів оренди, земельних паїв з виплатою орендної плати фіксованого розміру. Введено спрощений порядок реєстрації договорів оренди земельних паїв, передбачено виділення земельних ділянок єдиним масовим групам власників земельних часток (паїв), яка звернулася із заявами про відведення земельних ділянок в натурі з метою спільного використання або надання в оренду цих ділянок. Важливим є те, що громадянам надається право розширювати свої особисті підсобні господарства за рахунок приєднання до них земельних ділянок в натурі, виділених відповідно до розміру земельного паю, і не створювати при цьому юридичної особи.

В 2000 році стала реалізовуватись вимога Указу Президента про заміну сертифікатів на земельну частку (пай) на Державні акти на право приватної власності на землю. Цим саме створилися реальні умови для впровадження в нашій державі повноцінного ринку землі. Важливим кроком у здійсненні земельної реформи на цьому етапі став Указ Президента України «Про основні напрямки земельної реформи в Україні на 2000;2005 роки» від 30.05.2001 р., № 372/2001. Передбачений Указом комплекс взаємопов'язних правових, організаційних, фінансових, науково-технічних та інших заходів має забезпечити прискорення завершення в Україні земельної реформи, а також створити ефективний механізм регулювання земельних відносин та державного управління земельними ресурсами. Але особливого значення для завершення земельної реформи в нашій державі набуло прийняття нової редакції Земельного кодексу України.

Нова редакція Земельного кодексу України була прийнята 25 жовтня 2001 року. В ньому знайшли юридичне закріплення всі прогресивні напрацювання земельної реформи, що здійснилися в нашій країні за останні роки. Водночас він вирішує і низку нових питань земельної реформи. Тому за своїм змістом новий Земельний кодекс докорінно відрізняється від попереднього. Важливо, що він відкриває можливості для формування класичних загальноприйнятих у цивілізованому світі земельних відносин, під якими розуміють суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоряджання землею. Підводиться, зокрема правове підґрунтя для здійснення застави землі, її купівлі-продажу, для ведення у вітчизняну правову практику понять обмежень на землекористування тощо. [3 с.3].

Вперше на законодавчому рівні Нова редакція Земельного кодексу чітко закріпила відносини власності на землю, і насамперед на землі сільськогосподарського призначення. Тим самим поставлена логічна юридична крапка в численних дискусіях з цього приводу. Нарешті юридично визначилися земельна політика держави, яка і в подальшому повинна концентруватися на остаточному розв’язанні проблем розвитку відносин власності на землю, формуванні цивілізованого ринку земель, розвитку іпотечного кредитування, удосконаленні системи земельних платежів, підвищенні ефективності державного управління земельними ресурсами, поліпшенні організації державного контролю за використанням і охороною земель. Проте і вказаний правовий акт не вирішив великої кількості наявних проблем. Загалом тридцять статей нового Земельного кодексу передбачають ухвалення нових законів, без яких кодекс не міг повноцінно працювати. Саме тому законотворча діяльність парламенту була спрямована на «запуск» Земельного кодексу. За період з 2002 року в розвиток Земельного кодексу було прийнято 25 законів, серед яких 5 — вносили зміни в уже чинні правові акти. Водночас для завершення цієї роботи необхідно прийняти ще з десяток законів, зокрема, таких, що регулюють особливості земельних відносин та використання земель різних категорій за їх цільовим призначенням, а також законів, які є базовими для формування ринку земель, серед них: «Про ринок земель», «Про державний земельний кадастр», «Про гарантійний фонд Державного реєстру прав на нерухоме майно та їх обмежень», «Про речові права на чужі земельні ділянки» та інші.

Сучасний етап реформи, по суті, завершив безоплатну приватизацію земель в Україні. На цей час фактично ліквідовано соціалістичну структуру товарного сільськогосподарського виробництва. Хоча новий тип виробничих сил, що відповідав би запровадженим правовідносинам, характеру і структурі нинішнього землеволодіння, як відомо, перебуває лише в зародковому стані. Внаслідок реформування недержавних сільськогосподарських господарств створено лише 22 099 нових агроформувань ринкового типу, серед яких переважають товариства з обмеженою відповідальністю — 33,1% (7304), приватно-орендні господарства — 21,1% (4655) та фермерські господарства — 21,3% (4714). Здебільшого сільськогосподарські угіддя перейшли в оренду до господарств-правонаступників колишніх колективних сільськогосподарських підприємств (71,6% всіх орендних договорів). З 4,8 млн. договорів оренди земельних часток (паїв) 2,45 млн. укладено із селянами-пенсіонерами. Орендна плата по регіонах за розмірами різниться майже в 2,5 разу, а середній розмір орендної плати за рік становить лише 122,6 гривні за гектар. Станом на 1 липня 2005 року загальна сума виплат, згідно з укладеними договорами, повинна становити 2,33 млрд. гривень, а фактично виплачено лише 2,5 відсотка від цієї суми (58,7 млн. гривень). При цьому серед форм плати за оренду земельних часток (паїв) домінує натуральна форма, зокрема, сільськогосподарська продукція — 81,6%. Отже, маємо тенденцію до розвитку негативних соціальних явищ на селі, спостерігається неможливість переважної більшості селян повною мірою скористатися правами на землю і в такий спосіб забезпечити свій добробут. [4]

Усебічний правовий аналіз земельної реформи, як моменту реформування земельних правовідносин, дає змогу осягнути динамічність цього процесу і водночас визначить його суть, зміст, передумови та значення для суспільства.

Постає питання: земельна реформа уособлює революційні перетворення чи це еволюційний процес? Земельні реформи відбувалися і у вигляді еволюційних процесів, і внаслідок революційних перетворень. Історія розвитку людства спонукає також до висновку про необхідність перетворення правовідносин, зокрема земельних, саме еволюційними методами, адже еволюція — це процес поступових безперервних кількісних змін будь-чого, що готує якісні зміни. На відміну від еволюції революція є докорінним переворотом, різким скачкоподібним переходом від одного якісного стану до іншого.

Аналізуювати земельну реформу як правову категорію доцільно шляхом встановлення змісту цього поняття. «У спеціальній, зокрема юридичній літературі, серед практиків і на інших рівнях правової свідомості» зустрічаються різні підходи до розуміння земельної реформи. Наведу деякі тези розуміння земельної реформи:

1) земельна реформа як складова аграрної реформи;

2) земельна реформа як реформування відносин власності на землю;

3) земельна реформа як належне правове регулювання земельних відносин;

4) земельна реформа й реформування в галузі охорони навколишнього природного середовища;

5) земельна реформа як комплекс заходів, спрямованих на перетворення земельних відносин;

6) земельна реформа як складова економічної, екологічної та правової реформи.

Сучасна земельна реформа охоплює крім земельних відносин, відносин власності на матеріально-технічні засоби виробництва та інші аспекти функціонування аграрного сектора, зокрема його взаємовідносин з державою, суміжними сферами економіки, фінансово-кредитною системою тощо. Проте цільова спрямованість сучасної земельної реформи діаметрально протилежна попередній: вона спрямована на ліквідацію державної монополії земельної власності, відновлення приватної власності на землю та інші засоби виробництва, викликати в селян почуття власника і господаря землі та створення на цій основі умов для реформування, за власним розсудом селян, існуючих державних і одержаних колективних сільськогосподарських підприємств у виробничі структурі, які базуються в індивідуальні селянські господарства, кооперативи, асоціації, акціонерні підприємства, товариства і т.д.

Верховна Рада України фактично ухвалила дві Концепції земельної реформи, два підходи до приватизації землі, які не погоджуються між собою, проте продовжують існувати. Перший прихід сформульований в Концепції роздержавлення та приватизації підприємств, землі та житлового фонду та підтверджений Законом «Про приватизаційні папери» і Державною програмою приватизації підприємств. Він полягав у тому, що рівне право на приватизацію рівних за розміром земельних ділянок надається всьому населенню України.

Але цей підхід був негативно сприйнятий селянами, членами трудових колективів, сільськогосподарських підприємств. При такому підході не враховується реальні можливості його реалізації, неминучі ускладнення в процесі втілення в життя. По-перше, це не пов’язано з різкою забезпеченістю землею у різних регіонах України в розрахунку на душу населення. По-друге, реалізація вказаного підходу до приватизації землі могла б призвести до швидкого розвалювання існуючих виробничих структур — колективних, державних та інших сільськогосподарських підприємств. Безумовно, ці господарства підлягають обов’язковому реформування в нові структури, які відповідають вимогам ринкового господарювання. Але цей процес повинен проходити поступово, еволюційно, в міру психічної готовності до цього їх працівників і створення всіх інших умов, необхідних для цього, зокрема матеріальних.

В умовах продовольчої кризи, яка все більш загострюється, багато жителів міст висловлюють бажання реалізувати своє право на приватизацію земельної ділянки, яка припадає на кожного жителя. Передача значної части землі громадянам, які не мають досвіду роботи на ній і необхідних засобів виробництва, призвела б до подальшого, причому різкого зниження продуктивності сільськогосподарського виробництва, що ніяк не можна допускати в умовах продовольчої кризи. При цьому слід враховувати, що всі громадяни, які бажають виробляти сільськогосподарську продукцію для особистого споживання, можуть реалізувати це бажання, одержавши відповідні земельні ділянки для садівництва, городництва, садибного будівництва.

Другий підхід для приватизації відображений у редакції Земельного кодексу, ухваленого Верховною Радою України в березні 1992 року. Принципова відмінність другого підходу від першого полягає в наданні пріоритетного права на приватизацію сільськогосподарських угідь тим, хто їх безпосередньо обробляє, займається сільськогосподарським виробництвом. Разом з тим не позбавляються права на приватизацію землі і інших громадян. Механізмом реалізації цього положення передбачається вилучення в колективних, державних і інших сільськогосподарських підприємств до 7−10% використовуваних ними земель запасу, з якого й повинні виділятися земельні ділянки для створення фермерських господарств, садівництва, городництва, дачного і гаражного будівництва, які не є членами трудових колективів сільськогосподарських підприємств.

Крім вилучення в сільськогосподарських підприємств земель для зазначеної мети, держава вилучає ще до 15% земель із кількості, що залишилися, який призначений для виділення ділянок під створення нових і розширення існуючих підсобних господарств селян і інших громадян. Решта землі передається сільськогосподарським підприємствам у колективну власність. Ці землі, крім земель загального призначення, вони мають право розподіляти на паї (частки) між членами трудового колективу, включаючи пенсіонерів за віком і станом здоров’я.

1.2 Земельна реформа як складова частина аграрної та економічної реформи

Сучасна земельна реформа є складовою частиною загальнодержавного курсу економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. Вона являє собою комплекс правових, економічних, технічних і організаційних заходів, здійснення якого забезпечує вдосконалення земельних відносин, перехід до нового земельного устрою, що відповідає характеру регульованої, соціально орієнтованої ринкової економіки країни [6, с. 388]. Становлення і розвиток українського земельного права після проголошення незалежності України зумовлений формуванням і розвитком правової системи України, спрямованої на забезпечення широкомасштабної економічної реформи та її складової частини — земельної реформи. У цьому напрямі формувалося законодавство щодо економічного блоку відносин, які утворювалися в процесі реформування економіки. Як відомо, в Україні. Російській Федерації та інших країнах СНД економічні реформи почали здійснюватися з 1990 р., головними елементами яких були перехід від планово-регулюючої до ринкової економіки; роздержавлення економіки; приватизація державного майна; розвиток підприємництва на базі різних форм власності і розширення господарської самостійності підприємств: розвиток корпоративних форм господарювання і різних форм кооперації, відродження селянських (фермерських) господарств у сільському господарстві.

Початок формування концептуальних основ земельної реформи і приватизації був закладений Земельним кодексом Української РСР та постановами «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР», «Про земельну реформу», що були прийняті в грудні 1990 року. Аналіз законодавства у сфері земельної реформи свідчить про широке коло завдань земельної реформи. Це:

1) запровадження різних форм власності й господарювання на землі та забезпечення їх рівноправного розвитку, підвищення ефективності праці на ній;

2) відновлення та поліпшення природного стану земель всіх категорій;

3) створення ефективного та економічного державного апарату управління в галузі раціонального використання та охорони земель;

4) розробка і прийняття необхідної кількості нормативних актів, які регулювали б процес земельної реформи та післяреформаційні земельні відносини за принципами ефективності, економічності й корисності.

Завдання сучасної земельної реформи відповідає чотирьом основним напрямкам реформування, тобто чотирьом напрямкам діяльності держави в особі уповноважених нею органів та інших суб'єктів зі змінами земельних правовідносин і правових норм, які їх регулюють. Такими напрямами є економічний, екологічний, інституційно-функціональний і правотворчий. Із цих позицій слід оцінити деякі з наведених вище підходів, недоліком яких є надто вузьке визначення поняття або, іншими словами, одноаспектність розуміння проблеми земельної реформи. Основу економічного напрямку земельних реформ завжди становив перерозподіл земель, зміст якого змінювався від поточних потреб.

Окреслені напрями земельної реформи, на мою думку, є загальними й можуть бути притаманні реформуванню земельних правовідносин на будь якому його етапі.

Сучасною наукою, щодо земельної та аграрної реформ в Україні та проблем, що постають в процесі їх втілення, займаються такі вчені як В. З. Янчук, В.І. Андрейцев, В.І. Семчик, Ю. С. Шемшученко, М. В. Шульга, О.О. Погрібний, Н.І. Титова, А.М. Статівка, а також В.В. Носік, В.І. федорович, П.Ф. Кулінич, В. К. Гуревський, В. М. Трегобчук, Д. С, Добряк та інші.

Ми не можемо погодитися з думкою про те, що земельна реформа вважається невід'ємною складовою частиною аграрної реформи, адже завдання земельної реформи значно відрізняється від завдань, що стоять перед аграрною реформою. Завдання першої, з точки зору агропромислового виробництва є більш вузькими і обмежуються як правило цільовим та ефективним використанням сільськогосподарських угідь. Проте зважаючи на біосферне і загально-екологічне значення земельних ресурсів, насамперед ґрунтового покриву, завдання земельної реформи слід вважати надзвичайно широкими й багатоаспектними, оскільки йдеться при цьому про ресурсо-екологічну безпеку існування людства та суспільного прогресу в цілому.

Звідси виникає запитання: у якому співвідношені нині перебувають аграрна та земельна реформа в нашій державі? Беручи до уваги цілі та завдання цих реформ і фундаментальне положення, що земля в аграрному секторі економіки є як територіальною базою виробництва так і основним, незамінним виробничим ресурсом, найважливішим чинником виробництва у рослинництві, можна зробити цілком закономірний, на нашу думку, висновок. Він полягає в тому, що аграрна та земельна реформи — це, по суті, два взаємопов'язані але відносно відокремлені і самостійні процеси. Вони вирішують велику кількість трансформаційних завдань у сфері вдосконалення аграрних і земельних відносин, які досить часто перетинаються та взаємодоповнюються.

Земельна реформа за своєю суттю та характером значно ширша, ніж тільки перетворення земельних відносин на селі. Все це зумовлює необхідність науково обґрунтованого і всебічно виваженого підходу до практичної реалізації завдань трансформації в Україні земельних відносин та адаптації їх найкращим чином до ринкових умов господарювання.

Початок формування концептуальних основ земельної реформи і приватизації був закладений Земельним кодексом Української РСР та постановами «Про порядок введення в дію Земельного кодексу Української РСР», «Про земельну реформу», що були прийняті в грудні 1990 року.

Істотними віхами в формуванні та удосконаленні законодавства про земельну реформу слід також вважати закони України «Про селянське (фермерське) господарювання», «Про колективне сільськогосподарське підприємство», «Про форми власності на землю».

Але все ж таки початковим етапом подолання державної монополії на земельну власність слід вважати Земельний кодекс України в новій редакції (1992 р.). Закони України «Про форми власності на землю» та інші, у відповідності з якими введені колективна та приватна форми власності. Визначено також, що розпоряджаються землею ради, які в межах своєї компетентності передають землю у власність і вилучають її.

Важливою правовою нормою в Земельному кодексі України є надання земель у тимчасове користування на умовах оренди. Тепер орендарями можуть бути не тільки сільські, селищні, міські та районні ради, а й власники землі - окремі громадяни, які мають землю в приватній власності, колективні сільськогосподарські підприємства, а також землекористувачі, земля яким надана в користування.

Одне з основних концептуальних положень є також положення про платність землеволодіння та землекористування.

Нові засади земельних відносин закладено в Земельному кодексі України 2001 року, який найповніше відповідає концепції земельної реформи, започаткованої в нашій державі ще постановою Верховної Ради Української РСР «Про земельну реформу» від 18 грудня 1990 року № 563-XII. Кодекс разом з іншими нормативно-правовими актами України покладений на рівні суспільно-економічних умов регулювати суспільні відносини щодо володіння, користування і розпоряджання права на землю громадян, юридичних осіб і держави, раціонального використання та охорони земель.

Система програмних заходів України на 2000;2005 роки і подальшу перспективу передбачає розвиток відносин власності на землю, ведення земельного кадастру і оцінку землі, розвиток ринку та іншої нерухомості, трансформацію земельних відносин у сільськогосподарському виробництві, реформування земельних відносин у містах та інших поселеннях, розвиток іпотечного кредитування платежів, моніторинг земель [8. с. 390]

Метою земельної реформи в 2001;2005 роках є забезпечення ефективного використання та підвищення цінності земельних ресурсів, створення оптимальних умов для суттєвого збільшення соціального, інвестиційного і виробничого потенціалу землі, перетворення її у самостійний фактор економічного зростання.

Формування земельних відносин у найближчі п’ять років має базуватися на принципах:

— непорушності права приватної власності на землю;

— включення землі у ринковий обіг;

— соціальної справедливості у перерозподіл земель, що перебувають у державній та комунальній власності;

— поєднання високої економічної ефективності та екологічної безпеки використання земель;

— узгодженості темпів і основних напрямків реформування земельних відносин та відносин в аграрному секторі економіки [9, с. 3].

За новим Земельним кодексом України суб'єктами права власності на землю визначаються громадяни та юридичні особи, територіальні громади і держава. Громадяни та юридичні особи є суб'єктами права власності. Новий суб'єкт права власності - територіальні громади, які реалізують це право безпосередньо або через органи місцевого самоврядування щодо земель комунальної власності. Держава, як суб'єкт права власності на землю, реалізує це право через відповідні органи державної влади щодо земель державної власності.

Громадяни України можуть набувати права власності на земельні ділянки шляхом: придбання за договором купівлі-продажу; дарування; міни; іншими цивільно-правовими угодами; безоплатної передачі землі із земель державної і комунальної власності; приватизації земельних ділянок, що були раніше надані їм у користування; прийняття спадщини; виділення в натурі (на місцевості) належної їм земельної частки (паю). Щодо купівлі - продажу то Закон України «Про внесення змін до пунктів 14 і 15 розділу Х «Про перехідні положення Земельного кодексу України, щодо терміну на продаж земельних ділянок» від 19.01.2010 року № 1783−17, встановлено умову, що до 1 січня 2012 року, громадяни та юридичні особи, які мають у власності земельні ділянки для ведення селянського (фермерського) господарства та іншого товарного сільськогосподарського виробництва, а також громадяни України — власники земельних часток (паїв) не можуть продавати або іншим способом відчужувати належні їм земельні ділянки та земельні частки (паї), крім міни, передачі їх у спадщину та при вилученні земель для суспільних потреб.

Іноземним громадянам та особам без громадянства надається можливість набувати права власності на земельні ділянки несільськогосподарського призначення в межах населених пунктів, а також на земельні несільськогосподарського призначення за межами населених пунктів, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їм на праві приватної власності. Право власності на земельні ділянки вони можуть набувати у разі придбання їх за договором купівлі-продажу, дарування, іншими цивільно-правовими угодами, шляхом викупу земельних ділянок, на яких розташовані об'єкти нерухомого майна, що належать їх на праві власності, у разі прийняття спадщини. Проте землі сільськогосподарського призначення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, а також особами без громадянства, протягом року підлягають відчуженню.

1.3 Законодавче та нормативне забезпечення земельної реформи

Здійснення земельної реформи в Україні неминуче пов’язано з удосконаленням правового регулювання земельних відносин, що останнім часом набувають особливої актуальності. На сучасному етапі у складі земельного законодавства налічується приблизно 80 нормативно — правових актів. Земельне законодавство ґрунтується на таких принципах: пріоритетність права приватної власності на землю, реформуванні колгоспно-радгоспної системи, створення ринку землі, рівності усіх суб'єктів права власності та господарювання, конкуренції у виробництві продукції.

Правовими засадами (підставами) здійснення земельної реформи є нормативні акти, прийняті з метою запровадження земельної реформи та спрямовані на її здійснення.

Правові норми таких нормативно-правових актів виступають як юридичні підстави виникнення земельних правовідносин у цій сфері, їх зміни та припинення.

До них, зокрема, доцільно віднести такі:

1) Норми Конституції України (ст. 13, 14), які передбачають особливості виникнення прав на землю та їх гарантованість;

2) Норми Земельного кодексу України в редакції від 13 березня 1992 р., з наступними змінами та доповненнями, які визначили законодавчі засади приватизації як процесу безоплатної передачі ділянок громадянам та їх об'єднанням їз землями держави; норми Земельного кодексу України від 25 жовтня 2001 року;

3) Узагальнені положення також містяться у Прикінцевих відповідно, Перехідних положеннях Земельного кодексу України, які за змістом, а не за формою можна віднести до таких, що регулюють певний період земельних правовідносин у сфері здійснення земельної реформи;

4) Постанова Верховної Ради України від 18 грудня 1990 року «Про земельну реформу» (зі змінами та доповненнями) — разовий нормативно — правовий акт, який визначив вихідні організаційно — правові та інституційні заходи здійснення земельної реформи в Україні;

5) Постанова Верховної Ради України «Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі» від 13 березня 1992 року, яка передбачила додаткові заходи щодо ефективного реформування земельних правовідносин;

6) Концепція роздержавлення і приватизації підприємств, землі і житлового фонду, схвалена Верховної Радою України в 1991 році, що визначила основні принципи і напрямки реформування земельних правовідносин шляхом приватизації та відчуження земель у держави в комплексі демонополізації майна державних підприємств та об'єктів житлового фонду;

7) Декрет Кабінету Міністрів України від 26 грудня 1992 року «Про приватизацію земельних ділянок», який передбачив форми безоплатної передачі земельних ділянок у приватну власність громадян;

8) Закон України «Про особливості приватизації об'єктів незавершеного будівництва» від 14 вересня 2000 року;

9) Закон України «Про землеустрій» від 22 травня 2005 року;

10) Закон України «Про оцінку земель» від 11 грудня 2003 року.

11) Наказ, Інструкція Державного Комітету України по земельних ресурсах «Про затвердження Інструкції про порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі» від 04.05.1999 р. № 43, який передбачає порядок складання, видачі, реєстрації і зберігання державних актів на право приватної власності на землю, право колективної власності на землю, право власності на землю і право постійного користування землею, договорів на право тимчасового користування землею (в тому числі на умовах оренди) та договорів оренди землі (додається) і зареєструвати її в Мін'юсті України у встановленому порядку.

12) Вагомий внесок у розвиток земельної реформи в Україні забезпечили Укази Президента України:

а) «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1992 року;

б) «Про порядок паювання земель переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 8 серпня 1995 р.;

в) «Про приватизацію та оренду земельних ділянок несільськогосподарського призначення для здійснення підприємницької діяльності» від 12 липня 1995 р.;

г) «Про захист прав власників земельних часток (паїв)» від 21 квітня 1998 р.;

д) «Про основні напрямки розвитку агропромислового комплексу України «від 29 квітня 1998 р.;

е) «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 19 січня 1999 р.;

д) «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектору економіки» від 3 грудня 1999 р.;

е) «Про продаж земельних ділянок несільськогосподарського призначення» від 19 січня 1999 р.;

є) «Про заходи щодо розвитку та регулювання ринку земель населених пунктів, інших земель несільськогосподарського призначення» від 4 лютого 2000 року;

ж) «Про Основні напрямки земельної реформи в Україні на 2001;2005 роки» та інші.

10) Інші підзаконні акти, спрямовані на реформування земельних правовідносин:

а) Постанова Кабінету Міністрів України від 12 жовтня 2005 року, «Про затвердження форми сертифіката на право на земельну частку (пай) і зразка книги реєстрації сертифікатів на право на земельну частку (пай)»;

б) Порядок передачі земельних ділянок у приватну власність громадянам України, затверджений наказом Держкомзему України від 15 лютого 1993 року № 10;

в) Тимчасовий порядок проведення робіт по видачі державний актів колективним сільськогосподарським підприємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогосподарським акціонерним товариствам у тому числі створеним на основі радгоспів та інших сільськогосподарських підприємств на право колективної власності на землю, затверджений наказом Держкомзему від 15 березня 1995 року;

г) Порядок відмічення в паспорті громадян України факту передачі у приватну власність земельних ділянок, затверджений наказом МВС України та Держкомзему України 12 липня 1993 року;

д) Положення про порядок встановлення та закріплення меж існуючого житлового фонду та надання у спільне користування або спільну сумісну власність земельних ділянок для спорудження житлових будівель, затверджене наказом Держкомзему, Держкоммістобудування, Держкомжитлокомунгоспу, ФДМУ від 5 квітня 1996 року

Чинне законодавство визначило коло суб'єктів щодо організації здійснення земельної реформи та її забезпечення є:

а) Кабінет Міністрів України;

б) уряд Автономної Республіки Крим;

в) місцеві ради (обласні, районні, селищні, сільські).

Вповноваженими органами щодо здійснення контролю за проведенням земельної реформи є:

а) Верховна Рада України та її профільні комітети, зокрема, з питань агропромислового комплексу земельної реформи, б) з питань відродження і соціального розвитку села та з питань економічної реформи.

Суб'єктами, які забезпечують періодичне звітування про здійснення земельної реформи є:

а) Верховна Рада Автономної Республіки Крим;

б) обласні ради;

в) Київська та Севастопольська міські ради.

аграрний земельний екологічний правовий україна

2. Проблеми здійснення земельної реформи та шляхи її вдосконалення

2.1 Соціально-економічні та еколого-правові проблеми земельної реформи в Україні

Перехід до цивільних форм ринкових відносин потребує реформування багатьох напрямків соціально-економічного розвитку держави і суспільства, включаючи перетворення характеру земельної власності та її правового забезпечення. Стало очевидним, що багато надій, які покладалися на попередні реформи, не виправдалися, а надмірна централізація і монополізація землі державою завадила здійсненню багатьох соціально-економічних програм, що намічалися.

Після проголошення Декларації про державний суверенітет України і прийняття Нової Конституції України, в яких закріплені права і свободи людини, є можливість активно реалізувати ці демократичні завоювання на практиці. Найбільша складність — їх реалізація у сфері земельних відносин. Особливо складним є питання паювання землі, створення акціонерних товариств, введення землі в господарський обіг, створення правових та економіко-фінансових механізмів раціонального використання землі та її охорони.

Загальновідомо, що Україна володіє 25% чорнозему світу, де ґрунти становлять їх основу але цього об'єктивного стану не врахувало земельне законодавство. У діючому законодавстві також немає повної конкретизації землі, яка йде у використання або знаходиться в державному фонді.

Результати земельної реформи оцінюються шляхом ідентифікації соціальних, економічних та екологічних наслідків, які розглядаються у фізичному і якісному вимірі. Наслідки земельної реформи проявляються у реальній економіці та мають довготривалий вплив не лише на неї, а й на життєдіяльність всього суспільства. ЇЇ складна природа та гостре соціальне значення потребують особливої уваги до місця міського та сільського самоврядування, державних органів в регулюванні ринку землі та земельних відносин в країні.

Аналіз земельного ринку і насамперед відносини, що складаються в ньому показує наявність серйозних проблем. Причин цьому можна назвати багато, проте найбільш актуальними та реальними на сьогоднішній день можна назвати наступні:

— по-перше, недосконалість земельного законодавства стала однією з найбільших перешкод на шляху до залучення іноземних інвестицій в Україну. Наразі земельне питання є одним з най гостріших у Верховній Раді України й досі бракує порозуміння щодо нього;

— по-друге, недостатня кваліфікація підприємств, установ, організацій, що призводить до неграмотного застосування ними чинного законодавства, неправильну кваліфікацію дій тощо;

— по-третє, неефективна організація роботи законодавчих органів в напрямку співпраці суб'єктами правовідносин;

— по-четверте, проблемним питанням у сфері земельних відносин, є порядок отримання в оренду вільних земельних ділянок для розміщення об'єктів. Підготовчий процес у цьому разі може тривати від восьми місяців до двох років. Це, своєю чергою, тільки сприяє поширенню хабарництва і бюрократичної тяганини;

— по-п'яте, проблемою є зміна цільового призначення в процесі обороту земельних ділянок;

— по-шосте, окремої уваги, як на мій погляд, потребує питання ціноутворення на первинному ринку земель несільськогосподарського призначення, оскільки адміністративне втручання у процесі ціноутворення, на жаль, стало звичним явищем, а це призводить до повного цінового хаосу;

— по-сьоме, болючішим питанням є недосконалість системи реєстрації прав на землю і нерухомість, що призводить до черг на місцях, зловживань із боку посадовців і значних непорозумінь, пов’язаних із чинністю документів, що не були перереєстровані.

Сьогодні результати земельної реформи здебільшого оцінюються з точки зору кількісних характеристик, при цьому якісні зміни або не розглядаються, або визначаються поверхово.

Основним підсумком земельної реформи прийнято вважати становлення приватної власності на землю. Презумпція приватної власності на землю в Україні сьогодні поширена лише на основний засіб сільськогосподарського виробництва — сільськогосподарські угіддя. Землі в населених пунктах, крім сільських, знаходяться переважно в державній та комунальній власності. [11,с.13]

На початок 2000 року роздержавлено землі у 90% сільськогосподарських підприємств, землі яких підлягають роздержавленню. У власність недержавних сільськогосподарських підприємств передано безоплатно 28,1 млн. га земель державної власності, що становить 46,5% земельного фонду країни, у тому числі 26 млн. га сільськогосподарських угідь або від загальної їх площі (41,8 млн. га). Із 60,3 га земель майже 70% припадає на сільськогосподарські, 10 млн. га займають лісові угіддя. Близько 4% території країни або 2,3 млн. га, забудовано. Лише в аграрній галузі вартість земельних угідь становить майже 300 млрд. грн.

Майже все площа сільгоспугідь 25,4 млн. га або 97,7%, що передана у власність підприємствам, розпайована. Понад 6 млн. селян, у тому числі 4 млн. пенсіонерів, одержали сертифікати на право земельну частку (пай). Середній розмір земельного паю становить 4,3 га, хоча він коливається від 1−1,5 га у західних областях до 7,7−9,3 га у південних. Громадянами України приватизовано понад 80% земельних ділянок, наданих їм у користування раніше.

З прийняттям нового Земельного кодексу України визначилася земельна політика держави, яка концентрується на остаточному розв’язані проблеми розвитку відносин власності на землю, формувані цивілізованого ринку земель, розвитку іпотечного кредитування, удосконаленні системи земельних платежів, підвищенні ефективності управління земельними ресурсами, поліпшенні організації державного контролю за використанням і охороною земель. Також починає відігравати важливу роль потреба пристосування земельного законодавствадо західноєвропейських стандартів, яка диктується рухом України, хоча й повільним, до Європейського Союзу та інтересами іноземних інвесторів, що вже діють на українському ринку.

В цілому чинний Земельний кодекс України створив широку законодавчу основу для вирішеня проблем, які виникають у процесі реформування земельних відносин. Верховною Радою України четвертого скликання відповідно до Земельного кодексу України прийнято ряд законів України, зокрема: «Про особисте селянське господарство», «Про землеустрій», «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)», «Про охорону земель», «Про державний контроль за використанням та охороною земель», «Про фермерське господарство», «Про оренду землі», «Про використання земель оборони», «Про оцінку земель», «Про розмежівання земель державної та комунальної власності», «Про державну експертизу землевпорядної документації», «Про захист конституційних прав громадян на землю».

Органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування мають достатнє законодавче забезпечення щодо здійсненння своїх повноважень у галузі земельних відносин, у тому числі й дієвого контролю за використанням та охороною земель усіх категорій в Україні.

Ситуація, яка склалася на місцях у процесі реформування земельних відносин, зумовлює ряд критичних зауважень, про що свідчать факти незаконного надання у власність та користування земельних ділянок, яке провадиться за безпосередньої участі відповідних органів виконавчої влади або за їх сприяння. Більшість власників і землекористувачів у населених пунктах не мають правовстановлюючих документів на землю. Однією з причин такої ситуації є недостатність, а в деяких областях України майже повна відсутність, бланків державних актів на право власності на землю, що призводить до неприпустимого затягування видачі документів та зловживань у цій сфері. Земельні ділянки надаються без проведення аукціонів та конкурсів, у тому числі практично не проводяться конкурси на право оренди земельних ділянок. Домінуючою в сфері земельних відносин є безкоштовна передача земель у власність, внаслідок цього значні кошти недоотримують місцеві бюджети.

Ще один суттєвий фактор, який сьогодні негативно діє в сфері земельних відносин — прийняття неправомірних судових рішень, якими органи виконавчої влади зобов’язуються змінити цільове призначення земельної ділянки. Внаслідок цього відбувається тіньовий оборот земель сільськогосподарського призначення, хоча сьогодні є відповідний мораторій на такі землі. Для прикладу, якщо в 2004 році площа земель сільгосппризначення в прилеглих до Києва районах (Бориспільський, Броварський, Васильківський, Вишгородський, Святошинський, Обухівський, Макарівський) становила 216 тис. га, то в 2007 вона становить вже 180 тис. га. Таким чином, 36 тис. гектарів земель сільськогосподарського призначення вилучені з обігу як землі для сільського господарства [13, с. 29].