Основний зміст дисертації

У вступі подано обґрунтування актуальності та новизни дослідження, сформульовано мету та дослідницькі завдання дисертації, окреслено хронологічні та територіальні межі, практичне значення та апробацію результатів дослідження.

Перший розділ «Стан дослідження ногайської проблематики» складається з трьох підрозділів. У першому висвітлено історіографію питання. З’ясовано, що початкові спроби дослідження історії ногайців здійснювалися на замовлення російського уряду. Їх представлено працями В. Бакуніна Выписка (краткая), сочиненая секретарем Бакуниным о нагайцах: с которых времен они в российском подданстве, и о разделении их на аулы, и о присвоении их калмыками // Архів зовнішньої політики Російської імперії. — Ф.127. «Ногайские дела». 1736 р. — Оп.1. — Спр.1. — 4 арк.; Описание калмыцких народов, а особливо из них Торгаутского и поступок их ханов и владельцов, сочиненое статским советником Васильем Бакуниным, 1761 года // Красный архив. Исторический журнал. — Т.3 (94). — М.: Соцэкгиз, 1939. — С.192−254; Т.5 (96). — С. 196−220. та В.М. ТатіщеваТатищев В. Н. Записки. Письма. 1717 — 1750 гг. — М.: Наука, 1990. — 438 с.; Татищев В. Н. Избранные произведения. — Л.: Наука, 1979. — 467 с., котрі були російськими урядовцями і виконували службові обов’язки в Астраханській губернії, на теренах якої ногайці утворилися як етнос і тривалий час перебували. Особливість їхніх праць полягала у практичному спрямуванні дослідження, обумовлене потребами управління поволзьким регіоном. Разом з тим, працям В. Бакуніна і В. Татіщева властиві прагматизм і раціоналізм, що загалом характеризують історіографію XVIII ст.

Для В. Бакуніна і В. Татіщева не було сумніву в тому, що ногайці «одвічно» жили у поволзьких степах і мігрували саме звідти до інших територій, зокрема до степового Причорномор’я. Втім на початку ХІХ ст. сформувалась інша концепція, що стверджувала про автохтонне походження причорноморських ногайців. Її започатковано М. М. Карамзиним, який ув’язав етнонім ногайців з еміром Західного улусу Золотої Орди Ногаєм (друга половина ХІІІ ст.) і дійшов висновку про те, що їх початковий етноґенез відбувався у Північно-Західному Причорномор'ї Карамзин Н. М. История государства Российского. — Т.IV. — CПб.: тип. Суворина, 1889. — 266 с. Це твердження з часом перетворилося на усталену історіографічну традицію, широко представлену в сучасній науковій літературі.

Науковий інтерес до локальної групи причорноморських ногайців виникає на початку ХІХ ст. У дослідженні «ногайської цивілізації» Дегурова (De Gouroff) (1816) вперше спеціально розглянуто ногайців, поселених російським урядом біля р. Молочної у 1790 році De Gouroff. De la civilization des Tatars Nogais dans le midi de la Russia europeene. — [Харків], 1816. — Р.81. Актуалізації проблематики причорноморських ногайців сприяла й праця Корніса з висвітленням історії й повсякденного побуту приазовських ногайців Корнис. Краткий обзор положения ногайских татар, водворенных в Мелитопольском уезде Таврической губернии // Телескоп. — Ч. ХХХІІІ. — М.: тип. Н. Степанова, 1836. — С. 3−23, 210−230, 269−297.

У науковому доробку А.О. Скальковського помітне місце відведено і ногайцям Скальковский А. А. Хронологическое обозрение истории Новороссийского края. 1730 — 1825. — Ч.І. — Одесса, 1836. — С.5; Скальковский А. Опыт статистического описания Новороссийского края. — Ч.I. — Одесса, 1850. — С.294−295; Скальковский А. О ногайських колониях в Таврической губернии // Памятная книга Таврической губернии. — Вып. І. — Симферополь, 1867. — С.358−398; Скальковский А. О ногайських колониях в Таврической губернии // Памятная книга Таврической губернии. — Вып.І. — Симферополь, 1867. — С.363. Він обійшов увагою автохтонну теорію походження ногайців, а їх початковий етноґенез пов’язав із Поволжям, вважаючи, що більша частина ногайців потрапила до Причорномор’я в наслідок міграцій. Однак сам процес міграцій уявлявся ним як одноразовий акт, що стався наприкінці XV ст. А. О. Скальковський виступив з апологією політики російського уряду щодо тюркомовного населення Північного Причорномор’я, простежуючи у діях російського уряду наступ «цивілізації» на «дикість». Причорноморські степи, за А. Скальковським, до кінця XVIII cт. залишалися поза цивілізацією, а відтак — Росія лише займала порожню землю, не завойовувуючи і не руйнуючи місцеві господарські, політичні та культурні уклади. Та на загал, дослідження А. Скальковського з ногайської проблематики стали цінним науковим здобутком, адже завдяки його напрацюванням дослідження історії причорноморських ногайців було вперше поставлено на чітку документальну основу. Цей напрям знайшов продовження у О. Сергєєва Сергеев Ал[ександр]. Ногайцы на Молочных водах (1790−1832 г.). Исторический очерк // Известия Таврической ученох архивной комиссии. — Т.48. — 1912. -С. 1−144. У його праці наявно багато компілятивних запозичень і наслідування висновкам А. Скальковського, однак внеском цього дослідника було уведення до наукового обігу матеріалів Ногайської експедиції (канцелярії) і докладне висвітлення господарського та соціального життя причорноморських ногайців у першій третині ХІХ ст.

Дослідження російського сходознавця В. Д. Смирнова історії Кримського ханства Смирнов В. Д. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты до начала XVIII века. — СПб, 1887. — С. 6, 157−198, 296; Смирнов В. Крымское ханство под верховенством Отоманской Порты в XVIII в. до присоединения его к России // Записки Одесского общества истории и древностей. — Т.15. — Одесса, 1889. — С. 152−403; Смирнов В. Крымско-ханские ярлыки. — Симферополь: тип. Таврического губернского правления, 1913. — 39 с. дозволили виявити складний комплекс взаємин кримських татар і ногайців, висвітлити політичні умови міграцій останніх до Північного Причорномор’я. За його висновками, ногайські орди не стали органічною часткою Кримського ханства, однак завжди виступали важливим фактором його політичного життя. Дослідник, використовуючи широке коло східних джерел, докладно прослідкував роль ногайців у політичній історії Кримського ханства від XVI до кінця XVIII ст. Окремі аспекти історії причорноморських ногайців висвітлив Д.І. Яворницький, якого ногайці цікавили здебільшого як іншоетнічне довкілля запорожцівЯворницький Д.І. Історія запорозьких козаків у трох томах. — Т.1. — К.: Наукова думка, 1990. — С.391.. Однак Д. Яворницький не подав аргументованого бачення проблеми походження ногайців; хибно висвітлив хронологію, умови і напрямки їх міграцій, не розкривши особливостей господарства та соціальної організації ногайських орд. Утім вагомим внеском Яворницького у дослідження з ногайської проблематики було накопичення фактичного матеріалу і введення до наукового обігу величезної кількості архівних джерел.

Таким чином, до початку ХХ ст. історія ногайців була висвітлена у незначних фрагментах. При цьому причорноморські ногайці не були означені в якості окремої локальної групи ногайського етносу і не співставлені з іншими локальними групами ногайського етносу — поволзькими й північнокавказькими ногайцями, проблематика історії яких активно розроблялася П. Небольсіним Небольсин Павел. Очерки Волжского низовья. — Спб.: тип. МВД, 1852. — С.78., Є. ПеретятковичемПеретяткович Г. [Е.И.]. Поволжье в XV и XVI веках (очерки из истории края и его колонизации). — М.: тип. И. К. Грачева, 1877. — 334 с.; Перетяткович Е. И. Поволжье в XVII и начале XVIII в. Очерки из истории колонизации Низовья // Записки императорского Новороссийского университета. — Т.34. — Одесса, 1882. — Отделение ІІІ. — С.1−404., С. В. Фарфоровським Фарфоровский С. В. Ногайцы Ставропольской губернии. Историко-этнографический очерк. — Тифлис: тип. К. П. Козловского, 1909. — 34 с. та І.Л. Щегловим Щеглов И. Л. Трухмены и ногайцы Ставропольской губернии. Материалы по изследованию полевого и скотоводческого хозяйства в Трухменской и Ачикулакской степи. — Т.1. Бюджеты трухмен и ногайцев. — Ставрополь, 1910. — 559 с. Праці цих авторів підвели підсумок дослідженням ногайської проблематики у дореволюційній російській історіографії.

В українській історіографії ХХ ст. спеціальні дослідження з ногайської проблематики представлено працями О. Варнеке, який зосередив увагу на питаннях соціально-економічних відносин та класової боротьби причорноморських ногайців на початку ХІХ ст. Варнеке О. Клясова боротьба серед ногайців на початку ХІХ ст. // Східній світ. — № 3 (12). — 1930. — Харків. — С. 157; Варнеке О. До соціяльно-економічної історії таврійських ногайців // Східній світ. — № 3 (9). — 1929. — Харків. — С. 141. Однак на початку 1930 років діяльність тюркознавчих центрів в Україні та Російській Федерації припиняється. У зв’язку з репресіями національної інтелігенції в Татарській та Кримській АРСР у 1930;х роках, депортацією кримських татар у 1944 р., проблематика історії тюркомовних народів потрапила під жорстку ідеологічну цензуру і травалий час визнавалася неактуальною.

Вихід фундаментальної праці О. А. Новосельського Новосельский А. А. Борьба Московського государства с татарами в первуй половине XVII в. — М.-Л.: изд-во АН СССР, 1948. — 447 с. сприяв актуалізації вивчення ногайської проблематики. Цей дослідник охарактеризував обставини утворення ногайської держави в степах Нижньої Волги під час розпаду Золотої Орди, висвітлив політичну організацію Ногайської Орди та її соціальну структуру, а також докладно проаналізував процес формування окремих ногайських орд в результаті розпаду Ногайської Орди у середині XVI ст. та дослідив хронологію і напрямки міграцій ногайців у другій половині XVI — першій половині XVII cт. На величезному фактичному матеріалі О. Новосельський з’ясував, що ногайці потрапили до Північного Причорномор’я з Поволжя у результаті міграцій, зумовлених розпадом єдиної Ногайської Орди. Напрям, окреслений О. Новосельським, отримав підтримку і поглиблену розробку у Б.-А.Б. Кочекаєва Кочекаев Б. Б. Социально-экономическое развитие ногайского общества и административно-колониальное управление ногайцами в ХІХ — начале ХХ веков: Автореф. дис… канд. ист. наук. — Алма-Ата, 1969. — 30 с.; Кочекаев Б. Б. К вопросу о характере и сущности патриархально-феодальных отношений у кочевых народов // История горских и кочевых народов Северного Кавказа. — Вып.2. — Ставрополь: Ставропольский госпединститут, 1976. — С. 122−129; Кочекаев Б. Б. Классовая структура ногайского общества в ХІХ — начале ХХ векав. — Алма-Ата: Казахский гос. университет им. С. М. Кирова, 1969. — 60 с; Кочекаев Б. Б. Классовая структура ногайського общества в ХІХ — начале ХХ векав. — Алма-Ата: Казахский гос. университет им. С. М. Кирова, 1969. — 60 с.; Кочекаев Б.-А.Б. Ногайско-русские отношения в XV—XVIII вв. — Алма-Ата: Наука, 1988. — 272 с.

Упродовж 1970;80-х років ногайська проблематика ґрунтовно дисертаційними дослідженнями, підготовленими у науково-дослідних центрах Російської Федерації: Москви, Ленінграду (Санкт-Петербургу), Махачкали. У спектр дослідницьких інтересів потрапляють аспекти історії, етнографії, правової організації ногайців Нижнього Поволжя та Північного Кавказу Керейтов Р. Х. Семья и брак у кубанских ногайцев в прошлом и настоящем. Дисс… канд. ист. наук. — М.: МГУ, 1973. — 209 с.; Поноженко Е. А. Общественно-политический строй Ногайской Орды в XV — середине XVII вв. Дисс… канд. юр. наук. — М.: МГУ, 1977. — 200 с.; Поноженко Е. А. Маслагатный суд и судебный процесс у ногайцев в XVIII—XIX вв. // Вестник МГУ. Серия ХІІ. Право. — 1976. — № 3. Май-июнь. — С.70−76; Поноженко Е. А. Общественный строй ногайцев в XV — середине XVII в. // Вестник МГУ. Серия ХІ. Право. — 1977. — № 4. Июль-август. — С.92−96; Викторин В. М. Социальная организация и обычное право ногайцев Нижнего Поволжья (XVIII — нач. ХХ вв.). Дис… канд. ист. наук. — Л.: ЛГУ, 1985. — 225 с.; Кидырниязов Д. С. Русско-ногайские отношения в XVIII веке. Дис… канд. ист. наук. — Махачкала, 1988. — 182 с.; Кидырниязов Д. С. Ногайцы в XV — XVIII вв. (Политические, экономические и культурные аспекты взаимоотношений с сопредельными странами и народами). Дис… д-ра. ист. наук. — Махачкала: Институт истории, археологии, этнографии Дагестанск. научного центра РАН, 2001. — 294 с., підготовлено монографії, присвячені дослідженню духовної та матеріальної культури ногайців Жирмунский В. М. Тюркский героический эпос. — Л.: Наука, 1974. — 725 с. Гаджиева С. Ш. Материальная культура ногайцев в XIX — ХХ в. — М.: Наука, 1976. — С.220−224. Спільною рисою цих досліджень було визначення суспільного ладу традиційного ногайського суспільства як феодального, постулювання прогресивного значення інкорпорації ногайців до Російською імперією. Разом з тим, першорядна увага надавалася тим регіонам, де ногайці компактно проживають і до теперішнього часу — у Поволжі і Північному Кавказу, однак причорноморський регіон не викликав спеціального зацікавлення.

У процесі розпаду СРСР помітно активізувалися процеси етнічної самоідентифікації ногайців, зросла їх історична самосвідомість. Це знайшло відображення у проведенні першої всесоюзної конференції, присвяченої історії ногайців Историко-географические аспекты развития Ногайской Орды: Сб. ст. / Под ред. С. Г. Агаджканова и др. — Махачкала: ИЯЛИ им. Г. Цадасы, 1993. — 151 с. На теперішній час інтерес істориків Російської Федерації до ногайської проблематики помітно зростає, що пов’язано з гострою актуальністю національного питання на Північному Кавказі. За останні 15 років в Російської Федерації захищено дві докторські та три кандидатські дисертації, в яких розглядаються головним чином північнокавказькі ногайці. Синтетичне узагальнення напрацювань з ногайської проблематики представлено ґрунтовною монографією В. В. Трепавлова, присвяченою історії Ногайської Орди Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. — М.: Восточная литература, 2002. — 752 с., в якій серед решти аспектів досліджено формування і міграції етнографічних груп ногайців — Єдисанської, Єдичкульської та Джембуйлуцької ордам.

На сьогодні в Україні стан розробки ногайської проблематики перебуває на стадії формування наукового інтересу. Помітній акуалізації дослідження причорноморських ногайців сприяли праці А. О. Добролюбського Добролюбский А. О. Кочевники Северо-Западного Причерноморья в эпоху средневековья. — К.: Наукова думка, 1986. — 140 с.; Добролюбский А. О. Кочевники на Юго-Западе СССР в Х-XVIII веках (историко-археологическое исследование). Автореф. дис… д-ра ист. наук. — М.: МГУ, 1989. — 28 с.; Добролюбський А. О., Смирнов І.О. Утворення Буджацької орди (друга половина XVI — перша половина XVII ст.) // Заселення півдня України: проблеми національного та культурного розвитку. Наукові доповіді. Міжнародна науково-методична конференція. Херсон, 21−24 травня 1997 р. — Ч. І. — Херсон, 1997. — С. 89−90., котрий на багатому археологічному матеріалі відтворив хронологію і територію розселення тюркомовних кочівницьких етносів Північного Причорномор’я упродовж Х-XVIII ст. Дисертаційні дослідження Ю. О. Гомана та І.О. Смирнова Гоман Ю. О. Походження та етнополітичний розвиток причорноморських ногайців XIII-XVI ст. Автореф. дис… канд. іст. наук. — К.: КНУ, 2002. — 20 с.; Смирнов І.О. Кочове населення на південному заході України (кінець ІХ — перша половина XVII ст.). Автореф. дис… канд. іст. наук. — Одеса: ОДУ, 1999. — 20 с. торкаються окремих аспектів історії причорноморських ногайців і не охоплюють усього комплексу, пов’язаного з походженням, міграціями, підпорядкуванням Кримському ханству й обставинами входження ногайських орд Північного Причорномор’я до складу Російської імперії протягом XVIII — почтаку ХІХ ст.

У західноєвропейській історіографії ногайська проблематика не виокремилася в самостійний предмет дослідження. Праця Г. Ховарта здебільшого містить компілятивний виклад східних і європейських джерел щодо династій держав, що існували у тюркомовних народів, де ногайці представлені у розрізнених фрагментах Howorth Henry H. History of the Mongols from the 9^th to the 19^th century. — Part II. The so-called Tartars of Russia and Central Asia. — Division I. — London: Green and Co, 1880. — 655 p.. У дослідженнях Г. Сеймура, А. Фішера, Ж. Вейнштейна, Г. Іналджика причорноморські ногайці висвітлюються у контексті зовнішньої політики Османської імперії та Кримського ханства, а також у проблематиці політичної історії Криму Seymour H.D. Russia on the Black Sea and Sea of Azof: being a narrative of travels in the Crimea and bordering provinces with notices of the Naval, military and commercial resources of those countries. — Third edition. — London: John Murray, 1855. — 365 p.; Fisher Alan [W]. The Crimean Tatars. — Stanford: Hoover Institution Press, 1978. — 255 р.; Fisher Alan W. The Russian Annexation of the Crimea. 1772 — 1783. — Cambridge: at the University Press, 1970. — 180 p.; Veinstein Gilles. La revolte des mirsa tatars contre le khan. 1724−1725 // Cahers du monde Russe et Sovietique. — Sorbonne: Ecole pratique des hautes etudes. — Vol. XXII. — № 3. — P. 327−338; Veinstein Gilles. Les tatars de Crimee et la seconde election de Stanislas Leszczynski // Cahers du monde Russe et Sovietique. — Sorbonne: Ecole pratique des hautes etudes. — Vol. XI. — Janvier-mars. — 1970. — P. 24−92; Veinstein Gilles. Missionaires jesuites et agents franзais en debut du XVIIIe siecle // Cahers du monde Russe et Sovietique. — Sorbonne: Ecole pratique des hautes etudes. — Vol. X. — № 3−4. — 1969. — P. 415−458; Іналджик Галіль. Османська імперія. Класична доба. 1300−1600 / Пер. з англ. Олександр Галенко. — К: Критика, 1998. — 286 с.; Іналджик Галіл[ь]. Боротьба за Східно-Європейську імперію, 1400−1700 рр. Кримський ханат, османи та піднесення Російської імперії // Кримські татари: історія і сучасність (до 50-річчя депортації кримськотатарського народу). Матеріали міжнародної наукової конференції (Київ — 13−14 травня 1994 р.). — К., 1995. — С. 116−129.

У другому підрозділі охарактеризовано джерела з історії причорноморських ногайців. Реконструкцію джерельної бази здійснено методом суцільної евристики й опрацювання матеріалів 11 архівів і 25 фондів: Центрального державного історичного архіву України (ф. 59 — Київська губернська канцелярія, ф. 229 — Архів Коша Нової Запорозької Січі), Інституту рукописів Національної бібліотеки України ім. В.І. Вернадського НАН України (ф. ІХ — Фортеця Св. Єлизавети. Колекція архівних документів 1753—1821), Російського державного архіву давніх актів (ф. 112 — «Дела едисанских татар», ф. 120 — «Кубанские дела», ф. 123 — «Сношения России с Крымом»), Архіву зовнішньої політики Росії (ф. 112 — «Дела татар едиссанских, ембулуцких и буджацких», ф. 119 — «Калмыцкие дела», ф. 127 — «Ногайские дела»), Російського державного військово-історичного архіву (ф. 52 — Архів князя Г. О. Потьомкіна), Російського державного історичного архіву (ф. 383 — Архів Міністерства внутрішніх справ), рукописного фонду Російської державної бібліотеки ім. М.Є. Салтикова-Щедрина, фондів Дніпропетровського історичного музею ім. Д.І. Яворницького, Державного архіву Одеської області, Державного архіву Автономної республіки Крим (ф. 799 — «Таврическое областное правление», ф. 801 — «Екатеринославский и таврический генерал-губернатор»).

За видовою належністю актуалізований комплекс документальних джерел поділяється на актові документи (грамоти російських царів, фірмани кримських ханів, укази російських імператорів, розпорядження, ордери, рескрипти російських губернаторів та воєначальників), матеріали діловодства («довідки» Колегії іноземних справ Російської імперії, проекти російських урядовців щодо облаштування життя ногайці, що були подані В.М. Татіщевим, А. Розенбергом, Д. Мертваго, А. Шостаком, І. Міхельсоном та іншими, реєстри збитків ногайців і запорожців, розвідувальна інформація запорожців щодо ногайців, скарги і прохання ногайців, адресовані російським урядовцям, матеріали комісій з розгляду запорозько-кримських прикордонних суперечок, офіційна звітність начальників ногайських орд Халіла-аги-ефенді та Баязет-бія), дипломатичні документи (документи щодо укладення мирних договорів і конвенцій між Російською та Османською імперіями 1700, 1711, 1739, 1774, 1779 років, а також їх ратифікації), статистичні матеріали.

Документальні джерела містять широкий спектр інформації про міграції, територію розселення, соціально-політичну організацію, традиційне господарство ногайців. Ці відомості істотно доповнюються наративами, представленими подорожніми записками мандрівників Дневник путешествия в южную Россию академика … Гильденштедта в 1773—1774 гг. // ЗООИД. — Т. ХІ. — Одесса, 1879, — С. 222; P. S. Pallas. La Horde des Tatars Nogais // ДААРК. — Ф. 801. — Оп.1. — Спр. 58. — 4 арк.; Guthrie Maria. A tour, performed in the years 1795−1796, throw the Taurida, or Crimea … and all other countries on the North Shore of the Euxine, ceded to the Russia by the Peace of Kainargi and Jassy. — London: printed by Nichols and son, 1802. — Р. 46−49., мемуарами Mертваго Д. Б. Записки. 1760−1824. — М.: Тип. Грачёва, 1867. — 335 с., листами Татищев В. Н. Записки. Письма. 1717−1750 гг. — М.: Наука, 1990. — 438 с. Серед наративних джерел значним інформативним змістом виділяються трактати французького консула в Криму Ш. де Пейсонеля Peyssonel M. [Charl], de. Observations historques et geographiques, sur les peuples barbares qui ont habitи les bords du Danube & du par Pont Euxin. — Paris, 1965. — 361 p.; Peyssonel M. [Charl], de. Traite sur le commerce de la Mer Noire. — Seconde Partie. — Paris, 1787 (M.DCC.LXXXVII). — 377 p.; Кримський республіканський краєзнавчий музей. Наукова бібліотека «Тавріка». — 9 С 1 П-24. «Записка о состоянии гражданском, политическом и военном Малой Татарии, посланная в 1755 г. министром короля господином де Пейссонель» / Переклад В. Х. Лотошнікової, Сімферополь, 1925. Машинопис. — 73 арк., в яких поруч із описом політичного, соціального і економічного становища причорноморських ногайців подано докладний статистичний матеріал щодо економіки чорноморського регіону. Окремий різновид наративів становлять хроніки та етнографічно-географічні описи Абдуль-Гази-Багадур-хан. Родословное древо тюрков. Иоакинф. История первых четырех ханов дома Чингисова. Лэн-Пуль Стэнли. Мусульманские династии. — Москва-Ташкент-Бишкек: Изд.-во «Туркестан», 1996. — 544 с; Описание калмыцких народов, а особливо из них Торгаутского и поступок их ханов и владельцов, сочиненое статским советником Васильем Бакуниным, 1761 года // Красный архив. Исторический журнал. — Т. 3 (94). — М.: Соцэкгиз, 1939. — С. 189−254; Т. 5 (96). — М.: Соцэкгиз, 1939. — С. 196−220. Тунманн. Крымское ханство / Пер. с нем. Н. Л. Эрнста и С. Л. Беляевой. — Симферополь: Таврия, 1991. — 93 с. Загалом, наративні джерела характеризуються суб'єктивно-оцінковим ставленням до описуваних подій і явищ, проте дозволяють установити факти на рівні повсякденності, виявляють побутові деталі, висвітлюють релігійний світогляд і духовну культуру ногайського народу.

Частина актуалізованої джерельної бази була введена до наукового обігу археографічними публікаціями Д.І. Яворницького, АА. Андрієвського Эварницкий Д. И. Источники для истории запорожских козаков. — Т. ІІ. Владимир, 1903. — С. 1073−2107; Эварницкий Д. И. Сборник материалов по истории запорожских козаков. — Спб.: Тип. И. Н. Скороходова, 1888. — 284 с.; Андриевский А. А. Дела, касающиеся запорожцев, с 1715—1774 // Записки Одеского общества истории и древностей. — Т.XIV. — Одеса, 1886. — С. 283−715; Андриевский А. А. Русские конфиденты в Турции и Крыму в 1765—1768 // Чтения в историческом обществе Нестора Летописца. — К.8. — К., 1894. — С. 39−108., а також у публікації корпусу документів Архіву Коша Нової Запорозької Січі Архів Коша Нової Запорозької Січі. Корпус документів. 1734−1775. — Т. 1. — К., 1998. — 695 с.; Т. 2. — К., 2000. — 449 с.; Т. 3. — К., 2003. — 951 с. Окремі екстракти документів турецьких архівів опубліковано Д. Десаівом і О. Гьокбілгіном Dilek Desaive. Le khanat de Crimee et padichahs ottomans dans les registres des nвme-i hьmвyыn // Cahers du monde Russe et Sovietique. — Sorbonne: Ecole pratique des hautes etudes. — Vol. XIII. -№ 4. — 1972. — P. 560−583; Цzalp Gцkbilgin et Dilek Desaive. Le khanat de Crimeи et les campagnes militaires de l’empire Ottoman fin du XVIIe — debute du XVIIIe sicle. 1687−1736 // Cahers du monde Russe et Sovietique. — Sorbonne: Ecole pratique des hautes etudes. — Vol. XI. — № 1. — 1970. — P. 110−117.

У другому розділі «Ногайські орди у складі Кримського ханства» розглядається проблема перебування ногайців під владою Кримського ханства. В складі цього тематичного комплексу окремо розглядаються міграції ногайців до Північного Причорномор’я у XVI — на початку XVIIІ ст., територія розселення і характер відносин причорноморських ногайців із землеробським населенням українського степового порубіжжя, питання суспільно-політичної та економічної організації ногайців. У розділі подано аргументацію про те, що ногайське населення Північного Причорномор’я виступало в якості локальної групи ногайського етносу, яка сформувалася в результаті міграцій ногайців з поволзького регіону та існувала протягом XVI — першої половини XІХ ст. Маючи за початкову територію розселення степовий простір Нижнього Поволжя, ногайці протягом XIV-XVI ст. мали власну потестарну систему — Ногайську Орду.

Окремо виділяються головні періоди міграцій ногайців до Північного Причорномор’я та окреслено напрям реконструкції процесу формування причорноморської локальної групи. Виокремлено чотири головних періоди міграцій, які власне визначали етноґенез причорноморських ногайців. Перший період пов’язаний з тим, що у процесі дроблення Ногайської Орди (середина XVI — перша половина XVII ст.) і формування Калмицького ханства на Нижній Волзі (друга половина XVII ст.) відбулося осідання гетерогенних ногайських відгалужень у Північно-Західному Причорномор'ї і формування на їхній основі Буджацької орди. Мала Ногайська орда перемістилася з Поволжя до східного Причорномор’я, де на її основі утворилася Кубанська орда. Кочовища останньої періодично виходили за межі східного Причорномор’я і досягали лівобережжя Дніпра, тим самим, впливаючи на формування локальної групи причорноморських ногайців.

Поруч з Буджацькою та Кубанською ордами, решта ногайських відгалужень ситуативно перебувала в Північному Причорномор'ї, здійснюючи ситуативні міграції між побережжями Чорного, Азовського та Каспійського морів. Ці кочівницькі колективи постійно вливалися в рухливий склад так званних Очаківської, Азовської та Перекопської орд, які не складали стабільних кочівницьких утворень і найчастіше об'єднувалися для здійснення набігів на українські та російські землі. Головні етнічні групи ногайців, що поруч з Малою Ногайською ордою виникли в результаті розпаду Ногайської Орди в середині XVI ст. — Єдисанська, Джембуйлуцька та Єдичкульська орди до початку XVIII ст. перебували у складі Калмицького ханства або безпосередньо підпорядковувались російській адміністрації Астраханської губернії. тюркомовний ногайський кримський ханство україна Другий період характеризується прискоренням міграціями цілісних ногайських орд до Північного Причорномор’я у 20-х роках XVIII ст. В умовах децентралізації Калмицького ханства та міжусобної боротьби калмицької аристократії, Єдисанська, Єдичкульська та Джембуйлуцька орди виходять за межі калмицьких кочовищ, розташованих у Поволжі та на Північно-Східному Кавказі, переходять з калмицько-російського підданства під владу Кримського ханства і розселяються у Північному Причорномор'ї. Територія їхнього кочування стабілізується на початку 1740-х років, у зв’язку зі стабілізацією кордону на причорноморському степовому порубіжжі. Період 1739−1770 років є часом найбільшого зосередження ногайців на Півдні України. В цей час територія розселення Буджацької орди стабілізувалась на степовому межиріччі Пруту, Дністра і Дунаю; Єдисанці зайняли степову частину Побужжя. Джембуйлуцька орда розташовується на кочування від Перекопа до річок Кінська і Берда. Єдичкульська орда, після міграції з Прикубання, спершу була розміщена на північ від Буджацької орди (між містами Каушани і Бендери), у 1759 р. її переведено на територію між Кизи-Керменом і р. Кінською, включаючи і південну смугу дніпровських плавнів; у зв’язку з цим кочовища Джембуйлуцької орди потіснилися ближче до Азовського моря.

Північну межу розселення ногайських орд у період 1739−1768 років становили кордони Кримського ханства з Молдовою (що перебувала у складі Османської імперії), Річчю Посполитою та Військом Запорозьким, підконтрольним Російській імперії. Проте ногайці часто виходили за межі політичних кордонів, що обумовлювалося потребою пошуку нових пасовищних площ і часто супроводжувалося грабунком порубіжного населення. Відповідно до вимог Білградського мирного договору 1739 р., ці випадки розглядалися на комісіях з вирішення запорозько-кримських прикордонних суперечок 1749, 1752−1754, 1760, 1768 та інших років і регулювалися дипломатичними засобами Російською та Османською імперіями.

В умовах стабілізації території розселення, в ногайських ордах сформувалися органи безпосереднього представництва влади Кримського ханства. Сераскери, призначені кримськими ханами з представників династії Гіреїв, безпосередньо здійснювали в ордах функції центральної влади, входили в листування з російською та польською адміністраціями з метою врегулювання прикордонних суперечок, що виникали з приводу ногайців. Каймакани в ордах, які призначалися ханом з кола впливової ногайської аристократії, мали представницькі і дорадчі функції при сераскерах. Інститут сераскерства не сформувався у Джембуйлуцькій орді, яка потрапила під управління ханського губернатора Перекопу — ор-бея. Останній також представляв династію Гіреїв, маючи під своєю владою урядовця в чині каймакана. Втім каймаканів не було у буджацьких ногайців, мурзи яких мали менший обсяг самоврядування, проте буджацький сераскер мав значні контролюючі функції щодо Єдисанської орди.

З виникненням прямого представництва ханської влади в ногайських ордах, змінилися форми залежності ногайців від Кримського ханства. Традиційне для підпорядкованих кочівницьких етносів данництво виявило тенденцію до трансформації в підданство, невід'ємними атрибутами якого була сплата фіксованого податку, здійснення військової служби і виконання державних повинностей.

Окремо розглянуто зміст трансформацій у традиційній економіці причорноморських ногайців. Встановлено, що у XVIII ст. Єдисанська, Єдичкульська та Джембуйлуцька орди здійснювали кочування за меридіональним та стаціонарним типами; Буджацька орда тяжіла до осілості і займалася переважно відгінним скотарством. Стабілізація кордонів і підвищення безпеки на порубіжжі у період 1739−1768 рр. сприяли відновлення кочування за меридіональним типом, який був переважаючим під час перебування ногайців у Поволжі в складі єдиної Ногайської Орди у XV — першій половині XVI ст. Разом з тим, стабілізація кордонів призвела до скорочення частоти набігів ногайців і спричинила зменшення їх участі в работоргівлі. У зв’язку з цим, у господарстві ногайців спостерігається збільшення питомої ваги землеробства, орієнтованого на зовнішні ринки. На матеріалі ногайців простежується, що землеробство становить невід'ємну складову частину кочівницької економіки, котра існує переважно в рамках меридіонального типу кочування. Збільшення питомої ваги землеробства у господарстві Єдисанської, Єдичкульської та Джембуйлуцької орд протягом XVIII ст. не засвідчило їх переходу до осілості, але виявило високі адаптивні можливості кочівницького колективу, його здатність прилаштовуватися до макроекономічної кон’юнктури. Однак Буджацька орда, що формувалася за рахунок геторогенних ногайських відгілужень і піддавалася насильницькому осадженню на землю з боку кримських ханів, у XVIII ст. переходить від напівосілості до повної осілості.

У третьому розділі «Інкорпорація ногайського населення Північного Причорномор’я до Російської імперії на зламі XVIIІ-ХІХ ст.» досліджуються умови, хід і обставини підпорядкування причорноморських ногайців російському урядові. Під час російсько-турецької війни 1768−1774 років відбувся черговий етап їхніх міграцій. У 1770 р. ногайські орди Північного Причорномор’я уклали союзні відносини з Росією і погодились на переселення до Північно-Західного Кавказу біля Р. Кубані. У цій міграції була задіяна більшість відгалужень Буджацької, Єдисанської, Єдичкульської та Джембуйлуцької орд. Частина буджаківців та єдисанців до початку ХІХ ст. залишалася у південній Бессарабії, під владою турецької адміністрації.

Поселені у Прикубанні причорноморські ногайці перебували під владою контрольованого Росією Кримського ханства, а з ліквідацією незалежності Криму в 1783 р. у них був запроваджений режим прямого колоніального управління, уособленим російським приставством з центром у м. Єйську. Брутальне поводження російської військової адміністрації що спричинило помітну депопуляцію кочового населення, часткове руйнування орд та родової структури ногайців та з рештою викликало нову хвилю міграцій ногайців за межі російсько-турецького кордону на Північно-Західному Кавказі та до решти регіонів Кавказу.

Останній період міграцій причорноморських ногайців пов’язаний з їх переведенням російським урядом із Прикубання до Північного Приазов’я й оселення у 1790 р. біля річки Молочної. Це переселення відбулось в умовах активізації російсько-турецького суперництва у боротьбі за володіння Кавказом; на місці, де перебували виведені ногайські орди, було розміщено Чорноморське козацьке військо.

Початково ногайці перебували на правах фактичної автономії і користувалися податковим імунітетом. На 1801 р. визначився характер підданства приазовських ногайців, зафіксований статусом окремого козацького війська у складі Російської імперії. Відповідно цьому статусу, ногайці користувалися правами повної адміністративної автономії і звільнялися від податків, маючи єдиним обов’язком сформувати і забезпечити обладунком два п’ятисотенні кінні козацькі полки. Однак, уникнувши на певний час прямого контролю російської адміністрації, ногайці не спромоглися створити дійових органів самоврядування в силу суперечностей, що існували між ордами і в середовищі мурз. Чільне місце в Ногайському козацькому війську посіли єдисанські мурзи на чолі з начальником ногайських орд Баязет-бієм. Головний тягар повинностей, пов’язаний з утриманням двох п’ятисотенних кінних полків, покладався на Єдичкульську та Джембуйлуцьку орди. Єдичкульські мурзи неодноразово піднімали повстання проти влади Баязет-бія і зверталися до російського уряду з проханням звільнити їх від обов’язків утримання козацького війська. У свою чергу, Баязет-бій, користаючись посадою начальника ногайських орд, намагався використати права автономії, які надавав статус козацького війська для запровадження режиму одноосібного правління ногайцями, поселеними біля р. Молочної.

На початку ХІХ ст. ногайське суспільство роздирали внутрішні конфлікти. В їх основі крилося порушення соціальної рівноваги, викликане руйнацією усталеної ієрархії родів і традиційних зв’язків між ордами. Начальник ногайських орд Баязет-бій не мав жодного засобу легітимізації влади, крім акту призначення російським урядом. На час скасування Ногайського козацького війська у 1804 р., Росія зміцнила свої позиції на Кавказі та вжила запобіжних заходів щодо самочинних міграцій ногайців до турецького кордону. В місцях компактного проживання ногайців на Кавказі створюються російські приставства, здатні контролювати переміщення кочового населення. У 1804 р. два п’ятисотенні ногайські полки були розформовані, Баязет-бій заарештований; на місці його адміністрації створено окреме ногайське приставство, на ногайців поширено загальноімперське оподаткування.

Скасування Ногайського козацького війська позначило акт остаточної інкорпорації причорноморських ногайців до складу Російської імперії і запровадження у них режиму безпосереднього колоніального управління. Російський уряд вдався до насильницького переведення ногайців з кочового стану до осілого землеробського господарювання. Протягом першої половини ХІХ ст. ногайці неодноразово мігрували до Туреччини. Остаточно ногайське населення залишило приазовські степи під час Кримської війни 1853−1856 років.