Формування ресурсів комерційних банків

Формування ресурсів комерційних банків

Вступ

Управління банківськими ресурсами являє собою діяльність, пов’язану з залученням коштів вкладників і інших кредиторів, визначенням розміру і відповідної структури джерел коштів у тісному зв’язку з їх розміщенням.

Управління ресурсами комерційних банків можна умовно підрозділити на два рівні - рівень держави і рівень самого комерційного банку. При цьому на кожному рівні управління використовуються як економічні, так і організаційні методи. Самі ж методи прямо або побічно впливають на розмір ресурсів комерційних банків.

Встановлення економічних показників регулювання діяльності комерційних банків безпосередньо позначається на розмірі їхніх ресурсів. Мінімальний розмір статутного фонду не тільки прямо, але і побічно впливає на розмір власного капіталу комерційного банку, оскільки утворення інших його фондів взаємозалежно зі статутним фондом. Так, від розміру статутного фонду залежать розмір і порядок формування резервного фонду, утвореного за рахунок відрахувань від прибутку. Граничне співвідношення між розміром власних засобів комерційного банку і сумою активів, зважених з урахуванням ступеня ризику їхньої втрати, встановлює розгортання активних операцій комерційного банку, характеризує його платоспроможність.

1. Ресурси комерційних банків їх зміст, значення та класифікація

Ресурси комерційного банку — це сукупність грошових коштів, що знаходяться у його розпорядженні і використовуються для виконання активних операцій. Операції, завдяки яким комерційні банки формують свої ресурси, мають назву пасивних.

Акумулюючи грошові накопичення, прибутки і заощадження юридичних і фізичних осіб, банки перетворюють їх у позичковий капітал, тобто грошовий капітал, наданий у позичку власниками на умовах повернення за плату у виді відсотка. Тому банківські ресурси називають банківським капіталом.

Діяльність комерційних банків полягає в залученні коштів і наданні їх у позичку або інвестування по більш високих процентних ставках. Вони виступають посередниками між тими, хто має у своєму розпорядженні тимчасово вільні кошти, і тими, хто в їх потребує. Метою здійснення такого посередництва є одержання банківського прибутку.

Операції, за допомогою яких комерційні банки формують свої ресурси, називаються пасивними. Суть пасивних операцій полягає в залученні різноманітних видів внесків у рамках депозитних і ощадних операцій, одержанні кредитів від інших банків, емісії різноманітних цінних паперів, а також проведенні інших операцій, у результаті яких збільшуються кошти в пасиві балансу комерційного банку.

Для зручності розгляду джерел банківських ресурсів звичайно прибігають до їхньої класифікації. Існує безліч різноманітних класифікацій ресурсів комерційних банків, побудованих на основі визначених критеріїв, проте усі вони не позбавлені визначених умовностей.

По своєму економічному змісту ресурси комерційних банків дуже різноманітні. Власні засоби комерційних банків складаються зі статутного фонду, а також утворених у процесі банківської діяльності резервного й інших фондів. До власних коштів прирівнюється прибуток, що до його розподілу знаходиться в обороті комерційного банку і використовується в якості банківського ресурсу.

Тимчасово вільні кошти бюджетів на рахунках у комерційному банку (якщо він залучається до касового виконання державного бюджету) утворяться в результаті їхнього поточного виконання, тобто від моменту надходження доходів на рахунки в банку до моменту їх використання.

Важливим банківським ресурсом є кошти клієнтів на рахунках у комерційному банку і кошти в розрахунках:

— залишки засобів на розрахункових і поточних рахунках підприємств, організацій і установ усіх форм власності;

— залишки фондів економічного стимулювання і спеціального призначення клієнтів, що зберігаються в банку на окремих рахунках;

— кошти, депоновані з метою забезпечення гарантії платежу при акредитивній формі розрахунків, розрахунках чеками й акцептованими платіжними дорученнями;

— кошти в розрахунках між установами одного комерційного банку;

— кошти бюджетних і громадських організацій;

— кошти спеціальних фінансово-кредитних інститутів.

До банківських ресурсів відносяться грошові заощадження населення, що формуються за рахунок скорочення поточного особистого споживання і призначаються для забезпечення його потреб у майбутньому.

Ресурсами комерційних банків є також кредити, надані іншими банками, включаючи іноземні, а також кошти інших банків, що знаходяться на їхніх кореспондентських рахунках у комерційному банку.

Нарешті, до ресурсів комерційних банків відносять інші кошти, що утворяться в результаті проведення ними інших видів пасивних операцій.

У залежності від місця мобілізації банківських ресурсів їх підрозділяють на ті, що мобілізуються самим комерційним банком і придбані в інших банків. На місці комерційними банками мобілізується велика частина ресурсів, наприклад, внески громадян і депозити підприємств і організацій. Для оперативного задоволення додаткових потреб у коштах комерційні банки залучають ресурси, мобілізовані іншими банками.

Ресурси комерційного банку можна класифікувати по можливості прогнозування їхнього розміру. При цьому виділяють ресурси, що піддаються прямому і непрямому прогнозуванню. До ресурсів прямого прогнозування відносять фонди банку і нерозподіленого прибутку. Непрямому прогнозуванню підлягають кошти в розрахунках, залишки тимчасово вільних коштів на розрахункових рахунках підприємств і організацій, деякі інші джерела банківських ресурсів.

У залежності від часу використання банківські ресурси підрозділяють на постійні і тимчасові. Постійні - це кошти, чия динаміка або оборотність комерційним банком може бути прогнозована і використана для здійснення активних операцій. Тимчасові банківські ресурси створюють кошти, що утворюються періодично в результаті здійснення деяких банківських операцій і динаміку яких важко спрогнозувати.

З погляду джерел створення ресурси комерційних банків поділяються на власні і запозичені. До складу власних ресурсів включаються кошти фондів комерційного банку, утворених при його створенні за рахунок коштів фундаторів (акціонерів), а згодом за рахунок відрахувань від прибутку і при необхідності додаткового випуску акцій. До них відноситься і нерозподілений прибуток комерційного банку. Власні ресурси — лише відправна точка для організації банківської справи і їхня роль у більшій мірі зводиться до гарантування прибутковості і фінансової стійкості комерційного банку.

Комерційний банк має можливість залучати кошти підприємств, організацій, установ і населення. Частина притягнутих ресурсів він мобілізує по своїй ініціативі, для чого як позичальник виходить на грошовий ринок. Для оперативного задоволення своїх потреб у додаткових ресурсах комерційний банк звертається до інших комерційних банків, Національного банку або здійснює емісію визначених цінних паперів. Суть цієї операції складається в мобілізації комерційними банками коштів замість видачі кредиторам визначених цінних паперів.

Іншу частину залучених ресурсів комерційний банк мобілізує за допомогою того, що клієнти самі пропонують йому свої кошти з метою забезпечення їхньої цілості й одержання прибутку.

Серед залучених ресурсів використовуються як традиційні для комерційних банків України, так і нові для них види ресурсів. До першого, зокрема, відносяться кошти підприємств, організацій, установ і населення на рахунках у комерційному банку, кошти бюджету й ін. Поява другого виду ресурсів пов’язано з залученням банків у нові для них сфери банківської діяльності - операції з цінними паперами, факторингові, лізингові й інші операції. Це спричинило за собою включення до складу банківських ресурсів не тільки коштів у національній і іноземній валюті, але і цінних паперів, майна і пов’язаних із ним майнових прав.

В даний час велика частина операцій комерційних банків грунтується на залучених ресурсах, що не знижує ролі власного капіталу.

2. Функції та класифікація власного капіталу

Власний капітал комерційного банку займає невелику питому вагу у сукупному капіталі. Для суб'єктів підприємницької діяльності у сфері матеріального виробництва це відношення інше. Якщо для промислового підприємства нормою вважається, коли власний капітал становить 50% від загального капіталу, для комерційного банку достатнім буде 8%. Це обумовлено специфікою банківської діяльності. Банк користується, в основному, чужими грошима, а власні кошти служать передусім для страхування інтересів вкладників і кредиторів банку, а також для покриття поточних збитків від банківської діяльності. Інакше кажучи, власний капітал комерційного банку виконує захисну функцію, а функція забезпечення оперативної діяльності, яка для власних коштів підприємств сфери матеріального виробництва постає головною, для власного банківського капіталу є другорядною. Незважаючи на це, досить відчутна роль власного капіталу як джерела забезпечення оперативної діяльності комерційного банку на перших кроках після його утворення. За рахунок власного капіталу фінансується придбання меблів, організаційної та комп’ютерної техніки, будівництво або оренда банківських офісів, впровадження систем банківського захисту, банківських технологій і систем зв’язку.

Для створення комерційного банку необхідний визначений власний капітал, що, має чітко виражену правову основу і функціональну визначенність, утворює фінансову базу розвитку банку. У порівнянні з іншими сферами підприємницької діяльності власний капітал комерційних банків займає невелику питому вагу в сукупному капіталі. Це пояснюється специфікою діяльності комерційного банку як установи, що здійснює мобілізацію вільних ресурсів на грошовому ринку і надання їх у борг. Тому власний капітал у банківській діяльності має дещо інше призначення, чим в інших сферах підприємницької діяльності. Якщо в останніх — це забезпечення платоспроможності і виконання більшості оперативних функцій підприємств і організацій, то в комерційних банків власний капітал служить насамперед для страхування інтересів вкладників (захисна функція капіталу) і в меншій мірі - фінансового забезпечення своєї оперативної діяльності. У цьому зв’язку розмір власного капіталу є важливим чинником забезпечення надійності функціонування банку і повинний знаходитися під жорстким контролем органів, що регулюють діяльність комерційних банків. Тому є підстави вважати, що власний капітал банків виконує і регулюючу функцію: через фіксування його розміру регулюючі органи впливають на діяльність комерційних банків у цілому.

Захисна функція власного капіталу банку включає страхування внесків і депозитів, що гарантує інтереси кредиторів комерційного банку у випадку його ліквідації або банкрутства, а також забезпечення функціонування банку навіть при появі збитків по його поточній діяльності. Ці збитки, як правило, покриваються з поточного прибутку. Якщо його недостатньо, а також для покриття непередбачених витрат використовується частина власного капіталу. Тому, якщо комерційний банк має достатній резервний капітал, він тривалий час може рахуватися надійним і платоспроможним навіть якщо з’являються збитки по поточній діяльності.

Роль захисної функції власного капіталу банків змінюється під впливом ряду чинників:

— загальноекономічного і фінансового стану країни і стабільності грошової сфери;

— розвитку в країні страхування депозитів і позичок;

— стратегії і тактики банку.

Чим вище рівень розвитку в країні страхування внесків, депозитів і позичкових операцій комерційних банків, тим менше вимоги до захисної функції і тим меншою може бути частка власного капіталу в активах комерційних банків.

Хоча оперативна функція власного капіталу в банківській сфері значно слабше, чим в інших сферах підприємницької діяльності, усе ж недооцінювати її не можна. Особливо суттєва роль цієї функції спочатку діяльності комерційного банки. За рахунок власного капіталу фінансується придбання необхідних для комерційного банку будівель, їхнє будівництво або оренда, оснащення меблями, організаційною й обчислювальною технікою, забезпечення іншими матеріальними ресурсами, впровадження новітніх систем банківської охорони, банківських технологій і систем зв’язку. Розвиток ринкової економіки посилює потреби комерційних банків у використанні новітніх досягнень науки і техніки, вартість яких буде неухильно зростати, особливо в умовах інфляції.

Багатофункціональне призначення власного капіталу банку робить його неоднорідним по складу. Одна частина, призначена для забезпечення оперативної діяльності комерційного банку, є найбільш постійною і виступає у формі статутного фонду, частково резервного фонду, фонду амортизації, фондів економічного стимулювання. Друга частина призначена для страхування активних і інших операцій банку від збитків. Ця частина більш рухлива і виступає у формі страхового фонду, частково резервного фонду, резервів для покриття збитків, пов’язаних із непогашенням позичок. Третя частина призначена для цілей регулювання розміру власного капіталу банку, хоча може використовуватися як для забезпечення оперативної діяльності, так і для страхових потреб. Тому розмір цієї частини власного капіталу найбільш рухливий, може залежати як від зміни стратегічних і тактичних цілей самого банку, так і вимог регулюючих органів. Зазначена частина власного капіталу виступає у формі нерозподіленого прибутку.

Власний капітал комерційного банку може також використовуватися для участі у власності акціонерних та спільних підприємств.

Власний капітал комерційного банку поділяється на основний та додатковий. Основний капітал складається з статутного, резервного фондів, фондів економічного стимулювання та інших фондів, що утворюються за рахунок прибутку. Додатковий капітал формується з невикористаних резервів, що призначаються для страхування активних операцій комерційних банків та нерозподіленого прибутку.

У складі основного капіталу головна роль належить статутному фонду банку. Він формується з акціонерного або приватного капіталу при організації нового банку шляхом внесків засновників чи випуску і реалізації акцій. Розмір статутного фонду визначається засновниками, однак він не може бути меншим мінімального розміру, встановленого Національним банком України.

Мінімальний розмір статутного капіталу на момент реєстрації банку не може бути менше:

1) для місцевих кооперативних банків — 1 мільйона євро;

2) для комерційних банків, які здійснюють свою діяльність на території однієї області, — 3 мільйонів євро;

3) для банків, які здійснюють свою діяльність на території всієї України, — 5 мільйонів євро.

Перерахування розміру статутного капіталу у гривні здійснюється за офіційним курсом гривні до іноземних валют, встановленим Національним банком України на день укладення установчого договору.

За підсумками року на основі фінансової звітності банки зобов’язані коригувати розмір статутного капіталу на індекс девальвації чи ревальвації гривні за рахунок та в межах валових доходів або валових витрат банку відповідно до методики, встановленої Національним банком України.

Порядок формування статутного фонду залежить від форми організації банку. Якщо комерційний банк утворюється у формі акціонерного товариства (АТ) відкритого типу, то статутний фонд формується шляхом відкритої передплати на акції, а якщо у формі АТ закритого типу — у порядку перерозподілу усіх акцій серед засновників банку згідно з розміром їх частки у статутному фонді.

При утворенні банку як товариства з обмеженою відповідальністю статутний фонд поділяється на частки, розмір яких фіксується в засновницьких документах, а учасники банку несуть відповідальність за його зобов’язаннями у межах своєї частки.

Статутний фонд комерційного банку у формі АТ створюється шляхом випуску та продажу двох видів іменних акцій — звичайних та привілейованих. Власники звичайних акцій беруть участь в управлінні банку і поділяють з ним усі його доходи, збитки та ризики. Якщо комерційний банк не заробляє прибутку, власники звичайних акцій не отримують дивідендів, їм нічого не гарантується у випадку ліквідації банку. Однак збитки власників звичайних акцій не можуть бути більшими ніж первісна вартість їх інвестицій, а доход, у випадку прибуткової роботи банку, вони можуть отримувати значний, тому що розподіл залишку прибутку відбувається тільки між власниками простих (звичайних) акцій.

Власники звичайних акцій вкладають свій капітал на весь час функціонування комерційного банку. Вони, як правило, не можуть продати їх назад банку-емітенту. У виключних випадках, якщо збори акціонерів приймуть рішення про скорочення числа учасників банку, частка простих акцій може бути викуплена банком-емітентом. Звичайні акції вільно купуються та продаються на вторинному ринку цінних паперів (фондовій біржі).

Привілейовані акції дають право їх власникам на отримання фіксованого розміру дивідендів, який не залежить від отриманого банком прибутку. Власники привілейованих акцій, у випадку ліквідації комерційного банку та розподілу його майна, мають переваги у порівнянні з власниками звичайних акцій. Однак при ліквідації комерційного банку власникам привілейованих акцій повертається їх вартість після того, як будуть задоволені грошові вимоги кредиторів банку.

Власники привілейованих акцій не беруть участі в управлінні комерційним банком.

З розвитком операцій комерційних банків, а також необхідністю задоволення вимог НБУ щодо мінімального розміру статутного фонду, у комерційного банку виникає потреба в збільшенні розмірів цього фонду. Це відбувається шляхом проведення додаткової емісії акцій. Як правило, банк прагне при додаткових емісіях випускати в першу чергу привілейовані акції з тим, щоб запобігти розширенню кола власників звичайних акцій і ускладненню процесу управління банком.

Перший випуск акцій банку повинен повністю складатися із звичайних акцій. Реєстрація та продаж банком-емітентом першого випуску акцій звільняється від оподаткування податком на операції з цінними паперами.

Всі випуски цінних паперів банками типу відкритого АТ, незалежно від розміру випуску та кількості інвесторів, підлягають державній реєстрації у Міністерстві фінансів України.

Для реєстрації випуску акцій банк-емітент складає проспект емісії. Проспект емісії готується засновниками банку (при першій емісії) та Правлінням банку (при наступних емісіях). В проспекті емісії повідомляється про банк, його фінансове становище, вміщуються відомості про майбутній випуск цінних паперів. Проспект емісії повинен бути завірений незалежною аудиторською фірмою.

Емісія акцій, як форма створення та наповнення статутного фонду комерційного банку, регулюється Законами України: «Про господарські товариства» та «Про цінні папери та фондову біржу».

Резервний фонд комерційного банку призначений для покриття можливих збитків від банківської діяльності, а також для сплати дивідендів за привілейованими акціями, коли для цього недостатньо прибутку. Наявність коштів в резервному фонді забезпечує стійкість комерційного банку, зменшує вірогідність його банкрутства.

Резервний фонд комерційного банку створюється у порядку, встановленому зборами акціонерів, а його розмір встановлюється, як правило, на рівні 50% від розміру статутного фонду. Він формується за рахунок відрахувань з прибутку і повинен складати не менше 5% від суми отриманого прибутку.

Крім резервного фонду в комерційних банках створюються спеціальні фонди, призначені для виробничого та соціального розвитку банку. Їх формування здійснюється за рахунок прибутку.

Одним з елементів додаткового капіталу банків постають невикористані резерви страхування банківських ризиків (кредитного, валютного, інвестиційного). Призначенням цих резервів є зниження негативних наслідків у зв’язку з неповерненням кредитів, виникненням збитків від операцій з валютою та цінними паперами, що знаходяться у розпорядженні банку. В Україні ці резерви створюються з прибутку, що залишається у банку після сплати податків. Такий порядок знижує фактичні можливості комерційних банків для створення необхідного розміру страхових резервів.

Нерозподілений прибуток, як елемент додаткового власного капіталу комерційного банку, є ресурсом внутрішнього походження. Він створюється у вигляді залишку прибутку після сплати податків та відрахування до фондів банку.

За його рахунок сплачуються дивіденди акціонерам. Якщо після сплати дивідендів за ставкою, що встановлена зборами акціонерів, виникне їх залишок — ця сума може бути спрямована на поповнення статутного фонду банку. Ця операція (капіталізація) може бути здійснена і без сплати дивідендів акціонерам, але також за рішеннями, що приймаються загальними зборами акціонерів.

Банківський власний капітал поділяється на капітал-брутто та капітал-нетто. Власний капітал-брутто - це сума усіх фондів банку та нерозподіленого прибутку за балансом. Власний капітал-нетто - це капітал-брутто за мінусом вкладень банку в господарську діяльність підприємств та організацій, акції АТ, витрати майбутніх періодів, відвернених коштів. Тобто, капітал-нетто це та частина власних коштів банку, що може бути використана як кредитні ресурси.

Розмір власного капіталу визначається кожним банком самостійно і залежить від багатьох факторів. До них належать:

- рівень мінімальних вимог НБУ до статутного фонду. Більш значні вимоги збільшують потребу у власному капіталі;

— специфіка клієнтури. При значній кількості невеликих вкладників власних коштів потрібно буде менше ніж за наявності великих вкладників;

— характер активних операцій. Наявність значного обсягу ризикових операцій потребує відносно більшого розміру власного капіталу.

Таким чином, статутний фонд може створюватися тільки за рахунок власних коштів учасників (акціонерів) банку. Його формування за рахунок банківських кредитів не допускається. Статутний фонд комерційного банку не може формуватися за рахунок коштів організацій, які за статутом не мають право займатися комерційною діяльністю та мати прибуток (громадські, релігійні організації, фонди, та ін.).

3. Залучені і запозичені кошти комерційних банків і порядок їх формування

Більша частина ресурсів комерційного банку формується за рахунок залучених та запозичених коштів, а не власних. Можливості комерційних банків у залученні коштів регулюються НБУ. Так, згідно з показником платоспроможності банку, нормативне значення якого встановлено НБУ, залучені та запозичені кошти не повинні перевищувати розмір власного капіталу більше ніж у 12 разів.

Банки залучають вільні грошові кошти юридичних та фізичних осіб шляхом виконання депозитних операцій, у процесі яких використовують різні види банківських рахунків.

Депозит (вклад) - це грошові кошти в національній та іноземній валюті, що передані їх власником або іншою особою за його дорученням в готівковій або безготівковій формах на рахунок власника для зберігання на певних умовах. Операції, пов’язані з залученням грошових коштів на вклади, мають назву депозитних.

Практично усі клієнтські рахунки називають депозитними. Депозитним може бути будь-який відкритий клієнту у банку рахунок, на якому зберігаються його грошові кошти. За формою використання рахунків вони поділяються на: депозити (вклади) до запитання, термінові або строкові депозити, умовні депозити.

Вклади (депозити) до запитання розміщуються у банку на розрахунковому або поточному рахунку клієнта. Вони використовуються для здійснення поточних розрахунків власника рахунку з його партнерами. За вимогою клієнта кошти з розрахункового та поточного рахунків у будь-який час можуть вилучатися шляхом видачі готівки, виконання платіжного доручення, сплати чеків або векселів. До вкладів до запитання прирівнюються внески з попереднім повідомленням банку про намір зняти гроші з рахунку (за умови, що термін повідомлення не перевищує одного місяця). Вклади до запитання є нестабільними, що обмежує можливість їх використання банком для позичкових та інвестиційних операцій, тому власникам поточних рахунків сплачується низький депозитний процент або не сплачується зовсім. В умовах відсутності (як правило) плати за депозити до запитання банки намагаються залучити клієнтів і стимулювати приріст поточних внесків за рахунок надання їм додаткових послуг та підвищення якості обслуговування.

Для покриття операційних витрат, пов’язаних з веденням поточних рахунків, банк стягує з клієнта комісійну винагороду. Комісія може утримуватися з депозитного процента. Деякі банки не стягують комісії з безпроцентних рахунків за умови зберігання на них стабільного залишку не нижче встановленого рівня. До депозитів до запитання можна віднести і кредитові залишки на контокорентних рахунках. На цьому рахунку знаходять відображення усі операції банку з клієнтами, тобто видача позичок і проведення платежів за дорученням клієнта, а також надходження виручки від реалізації продукції та інших грошових переказів на користь клієнта і на погашення позичок. Інакше кажучи, контокорентний рахунок — це активно-пасивний рахунок, що поєднує в собі ознаки розрахункового і позичкового. Кредитове сальдо по контокорентному рахунку означає, що клієнт має у своєму розпорядженні власні кошти, дебетове, — що у клієнта виникла заборгованість перед банком за позиками.

Одним із видів депозитів до запитання є залишок коштів на кореспондентських рахунках, відкритих у даному банку іншими банками.

Строкові вклади — це кошти, що розміщені у банку на певний строк і можуть бути знятими після закінчення цього терміну або після попереднього повідомлення банку за встановлений період (не менше 1 місяця). Вилучення строкових вкладів відбувається шляхом переказу грошей на розрахунковий (поточний) рахунок або готівкою з каси банку. Строкові вклади є для банків кращим видом депозитів, оскільки вони стабільні і зручні в банківському плануванні. За ними сплачується високий депозитний процент, рівень якого диференціюється залежно від терміну, виду внеску, періоду повідомлення про вилучення, загальної динаміки ставок грошового ринку та інших умов.

Суперечності, що виникають між банком і вкладником, вирішуються у судовому порядку. Строкові вклади не використовуються для здійснення поточних платежів. Якщо вкладник бажає змінити суму внеску — зменшити або збільшити, то він може розірвати депозитну угоду і переоформити свій строковий вклад на нових умовах. При достроковому вилученні коштів з термінового депозиту власник, як правило, позбавляється передбачених угодою процентів. У цьому випадку проценти знижуються до рівня, передбаченого по вкладах до запитання.

Комерційні банки можуть залучати вільні кошти юридичних і фізичних осіб за допомогою банківського векселя. Банківський вексель має депозитну природу і цим він схожий на сертифікат. Проте, на відміну від сертифікату, банківський вексель може бути використаний його власником як платіжний засіб за товари і послуги, причому новий власник векселя може передавати його третій особі шляхом індосамента.

Ощадні вклади служать власникам для накопичення грошових заощаджень. Власнику ощадного вкладу видається іменне свідчення про внесок у формі ощадної книжки, у якій відбиваються усі операції по рахунку. Зняття грошей з ощадного рахунка здійснюється за попереднім повідомленням власника внеску. Період завчасного попередження може бути закріплений законодавче (як засіб державного регулювання) або встановлюватися за договором між банком і власником рахунка. Отже, ощадні вклади передбачають тривале існування на рахунках стабільних залишків коштів, що використовується в активних банківських операціях. По ощадних вкладах банки нараховують проценти.

Конкуренція на ринку позичкових капіталів змушує комерційні банки шукати нові форми і способи залучення депозитів. Значне поширення в банківській практиці дістав депозит, що відкривається клієнту при оформленні ним розрахункового рахунка. Депозит має обов’язковий характер, а його величина і термін внеску коштів на рахунок визначаються банком. Якщо клієнт не виконує умови даного депозиту, банк може припинити його обслуговування. За своїм характером цей депозит можна віднести до умовного, оскільки вилучення коштів з нього можливе лише у випадку закриття клієнтом розрахункового рахунка. Він вважається безстроковим, що дозволяє банку використовувати його в якості довгострокового кредитного ресурсу. За аналогією з вкладами до запитання по даному депозиту нараховуються мінімальні проценти або вони зовсім не нараховуються, якщо банк не бере з клієнта плату за ведення операцій по розрахунковому рахунку.

Комерційні банки використовують і такий метод залучення внесків, як встановлення залежності між кредитуванням клієнта і накопиченням коштів на його депозитному рахунку. У цьому випадку між банком і клієнтом підписується договір, відповідно до якого банк бере на себе зобов’язання надати клієнту кредит за умовою накопичення і зберігання останнім протягом встановленого терміну визначеної суми коштів. Формування коштів на депозитному рахунку може відбуватися по-різному: або виходячи з можливості клієнта, або на основі планових регулярних внесків. Вигода клієнта при такому депозиті полягає в тому, що він має можливість безперешкодно одержати в банку кредит, причому чим меншим буде розрив між сумою депозиту і сумою кредиту, тим меншим буде встановлений процент за позичкою. У банку при такому кредитуванні значно меншим буде ризик неповернення позички, оскільки він має право спрямовувати на погашення кредиту кошти, що зберігаються на депозитному рахунку.

У роботі комерційних банків по залученню вкладів (депозитів) важливу роль відіграє процента політика, оскільки одержання прибутків вкладених коштів служить для клієнтів суттєвим стимулом до активізації внесків.

Рівень прибутків за різноманітними видами депозитних рахунків різний. Найнижчі проценти комерційні банки сплачують по рахунках до запитання, оскільки вони характеризуються нестабільністю залишків. За такими рахунками, відкритими юридичним особам, проценти зовсім можуть не нараховуватися. У цьому випадку з клієнтів, як правило, не стягується платня за розрахунково-касове обслуговування. Відсутність або незначні прибутки стимулюють власників рахунків до запитання скорочувати до мінімуму залишки коштів на них і вкладати їх у більш прибуткові операції (термінові депозити, цінні папери тощо), що для банків невигідно. Тому деякі з них намагаються стимулювати клієнтів до підтримки стабільних залишків на рахунках до запитання. Це робиться шляхом встановлення підвищених процентів або виплати клієнтам премій за значні залишки коштів.

Хоча за рахунками до запитання, відкритими для фізичних осіб, проценти нараховуються в обов’язковому порядку, прибуток по них набагато нижчий, ніж по термінових депозитах.

При встановленні розміру процентної ставки по термінових депозитах визначальним чинником є термін, на який розміщені кошти. Чим триваліший термін, тим вищі процентні ставки. Процентна ставка за терміновим депозитом може залежати і від частоти виплати прибутку: чим рідше здійснюються виплати, тим вищий рівень процентної ставки.

Банки можуть зацікавити вкладників шляхом нарахування й сплати простих і складних процентів. Прості проценти є традиційним видом обчислення прибутку по вкладах. Відповідно до встановленої періодичності відбувається нарахування і виплата прибутку по внеску.

Наприклад. Станом на 1 лютого 1999 року депозит у сумі 500 тис. грн. розміщений у банку «Аваль» терміном до 1 року зі сплатою доходу щомісяця, з розрахунку 15% річних. У цьому випадку місячний доход по простому проценту складе 6,25 тис. грн. (500×15/12×100).

Доход за складними процентами (нарахування процента на процент) визначається так. Після закінчення розрахункового періоду на суму внеску нараховується процент і отримана величина приєднується до суми внеску; у наступному розрахунковому періоді процентна ставка застосовується до нової вже збільшеної суми. Складні проценти доцільно використовувати в тому випадку, коли виплата доходу здійснюється по закінченні терміну дії внеску.

Наприклад. Станом на 1 лютого 1999 року депозит у сумі 500 тис. грн. розміщений на строк до 1 року зі сплатою доходу по закінченні строку дії договору, виходячи з 15% річних. Нарахування відсотків відбувається щомісячно. В цьому випадку доход, у разі обчислення його за складним процентом, складе: за перший місяць - 6.25 тис. грн., за другий місяць - 6.33 (506.25×15/12×100), за третій - 6.41, за четвертий - 6.49, і так далі до 12 місяців з щомісячним приростом в 0.08. За рік доход за складним відсотком становитиме 80.28 тис. грн. (6.25×12+0.08+2×0.08+3×0.08+…+11×0.08 6.25×12+11×12/2×0.08 або 6.25×12+66×0.08 = 80.28).

Одним із способів стимулювання внесків є застосування процентної ставки, що прогресивно зростає залежно від часу фактичного перебування коштів на вкладі.

До запозиченого капіталу комерційного банку належать кошти, отримані від емісії та продажу облігацій, та кредити, отримані у інших банків, в тому числі НБУ.

На відміну від звичайних акцій облігації не дають права їх власникам на участь у керуванні комерційним банком. Якщо акції випускаються без встановлення терміну погашення, то по облігаціях встановлюється такий термін. Тому кошти, отримані комерційним банком за допомогою облігацій, не можуть вважатися власним капіталом. Вони свідчать про надання власниками облігацій зазначених коштів у розпорядження емітента у формі довгострокової позики. Власник облігації набуває права на одержання фіксованого прибутку по ній протягом терміну дії позики. З настанням терміну погашення облігації банк повертає власнику номінальну вартість цього цінного паперу.

Якщо комерційний банк і надалі хоче утримувати у своєму обороті кошти, залучені за допомогою облігацій, він вдається до рефінансування попередніх випусків. Це здійснюється шляхом викупу раніше випущених облігацій за рахунок коштів, отриманих від випуску нових незабезпечених боргових зобов’язань. Облігації, якщо це передбачено умовами емісії, можуть бути конвертовані в прості акції. Тоді залучені з їх допомогою кошти переходять у власний капітал комерційного банку. Конвертованість облігацій дозволяє підвищити їх привабливість у колі покупців, оскільки дає можливість останнім придбати акції банку в найбільш вигідний момент. Власники облігацій ризикують менше ніж власники акцій, оскільки у випадку банкрутства комерційного банку кредиторам кошти повертаються раніше ніж звичайним акціонерам. Необхідно відрізняти кошти, що мобілізовані комерційним банком за допомогою облігацій, від внесків і депозитів. Якщо перші називаються в банківській практиці позиковими або запозиченими, то другі - залученими. При випуску облігацій банк відіграє активну роль, ініціатива випуску належить йому, у той час як при залученні внесків роль банку пасивна.

Комерційний банк може випускати облігації для залучення позикових коштів лише за умови повної сплати усіх випущених ним акцій. Реалізація облігацій може відбуватися або на основі їх продажу за договорами з покупцями, або шляхом обміну на раніше випущені облігації та цінні папери. Погашаються облігаційні позики комерційними банками після закінчення терміну обігу облігацій за їх номінальною вартістю. Банківські облігації в Україні не дістали розвитку. Причинами такого становища є їх незабезпеченість, нездатність нових банків довести статутні капітали до розмірів мінімальних вимог НБУ, фінансові труднощі, що виникли в більшості банків останнім часом, а також по суті відсутність вторинного ринку цінних паперів.

Одним із джерел поповнення ресурсів комерційного банку є міжбанківський кредит. Кредитними ресурсами торгують стійкі фінансове комерційні банки, у яких завжди є надлишок ресурсів. Ці банки для одержання прибутку прагнуть розмістити вільні ресурси в інших банках. Крім фінансової вигоди банки-кредитори одержують можливість встановлення ділових партнерських стосунків.

Терміни міжбанківських кредитів можуть бути різними — від 1 дня до 3−6 місяців. Процентна ставка за міжбанківськими кредитами, як правило, нижча ніж за кредитами, наданими господарникам, і пов’язана з обліковою ставкою НБУ.

Банки-позичальники залучають міжбанківський кредит для розширення своєї кредитної діяльності з клієнтами, а також у зв’язку з необхідністю регулювання банківської ліквідності. В Україні, в зв’язку з впровадженням електронних розрахунків, міжбанківське кредитування здійснюється шляхом прямих контактів між банком-кредитором і банком-позичальником. Кредитування здійснюється на договірних умовах на чітко визначений термін. Досить активно використовуються міжбанківські кредити терміном на 1 день, мета яких полягає у підтримці поточної ліквідності банку.

У договорі на міжбанківське кредитування, крім терміну, обумовлюється сума кредиту, рівень процентної ставки, порядок погашення. Звичайно при порушенні терміну погашення міжбанківського кредиту банк-кредитор передбачає своє право на безспірне списання боргу. Якщо банк, що запозичив кредитні ресурси, не може їх повернути в термін, то він купує гроші в іншому банку.

При укладанні договору на міжбанківський кредит банк-позичальник повинен повідомити банку-кредитору значення своїх економічних нормативів (платоспроможності, ліквідності).

Про розвиток міжбанківського кредитування в Україні свідчать такі дані:

Купувати і продавати кредитні ресурси можуть не тільки комерційні банки, але і їх відділення та філії. Проте це право реалізується тільки в системі одного банку, що має філіальну мережу.

Комерційні банки можуть запозичити кошти в Національному банку України шляхом одержання кредитів через закриті кредитні аукціони. Загальне керівництво і відповідальність за проведення кредитних аукціонів покладені на Аукціонний комітет, персональний склад якого визначається і затверджується правлінням НБУ. Єдиним продавцем кредитів на кредитному аукціоні є НБУ.

Висновки

комерційний банк капітал статутний Отже, формування банками кредитних ресурсів, а також їхнє використання зв’язане з функціями кредиту і насамперед з перерозподільною функцією. Перерозподільні процеси зв’язані з однієї сторони з акумуляцією кредитних ресурсів, а з іншого боку — з розміщенням їх у позички.

Важлива роль у управлінні банківськими ресурсами належить самим комерційним банкам. При цьому їм необхідно виконувати вимоги Національного банку України про дотримання комерційними банками встановлених економічних нормативів, а також проводити збалансовану пасивну й активну політику. Для того щоб мобілізувати тимчасово вільні кошти і перетворити їх у реальні кредитні ресурси, комерційні банки повинні здійснювати заходи, що стимулювали б залучення внесків і забезпечували б їх схоронність.

Комерційний банк повинний підтримувати визначене співвідношення між власними і залученими коштами. Надмірна наявність залучених коштів посилює ризик і підвищує потенційну загрозу неплатоспроможності комерційного банку, а також можливість залучення його під «контроль» інших комерційних банків і кредиторів, що може дозволити останнім впливати як на поточну діяльність, так і на проведення комерційним банком кредитної політики в цілому.

Список літератури

1. Конституція України, прийнята на п’ятій сесії Верховної Ради України 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

2. Аранчій, В. І. Гроші та кредит: навч. посіб. / В. І. Аранчій, Л. М. Бойко, Л. В. Черненко; Полтав. держ. аграр. акад. — Полтава: АСМІ, 2009. — 302

3. Глущенко, Світлана Василівна. Гроші та кредит: конспект лекцій / С. В. Глущенко; Нац. ун-т «Києво-Могилянська акад.». — К.: Вид. дім «Києво-Могил. акад.», 2009. — 85 с.: іл., табл.

4. Гриньова, Валентина Миколаївна. Гроші і кредит: підручник [для вищ. навч. закл.] / В. М. Гриньова, Ю. М. Великий, О. Ю. Проскура; М-во освіти і науки України, Харк. нац. екон. ун-т. — Х.: ІНЖЕК, 2012. — 310 с.: іл., табл.

5. Гроші та кредит: підруч. [для студ. вищ. навч. закл.] / І. О. Лютий, Н. І. Версаль, О.В. Любкіна, О. Д. Рожко; [за заг. ред. І. О. Лютого]; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — К.: ВПЦ «Київ. ун-т», 2010. — 559 с.

6. Гроші та кредит: підручник / [С.К. Реверчук та ін.]; за ред. С. К. Реверчука. — К.: Знання, 2011. — 382 с.

7. Добросердова, Т.О. Гроші, грошовий обіг та кредит: Навч. посіб. для студ. вищ. навч. закл. / Добросердова Т. О., Кардашова Т. М.; Азов. регіон. ін-т упр. при Запоріз. держ. ун-ті. — Бердянськ: [ТОВ «Будинок техніки плюс"], 2002. — 109 с.: табл.

8. Івасів, Богдан Степанович. Гроші та кредит: Підручник / Нац. банк України. Терноп. акад. нар. госп-ва. — [2-е вид., змін. і допов.]. — Т.: Карт-бланш, 2005. — 527 с.: іл., табл

9. Колесніченко, Вікторія Федорівна. Гроші та кредит: навч. посіб. у схемах і табл. / Колесніченко В.Ф., Омельченко О.І.; М-во освіти і науки України, Харк. нац. екон. ун-т. — Х.: Вид. ХНЕУ, 2008. — 159 с.: табл.

10. Колотуха, Сергій Миколайович. Гроші та кредит: навч. посіб. / С. М. Колотуха, С. А. Власюк. — К.: Знання, 2012. — 495 с.

11. Обушний, Сергій Миколайович. Методичні рекомендації до вивчення курсу «Гроші та кредит» / Обушний С. М.; Київ. ун-т ім. Б. Грінченка, Ін-т лідерства та соц. наук. — К.: Київ. ун-т ім. Б. Грінченка, 2012. — 31 с.: табл.

12. Коваленко, Л.О. Гроші та кредит: Навч. посіб. / Коваленко Л. О., Кичко І.І., Ніколаєнко Ю.В.; [Редкол.: Суховірський Б.І. (голова) та ін.]. — Чернігів: [Ін-т змісту і методів навчання: Черніг. держ. ін-т економіки та упр.], 1998. — 170 c.: табл.

13. Колесніченко, Вікторія Федорівна. Гроші та кредит: Конспект лекцій / Харк. нац. екон. ун-т. — Х., 2007. — 207 с.: іл., табл

14. Колодізєв, Олег Миколайович. Гроші і кредит: підручник / О.М. Колодізєв, В.Ф. Колесніченко. — К.: Знання, 2010. — 613

15. Коритько, Тетяна Юріївна. Гроші та кредит: курс лекцій у схемах і таблицях / Т. Ю. Коритько, С.Ю. Саплін; М-во освіти і науки України, Донбас. держ. машинобудів. акад. — Краматорськ: ДДМА, 2010. — 67 с.: табл.

16. Наумов, Андрій Федорович. Гроші та кредит: в Україні і міжнародній економіці (теорія, практика): навч. посіб. [для студ. вищ. навч. закл.] / А. Ф. Наумов. — 2-ге вид., випр. і доповн. — Миколаїв: Швець В. Д., 2013. — 295 с.: іл., табл.

17. Чуб, Олена Олександрівна. Гроші та кредит: інтеракт. методи викладання дисципліни: навч. посіб. / О. О. Чуб; М-во освіти і науки України, Держ. вищ. навч. закл. «Київ. нац. екон. ун-т ім. В. Гетьмана». — К.: КНЕУ, 2009. — 324 с.