Договір довічного утримання

1. Проблеми теорії та практики застосування договору довічного утримання

Договір довічного утримання — усталена договірна конструкція в цивільному праві України. З прийняттям Цивільного кодексу України договір довічного утримання (догляду) зазнав значного оновлення в правовому полі. Однак практика застосування чинного законодавства породжує низку питань, які потребують свого теоретичного обґрунтування та законодавчого вирішення. Їх дослідження з огляду на практику застосування є актуальним.

Із визначення цього договору за ст. 744 ЦКУ та з аналізу інших правових норм, розміщених у главі 57, випливає, що, по-перше, знято раніше чинні за ЦК 1963 р. обмеження щодо суб'єктного складу договору; по-друге, значно розширене коло об'єктів, щодо яких можливе укладення договору довічного утримання; по-третє, чіткіше врегульовано правові наслідки розірвання договору тощо.

У Цивільному кодексі УСРР 1922 р. не було норм про довічне утримання (догляд). У нотаріальній інструкції від 17 листопада 1928 р. зазначалося, що у договорі дарування міг бути включеним обов’язок особи, яка одержала дар, утримувати дарувальника або третіх осіб до смерті (згодом ця норма була скасована) [1, с. 50]. У ЦК 1963 р. норми, присвячені правовому регулюванню договірних відносин з довічного утримання, структурно розміщувалися в системі норм, що врегульовували надання послуг. За ЦКУ, у системі норм, що регулюють відносини з передання майна у власність. Беручи за основу вихідний критерій, а саме юридичні наслідки укладення договору, цей договір не можна однозначно віднести до конкретної групи договорів: чи то до групи договорів про надання послуг чи до групи договорів про передання майна у власність. Вникаючи в суть договірних відносин сторін, вважаємо, що основна мета укладення і виконання договору не зводиться лише до передання майна у власність набувачеві. Відчужувач за договором має основну мету — одержати догляд, утримання від особи, яка може їх надати як за матеріальними, так і за моральними критеріями (такі критерії є важливими саме для відчужувача). З позицій набувача його прагнення отримати майно у власність не може бути реалізоване без вияву волі, ініціативи відчужувача. Мета набувача в такому разі не є визначальним, спонукальним мотивом до укладення договору. Саме за цими моментами договір довічного утримання відрізняється від договору купівлі-продажу чи дарування. У договорах купівлі-продажу все-таки рушійним моментом до його укладення є мотиви покупця, інтерес якого безпосередньо спрямований на придбання майна у власність. Прагнення продавця — передати майно у власність не завжди зустрічають адекватне втілення, оскільки покупець (на ринку чи поза ринковими відносинами) може не проявити інтересу до такого майна. В договорі ж довічного утримання (догляду) головним чином саме відчужувач і його прагнення є визначальними, саме він обирає набувача. Якщо у договорі купівлі-продажу передання майна у власність є одним з елементів виконання договору і в сукупності з кореспондуючими обов’язками покупця з оплати майна веде до припинення договору шляхом його виконання, то в договорі довічного утримання навпаки, передання майна у власність набувачеві не веде до припинення договору. Це тільки початкова стадія формування взаємовідносин сторін. Отримавши майно у власність, набувач виконує свої обов’язки щодо надання утримання та догляду відчужувачу. Тобто з переданням майна у власність набувачеві ще не досягнута основна мета договору. Вона досягається в часі, впродовж якого відчужувач виконує свої зустрічні зобов’язання.

Саме під таким кутом зору розглядає природу договору довічного утримання (догляду) Ю. Космін [2, с 70]. І.В. Нестерова, наприклад, характеризує договір довічного утримання (догляду) як комплексний договір, оскільки, на її думку, його юридичним наслідком, з одного боку, є перехід права власності від відчужувача до набувача, а з іншого — виникнення у набувача обов’язку утримувати та (або) доглядати відчужувача довічно. Договір довічного утримання (догляду), на думку автора, слід розглядати як комплексний також тому, що він об'єднує утримання та догляд, які за своїм змістом не є тотожними зобов’язаннями та поняттями [3, с 158]. На складний (комплексний) характер мети договору довічного утримання звертає увагу і Р. А. Майданик. Мета договору передбачає надання майнового утримання в обмін на передачу титулу власника зобов’язаній особі. За своєю спрямованістю договір довічного утримання має дві взаємопов'язані цілі, які передбачають зміну власника майна і надання послуг з майнового утримання [4, с 336].

Питання про реальну чи консенсуальну природу договору довічного утримання в науковій літературі залишається спірним. У свій час консенсуальний характер договору довічного утримання обгрунтовував О.С. Іоффе [7, с. 300]. До введення в дію ЦКУ договір довічного утримання характеризувався виключно як реальний договір: момент укладення договору довічного утримання пов’язаний з переданням майна; договір є чинним з моменту його державної реєстрації і у цей самий момент до набувача переходить право власності на майно; передання майна не є обов’язком відчужувача і здійснюється на стадії укладення договору [8, с 343; 9, с. 486; 10, с. 444; 11, с. 157]. Наприклад, М. В. Скаржинський обгрунтовує консенсуальний характер договору довічного утримання [5, с. 15]. Наводилася позиція В.С. Єма в контексті проблематики характеру договору ренти: договір ренти (в тому числі і довічне утримання) є реальним договором у разі відчуження рухомого майна і консенсуальним — у разі відчуження нерухомого майна. Такої ж думки дотримується і Р. А. Майданик [4, с 348]. Однак, поділ договорів на реальні та консенсуальні не може залежати ні від виду майна, ні від способів його передання. О. М. Великорода вважає, що більш аргументованою є точка зору вчених, які вважають договір довічного утримання реальним. На його думку, цей договір є реальним, одностороннім, оплатним і алеаторним [12, с 13, 20]. А. Б. Гриняк погоджується з позицією представників концепції консенсуального характеру договору довічного утримання, однак застерігає, що цей договір може бути і реальним [13, с 14]. Керуючись принципом свободи договору, сторони можуть на власний розсуд визначити його природу. Оскільки законодавець, визначаючи поняття договору довічного утримання (догляду), застосовує словесну формулу «передає», що характерно для реальних договорів, то такий підхід має бути послідовно реалізований та виключати будь-які сумніви щодо природи цього договору. Конструкція договору довічного утримання як реального договору сприяє захисту інтересів більш слабкої сторони договору — відчужувача і в такий спосіб збалансовує, вирівнює статус сторін.

договір довічний утримання майновий спір

2. Судова практика вирішення спорів згідно договору довічного утримання

Сторони, відчужувач Х. і набувач У., уклали договір довічного утримання, який був посвідчений нотаріально та зареєстрований. За договором відчужувач передав у власність набувачеві двокімнатну квартиру, взамін чого набувач зобов’язувався утримувати відчужувача, а саме, як зазначалося в договорі, щомісячно виплачувати набувачу 800 грн., сплачувати комунальні платежі, купувати в міру необхідності верхній одяг та необхідні ліки. Невдовзі після посвідчення договору Х. дізнався, що У. вже раніше уклав договір довічного утримання, який було розірвано з ініціативи відчужувача і кілька років тому звертався за психіатричною допомогою. З цих міркувань Х. відмовився впустити У. в квартиру. У. звернувся до суду з позовом про усунення перешкод в користуванні майном, оскільки він є власником квартири і зареєстрував право власності у встановленому законом порядку. Суд, заслухавши пояснення сторін та оцінивши докази у справі, постановив рішення на користь набувача У., вказавши відчужувачу не чинити перешкод у користуванні квартирою набувачем У.

У такій та аналогічних справах судової практики суд виходив з безспірного факту, що договір є укладеним, оскільки нотаріальне посвідчення і державна реєстрація відбулися. Тому відчужувач зобов’язаний передати квартиру набувачу, тим більше, що його право власності вже зареєстроване. Той факт, що набувач ще фактично не приступив до виконання своїх обов’язків за договором, суд не оцінював. Які перспективи розвитку договірних відносин сторін, якщо рішення суду буде виконане відчужувачем добровільно або в примусовому порядку на випадок його відмови від виконання? Відчужувач однозначно буде шукати будь-які підстави для розірвання договору. А на вимогу відчужувача договір може бути розірваний лише у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків. Навіть, якщо набувач і виконуватиме взяті на себе обов’язки за договором, довірчий характер договору порушено. А саме такий довірчий характер особливо в цьому договорі, має визначальне значення для відчужувача. Маючи пряму законодавчу вказівку про реальний характер договору довічного утримання, а не одну лише словесну форму «передає», суд міг би констатувати, що договір не укладено. Відчужувач не вчинив завершального для укладення договору кроку — не передав майно. Отже, судова практика не звертає увагу на законодавчу дефініцію реального характеру договору довічного утримання і теоретичні дискусії з цього приводу, а керується положеннями ст.ст. 334, 640, відсилачної норми ст. 748 ЦКУ і вирішує спір, виходячи з консенсуальності договору. Питання про соціальну справедливість такого і аналогічних рішень залишається риторичним.

Договір довічного утримання є односторонньо зобов’язуючим, оскільки набувач за цим договором наділений лише обов’язками з утримання відчужувача, а відчужувач має право вимагати надання такого утримання і не несе жодних обов’язків за договором. В юридичній літературі висловлена позиція, що цей договір слід вважати взаємним, оскільки набувач має право вимагати його розірвання [11, с. 157]. Однак, видається, що право вимагати розірвання договору надане будь-якій його стороні (ст. 651 ЦКУ). Для договору довічного утримання право сторін на його розірвання визначене прямою вказівкою ст. 755 ЦКУ. Тому не зовсім справедливо розцінювати право набувача на розірвання договору як таке, що випливає із самого договору. Законодавче закріплення такого права не впливає на характеристику договору довічного утримання як односторонньо зобов’язуючого.

Договір довічного утримання є відплатним. За цим договором набувач отримує у власність майно, вартість якого на момент укладення договору відома. Натомість вартісний вираз утримання, що буде надаватися набувачем відчужувачу за договором, не може бути точно відомий, визначений. Адже неможливо визначити строк дії договору. Існування договірних відносин за нормального перебігу обумовлене моментом смерті відчужувача (довічне утримання!). Тому з огляду на цю обставину договір довічного утримання відносять до алеаторних (ризикових) договорів. Аналізуючи природу названого договору, О.С. Іоффе вказував на такі його юридичні особливості, як тривалість і алеаторність. Така характеристика договору підтримується багатьма науковцями. Договір довічного утримання є абсолютно або імперативно алеаторним (ризиковим), оскільки закон не допускає укладення на визначений строк чи визначеного вимогою відчужувача договору довічного утримання [4, с 340]. Також цей договір має притаманні йому ознаки фідуціарності - особливий довірчий характер відносин сторін.

Цей договір триваючий, оскільки зберігає силу до моменту смерті відчужувача і вимагає систематичного виконання набувачем своїх обов’язків (надання матеріального забезпечення в натурі у вигляді житла, харчування, необхідної допомоги тощо). Велике значення, мають також і моральні взаємовідносини, адже поняття «утримання», очевидно, охоплює не тільки натуральний його вираз. Тому законодавець повинен надати право відчужувачу розірвати договір у разі недотримання моральних норм набувачем.

З огляду на специфіку оцінки відплатності в договорі довічного утримання дещо спірним є твердження, що у зв’язку з визнанням довічного утримання не ціною переданого майна, а своєрідним зустрічним наданням, зазначений договір має розглядатися самостійним договірним типом з передачі майна у власність безоплатно, на який поширюються загальні положення про дарування (а не про купівлю-продаж) [4, с 341]. Адже від того, що зустрічний еквівалент не визначений в обмін на передане у власність майно, вартість якого відома, природа договору як відплатного аж ніяк не змінюється.

Момент виникнення права власності на майно, передане за договором довічного утримання (догляду), визначається за правилами ст. 334 ЦКУ, про що прямо зазначено у відсилочній нормі ст. 748 ЦКУ. Оскільки договір довічного утримання (догляду) є реальним, то передання майна здійснюється на стадії його укладення. Підхід до вирішення питання про момент виникнення права власності за нотаріально посвідченими договорами чи договорами, які підлягають державній реєстрації, свідчить про те, що законодавець не надає жодного правового значення факту передання майна. Такий підхід є невірним, хоча зручним для практичного застосування. Момент виникнення права власності формалізовано. Незалежно від фактичних дій сторін, набуття права власності за всіма договорами, що підлягають нотаріальному посвідченню та/або державній реєстрації, пов’язується з моментами публічного засвідчення своїх намірів.

Практика укладення і виконання договорів довічного утримання свідчить, що фізичне передання у власність майна за договором може взагалі не здійснюватися. Набувач набуває право власності на майно, зокрема нерухоме майно, але договором не передбачається умова про його вселення чи взагалі про спільне проживання з відчужувачем. У контексті дослідження договірних відносин сторін за цим договором не слід змішувати набуття права власності на майно, що передається за договором, з фактом його фізичного вручення набувачеві. В такому разі відчужувач передає набувачеві право власності на житловий будинок, квартиру або інше майно, а не у власність саме майно. Саме за цим договором маємо справу з абстрагованим правом власності на майно (зокрема це стосується нерухомого майна). Набувач є юридичним власником такого нерухомого майна, але залежно від умов договору може фізично ним не володіти, не користуватися і розпоряджається з врахуванням обтяжень, встановлених нормами ст. 754 ЦКУ. Адже цей договір не переслідує єдиної мети — передання майна у власність. Вияв волі відчужувача все ж превалює, хоча інтереси обох сторін взаємопов'язані і реалізуються в рамках єдиної договірної конструкції.

Так, позивач гр. К. подав до суду позов про виселення відповідача гр. М. з квартири без надання іншого житла, а відповідач заявив зустрічний позов про визнання недійсним договору довічного утримання, укладеного між позивачем гр. К. і гр. О. Судом встановлено, що між ними. 16 серпня 1996 р. було укладено договір довічного утримання. За умовами договору відчужувач передавав набувачеві у власність квартиру, а набувач зобов’язувався утримувати відчужувача шляхом надання грошових коштів. 27 квітня 1999 р. гр. О. склав заповіт, за яким все належне йому майно заповідав відповідачу за первісним позовом — гр. М. Суд вірно розцінив, що на момент виникнення правовідносин сторін з договору довічного утримання за ЦК 1963 р. гр. К. набув право власності на квартиру, хоча саме право було зареєстроване лише 8 червня 2005 р. За життя відчужувача жодна зі сторін договору не заявляла вимоги про його розірвання, зміну чи припинення. Тому квартира не може включатися до складу спадщини. Отже, суд не знайшов достатніх підстав для визнання договору довічного утримання недійсним. Захищаючи право власності набувача — гр. К, суд, зокрема, відзначив, що право власності набуте ним правомірно, відповідач за первісним позовом гр. М. чинить перешкоди в користуванні квартирою, а тому власник має право вимагати їх усунення.

Отже, у наведеному прикладі фізичне передання квартири у власність не здійснювалося, оскільки сторони і не переслідували такої мети. Суд правильно розцінив, що право власності у набувача виникло. Чи можливо, оцінюючи договір як реальний, ставити питання про те, що договір не укладений, оскільки передання майна не відбулося? Очевидно, ні, оскільки сторони і не мали наміру здійснювати фізичне передання майна. Більше того, на погоджених в договорі умовах набувач приступив до виконання своїх обов’язків і відчужувач приймав таке виконання як належне. Право власності набувача оспорювалося не контрагентом з договору, а спадкоємцем за заповітом. Оцінюючи обставини справи, суд дійшов правильного висновку про те, що квартира є об'єктом права власності набувача за договором і тому не може включатися до складу спадщини відчужувача.

Враховуючи специфіку договірних відносин, законодавець встановлює певні обмеження щодо здійснення права власності набувачем. Набувач не має права до смерті відчужувача продавати, дарувати, міняти майно, укладати щодо нього договір застави, передавати його у власність іншій особі на підставі інших правочинів. Інструкція про порядок вчинення нотаріальних дій нотаріусами України встановлює, що при посвідченні договору довічного утримання (догляду) накладається заборона відчуження майна в установленому порядку, про що робиться напис на всіх примірниках договору (п. 85). Але передання майна у заставу не є способом його відчуження, оскільки застава не веде до зміни власника. Тому заборона повинна поширюватися не тільки на випадки відчуження майна, а й на передання його у заставу. Положення Інструкції в цій частині мають бути уточненими.

Майно, передане за договором довічного утримання, не може бути предметом стягнення за боргами набувача. Таке правило встановлене в інтересах відчужувача майна, оскільки при розірванні договору у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов’язків за договором, відчужувач згідно з нормою ст. 756 ЦКУ набуває право власності на майно, яке було ним передане і має право вимагати його повернення. Тому важливо, щоб таке майно зберігалося в натурі впродовж усього строку дії договору. В контексті аналізу особливостей видів забезпечення виконання зобов’язань набувача за цим договором можливим є врахування тих підходів, що стосуються договору ренти. Зокрема, можливість встановлення неустойки на випадок невиконання чи неналежного виконання набувачем своїх обов’язків за договором.

Як свідчить практика укладення таких договорів, а також судова практика вирішення спорів з них сторони зазвичай не вдаються до конкретизації поняття «догляд», «утримання», а обмежуються загальними вказівками у договорі про те, що набувач зобов’язується сплачувати відчужувачу періодичні платежі та надавати періодичне натуральне утримання (продукти харчування, ліки, сплачувати комунальні послуги тощо). В тих же випадках, коли набувачами за договором є юридичні особи, у договорі зазначається тільки грошова сума, яка підлягає періодичній виплаті на користь відчужувача, оскільки юридична особа за своєю суттю не здатна здійснювати догляд за відчужувачем. А тому встановлення права на стягнення неустойки у разі прострочення виконання обо’язку щодо надання грошового утримання, догляду в інших формах сприятиме стабільності відносин сторін та надійному захисту інтересів більш слабкої сторони договору, якою є відчужувач. Щодо договору довічного утримання (догляду) не йдеться про встановлення процентів за прострочення виплати, як це має місце в договорі ренти. Власне тут можливо встановити неустойку у відсотках чи в частковому виразі від суми періодичного утримання, обсяг якого зазначено у договорі. У тих же випадках, коли договором визначене надання догляду шляхом виплати періодичних грошових платежів, можливе встановлення права відчужувача на стягнення процентів за прострочення виплати, аналогічно до ст. 756 ЦКУ. Адже має місце грошове зобов’язання, що виникло з договору і має виконуватися набувачем на користь відчужувача. У такому разі можуть бути застосовані і норми ст. 536 ЦКУ.

3. Підстави припинення договору довічного утримання

У ст. 755 ЦКУ наводяться підстави припинення договору довічного утримання, що зумовлює зміни правового режиму майна. Отже, договір довічного утримання може бути розірваний за рішенням суду на вимогу відчужувача або третьої особи, на користь якої він був укладений, у разі невиконання або неналежного виконання набувачем своїх обов’язків незалежно від його вини; на вимогу набувача договір може бути розірваним з будь-яких підстав. При розірванні договору довічного утримання (догляду) з підстав і в порядку, встановленому ст. 755 ЦКУ, може бути змінений і правовий режим майна, переданого згідно з договором у власність набувачеві. У разі розірвання договору у зв’язку з невиконанням або неналежним виконанням набувачем обов’язків за договором, відчужувач набуває права власності на майно, яке було ним передане, і може вимагати його повернення (ч. 1 ст. 756 ЦКУ). Тобто, право власності поновлюється у відчужувача, а тому має пройти державна реєстрації поновленого права.

У ч. 1 ст. 756 ЦКУ передбачено, що витрати, зроблені набувачем на утримання та (або) догляд відчужувача, не підлягають поверненню. Такий досить суворий правовий підхід додатково стимулюватиме набувача добросовісно виконувати свої обов’язки за договором. У разі розірвання договору у зв’язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, суд може залишити за набувачем право власності на частину майна, з урахуванням тривалості часу, протягом якого він належно виконував свої обов’язки за договором (ч. 2 ст. 756 ЦКУ). Введення такої норми має позитивний характер, оскільки спрямоване на захист інтересів добросовісних набувачів за договором. Однак за конкретних життєвих обставин режим спільної часткової власності для колишніх сторін договору може виявитися доволі проблематичним. Тому як альтернатива такому правовому наслідку на законодавчому рівні доцільно було б передбачити і можливість відшкодування набувачеві понесених витрат. Коли відчужувачами за договором довічного утримання могли бути лише непрацездатні за станом здоров’я або за віком особи, таке правило явно суперечило б меті договору. Тепер, коли знято обмеження щодо суб'єктного складу договору, суд з врахуванням конкретних обставин справи на випадок розірвання договору у зв’язку з неможливістю його подальшого виконання набувачем з підстав, що мають істотне значення, міг би присуджувати такому набувачеві часткове відшкодування понесених витрат.

Висновки

Договір довічного утримання (догляду) є реальним, односторонньо зобов’язуючим, відплатним, алеаторним, триваючим, з особливо довірчим характером. Цей договір спрямований на передання майна у власність і разом з тим поєднує в собі й інші інтереси сторін, повязані з доглядом. Пропозиції, сформульовані в результаті проведеного дослідження, дадуть змогу досягнути ефективнішого рівня правового регулювання.

Використані джерела

1. Нотаріат УРСР: зб. зак. актів і відом. мат. з нотаріату, чинних на 1 травня 1938 р. / упоряд. А. Д. Каплан, А.В. Данішевський. — К., 1938.

2. Космін Ю. Договір довічного утримання / Ю. Космін // Право України. — 2000. — № 2. — С. 69−71.

3. Нестерова І.В. Договір довічного утримання (догляду) за цивільним законодавством України / І.В. Нестерова // Держава та регіони. Серія: Право. — 2005. — № 2. — С. 158−159.

4. Майданик Р. А. Аномалії в цивільному праві України / Р.А. Майда-ник. — К.: Юстиніан, 2007.

5. Скаржинський М. В. Житло як об'єкт цивільно-правових відносин: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец. 12.00.03 «Цивільне право» / М. В. Скаржинський. — К., 2006.

6. Галянтич Житлове право України: павч. посібник / М. К. Галянтич. — К.: Юрінком Інтер, 2007.

7. Иоффе О. С. Обязательственное право / О. С. Иоффе. — М.: Юрид. лит., 1975.

8. Советское гражданское право / под ред. В. Ф. Маслова и О. А. Пушкина. — К., 1983.

9. Гражданский кодекс Украинской ССР: науч.-практ. комментарий. — К., 1981.

10. Харитонов Е. О. Гражданское право / Е. О. Харитонов, Н.А. Саниах-метова. — К., 2001.

11. Цивільне право України: підручник: у 2-х кн. / за ред. О. В. Дзери, Н.С. Кузнєцової. — К.: Юрінком Інтер, 1999. — Кн. 2. — 320 с.

12. Великорода Договір довічного утримання.: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец.12.00.03 «Цивільне право» / О. М. Великорода. — К., 2006.

13. Гриняк А. Б. Цивільно-правовий договір як підстава виникнення права спільної власності фізичних осіб: автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. юрид. наук: спец.12.00.03 «Цивільне право» / А. Б. Гриняк. — К., 2007.

14. Див.: Єдиний державний реєстр судових рішень України.