Урбанізація як всесвітній процес. 
Географія найбільших мегалополісів світу

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

Урбанізація як всесвітній процес.

Географія найбільших мегалополісів світу

Роботу виконав:

Микулин Юрій ЛЬВІВ 2009

План

Введення

Історичні корені урбанізації

Загальні риси сучасної урбанізації для більшості країн Рівні і темпи урбанізації

Розміщення і динаміка міського населення Великі міста і міські агломерації

Найбільші мегалополіси світу Субурбанізація Людина, місто і навколишнє середовище Перспективи світової урбанізації

Список використаної літератури Додаток

Введення

Вивчаючи тему «Населення світу», ми говорили про розміщення населення і форми розселення, мене зацікавив всесвітній процес урбанізації. Постала мета простежити процес урбанізації в розвитку росту міст до виникнення агломерацій і мегалополісів.

Урбанізацією називається ріст міст, підвищення питомої ваги міського населення в країні, регіоні, світі, виникнення і розвиток усе більш складних мереж і систем міст. Отже, урбанізація представляє історичний процес підвищення ролі міст у житті суспільства, поступове перетворення його в переважно міське по характеру праці, способу життя і культури населення, особливості розміщення виробництва. Урбанізація — одна з найважливіших складових частин соціально-економічного розвитку.

1. Історичні корені урбанізації

Створення урбаністичного килима Землі має глибокі історичні корені. Перші міста з’явилися, на думку більшості дослідників, близько 5000 років тому в Месопотамії, трохи пізніше — у Єгипті, потім — в Індії. Фахівці дотепер сперечаються щодо того, чи виникли перераховані вище найдавніші міські цивілізації незалежно одна від одної або ж трохи більш пізні вогнища урбанізації в долині Нілу і на Індостані випробували безпосередній вплив месопотамських традицій.

Але у світовій історії є безперечний приклад незалежної появи найдавніших міських цивілізацій у до Колумбовій Америці - у Мексиці і Перу. У силу закономірностей історичного розвитку американські аборигени, хоча і зі значним відставанням у часі, самостійно прийшли і до державності, і цивілізації. При цьому, незважаючи на усю свою специфіку, найдавніші міста Старого і Нового Світу разюче близькі між собою по найважливіших ознаках: плануванню, структурі, функціях, формі політичної організації і т.д.

Перші роки на нашій планеті були, звичайно, не схожі на сучасні. Потрібні були тисячоліття історичного розвитку, щоб до XIX століття стали складатися контури сучасної мережі великих міст. На початку минулого століття самим значним містом світу став Лондон (865 тис. жителів); другим у Європі був Париж (550 тис.), третім Неаполь (340 тис.); за ними йшли Петербург (330 тис.) і Відень (230 тис.). Між Лондоном і Парижем по величині - знаходилися азіатські міста: Пекін, Кантон (по 800 тис. жителів) і Константинополь (570 тис.).

Концентрація населення в містах, збільшення їхньої ролі в житті суспільства, відбувалися протягом всієї історії. Але тільки з початку XIX століття спостерігається значне посилення цього процесу. З 1800 по 1900 роки при загальному рості населення Землі в 1,7 рази міське населення збільшилося в 4,4 рази, у XX столітті - відповідно в 3,7 і 13,3 рази.

Особливо різкий перелом у динаміці міського населення світу, а в більш широкому плані - у розвитку самого процесу урбанізації наступив у другій половині нашого століття. Він одержав назву «міської революції». Приріст чисельності городян у світі за 1950 — 2000 рр., згідно з прогнозами демографів ООН, збільшився в 4 рази і зберіг тенденцію до подальшого значного підвищення. У першій чверті наступного століття чисельність городян зросте до 5,1 млрд. людей — на 73%.

Високі темпи росту міського населення в другій половині XX століття зв’язані із сполучення декількох факторів. Два з них найбільш значні. Міграція сільського населення в міста в середині нашого століття прийняла такі масштаби, що її іноді називають великим переселенням народів XX століття. Це величезне збільшення міграції в міста збіглося в країнах, що розвиваються, з демографічним «вибухом», що також сприяло небувалим темпам росту міського населення. У 1991 — 1995 рр. городян у світі щорічно в середньому ставало більше на 61 млн. чоловік (сільських жителів — на 25 млн.).

У результаті склався єдиний і разом з тим досить диференційований міський світ, що затвердився, насамперед у розвинутих країнах (з 50-х рр.), а до 2015 р., по оцінках демографів ООН, стане переважно й у країнах, що розвиваються.

Правда, у цілому на земній кулі сільське населення продовжує збільшуватися — з 1,8 до 3,2 млрд. людей в 1950 — 2000 рр. Але в першій чверті XXI століття його чисельність стабілізується. Ріст сільського населення в другій половині XX століття відбувається винятково завдяки країнам, що розвиваються, де проживає близько 90% сільських жителів світу. У розвинутих країнах сільське населення поступово скорочується — з 366 млн. чоловік у 1950 р., до 300 млн. у 1990 р. За прогнозами, воно зменшиться до 280 млн. чоловік до 2000 р. і до 200 млн. до 2025 р.

2. Загальні риси сучасної урбанізації для більшості країн

Перша риса — швидкі темпи росту міського населення, особливо в менш розвитих країнах.

У 1900 р. у містах жило близько 14% населення світу, у 1905р. — 29%, а в 1990р. — 45%. У середньому міське населення щорічно збільшується приблизно на 50 млн. чоловік. До 2000 р., згідно з прогнозами демографів, частка городян може перевищити 50%.

Друга риса — населення і господарство в основному у великих містах. Це порозумівається насамперед характером виробництва, ускладненням його зв’язків з наукою. Крім того, великі міста звичайно повніше задовольняють духовні запити людей, краще забезпечують достаток і розмаїтість товарів і послуг, доступ до сховищ інформації.

На початку XX століття у світі нараховувалося 360 великих міст, у яких проживало лише 5% усього населення. Наприкінці 80-х рр. таких міст було вже 2,5 тис., а частка їх у світовому населенні перевищила 1/3. До початку XXI століття число великих міст досягне 4 тис.

Серед великих міст прийнято особливо виділити найбільші міста мільйонери з населенням, понад 1 млн. жителів. Історично першим містом був Рим у часи Юлія Цезаря.

На початку XX століття їх було всього 10, на початку 80-х рр. — більше 200, а до кінця століття число їх перевищить 400. У Росії в 1992 р. нараховувалося 13 таких міст. Більш 30 «суперміст» світу вже мають понад 5 млн. жителів кожний.

Третя риса — «розпізнання» міста — розширення його території. Для сучасної урбанізації особливо характерний перехід від компактного міста до міських агломерацій — територіальним угрупованням міських і сільських поселень. Ядрами найбільших міських агломерацій найчастіше стають столиці, найбільш важливі промислові і портові центри.

Найбільші міські агломерації склалися навколо Мехіко, Токіо, Сан-Пауло і Нью-Йорку: у них проживають по 16−20 млн. чоловік. У Росії з декількох десятків великих агломерацій найбільша — Московська з населенням 13,5 млн. чоловік; вона включає близько 100 міських і кілька тисяч сільських поселень.

Згідно з наявними прогнозами до кінця XX століття число найбільших агломерацій значно зросте.

Багато хто з них трансформуються в ще більш великі утворення — урбанізаційні райони і зони.

3. Рівні і темпи урбанізації

Незважаючи на наявність загальних рис урбанізації як всесвітнього процесу в різних країнах і регіонах вона має свої особливості, що, насамперед, знаходять вираження в різних рівнях і темпах урбанізації.

За рівнем урбанізації всі країни світу можна поділити на 3 великі групи. Але основні розходження можна спостерігати між більш і менш розвинутими країнами. На початку 90-х рр. у розвинутих країнах рівень урбанізації в середньому складав 72%, а в країнах, що розвиваються — 33%.

Темпи урбанізації багато в чому залежать від її рівня. У більшості економічно розвинутих країн, що досягли високого рівня урбанізації, частка міського населення останнім часом росте порівняно повільно, а число жителів у столицях і інших самих великих містах, як правило, навіть зменшується. Багато городян тепер прагнуть жити не в центрах великих міст, а в пригородах і сільській місцевості. Це порозумівається подорожчанням інженерного устаткування, крайнім ускладненням транспортних проблем, забрудненням навколишнього середовища. Але урбанізація продовжує розвиватися всередину, здобуваючи нові форми. У країнах, що розвиваються, де рівень урбанізації значно більш низький, вона продовжує рости вшир, а міське населення швидко збільшується. Нині на їхню частку приходиться більш 4/5 усього щорічного приросту числа міських жителів, а абсолютне число городян уже набагато перевищило їхнє число в економічно розвинутих країнах. Це явище, що одержало в науці найменування міського вибуху, стало одним з найважливіших факторів усього соціально-економічного розвитку країн, що розвиваються. Однак ріст населення міст у цих регіонах набагато випереджає їхній реальний розвиток. Він відбувається значною мірою завдяки постійному «виштовхуванню» надлишкового сільського населення в міста, особливо великі. При цьому незаможне населення звичайно селиться на окраїнах великих міст, де виникають пояси убогості. Повна, як іноді говорять, «трущобна урбанізація» прийняла дуже великі розміри. От чому в ряді міжнародних документів говориться про кризу урбанізації в країнах, що розвиваються. Але вона продовжує залишатися в основному стихійною і неупорядкованою.

В економічно розвинутих країнах, навпаки, проводяться великі зусилля по регулюванню процесу урбанізації, керуванню ними. У цій роботі, що нерідко здійснюється методом проб і помилок, поряд з державними органами беруть участь архітектори, демографи, географи, економісти, соціологи, представники багатьох інших наук. Сучасні процеси росту, склад і розміщення населення викликають багато складних проблем, деякі з яких носять всесвітній характер, а деякі специфічні для країн різних типів. Найбільш важливі з них — триваючий швидкий ріст населення світу, міжнаціональні відносини, урбанізація.

Майже всі проблеми світового народонаселення, як ніколи колись, найтіснішим образом переплітаються в процесі світової урбанізації. У найбільш концентрованій формі вони виявляються в містах. Там же сконцентровано — дуже часто до крайніх меж — саме населення і виробництво. Урбанізація — складний різноманітний процес, що торкається всіх сторін світового життя. Тому він одержав широке відображення в літературі, насамперед у економіко — і соціально — географічній. Відзначимо лише деякі особливості світової урбанізації на порозі третього тисячоліття. Урбанізація як і раніше продовжується швидкими темпами в різних формах у країнах різного рівня розвитку, у неоднакових умовах кожної країни, і вширину, і всередину, з тією або іншою швидкістю.

Темпи щорічного приросту городян майже удвічі вищі, ніж приріст населення світу в цілому. У 1950 р. у містах жило 28% світового населення, у 1997 р. — 45%. Міста різного рангу, значення і величини швидко розростаються пригородами, агломераціями, ще більш великими урбанізованими зонами, практично охоплюють своїм впливом основну частину людства. Найважливішу роль при цьому грають великі міста, насамперед міста-мільйонери. Останніх у 1950 р. нараховувалося 116, у 1996 р. їх уже 230. Міський спосіб життя населення, міська культура в самому широкому змісті слова усе більш поширюється в сільській місцевості більшості країн світу. У країнах, що розвиваються, урбанізація в основному йде «вшир» у результаті масового припливу у великі міста переселенців із сільської місцевості і малих міст. За даними ООН, у 1995 р. частка міського населення в країнах, що розвиваються, у цілому склала 38%, у тому числі в найменш розвитих — 22%. Для Африки цей показник був 34%, для Азії - 35%. А от у Латинській Америці городяни складають нині більшість населення: 74%, у тому числі Венесуелі - 93%, у Бразилії, на Кубі, у Пуерто-Ріко, Тринідаду і Тобаго, Мексиці, Колумбії і Перу — від 70% до 80% і т.д. Лише в деяких найменш розвитих державах (Гаїті, Сальвадор, Гватемала, Гондурас) і в малих острівних країнах Карибського басейну городян менше половини — від 35% до 47%.

Показники високого рівня урбанізації формально характерні для порівняно деяких, найбільш розвинутих країн Азії й Африки. Однак фактично і ці, і деякі інші країни Азії мають різні риси давньої, навіть древньої урбанізації (Китай, Індія, країни Середнього і Близького Східу, Південно-Східної Азії й ін.). Висока частка городян, крім (Сінгапур, Дунган, Аоминь), у близьких до них по характеру розселення деяких арабських держав, особливо нафтовидобувних: Кувейту (97%), Катару (91%), ОАЕ (84%), Йорданії (72%). Дуже велика частка городян характерна так само для найбільш розвинутих держав на крайньому заході Азії: Ізраїлю (91%), Лівану (87%), Туреччини (69%).

В індустріально розвинутих країнах урбанізація «вшир» давно вичерпала себе. У XXI столітті більшість їх вступають практично суцільно урбанізованими. У Європі городяни складають у середньому 74% населення, у тому числі в Західній — 81%, в окремих країнах — ще більше: у Бельгії - 97%, Нідерландах і Великобританії - 90%, у ФРН — 87%, хоча деяке — помітно менше: в Австрії, наприклад — 56%, у Швейцарії - 61%. Висока урбанізованість у Північній Європі: у середньому, а також у Данії і Норвегії - 73%. Помітно менше вона в Південній і Східній Європі, але, звичайно, при інших показниках урбанізації, вище, ніж у країнах, що розвиваються. У США і Канаді частка міського населення досягає 80%.

У частці економічно розвинутих країн нині характерна урбанізація «усередину»: інтенсивна субурбанізація, утворення і поширення міських агломерацій і мегаполісів. Концентрація промисловості транспорту погіршила економічні умови життя у великих містах. У багатьох районах населення тепер росте швидше в малих містах, по окраїнах, ніж у центрах агломерацій. Нерідко найбільші міста, насамперед міста-мільйонери, втрачають населення через його міграцію в пригороди, міста супутники, подекуди в сільську місцевість, куди воно приносить міський спосіб життя. Міське населення промислово розвинутих країн зараз практично не росте.

4. Розміщення і динаміка міського населення

Розміщення і динаміка міського населення досить нерівномірна. На Азію в 1994 р. приходилося близько 46% міського населення світу, на Європу — 21%, на Латинську Америку — 14%, на Африку — 10%, на Північну Америку — більш 8%.

Виразна контрастність розміщення городян по країнах. У 1995 р. п’ять з них з міським населенням більш 100 млн. кожна (Китай, Індія, США, Бразилія, Росія) концентрували разом 1060 млн. городян, або 41% міського населення Землі.

Важлива особливість світової урбанізації останніх десятилітьвихід на авансцену країн, що розвиваються. У 1994 р. у них проживало вже 65,5% усіх городян світу (у 1950 р. — тільки 40,1%), а до 2025 р., за прогнозами демографів ООН, цей показник зросте майже до 80%.

Країни, що розвиваються, сильно впливають також на якісні сторони розвитку світової урбанізації. Гнітюча частина їхніх городян — учорашні сільські жителі, що часто сприяють «деревенізації» міста, приносячи в нього норми поводження і системи цінностей, властиві сільської місцевості. Ріст населення в містах цієї групи країн, значно випереджаючи попит на робочу силу, супроводжується не тільки абсолютним, але часом і відносним розширенням тих соціальних шарів, що не беруть участь ні в сучасному виробництві, ні в сучасному споживанні і залишаються в сутності неурбанізованими. Звідси велика поляризація міського населення країн, що розвиваються, недостатнє прилучення значної його частини до міського способу життя. І все-таки люди продовжують стікатися в міста. Для цього є підстави. Дослідження показали, що незважаючи на всі проблеми і катастрофічні прогнози, якість життя у великих містах краща, ніж у малих і в сільській місцевості: у них вища тривалість життя і нижча дитяча смертність, більш кваліфікована медична допомога, ширші можливості одержати і знайти роботу, великі заробітки, комфорт і т.д. Або, як пише американський соціолог Льюіс Мамфорд, «місто — символ можливостей». І хоча городяни складають трохи більше 30% населення країн, що розвиваються, на них приходиться більш 60% внутрішнього валового продукту цих країн.

5. Великі міста і міські агломерації

Одна з найбільш важливих особливостей урбанізації - посилення концентрації населення у великих містах, міських агломераціях. Зосередження населення у великих містах було характерно для другої половини XIX століття (Північна Америка, закордонна Європа, Латинська Америка) і ще більша — для першої половини XX століття (Росія — СРСР, Африка, Азія, Австралія).

Із середини XX століття на планеті швидко ростуть міста (звичайно це міські агломерації) з населенням більш 1 млн. жителів. Їхня кількість збільшилася в 1950 — 1990 рр. з 77 до 281, а сумарна чисельність населення в них — з 187 млн. чоловік до 800 млн. У результаті в 1990 р. третина всіх городян світу проживала в агломераціях — «мільйонерах».

Міська агломерація — скупчення міст навколо великого міста — центру. Особливо швидко ростуть вони в країнах Азії, Латинської Америки й Африки. В Азії в 1990 р. нараховувалося 118 таких агломерацій, більше всього — у Китаї (38), Індії (24), Пакистані, Індонезії і Південній Кореї (по 6 у кожній з них); у Латинській Америці - 40; в Африці - 25.

З кінця 70-х рр. помітно ростуть великі міські агломерації з населенням більш 10 млн. жителів, головним чином у країнах, що розвиваються.

У 1970 р. таких утворень було всього 3 (Токіо, Нью-Йорк, Шанхай), а в 1990 р. уже 12 (список поповнили Мехіко, Сан-Пауло, Баібей, Лос-Анджелес, Пекін, Калькутта, Буенос-Айрес, Сеул і Осака). За прогнозами, до 2000 р. число таких великих агломерацій досягає 21−25, головним чином завдяки країнам Азії (Джакарта, Тяньцзінь, Карачі, Делі, Маніла, Дакка). Це ще більш підсилить південно-східно-азіатський вектор у світовій урбанізації. Адже сьогодні в Азії зосереджено біля половини городян землі, тоді як у 1950 р. — 1/3.

Дуже швидкі темпи характерні для розвитку великих міст, тобто міст із населенням більш 100 тис. чоловік. З 1800 по 1980 р. кількість великих міст збільшилася приблизно в 30 разів, чисельність населення в них — у 51, а частка населення, що проживає в таких містах, у всьому населенні - у 12 разів. Особливо швидкий ріст великих міст відбувався в XX столітті. Ще більш швидкими темпами росту відзначаються найбільші міста — мільйонери. У 1800 р. у світі було тільки одне місто з населенням більш 1 млн. чоловік (0,1% населення Землі), у 1900 р. їх було вже 10, а до початку 90-х рр. — близько 320. Очікують, що до 2000 р. у світі буде близько 430 міст — мільйонерів, і вони зосередять більш 20% населення Землі.

6. Найбільші мегалополіси світу

З великими міськими агломераціями пов’язане формування мегалополісів. Мегалополіси (від грецького «megas» — великий, «polis» — місто) — гігантське скупчення агломерацій і міст, що злилися один з одним. Так назвав відомий географ Жан Готман полосовидні скупчення 40 сусідніх агломерацій уздовж транспортних магістралей у північній частині Атлантичного узбережжя США (ця назва стала потім загальною, а відбулося воно від Мегаполіса в Древній Греції - центру союзу аркадських міст, що виник близько 370 р. до н.е. у результаті злиття більш ніж 35 поселень. Сучасний мегаполіс складається з перехідних один в одного агломерацій Бостона, Нью-Йорка, Філадельфії, Балтімора, Вашингтона (звідси його більш пізня назва Босвам) і деяких інших загальною площею 170 тис. км². Населення цієї «головної вулиці» країни нараховує близько 50 млн. чоловік.

Інший мегалополіс Чипет (Чикаго-Пететербург) сформувався в США на південному узбережжі Великих озер у результаті злиття 35 агломерацій. Його площа 160 тис. км², населення — 35 млн. жителів. Найбільш молодий мегалополіс на заході країни Сан-Сан простягнувся від Сан-Франциско через ланцюжок центрів Великої Каліфорнійської долини до Лос-Анджелеса і далі до Сан-Дієго. Він нараховує 20 млн. жителів.

Найбільший на Землі по чисельності населення мегалополіс Токайдо (близько 70 млн. чоловік) склався на Тихоокеанському узбережжі Японії (Токіо-Осака). У ньому зосереджено майже 60% населення цієї країни і 2/3 її промислового виробництва.

У Західній Європі виділяються своїми розмірами Англійський мегаполіс (поєднує агломерації Лондона, Бірмінгема, Манчестера, Ліверпуля й ін.) і Рейнський (кільцева агломерація Рандстад у Нідерландах, Рейн-Рур і Рейн-Майн у ФРН і ін.). Кожний з них включає до 30 агломерацій загальною площею близько 50 тис. км² і з населенням по 30−35 млн. чоловік. Він охоплює суміжні урбанізовані райони п’яти країн: Південно-Східну Англію, Рандстад, Рейн-Рур, Бельгійсько-Французький (район Антверпен-Брюссель-Дилль) і Паризький. Своєрідний мегалополіс складається в 80−90 рр. на півдні Китаю. Його основу складають вільна економічна зона Шеньчжень з населенням 3,3 млн. чоловік, Гонконг (5,6 млн.), що 1 липня 1997 р. повернений Китаю й одержав назву Санган, Чжухай (1 млн. жителів), розташований неподалік від Макао, і найбільша агломерація Південного Китаю Гуаньчжоу з населенням більш 4 млн. чоловік. На початку XXI століття тут, очевидно сформувався досить могутній мегалополіс з населенням близько 30 млн. чоловік.

Мегалополіси на базі швидкорослих агломерацій складаються й в інших країнах, що розвиваються. Це Сан-Пауло-Ріо-де-Жанейро-Белу-Орізонте в Бразилії, Капр-Александрія в Єгипті, Калькутта-Асансол-долина р. Дамодар в Індії.

7. Субурбанізація

Починаючи з 60-х рр. практично у всіх західноєвропейських країнах: у Канаді, Австралії, Новій Зеландії (а в США — ще раніше) почалося скорочення чисельності населення міст і частка міського населення. Однак було б неправильно трактувати це як поворот процесу урбанізації назад: урбанізація вступила в нову фазу, що одержала назву субурбанізація.

Субурбанізація. — розвиток пригородів. Спочатку вона виявляється у виникненні навколо великих міст пригородів. У підсумку формуються міські агломерації - взаємозалежні групи поселень (насамперед міські), об'єднані різними видами зв’язків (трудові, виробничі, рекреаційні, інфраструктурні й ін.) у динамічні системи. Потім починається більш швидкий розвиток пригородів (насамперед демографічне) у порівнянні з центральним містом.

Нарешті, пригороди починають розвиватися за рахунок центрального міста: йде інтенсивне переселення в приміську зону жителів з центрального міста, перенос туди промислових і інших функцій. Чисельність населення в центральних районах поступово скорочується.

Причини цього процесу численні. Їх докладно вивчали в США й інших країнах інтенсивної субурбанізації. У загальному випадку можна виділити причини, «виштовхуючи» населення з центральних міст і приваблюючи жителів у пригороди.

У якості причин, що виштовхують, звичайно вказують високу вартість гарної нерухомості в місті, перенаселеність і моральний знос житла в центральних містах, гострі економічні проблеми, високі місцеві податки, загострення соціальних проблем. У США вказують і на значення такого фактора, як побоювання зниження рівня приросту дітей, унаслідок десегрегації шкіл у 1954 р. Багато які з цих причин взаємозалежні і взаємообумовлені. Які фактори залучають населення в пригороди? У США і Великобританії велике значення дають такій причині, як прагнення людей жити у власному будинку. У міському житловому фонді США односімейні будинки складають 2/3, в пригородах — ¾. Частка односімейних будинків постійно збільшується. Прагнення жити у власних будинках — відносно низька вартість нерухомості в пригородах, гарна екологія, низькі місцеві податки. Істотні і такі причини, як зростання потреби у великій житлової площі, спеціальні урядові програми по деконцентрації населення, розвиток приміської інфраструктури, прагнення мати престижну адресу, нові приміські поселення відрізняються до того ж, як правило, великою соціальною однорідністю, що підтримується системою спеціальних мір. Цей продаж землі тільки великими ділянками, завищує вартість будинків для небажаних поселенців і ін. У підсумку в даному поселенні не можуть оселитися люди з рівнем доходів нижче визначеного.

Необхідна умова субурбанізації - розвиток транспорту для забезпечення перевезень між місцем проживання і місцем роботи, тому що люди, які переселяються в більшості, продовжують працювати в центральному місті. Саме тому перші ознаки субурбанізації з’явилися в розвинутих країнах після розвитку в них приміського залізничного і трамвайного транспорту. Але інтенсивна субурбанізація почалася з масовою автомобілізацією населення, оскільки тільки особистий автомобіль забезпечує високий ступінь волі відносного розміщення місць проживання і місць роботи.

У відповідності зі сказаним вище спочатку з центрального міста в пригороди переселяються найбільш забезпечені шари населення, еліта суспільства. Цим вони створюють зразок поводження для іншого населення, не реалізований по матеріальних причинах: люди хотіли б переселитися, але не можуть собі цього дозволити зі своїм рівнем доходів. В міру підвищення добробуту в переселення утягують усе більш широкі шари населення. Інтенсивна субурбанізація починається з переселенням численних представників середнього класу.

За субурбанізацією населення випливає субурбанізація промисловості й інших сфер зайнятості. Починається вона з виселення за межі центральних міст великих промислових підприємств, що вимагають великих площ і безпечних в екологічному відношенні (хімічні, нафтопереробні, металургійні і т.п.). Серед причин субурбанізації промисловості звичайно називають зростання попиту підприємств на великі земельні ділянки, їхню переорієнтацію на автомобільний транспорт замість залізничного і внутрішнього водного, більш низьку вартість землі в пригородах, міграцію кваліфікованих працівників у приміську зону й ін. Субурбанізація торгівлі і послуг безпосередньо зв’язана із субурбанізацією населення, субурбанізація управлінських функцій — із кризовим станом центральних міст, переселенням службовців у пригороди, високим ступенем розвитку інфраструктури в пригородах. Проте субурбанізація робочих місць — менша, ніж субурбанізація населення. Значна частина жителів пригородів продовжує працювати в центральних містах.

Природно, що субурбанізація, одна з причин якої - криза центральних міст у широкому змісті, ще більше підсилює цю кризу. Центральні міста позбавляються значної частини податкової бази, у них скорочується кількість робочих місць і відповідно росте безробіття, збільшується концентрація маргінальних шарів населення з низькими доходами і т.д. Тому в даний час державні програми спрямовані в основному на відродження міських центрів, коли як у перші післявоєнні роки вони були спрямовані на деконцентрацію населення й економічно великих міст.

Подальший розвиток процесу субурбанізації вилився в інтенсифікацію переселень жителів не тільки в приміську зону міських агломерацій, але і на неагломераційні території. США вже стали «країною пригородів» — там живе близько 60% населення агломерацій.

8. Людина, місто і навколишнє середовище

Урбанізація, з одного боку, покращує умови життя населення, з іншого боку — призводить до витіснення природних систем штучним, забрудненням навколишнього середовища, підвищенням хімічного, фізичного і психологічного навантаження на організм людини.

Велике місто змінює майже усі компоненти природного середовища — атмосферу, рослинність, ґрунт, рельєф, гідрографічну мережу, підземні води, і навіть клімат. Процес урбанізації, обумовлений у цілому розвитком суспільного виробництва і характером соціальних відносин, сам робить усе більш різнобічний вплив на розвиток і розміщення виробництва іншої сфери діяльності суспільства, змінюючи його соціальну й економічну структуру, демографічні показники, умови розвитку особистості.

Людина постійно мріє про краще майбутнє. З древніх часів вона або стихійно, або свідомо перетворює і удосконалює вигляд населених пунктів. Анітрошки не дивує життєздатність міст, адже в них акумульовані матеріальні цінності, що часто просто не можна оцінити, — вдома, суспільні будинки, театри, стадіони, дороги, мости, трубопроводи і парки.

Місто, у кінцевому рахунку відбиває класовий характер суспільства, його протиріччя, пороки і контрасти.

Міста є центрами політичного і культурного життя. Вони виникли в часи рабовласництва, розвивалися при феодалізмі і капіталізмі. Процес концентрації населення в містах проходить значно швидше росту загальної чисельності населення. За даними ООН, міське населення у світі щорічно збільшується на 4% у рік.

Поява мегалополісів означає стихійну реконструкцію великих районів Землі. При цьому страждають повітряний і водний басейни, зелені масиви, порушуються транспортні зв’язки, що приводять до дискомфорту у всіх відносинах. Багато міст розширюються так, що не можуть уже розміститися на суші і починають «сповзати в море».

Процес концентрації населення в містах неминучий і у своїй сутності позитивний. Але структура зробленого міста, його індустріальний фактор прийшли до протиріччя з історичним призначенням міста і його роллю в підвищенні життєвого рівня людей.

Сучасні великі міста, особливо мегалополіси, розширилися стихійно, містять у собі житлові об'єкти, численні наукові і суспільні установи, промислові підприємства й об'єкти транспорту, ростуть, ширяться, зливаються між собою, тіснячи і знищуючи живу природу Землі. Сучасні промислові міста, особливо деякі «суперміста» в капіталістичних країнах, являють собою в більшості випадків масу бетону, асфальту.

9. Перспективи світової урбанізації

Об'єктивний процес постійного укрупнення великих міських структур у XX столітті, що особливо підсилилося в останні десятиліття, став переконливим аргументом у багаторічній дискусії між прихильниками великих і малих міст про перспективи світової урбанізації. Під його впливом позиції прихильників «контрурбанізації», уявлень, що «велике місто — погано, а мале, або село — добре», помітно похитнулися. Чималий внесок у це внесли і дослідження географів (Ж. Готман) і містобудівників (К. Доксладіс) за рубежем і в нашій країні (В.М. Гохман), що вже в 60−70-х рр. побачили у великих урбаністичних утвореннях початок нового етапу в організації території, діяльності людини і всього міського життя. На користь великих міст свідчить негативний досвід авторитарних режимів по забороні (Індонезія) або обмеженню міграції сільського населення у великі міста, виселенню мільйонів городян у сільську місцевість (Китай, Куба). Таким чином, і об'єктивні процеси саморозвитку населення, і досвід науки і практики говорять про те, що перспективи розселення необхідно зв’язати з подальшим розвитком урбанізації і великих урбаністичних структур, а «співаки» села і малого міста помиляються. Відбулася в 1996 р. у Стамбулі представницька Друга Конференція ООН із проблем середовища проживання підтримувала концепцію подальшого розвитку великих міст. У підсумковому документі учасники конференції цілком ясно висловилися за урбанізацію. Міста, сказане в ньому, здатні полегшити життя людей робити їм більше послуг, ліквідувати бідність, збільшити тривалість життя й успішно справлятися з постійним ростом населення нашої планети. Більшість людей прагнуть у міста з тієї причини, що яким би не було важким там життя, воно все-таки краще, ніж сільське.

Тому замість того щоб усіма способами стримувати приплив сільської бідноти у великі міста, потрібно зосередити зусилля на тім, щоб зробити ці міста більш придатними для життя. На конференції відзначали, що великі міста і міські агломерації - це наше майбутнє, і ми повинні бути готові прийняти його як природний наслідок сучасного розвитку. І настільки ж природне бажання людей жити в них. У підготовленому до конференції величезним міжнародним колективом фахівців капітальній доповіді «Світ, який урбанізується», підкреслено, що люди перебираються в міста по цілком зрозумілих і з’ясовних причинах і було б божевіллям ставити їм перепони.

Зі сказаного випливають і практичні висновки. На конференції в Стамбулі вирішено направляти основний потік міжнародної фінансової допомоги не в сільські райони, а в міста «третього світу». Встановлено, що у великих міських утвореннях, навіть якщо вони розташовані в різних частинах планети, більше загального один з одним, ніж із сільськими регіонами своїх країн. Проблеми, що ускладнюють їхнє життя: чи це ріст злочинності або затори в «годину пік». Якщо і будуть коли-небудь вирішені, то не в глибинці своєї держави, а в одному з гігантських побратимів, що переживають ті ж труднощі. Так, прийнята владою Нью-Йорка програма боротьби з забрудненням повітряного басейну була розроблена в Сан-Пауло. І таких прикладів посилення міжнародного співробітництва великих міст безліч.

Але великі міські агломерації, звичайно, не гумові. Воно відбиває саморозвиток міських систем і у визначеній мірі вплив проведеної владою політики. У розвинутих країнах, як тільки 70−75% їхнього населення концентрується в містах, ріст міст сповільнюється або навіть зупиняється. Так, сама велика міська агломерація світу Токіо (26,8 млн. жителів у 1995 р.) усе більше втрачає привабливість для мігрантів; річний приріст населення там у результаті знизився до 50%. Уповільнення темпів росту спостерігається й у деяких найбільших міських агломераціях країн, що розвиваються, наприклад у Мехіко і Сан-Пауло.

Однак це не означає зниження темпів урбанізації в цілому, як інтерпретують процес прихильники «контрурбанізації». Населення всеодно переїжджає із сільської місцевості в міста. Просто все частіше люди вибирають міста менші, інших типів і функціонального профілю. У результаті урбаністичний килим планети стає різноманітнішим й інтенсивнішим, але його головні «візерунки» домінанти усе більш визначають великі міські агломерації і мегалополіси.

Список використаної літератури

Китанович Б. «Планета і цивілізація в небезпеці». Москва 1991р.

Максаковський В.П. «Географія 10». Москва «Освіта"1993р.

Науково-методичний журнал «Географія в школі» № 6 вересеньжовтень 1997р. Видавництво «Школ-Пресс» № 2 березень — квітень 1990р.

Новиков Ю.В. «Природа і людина». Москва 1991р.

Журнал «Географія в школі» № 2, 1998; № 6, 1997р., № 5,6 1996р.

Додаток.

Таблиця 1. Динаміка міського населення світу.

Таблиця 2. Динаміка міського населення світу в 1950;2025 рр.

Таблиця 3. Найбільші мегалополіси світу (кінець 80-х рр.)

Міське і сільське населення світу.

Світ (5300 млн.чол.)

Таблиця № 4

Північна Америка Західна і Східна Європа Країни СНД Африка

(276) (506) (284) (632)

Латинська Америка Східна Азія Південно-Західна Азія Південна Азія

(450) (1328) (197) (1161)

Південно-Східна Азія Австралія й Океанія

(437) (29)

Таблиця 5. 20 найбільших міських агломерацій світу (1950;2000), млн. жит.