Історія України

1. Первісний лад на територї України Розвиток людини на територї України відбувався в основному по тихий ж напрямках, що й в інших регіонах й заселення сталося близько 1,5 млн років тому. Вивчивши археологічні пам «ятники, заговорили українською у «язані зі знаряддями роботи, на основі матеріалу, із якого смердоті зроблені, виділяють декілька значних періодів розвитку первісного ладу (їхнього за традицією називають віками): кам «яний (його складають палеоліт, мезоліт, неоліт), міднобронзовий, залізний. Деякі дослідники после кам «яного вміщають перехідний вік — мідно-кам «яний (енеоліт). Палеоліт тривав від із «яви першої людини на наших теренах близько 1,5 мільйона років тому до 8−10 тис. років до зв. е. У його ранній період первісна людина вміла виготовляти примітивні засоби роботи із каменю та дерева (загострені гілки, шкребачки, рубила). Основними заняттями людини були збиральництво й полювання. Соціальною формою існування за раннього палеоліту виступало людське стадо, оскільки лише колективне буття давало можливість вижити у складних кліматичних й природних умовах. Жили люди цього у печерах чи хижах з дерева та кісток мамонта. Археологи знайшли сліди перебування людини періоду раннього палеоліту недалеко від з. Королеві у Закарпатській області, у районі м. Амвросіївка у Донбасі, у з. Лука-Врублевецька на Житомирщині. За середнього палеоліту (150 тис. — 40−35 тис. років тому), із «являється неандерталець — людина нового фізичного типу, найважливішим досягненням якої є використання вoгню, що значно зменшило її залежність від природи. Пам «ятки середнього палеоліту вчені виявили у з. Молодово Чернівецької області, у Кріму, у басейні річок Дністра й Десни. На зміну неандертальцеві в епоху пізнього палеоліту приходити кроманьйонець — «людина розумна «, Яка є уже непросто споживачем дарунків природи, але й і виробником знарядь роботи. З «є різці, вістря стріл, кістяні гарпуни. Будуються землянки. Важливі зміни відбуваються й у соціальній організації - на зміну первісному череді приходити родова громада із колективною власністю на засоби виробництва. Родинні зв «язки визначаються за материнською лінією, отож є підстави твердити про виникнення у цей період матріархату. Вдосконалення житла й виникнення шитої із шкір одягу значно розширили ареал розселення первісної людини. Свідченням цого є стоянки пізнього палеоліту практично на всій територї України — Мізинська — на Десні, Рилівська, Межиріч й т. буд. У період пізнього палеоліту постають релігія (ритуальні дійства) й палеолітичне мистецтво (магічні малюнки, різьблення по кістці). Язичницька релігія виникає у вигляді чотирьох основних форм: анімізму — віри в душу, якою володіє кожен живий й неживий предмет; тотемізму — віри у походження людини від єдиного пращура — тварини чи птаха; магії - чаклування перед полюванням; фетишизму — віри у надприродні властивості промов. Близько 10−11 тис. років тому палеоліт змінюється мезолітом. Зникають льодовики, природа Європи набуває близького до сучасного вигляду, вимерли мамонти, носороги. Людина винаходить цибулю й стріли. Основними різновидами господарювання стають полювання, рибальство, починається приручення тварин — спершу собаки, а потім свині. З мезолітичних стоянок слід відзначити Журавську на Чернігівщині, ФатьмаКоба й МурзакКоба у Кріму, Гребеники в Одеській області. У цю епоху, згідно пам «ятників матеріальної культури, уже можна виділити окремі етнокультурні області. У кінці мезоліту відбувається поступовий перехід від збиральництва й полювання до землеробства й скотарства, котрі остаточно розвинулися в епоху неоліту (VI-III тис. до зв. е.). Саме цей період вважають розквітом первісного ладу тому ще уже постало продуктивне господарство. Винайдені шліфування й свердління каменю, із «є штучні матеріали — обпалена глина, а потім — тканина. Сусідська громада змінює родову організацію людей. Натомість матріархату постає патріархат. Сьогодні відомі понад 500 неолітичних поселень у басейнах Десни, Дністра, Південний Бугу, Прип «яті. Енеоліт — перехідна епоха від кам «яного до мідного віку (III-II тис. до зв. е.) — заговорили українською у «язана раніш на із корінними змінами у житті людини — опануванням металів. У цей період на територї України формуються дві основні групи племен — землероби на Правобережжі й скотарі на півдні та південному заході. Це свідчило про перший суспільний поділ роботи. Використовуючи тяглову силу худоби, люди почали збирати більший врожай, що зумовило виникнення надлишків сільськогосподарської продукції, майнової нерівності й обміну продуктами. Поступово виділяється родоплемінна верхівка, котра, привласнюючи результати роботи гурту, поступово зосереджувала у своїх руках уладові з нього. Найбільш вивченою археологічною культурою цієї епохи є трипільська. Саме в з. Трипілля Київської області київський археолог В. Хвойка віднайшов перше таке поселення. До сьогоднішнього дня відкритими лишаються запитання походження трипільців, хронологічних рамок їхньої культури, й, частково, територї, якої смердоті заселяли. Сучасні археологи визначають приблизні рамки існування трипільської культури початком IV — кінцем III тис. до зв. е. Територія, заселена трипільцями пролягала від Словаччини та Румунії до Слобідської України, від Чернігова до Чорного моря. Коли стосується походження, то більшість археологів вважають, що основу Трипільської культури, на її ранньому етапі, складали балканські землеробсько-скотарські племена. Трипільці, котрі оселилися на Правобережжі Україні, були фактично найдавнішими хліборобськими племенами. Обробляючи землю дерев «яним плугом із кам «яним чи кістяним лемешем, смердоті вирощували пшеницю, ячмінь, просо. Зерно мололи за допомогою простих кам «яних жорен. Окрім цого, трипільці розводили дрібну рогату худорбу, та коней, свиней. Селилися трипільці у басейнах річок. На сьогодні археологами вивчено декілька великих поселень (від 10 до 20 тис. мешканців) — Майданецьке, Доброводи, Талянки (на Черкащині). Населення жило у стаціонарних чотирикутних глиняних однедвоповерхових будинках із кількома кімнатами. Іноді Трипільську культуру називають Культурою мальованої кераміки — через високий рівень розвитку цого ремесла. Посуд виготовлявся у спеціальних гончарних печах, а потім фарбувався білою, червоною й чорною фарбою характерними візерунками. Окрім цого були знайдені керамічні фігурки людей й тварин, іграшкових макетів житл. Розвивалося ткацтво. Археологічні знахідки свідчать про зв «язки трипільських племен з Малою Азією, Кавказом. Розвиток знарядь роботи, з сплаву міді й олова — бронзи був головним досягненням цієї епохи, яку зумовило й зміни суспільних відносин. Застосування более міцного металу — бронзи дало можливість значно вдосконалити транспортні засоби, знаряддя виробництва. Подальшого розвитку набули різні ремесла — гончарне, каменярське, бронзоплавильне. Відбувається другий суспільний поділ роботи — відокремлення ремесла від землеробства. (третій заговорили українською у «язаний з відокремленням торгівлі). Суспільство поступово переходити від первісного ладу до епохи соціального розшарування. Це були не зумовити зіткнення як між племенами, то й всередині племен. Протягом бронзової доби на територї України існувало кілька археологічних культур — Ямна, Зрубна, Культура багатопружкової кераміки, Катакомбна й т. буд. Бронзова епоха на територї України був фактично завершальною стадією первісного ладу.

2. Племена скіфів. Античні держави у Північному Причорномор «ї У І тис. до н.е. на територї України із «є Перші залізні знаряддя роботи. До цого години вона був заселена різною за походженням людністю. Тут жили, зокрема, пращури слів «янь — місцеві землеробські племена. Згодом на укра-їнські землі приходять кочовики. Першими із них були кіммерійці, котрі належали до іраномовних груп населення. Саме смердоті першими опанували технологію залізоробного виробництва із болотяних руд. Основна діяльність кіммерійців заговорили українською у «язана із військовими походами, котрі сягали країн Малої та Передньої Азії. Мобільні вершники, озброєні залізною зброєю, ці завойовники були значною військовою потугою. Кіммерійці не малі постійних осель. Вони про «єднувалися у племена, а свою чергу, у союз племен на чолі із вождем. Наприкінці VII ст. до н.е. кіммерійців витиснули іраномовні племена скіфів, котрі малі чисельну перевагу, були краще зорганізовані та військово вишколені. Очолювали племена скіфів царі із необмеженою владою. Видатний давньогрецький історик Геродот вирізняв серед них царських скіфів, скіфів-кочовиків, скіфів-орачів й скіфів-землеробів. Перші жили на берегах Азовського моря й у степовому Кріму, кочовики — у степах Наддніпрянщини, землероби — у лісостеповій зоні, орачі - між Дніпром й Дністром. Окрім військових походів, скіфи торгували із грецькими колоніями у Причорномор «ї. У обмін зерна, хутра, віск, мед, а особливо — рабів скіфи отримували вино, зброю, предмети розкоші. У кінці VI в. до н.е. скіфи сформували свою державу, поділену втричі частини, кожен із керівників якої був верховним царем. На чолі цих царств перебували представники єдиної династії, що, безумовно, зміцнювало таку державу. З поміж військових успіхів скіфів слід особливо зазначити перемогу над перським царем Дарієм. Скіфські воїни вирізнялися, слова Геродота, нечуваною жорстокістю. Скіфи були спадкоємцями стародавньої цивілізації, малі свою міфологію, віру. Особливою пошаною вони користувалися бог вoгню й стихії Табіті, боги неба й землі Апі та Пацай. Скіфи вкрай шанобливо ставилися до могил пращурів. Їхня віра у потойбічне життя зумовила складний поховальний звичай. І сьогодні скіфські кургани в українських степах постають символом колишньої могутності. Найбільш відомі із них — Солоха й Гайманова могила на Запоріжжі, Чортомлик й Товста могила, де був знайдена славнозвісна золота пектораль, — у Дніпропетровській області. Найбільшого розквіту Скіфія досягла у IV ст. до н.е. за царя Атея, пролігши від Дунаю до Дону. Алі на кінець IV — вушко III століття до н.е. через деякі про «єктивні обставини становище Скіфії різко погіршилося. Тут слід зазначити зміну кліматичних умів — висихання степів, збіднення економічних ресурсів лісостепів — зменшення трав «яного покриття. Окрім цого, у III столітті до н.е. на територї Північного Причорномор «я із поволзько-приуральських степів прийшли сармати, котрі витиснули скіфів. Частина скіфського населення відійшла на південь й створила дві Малих Скіфії: першу — у Нижній Наддніпрянщині і Північному Кріму, друга — у степовому й передгірному Кріму зі столицею у Неаполі Скіфському, поблизу теперішнього Бахчисараю. Після цого до середини ІІІ століття н.е. у Північному Причорномор «ї панували сармати. Це були спілки декількох племен — язигів, роксаланів, аланів, котрі, однак, не малі міцної центральної влади. Основним господарством сарматів було б кочове скотарство. Розводили велику рогату худорбу, коней, овець. Окрім цого, полювали, ремеслували. Мова сарматів, як й скіфів, належала до іранського типу. Сармати зазнали культурного впливу Китаю, Індії, Ірану, завдяки кочовому способу життя, і торгових зв «язків із цими країнами. Наприкінці I ст. із ініціативи та под керівництвом племені аланів було б створено великий союз племен. Проте у III ст. у ці краї прийшли вихідці із Прибалтики — племена готів, а трохи пізніше — зі Сходу — гунів, й пануванню сарматів наставши кінець. Ще у VII-VI ст. до н.е. починається процес «великої грецької колонізації» у Північному Причорномор «ї, викликаний передусім торговою експансією та відсутністю пристосованої для землеробства землі у самій Греції. Першим грецьким поселенням на півдні України був про. Березань — Борисфеніда (біля м. Очакова Миколаївської області). Потім, у першій половині VI в. до н.е. на правобережжі Бузького лиману постає Ольвія, на кінець V ст. до н.е. — Херсонес (поблизу сучасного Севастополя), Тіра (на лимані Дністра), Феодосія у Кріму, Пантікапей на місці теперішньої Керчі, Фанагорія — на Тамані. Основою грецького господарства Північного Причорномор «я були зерноробство, виноробство, рибальство й переробка риби, котра потім вивозилась до Греції. Високого рівня досягло ремесло — ткацтво, гончарство, обробка металів. Грецькі міста-держави були центрами торгівлі Північного Причорномор «я. З Греції надходила зброя, коштовності, посуд, солодощі, приправи, спеції. Грецькі міста держави, за винятком Боспору, за своїм устроєм були рабовласницькими аристократичними чи демократичними республіками. Значна роль їхньому керівництві належала вільним громадянам, хоч основна влада належала багатим купцям. У V в. до н.е. за царя Мітрідата Євпатора виникає Боспорське царство зі столицею у Пантикапеї, яку охоплювало Керченський, Таманський півострови та північне узбережжя Азовського моря до витоків Дону. Поступово Боспор поширює свою уладові на багато інших грецьких колоній. У грецьких містах, де панувала понтійська культура, значна увага приділялася розвитку освіти. Розповсюдженою був література, розвивались історія, театр, музика. Будувалися храми, прикрашені скульптурою, фресками та мозаїкою. У кожному місті карбувалася власна монета. Проте на зламі IV — ІІІ ст. до н.е. міста-держави вступають в епоху кризи. Внутрішні суперечності, відсутність військової сили, загарбницькі дії скіфів у Кріму — все це зумовило падіння міст й ослаблення впливу греків у Північному Причорномор «ї. У середині I ст. Ольвія, Тіра, Херсонес входять у склад римської провінції - Нижньої Лізії, оскільки загроза із боці варварів змирилася їхні піддатися под римські легіони. А протягом ІІІ - ІV ст. под ударами готів й гунів, котрі виступали проти Римській імперії, античні міста-держави в епоху великого переселення народів фактично припиняють своє існування.

3. Походження слів «янь та їхнього розселення на територї України Питання походження східних слів «янь й на сьогодні є недостатньо вивченим. Існує декілька версій відносно територій, де формувався східнослов «янський етнос, та години, коли це відбувалось. Найбільш поширеною є та, згідно якої перший етап складання слів «янства, так звань передслов «янський, сягає другої половини II — I тис. до н.е. Саме тоді починається формування декількох археологічних культур, котрі пізніше стали характерними для слів «янь. Передслов «янський період заговорили українською у «язаний із виникненням на правобережній лісостеповій Наддніпрянщині Зарубинецької культури, котра, на думку більшості вчених, є спільною для всього слів «янства. У тієї період населення межиріччя Десни, сейму й Сожа було б осілим, жило в основному із землеробства, ремесел й торгівлі. Уперше слів «яни згадуються у працях Таціта, Птоломея (I ст. н.е.) под назвою «венеди». Розселялися смердоті у районі Балтійського моря. Пізніше, на середину I тис. н.е. із венедів вирізняються дві групи слів «янського населення — анти й склавіни. Перші заселили територію від Дунаю до витоків Дону й Азовського моря й склали згодом східну гілку слів «янства. Основою господарства антів лишалися землеробство й скотарство. Значного розвитку набули й ремесла — ливарне, ковальське, ювелірне, каменярське. Важливе місце у господарському житті антів посідала торгівля із містами — державами Північного Причорномор «я та арабськими країнами. Окрім цого, річка Дніпро, Яка протікала через територію антів, був важливим міжнародним торговельним шляхом. Суспільно-політичний устрій антів мав демократичний характер. На чолі племені стояв князь й старшини, але й усі важливі запитання вирішувались на народних зборах — віче. Анти часто воювали проти готів, загрожували північним кордонам Візантії по Дунаю. На середині V ст. підкорені гунами анти разом з ними брали активну доля в Балканських війнах. Держава антів проіснувала близько трьох століть (кінець IV — вушко VII ст.) й у 602 році загинула под тиском аварів. Після цого у письмових джерелах анти уже не згадуються. Починаючи із VII ст. у літературі трапляється назва «слів «яни «- людність, Яка гаялася на правому березі Дніпра. Незабаром формується понад 10 великих племінних про «єднань східних слів «янь, котрі заселяли землі нинішніх України, Росії й Білорусі. Перелік цих про «єднань міститься у «Повісті временних літ»: поляни, древляни, дреговичі, дуліби, волиняни, бужани, уличі, тиверці, білі хорвати, сіверяни, в «ятичі, кривичі, радимичі, ільменські словени. Поступово складаються і великі спільноти. Існують згадки про три центри — Куявію (Київська земля із Києвом), Славію (Новгородська земля), Артанію (за визнанням більшості вчених — Ростово-Суздальська земля). Ранні слів «яни селилися здебільшого по берегах річок й озер. Житла були дерев «яними, обмазані глиною. Серед досліджених поселень ранніх слів «янь слід виділити — Корчувате, Лютіж, Суботів, Канів. Жили ранні слів «яни за традиціями родоплемінного ладу. Майном, передусім землею, володіли великі народи — патріархальні про «єднання за кревною спорідненістю. Алі поступово відбувається перехід до сусідської общини, за якої визначальним було б не походження, а місце проживання. Суспільний лад ранніх слів «янь характеризувався переходом від первісного демократизму до військово-племінного угрупування, за якого влада концентрується до рук сильних вождів (князів). Спершу тих обираються разом зі старшиною на народних віче, а далі їхнього влада пеpедається у спадок. Життя й праця східних слів «янь були тісно заговорили українською у «язані зі своєю сім «єю й природою. Це й визначило два основних кукси — обожнення сил природи й культу до пращурів. Систему вірувань ранніх слів «янь, коли вклоняються Сонцю, Місяцеві, вогневі, дощеві, називають язичництвом. Поступово формується пантеон богів, серед які найбільш шанованими були: Дажбог — бог Сонця і добра; Перун — бог грому; Сварог — бог неба; Дана — богиня води; Стрибог — бог вітрів, Велес — бог худоби. Служителями язичницької релігії були жерці, їхнього називали волхвами. Ці люди володіли, окрім релігійних, ще і медичними, астрономічними знаннями. Вірили східні слів «яни й в духів — домовиків, водяників, лісовиків, мавок, русалок тощо. Вже в тих часи, грунтуючись на природних спостереженнях, наші пращури створили календар, який складається із 12 місяців й чотирьох пір року. Новий рік починався у березні - тоді, коли день починав переважати ніч. Розвивалось у східних слів «янь і ужиткове мистецтво зі «звіриним» й «геометричним» жанровими стилями. Вдосконалювалась і музична творчість. Східні слів «яни створили високу культуру, Яка поступово стала першоосновою духовного розвитку майбутньої України.

4. Східнослов «янська держава — Київська Русь (XІ - ХІІ ст.) Протягом VIII — IX ст. слів «яни розселилися на територї Східної Європи. Найбільшими слів «янськими племенами були: поляни, що жили на Середній Наддніпрянщині, сіверяни — на р. Десна, в «ятичі - на Оці, на заході від полян — дреговичі та древляни. По течії р. Західний Буг лежали землі волинян й дулібів. У цей годину основною формою суспільного ладу були спілки племен, котрі часто переходили у более складні про «єднання. На північному заході сусідами східних слів «янь були варяги (племена балтів й норманів), на сході і півдні - кочові племена хозарів, печенігів, булгар, із якими у східних слів «янь часто виникали зіткнення за контроль над річками, що слугували торговими шляхами до Візантії та країн Сходу. Поступово племінні спільноти трансформуються у племінні князівства, котрі властиві перехідному етапові до феодального суспільства. Знижується роль народного віча, довкола князів формуються дружини — групи професійних вояків. Дружина є головним інструментом, за допомогою якого князь збирає данину, завойовує нові землі. Найбільш знатні дружинники складають дорадчий орган при князеві - боярську раду. Починається формування верстви великих землевласників — бояр, котрі отримували землю (вотчину) за службу у князя. Тепер земля могла передаватись у спадок. Основна ж частина селянства — смерди — платили князеві данину і виконували різні повинності. Таким чином наявним було б соціальне розшарування. Алі в цей період ще не було б держави як легалізованого апарату примусу. Формування державності у східних слів «янь зумовлювалося низкою соціальноекономічних й політичних чинників. Підвищення продуктивності роботи, яку спричинило виникнення додаткового продукту, привело до різких змін у соціальній сфері. Передусім зменшилася необхідність спільного обробітку землі. Земля стала переходити у власність окремих сімей. За соціальним розшаруванням іде кастова диференціація: землевласники перетворюються на феодалів, а вільні общинники — на феодально залежне населення. Розвиток ремесла зумовив поглиблення суспільного розподілу роботи, розширення обміну всередині та між громадами, що на свій чергу викликало активізацію торгівлі та виникнення постійних поселень. Пожвавилася і зовнішня торгівля. Особливо розвивались торгові зв «язки із Великою Моравією, Хазарією, Візантією. Збільшення розмірів територї, військова активність вимагали нових методів й форм управління. Народні збори стають неефективними. На перший план виходить князівська влада — спочатку виборна, а потім спадкоємна. Зовнішньополітична діяльність сприяла виділенню дружини в особливу привілейовану групу професійних військових, Яка поступово стає органом примусу. Крім внутрішніх факторів, важливу роль у державотворчому процесі відігравали зовнішні - насамперед постійна загроза із боці сусідніх кочових племен. Таким чином, у VIIІ - IX ст. в слів «янському світі склалися передумови для формуванні державності. Серед учених існує декілька теорій походження Давньоруської держави. Норманська теорія заснована на літописній легенді, згідно із якою варяги були запрошені на Русь. Окрім цого, в якості аргументів висувалося давньонорманське походження деяких руських назв, імен тощо. А сама назва «Русь» скидатися, на думку прихильників цієї теорії, від фінської назви шведів — «руотсі «. Антинорманська теорія наполягає на бо назва «Русь» скидатися від назви річок у Центральній Україні - Рось, Роставиця. У Скандинавії жодне джерело не вказує на плем «я чи народ русів. Окрім цого, декілька ісламських мандрівників й письменників називають русів слів «янськими племенами. Існує ще й хозарська гіпотеза Про. Пріцака, згідно із якою поляни є не слів «янами, а різновидом хозарів. Сьогодні не можна говорити про переконливу перемогу тієї чи іншої теорії. Найбільш прийнятною, на наш погляд, є теорія взаємовпливу багатьох факторів, включаючи варязький й хозарський, у процесі становлення ранньофеодальної держави — Київської Русі. Основними ознаками будь-якої середьновічної держави, до того числі Київської Русі, були: розміщення населення не було за національним (в період за племінним) принципом, а й за територіальним, поява влади, не заговорили українською у «язаної із волевиявленням народу, збирання данини для утримання цієї влади, династичний (спадковий) характер влади вождя. Початок формування державності на територї України тісно заговорили українською у «язаний із перетворенням Києва на основний політичний й культурний центр руських племен. Саме навколо нього наприкінці VІІІ - на початку ІХ ст. відбувається про «єднання територій між Чорним й Балтійським морями. Правили тоді останні представники династії давньоруських князів Дір та Аскольд, спадкоємці Першого господаря Києва — князя Кия. Князь Аскольд, проводячи виважену й активну зовнішню політику, зміцнив Київську Русь, поставивши її нарівні із Візантією та Хазарією. Закріпившись на узбережжі Чорного моря, Аскольд здійснив декілька вдалих походів на Візантію (860, 863, 865, 874 рр.), в результаті які було б підписано вигідні для русів догоди. До часів правління Аскольда вчені відносять й першу спробу введення християнства як офіційної релігії у Київській Русі. І саме це, згідно із однією із історичних версій, стало причиною заколоту, ініціаторами котрого виступили місцеві волхви та бояри. Для реалізації своїх планів смердоті звернулися до Новгорода, де із 870 р. утвердилося правління запрошеного варяга — Рюрика. У 879 році Рюрік помирає й залишає свого малолітнього сина Ігоря под контролем фактичного регента Олега, який у 882 році захоплює Київ й вбиває Аскольда. Незважаючи на протидію новгородців, под владою київських князів про «єднуються землі ільменських слів «янь, кривичів, полян, деревлян, сіверян, радимичів. У Києві відновлюється язичницький культ. У 907 році Олег рушив походом на Візантію й змусив її підписати торговельну угоду, Яка відкривала широкі можливості для руських купців. Нову, не менш вигідну угоду було б укладено в 911 р. Після смерти Олега (912 р.) київським князем ставши Ігор Рюрикович. Посиливши централізовану уладові у боротьбі із волелюбними древлянами, він виступив проти печенізьких орд, котрі нападали на Русь. У 941 й 944 роках здійснив не дуже вдалі походи на Візантію, после чого Русь втрачала контроль на Чорноморському узбережжі та в гирлі Дніпра й доти ж вол «язувалася надавати військову допомогу Візантії. У 945 році, намагаючись двічі поспіль зібрати данину із деревлян, князь Ігор був вбитий. Синові Ігоря Святославові у тому момент було б три рокта, тому влада перейшла до вдови Ігоря — княгині Ольгі. Насамперед вона жорстко помстилася древлянам за смерть чоловіка, спаливши їхню столицю Іскоростень разом із частиною городян. Ольга намагалася обмежити прерогативи місцевої знаті, впорядкувала збір данини й встановила более суворий порядок управління. За часів Ольги зміцнила економічна могутність Київської держави, піднісся її міжнародний авторитет. У 957 р. відбулася дипломатична місія Ольги до Константинополя, де вона охрестилася. У 959 р. руське посольство було б виряджене до імператора Священної Римської імперії. У 957 р. сін Ігоря та Ольги Святослав досяг повноліття й ставши фактично великим київським князем. Проте Ольга до самої смерти (964 р.) залишалася радницею свого сина. За заслуги перед Київською Державою й християнством княгині Ольги пізніше було б канонізовано. Святослав ще понад зміцнив позиції Київської держави, розгромивши Хозарський каганат, Волзьку Булгарію, приєднавши в «ятичів, придунайські міста, Тьмутаракань, Прикубання, здійснивши вдалий похід на Болгарію. Задля зміцнення влади київських князів на землях племінних князівств Святослав провів адміністративну реформу, посадивши старшого сина Ярополка намісником у Києві, молодшого, Олега, — в Овручі, де були сильні сепаратистські настрої, а позашлюбного сина Володимира відправивши правити від свого імені в Новгород Великий, який постійно прагнув відділитися від Києва. У 968 р. Святослав знову спробував посилити свій вплив на Балканах, організувавши другий болгарський похід. Алі на цей раз йому не поталанило. Після тримісячної оборони у м. Доростолі Святослав був змушений підписати світ із Візантією, зрікшися своїх володінь на Балканах. Повертаючись на батьківщину (972 р.), на острові Хортиця князівське військо натрапило на печенізьку засідку й цілком загинуло. Поліг й сам Святослав. як й його попередники, Святослав посилив позиції Русі на важливих торговельних шляхах, зміцнив кордони й підніс міжнародний авторитет своєї держави. Після його смерти починається жорстока боротьба за уладові. Ярополк прагнув підкорити братів й одноосібне правити Руссю. У 977 р. він повів дружину на Овруч й розбив Олега. Володимир, не чекаючи зіткнення зі старшим братом, біжить до Скандинавії, де наймає професійне варязьке військо. У 978 р. він розбиває Ярополка й стає великим київським князем. Враховуючи, що князівська влада на місцях був практично необмеженою, Володимир починає своє правління, посадовивши синів й старших дружинників у містах Русі. титану в свою чергу створюють апарат управління нижчого рангу. Це були не зумовити консолідацію держави. Володимир повертає Русі землі хорватів й дулібів, радимичів й в «ятичів, фактично завершуючи формування державної територї. На сході Київська Русь сягала межиріччя Оки і Волги, західний кордон проходив Дністром, Карпатами, Західним Бугом, Німаном й Західною Двиною, на півночі — Чудським, Ладозьким та Онезьким озерами, на півдні — річками Південним Бугом, Доном, Россю, Сулою. Серйозною проблемою доби Володимира Святославича були набіги кочовиків. Для протидії цьому необхідна був сильна армія. Отож Володимир упроваджує військову реформу, встановлюючи феодальну організацію війська — службу за право володіти землею. Це зміцнило й власну уладові князя. Окрім цого, створюється досить розгалужена система фортець, валів, опорних пунктів тощо. Важливим напрямом діяльності Володимира було б вдосконалення системи права, пристосування його до умів свого години. Цілком очевидно, що для зміцнення централізованої князівської влади потрібен був Єдиний бог. Стара язичницька релігія із її розлогим пантеоном уже не відповідала вимогам суспільства. Вибір Володимира зупинився на християнстві православного (візантійського) обряду. Це мало кілька підстав: по-перше, історичні підвалини такого вибору уже були закладені Аскольдом й княгинею Ольгою; по-друге, у візантійському варіанті світська влада домінувала над релігійною; по третє, мова богослужіння фактично був єдиною. Введення християнства на Русі відбувалося таким чином. Василій II, візантійський імператор, после поразки від Болгарії виряджає до Києва послів із проханням про військову допомогу. Володимир Святославович погоджується в обмін на одруження із сестрою імператора Анною. Алі Василій II не виконав обіцянки. Тоді Володимир узяв в облогу місто Херсонес (Корсунь) — опору візантійського панування в Кріму — й захопив його. Імператор змушений був погодитися того шлюб. Охрестившись сам, Володимир зробив християнство державною релігією, що мало велике позитивне значення. У суспільстві із «явилася сила, котра не лише надавала йому духовної та культурної єдності, а і впливала попри всі соціальноекономічне життя. Піднісся авторитет самого князя. Потужний поштовх до розвитку отримала давньоруська культура. Київська Русь стала у шерег провідних християнських держав Європи, забезпечивши собі рівноправні та взаємовигідні стосунки із ними. На чолі церкви стояв київський митрополит. У великих містах перебували єпископи, котрі вирішували усі церковні справ своїх єпархій. Митрополити та єпископи володіли землями, селами і містами. Церква мала власні військо, суд й законодавство. Отже, православ «я стало фундаментом для створення централізованої держави. Проте не слід перебільшувати позитивний вплив введення християнства візантійської моделі. Саме вон давала можливість світській владі підпорядковувати духовну згідно зі своїми інтересами. Можна говорити й про певну обмеженість стосунків православної Київської Русі із католицькою Західною Європою. Стримуючим чинником був і церковнослов «янська мова, адже із тодішнього культурного обігу були значною мірою виключені латиномовні джерела. Алі разом з тім необхідно визнати, що християнізація Русі є однією із найбільш значних подій в історії нашої землі. Наприкінці правління Володимира Святославича виникла реальна загроза єдності Київської Русі. Проти нього відкрито виступив прийманий сін Святополк, а ридний сін, новгородський князь Ярослав, відмовився платити Києву данину. Володимир готувався до походу на Новгород, але й у 1015 р. помер. Між синами Володимира Ярославом, Борисом, Глібом, Святославом, Мстиславом й Святополком починається кривава боротьба за київський стіл, унаслідок якої Ярослав стає князем у Києві, а Борис, Гліб й Святослав гинуть. Остаточна перемога Ярослава над Святополком відбувається на р. Альті лише в 1019 р. У 1026 р. Ярослав й Мстислав уклали мирну угоду та поділили Русь: Ярослав залишився княжити в Києві, а Мстислав — у Чернігові до своєї смерти у 1036 р. Встановивши контроль над Київською Руссю, Ярослав, прозвань Мудрий, звертається до зовнішніх проблем й починає боротьбу із печенігами. Генеральна битва відбулась у 1036 р., после якої печеніги уже ніколи па Русь не нападали. На честь цієї перемоги в Києві було б закладено Софійський собор. У період правління Ярослав Мудрий розширюються кордони Київської Русі: від Чорного моря й пониззя Дунаю на півдні аж до Фінської затоки на півночі, від Закарпаття на заході до верхів «їв Волги та Дону на сході. Активізувалася і дипломатична діяльність. За допомогою династичних шлюбів Ярослав зміцнив стосунки із кількома провідними європейськими державами. Сам він був одружений зі шведською принцесою Інгігердою, його сестра Марія був дружиною польського короля Казимира І, сін Ярослава був одружений із дочкою Казимира, інший — із візантійською принцесою, ще двоє — із німецькими князівнами. Одна дочка вийшла заміж за угорського короля Андраша, інша — за норвезького короля Гаральда, а потім Свена, третя — за французького короля Генріха І. Значну увагу Ярослав Мудрий приділяв внутрішнім проблемам Київської Русі. За його правління проводитися кодифікація юридичних норм, котрі існували, а також постає перший письмовий звід норм давньоруського права «Руська щоправда», котрі захищали приватну власність й власника. Ярослав призначає на вищу церковну посаду — митрополита — не грека, як то було б раніше, а слів «яніна — Іларіона. Проте ця традиція не збереглася, і по смерти Ярослав Мудрий у 1054 р. митрополичу кафедру знову очолив грек. За Ярослав Мудрий Київська Русь досягла зеніту свого розквіту, стала нарівні із найвпливовішими країнами середьновічної Європи. Турбуючись про подальшу частку своєї держави, за кілька років до смерти Ярослав поділив між синами міста і землі. Київ, Новгород, Псков відійшли Ізяславові, Чернігів, Муром, Тьмутаракань — Святославові, Ростов, Переяслав — Всеволодові, Володимир — Ігореві, Смоленськ — У «ячеславові. Доти ж запроваджувався новий принцип спадковості — сеньйорат. Це означало, що княжити в Києві мають спершу по черзі усі сині Ярослава, потім онуки старшого сина. Проте фактично после 1054 р. в Київській Русі встановлюється форма правління, якої називають тріумвіратом Ярославичів — Ізяслава, Святослава та Всеволода. Саме смердоті разом встановлювали закони («Щоправда Ярославичів»), очолювали походи проти половців. Алі после невдалої битви на р. Альті у 1068 р. спілка Ярославичів фактично розпалася. Починається боротьба за одноосібну уладові. Спробу припинити княжі усобиці було б вжито у 1097 р. на про «єднавчому із «їзді князів у Любечі. Було вирішено припинити чвари й скасувати принцип спадкоємності, запроваджений Ярославом Мудрим. Кожен князь отримує успадковані від батька землі — вотчину, а усі спірні запитання розв «язуються на князівських із «їздах. Проте наступні Витичівський (1100 р.), Золочівський (1101 р.), Долобський (1103 р.) князівські із «їзди не усунули всіх суперечностей, що ніяк не сприяло єдності Київської Русі, особливо в умовах половецької загрози й заворушень населення Києва та інших великих міст. То в 1113 р., под годину повстання в Києві бояри і купці звернулися до переяславського князя Володимира Мономаха (онука Ярослава Мудрого) із проханням посісти київський стіл. Придушивши повстання, Володимир Мономах ставши київським князем на 12 років. Розгромивши половців й забезпечивши сприятливі зовнішні умови, Володимир Мономах багато зробив для зміцнення Київської Русі. Розвивалися сільське господарство і ремесла, пожвавилася торгівля, будувалися нові міста. Зміцнюються династичні зв «язки: сам Володимир Мономах був одружений із дочкою англійського короля, сестра вийшла заміж за німецького імператора, а донька — за угорського короля. По смерти Володимира у 1125 р. спадкоємцем на київському столі ставши його сін Мстислав Володимирович, який продовжив політику батька. Проте його наступники знову почали боротися між собою за першість на Русі. Отож з другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель — період феодальної роздробленості та існування самостійних князівств.

5. Культура Київської Русі Культура Київської Русі є результатом тривалого процесу як внутрішнього розвитку східнослов «янського суспільства, то й зовнішнього впливу світової цивілізації. З глибокої давнини бере вушко усна народна творчість — казки, легенди, пісня. Найдавнішими й значними у культурному відношенні є билини Володимирового циклу, котрі створювалися в Х—XI ст. й оспівували хоробрість богатирів, котрі захищали рідну землю. Тут фіксувалися пам «ять про історичні події та ставлення перед тим. Першими письмовими творами у Київській Русі були літописи — зводи записів про історичні події, викладені у хронологічній послідовності. Найдавнішим літописом, який дійшов до відома наших днів, є «Повість временних літ», створена на початку XII ст. Вона збереглась у Лаврентіївському (1377 р.) та Іпатіївському (вухо XV ст.) списках. Відомі також «Київський літопис» XII ст., «Галицько-волинський літопис» XIII ст. Літописи є основним джерелом із історії Київської Русі IX—XIII століть. Алі, окрім них, з письмової спадщини можна згадати філософську проповідь митрополита Іларіона «Слово про закон й благодать», «Повчання дітям» Володимира Мономаха та ін. Особливе місце у давньоруській літературі посідає «Слово про Ігорів похід», написане на основі конкретного історичного факту. Невідомий автор цого твору закликав князів забути міжусобиці і про «єднатися в ім «я захисту рідної землі. Розвиток літератури Київської Русі був безпосередньо заговорили українською у «язаний з поширенням освіти, створенням бібліотек. Вже за Володимира Святославича існували державна школа й школа при Софійському соборі. Ярославом Мудрим створюється перша відома на Русі бібліотека. Значного розвитку набула архітектура. За Володимира Святославича будується храм Богородиці, який потім назвали Десятинною церквою (на його утримання князь бравши десяту частину доходів своїх підданців). Вона був прикрашена фресками, мозаїкою. У 1037 р. зведено найбільший храм Київської Русі — Софійський собор. За його зразком у Чернігові будується Спаський собор, у Новгороді та Полоцьку — Софійські собори. Ярослав Мудрий споруджує у Києві Золота браму. Центрами культури у Київській Русі були монастирі. Одним із них був КиєвоПечерський монастир, заснований за Ярослав Мудрий преподобним Антонієм, на взірець того, який він ж започаткував у Чернігові. У всіх великих містах існували іконописні майстерні. Розвивається книжкова мініатюра «Остромирове євангеліє», написане у середині XI ст., прикрашене чудовими заставками й мініатюрами. Розквітає ювелірне мистецтво. Київські майстри володіли різними способами обробки коштовних металів — зерню, сканню, перегородчастою емаллю. Зростання економічних й культурних зв «язків Київської Русі, піднесення суспільного життя зумовили наступний розвій її культури.

6. Феодальна роздробленість Київської Русі XII—XIII століття на Русі увійшли в історію як період феодальної роздробленості. По смерти великого князя київського Мстислава, сина Володимира Мономаха, Київська Русь розпадається на багато князівств й земель. Поза сумнівом, основною причиною розколу великої централізованої держави був відсутність у місцевих князів й бояр зацікавленості у сильній владі великого київського князя. Розвиток відокремленого землеволодіння, можливість передання землі у спадок робило їхнього повновладними господарями, не залежними від Києва. Серйозними причинами роздробленості можна назвати і великі розміри держави та заговорили українською у «язані із цим труднощі управління, відсутність чіткої системи престолоспадкування й княжі усобиці. У процесі децентралізації виділяються Київське, Чернігово-Сіверське, Переяславське, Волинське, Галицьке, Володимиро-Суздальське, Полоцьке та інші князівства. Місцеві князі реформують державний апарат, створюють власні збройні сили — дружини. Князівства тепер діляться на волості, куди князем призначалися посадники. Поступово знижувалася роль народного віча. Хоча в Новгороді та Пскові формою правління був боярська республіка. Київське князівство залишалося загальнодержавним центром, у якому містилася резиденція митрополитів. Фактично сталася лише зміну форми державного ладу. Деякі вчені називають її федеративною монархією, бо основні запитання внутрішньої та особливо зовнішньої політики вирішувалися колективно найбільш впливовими князями. Важливим аргументом на користь подібної політики був постійна загроза із боці половців. У 60— 70 рокта XII ст. виділяються два центри, котрі намагаються про «єднати навколо собі руські землі, — Київ й Володимир-на-Клязьмі. Алі посилення впливу боярства, яку ставило власні місцеві інтереси вище загальнодержавних, знову викликає загострення міжкнязівських стосунків й прискорення процесів роздроблення. Тім й скористалися зовнішні вороги — лицарі-хрестоносці, половці. Алі найжахливішої руйнації завдали Русі татаро-монголи. На кінець XII — вухо XIII ст. у Центральній Азії утворюється могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чипгісханом. Одразу ж починаються завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. У 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдає нищівної поразки дружинам південноруських князів, котрі навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат й виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи починають у 1237 р. под орудою онука Чингісхана — Батия. Протягом 1237—1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі. У 1239 р. Батий захоплює Переяслав й Чернігів й виступає на Київ, де правив воєвода Данило Галицького — Дмитро. Восени 1240 р. починається штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але й городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було б пограбоване і зруйноване. За легендою, воєводі Дмитру за мужність було б збережено життя. Потім здобиччю завойовників стають Кам «янець, Ізяслав, Володимир, Галич. Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, із одного боці, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, із іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії — Золотої Орди, котра охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь. Окрім татаро-монголів, Русь воліли завоювати ще лицарі-хрестоносці, польські та угорські феодали. Проте Данилові Романовичу, галицьковолинському князю, вдалося вгамувати їхні зазіхання. Татаро-монгольська навалу значною мірою загальмувала соціально-економічний, політичний й культурний розвиток стародавньої Русі. Феодальна роздробленість був фактично законсервована, про відродження власної державності були бути і мови. Виконавши роль буфера для країн Західної Європи (у татаро-монголів уже не було б сил її здобувати), Русь на довгі рокта опинилася под ігом. Лише Галицько-Волинському князівству формально вдалося зберегти обмежену незалежність, визнавши, втім, уладові Орди. Інші ж землі втратили будь-яку самостійність. Князі змушені були визнати собі васалами Золотої Орди, із рук хана діставали декларація про княжіння (ярлик) й платили тяжку данину.

7. Галицько-Волинське князівство По смерти Ярослав Мудрий із початком феодальної роздробленості Галицьке князівство відокремилося від Києва. Першими галицькими князями були нащадки онуків Ярослав Мудрий — Ростиславичі, але в Волині — Мстиславичі, котрі вели свій родовід від Володимира Мономаха. Особливістю політичного життя Галичини був значний вплив боярства, яку формувалося не із князівської дружини, як в інших землях, а із родоплемінної знаті. Саме Ростиславичі, прагнучи утвердити свою династію в Галичині, залучали до влади боярську верхівку, роздаючи їй посади та маєтки. Доти ж значним джерелом збагачення галицького боярства був торгівля сіллю. Загалом політична ситуація протягом правління Ростиславичів забезпечувала панівне становище боярства, яку могло Дозволити собі утримання навіть власних бойових дружин. Про «єднання Галичини проходило за князя Володимирка (1124—1153 рр.), а розквіту Галицьке князівство сягнуло за його сина Ярослава Осмомисла (1153—1187 рр.). Тоді будуються нові міста, фортеці. Успішними були походи Ярослава проти зовнішніх ворогів. То в 1183 р. він взявши в сповнений 12 половецьких ханів. Після смерти Ярослава Осмомисла (1187 р.) галицький стіл посів його позашлюбний сін Олег. Проте галичани повстали проти нього на користь законного правителя — старшого сина Ярослава — Володимира. Бояри, невдоволені його правлінням, намагалися запросити на князівство волинського князя Романа Мстиславича. Проте Володимир Ярославович, спираючись на підтримку німецького князя Фридріха Барбаросси й польського короля Казимира, повернувши собі князівський стіл. Після смерти останнього Ростиславовича — Володимира (1199 р.) Роман Мстиславич, спираючись на дружинників, міщан й частину боярства, про «єднав галицькі та волинські землі в єдине князівство, яку поступово стає спадкоємцем Києва. Формуючи централізовану державу, Роман Мстиславич рішуче виступив проти опозиційного йому галицького боярства. Здійснивши успішні походи проти Литви, Польщі, Угорщини, половців, Роман Мстиславич підніс міжнародний авторитет держави. У 1202— 1203 рр. він поширює свою уладові на Київщину та Переяславщину. У 1205 р. под годину війни із Польщею Роман Мстиславич потрапив у засідку й загинув. Після цого потужне державне утворення фактично розпадається. Галицькі бояри в відновленні єдиного Галицьковолинського князівства та організували заколотий, унаслідок якого вдова Романа Мстиславича Ганна із малолітніми синами Данилом й Васильком змушена був бігти із Галича у Володимир-Волинський, а й у Польщу. Почався період міжусобних воєн та іноземного втручання. Лише у 1238 р. Данило зміг оволодіти Галичем, перемігши про «єднані сили тамтешнього боярства, угорських й польських феодалів. Волинські землі отримав Василька, хоч обидва князівства існували як єдине ціле. Внутрішня політика Данило Галицького був скерована на посилення держави. Розбудовувалися міста, поставали нові — Львів, Холм. У 1239 р. до князівства було б приєднано Київ. Зміцнювалася православна церква, розвивалася культура. Проте діяльність Данило Галицького був перервана татаро-монгольською навалою. Ще у 1223 р. галицькі війська брали доля в битві із Чингісханом на р. Калці. Однак зашкодити навалі Батия в Данило Галицького уже не було б сили. В частности втрачено великі міста — Галич, Володимир, Кам «янець. Згодом Данило Галицький здійснює успішні походи на Литву й Польщу. У 1243 р. він захоплює Люблін й Люблінську землю. У 1246 р. Данило їде у м. Сарай — столицю Золотої Орди, де дістає із рук Батия ярлик на княжіння. Алі, повернувшись додому, він починає готуватися до боротьби із Ордою, уклавши військові догоди із польськими князями та угорським королем. Активну підтримку в антитатарській політиці Данилові Галицькому надавав тато римський Інокентій IV. У 1253 р. в м. Дорогожині Данило був коронувань папським легатом. Алі головним спільником Данило Романовича у 1251 р. ставши володимиросуздальський князь Андрій Ярославович. Ординці вирішили розбити русичів поодинці та наслали на Андрія величезне військо. У 1258 р. ординці на чолі із Бурундаєм змусили Данило Галицького зруйнувати власні великі фортеці — Львів, Володимир, Лучеськ. У 1264 р. Данило Романович помирає. Починається поступовий занепад ГалицькоВолинського князівства. Волинню до 1270 р. володів його брат Василька, а Галичиною та Холмщиною — сині Данило Лев, Мстислав й Шварпо. Лев (1264—1301 рр.) переніс столицю князівства до Львова. Домовившись з татарами, він здійснив разом із ними походи на Польщу, Литву, Угорщину, приєднавши до своїх володінь Закарпаття із Мукачевим та Ужгородом. По смерти Льова його сін Юрій І (1301—1308 чи 1315 рр.) знову очолив єдину ГалицькоВолинську державу, оскільки после Василька династія Романовичів на Волині фактично не продовжилася. Столицею князівства стає Володимир-Волинський. Сині Юрія І Андрій й Лев II (1308 чи 1315 — 1323) були останніми із роду Романовичів галицько-волинськими князями й правили разом. Вони уклали мирні догоди із хрестоносцями, Литвою, Польщею. Загинули у бою із татарами. Галицькі бояри запросили на князівський стіл племінника Андрія та Льова Болеслава, який после переходу із католицької віри у православ «я отримав ім «я Юрій II Тройденович. Він урегулював стосунки із Золотою Ордою й Великим князівством Литовським, здійснивши у 1337 р. спільний із татарами похід на Люблін. Це на свій чергу викликало відсіч Польщі та Угорщини. Юрій ІІ змушений був підписати Вишеградську угоду про ті, що по його смерти трон переходити польському королеві Казиміру ІІІ. Після цого галицькі бояри, не гаючи години, отруїли останнього галицько-волинського князя. У подальшому галицькі бояри стримували тиск Польщі та Литви, намагаючись вибороти незалежність Галицько-Волинської держави. У 1349 р. Галичину захоплює польський король Казимир ІІІ, а перед тім Литва приєднує до собі Волинь. Галицько-волинська держава припиняє своє існування. Роль Галицько-Волинського князівства як основного політичного центру всієї України после занепаду Києва був дуже значною. Саме воно та формувало ідею державності на українських землях, оберігаючи їхнього від поневолення сусідніми державами. Продовжуючи кращі традиції української національної культури, Галицько-Волинське князівство разом з тім забезпечило плідний вплив на цю культуру західноєвропейських цивілізацій.

8. Українські землі под владою іноземних держав (ХІV — XV ст.) У 40-х роках ХІV ст. укра-їнські землі зазнали розчленування. Після війни 1351—1352 рр. між Польщею й Литвою Галичина залишилась под владою Польщі, а Берестейщина й Волинь перейшли до Литовської держави. Поставши в середині XIII ст., Литовська держава поступово посилює свій вплив й розширює територію. Так, за князя Гедиміна (1316—1341 рр.) вон захоплює значну частину Білорусі, а його сині Ольгерд й Кейстут приєднують Чернігово-Сіверщину (1357—1358 рр.), Поділля (1363 р.), Київщину (1362 р.). Відтепер історія українських земель стає заговорили українською у «язаною із історією феодальної Литви. Уся повнота влади у Великому князівстві Литовському був зосереджена у руках великого князя. На відміну від Київської Русі князівства у Литві не малі автономії, й поступово місцеві князі були замінені на литовських намісників. Система прямого взаємозв «язку між військовою службою й землеволодінням давала можливість великому литовському князеві матір значне військо й контролювати фактично усі ресурси держави. Чималу частину Великого князівства Литовського складали східнослов «янські землі, де місцеві феодали, як правило, зберегли свої вотчини. Литовці запозичили попередню структуру управління, військову організацію, судову систему тощо. Хоча слід визнати, по-перше, що із XVI ст. на українських землях діяли Литовські статути — кодекси середньовічного права Великого князівства. По-друге, попри ті, що власне литовські землі становили приблизно лише одну десяту всієї держави, литовці не асимілювалися у східнослов «янському етносі, а навпаки, чимдалі посилювали централістські тенденції. Одним з основних зовнішньополітичних завдань Литовської держави був боротьба із Золотою Ордою. Значною подією стала перемога литовськоукраїнсько-білоруського війська над татаро-монголами на Синіх Водах у 1362 р. Фактично татаро-монгольське іго на українських землях було б ліквідоване за часів правління Вітовта, сина Кейстута (1392— 1430 рр.). Алі виникла реальна загроза із боці Тевтонського ордена. Крім цого, после битви на Куликовому полі (1380 р.) посилювався вплив Москви. Усі це зумовило для Литви вибір союзника в особі Польщі, котра доти ж потрапила в залежність від Угорського королівства. У серпні 1385 р. у м. Крево було б підписано угоду про про «єднання (унію) між Великим князівством Литовським й Польським королівством. Литовський князь Ягайло одружується із польською королівною Ядвигою, переходити в католицьку віру, проголошує католицтво єдиною релігією для населення Литви й стає польським королем. Кревська унія, безумовно, створила реальні передумови для боротьби із тевтонською агресією. Алі разом з тім вон забезпечила посилення польської експансії на територію Великого князівства Литовського. Це були не викликати відсіч литовських феодалів на чолі із князем Вітовтом. Тому в 1392 р. у м. Острові підписується компромісна угода, за якою Польща визнавала Вітовта довічним правителем Литви. У 1398 р. він був проголошений королем литовським й руським. Тім самим фактично було б скасовано Кревську унію. Продовжуючи політику централізації, Вітовт ліквідує Волинське, Подільське та Київське князівства, тім самим фактично скасувавши колишню автономію українських земель. Позиції Польщі та Литви посилилися под годину Великої війни проти Тевтонського ордена (1409—1411 рр.), особливо после Грюнвальдської битви (1410 р.), в якій на боці союзників виступили чесько-моравські, угорські, татарські, волоські зажени, а також українці, росіяни та білоруси. Загалом армія союзників налічувала понад 100 тис. вояків, перевищуючи армію хрестоносців, але й поступаючись їй у військовому вишколі і досвіді. Основний удар Тевтонського ордена узявши у собі смоленський полк, що дало можливість литовським й польським військам перегрупуватися й завдати відповідного нищівного удару. Серед тевтонських лицарів поранених й вбитих було б понад 30 тис. Перемога у Грюнвальдській битві значно зміцнила позиції Литви. За Торунським світом (1411 р.) Тевтонський орден передавав їй Жемайтію, а Польщі — Добжинську землю. Просування хрестоносців на схід було б зупинено, й поступово Тевтонський орден зійшов із історичної сцени. У 1413 р. було б підписано Городельську унію, Яка зберігала вплив Польщі над формально незалежним Великим князівством Литовським. Литовські феодаликатолики зрівнювалися прав із польською шляхтою, діставши можливість брати доля в великокняжій раді. Унія посилила дискримінацію православного населення, обмеживши його доля в державному управлінні. У Литві вводився польський взірець адміністративно-територіального поділу, при цьому укра-їнські землі роздавалися католицькій церкві. Не могло б не викликати опору проти покатоличення й засилля польських феодалів. По смерти Вітовта у 1430 р. цей рух очолив молодший брат Ягайла — Свидригайло Ольгердович. Тривав він до 1435 р., коли війська Свидригайла зазнали нищівної поразки від брата Вітовта — великого литовського князя Сигізмунда — под Вількомиром. Тоді на велике княжіння обирається малолітній сін Ягайла — Казимир. У 1447 р. він стає також й польським королем Казиміром IV, фактично відновивши польсько-литовську унію. У кінці XV — XVI ст. Велике князівство Литовське втрачає свою колишню могутність, а укра-їнські землі у складі Литви остаточно втрачають автономні права. Одночасно посилюється вплив централізованої Ро-сійської держави, Яка проголошує свої права на територію Південно-Західної Русі. У українських землях посилюються проросійські настрої. У 1508 р. відбувається повстання под керівництвом князя М. Глинського проти литовських магнатів. Це був остання спроба українських князів відібрати свої землі у Литви. Алі через їхні нерішучі дії вона зазнала поразки. Часи, прожиті українським народом у Великому князівстві Литовському, Незважаючи на значний польський вплив й відсутність повноцінного національно-політичного розвою, малі в цілому позитивне значення. як писавши видатний Український історик І. Крип «якевич, «українське громадянство у Великому князівстві було б живим творчим організмом, що шукав шляхів до поширення своїх життєвих умовин. Ці надбання із часів Великого князівства залишились для українського народу політичним капіталом також на пізніші часи».

9. Виникнення українського козацтва. Політико-соціальний та військовий устрій Січі Характерною рисою заселення територї України у XV ст. було б ті, що основна маса людності гаялася на здавна обжитих землях — Київщині, Галичині, Волині, Поліссі та Поділлі. А південні землі — Середня Наддніпрянщина, Запоріжжя — малі значні природні багатства, але й були незаселені. Саме тут й постає нове соціальне явище — козацтво. Серед причин, котрі зумовили появу козацтва, можна виділити: соціальні (посилення феодальної експлуатації, юридичне оформлення кріпосної залежності); економічні (нестача орної землі, необхідність колонізації вільних земель Дикого поля); політичні (прагнення польської адміністрації залучити козацтво на службу, для охорони південних кордонів від татарської загрози); національні (спротив політиці колонізації та покатоличення українського населення); стратегічні (загроза із боці Кримського ханства). Уперше козаки згадуються в історичних хроніках наприкінці XV ст. Вже тоді смердоті допомагали полякам боротися із татарами. Основними джерелами формування нової соціальної верстви в Україні були селянство, яку, тікаючи у степ, протестувало проти закріпачення та посилення феодальної експлуатації, та міщанство, котре йшло на південь спочатку із метою сезонного промислу, полювання, рибальства, а потім про «єднувалося і будувало на Дикому полі невеличкі захисні містечка — прообрази Січі. Головними справами козаків були організація походів проти татар й заготівля дичини та риби. У 1556 р. на про. Мала Хортиця черкаський староста Д. Вишневецький заснував фортецю, Яка започаткувала Запорізьку Сич. Своє місцеположення Сич періодично змінювала. У 70-ті рокта XVI ст. вон містилася на про. Томаківка (біля м. Марганець Дніпропетровської обл.), у 90- тих рокта — на про. Базавлук. З 1638 по 1652 рр. Сич розташовувалася на Микитиному Розі (тепер м. Нікополь). З політичної точки зору Запорізька Сич був фактично зародком майбутньої української держави. Однак специфічні історичні умови зумовили його своєрідність. Козацтво поділялося на полки чисельністю 500— 1000 осіб. Полиці складалися із сотень. А декілька сотень у свою чергу складали курінь. Усе козацьке військо очолював гетьман (із часів Б. Хмельницького), а запорожців — кошовий отаман. У військовому плані Сич складалася із 38 куренів, а територіальне — із 8— 10 паланок. Вступ й вихід із Січі були добровільними. Прибульцеві міняли ім «я, аби приховати минуле втікача. На Січі поряд з повноправними козаками були і новаки — джури, молодики. Протягом трьох років смердоті не могли брати доля в виборах старшини й, як правило, прислужували бувалим козакам. Загалом Військо Запорізьке можна поділити на січових козаків — нежонатих, загартованих у боях, й волосних — сімейних козаків, котрі більший годину жили за межами Січі, де не гребували землеробством, промислами, торгівлею. Саме січові козаки становили цвіт Війська Запорізького й називалися товариством чи лицарством. Життя запорізького козацтва будувалося на демократичних засідках. Утім це сус-пільство не можна назвати цілком демократичним, оскільки соціальне розшарування серед козаків визначало і їхню політичну нерівність. Функції законодавчого органу виконувала загальна козацька рада. Владу виконавчу репрезентували кошовий отаман й старшина. Характерною рисою формування Коша був виборність. Загальна козацька рада, збираючись двічі на рік (1 января й 1 жовтня), грабувала старшину, затверджувала плани походів, вирішувала запитання стосунків із зарубіжними країнами, розподілу землі тощо. Поступово формується козацька адміністрація — військовий суддя, військовий отаман, хорунжий, гармаш, полковник, писар, осавула та ін. Контроль за їхньою діяльністю здійснювала козацька рада. Своєрідною у Запорізькій Січі був правова система. На відміну від усієї територї України, де діяли Литовський статут, Магдебурзьке право, укази королівської влади й навіть «Руська щоправда», у Січі найважливішу роль грало власне козацьке право. Воно являло собою сукупність правових звичаїв, котрі сформувались у сфері козацьких суспільних стосунків. Це право було б неписаним, оскільки козаки вважали, що будь-які писані закони так чи інакше обмежать їхню волю. Козацьке право фіксувало стан стосунків, котрі уже склалися, затверджувало військово-адміністративну організацію, порядок землекористування, кваліфікувало види злочинів, покарань й т.ін. Отож є усі підстави говорити про досить яскраво виражену форму державності, доти ж державності із усіма ознаками демократичної республіки: фактична рівність козаків, відсутність кріпосного права й феодальної власності на землю. Важливим про «єднуючим чинником було б переплетіння волелюбних й релігійних настроїв козацтва. Захист православної віри слугував потужною ідеологічною основою життя Запоріжжя. разом з тім не можна не зазначити й внутрішньополітичних суперечностей — майнова нерівність, соціальне розшарування, конфронтаційні настрої. При цьому козацька державність мала цілий шерег особливостей, котрі не дали Запорізькій Січі можливості статі повноцінною Державою. Передусім підвалини її створення були скоріше моральні, ніж етнічні. Сюди ж слід віднести нечітку визначеність територї. Окрім цого, основною, якщо не єдиною функцією Запорізької Січі як державного утворення був військова конфронтація. А питанням внутрішнього улаштую — фінансовій системі, освіті, інфраструктурі, будівництву міст тощо — уваги практично не приділялося. Однак існування Запорізької Січі було б вельми значним чинником у міжнародних стосунках. Кіш Війська Запорізького вів переговори й укладав догоди із Польщею, Росією, Кримським ханством, Швецією, підтримував своєю військовою потугою окремі держави й коаліції. Надзвичайно докучало Запоріжжя Польській державі. Адже масові втечі селян позбавляли феодалів робочих рук, а козацькі походи на Крім й Стамбул ускладнювали стосунки Польщі із Туреччиною. Тому, проводячи політику «поділяй й володарюй», польський уряд бравши до собі на службу заможну частину козаків, забезпечивши їм привілеї. І уже їхніми руками він придушував свавілля запорожців, спрямовуючи їхні на основне заподіяння — охороняти південні кордони держави. У 1572 р. за наказом польського короля Сигізмунда ІІ Августа формується загін з 300 козаків, котрі вносилися у спеціальний список — реєстр. Реєстровим козакам був встановлена виплата із польської страти, смердоті не підпорядковувалися місцевій владі, а лише призначеному урядом «старшому»; козацька старшина отримала знаки влади — клейноди (булаву, бунчук, корогву, печатку). Центром реєстрового козацтва стало м. Трахтемирів. Запорізька Сич також формально підпорядковувалася реєстровому козацтву, але й Речі Посполитій так й не вдалося взяти її под свій контроль. У 1578 р. реєстр становив 500 козаків, а й у 1590 — уже тисячу. Алі наприкінці XVI — на початку XVII ст. реєстрове козацтво разом із запорожцями все частіше виступало не лише проти турецько-татарських агресорів, а і проти польсько-шляхетського феодального гніту, підтримуючи селянство. Навіть будучи перехідною формою від професійної общини до повноцінної держави, Запорізька Сич, проте, відіграла найвизначнішу роль у процесі українського державного будівництва, її існування ознаменувало собою наступний после Галицько-волинського князівства етап поступового формування української етнічної держави.

10. Українські землі под владою Речі Посполитої Захопивши у XIV-XV ст. Галичину, Західну Волинь й Поділля, Польща прагнула оволодіти і українськими землями, котрі входили у склад Великого князівства Литовського. Алі, окрім бажання Польщі, визрівали ще і про «єктивні умови для унії між Польським королівством й Литвою. Найважливішим внутрішнім чинником у цьому процесі був позиція української шляхти. На початку XIV ст. перед нею постав реальний вибір: чи єдина, усталена Польща, чи ослаблена Лівонською війною Литва. Польща для українських феодалів означала привілеї, обмеженість королівської влади, гарантовані політичні свободи. Не останнє місце тут посідала і проблема військової повинності — адже у Польщі домінувало наймане військо. Не можна було б скидати із рахунків й зовнішній чинник. Війна Литви із Москвою, підтримуваною Данією та Швецією, призвела до втрати територій, й Велике князівство Литовське гребувало значної військової та фінансової допомоги. Тому уже на середину XVI ст. були здійснені Перші спроби підписання унії. Алі реальних результатів сторони домоглися лише в 1569 р. на засіданні про «єднаного сеймові у Любліні. Після того як частина литовських, українських й білоруських магнатів, не задоволених польським проектом унії, намагалася зібрати шляхетське ополчення для боротьби за свої права, король Сигізмунд III Август своїми універсалами приєднує укра-їнські землі — Підляшшя, Волинь, а потім Київщину й Брацлавщину, зрівнявши місцеву шляхту цих земель у правах й привілеях із польською шляхтою. Повстанці змушені були повернутися на сейм. Депутати Великого князівства Литовського підписали акт про державну унію й склали присягу на вірність їй. Це означало створення держави Річ Посполита (дослівно із польської мови — спільна справа). У ній малі бути король, який обирається, сейм, єдина зовнішня політика, загальна скарбниця. Автономія Литви зберігалася лише у питаннях місцевого самоврядування, організації збройних сил й у правничій сфері. Українські землі навіть не входили до литовської автономії, а були віднесені у склад польських воєводств — руського (Львів), Белзького (Белз), Волинського (Луцьк), Київського (Київ), Подільського (Кам «янець), Брацлавського (Брацлав). Воєводства очолювалися призначеними польськими магнатами. Люблінська унія 1569 р. відіграла, безумовно, велику історичну роль у долі України. При цьому вон мала досить суперечливі наслідки. Передусім вон сприяла посиленню польської соціальної, національної, релігійної, культурної експансії. Алі вона ж возз «єднала укра-їнські землі, забезпечила зростання культурно-освітнього руху, знайомство із західноєвропейською культурою. Окрім цого, саме Люблінська унія викликала рух опору, соціальну активність різних верств українського населення в боротьбі за національне виживання. Після 1569 р. більшість українських земель було б зайнято найбільшими польськими магнатськими батьківщинами, котрі стали там необмеженими власниками. Посилюється кріпацтво. Литовський статут 1588 р., який діяв у Речі Посполитій разом з польським феодальним правом, остаточно закріпачував селян, котрі прожили на землі феодала 10 років. Визнавалися необмежена панщина й заборона переходу селян в інше місце без дозволу поміщика. Основою економіки українських земель і надалі залишалося сільське господарство, яку мало натуральний характер, тобто забезпечувало потреби передусім власника маєтку. Алі поступово із «є фільварки — феодальні господарства, котрі базувались, як й раніше, на примусовій роботи селян, але й уже значною мірою заговорили українською у «язувалися із ринком. Окрім землеробства й тваринництва, у фільварках розвиваються різні ремесла — млинарське, риболовне, бджільницьке. Усі це забезпечувало господарям фільварків значний прибуток. Розвиваються міста — й державні, й тих, котрі перебували у приватного володінні. Мешканці міст боролися за введення Магдебурзького права — виборного місцевого самоврядування, — із тім щоби вийти з-під влади феодала. Тоді ці міста ставали опертям королівської влади у боротьбі проти свавілля магнатів. Після 1569 р. посилився процес покатоличення українського населення. Кризовий стан православної церкви створював умови для поширення ідеї церковної унії в українському суспільстві і породжував її активних прихильників. Моральна деградація церковних ієрархів, дезорганізація православної церкви перешкоджали можливості їй бути гарантом збереження національних традицій. Тому перед православ «ям України постала проблема вибору: чи зберегти церкву, жертвуючи національною самобутністю, чи, реформуючи церкву, урятувати цю самобутність. На захист православ «я виступили братства — міщанські організації, створювані при парафіяльних церквах. Найбільш впливовим було б львівське Успенське братство, яку мало функції контролю над духівництвом. Спираючись на підтримку константинопольського патріарха, братство активно втручалось у внутрішньоцерковні справ, що були не викликати спротив вищого духівництва. Усе відбувалося паралельно активізації діяльності єзуїтських організацій у Речі Посполитій. Розгортається релігійна полеміка, де талановиті проповідники, такі як П. Скарга («Про єдність церкви Божої», 1577 р.), працюють на ідею унії. У 1590 р. львівський єпископ Р. Балабан виступив за підписання унії. Його підтримали єпископи холмський, пінський та луцький. Вони подають заяву королеві Сигізмунду III, й тієї у 1592 р. відповідає згодою. У 1595 р. у Кракові папський нунцій схвалює умови унії, й 25 грудня цього у присутності папи римського Климента VIII вон був проголошена. Юридичне оформлення унії мало відбутися у 1596 р. в Бересті. Алі собор одразу ж розколовся на дві частини — уніатську та православну. Уніатська частина затвердила греко-католицьку церкву, підпорядковану папі римському. Визнавалися основні догмати католицької церкви, але й мова богослужіння залишалася церковнослов «янською, а обряди православними. Уніатське духовенство урівнювалося із католицьким: не сплачувало податків, отримувало місця у сеймі. Уніатська шляхта могла претендувати на державні посади. Таким чином, ватиканська ідея унії, якої і було б реалізовано, означала приєднання української національної церкви до католицької. Алі православний собор, що проходив водночас, не визнав правомірність рішення уніатів. Замість консолідації українське сус-пільство ще понад розкололося. Після Берестейського собору починається наступ на інтереси православ «я. Церковні землі передавалися уніатам, православні фактично втратили вищу церковну ієрархію. Не набагато кращим було б становище і греко-католицької церкви. Католицька верхівка розглядала її радше не як самостійну церковну організацію, а як засіб посилення власного впливу. Опинившись зрадниками для православних, уніати відмовлялися і повноцінними, із погляду Риму, католиками. Отож Берестейська унія не сприяла про «єднанню православних й католиків, але й в історії України ці дві церкви міцно заговорили українською у «язані між собою.

11. Козацько-селянські рухи кінця ХVІ - першої половини ХVІІ ст. Колоніальна політика Польщі, посилення кріпацтва, покатоличення викликали активний протест українського населення й зумовили шерег потужних повстань, котрі малі антифеодальний та національно-визвольний характер. На кінець XVI ст. активізувалися походи козаків проти Туреччини, що помітно погіршило її стосунки із Польщею. У відповідь польський уряд категорично заборонив походи й стратив деяких їхніх організаторів. Алі це не зупинило козаків. Поступово їхні виступи проти польських панів набувають дедалі более організованих форм. У 1591 р. починається повстання реєстрових козаків под орудою До. Косинського. Приводом прислужилася, як це часто бувало, особіста образу Косинського на князя Острозького, який відібрав у нього маєток. Проте незабаром повстання, підтримане місцевими селянами, охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля й Волинь. У лютому 1593 р. князь Острозький розбиває військо Косинського на р. П «ятці. Козаки укладають угоду, згідно із якою Косинський позбавляється гетьманства, козаки втрачають право нападати на сусідні країни, а селянивтікачі повертаються до своїх поміщиків. Алі Косинський із вірними козаками тікає на Сич й звідти у травні 1593 р. наступає на Черкаси. Там він зазнає поразки від черкаського й канівського старості Є. Вишневецького та гине. Його військо відступає на Запоріжжя. У 1594— 1596 рр. розгортається нове повстання под дротом З. Наливайка, який, до речі, був сотником у князя Острозького й бравши доля в придушенні повстання Косинського. Алі после битви на р. П «ятці він кидає службу й організовує загін нереєстрових козаків для походів на татар. Захопивши багато здобичі, Наливайко посилає гінців на Сич з закликом розгорнути антипольську боротьбу. Запорізькі козаки, очолювані Р. Лободою, виступили на підтримку, й уже до початку І596 р. повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Волинь, Поділля. Не останню роль у такому стрімкому успіхові відіграло ті, що основні польські сили у цей годину перебували у Молдавії, де підтримували польського ставленика на молдавський трон. Алі, побачивши реальну загрозу із боці козаків, польський уряд вирішує направити проти них коронне військо. У березні 1596 р. повстанці З. Наливайка про «єднуються із загонами Р. Лободи та полковника М. Шаули й в урочищі Гострий Камінь біля Трипілля дають бій полякам, после якого, забравши свої сім «ї, мусять відступати за Дніпро й рухатись на схід. Біля м. Лубни в урочищі Солониця смердоті стали табором, очікуючи допомоги запорожців, але й були оточені. Складне становище козаків погіршувалося загостренням суперечностей серед старшини. Лободу вбивають за підозрою в зраді, а Наливайка й Шаулу видають полякам. Опір було б зламано. Наливайка й його соратників повезли до Варшави й у квітні 1597 р. стратили. Селянсько-козацькі повстання кінця XVI ст. зазнали поразки через внутрішню неорганізованість й відсутність єдності. Алі смердоті ж наочно продемонстрували вплив нового соціального явища — козацтва, особливо у спілці із селянством, дрібною шляхтою та міщанами. Інший шлях реалізації потенціалу козацтва обрав видатний діяч вітчизняної історії — гетьман П. Сагайдачний. Народився він на Самбірщині, освіту здобув в Острозькій школі та в школі Львівського братства. Уславився як видатний організатор козацьких походів проти татар й турків. Спершу П. Сагайдачний провівши політику мирних угод й компромісів для захисту прав України. Він зі своїми козаками бравши доля в війні польського короля Сигізмунда III із Росією. Алі найвизначнішу роль Військо Запорізьке відіграло под годину Хотинської війни.

У 1620 р. Туреччина організувала 150-тисячний похід із метою остаточно розбити Польську державу. Польща змогла виставити лише 40-тисячне військо й тому змушена був звернутися по допомогу до козаків, пообіцявши їм вчинки у релігійному питанні та значну платню. Алі вирішальним тут було б інше: Сагайдачний чітко усвідомлював, що агресія Туреччини не обмежиться Річчю Посполитою, а продовжиться уже проти України. У Хотинській битві брала доля 40-тисячне козацьке військо, що стало важливим чинником перемоги поляків (жовтень 1621 р.). Алі за умовами Хотинського світу козакам було б заборонено плавати Дніпром у Чорне море й здійснювати походи до турецьких берегів. Кордон між Туреччиною й Польщею встановлювався по Дніпру. Значним був внесок П. Сагайдачного у захист православ «зробив у Україні. Він залучив усе Військо Запорізьке у склад Київського братства, відновив втрачену после Берестейської унії вищу церковну ієрархію, висвятив на сан київського митрополита Іова Борецького, архієпископа й кількох єпископів. Велику увагу Сагайдачний приділяв розвиткові української культури і освіти, все своє майно він заповів братствам Києва й Львова. Помер П. Сагайдачний від рани, одержаної у Хотинській війні, 10 апреля 1622 р. По його смерти прокотилася нова хвиля козацьких повстань. У 1625 р. после повстання на чолі із М. Жмайлом польський уряд змушений був підписати Куруківську угоду, згідно із якою козацьку реєстр становив вже 6 тис. шість мають полків — Київського, Корсунського, Канівського, Черкаського, Білоцерківського, Переяславського, але й козакам було б заборонено здійснювати самостійні військові походи. Приводом для наступного заворушення стали суперечності між реєстровими й нереєстровими козаками. У 1630 р. запорожці под орудою Т. Федоровича (Трясила) виступили із Січі. Незабаром повстання охопило Лівобережжя й частину Правобережжя. 30-тисячний загін повсталих розгромив коронне військо под Переяславом й змусив Річ Посполиту шукати компромісу. Нова угода збільшувала реєстр до 8 тис. осіб, зберігалися привілеї козацької старшини. І хоча Федорович із частиною козаків повернувся на Запоріжжя, селяни, міщани та нереєстрові козаки ще якийсь годину продовжували боротьбу. Широкий суспільний рух в Україні змусив королевича Владислава у 1633 р. затвердити на сеймі «Статті для заспокоєння руського народу», котрі легалізували існування православної церкви й повертали їй частину майна. Алі уже у 1634 р., после закінчення польсько-російської війни, в якій на боці Польщі воювали і козаки, уряд Речі Посполитої знову урізає права та вольності українців. Щоб нейтралізувати Сич, польський уряд будує у 1635 р. на Дніпрі фортецю Кодак, але й того ж року козаки под командуванням І. Сулими розгромили кодацьку запоруці та зруйнували фортецю. У 1637—1638 рр. вибухнули нові повстання под керівництвом П. Буту (Павлюка), Д. Гуні та Я. Острянина. Тут знову показала собі проблема суперечностей між реєстровим й нереєстровим козацтвом, що і стало однією із причин поразки у 1638 р. Це дало можливість Польщі до того ж році нав «язати козацтву «Ординацію Війська Запорізького реєстрового, яку перебуває на службі Речі Посполитої». У ній реєстр обмежувався до 6 тис., на чолі козаків затверджувався польський комісар, заборонялася виборність, відновлювалася фортеця Кодак. Період козацької активності змінився десятиліттям так званого «золотого спокою». Алі козацько-селянські повстання підготували грунт для розгортання широкого національно-визвольного руху середини XVII ст.

12. Культура України ХVІ - першої половини ХVІІ ст. Розвиток культури у зазначений період проходив у вкрай суперечливих умовах. З одного боці, розвивалися продуктивні сили, зростали міста тощо, із іншого ж — посилювався іноземний тиск на православну віру, українську мову й культуру. Алі Український народ, не втрачав своєї самобутності. Його культура, зберігаючи нерозривність з давньоруськими традиціями, разом з тім відчувала значний вплив європейського Відродження. Найважливішим чинником піднесення національної самосвідомості, потужним рушієм етнічного розвитку на новому історичному етапі виступала українська мова. З «є Перші книжки рідною мовою, зокрема Пересопницьке Євангеліє (1556— 1561 рр.). Українська мова набула такої ваги, що за рішенням Люблінського сеймові 1569 р. нею стали користатися навіть у польському діловодстві. Розвиткові української мови й культури значною мірою сприяло книгодрукування. У 1561 р. в маєтку Р. Хоткевича І. Федоров й П. Мстиславець заснували першу друкарню, Яка бачила Псалтир та Часослов. У 1573 р., переїхавши до Львова, І. Федоров друкує «Апостола», а пізніше — повне видання Біблії церковнослов «янською мовою. Згодом друкарні створюються в Києві, Чернігові, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Рогатині. Найбільш потужною був друкарня Києво-Печерської лаври. У другій половині XVI ст. зароджується нова українська література, Яка починалася із антикатолицької, антиуніатської полеміки. Р. Смотрицький написавши у 1587 р. перший полемічний твір — «Ключ до царства небесного». У свою чергу єзуїт П. Скарга у книзі «На захист Берестейської унії» (1597 р.) виступав за про «єднання церков. Видатним православним полемістом був острозький шляхтич М. Броневський, автор «Апокрисису» (1597 р.). Важливу роль у формуванні національної культури грала усна народна творчість, Яка відбивала найважливіші події у житті українського народу, передусім боротьбу проти турків й татар. Постає новий жанр — героїчний епос (думи, історичні пісня). Серед них — «Втеча трьох братів із Азова», «Плач невільника», «Самійло Кішка». Розвивається літописання, створюються Острозький, Густинський літописи. Велика увага в цей період приділялася освіті. У 1970;х роках XVI ст. засновується Острозька академія, де вивчалися діалектика, астрономія, грецька і латинська мови. Першим ректором академії був Р. Смотрицький. Видатну роль у поширенні освіти відігравали братства, котрі про «єднували при церквах православне населення міст. Перше братство виникло у Львові 1586 року. Впливовим було б і Київське братство. Поступово такі організації створюються й в інших містах України. Існували смердоті на внески їхніх членів й добровільні пожертви. Братства виступали проти покатоличення українського народу, проти засилля духівництва у суспільному та культурному житті. Братські школи існували в Галичині, на Волині, Поліссі. Провідною був Київська братська школа, опікувана самим гетьманом П. Сагайдачним. У 1632 р. вон про «єдналася із Лаврською школою й стала називатися КиєвоМогилянською колегією, Яка за рівнем викладання наближалася до західноєвропейських університетів. У Острозькій й Львівській братських школах у другій половині XVI ст. виникає шкільний театр. Вистави відбувалися у вигляді декламацій та діалогів. Популярним був й театр ляльок — вертеп. Новий етап у розвитку української музики позначений поширенням хорового співи, народних історичних дум. Виникають Перші музичні товариства. У архітектурі та живописі самобутній Український стиль зазнає впливу Відродження. Будується багато фортець й замків, церков й монастирів, котрі прикрашаються іконами, скульптурою, різьбленням по каменю і дереву. Розвиваються ремесла — ювелірне, ковальське, гончарне. Після тривалого занепаду Київ знову стає культурним центром українських земель, й їхній розвиток набуває характеру національного відродження.

13. Національно-визвольна війна середини ХVІІ ст. Війна, Яка розпочалася XVII ст. на українських землях, насамперед мала на меті звільнення українського народу з-під панування Речі Посполитої. З-поміж основних причин цієї війни можна виділити декілька. Соціальні заподій. До середини XVII ст. вкрай загострилася соціальноекономічна ситуація, заговорили українською у «язана із трансформацією поміщицьких господарств у фільварки. З одного боці, це сприяло зміцненню феодальної земельної власності, а із іншого — посиленню кріпосної залежності, оскільки прибутки польських та українських феодалів тепер прямо заговорили українською у «язувалися із нещадною експлуатацією селян. Ще однією невдоволеною соціальною верствою було б реєстрове козацтво, яку, відірвавшись від кріпосного селянства, не досягло, однак, всіх прав й привілеїв шляхти. У складній ситуації опинилося і міщанство, яку мусило платити податки, відпрацьовувати повинності та фактично було б позбавлене місцевого самоврядування. Коли ж стосується української православної шляхти, то вон користувалася значно меншими політичними правами, ніж польська. Таким чином, майбутня національновизвольна війна мала досить широку соціальну базу. Національно-політичні заподій. Відсутність власної державності, обмеження українців у правах, проголошення їхньої неповноцінності, асиміляційні процеси — все це підводило доти, що як самостійний суб «єкт Український народ міг зійти із історичної сцени. Причому імперська доктрина Польщі проголосила, буцімто укра-їнські землі споконвіку належали їй, але в законних засідках Люблінської унії 1569 р. до неї повернулися. Релігійні заподій. Політика національного й культурного поневолення українців Річчю Посполитою базувалася на католицизмі. Насильницьке покатоличення населення, утиски православної церкви, конфіскація церковного майна й земель про «єднали у русі спротиву широкі верстви людності, Незважаючи на розбіжність економічних й соціальних інтересів. Не можна скидати із рахунку й таку суто суб «єктивну причину війни, як особисту образу й бажання помститися за розорений польськими панами хутір та збезчещену сім «ю самого Богдана Хмельницького. Слід зазначити і низку про «єктивних умів для успішного початку національновизвольної війни саме у середині XVII ст. По-перше, козацько-селянські повстання кінця XVI — першої половини XVII ст. дали українському народові значний військовий досвід, піднесли його національну самосвідомість, психологічно налаштували на переможну війну. Поодному, існування Запорізької Січі, розширення її впливу створювало основу для розбудові в майбутньому повноцінної Української держави. По-третє, на цей період припадає ослаблення королівської влади. Зміцнення великого феодального землеволодіння зумовило відцентрові тенденції у Речі Посполитій. Тобто до 1648 р. в Україні сформувався цілий клубок серйозних суперечностей, вирішення які було б можливо лише силовими методами. І для їхнього застосування склалися необхідні умови. На початку 1648 р. Б. Хмельницького обирають гетьманом Війська Запорізького. Саме ця подія вважається початком національно-визвольної війни українського народу. На першому її етапі Б. Хмельницькому важливо було б, уникаючи прямих зіткнень із поляками, забезпечити підтримку реєстрового козацтва й домогтися спілки із Кримським ханством. До березня 1648 р. на бік гетьмани перейшли 6 тис. реєстровців, а кримський хан приславши 4 тис. кінних воїнів. У українсько-польських переговорах, котрі передували початкові воєнних дій, Б. Хмельницький наполягав лише на автономії козаків — вимагав вивести польське військо, ліквідувати управління Речі Посполитої й дати козакам декларація про міжнародні стосунки. У відповідь коронний гетьман М. Потоцький вирішує розбити повстанців. Проте Б. Хмельницький випереджає поляків й под Жовтими Водами у травні 1648 р. завдає їм нищівної поразки. Не давши супротивникові отямитись, Б. Хмельницький готує засідку у районі Корсуня, де поляки також були розгромлені, а коронний гетьман потрапив у сповнений. Перші успіхи козацького війська підняли всю Україну. Селянські повстання охоплюють Київщину, Волинь, Поділля, Лівобережжя. Здобувши у вересні 1648 р. блискучу перемогу под Пилявцями, Б. Хмельницький рушає на Львів. Штурмом було б взято фортецю Високий Замок, й у козаків із «явилася реальна можливість здобути місто, а потім повністю розгромити польську армію й захопити Варшаву. Алі, обмежившись викупом, повсталі залишають Львів. Під Замостям Б. Хмельницький вступає в переговори із поляками, укладає перемир «я й повертає свої війська в Україну. Багато вчених називають це доленосною помилкою гетьмани. Проте слід враховувати, що на тому етапі війни метою українців було б реформування державного улаштую Речі Посполитої, а ніяк не незалежність України. Окрім цого, укра-їнські війська були знесилені, союзники-татари повернулися у Крім. А війна на польській територї неминуче б викликала активний опір місцевого населення. У грудні 1648 р. козацьке військо на чолі із Б. Хмельницьким урочисто ввійшло у Київ. І уже тут, критично переосмисливши ситуацію, що склалася, гетьман формулює основні принципи національної державної ідеї. У переговорах із поляками, котрі почалися, Хмельницький захищає право українського народу на створення власної, незалежної від влади польського короля держави. Ця держава розглядалася в якості спадкоємиці Київської Русі. Влітку, зібравши величезне ополчення, королівський уряд розпочинає наступ на повстанців. Козацькі війська оточили частину польських військ под м. Збаражем. У серпні 1649 р. відбулася битва, й успіх був на боці козаків, але й татари несподівано залишили полі бою, а кримський хан зажадав від Б. Хмельницького вступити в переговори із Польщею. У результаті було б підписано Зборівську мирну угоду. Згідно із цією угодою Річ Посполита визнавала існування козацької України у кордонах Київського, Брацлавського й Чернігівського воєводств. Чисельність козацтва мала становити 40 тис.; селяни, котрі не дуже до реєстру, поверталися до своїх панів. Захищалися права православної церкви. Однак польська шляхта могла знову повертатися на визволені від неї територї. Таким чином, ідею соборності України не було б реалізовано, й Хмельницький задовольнився козацькою автономією в межах Речі Посполитої. Алі разом з тім под годину війни формується українська державність — переважно військового гатунку. Створюються центральні і місцеві органи влади, запроваджується новий адміністративно-територіальний поділ. Вищим законодавчим органом був Генеральна рада, але й фактично ним стала рада козацької старшини. Виконавчу уладові репрезентував гетьман, який видавав універсали, організовував фінансову та судову системи, керував зовнішньою політикою. При гетьмані існував уряд — Генеральна канцелярія, що складалася із генеральної старшини — генерального писаря, генерального судье, генерального хорунжого, генерального обозного, військового скарбничого. Територія козацької республіки становила близько 200 тис. кв. км й був поділена на 16 полків, а свою чергу, на 272 сотні. Столицею й гетьманською резиденцією було б м. Чигирин. На місцях адміністративну уладові здійснювали полковники і сотники, а й у селах — старості. Починає формуватися козацька, селянська й державна власність на грішну землю. Перед Б. Хмельницьким стояла дуже серйозна проблема — не допустити соціального вибуху, оскільки за Зборівською угодою передбачалося принципове збереження старої соціально-економічної системи. Особливо це стосувалося селян, котрі не дуже до реєстру. Алі тут гетьман провівши досить гнучку політику. З одного боці, він не допускав безконтрольних селянських заворушень, а із іншого — всіляко прагнув уникнути поновлення найжорстокіших форм експлуатації кріпаків. Велику увагу Б. Хмельницький приділяв дипломатичній діяльності, спрямованій на зміцнення міжнародного стану козацької держави. Було встановлено військово-політичну спілку із Кримським ханством, Трансильванією, Росією, Туреччиною, Швецією, Венецією. Алі Річ Посполита не примирилася із таким розвитком подій й у лютому 1651 р. почала воєнні дії, напавши на м. Червоне на Поділлі. Основні сили поляків концентрувалися на Волині под м. Берестечком, де і сталася вирішальна битва у червні 1651 р. Татари й тут залишили полі бою, ще і захопивши у сповнений Б. Хмельницького. Полковникові І. Богуну вдалося вивести частину козаків із оточення. У цей годину на територію України насуваються литовські війська под орудою князя Радзивілла. Перевага залишається на боці поляків, й Б. Хмельницький, визволившись з полону, був змушений у вересні 1651 р. підписати нову мирну угоду у м. Білій Церкві. Автономія козацької держави обмежувалася тепер Київським воєводством, чисельність козаків скорочувалася до 20 тис., гетьман підпорядковувався владі коронного гетьмани, а польські пані могли повернутися у свої маєтки. Умови Білоцерківського договору викликали масове невдоволення українського народу й спровокували численні стихійні виступи. Частина селян переселилася на територію Ро-сійської держави. Б. Хмельницький, який також не змирився із поразкою, накопичує сили, й у травні 1652 р. завдає удару полякам в урочищі Батіг на Поділлі. Битва закінчилася блискучою перемогою козаків. І хоч це не означало кінець війни, Білоцерківська угода втратила чинність. Нова велика збройна сутичка сталася под м. Жванцем, де козацько-татарське військо взяла в облогу польський табір. Алі від цілковитої поразки поляків знову врятували татари, котрі уклали із ними угоду. Вона припиняла воєнні дії й дала можливість татарам збирати данину на західноукраїнських землях. Стосовно України підтверджувались лише права й вольності козацтва. Про автономію на умовах Зборівської догоди навіть не згадувалось. Цілком очевидно виникла проблема зовнішньополітичної переорієнтації, бо основний військово-політичний союзник — кримський хан — не міг сприяти реалізації ідеї державності України. У цій ситуації перед Б. Хмельницьким постає необхідність зовнішньої військово-політичної допомоги. Розуміючи, що завоювати повну незалежність можна лише пройшовши попередній період протекторату когось з сусідів, гетьман шукає сильну державу-покровителя. У якості найбільш реальних розглядалися варіанти Туреччини й Росії. Контакти із останньою почалися ще у 1648 р., але й через вичікувальну позицію Москви справа нічим певним не закінчилась. Тоді ставка робиться на Оттоманську Порту, й уже на початку 50- x років із нею підписується нова угода, згідно із якою вона бере Військо Запорізьке под свій захист. Проте незабаром для Б. Хмельницького стає очевидним формальний характер підтримки із боці Туреччини, й знову активізується проросійська спрямованість зовнішньої політики козацької держави. Тут бік гетьмани взяла більшість старшини. Для неї визначальними були такі чинники, як спільна релігія, близькість мов й культур, спільність історичної пам «яті й, що істотно, військово-політична слабкість Росії порівняно із Туреччиною, що давало шанс более повної самостійності майбутньої Української держави. На цей годину й Москва, намагаючись розширити сферу свого впливу й використати Україну в якості буфера проти Туреччини, вирішила взяти Військо Запорізьке «под свою руку». 1 жовтня 1653 р. Земський собор схвалює це рішення, й цар виряджає до посольства на чолі із боярином У. Бутурліним. Для підтвердження серйозності своїх намірів 31 грудня 1653 р. Росія оголошує війну проти Польщі. 8 января 1654 р. на Переяславській раді було б вирішено віддати Україну под протекторат Московської держави при збереженні основних прав й вільностей Війська Запорізького. Остаточний юридичний статус України у складі Росії був визначений у «Березневих статтях» 1654 р. У Україні зберігалися республіканська форма правління й військово-адміністративна система на чолі із гетьманом. Незмінним залишався й територіальний поділ. Україні надавалася незалежність у проведенні внутрішньої політики. Вона могла встановлювати дипломатичні стосунки із іншими державами, крім Польщі і Туреччини. Декілька статей дещо обмежували суверенітет України. Окрім заборони на дипломатичні стосунки із Варшавою й Стамбулом, ішлося про російський контроль над збиранням податків в Україні. Алі головним було б ті, що угода передусім фіксувала юридичну форму незалежності України від Речі Посполитої й давала можливість у спілці із Москвою перемогти її та про «єднати укра-їнські землі в межах національної держави. Москва ж у свою чергу прагнула із годиною перетворити часткову залежність України на цілковиту, відмінивши автономні права і вольності. Переяславська угода, котра створила україно-російський союз, змінила політичну ситуацію й зумовила укладення влітку 1654 р. «Вічного світу» між Річчю Посполитою та Кримським ханством. Поляки починають новий наступ на Поділля й Волинь, але й українсько-російські війська змушують їхнього відступити, а потім захоплюють майже всю Західну Україну. Ідея возз «єднання українських земель стає реальною. Алі тут втрутився шведський король Карл Густав й зажадав від Б. Хмельницького звільнити Галичину. На початку листопаду 1655 р. гетьман знімає облогу Львова. Про те ж року Москва, налякана успіхами шведів у Прибалтиці, зближається із Річчю Посполитою й у травні оголошує війну Швеції. У листопаді 1656 р. між Росією та Річчю Посполитою підписується Віденське перемир «я. Зі свого боці Б. Хмельницький намагається створити коаліцію за участю Швеції, Семигородщини, Молдавії, Волощини, Литви, аби забезпечити Україні захист від татар й послабити політичний тиск Росії. Семигородський князь Ракоці разом зі шведами та українськими загонами здійснює похід на Польщу й навіть захоплює Варшаву. Алі незабаром Польща дістала підтримку від татар й Австрії. Ракоці було б скинуто із престолу, а Швеція вийшла із коаліції через власну війну із Данією. Військова катастрофа підірвала здоровий «я Б. Хмельницького, й 6 серпня 1657 р. він помер. Богдан Хмельницький увійшов у історію українського народу як видатний військовий й політичний діяч. Основне його досягнення було б, мабуть, до того, що він зміг про «єднати різні верстви населення довкола великої справ національного Визволення, сформулював наріжні принципи національної державної ідеї. У ході національно-визвольної війни відбувався процес формування української державності. Алі входження под протекторат Росії, із одного боці, сприяло національно-культурному й релігійному відродженню, а із іншого — зумовило спочатку обмеження, а згодом й повну ліквідацію автономії України.

14. Гетьманщина после Переяславської Заради. Руїна По смерти Б. Хмельницького його сін Юрій Хмельницький, обраний гетьманом, за рішенням старшинської заради був замінений І. Виговським й послань у Київ завершувати навчання. Тім самим династію Хмельницьких було б відсторонено від влади. Порушення принципу спадкового гетьманства породило серед старшини спокусу боротьби за уладові. Багато вчених вважають цей факт однією із основних причин руйнації тодішньої української державності. У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він й у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справ України, він починає мирні переговори із Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету. Обурена козацька старшина под керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Гармаша збирає військо й фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання й жорстоко покаравши його учасників. У вересні 1658 р. переговори із Польщею були продовжені, й 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно із яким Україна як «Руське князівство» входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб «єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського й Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла матір власний суд, військо, скарбницю, але й при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Урівнювалися права католицької та православної церков, а одному із варіантів догоди мова навіть йшла про ліквідацію унії. Пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. У цей годину війну проти гетьмани починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська под Конотопом. Алі скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання — под дротом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, й тієї змушений тікати до Польщі.

У вересні 1659 р. на Білоцерківській раді гетьманом знову проголошується Ю. Хмельницький. Він підписує із царським урядом нові Переяславські з статтею 1659 р., котрі, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмани без дозволу царя, зовнішні стосунки. Московські воєводи сіли в Києві, Переяславі, Ніжині, Чернігові, Брацлаві, Умані. Київська православна митрополія підпорядковувалася Московському патріархатові. Переяславські з статтею та взаємини із Москвою викликали крайнє невдоволення правобережної старшини, що врешті-решт й зумовило розкол України за територіальною ознакою. Алі уже у 1660 р. после невдалого походу російських військ на Львів Ю. Хмельницький розриває спілку із Москвою й підписує із Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася под уладові Речі Посполитої на автономних засідках, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу, й Україна фактично розділилася на дві частини — Правобережну под протекторатом Польщі та Лівобережну под протекторатом Росії. У 1663 р. Ю. Хмельницький зрікається гетьманства, його місце посідає переяславський полковник П. Тетеря. Про те ж року на «Чорній раді» у Ніжині лівобережним гетьманом обирають кошового Запорізької Січі І. Брюховецького. У 1665 р. він підписує із Росією Московські з статтею, які ще понад обмежували права українського народу. Це призвело до повстання, под годину якого І. Брюховецького було б убито (1668 р.). У цей годину на Правобережній Україні вибухає антифеодальне повстання, яку зумовило крах гетьманства П. Тетері, який провадив пропольську політику. На гетьмани обирають черкаського полковника П. Дорошенка (1665— 1676 рр.). Головною його метою було б звільнення та про «єднання України. Для цого він проголошує спілку із Кримом й Туреччиною. У 1667 р. Росія й Польща укладають за спиною України Андрусівське перемир «я, яку, порушуючи Березневі з статтею 1654 р., поділило Україну. У складі Росії залишилася Лівобережна Україна із Києвом, їй поверталися Смоленськ й Сіверська земля. Правобережна Україна переходила до Польщі. Запоріжжя перебувало под владою обох держав. Аби зміцнити свої позиції всередині країни і забезпечити народну підтримку, Дорошенко систематично збирає військову раду. Незалежність від козацької старшини мала забезпечуватися найманим військом, так званими сердюцькими полками. Починається заселення країв Правобережжя, котрі перед тім були пусткою. Спираючись на підтримку татар, Дорошенко намагається витиснути поляків з Правобережжя. Восени 1667 р. перед лицем про «єднаних козацько-турецьких військ польський король визнає суверенітет гетьманату на Правобережній Україні. Закріпившись на Правобережжі, Дорошенко готує похід на Лівобережжя, де у 1668 р. проголошує собі гетьманом всієї України. Алі за годину поновлюється військова активність Польщі. Відтак, залишивши на Лівобережжі наказним гетьманом чернігівського полковника Д. Многогрішного, Дорошенко повертається на Правобережжя. У березні 1669 р. на Глухівській раді Многогрішний обирається гетьманом й водночас затверджуються Глухівські з статтею, згідно із якими в Україні зменшувалася чисельність російських воєвод, а укра-їнські делегати могли брати доля в дипломатичних справах Москви. Многогрішний й частина козацької старшини переходять на бік Росії. На Правобережжі, окрім зіткнень із польськими військами, у Дорошенка із «явилися додаткові проблеми — нові претенденти на гетьманську булаву: Я. Суховій, який спирався на запорожців, й М. Ханенків — ставленик Речі Посполитої. У цій ситуації П. Дорошенко змушений був посилити протурецьку орієнтацію, офіційно прийнявши у 1669 р. протекторат Стамбула. 1672 року Туреччина починає війну проти Польщі і за допомогою козаків здобуває перемогу. Підписана того ж року Бучацька мирна угода означала входження Правобережної України у склад Туреччини. П. Дорошенко проголошувався правителем України в межах Брацлавщини та Київщини. У цей годину міняється влада на Лівобережній Україні. Замість засланого до Сибіру Д. Многогрішного у 1672 р. гетьманом обраний І. Самойлович. Поява турків в Україні позбавила П. Дорошенка народної підтримки. У 1674 р. до І. Самойловича перейшло 10 правобережних полків. За таких обставин у вересні 1676 р. П. Дорошенко скидає гетьманські повноваження й піддається Росії. На раді у Переяславі І. Самойлович проголошується гетьманом обох боків Дніпра. Туреччина, намагаючись зберегти свій контроль над Україною, знову обирає на гетьмани Ю. Хмельницького (1677— 1681 рр.). Алі його гетьманство закінчилось трагічно: він був скараний до страти самими ж турками. У січні 1681 р. Росія, Туреччина й Крім підписують Бахчисарайську мирну угоду, за якою Лівобережна Україна із Києвом входила у склад Росії, Поділля й частина Київщини залишалися за Туреччиною, а територія між Дніпром й Південним Бугом мала бути нейтральною. Алі у 1686 р. Польща й Росія підписують так звань «Вічний світ», згідно із яким у склад Московської держави входили Лівобережжя, Київ й Запоріжжя, а до Речі Посполитої — Правобережжя, Галичина, Північна Київщина й Волинь. Туреччина отримувала Поділля, а Південна Київщина й Брацлавщина залишалися нейтральними. Отже, до кінця XVII ст. Україна втратила свою територіальну неподільність. Непослідовна політика української шляхти й козацької старшини, невпинна боротьба за гетьманську булаву руйнували державність України. Національно-визвольна війна українського народу закінчилася фактичною поразкою. Основними її причинами були: боротьба між окремими старшинськими групами за уладові, пріоритет особистих чи групових інтересів над державними; зародковий стан національної державної ідеї; слабкість центральної влади; слабкість соціально-економічної політики українських урядів, що врешті-решт зумовило громадянську війну. Не можна не враховувати і зовнішній чинник — постійні агресії, скеровані на ліквідацію будь-яких виявів самостійності Української держави. Алі разом з тім національно-визвольна війна другої половини XVII ст. зумовила створення національної Української держави, зміцнивши традиції боротьби проти іноземного, соціального, національного й релігійного гніту, розвинувши в українському народові почуття національної самосвідомості.

15. Україна в період гетьманування І.Мазепи На кінець ХVІІ ст. Лівобережжя перетворилося на центр політичного й культурного життя в Україні. Цей край українці називали Гетьманщиною, а росіяни — Малоросією. Старшина фактично витиснула рядових козаків із вищих посад й відсторонила їхні від участі в урядуванні, бажаючи домогтися у царя особливих привілеїв для собі. 26 июля 1687 р. козацькою радою на р. Коломак генеральний писар І. Мазепа обирається гетьманом. Відразу підписується нова угода із Москвою — Коломацькі з статтею: гетьман помиляюся змінювати генеральну старшину без дозволу царя, у Батурині розміщувався полк московських стрільців, для захисту від татар на півдні будувалися міста-фортеці (запорожці сприйняли це як зазіхання на їхні привілеї). разом з тім з статтею не дозволяли російським воєводам втручатися в укра-їнські справ. Черговий раз автономія України затверджувалася в урізаному обсягові. Окрім цого, за рахунок обмеження гетьманської влади зміцнилися позиції козацької старшини. І. Мазепа був високоосвіченим політичним діячем. Він знавши декілька мов, зібрав багату бібліотеку, ввійшов в історію як великий меценат: за його сприяння було б збудовано і відреставровано понад 20 великих Храмів, споруд для Києво-Могилянської колегії та ін.

У проведенні внутрішньої політики новий гетьман спирався на козацьку старшину — роздавав їй землі, впорядкував податки, земельну власність. Намагаючись зміцнити гетьманську уладові, І. Мазепа вводити Нову категорію козацької старшини — бунчукових товаришів, цілком залежних від нього. У зовнішній політиці Мазепа відмовився від орієнтації як на Польщу, то й на Туреччину та Крім. Розраховуючи зберегти автономію й розширити кордони на південь й захід, він провівши Промосковську політику. Доти ж гетьман був близьким іншому Петра І. У кінці XVII ст. Мазепа зі своїм військом бере доля в походах Петра І проти Туреччини. Були захоплені фортеці Кізикермен, Ісламкермен. Алі у 1700 р. Петро І укладає світ із Туреччиною, починаючи Північну війну зі Швецією за вихід до Балтійського моря. Підписується Константинопольська мирна угода, згідно із якою дніпровські фортеці малі бути ліквідовані. Азов переходив до Росії, але й вона не отримувала виходу до Чорного моря. Поступово Петро І втягує Україну в Північну війну. Ще у 1699 р. после рішення польського сеймові про ліквідацію козацтва На Правобережній Україні там спалахує повстання под керівництвом З. Самуся, З. Палія й А. Абазина. Вони неодноразово зверталися за допомогою до РОСІЇ, але й допомога повсталим явно суперечила її зовнішньополітичним планам, оскільки Польща був фактично єдиним союзником Росії у Північній війні. У 1704 р. за наказом Петра І лівобережні полки Мазепи передислокувалися на Правобережжя. Повстанці сприйняли це як допомогу із боці Росії, але й гетьман у своєму універсалі розкрив сенс цієї акції: допомога польському королеві у наведенні порядку в стране. Проте повстанці не припинили опору, й лише арешт Палія та захоплення Мазепою основних міст Правобережжя покладають йому край. Мазепа затвердився на Правобережжі, збільшив кількість полків, роздав землі козацькій старшині. Північна війна дедалі понад утискала інтереси України. Тисячі українців гинули у походах, на будівництві фортець та нової столиці — СанктПетербурга. У 1708 р. перед Україною виникла загроза нападу Польщі та Швеції. На прохання Мазепи про допомогу Петро І відповів відмовою. Ставало ясно, що подальша централізація управління в Росії та існування Гетьманщини були несумісні. Окрім цого, доля козаків у Північній війні виявила, що їхня боєздатність менша, ніж регулярного російського війська. Колі поповзли чуйні про намір Петра І реорганізувати козацтво, а гетьмани замінити російським ставлеником, то захвилювались й старшина, й Мазепа. Такі дії Петра І із юридичного огляду розв «язували руки Мазепі, бо за умовами догоди 1654 р. Росія був вол «язана надавати Україні військову підтримку. Отут Мазепа робить свій історичний вибір й починає переговори зі Швецією. Він обіцяє Карлові XII зимові квартири в Україні для шведської армії, запаси їжі та фуражу та військову допомогу в обмін на звільнення України від впливу Москви. У кінці жовтня 1708 р. Мазепа виступає із Батурина назустріч шведам. Пізніше між Україною й Швецією було б укладено угоду, згідно із якою остання виступала гарантом козацьких вільностей й недоторканності українських кордонів. Заклики Мазепи підняти повстання проти російського царя не знайшли підтримки серед селян й козаків, котрі боялися знову потрапити под уладові польської шляхти. Тому замість обіцяних 50 тис. війська Мазепа зміг привести із собою лише близько 2 тис. Петро І здійснює рішучі заходь. Збирається Глухівська рада, де обирається новий гетьман — І. Скоропадський, Було зруйновано козацьку столицю Батурин, а її мешканці повністю винищені. Бік Мазепи взяли запорожці под орудою кошового отамана До. Гордієнка. За це Петро І у 1709 р. ліквідує Запорізьку Сич. Вирішальний бій між супротивниками стався 27 червня 1709 р. под Полтавою. Війська Карла XII й Мазепи були розбиті, й смердоті відступили у Молдавію под уладові Туреччини. Тут 22 вересня 1709 р. І. Мазепа помер. Спілка зі Швецією й поразка у війні із Росією безумовно відіграли фатальну роль історії України. Головними причинами провалу політики Мазепи можна вважати передусім вузькість соціальної бази, на якої він спирався, й переоцінка сил Швеції. Це і зумовило неможливість збереження оптимального варіанту української автономії у найскладніших внутрішньой зовнішньополітичних умовах.

16. Ліквідація автономного статусу України У 1710 р. залишки козацького війська обирають на гетьмани П. Орлика (1710— 1742 рр.) — колишнього генерального писаря при І. Мазепі. Намагаючись забезпечити собі підтримку, Орлик створює проект под назвою «Пакти й Конституція прав вільностей Запорізького Війська» — угоду між гетьманом, старшиною й запорожцями. Статті конституції передбачали встановлення національного суверенітету, забезпечення демократичних прав людини, єдності та взаємодії законодавчої, виконавчої й судової влади. У зовнішній політиці передбачалася спілка зі Швецією та кримським ханом. П. Орлик виступив за непорушність кордонів Війська Запорізького, визначених ще Зборівською угодою. У тодішніх історичних умовах проголошення прав мало суто декларативний характер. Орлик, підтриманий Карлом XII, вступає у спілку із Туреччиною й Кримом й на початку 1711 р. організує спільний похід запорожців й татар проти російських військ в Україні. Проте наступ не мав успіху, й Орлик був змушений повернутись в еміграцію. За часів правління І. Скоропадського посилюється контроль Москви над Україною. До гетьмани був приставлений резидент — стольник А. Ізмайлов. У 1715 р. Петро І ліквідував виборність старшини й полковників. У 1721 р. Росія проголошена імперією. Після закінчення Північної війни Петро І вживає заходь із ліквідації автономії України. У 1722 р. створюється Малоросійська колегія (1722—1727 рр.) на чолі із бригадиром З. Вельяміновим. Вона складалася із шести російських офіцерів й прокурора та поділяла уладові із гетьманом. По смерти І. Скоропадського вводитися заборона на вибори гетьмани. Українські запитання із Колегії іноземних справ переходять до російського Сенатові. Наказний гетьман П. Полуботок очолив боротьбу за залишки автономії Гетьманщини й домігся від Сенатові певного обмеження функцій Малоросійської колегії. Алі в середині 1723 р. він був заарештований й ув «язнений в Петропавлівській фортеці, де і скінчив своє життя. Смерть Петра І у 1725 р. та загроза війни із Туреччиною змінили політичну ситуацію в Росії. Під тиском Про. Меншикова, який володів значними маєтками в Україні, в 1727 р. Петро II ліквідував Малоросійську колегію й дозволив вибори гетьмани. Ним було б обрано Д. Апостола. Алі незабаром із «є так звані «Рішительні пункти», котрі визначали статус України у складі Росії. Причому вперше цей документ виник у формі не догоди, а царського указу. Гетьман помиляюся дипломатичних стосунків, старшина й полковники затверджувались імператором, усі митні прибутки України малі надходити у державну скарбницю. Тобто мова йшла лише про формальне відновлення автономії, хоч це й затримало цілковиту інтеграцію Гетьманщини у структуру Ро-сійської імперії. Після смерти Д. Апостола у 1734 р. імператорка Ганна Іоанівна (1730— 1740 рр.) не дозволила зверни нового гетьмани й всю уладові в Україні передала князеві Шаховському і так званому Правлінню гетьманського уряду. У середині XVIII ст. козацька старшина почала клопотатися про відновлення гетьманства. 22 лютого 1750 р. за рішенням Єлизавети Петрівни Правління гетьманського уряду було б розпущено й на гетьмани обрано До. Розумовського — молодшого брата фаворита імператорки. Розумовському вдалося розширити автономію України, повернувши її справ із Сенатові до іноземної колегії. Київ й Запоріжжя знову підпорядковувалися гетьманові. Відновив Розумовський й склад генеральної старшини й суду. Алі у 1754 р. був ліквідована одна із важливих ознак автономії — державна митниця на кордоні між Гетьманщиною та Росією. На 1761 р. Київ переходити под пряме імперське правління. Нова імператорка Катерина II, прагнучи уніфікації та централізації державного управління, у 1764 р. после звернення Розумовського із проханням про введення спадковості гетьманування й розширення його прав знову ліквідувала цей інститут в Україні. Уся повнота влади зосередилась у руках президента Другої Малоросійської колегії (1764—1786 рр.) генералгубернатора П. Румянцева. Колегія складалася із чотирьох російських представників, чотирьох українських старшин, прокурора, двох секретарів (росіянина й українця). На початку 80-х років був скасований полковий устрій на колишній Гетьманщині. У 1776 р. Катерина II ліквідувала слобідське козацтво — більшість заможних козаків наказним порядком перевела в гусари, а частину — в селянський стан. Старшина отримала офіцерські звання й статус дворянства. На територї слобідських полків було б створено Слобідсько-Українську губернію із центром у Харкові. Після укладення Кючук-Кайнарджийського світу Запорізька Сич втратила значення військового форпосту проти турецької й татарської агресії. Крім того, козаки брали активну доля в гайдамацькому русі. Війська царського генерала Текелі, повертаючись з Кріму, несподівано оточили Сич. П. Калнишевський — останній кощовий отаман — капітулював й згодом був засланий царським урядом на Соловки. Козацька старшина отримала офіцерські звання у російській армії. Значна частина козаків переселилася у межі турецьких володінь й утворила Задунайську Сич. У 1781 р. був ліквідований полково-сотенний устрій, а Лівобережжя поділене втричі намісництва — Київське, Чернігівське, Новгород-Сіверське (потім — Малоросійське генерал-губернаторство). У 1783 р. українську національну армію у складі 10 полків було б перетворено на регулярні пікінерські полки за взірцем російської армії. Про те ж року кріпосне право було б поширене на українське селянство. У 1785 р. виходить «Жалувана грамота дворянства», за якою українська шляхта отримує дворянські права та привілеї. У другій половині XVIII ст. в Україні утверджується суспільно-політичний устрій, характерний для всієї Ро-сійської імперії. Усі органи Української держави були остаточно знищені.

17. Входження Північного Причорномор «я та Правобережної України у склад Росії Вихід Росії до Чорного моря був проблемою її зовнішньої політики протягом усього XVIII ст. Туреччина на свій чергу прагнула зміцнити свій вплив у Причорномор «ї. У 1768 р. под тиском Франції, скориставшись участю Росії у придушенні Коліївщини, вон оголошує їй війну. Військові дії велися на суходолі та на морі. Російська армія у 1769 р. захопила фортеці Хотин й Ясси, у 1770 р. російський полководець П. Румянцев двічі розгромив турків под Ларгою й Кагулом, російський флот знищив турецький у Чесменській битві (1770 р.), війська под командуванням Про. Суворова розбили турецьку армію под з. Козлуджі (1771 р.). Україна побувала в центрі зосередження й розгортання російських військ, тут розміщувалися тилові служби діючої армії, склади провіанту, фуражу, зброї та боєприпасів, звідси постачався транспорт. З лівобережного козацтва був сформований корпус у 12 тис. вояків, а із числа жителів Правобережної України — добровольчий козацьку корпус. До діючої армії входили також запорожці. У 1769 р. козаки завдали поразки турецькому загонові біля р. Вовча, брали доля в битвах при Кінбурні, Хаджибеї, штурмували Перекоп, захопили Кафу. Десятки тисяч українців залучалися для будівництва фортець, мостів, переправ тощо. Російсько-турецька війна 1768— 1774 рр. завершилася підписанням КючукКайнарджийської мирної догоди. До Росії відійшли Кабарда, частина Керченського півострова, Азов з прилеглими землями, територія між Дніпром й Південним Бугом. Росія дістала право вільного торговельного судноплавства Чорним морем, Кримське ханство здобуло незалежність від султанської Туреччини, котра винна був ще сплатити Росії контрибуцію в розмірі 4,5 млн. карбованців. Проте Туреччина не замирилася із таким станом справ й розгорнула активну діяльність у Кріму та серед народів Кавказу. У відповідь Катерина II 1783 року підписала рескрипт про включення Кріму у склад Ро-сійської імперії. Туреччина спочатку визнала це, але й одразу ж розпочала підготовку до нової війни із Росією. Під годину російсько-турецької війни 1787—1791 рр. російські війська взяли Очаків (1788 р.), под командуванням Про. Суворова розбили турків под Фокшанами й на р. Римнік (1789 р.), взяли фортецю Ізмаїл (1790 р.). Наступного року було б підписано Яську мирну угоду, згідно із якою до Росії відійшла територія між Південним Бугом й Дністром, включаючи Очаків. Туреччина остаточно визнала приєднання Кріму до Росії, а також кордон по р. Кубань у Передкавказзі. У цій війні брала доля Бузьке козацьке військо, яку за бойові заслуги стало називатися «Військом вірних чорноморських козаків». Колонізація причорноморських земель почалася ще до ліквідації Запорізької Січі та приєднання Кріму. Першими переселенцями сюди були селяни-втікачі із Гетьманщини й Правобережжя, чисельність які у 1775 р. досягла 100 тис. Крім того, царський уряд залучив до колонізації іноземців. У 1752 р., Незважаючи на протести запорожців, частину козацьких земель було б віддано кільком тисячам православних сербів, котрі організували дві колонії — Нову Сербію й Слів «яносербію. Слідом по них із «явилися німецькі переселенці. У 1780-ті рокта почалося велике захоплення Півдня. Дворяни отримували по 1,5 тис. десятин землі за умови заселення шкірного наділу 25 селянськими господарствами. Аби стимулювати селян, дворяни пішли на вчинки: панщина становила два дні замість чотирьох—п «яті на тиждень. З 1786 р. основну частину переселених селян складали українці із Правобережжя. На нових землях оселялися російські старовіри, німці, молдавани. Ця територія отримала назву Новоросія. Ще швидше, ніж колонізація земель, зростали міста. У 1776 р. було б засновано Катеринослав, у 1778 — Херсон — перший порт на Чорному морі, у 1783 — Севастополь. У 1784 р. на землях Кримського ханства було б створено Таврійську область. У 1788 р. постав Миколаїв, де почали будувати кораблі Чорноморського флоту, у 1794 р. на місці колишньої фортеці Хаджибей — Одеса, котра побувала в центрі усієї південноросійської торгівлі. Населяли міста люди різних національностей, але й переважали українці. Приєднання Кріму до Росії мало виключне значення як із огляду стратегічного — усунення постійної загрози татарсько-турецьких наскоків, то й із економічного — опанування покладів корисних копалин сприяло розвитку промисловості. Окрім цого, значний поштовх дістала торгівля із країнами Близького Сходу й Малої Азії. У другій половині XVIII ст. Польська держава переживала глибоку політичну та економічну кризові, заговорили українською у «язану із наростаючою феодальною анархією в державному управлінні, феодальними міжусобними війнами, котрі спустошували країну. Усі це створювало сприятливі умови для втручання сусідніх держав — Австрії, Пруссії, Росії. У 1772 р. відбувається перший поділ Польщі. Росія хотіла забезпечитися підтримкою Австрії у війні із Туреччиною й поступилася Галичиною. Сама ж вон отримала Полоцьке, Вітебське, Мстиславське й частину Мінського воєводства. У 1774 р. Австрія відібрала у Молдавського князівства Буковину. У 1793 р. Польщу ділять вдруге. До Росії відійшла Правобережна Україна — Київщина, Брацлавщина, Волинь, Поділля, Мінське воєводство. Пруссія отримала м. Гданськ й територї по річках Варта й Вісла. У 1794 р. спалахує повстання под дротом Т. Костюшка, яку було б придушене царськими військами. За третім поділом (1795 р.) до Росії відійшли Західна Волинь, східна частина Холмщини, частина Білорусі, Литви. Південна Польща із Любліном й Краковом відійшла до Австрії. Пруссія здобула Центральну Польщу із Варшавою. Таким чином, етнічні землі опинилися у складі двох держав — Ро-сійської та Австрійської імперій.

18. Визвольна боротьба українського народу в другій половині ХVІІ ст. Посилення феодального й національно-релігійного гніту викликало в Україні хвилю повстань. На початку XVIII ст. виникла нова форма антифеодальної боротьби — гайдамацький рух. Серед гайдамаків були козацька голота, селяни, міщани, православне духовенство. Загони гайдамаків діяли на всій територї Правобережжя й користувалися широкою підтримкою населення. Повсталі боролися за захист прав православної віри, відновлення козацьких вільностей, звільнення від шляхетсько-магнатської залежності. На західноукраїнських землях селяни також відмовлялися відбувати панщину, платити податки, захоплювали поміщицькі землі. Ці народні месники називалися опришками. Найвідомішим ватажком опришків був Олекса Довбуш. Разом з братом Іваном у 1738— 1743 рр. він активно боровся зі шляхтою біля Коломиї. Пізніше Іван перейшов на територію Західного Прикарпаття, а Олекса розгорнув боротьбу в Північній Буковині та Закарпатті. Опришківський рух тривав довго — завдяки вмілій організації, тісним зв «язкам з селянами, вдалій партизанській тактиці. У гірських умовах загін Довбуша був невловимий, хоча проти нього воювало 2,5-тисячне королівське військо. 1744—1745 рокта стали періодом найбільш активної діяльності народних месників. Рух опришків значно сприяв зростанню антифеодального спротиву селянства. Алі й шляхта не дрімала: за голову Довбуша було б обіцяно значну винагороду. 23 серпня 1745 р. його було б підступно поранено, й 24 серпня він помер. Справу Довбуша продовжили його побратими — У. Орфенюк, У. Баюрак, І. Бойчук. Опришківський рух був тісно заговорили українською у «язаний із гайдамацьким, найвищим злетом якого стала так кликана Коліївщина. У 1768 р. польський сейм под тиском Росії схвалює рішення про формальне зрівняння у правах православної та католицької церков. Цим Катерина ІІ розраховувала послабити Польщу, спровокувавши конфлікт між королем й шляхтою та виставивши собі захисницею православ «я. У відповідь шляхтичі скликають Барську конфедерацію под гаслом захисту католицизму й шляхетських прав. Починаються репресії проти українців. На прохання польського уряду Росія починає воєнні дії проти конфедератів, що послужило сигналом до повстання. Ініціатором повстання православних на Правобережжі був ігумен Мотронинського Троїцького монастиря М. Значко-Яворський. Максим Залізняк збирає повсталих, осердям які були запорожці, у Холодного Яру. За декілька тижнів повстання охопило Київщину, Брацлавщину, Поділля, Галичину. Гайдамаки звільняли селян від влади польських панів, скасовували панщину та інші форми визиску, створювали органи селянсько-козацького самоврядування. На початку червня 1768 р. повсталі оточили Умань — один з центрів польського панування на Правобережжі. На їхній бік перейшов уманський сотник І. Гонті із козаками, й місто капітулювало. Рада повсталих обрала Залізняка гетьманом й князем смілянським, а Ґонту — полковником й князем уманським. Тоді військо гайдамаків налічувало 16 сотень. Наляканий розмахом Коліївщини, побоюючись поширення повстання на Лівобережжя і Запоріжжя, царський уряд доручивши російським військам із «єднатися мовби для підтримки гайдамаків, а на самом деле надати допомогу польській армії у ліквідації повстання. У липні 1768 р. табір гайдамаків под Уманню було б оточено, й тих здались. Залишки їхніх загонів були розбиті. Віра у «доброго царя», відсутність політичного досвіду й культури, складнощі геополітичної ситуації зумовили поразку Коліївщини. Після цого російське самодержавство відкрито взяла бік польської шляхти. Ліквідація Запорізької Січі позбавила селян останнього прихистку волі. У 1789—1793 рр. проходило повстання у з. Турбаї, яку раніше входило до складу Миргородського полку. На початку XVIII ст. його мешканці були вільними козаками, а потім їхні силоміць перетворили на феодальне залежних селян. Отож турбаївці домагалися відновлення своїх прав. У 1788 р. Сенат визнав козацькі права й привілеї лише за 76 селянами з 2 тис. Це викликало велике обурення. У січні 1789 р. селяни відмовилися виконувати панщину й платити податки на користь поміщиків. Було створено селянсько-козацьке самоврядування — Громадська збірня. У липні 1789 р. повстанці вбили поміщиків Базилевських й змусили службовців земського суду визнати їхнього всіх козаками. Повстання тривало аж чотири рокта, оскільки царському урядові, заклопотаному російсько-турецькою війною й боротьбою із французькою революцією, було б якось не дуже до нього. Лише у 1793 р. до Турбаїв увійшли війська. Активних учасників повстання судили й заслали на каторгу. Турбаї перейменували на з. Скорботне, а його мешканців переселили у південні райони України. Антифеодальний рух другої половини ХVІІІ ст. справивши величезний вплив на суспільні процеси в Україні, на формування передової думи в кілках української інтелігенції, підготував грунт для подальших визвольних змагань.

19. Культура України другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст. Після завершення Визвольної війни 1648— 1654 рр. почався новий період в історії української культури. В частности прискорений розвиток виробництва в Україні викликав необхідність поширення освіти. Вона піднялася на досить високий рівень завдяки значній мережі шкіл, котрі виникли ще в другій половині XVII ст. Основними посібниками для навчання дітей грамоти були буквар І. Федорова й граматика М. Смотрицького. Вчителями народних шкіл у переважній більшості були дяки. З 30-х років XVII ст. центром освіти ставши Києво-Могилянський колегіум. Окрім нього, значну роль у розвитку середньої освіти відігравали Чернігівський, Переяславський та Харківський колегіуми. У 1701 р. за указом Петра І Київський колегіум було б перетворено в академію. Рівень навчання, яку тривало тут 12 років, не поступався вищим учбовим закладам Західної Європи. У розвитку науки та просвіти важлива роль належала книгодрукуванню. З давніх часів центрами цієї справ були Львів та Києво-Печерська лавра. Згодом друкарні із «явилися в Новгороді-Сіверському та Чернігові. У 1674 р. з надр Київського колегіуму вийшов «Синопсис» — короткий нарис історії Росії та України, який тривалий годину використовувався як підручник. Цінною пам «яткою української історіографії ставши «Літопису Самовидця», де описано події Визвольної війни 1648— 1654 рр. Спробами перейти від літописання до історичної науки були твори Р. Граб «янкі, З. Величка, П. Симоновського, У. Рубана, а також анонімна «Історія русі в чи Малої Росії». Наука в Україні розвивалась у тісному зв «язку із досягненнями загальноросійської наукової думи. Видатний внесок у розвиток науки зробили Д. Самойлович (медицина), Л. Магницький (математика), Про. Шафонський (епідеміологія) та багато інших. Філософську думку другої половини XVII ст. представляли вчені Київської академії Й. Горбацький — ігумен Михайлівського Золотоверхого монастиря, І. Гізель — ректор академії, З. Яворський — співає й церковний діяч. Усна народна творчість існувала у найрізноманітніших формах — піснях, думах, казках, легендах тощо. У історичних піснях й думах оспівувалася героїчна боротьба народу в рокта Визвольної війни, под годину гайдамацького та опришківського руху, численних селянських повстань. Українська література цого періоду відчувала значний вплив європейського Просвітництва і гуманізму. Справжнім літературним явищем стала творчість Р. Сковороди. Його твори «Сад божественних пісень», «Діалог, чи Розглагол про стародавній світло» та багато інших відіграли вагому роль у становленні української літератури. Видатними її представниками були також Л. Баранович, 1. Величковський, Ф. Прокопович та ін. Значне місце в українській літературі посідала драматургія. Тоді із «є такі популярні твори, як «Володимир» Ф. Прокоповича, «Успенська драма» Д. Ростовського, «Про блудного сина» З. Полоцького. Розквіт українського шкільного театру, який припадає на цей період, заговорили українською у «язаний передусім з діяльністю Київського колегіуму, а потім академії. У Україні широко розповсюдився і інший різновид театрального мистецтва — театр ляльок (вертеп). Він мав велике значення для розвитку української мови. Центром музичного життя України першої половини XVIII ст. також був Київська академія, де навчали нотної грамоти, хорового співи, гри на музичних інструментах. Величезний внесок у розвиток української музичної культури зробили такі відомі композитори, як М. Березовський, А. Ведель, Д. Бортнянський. Починається становлення професійної української музики. Архітектура й будівництво у другій половині XVIII ст. продовжували розвиватися на самобутній народній основі. Особливого значення надавалося спорудженню православних храмів, де домінує стиль українського, чи козацького, бароко. Він органічно поєднував почуття святковості, яскравості, емоційності і пишності. У стилі європейського бароко збудовані Успенський собор Почаївської лаври, собор св. Юра у Львові. Національного колориту сповнені Андріївський собор та Покровська церква в Києві, Троїцький храм у Чернігові тощо. Видатними архітекторами цого години були З. Ковнір, І. Григорович-Барський. У останній третині XVIII ст. архітектура розвивалась у напрямку класицизму. У цьому стилі зведено чимало палаців та садиб у Батурині, Глухові, Умані та інших містах України. Одним з популярних жанрів українського живопису XVIII ст. був портрет, що поєднував риси бароко із народними традиціями. Утворилися національні художні школи — жовківська, чернігівська, новгород-сіверська. У КиєвоПечерській лаврі формується школа іконописців. Починає розвиватися монументальна декоративною скульптура. Таким чином, Незважаючи на втрачу Україною державності, її культура, зберігаючи традиції Київської Русі та відчуваючи вплив ідей Просвітництва і гуманізму, зробила неоціненний внесок у світову скарбницю.

20. Українці у війні Росії із наполеонівською Францією Поставивши за мітку створити світову імперію, Наполеон І намагався знищити Англію, Яка був основним конкурентом Франції на міжнародному ринку, а також Росію (у складі якої був більшість українських земель), котра стояла на шляху планів Наполеона. З перших днів війни пліч-о-пліч із росіянами хоробро боролися проти спільного ворога українці. Особливо багато їхні було б в тихий частинах, котрі формувалися в Україні (Вузькі козаки, Ізюмський, Маріупольський, Сумський, Охтирський гусарські полки, Київський та Чернігівський драгунські полки тощо). Чимало українців було б серед ополченських формувань. На Лівобережній Україні замість восьми запланованих полків населення виставило 15 (дів «ять полтавських й шість чернігівських). Кожний полк налічував 1200 козаків. Крім того, було б сформовано п «ять кінних підрозділів — зажени «лісових козаків» у Київській, Подільській та Волинській губерніях, у Тернопільському окрузі. Всього Україна виставила 68,9 тис. вояків, у тому числі 33,4 тис. кінних (без офіцерів). Беручи доля в боротьбі проти наполеонівських військ, укра-їнські селяни сподівалися на звільнення від кріпосницької залежності, а козаки — на Повернення своїх прав та привілеїв. Захист вітчизни, рідної землі смердоті вважали своїм святимо обов «язком. Українці не лише перебували в лавах діючої армії, а і допомагали їй продуктами, фуражем, майном, транспортними засобами, коштами. Усього на потреби боротьби проти загарбників в Україні було б зібрано 9 027 700 крб., 13,5 пудів срібла, кілька кілограмів золота. З загонів чернігівських ополченців та козаків у серпні—вересні 1812 р. був створений кордонний ланцюг протяжністю 88 км — від з. Клюзи Городнянського повіту до з. Осадчини Остерського повіту. Чимало яскравих сторінок у героїчний літопис війни вписали воїни-українці І. Галченко, 1. Ліченко, М. Паламаренко, партизанські ватажка Є. Четвертак та Ф. Потапов. Боротьба із наполеонівською навалою не зробила, однак, українців ані вільними, ані щасливими. Алі разом з тім закордонний похід російської армії, у складі якої було б багато українців, сприяв піднесенню національної свідомості, підштовхнув їхні, як й інші поневолені народи Ро-сійської імперії, до боротьби проти кріпосництва і самодержавства.

21. Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносин. Антикріпосницька боротьба в першій половині ХІХ ст. У першій половині XIX ст. Україна входила у склад двох імперій — Ро-сійської та Австрійської. У 1796 р. були ліквідовані намісництва й створені губернії та генерал-губернаторства. Західноукраїнські землі поділялися на округи, якими керували австрійські чиновники. Визначальною особливістю господарського розвитку був швидкий занепад феодально-кріпосницької системи. Найбільш яскраво це виявилося в розвиткові товарно-грошових відносин, проникненні капіталістичних відносин у сільське господарство, занепаді кріпосницької мануфактури. Наслідками цого процесу стали зростання товарності сільського господарства, поглиблення спеціалізації окремих районів України в сільськогосподарському виробництві. Починається технічний переворот у промисловості. Прискорюється процес створення та розвитку фабрично-заводського виробництва. Перше місце у промисловості України посідає цукрова галузь, котра забезпечувала 80% виробництва цукру в Росії. У 1824 р. був заснований перший цукровий завод. Друга місце належало суконній промисловості. Високими темпами розвиваються військова, металургійна, машинобудівна, вугільна галузі. Нові явища та процеси поступово, хоч й негаразд динамічно, як у промисловості, поширюються на сільське господарство, інші галузі економіки. Активізується зовнішня торгівля. З України вивозили зерно, вовну, цукор. Український експорт складав 60% загальноросійського. Торговельні зв «язки підтримувалися із Німеччиною, Францією, Австрією, Чехією, Угорщиною. Таким чином, у середині XIX ст. феодально-кріпосницька система господарювання перебувала в глибокій кризі. Нова ринкова система відносин ставала дедалі міцнішою та ефективнішою порівняно із феодальнокріпосницькою. У процесі розкладу феодально-кріпосницької системи, зміцнення капіталістичного укладу загострювались соціальні протиріччя, посилювалася антикріпосницька боротьба. Поширеними формами селянського протесту були скарги до урядових установ та цареві, підмова платити оброк, непокора владі, втечі — в Новоросійський край, на Дон, у Таврію. За неповними даними, протягом 1797—1825 рр. в Україні сталося 104 масових антиурядових виступи кріпаків. Найзначнішими на Правобережній Україні були виступи селян у 24 селах й містечках Черкаського повіту на Київщині в 1803 р. У 1819 р. відбулося заворушення серед військових поселенців Чугуєва (Харківщина). У 1824 р. неврожай й голод спричинили селянські виступи на Катеринославщині. На початку 1826 р. спалахнуло селянське заворушення на Уманщині, що охопило декілька сіл повіту. Селяни оголосили собі вільними, почали захоплювати поміщицьке майно, арештовувати поміщиків. Влада жорстоко розправилася із повсталими. Особливої гостроти селянський антикріпосницький рух набув у першій третині XIX ст. на Поділлі, охопивши також деякі повіти Волині та Київщини. Очолив його У. Кармалюк. Його ім «я завжди за життя стало легендою. Кілька разів Кармалюка заарештовували, засилали до Сибіру, але й він тікав звідти й, повернувшись на батьківщину, продовжував боротьбу. Загалом вон тривала майже 25 років. Мужній народний месник загинув у ніч із 9 на 10 жовтня 1835 р. Однак це не зупинило антикріпосницький рух в Україні. Особливо широкого розмаху він набравши на Правобережній Україні у зв «язку із проведенням інвентарної реформи 1847— 1848 рр. Широка хвиля виступів прокотилася по Україні в 50— 60-ті рокта XIX ст. Важливу роль тут відіграли революційні події 1848 р. в Європі. Чутки про близьке скасування кріпосного права спричинялися до вибуху селянських повстань. 2 травня 1848 р. у Львові було б засновано «Головну Руську Раду» — першу українську політичну організацію, котра взяла у собі функції українського національного уряду. У маніфесті Заради, зверненому до всіх народів Австрійської імперії й насамперед до українського населення Східної Галичини, лунав заклик до боротьби за свободу й незалежність. Селянський антикріпосницький рух ширився на Галичині, Буковині, Закарпатті. Найбільше австрійський уряд був наляканий розмахом на Закарпатті опришківського руху 1 листопаду 1848 р. із ініціативи Л. Кобилиці в Чернівцях відбулися збори представників сільських громад Буковини, учасники які виступили проти наміру адміністративне відокремити Буковину від Галичини. Почалося повстання. Силами регулярної армії воно та було б придушене.

Загалом 1848 рік був переломним в історії західних українців. Вони дедалі активніше заявляли про свої права та виборювали їхнього. Антикріпосницький рух поступово набирав загальноукраїнського масштабу.

22. Суспільно-політичний рух у наддніпрянській Україні наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст. Колишня козацька еліта в Наддніпрянщині був справжньою колискою багатьох провідних діячів першої хвилі українського національного відродження кінця XVIII — початку XIX ст. як правило, майже усі смердоті вийшли із козацької старшини. Скасування автономії Гетьманщини викликало відповідну реакцію із боці найбільш патріотично налаштованих представників української громади. У. Капніст, полтавський дворянин, пише «Оду на рабство», в якій висловлює обурення запровадженням кріпацтва в Україні. На доручення козацької старшини він у 1791 р. їде із таємною місією до Німеччини, щоб викласти свій план відокремлення України від Росії та приєднання її до Пруссії. Український суспільно-політичний рух опирався не так на внутрішні джерела, але в зовнішні чинники. Йдеться, зокрема, про відчутний вплив на цей рух Французької революції, зокрема її концепції вільної нації. Одним з виявів цого стало виникнення в Україні таємних політичних товариств после перемоги над Наполеоном. Повернувшись з зарубіжних походів, багато їхніх учасників почали іншими очима дивитися на російську дійсність, на політичний режим самодержавства, котрі різко контрастували із ідеями свободи, рівності, братерства. Різновидом таких товариств були масонські ложі. У 1818 р. смердоті виникли в Києві («З «єднані слів «яни») та в Полтаві («Любов до істини»). Членами цих про «єднань були відомі укра-їнські діячі І. Котляревський, У. Капніст, У. Лукашевич, а також пізніші лідери декабристського руху П. Постіль, М. Орлов, М. Бестужев-Рюмін. Слід, однак, зазначити, що створені в Україні масонські ложі усе ж таки не малі послідовно українського національного спрямування. Одним з завдань, котрі ставили собі за їхні організатори, було б прилучення малоросійського дворянства до загальноросійського опозиційного руху. Чи не єдиним винятком був У. Лукашевич, який виступав за відокремлення України від Росії та приєднання її до Польщі. Члени масонських лож, которые действовали на Правобережній Україні, були в основному польськими шляхтичами й своєю головною метою вважали відновлення незалежності Польської держави, котра включала б й Правобережну Україну. До причин, що привели до виникнення декабристського руху, слід віднести дві: по-перше, це вплив прогресивних європейських ідей народовладдя, свободи та прав людини, котрі поширювалися после перемоги над наполеонівською Францією, усвідомлення значною частиною офіцерів, які побували на Заході, того, котра разюча відмінність існує між російським самодержавнокріпосницьким ладом та розвиненими країнами Європи; по-друге, це посилення реакції царизму после війни 1812— 1814 рр. Декабристи не лише висунули політичну програму, а і організували збройне повстання проти царського режиму. титану із них, которые действовали в Україні, відіграли важливу роль у загальноросійському рухові спротиву. Ще до початку цого руху в Україні починають виникати Перші таємні політичні гуртки, котрі ставили метою насамперед боротьбу за ліквідацію самодержавства та всіх його інститутів. Одним із них було б «Малоросійське товариство», створене у 1819 р. із ініціативи У. Лукашевича. Загалом ж можна сказати, що оформлення політичної опозиції царизмові було б заговорили українською у «язане із виникненням перших декабристських організацій в Росії. Хронологічно це відноситься до 1816 р., коли в Петербурзі був створений «Союз порятунку», а у 1818 р. в Москві — «Союз благоденства», їхні програми передбачали впровадження конституційного представницького правління, ліквідацію самодержавства, скасування кріпосного права шляхом військового перевороту. Членами цих організацій були брати Муравйови-Апостоли, П. Пестель, М. Орлов та ін. У Україні, де були розквартировані російські війська, перебувало на службі багато опозиційне налаштованих офіцерів — членів таємних товариств. У 1818 р., после прибуття до Києва генерала М. Орлова, місто стає центром зустрічей членів «Союзу благоденства». Три рокта декабристи реорганізували свої про «єднання й створили два осередки — Північне товариство із центром у Петербурзі й Південне товариство із центром у Тульчині. Головою останнього було б обрано полковника П. Пестеля, членами товариства стали офіцери полків, що дислокувалися в Україні. Крім Тульчинської, були створені ще дві управи: Кам «янська на чолі із У. Давидовим й З. Волконським та Васильківська на чолі із З. МуравйовимАпостолом. Час від години відбувалися конспіративні наради членів Південний та Північного товариств. Слід зазначити, що в питаннях тактики між ними були суттєві розходження: перше було б налаштоване более радикально, одному — более помірковано. Члени Північного товариства обмежувалися в моїх планах поваленням самодержавства та встановленням конституційної монархії. Голова Південний товариства П. Пестель уклав політичний трактат «Руська щоправда», в якому докладно визначив програму дій после повалення царського режиму. Відповідно до неї усі народи Росії мають про «єднатися в централізовану республіку із однопалатним парламентом. Кріпосництво скасовується. Усі громадяни рівні перед законом. Зберігається приватна власність на грішну землю, але й половина землі вважається громадською, якої можна брати для обробітку. Встановлюється цілковита свобода торгівлі та промисловості. У 1823 р. у Новограді-Волинському постає третя таємна організація — Товариства про «єднаних слів «янь, фундаторами якого були брати Борисови. У 1825 р. воно та про «єдналося із Південним товариством. Внутрішньополітичною ситуацією, заговорили українською у «язаною зі смертю Олександра І, вирішило скористатися Північне товариство. 14 грудня 1825 р. воно та підняло повстання в Петербурзі. Відсутність серйозної підготовки, чіткого розуміння мсти повстання із боці солдатів й населення — все це призвело до його поразки. Почалися арешти. Південне товариство не змогло вчасно підтримати повстання в Петербурзі, оскільки ще 13 грудня було б заарештовано П. Пестеля, а посланець з Петербурга прибув в Україну запізно. Однак навіть за цієї ситуації декабристи не склали зброю. 29 грудня 1825 р. Васильківська управа на чолі із З. Муравйовим-Апостолом підняла повстання в Чернігівському полку. Повсталі, однак, не руйнували прямо на Київ й, шукаючи союзників, марно втратили три дні. Виступ почався в з. Трилісах, його підтримали близько 1000 солдатів та 19 офіцерів. Був складений «Православний катехізис» з закликом до народу повалити самодержавство, встановити демократичний лад, ліквідувати кріпацтво. 30 грудня повсталі зайняли Васильків й руйнували на Білу Церкву, щоб приєднати до собі інші військові частини. Алі назустріч їм вже прямували вірні цареві війська. У першій ж сутичці було б тяжко поранено З. Муравйова-Апостола. Управління повсталими було б майже втрачено, 900 солдатів здалися без бою. Суд над декабристами, що відбувся в Петербурзі, близько сотні із них засудив до заслання в Сибір й на Кавказ. Керівників повстання — До. Рилєєва, М. Каховського, М. Муравйова-Апостола, М. Бестужева-Рюміна та П. Пестеля — було б страчено. Причин невдачі повстання, крім вже згаданих, існувало багато. Головна ж полягала до того, що його позначка був незрозумілою для широких мас загалом та українського народу зокрема. І це не чудово, адже декабристський рух практично не виходив за межі російської державності, російського менталітету. В частности П. Пестель, як відомо, відносив українців до «корінного російського народу». Говорячи про історичне значення виступу декабристів, слід підкреслити, що це був перша спроба повалення російського самодержавства, а мужність та героїзм його учасників стали високим моральним взірцем боротьби проти царизму. Безумовним є й ті, що ідеї декабристського руху, особливо тих із них, котрі стосувалися прав народу на вільне життя, в поєднанні із ідеями Товариство про «єднаних слів «янь, інших політичних про «єднань в Україні тієї доби справляли свій вплив на формування та розвиток українського визвольного руху.

23. Польське повстання 1830−1831 рр. та його наслідки для України У Царстві Польському, як із 1815 р. називалася частина Польщі, що входила до Ро-сійської імперії, зростало невдоволення тім, що Росія постійно порушувала польську конституцію, обмежувала діяльність сеймові, придушувала будь-які прояви національного життя. Зростало прагнення відійти від імперії та створити власну незалежну державу. Невдоволення набирала дедалі загрозливіших форм. Подією, що прискорила польське повстання проти Росії, стала липнева 1830 р. революція у Франції, внаслідок якої був повалена династія Бурбонів. Польське повстання почалося в листопаді 1830 р. Воно охопило все Царство Польське й значну частину Волині. Головну роль у повстанні відігравали шляхта і духовенство. Сейм проголосив позбавлення Миколи І польського престолу. Головнокомандувач російських військ фельдмаршал Остен-Сакен звернувся до селян Правобережної України із закликом, щоб смердоті доносили на панів, котрі брали доля в повстанні, чи безпосередньо передавали їхні до рук росіян. При цьому було б обіцяно, що селяни уже не повернутися под уладові панів. І селяни повірили цим обіцянкам. У 1831 р. польське повстання було б придушене. Коли ж до обіцянок, про котрі йшлося, то російський уряд, зрозуміло, і наміру не мав їхні виконувати. Пані жорстоко помстилися селянам, й становище тихий стало набагато гіршим. Судили повстанців у Києві. Значну їхні частину було б заслано до Сибіру, інших віддано в солдати, переважно на Кавказ. Кілька тисяч дрібних шляхтичів позбавили дворянства, а їхні маєтки конфіскували. Після повстання суспільна атмосфера не так на краще. Українське селянство залишалося у цілковитій залежності від польських панів. Незадовільним було б становище православного духівництва. Посилився процес русифікації. В частности, Київський університет св. Володимира був заснований у 1834 р. переважно із метою русифікації молодого покоління польських шляхтичів. Придушення повстання не припинило польського національно-визвольного руху. У Києві було б засновано таємну організацію «Союз польського народу», її керівником був З. Конарський, а значну частину членів становили студенти університету. У 1838 р. поліція викрила «Союз», його організатора стратили, всіх студентів-поляків звільнили із університету, значну частину віддали в солдати. З польським повстанням заговорили українською у «язано ще декілька важливих подій. Для боротьби із повсталими в Україні було б сформовано вісім полків по 1000 козаків у кожному. Було обіцяно, що ці формування і надалі залишаться козацькими. Праворуч, однак, закінчилася тім, що после повстання полки було б переформовано на регулярні, а через два із них переведено на Кавказ, де смердоті стали частиною Терського козацького війська. Князь М. Рєпнін, генерал-губернатор Малоросії, якого Микола І запідозрював в «українському сепаратизмі», в 1834 р. був звільнений зі своєї посади. Після цого Малоросійську губернію було б ліквідовано, а замість неї створено дві — Чернігівську та Полтавську. У 1831 р. було б скасовано Магдебурзьке право в лівобережних містах України, а в 1842 р. — чинність Литовського статуту, який в Україні вважався головним правовим зводом. Репресії посилювалися у сфері суспільного життя українців. З 1832 р. російська мова стала офіційною в установах Правобережжя. Про те ж року був закритий відомий Кременецький ліцей. Такими для України були наслідки придушення польського повстання 1830—1831 рр.

24. Кирило-Мефодіївське Братство Кирило-Мефодіївське братство було б засновано в Києві 1846 р. Членами братства, очолюваного істориком, пекло «юнкт-професором Київського університету М. Костомаровим, були полтавський вчитель У. Білозерський, службовець канцелярії генерал-губернатора М. Гулак. Пізніше перед тим приєдналися П. Куліш й Т. Шевченка. Це був цвіт тогочасної молодої української інтелігенції. Всі смердоті захоплювалися ідеями свободи й демократії, всеслов «янського єднання, тому і свою таємну організацію назвали на честь великих слів «янських просвітителів Кирила й Мефодія. Принципові положення політичної програми братства були викладені у «Книзі буття українського народу» та «Статуті Кирило-Мефодіївського братства». Братчики вірили у ті, що Прийде годину, коли «вся слів «янщина встане, й не залишиться в ній ані царя, ані пана, ані холопа». Ставилося за мітку про «єднати усі слів «янські народи до однієї федерацію, в якій кожний народ зберігав бі свою свободу. Провідна роль відводилася Україні: Київ мав статі столицею федерації, де збирався б загальний сейм. На поглядах членів Кирило-Мефодіївського братства дещо позначалася програма Товариство про «єднаних слів «янь. Новою тут був ідея месіанізму українського народу. М. Костомаров був переконаний до того, що за Україною, котра повстане зі своєї могили, підуть усі слів «янські народи. Однак члени братства порізному дивилися на засоби досягнення цієї мети. Більшість схилялася до шляху реформ й «м «які» методів. Меншість, насамперед в особі Т. Шевченка, займала радикальні позиції. Розходилися члени братства й стосовно того, що є першочерговим й головним. Для М. Костомарова це були єдність й братерство слів «янь. Т. Шевченка ж палко обстоював соціальне та національне звільнення українського народу. Проіснувало братство недовго: на початку 1847 р. за доносом студента Петрова його члени були заарештовані. Найгірша частка спіткала Т. Шевченка. Його заслали до Оренбурга без права писати і малювати. Таким чином, від Кирило-Мефодіївського братства бере вушко історія нового українського політичного руху. Воно було б першою в історії України нелегальною політичною організацією, що поставила за мітку національне і соціальне Визволення українського народу, возз «єднання його в єдиній соборній державі із одночасним. створенням федерації чи, можливо, конфедерації слів «янських країн.

25. Західноукраїнські землі наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст. Наприкінці XVIII ст. внаслідок трьох поділів Польщі західноукраїнські землі площею понад 60 тис. кв. км із населенням 2,5 млн осіб (у тому числі 2 млн українців) стали колонією Австрійської імперії, їхнє населення жило в умовах жорстокого соціально-економічного визиску із боці феодальноабсолютистської монархії. До решти незадовільним було б і культурне становище українців. У Галичині тривав початий ще значно раніше процес полонізації, на Закарпатті — мадяризації, на Буковині — румунізації. Йдеться, отже, про подвійний, бо і потрійний національний та соціальний гніт. Східна Галичина разом з частиною польських земель входила у склад «королівства Галіції та Лодомерії» із центром у Львові. У адміністративному відношенні край поділявся на 12 округів. Золочівський, Тернопільський, Чортківський, Жовківський, Львівський, Бережанський, Коломийський, Станіславівський, Стрийський, Самбірський, частина Сяноцького та Перемишлянського округів входили у склад Східної Галичини. На чолі Галичини стояв губернатор, який призначався Віднем. У цілому перша половина XIX ст. стала Західної України останнім етапом розкладу панщинно-кріпосницької системи господарювання. Галичина, Буковина, Закарпаття були найвідсталішими австрійськими провінціями. Перші дві парові машини в Галичині із «явилися лише в 1843 р. На західноукраїнських землях розвивалися головним чином винокуріння, пивоваріння, металообробна, фарфорофаянсова, цукрова, лісова, добувна галузі. Кріпосництво заважало розвиткові як промисловості, то й сільського господарства, яку відігравало основну роль економіці. Західної України. Велике феодальне землеволодіння було б домінуючим на Закарпатті та в Галичині. Ситуація, в якій опинилися мешканці українських в Австрійській імперії, серйозно гальмувала і духовний поступ українців, розвиток національного руху. І усе ж таки ці процеси й тут набирали сили. Активну доля вони брала уніатське духовенство. У 1816 р. І. Могильницький, канонік з Перемишля, створив так зване «Клерикальне товариство», що ставило за мітку поширення релігійної літератури російською мовою. У 1820-ті рокта в Перемишлі виник новий гурток, який про «єднав навколо собі єпископ І. Снігурський. Члени гуртка збирали і пропагували Український фольклор, історичні матеріали. Нової якості Український національний рух набуває у 1830-х роках, коли у Львові виникає гурток «Руська трійця». Його фундаторами стали вихованці Львівської семінарії М. Шашкевич, І. Вагилевич, Я. Головацький. У 1832 р. група студентів — членів гуртка проголошує своїм завданням переведення місцевих народних говірок на літературну мову. Молодь підтримали відомі вчені із Наддніпрянської України І. Срезневський, Й. Бодянський, М. Максимович. «Руська трійця» намагалася поширювати укра-їнські історичні традиції, фольклор, ідеї про «єднання українських земель. З цією метою у 1834 р. був підготовлений до друку альманах «Зоря». Його видання, однак, заборонила цензура. Перероблений варіант цого альманаху под назвою «Русалка Дністрова» у 1837 р. усе ж таки удалося опублікувати в Будапешті. Піднесення національного руху в Західній Україні відбувалося в період європейських революцій 1848 р. 13 березня цого року у Відні внаслідок народного повстання було б повалено уряд Меттерніха, й до влади прийшли ліберали. Були проголошені політичні свободи і запроваджено парламентський устрій. Одним із найважливіших результатів революції 1848— 1849 рр. було б скасування кріпосництва. Це сталося 23 апреля 1848 р., тобто на п «ять місяців раніше скасування панщини в усій імперії. 2 травня 1848 р. у Львові українське духовенство створило «Головну Руську Раду» на чолі із єпископом Р. Яхимовичем. Рада займалася освітою, фінансами, селянськими справами. Свої відділки вона мала по всій Східній Галичині. 15 травня 1848 р. вперше вийшов Український тижневик «Зоря Галицька». Влітку 1848 р. вперше проводилися вибори до австрійського парламенту, в якому українцям удалося здобути 39 депутатських місць. Найбільші досягнення в 1848—1849 рр. Український національний рух мав на ниві культури та освіти. Було засновано українську культурно-освітню організацію «Галицько-руська матиця», Яка займалася видавничою справою, впровадженням у школах української мови. При Львівському університеті відкрилася кафедра української мови. У Галичині вперше почали перевидаватися твори українських письменників. У найбільш гострій формі національний рух спротиву виявився в селянських виступах. Особливо активними смердоті були протягом 1815—1825 рр. у Галичині. Своєрідною формою протесту був рух опришків, що поширився на Прикарпатті. Сотні селян озброювалися й втікали у важкодоступні райони Карпат, стаючи на шлях збройної боротьби проти влади. Опришки нападали на панські і державні маєтки, відбирали чи нищили майно, руйнували панські двори, розправлялися із феодалами та адміністрацією. Постійною й найбільш масовою формою селянських протестів був відмова від виконання феодальних повинностей. Яскравою сторінкою в історії українського народу було б повстання в Північній Буковині под дротом Л. Кобилиці, який того годину був депутатом парламенту. 16 листопаду 1848 р. він зібрав у Вижниці 2600 селян й закликав їхні до боротьби із поміщиками. Повстанський рух охопив гірські села Вижницького й Сторожинецького округів. Загін под дротом Л. Кобилиці до літа 1849 р. вів боротьбу із урядовими військами. Відважного ватажок повсталих було б схоплено в 1850 р. Після придушення національних рухів австрійська монархія влітку 1851 р. ліквідувала «Головну Руську Раду». У 1867 р. Австрія под тиском Пруссії змушена був визнати Угорщини на самоврядування й віддати їй Закарпаття. Українські національні здобутки тут знову були втрачені.

26. Українська культура першої половини ХІХ ст. Колонізаторська, антиукраїнська політика царизму, Незважаючи на усі зусилля її організаторів та виконавців, був неспроможна знищити волелюбні змагання українського народу. Ідеї національного відродження хоч й поступово, але й невпинно поширювалися. Переконливе свідчення цого — зміни у сфері освіти, культури. У 1805 р. в Харкові був відкритий вищий навчальний заклад — університет. З 1816 по 1819 р. друкувався масовий популярний часопис «Український вісник». Важливою подією в історії української науки і культури стало заснування у 1834 р. Київського університету св. Володимира. Його першим ректором ставши відомий природознавець, історик та етнограф М. Максимович. Він відіграв провідну роль у створенні Тимчасової комісії для розгляду давніх актів, де працювали, зокрема, М. Костомаров, Т. Шевченка, М. Берлінський. Завдяки їхнім зусиллям був створений архів, що містив багато цінних документів із історії України. Визначні вчені працювали в Харківському університеті. Серед них — славіст І. Срезневський, хімік У. Каразін, математики Т. Осиповський та М. Остроградський. Вагомий внесок у дослідження історії України зробили М. Костомаров, П. Куліш, М. Маркевич. Започаткувавши українську школу істориків, смердоті науково обгрунтували історичну самобутність українського народу, його культури. Особливе місце в розвитку духовних засідок українського національного руху, української культури належить, безумовно, Тарасові Шевченку. Важко знайти інший приклад, коли б творчість й особистість однієї людини такою повною мірою віддзеркалювали б національну ідею, національний дух. Ті, що в історії народу, який змагався упродовж свого свободу і державність, таке видатне місце посів саме співає, не було б випадковим. Культурна діяльність був практично єдиною цариною, де українці могли виявити свою самобутність. У розглядуваний період серед талановитої плеяди українських письменників виділяються такі широковідомі постаті, як І. Котляревський, П. ГулакАртемовський, Є. Гребінка, Р. Квітка-Основ «яненко, П. Куліш. Виникають російські професійні театри — у Києві (1805 р.), Полтаві (1810 р.), Харкові (1812 р.). Великою популярністю користувався в Полтаві Український театр, на сцені якого виступала аматорська група под керівництвом І. Котляревського. У 1819 р. тут поставили «Наталку-Полтавку», «Москалячарівника». Існував також аматорський театр у з. Кобинці, керівником й режисером якого був батько Миколи Гоголя У. П. Гоголь-Яновський. Широку популярність малі укра-їнські бандуристи, кобзарі, лірники. Розвиваються українська симфонічна музика, хорове мистецтво, живопис. У архітектурі утвердився класицизм. Найбільш відомими спорудами цого стилю були оперний театр в Одесі (архітектор Тома де Томон), будинок Київського університету св. Володимира (архітектор Про. Береттг). Невідомі народні майстри створили такі перлини архітектурних ансамблів, як парк «Олександрія «у м. Біла Церква. Софіївський парк у м. Умані, палац Галагана в с. Сокиринцях та ін. Таким чином, усупереч антиукраїнській політиці, насильницькій русифікації паростки української національної культури розвивалися, прокладаючи подальший шлях її утвердження та розвитку.

27. Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні 19 лютого 1861 р. маніфестом Олександра II було б проголошено скасування кріпосного права. Цю важливу політичну й соціально-економічну реформу готувала урядова комісія, у склад якої входили дворяни, зокрема представники України. Згідно із реформою ліквідувалася особіста залежність селян від поміщиків. Селяни дістали право укладати торговельні догоди, вільно займатися промислом чи торгівлею, переходити в інші верстви суспільства (міщани, купці), вступати на службу, до навчальних закладів, матір власне рухоме і нерухоме майно, вільно ним розпоряджатися та успадковувати за законом. Отримали смердоті і громадянські права. Алі шлях від проголошення прав й свобод до їхні реалізації був далеко ще не вибачимо. За отримані земельні наділи, що, як правило, були меншими, ніж попередні (крім Правобережної України), й найгіршими, селяни повинні були заплатити поміщикам викуп. Через відсутність належної суми грошей смердоті мусіли брати їхнього у борг у держави, а потім сплачувати із відсотками одержану позику протягом 49 років. Отож селянин потрапляв у залежність й від поміщика, й від держави. разом з тім викупні операції давали поміщикам великі капітали, котрі смердоті тепер могли використати для переведення своїх господарств на ринкові, капіталістичні рейки. Суттєво змінювалася система взаємовідносин між поміщиком й селянином: поміщик позбавлявся права встановлювати додаткові повинності, тепер він мав справу не із окремим селянином, а із всім «світом», тобто із селом. Запроваджувалася загальноросійська система селянського управління: сільські громади, про «єднані у волості, та кругова порука за сплату податків. Серйозні зміни в економічному житті поставили б на порядок денний проблему реформування адміністративного управління. У 1864 р. були створені виборні органи влади у масштабах губерній та повітів — земські установи. Вони займалися питаннями господарського та культурного характеру, до того числі будівництва шляхів місцевого значення, охорони здоровий «я, освіти тощо. Земства були не лише виборними, а і загальностановими: у склад входили представники дворянства, буржуазії та селянства. Контроль за діяльністю земств здійснювали губернатор й міністр внутрішніх справ, котрі малі право «вето» на будь-яке рішення земств. Одночасно було б проведено реформування виборчої системи: вибори відбувалися за трьох куріях на основі майнового цензу. Компетенція міських радий був аналогічною компетенції земств. Значна увага був також приділена реформуванню судової системи (1864 р.). Проголошувалася незалежність суду від адміністрації: суддів призначав уряд, й зняти їхні із посади міг лише суд. Запроваджувався загальностановий суд, тобто Єдиний для всього населення. На судові засідання допускалися представники преси і публіка. Утверджувалася змагальна система: обвинувачення підтримував прокурор, захист — адвокат (присяжний повірений). Встановлено кілька судових інстанцій: мировий суд, окружний суд, судова палата. Для розгляду особливо важливих справ створено Верховний кримінальний суд. Чималі зміни відбулися у сфері освіти. Освіта, до того числі університетська, ставала доступнішою. Університети набули більшої автономії. Помітна увага приділялася поширенню знань серед населення, виданню підручників, народних книжок, організації шкіл. Для дорослих відкрилися освітні курси по неділях, через що такі школи і називалися недільними. Важливе значення мала реформа 1874 р., за якою запроваджувалася загальна військова повинність починаючи із 21-річного віку. Для осіб із освітою встановлювалися менші рядки служби. У 1862 р. було б реформовано фінансову систему. Управління грошовим господарством стало централізованим, зросла роль міністерства фінансів. Значення реформ адміністративно-політичного управління 60— 70-х років XIX ст. полягає до того, що, Незважаючи зважується на власну обмеженість та непослідовність, смердоті прискорили перебудову життя Ро-сійської імперії на нових капіталістичних засідках. Внаслідок цих реформ суттєві зміни відбувалися й в економічному, політичному та культурному розвиткові України.

28. Економічний розвиток українських земель у 60−90-ті рокта ХІХ ст. Реформи 60−70-х років ХІХ ст. відчутно вплинули на характер та динаміку економічного, політичного та духовного розвитку Ро-сійської імперії. Значно прискорилися, зокрема, процеси господарського розвитку за принципами ринкових відносин. Це добро видно на прикладі українських земель. У Україні у 1869 р. уже налічувалося 3712 фабрик й заводів, а 1900 р. — 5301 промислове підприємство. Швидкими темпами розвивався залізничний транспорт. Протягом 1866— 1879 рр. в Україні було б прокладено 4,5 тис. верст залізничних колій. Вантажообіг здійснювався в ці рокта в основному механізованим транспортом, що значно підвищувало його роль у господарському житті країни. На кінець XIX ст. довжина залізниць в Україні становила одну п «яту всієї залізничної мережі Росії. Велике значення для подальшого економічного розвитку України мало зростання морського торгового флоту. Найбільшим портом на півдні України стала Одеса, якої в другій половині XIX ст. навіть називали «пшеничним містом», бо саме через неї тоді експортувалася значна частина загальноросійського виробництва пшениці. Взагалі Одеса набула великої ваги як транзитний пункт у зовнішній торгівлі всієї імперії. На півдні України швидкими темпами розвиваються галузі важкої промисловості: кам «яновугільна, залізорудна, металургійна. Протягом 1861— 1900 рр. видобуток кам «яного вугілля в Донбасі зріс із 10 млн до 672 млн пудів. У 1900 р. він становив 68% загальноросійського видобутку. За 30 років (із 1870 по 1900) видобуток залізної рудій у Кривому Розі зріс у 158 разів (із 1,3 млн до 210 млн пудів). Вже тоді Україна давала понад 57% видобутку залізної рудій в Росії. У 80 — 90-х роках у Катеринославській та Херсонській губерніях було б збудовано 17 великих металургійних й десятки машинобудівних заводів. Тоді ж виробництво чавуну в Україні становило 52% загальноросійської виплавки. Важливою ознакою утвердження ринкової системи відносин, у тому числі в Україні, було б пожвавлення зарубіжного інвестування економіки. Наприклад, із 1888 по 1894 рр. за допомогою бельгійського, французького, англійського та американського капіталу в гірничій промисловості України було б створено 22 іноземні компанії із основним капіталом 62,9 мли крб. У систему нових відносин поступово втягувалося землеробство України. З 1863 по 1902 р. до ринкового обігу тут надійшло понад 25,6 млн десятин приватних земель. Характерно, що землю купували не лише поміщики-дворяни, а і представники інших соціальних верств — купців, духівництва, міщан та селян. Значна частина поміщицьких земель був продано заможним селянам, котрі із 1877 по 1905 р. придбали її близько 4,5 мли десятин, збільшивши своє землеволодіння вчетверо. У сільському господарстві дедалі ширше застосовувалася машинна техніка. Південь України ставши головним районом виробництва товарного зерна, правобережні губернії спеціалізувалися на виробництві пшениці і цукру, лівобережні — зерна, тютюну й частково цукру. Розвиток капіталізму в економіці України справляв вплив й на інші сфери суспільства. В частности змінювалася його структура, співвідношення між міським й сільським населенням тощо. Нерідко капіталістичні нововведення призводили до загострення соціальних конфліктів.

29. Суспільно-політичне життя в Україні другої половини ХІХ ст. як й інші слів «янські народи, українці под впливом революційних подій в Європі пройшли три основних етапи свого національного відродження. На початковому етапі представники передової інтелігенції збирали історичні документи, фольклор, предмети старовини, прагнучи обгрунтувати самобутність українського народу. Іншому — культурницькому — етапові притаманний сплеск відродження національної мови, її дедалі ширшого використання в літературі, освіті. Третій — політичний — етап характеризується зростанням національних організацій й обстоюванням національне зорієнтованих вимог, зокрема самостійності. Після розгрому першої української організації такого спрямування — КирилоМефодіївського братства — в Україні впродовж багатьох років не вдавалося створити нових національно-демократичних організацій. Проте провідні діячі цого братства — М. Костомаров, У. Білозерський, П. Куліш, а згодом й Т. Шевченка, відбувши судові покарання, із «їхалися до Петербурга. Тут смердоті згуртували навколо собі однодумців й створили так звану «Громаду». Провідною ідеєю програми цієї організації було б збереження самобутності української нації, захист її від русифікації та полонізації. Коштом заможних українців У. Тарнавського й Р. Галагана у Петербурзі було б влаштовано українську друкарню. У 1861 р. тут почав виходити перший у царській Росії Український часопис — «Основа», що опублікував твори І. Котляревського, Р. Квітки-Основ «яненка, Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських письменників. Після скасування кріпосного права активізувалося створення недільних шкіл для неписьменних. Побачили світло «Буквар южноруський» Т. Шевченка, «Граматика» П. Куліша та ін. Громадівці всіляко пропагували культ козацтва, волелюбних запорожців та гайдамаків, котрі, на їхню думку, символізували прагнення українських мас. У другій половині XIX ст. це романтичне і аполітичне поєднання ідеалізму, народництва та поклоніння всьому українському отримало назву українофільства. На початку 1870 р. У. Антонович, М. Драгоманов, М. Русов, М. Зібер й З. Подолинський заснували таємну «Стару громаду», яка про «єднала інтелектуальну еліту, що користувалася високим моральним авторитетом. Головну увагу члени цієї організації приділяли розвиткові та поширенню наукових знань, письменства. Діяльність українофілів викликала жорстокий спротив царського режиму. Одним з наслідків цого стало ті, що серед українофілів виникли значні непорозуміння. Вони торкалися не лише мети й тактики організації, а і визначення змісту і природи українофільства. Потреби у змінах особливо гостро відчували і відстоювали молодші члени громади, серед які виділявся М. Драгоманов. Саме він закликав однодумців виходити за межі виключно культурницької діяльності, висувати ключові політичні, національні та соціально-економічні проблеми. Вперше ці, як смердоті собі називали, «свідомі українці» заявили про собі 1890 р., коли вирішили організувати «Братство тарасівців», головною метою якого було б б створення самостійної України. 1893 р. у львівському часописі «Щоправда» із «явилася програма братства — «Декларація молодих українців». Автори програми проголосили про свій намір бути істинно російською інтелігенцією. Вони вол «язалися розмовляти виключно російською мовою, виховувати в національному дусі своїх дітей, захищати права українського народу. У політиці їхньою метою було б визнання українців як окремого народу в межах демократичної федеративної Росії. Зусилля молоді певною мірою вплинули на представників старшої генерації, котрі стали діяти рішучіше та енергійніше. У 1897 р. із ініціативи У. Антоновича й Про. Кониського був заснована підпільна Всеукраїнська загальна організація, що поставила за мітку про «єднати всіх українських діячів под своєю орудою. Вона започаткувала видавництво «Вік», влаштовувала Шевченківські свята тощо. Однак й ця організація приділяла головну увагу питанням не політичним, а культурним. Проте вимоги національно-політичного характеру посідали у суспільнополітичному житті України дедалі значніше місце, поступово набираючи загальноукраїнського масштабу. Галицькі українці, наприклад, створюють свої організації, впроваджують українську мову до шкіл. Важливу роль у формуванні національної свідомості та піднесенні культурно-освітнього рівня народу відіграло створення у 1868 р. товариства «Просвіта». Отже, другу половину XIX ст. й особливо його кінець можна оцінити як важливий етап підготовки та збирання українських сил до боротьби за незалежність, за українську державність.

30. Національна політика російського царизму щодо України Незважаючи на переслідування і утиски із боці царського уряду, Український національний рух наприкінці 60-х років продовжував розвиватися. У Петербурзі створюється й працює українська «Громада» за участю М. Костомарова, У. Білозерського, Т. Шевченка, П. Куліша, виходить перший Український журнал «Основа». Студенти, молода інтелі-генція Києва також організовують громади, недільні школи для неписьменних. Національний рух поширювався і на Полтавщині, Чернігівщині, Харківщині, Одещині. У другій половині XIX ст. він був відомий под назвою українофільства. Офіційна влада робила усе, щоб придушити будь-які прояви українського національного духу. У 1863 р. міністр внутрішніх справ П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних й особливо педагогічних публікацій. Малоросійською «говіркою» дозволялося друкувати лише художні твори. Громади були розпущені. Припинив своє існування часопис «Основа». Валуєвський циркуляр завдав величезної шкоди розвиткові українського національного руху. Лише на початку 70-х років унаслідок деякого послаблення цензури У. Антонович зі своїми однодумцями відновлює роботу громад, створивши «Стару громаду». Придбавши російськомовну газету «Кіевській телеграфъ», члени громади перетворюють її на свій друкований орган. Через своїх симпатиків у Галичині громадівці почали використовувати і україномовну пресу, зокрема часопис «Щоправда». З їхньої ініціативи у Львові було б створено Літературне товариство ім. Т. Г. Шевченка. Важливою подією стало заснування 1873 р. в Києві відділення Російського географічного товариства. Невдовзі, однак, переслідування із боці уряду посилилися. Олександр II за висновками спеціальної комісії заборонив публікацію українських книжок, використання української мови, викладання її у початковій школі, заборонив діяльність громад. Усі ці поліцейські заходь були зведені у спеціальному указі, який цар підписав у травні 1876 р. в м. Емс (Німеччина). Емський указ поклав край надіям українофілів на можливість культурницької діяльності в умовах самодержавства. Особливо негативно це вплинуло на М. Костомарова. У. Антонович й П. Житецький продовжували шукати компромісні варіанти підтримання українського руху. Б. Грінченко й Про. Кониський стояли на позиції радикальних реформ та боротьби із царатом, проте у яких не було б конкретної програми дій. Перейшовши на нелегальне становище, громадівці намагалися використати чикотрі можливості для розвитку національного руху, до того числі шляхом відкриття своїх представництв за кордоном. Саме із цією метою до Швейцарії відбув М. Драгоманов. У Женеві він створив гурток у складі З. Подолинського, М. Зібера, Д. Вовка, до які згодом приєдналися Я. Шульгін та М. Павлик. На кошти київської організації він починає видавати часопис «Громада». Алі оскільки це видання дедалі понад схилялося до соціального радикалізму, київська громада, котра неухильно дотримувалася культурноосвітньої орієнтації, із 1886 р. відмовилася фінансувати його. Таким чином, національна політика царського уряду в другій половині XIX ст. продовжувала в цілому залишатися реакційною, зокрема антиукраїнською за своєю спрямованістю. Однак вон був неспроможна знищити в українському народі прагнення до самовизначення, до вільного соціального та національного розвитку. Попри політичну реакцію, переслідування, заборони і заслання в українському суспільстві визрівали нові ідеї, насамперед у середовищі передової інтелігенції, Яка мріяла про Визволення української нації.

31. Польське повстання 1863−1864 рр. в Україні Реформа 1861 р. не розв «язала найбільш гострих й невідкладних проблем соціального та національного розвитку не лише українського, а і всіх народів Ро-сійської імперії. Одним з виявів цого стало польське повстання, яку почалося у січні 1863 р. Підготовкою повстання керував Центральний Національний Комітет, який мав тісні зв «язки із польською еміграцією в Західній Європі, головним чином у Парижі. Повстанці ставили метою звільнення Польщі з-під російської влади, відновлення Польської держави в межах 1772 р., ліквідацію кріпацтва, скасування станів із їхніми привілеями. Планувалося, що земля перейде перед селянами, а й за її викуп платитиме держава. До повстанців приєдналися офіцери російських полків, що дислокувалися у Польщі. Повстання охопило також Литву, Білорусь, Правобережну Україну. У Києві було б організовано комітет, членами якого стали чимало студентів Київського університету. Товариства «Земля й воля», створене 1862 р. у Петербурзі, розповсюджувало відозви на підтримку повсталих. Допомагати полякам закликав у «Колоколі» Про. Герцен. Проте сили повсталих були обмежені — не более як 20 тис. зле озброєних вояків — й російська армія легко їхні розбила. Не справдилися надії поляків й на підтримку із боці українського селянства. Деякі із польських панів, намагаючись привернути до собі українських селян, видавали їм так звані «золоті грамоти», в які проголошували, що саме смердоті, а чи не цар, дарували селянам землю й свободу. Проте мало хто із українських селян приєднався до повсталих, заті близько 300 тис. добровільно боролися із ними. Незважаючи на це, російський уряд жорстоко переслідував не лише поляків, а і українців, зокрема членів просвітницьких громад: влада розглядала рух громадівців як продовження польського. У Києві, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах пройшли арешти. Найактивніші учасники громад, у тому числі П. Чубинський, Про. Кониський, У. Лобода, були заслані на північ Росії. Коли ж стосується безпосередніх учасників польського повстання, то кара їм був значно суворішою, ніж у 1831 р. Багато було б страчено чи заслано до Сибіру.

32. Розвиток народницького руху в Україні З середини 50-х ороків ХІХ ст. знову починає відроджуватись Український національний рух, активність якого знизилася после розгрому КирилоМефодіївського братства. Його амністовані члени збираються у Петербурзі і засновують українське видавництво, в якому побачили світло «Записки про Південної Русі», «Чорна рада» П. Куліша, твори Т. Шевченка, Марка Вовчка та інших українських авторів. У 1861 р. був отриманий дозвіл на видання місячника «Основа» — Першого в Російській імперії українського часопису. Активізується національний рух й в самій Україні. Цьому сприяло зростання загальної невдоволеності в умовах пореформеного години. Зміни на краще ставали дедалі примарнішими. У середовищі інтелігенції посилювалися радикальні настрої. Починаючи із 60-х років в Україні із «є народники — ентузіасти культурно-просвітницької діяльності, котрі основним своїм завданням вважали звільнення селян із кріпацької неволі, вивчення і засвоєння народних звичаїв, мови, фольклору. Близькою до народників був група так званих хлопоманів на чолі із У. Антоновичем, котрі були вихідцями із правобережної польської шляхти й напередодні повстання 1863 р. розірвали зв «язки із польським національним рухом. як народники, то й хлопомани ідеалізували селянство, однак Перші були рішуче налаштовані на революційну перебудову існуючого режиму. Першу групу народників-революціонерів організував 1871 р. в Петербурзі М. Чайковський. У Україні одна із таких перших груп був створена 1873 р. в Одесі Ф. Волховським. Серед її членів був А. Желябов — Український студент з селянської родини, який стані згодом одним із найвидатніших революціонерів Ро-сійської імперії. Незабаром у Києві виник гурток под назвою «Київська громада», членами якого, зокрема, були майбутні відомі борці проти царизму — У. Засулич, У. Дебогорій-Мокрієвич, Я. Стефанович. Щодо мети — повалення царизму — усі ці групи були близькими, однак в них було б спільної крапки над методи і засоби боротьби. Один з напрямів діяльності народників заговорили українською у «язаний із ім «ям відомого російського революціонера П. Лаврова. Він обстоював необхідність поступової підготовки народу до революції за допомогою освіти і пропаганди. Інший напрям уособлював відомий російський анархіст М. Бакунін. Він закликав до радикальних дій, до здійснення насильницьких актів, котрі б спровокували масові виступи народу. «Ходіння межи простих людей» лавровців немало скільки-небудь серйозних наслідків: селяни відмовлялися матір справу із «чужинцями» із міста. Щодо України, з дохідними статтями «ходіння межи простих людей» теж не набуло поширення. Хоча цей рух загалом й зазнав невдачі, але й його продовженням стали події, що відбулися 1877 р., коли Я. Стефанович та його анархістська група, котра базувалася в Києві, вдалися до спроби скористатися відданістю селян цареві, сфабрикувавши «царські маніфести», в які селянам наказувалося створити таємні зажени і повставати проти місцевих поміщиків й чиновників. Цю так звану «Чигиринську змову» викрили, виявивши причетними до неї близько тисячі селян. Аналізуючи досвід «ходіння межи простих людей», більшість народників почали переглядати свої бунтарсько-анархічні методи й поступово доходили висновку про ті, що лише політична боротьба здатна забезпечити перемогу над самодержавством. Однак й не було б цілковитої єдності у поглядах. Чимало народників орієнтувалися на організацію терористичних актів. Постріл У. Засулич у генерал-губернатора Петербурга Трепова в січні 1878 р. започаткував цілу хвилю замахів на вищих чиновників царського уряду й на самого імператора. Взимку 1877 р. у Києві почав діяти гурток У. Осинського, члени якого здійснили низку терактів. Незгоди між народниками щодо методів боротьби особливо загострилися в 1879 р. Частина народників, котрі обстоювали терористичну тактику, про «єдналася в групу под назвою «Народна воля». Інші ж створили організацію «Чорний переділ», Яка виступала за мирне «вростання» народників у широкі верстви населення. «Чорнопередільці» (Р. Плеханов, Л. Дейч, П. Аксельрод, У. Засулич, М. Попов та ін.) згодом відмовилися від роботи на селі й зосередили головну увагу на агітації серед робітників. У Києві «чорнопередільці» створили «Південноросійський робітничий союз». Невдовзі деякі із них емігрували за кордон, де Р. Плеханов заснував у Женеві марксистську групу «Визволення роботи». «Народна воля» вступив у новий етап своєї діяльності. У ній склалася військова організація, що налічувала кілька сотень офіцерів. У Україні народовольські осередки виникли у Києві, Харкові, Одесі, Ніжині, Полтаві та інших містах. У лютому 1878 р. в Києві було б здійснено замах на товариша прокурора Котляревського. У липні 1878 р. біля Харкова було б зроблено спробу визволити із ув «язнення Войнаровського, засудженого на «процесі 193-х». Винесений народовольцями смертний вирок цареві Олександрові II було б виконано 1 березня 1881 р. Царський уряд перейшов у наступ. Відбулося кілька судових процесів проти народовольців, й організація фактично припинила своє існування. Активну доля в діяльності народовольців брали українці. Серед них — Д. Лизогуб, М. Кулябко-Корецький, І. Гашевський, М. Кибальчич, З. Перовська та ін. Проте смердоті майже не цікавилися визвольною боротьбою українського народу, не користувалися російською мовою. Новий цар Олександр III стратив 28-річного Миколу Кибальчича, який, до речі, за кілька днів до загибелі розробив перший у світі проект реактивного космічного корабля. Поряд з російським народницьким рухом існувала і окрема українська течія, що мала свої особливості. Якщо, наприклад, російські народники намагалися спиратися на «соціалістичні» нахили російського селянина, то укра-їнські наголошували на індивідуалізмі українського. Українські народники малі на меті насамперед культурницьку працю, якої смердоті розуміли як справу національну. Під їхнім впливом перебували відомі історики Про. Єфименко, Про. Левицький, письменники Панас Мирний, М. Коцюбинський, І. Карпенко-Карий, П. Грабовський та ін. Останнього за доля в народницькому русі двічі заарештовували, а 1888 р. заслали до Сибіру. І. Франка, Про. Терлецький, М. Павлик та інші діячі українського руху сприяли поширенню творів народників на галицьких землях. Мала місце спроба українських народників організуватися в радикальну політичну організацію — «Братство тарасівців». Ідеї українського національного розвитку в загальному народнодемократичному русі 80— 90-х років послідовно обстоювали М. Левицький, Б. Грінченко, Т.Осадчий. Однак народництво то й Герасимчука ані масовим, ані добро організованим, а отже і скільки-небудь серйозною силою визвольного руху.

33. Національно-визвольний рух на Західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст. Важливою складовою українського національного руху були визвольні змагання на західноукраїнських землях. У другій половині XIX ст. смердоті помітно активізувалися. Провідну роль у цьому русі, як й раніше, відігравали представники інтелігенції, переважно духівництва. Разом з тім, особливо после придушення австрійським урядом та російськими військами повстання та скасування конституції, тут виникло чимало серйозних проблем. Галицькоукраїнське громадянство перестало бути єдиним. Більша частина старшої за віком консервативної інтелігенції натомість колишнього культурницького москвофільства почала схилятися до закликів політичного характеру. Навіть деякі видатні галицькі діячі, які раніше стояли позиції окремішності українського народу, стали всіляко пропагувати ідею національно-культурної єдності Галицької Русі із Великою Росією. Алі існувала і інша точка зору. Її носіями були так звані народовці - представники молодої генерації українського національного руху, котрі рішуче виступили проти консервативно-москвофільського табору. Величезний вплив на формування національної свідомості молоді справляв приклад Наддніпрянщини. «Кобзар» Т. Шевченка, твори П. Куліша, «Основа» та інші укра-їнські видання, котрі діставалися Галичини, захоплювали молоду західноукраїнську інтелігенцію, прилучаючи її до загальнонаціонального визвольного руху. У 1867 р. за допомогою українців зі одразу ж у Львові було б започатковано часопис «Щоправда», в якому друкувалися твори П. Куліша, І. Нечуя-Левицького, М. Драгоманова, Панаса Мирного та інших видатних діячів української культури. Через рік народовці заснували товариство «Просвіта», яку видавало популярні книжки, підручники, організовувало читальні для населення. Першим головою Товариство ставши А. Вахнянин. «Просвіта» ініціювала створення друкованого органу народовців «Діло», а також першої політичної організації народовців. У 1873 р. за сприяння меценатів з Наддніпрянщини у Львові постало Літературне товариство ім. Т. Р. Шевченка, яку в 1892 р. було б реорганізоване в наукове. У товаристві працювали М. Грушевський, І. Франка, У. Гнатюк, Ф. Вовк та ін. За період свого існування (до 1939 р.) воно та бачило понад 1100 різноманітних наукових й літературних праць. У 1885 р. представники консервативної інтелігенції, котрі остаточно перейшли на службу російському царизмові, заснували свою політичну організацію — «Народну Раду». Виникають у Галичині і Перші політичні партії. У 1890 р. под впливом М. Драгоманова із ініціативи І. Франка й М. Павлика тут був заснована Русько-українська радикальна партія. Через дів «ять років вон розпалася на Українську соціал-демократичну партію на чолі із прихильниками марксизму М. Ганкевичем та Ю. Бачинським й Національно-демократичну партію, засновану І. Франком й До. Левицьким. Активізує свою роботу Наукове товариство ім. Т. Р. Шевченка под дротом свого голови — М. Грушевського. Дуже важливим було б ті, що Товариства про «єднувало зусилля вчених та діячів культури Галичини і Наддніпрянщини й являло собою своєрідну академію наук українського народу. Велике значення із огляду розвитку українського руху мав також заснований 1898 р. М. Грушевським та І. Франком загальноукраїнський часопис «Літературно-науковий вісник». Отже, другу половину — кінець XIX ст. можна оцінити як період піднесення національно-визвольного руху, посилення позицій та ролі тихий суспільнополітичних сил, які чітко виступали за всеукраїнське єднання за принципами визнання незалежності і української державності.

34. Українська культура другої половини ХІХ ст. Поступ української культури в цей період, як й життєдіяльність тогочасного суспільства загалом, мав складний, суперечливий характер. Царський уряд усіляко перешкоджав розвиткові української культури, зокрема не допускаючи її у навчальні заклади, театри, державні установи. Школа в Наддніпрянській Україні — від початкової до вищої — слугувала знаряддям русифікації. Цьому сприяла й загальна військова повинність, введена із 1872 р., бо українців засилали на службу переважно за межами України. Придушено у рідному краї, українська література був змушена шукати притулку в іншому місці, головним чином у Галичині, де на початку 60-х років пожвавився національний рух. Українці гуртувалися в товариства, влаштовували збори і віча, пропагували українську мову та культуру. Чималий внесок до справ національного відродження зробив, зокрема, професор Чернівецького університету З. Смаль-Стоцький, який ставши фундатором кафедри української мови в цьому німецькомовному навчальному закладі. Зв «язки діячів культури Галичини і Наддніпрянщини були плідними. як відомо, наддніпрянці, що не малі можливості вільно друкуватися в Росії, широко користувалися допомогою галицьких письменників й суспільних діячів, насамперед І. Франка. Речником літературного життя довгий годину у Галичині був часопис «Зоря», в якому активну доля брали представники Наддніпрянської України. З 1898 р. він був реорганізований у «Літературнонауковий вісник». Упродовж 80—90-х років російською мовою було б перекладено чимало творів світової літературної класики. Отож попри утиски і переслідування процес консолідації української нації ставав дедалі відчутнішим. Про «єктивні соціально-економічні зрушення, заговорили українською у «язані із перебудовою суспільства на ринкових засідках, ставили значно денний реформування і інших сфер тогочасного суспільства. Це були вимушені кроки із боці офіційної влади, що малі обмежений характер, але й смердоті певною мірою сприяли розвиткові культури українського народу. У 1864 р. був здійснена реформа освіти. Усі типи початкових шкіл дістали назву початкових народних училищ. На терені освіти чимало корисного робили земства. Наприкінці XIX ст. в Україні працювало уже 127 гімназій та 19 училищ. Було засновано кілька вищих навчальних закладів — Новоросійський університет (1865 р., м. Одеса), Чернівецький університет (1875 р.), Харківський, Київський та Львівський політехнічні інститути тощо. У Україні того години працювали такі видатні вчені, як хімік М. Бекетов, математик Ф. Бредихін, фізіолог І. Сєченов, медики М. Гамалія, М. Скліфосовський, біолог І. Мечников та ін. Вагомий внесок у розвиток української освіти та науки зробило Наукове товариство ім. Т. Р. Шевченка у Львові. Відомі вчені М. Костомаров, Про. Лазаревський та інші багато зробили для формування концепції української історії. Плідно працювали в цьому напрямку і представники молодої генерації істориків — Про. Єфименко, Д. Багалій, Д. Яворницький, М. Грушевський. Попри переслідування української мови после появи Валуєвського циркуляра 1863 р. та Емського указу 1876 р. українське мовознавство продовжувало розвиватися. Чимала заслуга в цьому належала П. Житецькому, Про. Потебні, П. Чубинському, Б. Грінченку. Значний вплив на розвиток української літератури справляли І. Франка, У. Стефаник, Про. Кобилянська, Марка Вовчка, Панас Мирний, П. Грабовський, М. Коцюбинський, Леся Українка, П. Куліш, Про. Пчілка, Про. Кониський. Вийшли в світло повісті і оповідання І. Нечуя-Левицького, У. Винниченка. Розвиток української культури цого періоду важко уявити без драматургії. М. Старицький написавши «Тараса Бульбу», «За двома зайцями», М. Кропивницький — «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», І. Карпенко-Карий — «Бурлаці», «Сто тисяч», «Хазяїна» та ін. Розвивалося театральне мистецтво. У 1864 р. у Львові почала свою діяльність перша в Галичині українська професійна трупа «Руська бесіда» на чолі із Про. Бачинським. У 1882 р. М. Кропивницький створив у Єлисаветграді першу на Лівобережній Україні національну професійну трупу за участю М. Заньковецької, М. Садовського, А. Максимовича та ін. Наприкінці століття виникли трупи М. Садовського, П. Саксаганського, І. Карпенка-Карого. Діяло кілька десятків українсько-російських труп. У 1891 р. в Києві був організований перший постійна російський театр М. Соловцова. Свої досягнення мала і українська музична культура. З. Гулак-Артемовський створив першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Цілу епоху в музичному житті України становить творчість М. Лисенка, який обробив понад 600 зразків українського музичного фольклору. Він був автором музики до п «єси І. Котляревського «Наталка-Полтавка», творцем народних музичних драм «Тарас Бульба», «Різдвяна ніч», «Потоплена» та ін. Важливою складовою української культури другої половини — кінця XIX ст. було б образотворче мистецтво, зокрема твори З. Васильківського («Степ на Україні», «Ранок» та ін.), академіка М. Пимоненка («Проведи рекрутів», «Сінокіс», «Ярмарків»). Домінуючим напрямом в архітектурі був еклектизм — поєднання елементів різних стилів. У другій половині XIX ст. в Києві споруджено будинки Міської думи (Про. Шімме), політехнічного інституту й 1-ої гімназії (Про. Беретті), Володимирський собор (Р. Штром, П. Спарро, Про. Беретті), в Одесі — новий оперний театр. Отже, Незважаючи на спротив влади, в українському народі визрівали і діяли патріотично налаштовані сили, у сфері суспільства поступово, але й невпинно розвивався процес національного самоствердження.

35. Економічний розвиток й суспільно-політичний рух на початку ХХ ст. Україна на початку ХХ ст. був складовою частиною двох імперій — Ро-сійської, до якої входили землі на схід від р. Збруч, та Австро-У горської, до якої відійшли Галичина, Буковина та Закарпаття. У Росії мешкало понад 20 млн українців, у Галичині — 3 мли, на Закарпатті — 0,5 млн, а Буковині — 300 тис. У Східній Україні промисловість й сільське господарство розвивалося досить високими темпами. Важливими центрами промислового розвитку стали Донбас та Придніпров «я. Виникли нові промислові міста — Юзівка, пролетаризувалися старі — Катеринослав, Херсон, Миколаїв, Нікополь, Кривий Ріг, Одеса. Сотні тисяч переселенців з Росії в пошуках кращої долі йшли на південь та схід України. Значною був частка іноземного капіталу в металургійній, машинобудівній, гірничій промисловості. На півдні України виникали значні промислові про «єднання, заговорили українською у «язані із розвитком металургійного, цукрового, машинобудівного, вугільного, рудного, суднобудівного виробництв тощо. Серйозні зміни відбувалися у фінансово-кредитній справі. Постійно розширювалася мережа банків. Швидкими темпами формувався новий клас — буржуазія. З «являлися відомі далеко за межами України промисловці, фінансисти. Один з них — Михайло Терещенко — не лише перетворив цукровиробництво однією із найбільш важливих галузей сільського господарства, ставши відомим банкіром й промисловцем, а і виділяв чималі кошти па розвиток української культури. І в цьому плані він не був самотнім. Тогочасне сільське господарство України визначалося багатоукладністю. Тут продовжували існувати поміщицькі латифундії, й у тій годину було б багато дрібних селянських господарств. На Правобережжі та Півдні швидкими темпами розвивалися фермерські (за колишньою термінологією — «куркульські») господарства, котрі різнилися між собою розмірами землі, обсягом виробництва тощо. Разом з тім в Україні були тисячі безземельних селян. Це в поєднанні із іншими вадами процесу розбудові ринкових відносин, зокрема із безробіттям у містах, створювало гостру соціальну напругу, було б соціально-економічним підґрунтям для серйозних класових конфліктів. Важливою складовою суспільного життя в Україні початку XX ст. був національний рух. Поряд з традиційними засідками, на які він розвивався й раніше, із «явилося і чимало нових рис. Активно розгортався процес створення українських політичних партій. Посилилася земсько-ліберальна опозиція владі. Рух поступово набирав загальнонаціонального характеру, дедалі більшою мірою ставав не лише культурно-освітнім, а і насамперед політичним. В частности проводилися масові заходь за участю широких верств української інтелігенції — урочисте відкриття в Полтаві 1903 р. пам «ятника І. Котляревському, відзначення 35-річчя творчої діяльності М. Лисенка та І. Нечуя-Левицького тощо, — котрі сприяли зростанню національної свідомості, духовному єднанню українців обох імперій. Активними учасниками українського національного руху були студенти, до того числі Київського університету. На початку 1901 р. 183 із них було б віддано в солдати. Посилення репресій щодо молоді поєднувалося із вимушеними вчинками влади. Студентам було б дозволено створювати гуртки, каси взаємодопомоги, бібліотеки, скликати збори. Зі свого боці громадськість дедалі гучніше вимагала відміни обмежень щодо вживання української мови. Піднесення національної самосвідомості українського народу діставало вияв, зокрема, у створенні політичних партій. Перші укра-їнські національні партії виникли ще наприкінці XIX ст. У 1890 р. З. Даниловичем, І. Франком, М. Павликом було б створено Русько-українську радикальну партію в Західній Україні. Програму партії будувалася на засідках демократії, соціалізму і соборності українських земель. Своїм завданням партія вважала здобуття української автономії у складі Австро-Угорщини, а перспективі ставилося за мітку створення незалежної Української держави. У 1899 р. лави РУРП залишили Ю. Бачинський, М. Ганкевич, З. Вітик та інші марксистськи налаштовані діячі, котрі заснували Українську соціалдемократичну партію. Водночас радикалів залишили І. Франко, До. Левицький, У. Охрімович, Т. Окуневський та інші, що створили Національно-демократичну партію, котра стояла ближче до інтересів селянства. Невдовзі вон стала найбільшою російською партією Галичини. У Наддніпрянській Україні виникають гуртки «свідомих українців», які прагнуть перетворити культурно-освітній рух на політичний. У 1892 р. було б засновано «Братство тарасівців» за участю І.Липи, братів Міхновських, Про. Черняхівського та ін. Члени братства Бачили своєю метою боротьбу за самовизначення українського народу, за відродження та розвиток рідної мови, культури, освіти. У 1897 р. громади, що існували в багатьох містах України, про «єдналися в Загальну українську організацію, котра прагнула спрямувати національний рух в його традиційне культурно-освітницьке річище. Три рокта (1900 р.) виникає перша політична партія в Наддніпрянській Україні — Революційна українська партія (РУП). Постала вона у Харкові із ініціативи Д. Антоновича, М. Русова, Про. Коваленка, М. Камінського, Д. Познанського та ін. Партія про «єднала різні покоління і верстви українців у боротьбі за національне та соціальне Визволення. Вона мала шість організацій — у Києві, Харкові, Полтаві, Лубнах, Прилуках й Катеринославі — та закордонний комітет у Львові. Програмні цілі партії були сформульовані М. Міхновським: «одна, єдина, нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж до Кавказу». Найближчим завданням вважалось Повернення українських прав, гарантованих російським царем у 1654 р. за Переяславською угодою. У складі РУП діяло кілька фракцій. Більшість членів цієї партії на чолі із М. Поршем, У. Винниченком, З. Петлюрою вважали, що партія за складом винна бути суто національною. На їхню думку, вона мала про «єднувати й націоналізм, й марксизм, тобто ті, що, мабуть, важко поєднати. Іншу фракцію РУП очолював М. Міхновський. Фракція виступала із чітких націоналістичних позицій, не позбавлених певної категоричності («За самостійну Україну», «Україна для українців» тощо). Ще одну внутріпартійну групу очолював М. Меленевський. Її члени вважали, що РУП має відмовитися від національної орієнтації й статі автономною складовою Ро-сійської соціал-демократичної робітничої партії. У 1903 р. РУП перейшла на соціал-демократичні позиції, а її фактичним керівником ставши М. Порш. Органи партії були місячник «Гасло», часопис «Селянин», газета «Праця». Українська народна партія був заснована 1902 р. М. Міхновським, М. й З. Шеметами, Про. й З. Макаренками та ін. Політична орієнтація партії був викладена М. Міхновським у так званих «10 заповідях»: самостійна демократична республіка, панування української мови, звичаїв, культури тощо. Основним гаслом було б «Україна для українців». УНП був єдиною партією в Наддніпрянській Україні, Яка послідовно обстоювала ідею державної самостійності України. Українська демократична партія був створена 1904 р. З. Єфремовим, Є. Чикаленком, Б. Грінченком та ін. Вона мала ліберальну орієнтацію. Серед її вимог — надання Україні автономії у складі Ро-сійської імперії, встановлення конституційної монархії. Передбачалися скликання крайового сеймові, українізація адміністративного апарату, освіти, культури. Загалом політична платформа УДП багато в чому нагадувала партію конституційних демократів Росії. «Спілку» (Український соціал-демократичний союз) створено 1904 р. на базі частини РУП. Її лідерами були М. Меленевський, Про. Скоропис-Йолтуховський. Вони прагнули, щоб партія представляла всіх робітників України, незалежно від їхньої національності. У 1905 р. партія приєдналася до російських меншовиків на правах автономної організації. Українська радикальна партія, що виникла 1904 р. із ініціативи Б. Грінченка, З. Єфремова та Д. Дорошенка, та Українська демократична партія, створена 1904 р. на чолі із А. Лотоцьким й Є. Чикаленком, за своїм складом були невеликими, а й за політичними орієнтаціями близькими до ліберальнобуржуазних поглядів російських кадетів.

36. Західноукраїнські землі на початку ХХ ст На західноукраїнських землях, що входили головним чином у склад АвстроУгорщини, розвивалися процеси, характерні й для інших країн тодішньої Європи. Мова йде насамперед про інтенсивний розвиток ринкових, капіталістичних відносин. Разом з тім тут були й свої особливості. На початку XX ст. провідне становище у промисловості Східної Галичини, Буковини, Закарпаття посідали великі промислові про «єднання. У Галичині на 1903 р. налічувалося 24 акціонерних про «єднання, а 1912 р. їхні вже було б ЗО. На Закарпатті діяло дів «ять промислових акціонерних товариств. Динамізувався процес концентрації виробництва: із 1902 по 1910 р. кількість робітників Галичини збільшилася на третину, а число підприємств зменшилося майже вдвічі. Нові явища спостерігалися у сфері фінансів та кредиту, банківській справі. Розгортався кооперативний рух. Перед Першою світовою війною на західноукраїнських землях діяло 1500 різних кооперативів. Важливу роль у розвитку економіки краю відігравав не лише Український капітал, а і іноземний — австрійський, румунський, молдавський. Коли ж стосується сільського господарства, з дохідними статтями ситуація суттєво відрізнялася від тієї, котра був характерною для промисловості та фінансів. Галичина, Закарпаття, Буковина були відсталою аграрною провінцією АвстроУгорської імперії. У цьому секторі економіки було б зайнято близько 90% населення. Складні соціально-економічні процеси, що відбувалися в цей період на західноукраїнських землях, віддзеркалювались й в суспільно-політичному житті краю. Це, зокрема, знайшло своє відображення у більшій структурованості населення, а відтак — у виникненні численних місцевих українських політичних партій. Наприкінці 90-х років почали проявлятися суперечливі тенденції в діяльності Української радикальної партії, створеної 1904 р. із ініціативи Б. Грінченка, З. Єфремова, Д. Дорошенка. У її лавах сформувалися три політичні групи: власне радикальна на чолі із М. Павликом, До. Трильовським, Ю. Бачинським, соціал-демократична на чолі із Р. Ярославичем, М. Ганкевичем, М, Новаковським; та національно-демократична на чолі із У. Охрімовичем, М. Левицьким, У. Будзиновським. Остання виступала за згуртування всіх українців навколо ідеї української державності. Соціал-демократи пропонували реформувати УРП та про «єднати її із соціал-демократичною партією Австрії. Радикальна група не заперечувала ідею утворення Української соціалдемократичної партії, висловлювала свою готовність співпрацювати із нею, але й відкидала необхідність про «єднання з соціал-демократичною партією Галичини, звинувачуючи її в націоналізмі. 18 вересня 1899 р. на конференції соціал-демократів було б прийнято рішення про утворення УСДП, а 26 грудня того із «їзді представників національно-демократичного крила УРП, організації «Народна Рада» та Комітету львівських русинів був створена Українська національнодемократична партія. Загострення соціально-економічної та політичної ситуації на західноукраїнських землях виявлялося також у зростанні страйкового руху. Найбільших масштабів сягнув страйк 1902 р. у Галичині, в якому взяли доля до 200 тис. сільських робітників й який був підтриманий всіма українськими партіями краю. Дедалі частіше на мітингах й страйках, окрім економічних, звучали і політичні вимоги. Такого характеру набули страйки будівельників (1902 р.), нафтовиків Борислава (1904 р.). У період 1905—1907 рр. страйковий рух под впливом російської революції набув усеохоплюючого характеру. Завоювавши у 1907 р. загальне виборне право до віденського парламенту, трудящі Галичини в 1908— 1914 рр. розгорнули боротьбу за загальне виборче право і до галицького сеймові. Галичина делегувала до австрійського парламенту 20 українців — переважно соціал-демократів та радикалів. Заслуговує на увагу запитання про ставлення українських партій до Першої світової війни. Українські соціал-демократи розуміли, що Галичина стані першою мішенню російської армії, тому виступали проти війни. Ці подивися поділялися і іншими українськими партіями краю. Важливою складовою суспільно-політичного руху на західноукраїнських землях початку XX ст. був діяльність спортивно-молодіжних організацій. Львівска організація «Сокіл» стала провідною у Східній Галичині й функціонувала аж до 1939 р. Не менш популярним було б товариство «Сич», засноване До. Трильовським — юристом за фахом, депутатом віденського парламенту та галицького сеймові. Слід наголосити, що згадані організації не обмежували свою діяльність спортивно-оздоровчими питаннями, а чимало уваги приділяли вихованню молоді на українських традиціях культури, освіти, військової справ. Таким чином, на західноукраїнських землях на початку XX ст. відбувалися важливі зрушення, заговорили українською у «язані із перебудовою економіки на ринкових, капіталістичних засідках. Це стосується і інших сфер життя українців, котрі жили под егідою Австро-У горської імперії. Дуже важливим було б ті, що кращі представники західноукраїнської інтелігенції попри утиски і переслідування робили все можливе у тому, щоб підгримувати ідеї боротьби за національну й політичну незалежність України як єдиної держави.

37. Україна в рокта першої російської революції Численні феодальні пережитки (поміщицьке землеволодіння, самодержавство, станові привілеї), національний та соціальний гніт, посилення економічної кризи й, врешті, поразка Росії у війні із Японією — все це призвело Російську імперію до революції 1905;1907 рр. Почалася вона 9 января 1905 р. мирною демонстрацією в Санкт-Петербурзі, котра був розстріляна царськими військами. Цей день потім стали називати «Кривавою неділею». На знак протесту відбулися страйки й в Україні — у Києві, Харкові, Катеринославі, Одесі, Миколаєві. Робітників промислових центрів підтримало українське селянство, яку влаштовувало масові погроми поміщицьких маєтків. Помітно активізувався Український національний рух. Кращі представники інтелігенції, котрі самовіддано працювали в культурно-освітніх організаціях — «Просвітах», піклувалися про організацію бібліотек, читалень, шкіл із російською мовою навчання, видавали газети та книжки, читали лекції, проводили літературно-музичні вечори. У багатьох школах вчителі самовільно переходили на викладання рідною мовою. У Київському, Харківському та Одеському університетах запроваджується курс української літератури. З «стала україномовна преса: зокрема газета «Хлібороб», котра стала виходити з Лубен із ініціативи У. Шемета. Революційні настрої охопили армію та флот. 14— 25 червня 1905 р. вибухнуло повстання на панцернику «Потьомкін». До складу комітету, який готував повстання, ввійшли матроси — члени різних політичних партій, у тому числі большевики, анархісти тощо. Повсталі протрималися недовго. Ваді організації, відсутність підтримки — все це змусило команду припинити боротьбу й здатися румунським владі в м. Констанца. 15— 16 июля 1905 р. в Севастополі повстали моряки 12-ї кораблів Чорноморського флоту, їхні очолив лейтенант П. Шмідт. Повсталі висунули вимогу до царя скликати Установчі Збори. Після 13-годинного бою виступ було б придушено. Заявили про собі й військові Києва. Тут 18 листопаду 1905 р. виступили сапери на чолі із підпоручиком Б. Жаданівським. До майже тисячі військових приєдналися 4 тис. робітників міста. Проти повсталих були кинуті регулярні війська та місцева поліція. Загальні втрати із обох сторін становили 250 вбитих й поранених. Жорстоко придушувались й селянські виступи. У жовтні 1905 р. починається загальний політичний страйк. У ньому взяли доля 120 тис. робітників України. Під тиском революційної хвилі 17 жовтня 1905 р. цар Микола II підписує маніфест, у якому обіцяє підданим громадянські права, політичні свободи, а також скликання Державної Думи із законодавчими правами. Цей документ розмежував політичні сили втричі основні групи. Перші — головним чином ліберали — сприйняли маніфест з надією на конституцію, парламент, демократичний устрій. Другі вважали, що маніфест — це тактичний маневр з боці влади, й вимагали продовжувати боротьбу до ліквідації самодержавства. Це був точка зору головним чином партій ліворадикального спрямування, насамперед більшовиків на чолі із У. Ульяновим-Леніним. Третя група складалася із тихий, хто цілком заперечував будь-які нововведення й захищав існуючу політичну та економічну систему. Це були переважно представники партій та організацій крайньо правої орієнтації. Не випадково, що после виходу маніфесту події розгорталися досить гостро й драматично. Сталися погроми в Одесі, Києві, Катеринославі, на Донбасі. Відбулися збройні виступи робітників Горлівки, Олександрівська, Харкова, Миколаєва, інших міст України. Це було б в грудні 1905 р. — в останній момент найвищого піднесення революційної хвилі в Україні. У цей період відчутно активізується Український національний рух. Українською мовою виходять «Громадська думка», «Рада». Активно працюють просвітянські організації, кооперативи, профспілки. У грудні 1905 р. на своєму II із «їзді РУП був перетворена в Українську соціал-демократичну робітничу партію, лідерами якої стали М. Порш, У. Винниченко, З. Петлюра. Українська демократична партія був реорганізована в Українську радикальнодемократичну партію на чолі із З. Єфремовим, Б. Грінченком, Д. Дорошенком та ін. Важливою подією стали вибори до 1-ої Державної Думи навесні 1906 р. Ліві партії, за винятком радикальної й демократичної, бойкотували вибори. Загалом від України було б обрано 102 депутати. 45 з них про «єдналися в Українську парламентську громаду, головою якої було б обрано адвоката із Чернігова І. Шрага. Громада мала свій друкований орган — «Український вісник ». Політичною платформою громади був вимога автономії України, українізації державного управління та освіти. З відповідною декларацією із думської трибуни мав виступити М. Грушевський, проте 8 июля 1906 р. 1-ша Дума був розпущена. Вибори до 2-ої Державної Думи відбулися в січні 1907 р. На цей якщо в них брали доля усі політичні сили України. як й раніше, Україну представляли 102 депутати, а українська громада складалася із 47 депутатів. Громада видавала часопис «Рідна справа — Вістей із Думи». Більшість депутатів становили представники лівих партій, які, як й в 1-ї Думі, вимагали автономії України, допущення української мови до системи державного управління та освіти. Через 102 дні роботи, 3 червня 1907 р., 2- га Дума був також розпущена, не розв «язавши багатьох важливих питань. До виборчого закону були внесені зміни, внаслідок які селянство України позбавлялося права надсилати до Думи своїх представників. Українська фракція понад не відновлювала своєї роботи в Думі. Події, заговорили українською у «язані із революцією 1905— 1907 рр., справили вплив й на Західну Україну. Ще в листопаді 1905 р. для керівництва революційним рухом у цьому регіоні створено народний комітет, одним з керівників якого був До. Левицький. У Галичині в цей період відбулося 211 робітничих страйків, активізувалися селянські виступи. Влітку 1906 р. розпочався великий страйк сільськогосподарських робітників 380 галицьких сіл. Страйкарі висували як економічні, то й політичні вимоги, й австрійський уряд вимушений був піти на деякі вчинки. Були, зокрема, скасовані обмеження у виборах до парламенту. Попри ті, що революція 1905— 1907 рр. був жорстоко придушено, вон усе ж таки був важливим кроком у національно-визвольній боротьбі українського народу. Революція сприяла пробудженню національної свідомості, а укра-їнські партії набули вкрай необхідного досвіду політичної боротьби. Саме под годину революції 1905— 1907 рр. були досягнуті певні здобутки у справі українізації освіти, культури. У 1906 р. М. Грушевський перевів зі Львова до Києва видання «Літературно-наукового вістника». Часопис «Київська старовина» отримав назву «Україна «й видавався російською мовою. Виходила чимала кількість інших українських видань — «Українська хата », «Рідний край », «Дзвін », «Село «тощо. Всього за рокта революції вийшло 24 україномовних газета, тижневики та журнали. Було створено цілу низку нових видавництв, котрі спеціалізувалися на виданні літератури рідною мовою. Вперше за редакцією В. Даманицького вийшло повне видання «Кобзаря «Тараса Шевченка.

38. Україна напередодні першої світової війни. Реформа Столипіна. Події революції 1905;1907 рр. справили помітний вплив на життя тогочасного суспільства, однак смердоті не змінили основного напрямі його розвитку, який диктувався вимогами й законами ринкового господарства. Мабуть, найбільш негативним були наслідки поразки революції у політичній сфері. Встановлювався надзвичайний стан, суворо заборонялися демонстрації, мітинги, збори. По всій стране діяли військові трибунали. У підпілля пішли політичні організації. Посилилися репресії проти українства. Заборонялося викладання російською мовою в освітніх заставах, укра-їнські громади та клуби, більшість організацій «Просвіти» були ліквідовані. Така ж частка спіткала практично усі основні укра-їнські періодичні видання. Натомість за широкої підтримки влади бурхливу діяльність розгорнули шовіністичні організації, зокрема «Клуб російських націоналістів», заснований у Києві в 1908 р. Широкого розголосу набула «справа Бейліса» — судовий процес, організований у Києві в 1913 р. над євреєм, котрий звинувачувався у ритуальному вбивстві православної дитини. Чорносотенна преса здійняла шалену антисемітську кампанію. Відчайдушні зусилля робилися міністерствами юстиції та внутрішніх справ, аби засудити невинну людину. Проте на захист Бейліса виступили демократична громадськість, прогресивна інтелі-генція, письменники, зокрема У. Короленка. Врешті-решт суд вимушений був виправдати Бейліса. Після поразки революції 1905— 1907 рр. серед певної частини правлячої верхівки визрівало розуміння того, що політика репресій й заборон може статі на заваді подальшого розвитку країни, що необхідні реформи, які б динамізували процес капіталістичного розвитку. Ініціатором таких змін ставши голова уряду П. Столипін. Він запропонував провести в Росії аграрну реформу, Яка мала розв «язати не лише економічні, а і гострі політичні проблеми. П. Столипін прагнув створити міцну верству заможних селян. З цією метою було б прийнято кілька законодавчих актів. Закон, прийнятий Думою 9 листопаду 1909 р., давав право сільській громаді переходити на хутори. У Україні тоді не існувало общинного землекористування, але й було б так зване подвірне землеволодіння, тобто земля вважалася власністю великої родини, її не можна було б продавати чи ділити. Новий закон дозволяв кожному вийти із подвірного господарства й статі власником своєї землі. Головне гальмо в розвитку сільського господарства П. Столипін убачав саме в «общині», до якої були, мов ланцюгом, прикуті селяни й контроль якої постійно тяжів над ними. Селянин не міг покинути її, не міг продати землю, бо вона належала общині. Ця система мала і інші серйозні вади. Вона, зокрема, не давала можливості застосування передових методів господарювання. У політичному плані громада, на думку ініціаторів реформи, був формою зрівнялівки, що вела село до ще більшого зубожіння, створюючи підґрунтя для соціального невдоволення. Община негативно впливала на сільське господарство всіх регіонів імперії, але й до ще гірших наслідків спричинялася вон для України, де населення було б более звичне до індивідуального господарства, до хуторів. Тільки угіддя, ліси та сіножаті залишалися после столипінської реформи у спільному володінні. Законодавчі акти, прийняті Думою із питань аграрної реформи, не лише проголошували, а і значною мірою гарантували право селянина на грішну землю. В частности, селяни могли брати кредити в Селянському поземельному банку для облаштування господарства. Передбачалися піднесення агрикультури, реорганізація місцевого самоуправління, запровадження загальної початкової освіти та інші заходь. Програму реформ, започаткована П. Столипіним, мала бути реалізована протягом 20 років. Частка, однак, розпорядилася по-іншому. У 1911 р. под годину відвідин Київського оперного театру П. Столипін був убитий терористом. Проти реформи повели боротьбу реакційні сили як правого, то й ліворадикального гатунку. І усе ж таки зміни до сіл відбувалися. Коли стосується України, з дохідними статтями реформа П. Столипіна мала чи не найбільший успіх. На хутори переселилася майже половина селянських господарств. Кількість українських селян, котрі до 1 января 1916 р. закріпили землю в індивідуальну власність, був найбільшою в імперії. У Україні, як й загалом в Росії, аграрна реформа викликала ворожко ставлення із боці великих землевласників, котрі боялися втратити робітників, та соціалістів, які вважали, що реформа призведе до ліквідації сільського пролетаріату. Лише окремі землевласники (Харитоненків, Терещенко, Чикаленко, Журавський) поставилися до неї прихильно. До цого слід додати і ті, що у проведенні реформи уряд припустився значних помилок, найсерйознішою із які були надто високі ціни, котрі малі сплачувати селяни за поміщицькі землі. Це активізувало процес соціального розмежування на селі, що на свій чергу посилювало позиції ліворадикальних, промарксистських партій та угруповань. Активну допомогу селянам надавали земства: будували елеватори, організовували збут збіжжя за кордон, для незаможних селян влаштовували кустарні промисли. Чималу підтримку селу надавали кооперативні заклади, підтримувані державними банками та земствами. Вклади селян до сільських банків по всій імперії за 20 років зросли із 300 мли крб. до 2 млрд. Кооперативний рух розгортався дуже швидко: у 1913 р. на Київщині було б 900, на Поділлі — 600 споживчих товариств. Розгортанню цого руху сприяла активна діяльність У. Доманицького, У. Садовського та ін. Виходив спеціальний часопис — «Наша кооперація». Складовою частиною аграрної реформи було б також заохочення переселень на вільні землі в Сибіру і на Далекому Сході. Найбільше число переселенців в імперії дали саме укра-їнські губернії. Всього із України под годину проведення реформи переселилися близько 1 млн осіб. Проте в організації цого руху виявилося чимало серйозних вад. Не знайшовши відповідних умів для життя, майже чверть переселенців вимушені були повертатися тому. Чимало селян ішли в міста, на заводі і фабрики. За рахунок цого ринок роботи значно зріс, а робоча сила стала дешевою. Починаючи із 1910 р. економіка імперії вступає в період зростання. У Україні із 1910 по 1913 р. видобуток вугілля підвищився в півтора, залізної рудій — у два рази. Ще понад зростає частка України в загальноросійському промисловому виробництві — до 25%. як зазначалося, после поразки революції 1905— 1907 рр. Український визвольний рух опинився в зграбному становищі. Розпадається Українська радикально-демократична партія. У 1909 р. припиняє своє існування «Спілка». Разом з тім частина діячів Української соціал-демократичної партії, зокрема З. Петлюра, У. Садовський, беруть доля в створенні міжпартійного політичного блоку — Товариство українських поступовців (ТУПИЙ). Активними діячами Товариство були М. Грушевський, З. Єфремов, У. Винниченко, Є. Чикаленко, Д. Дорошенко, Л. Старицька-Черняхівська та ін. Найближчим своїм завданням ТУПИЙ вважало українізацію освіти, громадських установ, суду і церкви. Політичну лінію Товариство проводила газета «Рада». Значна увага приділялася відстоюванню українських інтересів у Державній Думі. Найбільш реакційна за своїм складом 3-тя Державна Дума відхилила запитання про українську мову навчання в початкових школах, а також про вживання української мови до судів. У 1913 р., коли був скликана 4-та Дума, ТУПИЙ у своїх домаганнях заручилося підтримкою фракцій трудовиків та кадетів. Проте консервативна більшість Думи й на цей раз заблокувала ці запитання, хоча тоді ж латишам, естонцям, татарам та деяким іншим народам було б дозволено заснувати школи із національною мовою викладання. Утиски із боці царського уряду продовжувалися і надалі. У 1914 р. уряд заборонив святкування дня народження Т. Шевченка. Це викликало хвилю протестів по всій Україні. Слова обурення пролунали навіть у Державній Думі. Тут вперше розгорнулася гостра дискусія із українського запитання, й це справило велике враження над Думі, а і поза її межами. Незважаючи на репресії із боці влади, українське студентство у березні 1914 р. вийшло на маніфестацію под жовто-блакитними прапорами. Поступово Український національний рух набирав нових сил. Алі цей процес одну годину припинила Перша світова війна.

39. Україна в першій світовій війні Війна почалася 1 серпня 1914 р. Вона стала Європи першим жахливим досвідом сучасного ведення воєнних дій. Про катастрофічні наслідки цого конфлікту свідчать хоча б такі дані: країни, котрі раніше чи пізніше взяли доля в війні, мобілізували 65 млн солдатів, із які 10 млн загинуло й 12 млн було б поранено. Жертви серед цивільного населення були майже такими ж. Головною причиною Першої світової війни було б прагнення імперіалістичних держав загарбницькими методами задовольнити свої інтереси. Проте для Німеччини, Османської та Австро-Угорської імперій, тобто так званих Центральних держав, а також Ро-сійської імперії, котра разом із Англією, Францією та Сполученими Штатами входила до Антанти, війна, зрештою, багато в чому стала шляхом до самознищення. Серед загарбницьких планів, плеканих державами-учасницями війни, не останнє місце відводилося Україні. Росія прагнула захопити землі Галичини, Буковини, Закарпаття под прикриттям ідеї «про «єднання всіх руських земель». Австро-Угорщина претендувала на Поділля та Волинь. Найбільш далекосяжні плани щодо України мала кайзерівська Німеччина, котра прагнула реалізувати свою давню мітку — створення под її зверхністю Пангерманського союзу, в якому Україна мала статі частиною майбутнього німецького протекторату. З початком війни серед українських політиків стався розкол. Більшість західноукраїнців вирішили взяти бік Австро-Угорщини. У серпні 1914 р. у Львові було б засновано Головну Українську Раду — міжпартійний блок за участю радикальної, соціал-демократичної та національно-демократичної партій. Раду очолив До. Левицький. Розпочалося формування українських військових підрозділів. 2,5 тис. добровольців склали Український легіон січових стрільців. Він бравши доля в воєнних діях в районі Стрия та на інших ділянках фронту. Більшість учасників українських військових формувань були членами організацій «Сич», «Сокіл», «Пласт». Одночасно зі створенням ГУР із ініціативи Д. Донцова, У. Дорошенка, Про. Скоропис-Йолтуховського, М. Меленевського та інших у Львові постав Союз Визволення України (СВУ). 1 вересня 1914 р. «Вісник СВУ» надрукував політичну програму, котра передбачала створення самостійної Української держави із конституційною монархією, демократичним устроєм, свободою для всіх національностей, самостійною російською церквою. Для досягнення цієї мети Союз вважав за доцільне співробітництво із Німеччиною та АвстроУгорщиною. На початку вересня 1914 р. російська армія окупувала значну частину Східної Галичини. Це був важкий удару українцях цого краю. Австро-угорське командування повірило в провокаційні чуйні, розповсюджувані польською адміністрацією провінції, про «таємні симпатії українців до росіян», унаслідок чого відступаючі габсбурзькі війська вдалися до переслідувань українців, які постраждали тисячі. Царський уряд швидко давши зрозуміти, що не вважає Східну Галичину тимчасовим завоюванням, називаючи її не інакше, як «давньою російською землею», котра тепер «назавжди возз «єднується із матір «ю-Росією». Було закрито усі укра-їнські культурні установи, кооперативи та періодичні видання. Вводилося обмеження на вживання української мови і робилися спроби впровадити у школах російську мову. Коли ж стосується Наддніпрянської України, то газета «Рада», що виражала лінію Товариство українських поступовців, закликала українців до захисту Ро-сійської держави. На цих ж позиції тоді стояв й З. Петлюра. Важко сказати, чи це був його тактика, чи тверде переконання, але й декларації вірності владі не врятували Український рух від нових ударів. «Просвіту» було б закрито. Заборонялося друкувати будь-що російською мовою. Професор М. Грушевський, який повернувся із Австрії до Києва, був заарештований й засланий до Симбірська, Казані й зрештою до Москви, де він пробув до революції 1917 р. З метою підтримки російської армії був створений Комітет Південно-Західного фронту Всеросійського союзу земств й міст, у складі якого працювали відомі діячі українського руху А. Ніковський, Д. Дорошенко та ін. У 1916 р. З. Петлюру було б призначено помічником уповноваженого цого Союзу на Західному фронті. Чим далі йшла війна, тім більшими були її жертви — як військові, то й цивільні. Трагедія українців полягала до того, що смердоті, не маючи власної держави, вимушені були перебувати по різні боки театру воєнних дій й вбивати одне одного. Чи не єдиним позитивним моментом було б ті, що війна виснажувала сили воюючих імперій, створюючи таким чином у перспективі нові політичні можливості для поневолених Росією народів. У 1915 р. становище на фронтах стало змінюватися. У квітні почався контрнаступ німецьких й австро-угорських військ. Російська армія вдалася до відступу. Патріотичний порив українців Наддніпрянщини поступово минав. Рада РУП прийняла рішення про нейтралітет у воєнному протистоянні. Значна частина українських соціал-демократів за участю У. Винниченка проводила антивоєнну агітацію. Головна Українська Рада у світлі нової ситуації виступила із заявою, в якій проголошувала своєю метою створення самостійної Української держави із земель, котрі входили у склад Ро-сійської імперії; із українських земель у складі Австро-Угорщини планувалося створити автономну область. У березні 1916 р. стався новий поворот подій. Унаслідок так званого «Брусиловського прориву» російська армія зайняла Чернівці, Коломию, Луцьк та інші міста цого регіону. Австро-угорські війська втратили близько 1 млн вояків, 400 тис. потрапили у сповнений. Алі на допомогу Австро-Угорщині прийшла Німеччина. 5 листопаду 1916 р. Відень й Берлін остаточно домовилися про створення Польської держави. Для українців це означало б неможливість реалізації їхніх планів створення власної держави. За таких умів Головна Українська Рада на чолі із До. Левицьким самоліквідувалась, а кермо політики перейшло до Є. Петрушевича, який повів курс «орієнтації на власні сили». 30 травня 1917 р. він зробив в австрійському парламенті заяву, що землі колишнього Галицько-Волинського князівства є українськими землями, а відтак ніяким чином не можуть статі частиною Польської держави. Продовжував діяльність Союз Визволення України, який розгорнув активну роботу в таборах для військовополонених. З набраних там солдатів та офіцерів були створені укра-їнські військові із «єднання — Сірожупанна та Синьожупанна дивізії. Кривава виснажлива війна викликала повсюдне зростання масового невдоволення. Чимало страйків й заворушень в Російській імперії, де наслідки війни були особливо тяжкими, проходили под гаслом «Геть війну». Особливо багато їхні було б у промислових районах України. Керували цими виступами переважно соціалістичні організації. Ці настрої не обминули і фронт, де цілі полки відмовлялися воювати. Посилилася глибока економічна кризу, занепадало сільське господарство, падав життєвий рівень населення, насамперед робітників й селян. Війна, прорахунки уряду, корумпованість й неефективність влади, зростаюче зубожіння — все це до краю посилювало кризові всього суспільства. Країна опинилася напередодні тотальної катастрофи.

40. Українська культура початку ХХ ст. Розвиток української культури був невід «ємною складовою тихий загальних процесів, котрі відбувалися у стране. Ці процеси малі складний, неоднозначний характер: досягнення супроводжувалися значними труднощами і перепонами, й сфера культури, природно, не був винятком. З одного боці, на неї впливало піднесення національно-визвольного, революційного руху, особливо в період 1905— 1907 рр., із іншого — шовіністична політика царської влади, продовження русифікації та репресій. Найбільших масштабів цей курс набув после придушення революції, в період реакції. Слід також зазначити, що на початку XX ст. розрив у розвитку культури в Україні поглибився: якщо невеликий прошарок суспільства виходив у цьому плані на європейський рівень, то переважна більшість населення не був знайома навіть із найвідомішими досягненнями національної культури. Рівень письменності в Україні був нижчим від середнього для Європейської Росії показника — 4—10% проти 20% у Московській та Петербурзькій губерніях. Особливої шкоди русифікаторська політика завдавала освіті. Після поразки революції в університетах було б заборонено викладати російською мовою. Влада не дозволяла брати на викладацьку роботу педагогів, котрі підозрювались у «мазепинстві», «українському сепаратизмі». Переважна більшість «Просвіт» був закрита. разом з тім, головним чином под впливом революційних подій 1905—1907 рр., у сфері культури й духовного життя поступово розвивалися і інші, позитивні процеси. У деяких школах тимчасово запроваджується вивчення української мови, викладання нею. Жінкам було б дозволено вступати до вищих закладів у якості вільних слухачок. У ряді українських міст створено вищі жіночі курси. У 1908 р. в Києві засновано Фребелівський жіночий педагогічний інститут. Значного поширення набули культурно-освітні заклади, особливо Народні будинки. Вони малі бібліотеки, вечірні класи для дорослих, їдальні тощо. Українські вчені та інженери зробили чималий внесок у розвиток науки і техніки. М. Курако розробив й реалізував проект доменної печі, що відповідав кращим європейським зразкам. Д. Григорович сконструював перший у світі гідролітак, І. Сікорський — перший багатомоторний літак. П. Нестеров обгрунтував теорію вищого пілотажу й продемонстрував на практиці низку нових прийомів, у тому числі «мертву петлю». Д. Заболотний уперше в світі визначив ефективні методи боротьби із чумою. Вагомий доробок у галузі української лінгвістики належить Б. Грінченку, авторові чотиритомного «Словника української мови». Друкуються Перші роботи із національної історії — «Історія України-Руси» М. Аркаса, «Історія українського народу» Про. Єфименко та ін. Найвизначнішу роль у становленні і розвитку української історичної науки відіграли за годину роботи М. Грушевського — «Нарис історії українського народу», «Ілюстрована історія України». Багато років навчань присвятив роботи над багатотомною «Історією України-Руси», Яка стала першим фундаментальним дослідженням української історії з стародавніх часів до середини XVII ст. Плідно працювали за годину також Д. Багалій, Д. Яворницький, І. Лучицький, У. Барвінський та ін. На початку XX ст., Незважаючи на обмеження із боці влади, чималих успіхів досягає українська література. Одним із найвидатніших творів цієї доби стала поема І.Франка «Мойсей», сповнена глибокої віри з і непереможність українського народу. Одним з вищих досягнень української прози вважається повість М. Коцюбинського «Фата моргана». У 1903 р. вперше побачив світло гостросоціальний роман Панаса Мирного та І. Білика «Пропаща сила» («Хіба ревуть волі, як ясла повні»), який автори закінчили ще в 1875 р., але й не змогли видати в зв «язку із горезвісним Емським указом. Пафосом свободи і непокори пройняті палкі твори Лесі Українки. Помітними постатями в українській літературі були Я. Грабовський, М. Черемшина, Л. Мартович, А. Тесленко, З. Васильченко та ін. Долаючи заборони, розвивалося українське мистецтво. Неперевершений внесок в національну музичну культуру зробив М. Лисенка. У 1904 р. він організував у Києві музично-драматичну школу, Яка готувала фахівців різних галузей музичного мистецтва. Серед її вихованців — композитор До. Стеценко, співак М. Микита, та ін. Всесвітньовизнаною співачкою стала З. Крушельницька, чий неповторний голос ввійшов у світову скарбницю вокального мистецтва. У українському театрі існувала ціла плеяда видатних митців — М. Кропивницький, П. Саксаганський, М. Старицький, І. Карпенко-Карий, М. Заньковецька та ін. У 1907 р. М. Садовський створив у Києві перший Український стаціонарний театр, де здійснив постановку таких відомих українських опер, як «Запорожець за Дунаєм», «Наталка-Полтавка», «Різдвяна ніч», «Енеїда», «Роксолана» та ін. У образотворчому мистецтві плідно працювали І. Труш, З. Васильківський, М, Самокиш, М. Пимоненка, Про. Мурашка та ін. Український живопис знаходив своїх шанувальників над Україні, а і далеко за її межами. Таким чином, у період после революційної реакції українська культура стає не лише вижила, а і примножувала свої досягнення, сприяючи зміцненню національної самосвідомості народу.

41. Проголошення УНР. Після повалення царизму в Росії в лютому 1917 р. в стране встановилося двовладдя: поряд із офіційним Тимчасовим урядом діяли Заради робітничих й солдатських депутатів. У Україні виникли громадські заради і комітети, котрі були місцевими органами Тимчасового уряду. 1 березня 1917 р. в Києві створено громадський комітет, до якого ввійшли представники практично всіх громадсько-політичних організацій, которые действовали в місті. 4 березня постала Рада про «єднаних громадських організацій й відбувся 1-ї Український національний конгрес, який передавши політичну уладові Центральній раді. До її складу ввійшли провідні діячі Товариство українських поступовців, представники православного духівництва, українських соціал-демократичних, культурнопросвітницьких та інших організацій. Головою Центральної Заради ставши визнаний лідер національного відродження професор М. Грушевський. 6 апреля 1917 р. в Києві почав роботу 2-ї Український національний конгрес, на якому був затверджений новий склад Центральної Заради на чолі із М. Грушевським. У травні 1917 р. відбувся 1-ї із «їзд представників українізованих військових частин, який обрав Військовий Генеральний комітет на чолі із З. Петлюрою. 2- і військовий із «їзд (червень того ж року) запропонував Центральній раді домогтися національної автономії України. Тоді ж у Києві відбувся 1-ї селянський із «їзд, котрий також висловився за автономію України й обрав Раду селянських депутатів як складову частину Центральної Заради. Таким чином, Центральна Рада, виражаючи інтереси широких кіл українського суспільства, стала законним представницьким органом української демократії. У травні 1917 р. відбулися переговори делегації ЦР з Тимчасовим урядом й Петроградською Радою щодо офіційного визнання автономії України у складі Росії. Тимчасовий уряд не визнав Центральну Раду як виразника волі українського народу й відмовив в українській автономії. Тоді 10 червня 1917 р. ЦР оприлюднила свій І Універсал, в якому проголошувалась автономія України, а Центральна Рада — найвищим органом держави. 15 червня було б створено перший за кілька століть Український уряд — Генеральний секретаріат — у складі восьми генеральних секретарів й генерального писаря. Очолив його відомий письменник й громадський діяч У. Винниченко. Посаду секретаря із військових справ посів З. Петлюра, із земельні справ — Б. Мартос, з міжнаціональних — С.Єфремов. До компетенції останнього відомства входили і запитання, заговорили українською у «язані із захистом українських інтересів за межами держави. Тимчасовий уряд вимушений був піти на переговори із ЦР й визнати її вищою крайовою владою Тимчасового уряду в Україні. З июля 1917 р. було б проголошено II Універсал Центральної Заради. У ньому йшлося про скликання Всеросійських Установчих Зборів, котрі мають закріпити автономію України, про невідокремлення від Росії, про поповнення складу Центральної Заради й Генерального секретаріату представниками національних меншин. Тобто цей Універсал можна розцінювати, із одного боці, як вчинку Тимчасовому урядові, а із іншого — як подалі наполягання на автономії України. Водночас Центральна Рада прискорювала формування власних військових сил. У жовтні в Чигирині відбувся із «їзд, який обрав отаманом Вільного козацтва командира 1-го Українського корпусу генерала П. Скоропадського. Далі погіршення соціально-економічного й військово-політичного стану в Росії призвело до жовтневого перевороту, здійсненого більшовиками на чолі із У. Ульяновим-Леніним. Тимчасовий уряд був повалений, лютнева революція зазнала поразки. владу захопили большевики. У Києві розпочалася боротьба між штабом Київського військового округу та більшовицькими силами. Центральна Рада зайняла нейтральну позицію. 27 жовтня 1917 р. було б прийнято Звернення Генерального секретаріату «До всіх громадян України», а 7 листопаду проголошено III Універсал. Так виникла Українська Народна Республіка (УНР), Яка не визнавала більшовицької влади. Силою обставин Україна фактично відрізалась від Росії, й Центральній раді залишалося лише відповідним актом зафіксувати це. Це і зробив III Універсал. У ньому, зокрема, наголошувалося на бо, «не відділяючись від Ро-сійської республіки і зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб уся Російська республіка стала федерацією рівних й вільних народів». Право власності на грішну землю поміщицьких та інших нетрудових господарств скасовувалось, й земля оголошувалася власністю всього трудового народу. Для робітників установлювався восьмигодинний робочий день. Передбачалося скликання Українських Установчих Зборів. У перший місяць после жовтня Центральна Рада користувалася в Україні найбільшим впливом. Надалі, однак, ситуація ставала складнішою. Посилювалася більшовицька агітація. Проголошена урядом програма політичних та соціально-економічних перетворень здійснювалася повільно і непослідовно. Соціальна база влади швидко звужувалась. Усе це створювало грунт для приходу до влади більшовиків, вплив які із огляду на зазначене зростав. Поряд з цим посилювалися суперечності між більшовицькими і антибільшовицькими силами в Україні. Назрівав гострий конфлікт, який лише чекав свого приводу, а їхнього знайшлося принаймні два. По-перше, в Києві перебували деякі більшовицькі військові частини та більшовицькі організації. Спочатку смердоті були більш-менш лояльні до української влади, але й згодом стали активно агітувати проти неї. Відтак уряд приймає рішення про роззброєння цих частин й вислання їхнього за межі України. Іншим приводом для боротьби із радянською Росією послугувалося ставлення українського уряду до антибільшовицьки налаштованих донських козаків. Для Повернення із фронтів додому смердоті малі найкоротший шлях — через Україну. Українська влада зайняла нейтральну позицію. Тоді большевики поставили ультиматум українському урядові, вимагаючи визнання ним радянської влади і недопущення на територію України згаданих військових частин. У відповідь на це Генеральний секретаріат приймає рішення про припинення постачання хліба до Росії та про організацію власної грошової системи. Отож намір УНР боротися за відстоювання національних інтересів призвів до війни із радянською Росією. Ще раз наголосимо: проблема для України полягала до того, що внаслідок дальшого погіршення соціально-економічного стану й антиукраїнської агітації більшовиків уряд УНР втрачав свій вплив на маси. На тому годину вплив більшовиків невпинно зростав. На І Всеукраїнському із «їзді Радий у грудні 1917 р. було б проголошено створення Української Радянської Республіки. У основному це віддзеркалювало інтереси русифікованої частини насамперед робочого класу. Українського села загалом залишалося нейтральним, вичікуючи, Яка влада візьме гору. Таким чином, на кінець 1917 р. в Україні склалася своєрідна ситуація: на частину її територї поширювалася влада ЦР, на іншу частину — радянськобільшовицька влада, нав «язана Росією. У такій обстановці, в січні 1918 р., було б скликано чергову сесію Центральної Заради, на розгляд якої виносилися запитання про землю й про самостійність Української держави. Есери, котрі после кризи уряду отримали в ньому більшість, прагнучи зберегти вплив на селянство, провели закон про соціалізацію землі. Коли ж до самостійності України, то її проголошення диктувалося самим ходом подій: Україна перебувала у стані війни із радянською Росією. IV Універсал, оприлюднений 22 января 1918 р., зафіксував, що «віднині Українська Народна Республіка стає самостійною, від нікого не залежною, вільною, суверенною Державою українського народу». Урядові УНР доручалося почати мирні переговори. Земля до початку весняних робіт мала бути передано селянам. Рефреном IV Універсалу був ідея незалежності та самостійності України. Проте домогтися цого Центральній раді не вдалося. Загальна ситуація ставала дедалі складнішою. Більшовицькі війська стрімко наближалися до Києва. Три дні после проголошення IV Універсалу останні військові підрозділи уряду залишали Київ й направлялися до Житомира, куди уже переїхали ЦР та уряд. У бою под Крутами героїчно загинули студенти і учнівська молодь Києва, котрі виступили на захист Центральної Заради. 16 января 1918 р. большевики підняли повстання в Києві. Його центром ставши завод «Арсенал». Січовим стрільцям та загонові Вільного козацтва вдалося придушити цей виступ. Однак невдовзі, 26 января, Київ був узять радянськими військами под орудою колишнього полковника царської армії М. Муравйова. Внаслідок терору із боці нової влади в місті постраждало понад 5 тис. осіб.

42. Україна за Гетьманства П. Скоропадського У листопаді 1917 р., после того як держави Антанти навіть не так на пропозицію про мирні переговори, Раднарком Росії розпочав їхні із Німеччиною та її союзниками. Переговори відбувалися у Брест-Литовську. Німеччина запросила й представників Центральної Заради, делегацію якої очолив У. Голубович. Визнавши Україну самостійною Державою, Німеччина 27 января 1918 р. підписала із нею окрему угоду, обіцявши разом зі своїми союзниками сприяти примиренню Москви та Києва. Крім того, таємним договором із Австро-Угорщиною передбачався поділ Галичини на українську та польську частини. Україна, зі свого боці, вол «язувалася до кінця літа 1918 р. поставити Німеччині та Австро-Угорщині 1 млн. тонн хліба та іншої продукції. Для забезпечення необхідного порядку Німеччина та Австро-Угорщина обіцяли Україні військову допомогу. За дві місяці после брестських переговорів Україна був звільнена від більшовицьких військ. Центральна Рада повернулася до Києва. Заможні селяни, землевласники вимагали від влади визнання приватної власності на грішну землю. Алі Центральна Рада, в якій досить сильними були соціалістичні та навіть пробільшовицькі позиції, не бажала задовольнити ці вимоги. Голова Генерального секретаріату У. Винниченко взагалі пропонував заарештувати деяких членів уряду, проголосити Раду робітничих та селянських депутатів й провести нові вибори до ЦР. Такою був ситуація в керівництві Центральної Заради. Непорозуміння виникли також між російською та німецькою сторонами у зв «язку із виконанням господарських вол «язань, передбачених договором між двома державами. Усі це негативно впливало на внутрішньополітичну ситуацію в Україні. Невдоволення владою ставало дедалі сильнішим. 29 апреля 1918 р. в Києві зібрався Хліборобський конгрес, в роботі якого взяли доля майже 8 тис. делегатів, переважно селян. Учасники конгресу рішуче засуджували політику Центральної Заради, її соціалістичні експерименти, вимагаючи поновлення приватної власності на грішну землю та утворення міцної державної влади у формі історичного гетьманату. Присутні одноголосне обрали на гетьмани П. Скоропадського. Про те ж дні, у соборі св. Софії єпископ Никодим миропомазав гетьмани. Отож Центральна Рада, проіснувавши тринадцять із половиною місяців, припинила своє існування. П. Скоропадський сконцентрував у своїх руках практично всю повноту влади, розпустив Центральну Раду і ліквідував Українську Народну Республіку: країна стала називатися Українською Державою. Гетьман оприлюднив два програмних документи — «Грамоту до всього українського народу» й «Закони про тимчасовий державний устрій України». У сфері соціальної політики ставилося за мітку поновити приватну власність на грішну землю й передати її колишнім володарям. Були зміцнені державний бюджет, українська валюта. Відновилося міське і земське самоуправління. Одним із найвизначніших досягнень гетьманату П. Скоропадського було б енергійне національно-культурне будівництво. За дуже короткий одну годину на дуже складних умовах було б відкрито майже 150 україномовних гімназій. У Києві та Кам «янці-Подільському постали укра-їнські університети. Почали працювати Українська Академія наук, національний архів, національна бібліотека. За безпосередньої участі академіка А. Кримського в Києві діяв Близькосхідний інститут. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів як лікувально-навчальний заклад професійної спілки лікарів міста. Без перебільшення можна стверджувати, що жодна інша влада всього періоду українських визвольних змагань не зробила в царині зовнішніх зносин скільки, стільки зробив гетьманський уряд. Відносини із державами Центрального блоку залишалися головним пріоритетом зовнішньої політики. разом з тім на відміну від Центральної Заради Українська Держава прагнула до розбудові взаємин із радянською Росією, іншими новими державами, що виникли на теренах імперії Романових. Здійснювалися кроки, спрямовані на встановлення дружніх відносин з державами Антанти та нейтральними європейськими країнами. 14 червня 1918 р. був прийнятий закон «Про посольства 1 місії Української Держави». Новий закон від 6 листопаду 1918 р. поширив дислокацію українських консульських установ на 22 країни та окремі реґіони. Коли ж до дипломатичних зносин, то смердоті існували із 12 країнами Європи. Характерною рисою кадрової політики гетьманату в цій сфері було б тобі й маєш відміну від попереднього періоду вона був майже позбавлена ідеологізації, вузькопартійного впливу. Основний акцент робився на професійній підготовці, фаховому рівні, принциповості та патріотизмі працівників зовнішньополітичного відомства Української Держави. Міністрами закордонних справ Української Держави гетьмани П. Скоропадського були М. Василенко, Д. Дорошенко, Р. Афанасьєв. Європа й світло у цей період понад стали знаті про Україну як незалежну, самостійну гетьманську державу. Однак у самій Україні П. Скоропадський не користувався таким авторитетом. Він не мав підтримки ані білогвардійських сил, ані лідерів більшості українських політичних партій. Провідні держави світу замість реальної допомоги українській справі, як правило, обмежувалися риторикою. Дедалі складнішою ставала внутрішня обстановка. Розколовся Союз хліборобіввласників: менша його частина вимагала забезпечення незалежності України, більша ж — виступала за федерацію із Росією. Активно діяли русофільські партії. Наростало невдоволення залежністю гетьманського уряду від німців. Основна маса селянства не підтримувала уладові. Мало кому подобалася орієнтація П. Скоропадського на білогвардійську Росію, на монархію. Усі це підготувало грунт практично для загальнонаціонального невдоволення. І політичні опоненти гетьмани скористалися такою ситуацією. У. Винниченко й З. Петлюра, керівники Української соціал-демократичної партії, заснували опозиційний Український національний союз. Свою роль відіграли тут й революційні події листопаду 1918 р. в Німеччині, де був повалена монархія. 14 листопаду 1918 р. політичні партії України створили в Києві верховний орган республіки — Директорію — под дротом У. Винниченка та З. Петлюри. Почалися дії проти гетьманських військ. 14 грудня 1918 р. П. Скоропадський залишив Київ. Отже, поряд з серйозними помилками та прорахунками, про котрі уже йшлося, гетьманська держава зробила і чимало корисного. Це стосується й економіки, й науки, й культури, й зовнішніх зносин. Було встановлено українську грошову систему, засновано банки. Чималі досягнення зроблені у сфері підготовки національних кадрів. Дуже важливими були судові реформи. Виключного розмаху досягла українська видавнича справа. І не все забудьмо, відбулося в надзвичайно складних міжнародних й внутрішніх умовах протягом семи із половиною місяців 1918 р.

42. Директорія Української народної республіки (грудень 1918 — листопад 1920). 19 грудня 1918 р. Директорія оголосила про відновлення Української Народної Республіки. На Софійській площі відбулися молебень й військовий парад. 26 грудня створено уряд УНР под головуванням У. Чехівського, представника УСДРП. Були відновлені закони УНР, зокрема закон про передання поміщицької землі селянам без викупу. Вища законодавча влада відтепер належала Трудовому конгресу — свого роду парламенту, сформованому із селян, робітників та інтелігенції. Загалом ж становище после повалення гетьманської влади було б складним. Селяни, котрі складали основну масу армії, залишали її та поспішали ділити поміщицьку землю. До решти несприятливим було б і зовнішньополітичне оточення України. Одеса був захоплена Антантою, на заході активізувалися поляки, на півночі — большевики, на південному сході — російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, котрі згідно із договором малі захищати Україну від більшовиків, неспроможні були робити це. Праворуч погіршувалася ще і тім, що не було б спільної політичної лінії. Ті, що перед тім про «єднувало членів уряду — боротьба проти гетьмани, — поступово зникало, а інших мотивів практично не було б. Доти ж боротьба із наслідками гетьманату інколи набирала форм, котрі було неможливо не викликати протесту. Існувала, наприклад, ідея ліквідації Української Академії наук як «витвору гетьманату». Декрети гетьманського уряду було б анульовано. Права участі в політичному житті країни нова влада позбавила не лише поміщиків та капіталістів, а і професорів, адвокатів, лікарів, педагогів тощо. Більшість керівництва Директорії стояла фактично на радянській чи дуже близькій до неї платформі, виступала за союз з більшовиками проти Антанти. Це були У. Винниченко, У. Чехівський, М. Шаповал та ін. Інша частина на чолі із З. Петлюрою орієнтувалася на спілку із Антантою проти більшовиків. Незважаючи на договір, який було б укладено між У. Винниченком й Д. Мануїльським про спільну боротьбу проти німців та австрійців, що перебували в Україні, але в обіцянку X. Раковського й того ж Д. Мануїльського визнати у тому лад, який якщо встановлено новою російською владою, більшовицький уряд Р. П «ятакова виступив зі звинуваченнями Директорії в контрреволюційності. Невдовзі із півночі розгорнувся наступ Червоної армії на Київ й Харків. Складність полягала до того, що основу більшовицьких військ становили укра-їнські частини, сформовані ще за гетьмани для оборони від більшовиків — Богунська і Таращанська дивізії. Отже, почалася війна УНР із РРФСР, офіційно оголошена 16 января 1919 р. Ще перед тім большевики зайняли Харків, а 5 лютого вступили до Києва. Уряд Директорії переїхав до Вінниці. Тут він перебував до весни 1919 р., коли місто було б захоплено Червоною армією. При цьому Директорія робила спроби заручитися підтримкою Франції — за умови, що та здійснюватиме контроль над економікою України протягом п «яті років. А радянські війська продовжували наступ. З 20 червня 1919 р. столицею УНР стає Кам «янець-Подільський. Реальної допомоги із боці Антанти, Незважаючи на обіцянки, Директорія не отримала, її сили танули. Почалися реорганізації уряду, що, однак, не змінилося ситуацію. Воєнні поразки і дипломатичні невдачі призвели до роздроблення національно-визвольного руху. Україну охопив хаос. Весною 1919 р. на Україну рушив ще один загарбник — Біла армія на чолі із генералом Денікіним. У травні вона зайняла Донбас, у червні — Харків та Катеринослав. Розпочався наступ російських військ на Київ й далі на південь. 35-тисячна армія Директорії разом із 50-тисячною Українською Галицькою армією розгорнули дії проти більшовиків. 30 серпня 1919 р. радянські війська залишають Київ. Першою в місто ввійшла Галицька армія, за нею — дені кінці, котрі на балконі Думи виставили російський прапор. З денікінцями був підписаний договір, за яким укра-їнські війська зупинялися на лінії Василькова. Алі у вересні 1919 р. ситуація знову змінилася. Денікін віддав наказ виступити проти українських військ. У відповідь на це уряд УНР закликав народ до боротьби із денікінцями. Сили, однак, були нерівними. Українська армія опинилася в «чотирикутнику смерти» — між радянською Росією, Денікіним, Польщею та ворожко налаштованими румунами. Галицька армія підписала угоду із денікінцями. 4 грудня 1919 р. керівництво УНР прийняло рішення про перехід до партизанських форм боротьби. 6 грудня частина військ УНР вирушила у перший зимовищ похід по тилах денікінців та Червоної армії. У листопаді 1920 р. відбувся другий зимовищ похід, що, як й перший, не приніс істотних здобутків. Зазнала невдачі і спроба Петлюри встановити спілку із Польщею (Варшавська угода від 26 апреля 1920 р.). Залишки військ УНР перетнули кордон й були інтерновані польськими владою. До Польщі переїхав й уряд УНР. Москва робила усе, щоб прибрати до рук Україну. Не обійшлося і без «дипломатії». У. Ленін звернувся із листом до робітників та селян України із приводу перемоги над Денікіним, в якому заявивши, що незалежність України визнана радянським урядом й комуністичною партією. Невдовзі зрозуміли, що то були лише слова, але й на вухо 1920 р., коли радянські війська зайняли Донбас, українська визвольна боротьба уже був практично завершено. 18 березня 1921 р. був підписаний Ризький договір, за яким Польща визнавала в Україні більшовицьку уладові. Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь та Західне Полісся відійшли до Польщі, Східна Волинь — до радянської Росії. Ризький договір, крім того, заборонив перебування на територї Польщі антибільшовицьких організацій. Таким чином, Директорія, її уряд втратили право легального існування в цій стране. Так трагічно закінчився один із найбільш складних етапів боротьби за незалежну, суверенну Українську державу.

43. Західноукраїнська народна республіка. Унаслідок поразки у війні в жовтні 1918 р. Австро-Угорська імперія почала розпадатися. Західні українці опинилися у становищі, подібному доти, в якому перебували їхні співвітчизники на сході после нещодавнього падіння Ро-сійської імперії. 18—19 жовтня 1918 р. у Львові відбувся із «їзд політичних й громадських діячів українських земель Австро-Угорщини. Була створена Українська Національна Рада (УНР), головним чином з депутатів австрійського парламенту та крайових сеймів Галичини й Буковини. Вона ухвалила резолюцію про майбутнє утворення на українських землях, що входили у склад АвстроУгорської імперії, Української держави. Йшлося, отже, про про «єднання всіх західноукраїнських земель. Група членів УНР 31 жовтня 1918 р. утворила військову організацію на чолі із Д. Вітовським. Уранці 1 листопаду 1918 р. смердоті зайняли Львів. У зверненні до українського населення всієї Галичини говорилося про утворення нової Української держави, в якій вся повнота влади належить Українській Національній раді. Алі в розвиток подій втрутилися поляки. 28 жовтня 1918 р. у Кракові був створена ліквідаційна комісія, котра заявила про намір перебрати уладові в Галичині у свої руки. 1 листопаду Головний польський штаб доручивши військовим частинам, котрі складалися із поляків, присягнути на вірність Польщі. Ситуація у Львові, де перебували й укра-їнські, й польські підрозділи, швидко загострювалась. Між ними сталися зіткнення. Почалися бої. Маючи чисельну перевагу, польські війська розпочали планомірний наступ на укра-їнські формування. За таких умів 9 листопаду 1918 р. був сформований уряд — Державний секретаріат на чолі із До. Левицьким — й виданий тимчасовий закон про державну самостійність українських земель колишньої Австро-Угорської імперії, за яким усі смердоті входили у склад Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР). Президентом новоствореної держави ставши голова УНР Є. Петрушевич. Між тім ситуація на західноукраїнських землях залишалася вкрай складною. 20 листопаду 1918 р. із Перемишля до Львова прибуло шість польських військових ешелонів. Наступного дня поляки перейшли у наступ. Українське командування вимушене було б облишити місто. Уряд ЗУНР переїхав до Тернополя, а пізніше до Станіславова. Не кращим було б становище в Буковині, де українці 3 листопаду 1918 р. на всенародному вічі у Чернівцях заявили про возз «єднання із Україною. На заваді постала Румунія, війська якої 6 листопаду окупували Буковину. У січні 1919 р. перша сесія Української Національної Заради у Станіславові проголосила про «єднання ЗУНР із УНР в єдину державу. З метою припинення українсько-польської війни до Галичини прибула спеціальна місія Антанти. За умовами перемир «я до Польщі малі відійти Львів та Бориславський нафтовий район. Воєнні дії, однак, не припинялися. У березні 1919 р. Українська Галицька армія (УГА), створення якої було б одним з найбільших досягнень уряду ЗУНР, втратила ініціативу. І поляки скористалися цим. У травні 1919 р. в наступ проти УГА перейшли новоприбулі польські дивізії, й укра-їнські війська вимушені були відступити. За такої ситуації уряд ЗУНР надає президентові Є. Петрушевичу додаткові повноваження. Було зміцнено керівництво армії. 7 червня 1919 р. УГА переходити у наступ й визволяє значну територію Галичини. Надалі, однак, далася взнаки майже подвійна перевага польської армії. Противник розпочав контрнаступ. Українців було б відкинуто до р. Збруч, тобто на територію УНР. як вже зазначалося, одним з найважливіших завдань уряду ЗУНР було б про «єднання всіх областей Західної України в єдину Українську державу. Важливою подією на цьому шляху стало укладення 1 грудня 1918 р. у Фастові договору між Директорією й делегацією Державного секретаріату ЗУНР про злиття УНР й ЗУНР. Акт злуки був урочисто виголошений у Києві на Софійській площі 22 января 1919 р. У відповідності до нього ЗУНР користувалася цілковитою автономією, збройні сили обох держав про «єднувались, всім громадянам гарантувалися демократичні права й свободи. Цей документ, однак, залишився декларацією. З урахуванням обставин, що склалися того годину, його не вдалося реалізувати. І усе ж таки Акт злуки УНР та ЗУНР був й залишається важливою подією в історії українських визвольних змагань. Таким чином, звільнившись від австро-угорського панування, Західна Україна опинилася від владою Польщі. Закарпатська Україна залишилась у складі Чехословаччини, Буковина — Румунії. як й раніше, Український народ залишався троянд «єднаним. Пізніше, коли большевики потерпіли поразку у війні із Польщею, відповідно до Ризького договору 1921 р. у склад останньої відійшли ще і північно-західні землі України (Волинь, Полісся та ін.). У стислий період свого існування (1918— 1919 рр.) ЗУНР дала чимало прикладів національної солідарності та розуміння загальнодержавних українських інтересів. У боротьбі проти Польщі, зокрема, про «єдналися усі політичні партії. Не було б соціальних потрясінь. Більшовицька пропаганда не знаходила тут скільки-небудь серйозної підтримки. Представники ЗУНР намагалися, хоча і не завжди послідовно й вдало, відстоювати свої позиції у сфері зовнішніх зносин, дипломатії. Зовнішньополітичне відомство Західноукраїнської Народної Республіки очолювали Л. Цегельський, У. Панейко, М. Лозинський.

44. Культура України в 1917;1920 рр. Складні і неоднозначні соціальні, економічні та політичні процеси, заговорили українською у «язані із поваленням царизму, більшовицьким переворотом, розгортанням українських визвольних змагань, справили значний вплив на культурне життя тогочасного суспільства. Без перебільшення можна сказати, що особливо плідними із цого огляду були рокта української революції та боротьби за збереження української державності. Багато із того, що було б зроблено Центральною Радою, Українською Державою гетьмани П. Скоропадського, Директорією УНР у сфері культури, було б зроблено вперше в новітній історії України. Предметом особливої уваги були заходь, спрямовані на відродження національної самосвідомості, на створення власної держави. Відразу после лютневої революції 1917 р. набувають повсюдного поширення національні культурно-освітні організації — «Просвіти», котрі створювали бібліотеки, різноманітні гуртки і курси, видавали укра-їнські книжки та журнали. У їхній роботі активну доля брали відомі діячі української культури, науки і освіти. Восени 1917 р. в Україні діяли 952 відділення «Просвіти». На цей годину було б відкрито 57 середніх шкіл із російською мовою навчання, котрі існували на приватні чи громадські кошти, а ще через рік їхнього число зросло до понад 150. Велика увага приділялася виданню українських підручників. Товариства шкільної освіти у Києві в 1918 р. випустило в світло 2 млн навчальних видань. Праворуч українізації, котра постійно наштовхувалася на спротив росіян та зросійщених українців, посунулася вперед тоді, коли Центральною Радою було б створено міністерство освіти, а його керівником ставши У. Прокопович. Тоді було б складено широкий план українізації шкіл, а Києві, Харкові, Одесі відкриті народні університети. Поряд з цим розпочали роботу низька професійних шкіл, Педагогічна академія та Академія мистецтв у Києві. Розвивалася українська видавнича справа. У 1917 р. було б бачено 677 назв книжок рідною мовою та виходило 63 періодичних видання. Було засновано також Український театр, вживалися заходь для заснування українських музеїв. Плідну роботу на ниві науки й освіти провівши відомий вчений й громадський діяч М. Туган-Барановський. Восени 1917 р. із його ініціативи було б створено Українське товариство економістів, на базі якого згодом виник один з перших навчальних закладів із підготовки кадрів для зовнішньополітичного відомства України — Консульські курси. Багато корисного у сфері культури було б зроблено за часів гетьманської влади П. Скоропадського. Саме тоді народний університет у Києві було б перетворено на Державний Український університет, а Педагогічну академію — на Українську науково-педагогічну академію, котра мала готувати кадри учителів українознавства для середніх шкіл. Ще один Державний Український університет було б відкрито в Кам «янці-Подільському. У Полтаві почав працювати на кошти земства Український історико-філологічний факультет. У листопаді 1918 р. на базі київської Академії мистецтв постала Українська Академія мистецтв, серед професорів якої були визначні укра-їнські митці — Р. Нарбут, Ф. Кричевський, М. Бойчук, Ф. Бурачок, Про. Мурашка. Гетьманським урядом був затверджений проект закону про Українську Академію наук. її першим президентом ставши У. Вернадський, а секретарем — А. Кримський. У жовтні 1918 р. засновано Київський інститут удосконалення лікарів. Тоді ж були започатковані Державний Український архів, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національна бібліотека. Були також засновані Державний драматичний театр, Державний народний театр, Молодий театр на чолі із Л. Курбасом. Г. Юра із групою акторів, що відокремилися від Молодого театру, створив театр ім. І.Франка. Під керівництвом Про. Кошиця в Києві постала Українська Державна капела. Жили і творили майстри старшого покоління — письменники Панас Мирний, У. Стефаник, Про. Кобилянська, У. Винниченко, З. Васильченко, багато видатних живописців, скульпторів, композиторів. У нову добу входили молодші — П. Тичина, М. Рильський, Д. Загул, У. Кобилянський, які почали свою творчість іще до революції. У українській культурі 1917—1920 рр. було б, звісно, чимало проблем й труднощів, бо і гірких сторінок. Особливо це стосується тихий пір, коли гору в Україні брали іноземні, антиукраїнські сили. Мабуть, найбільшої шкоди розвиткові національного відродження завдали російські білогвардійці та большевики. У. Чумак, відомий Український співає, у 1919 р. був розстріляний денікінцями. Співає Р. Чупринка в 1921 р. був убитий більшовиками. Чимало відомих діячів науки, літератури, мистецтва, освіти, церкви, котрі не сприйняли радянсько-більшовицького режиму, опинилися за межами України, на еміграції. Нова влада, керуючись горезвісним принципом класовості та партійності, оголошувала шкідливим й антинародним усе, що не відповідало цим вимогам. Школа, до того числі вищий, перетворилася на знаряддя партійної політики. Зносилися пам «ятки минулого. Натомість повсюдно встановлювалися монументи Маркса, Енгельса, леніна. Робився максимум того, аби знищити все національне самобутнє, щоб до краю деформувати українську ментальність. Наслідки такої політики даються взнаки і сьогодні. Саме тому слід уважно вивчати й враховувати уроки тихий складних й драматичних часів.

45. Створення Української соціалістичної радянської республік На початку 20-х років основна частина українських земель входила у склад Української СРР — однієї із 13-ти держав, що виникли на уламках колишньої Ро-сійської імперії. Площа радянської України становила тоді 452 тис. кв. км, а її населення — 25,5 млн осіб. Узимку 1919 р. большевики вдруге повертаються в Україну й поновлюють свою уладові на переважній частині республіки. 14 января 1919 р. згідно із декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду вона дістала назву «Українська Соціалістична Радянська Республіка» (У СРР). Нова влада вбачала своє головне заподіяння у «доведенні до кінця соціалістичної революції». Очолив уряд УСРР X. Раковський, він ж обіймав посаду наркома закордонних справ. III Всеукраїнський із «їзд Радий у 1919 р. прийняв першу радянську Конституцію України. До уряду, тобто Заради народних комісарів, ввійшли головним чином комуністи. Відповідними були і методи їхнього керівництва, які запозичалися із практики радянської Росії. Головна увага концентрувалася на здійсненні горезвісної політики «воєнного комунізму», на запровадженні диктатури пролетаріату. Така політика, як й в Росії, викликала спротив. В частности, селяни протестували под гаслом «Геть комуну!» У квітні 1919 р. в Україні було б зареєстровано 93 виступи, в липні — 207. Проти повстанців большевики спрямували регулярні війська. Це, однак, може дати цілком результату; рух спротиву тривав, а радянська влада втрачала підтримку населення. За таких умів денікінці влітку 1919 р. переходять у наступ, й радянська влада в Україні руйнувати свої позиції. Алі до закінчення громадянської війни залишалося ще два рокта. Денікінська влада, Яка мала на меті відновлення Ро-сійської імперії, не лише не заспокоїла населення України, а і викликала нову хвилю загальнонаціонального спротиву. У тилу Добровольчої армії швидко зростав повстансько-партизанський рух. Коли ж до більшовиків, то смердоті збирали сили, а також намагалися використати суперечності між денікінцями та З. Петлюрою, незгоди та розбіжності у керівництві Директорії УНР. Невдовзі розпочався широкий наступ радянських військ. 16 грудня 1919 р. смердоті взяли Київ. Отож більшовицька влада повернулася в Україну, її політика загалом залишилася без скільки-небудь принципових змін, проте методів її запровадження із «явилися нові моменти. Москва вдається до іншої тактики: в резолюції ЦК РКП (б) «Про Радянську уладові на Україні» від 29 листопаду 1919 р. зазначалося, що «РКП стоїть на точці зору визнання самостійності УСРР», а запитання визначення форм якнайтіснішого союзу України і всіх радянських республік якщо остаточно вирішене самими українськими робітниками й селянами. Алі на практиці, звісно, робилося усе, щоб Україна не мала дійсної незалежності. До поразки Директорії додався розгром військ Врангеля в Кріму. Тут був встановлена радянська влада. Незважаючи на статус самостійної держави, УСРР разом із п «ятьма іншими радянськими республіками й двома народними республіками утворювали Єдиний простір, жорстко контрольований Москвою. 28 грудня 1920 р. між РСФРР та УСРР був укладений договір про військовий та господарський союз. Після розпаду Австро-Угорщини західні українці були єдиною нацією, котра не здобула власної державності, адже Західноукраїнську Народну Республіку поглинула Польща. У Версальському мирному договорі зазначалося, що нова Польща винна утворюватися в межах етнічних польських земель. Однак навесні 1923 р. под тиском Ризького договору 1921 р. Рада послів Антанти перестала заперечувати анексію Польщею українських земель, зокрема Східної Галичини.

46. Входження України у склад СРСР. Курс на про «єдання державних утворень, що виникли в результаті розпаду Ро-сійської імперії, под орудою Москви був невід «ємною складовою загального політичного курсу більшовиків. Для цого Москва застосовувала широкий набір засобів — від зброї до «політичної дипломатії» в інших формах. Ще влітку 1919 р. под приводом «спільної небезпеки», «спільних інтересів» та «зміцнення військово-політичного союзу» Москва добилася злиття найголовніших наркоматів РОСІЇ та національних республік. Після закінчення війни Центр посилив намагання включити формально незалежні республіки до складу РСФРР. У червні 1920 р. 20 членів ВУЦВК були введені у ВЦВК. Шалений тиск справлявся навіть на тих сфери, компетенція які належала республікам. Практично будь-який самостійний крок українського керівництва викликав звинувачення Москви, й чим далі, тім понад. У січні 1921 р. командувача Збройних Сил України було б підпорядковано спеціальному уповноваженому Реввійськради РСФРР в Україні. На V Всеукраїнському із «їзді Радий (лютий—березень 1921 р.) проти договору про військовий та господарський союз з Росією виступили представники опозиційних партій — УКП та лівих есерів. Алі переважна більшість делегатів-комуністів не підтримала їхнього й проголосувала за про «єднання семи наркоматів обох держав й входження їхні до складу центральних наркоматів Ро-сійської Федерації. Наставала черга сфери міжнародних зносин. У січні 1922 р. делегати від радянських республік, у тому числі УСРР, підписали протокол про передання РСФРР свого представництва на Генуезькій конференції. Російське зовнішньополітичне відомство фактично узурпувало повноваження «незалежних» республік й почало виконувати функції загальнофедеративної структури. Додамо до цого, що до того ж році в Україні був закритий спеціальний навчальний заклад, який готував національні дипломатичні кадри, — Інститут зовнішніх зносин. Саме із того години підготовка таких фахівців почала вестися виключно в Москві. Україна не мала змоги робити цого аж до 1944 р., коли в Київському університеті був започаткований факультет міжнародних відносин (із 1990 р. — Інститут міжнародних відносин). Повернімося, однак, до періоду, що передував створенню СРСР. Розроблений Й. Сталіним проект «Про взаємовідносини РСФРР із незалежними республіками» передбачав входження останніх до Ро-сійської Федерації на правах автономії. Це був так звань проект автономізації. Він викликав енергійну критику із боці більшості тодішнього керівництва УСРР. Проти плану автономізації виступив й У. Ленін. Він запропонував покласти основою взаємовідносин радянських республік інший принцип — принцип рівних прав у складі федерації. 10 грудня на VII Всеукраїнському із «їзді Радий було б схвалено Декларацію про утворення СРСР й проект основ Конституції СРСР. З «їзд звернувся до із «їздів Радий інших радянських республік із пропозицією невідкладно оформити створення СРСР. 30 грудня 1922 р. І із «їзд Радий СРСР затвердивши в основному Декларацію про утворення СРСР й Союзний Договір. Процес конституційного оформлення тривав й далі. У січні 1924 р. на II із «їзді Радий СРСР було б остаточно затверджено Конституцію СРСР. У ній права союзних республік обмежувалися значно більшою мірою, ніж у попередніх проектах документів, заговорили українською у «язаних зі створенням СРСР. Принципи рівноправності й федералізму практично поступилися автономізації. Союзні республіки стали адміністративними одиницями СРСР. Усі основні повноваження узурпувалися Центром, чи, згідно із офіційними тлумаченнями, «добровільно «передавалися Союзу РСР. Це ярмо Український народ вимушений був тягти протягом майже 70 років.

47. Україна 20-х — початку 30-х років. Нова економічна політика. Голодомор 1921;1922 рр. Період, про який ідеться, багато в чому був переломним, бо і трагічним для українського народу. На початку цого періоду боротьба за незалежність України завершилася поразкою. Сюди, на цей раз надовго, повернулася радянсько-більшовицька влада. Процес нищення української самобутності здійснювався тепер в основному «мирним шляхом» — протягом усього існування комуністично-тоталітарного режимові у радянській Росії, а СРСР. Становище в Україні после завершення громадянської війни було б надзвичайно важким. Кращі борці за волю України загинули. Господарство опинилося в стані глибокої кризи. Через нестатки і розруху сотні тисяч людей залишали міста, йдучи до сіл у пошуках хліба. Практично припинилося виробництво товарів. Українські землі знову поділили радянська Росія, Польща, Румунія, Чехословаччина. Найбільша частина України із населенням майже 40 мли стала про «єктом небаченого за своїми масштабами експерименту, який, на думку його ініціаторів, мав на меті побудову найпередовішої в світі економічної та політичної системи. Одним з перших кроків на цьому шляху стала запроваджена в рокта громадянської війни політика «воєнного комунізму». Відповідно до неї проводилася націоналізація всієї промисловості і торгівлі, на селі запроваджувався продрозкладка, за якою селянам залишали мінімальні норми продовольства, решта ж конфісковувалась Державою. Здійснювалося насильство над економікою, над законами економічного розвитку. Їхнє місце зайняли партійні директиви та політичні рішення. Внаслідок цого економічна й політична кризу ще понад поглибилася. «Воєнно-комуністичні» методи та розруха швидко руйнували матеріально-технічну базу індустрії, майже знищили торгівлю, вбивали найменші економічні стимули до продуктивної роботи і ефективного господарювання, руйнували грошову систему, призвели до зростання безробіття, викликали масове невдоволення. Свідченням останнього стали виступи робітників, повстання селян. Радянська влада жорстоко розправлялася із незадоволеними більшовицькою політикою. Втім почуття самозбереження, намагання не допустити втрати своєї влади продиктували більшовикам удатися до інших методів подолання кризи. Йдеться про запровадження нової економічної політики (НЕП). Це рішення, прийняте под тиском тодішніх скрутних обставин, можливо, було б чи не єдиним болееменш серйозним кроком більшовицької влади за весь період її існування. Алі більшовицька влада не був б такою, коли б вона дала змогу реалізувати цю політику в всіх її вимірах. Введено відповідно до рішень Х із «їзду РКП (б) у березні 1921 р., НЕП передбачала систему заходів, спрямованих на обмеження методів директивного управління, на використання елементів ринкового розвитку та ринкових відносин. Мова велася, зокрема, про заміну продрозкладки продподатком, денаціоналізацію частини промислових підприємств, насамперед дрібних й середніх, про допуск приватного капіталу, заохочення іноземних інвестицій в різних формах, упровадження вільної торгівлі, нормалізацію фінансової системи, розвиток кредитно-банкової системи, вдосконалення податкової системи, про подолання інфляційних процесів тощо. Тепер замість реквізиції зерна, як це було б за «воєнного комунізму», селянство обкладалося помірним податком. Сплативши його, селянин міг продавати надлишки зерна на свій розсуд й за власними цінами. Бідні селяни взагалі звільнялися від податку. Уряд тимчасово відмовився від створення колективних господарств. Було скасовано державний контролю над внутрішньою торгівлею. Дрібні промислові підприємства передавалися у приватні руки на правах оренди. Важка промисловість, банки, транспорт й зовнішня торгівля залишалися державними. Відроджувалася кооперація. Отже, були створені, хоча і дуже обмежені, умови для організації народного господарства за принципами ринкової системи. І це почало давати результати. Швидкими темпами розвивалося сільське господарство, зростала його продуктивність. У 1927 р. оброблялося на 10% землі більше, ніж у 1913 р. Виробництво предметів споживання сягнуло довоєнного рівня. Відставала лише важка промисловість, котра перебувала до рук держави. Однак у 1928 р., як й можна було б передбачити, НЕП закінчила свою недовгу історію. Радянсько-більшовицька влада поверталася до традиційно тоталітарних методів керівництва і управління. Почався період соціалістичної індустріалізації, колективізації сільського господарства, сталінських п «ятирічок, масових репресій та жахливих голодоморів. перший голодомор в Україні стався в 1921—1922 рр. Головною його причиною були наслідки політики «воєнного комунізму», тихий примусових методів, за допомогою які більшовицька влада домагалася виконання нереальних планів хлібозаготівель, Незважаючи на неврожай, який охопив у 1921 р. південні, степові райони України. Особливо тяжке становище склалося в Катеринославській, Запорізькій, Одеській й Миколаївській губерніях та на півдні Харківщини. Це були райони, котрі до Першої світової війни слугували головними експортерами хліба. Голодувало близько 7 млн люду. Лютувала епідемія холери. Голоду можна було б уникнути, якби влада своєчасно подбала про перерозподіл ресурсів, котрі тоді були в її розпорядженні. Цього, однак, не було б зроблено: Москва вимагала хліба для промислових центрів Росії. Партійне керівництво республіки довгий годину приховувало масштаби голоду, відмовлялося від міжнародної допомоги. Тільки в другій половині 1922 р. було б дозволено діяти міжнародній організації «Американська адміністрація допомоги». Проте більшу частку допомоги забирала Росія. Окремі дослідники вважають, що чисельність втрат, заговорили українською у «язаних із голодом, становила 1,5 млн осіб. У тієї ж годину на територію України прибуло близько 440 тис. переселенців з голодуючих районів Росії. Внаслідок цого офіційна статистика «не бачила» скорочення населення України. У Україні голод удалося ліквідувати лише 1923;го р. Це стало результатом не скільки зусиль влади, стільки поліпшення загальної економічної ситуації, заговорили українською у «язаної із першими успіхами нової економічної політики. Випадки голоду, хоч й в менших масштабах, спостерігалися й в інші рокта. Наприклад, на Поділлі він повторився в 1925 р. й також був значною мірою спровокований більшовицько-радянською владою, котра мала змогу запобігти лихові, але й не зробила цього.

48. Культурне й духовне життя в рокта НЕП. Тимчасовий поворот до нових принципів керування життям країни на засідках НЕП почав приносити переконливі результати над галузі господарювання, а й у культурно-духовній сфері. Більшовицька влада тією чи іншою мірою вимушена був пристосовуватися до змін у суспільстві, інколи йдучи на кроки, мітку які важко було б швидко і однозначно оцінити. Один з таких кроків Москви — політика «коренізації», проголошена XII із «їздом РКП у квітні 1923 р. Перед місцевим апаратом ставилися вимоги поповнення своїх лав за рахунок національних кадрів, користування рідною мовою в державних установах й заставах, сприяння розвиткові національної культури. Український різновид цієї політики дістав назву українізації. Здійснення цого курсу в національних республіках, у тому числі в Україні, відповідало насамперед стратегічним інтересам центральної влади, котра прагнула зміцнити свої позиції в національних республіках. Доти ж уся світова громадськість мала зрозуміти, що саме більшовицька, а чи не якась інша влада, виявляє турботу про розквіт національних республік. Хоч бі як там було б, але й українська національна культура отримала хоч й тимчасову, але й унікальну за весь період радянського правління можливість для більш-менш нормального розвитку й значною мірою скористалася нею. Основні заподіяння і напрями українізації були визначені у декреті Раднаркому УСРР від 27липня 1923 р. «Про заходь в справі українізації шкільно-виховних й культурно-освітніх установ». Проблема українізації, однак, не вичерпувалася цією сферою. Здійснювалися заходь, спрямовані на вдосконалення адміністративно-територіального управління. У жовтні 1924 р. у складі УСРР був створена автономна Молдавська республіка. Протягом 1924— 1925 рр. створено сім німецьких, чотири болгарських, польський та єврейський національні райони, а також 954 заради національних меншин. Центром українізації ставши наркомат освіти, який очолювали послідовно Р. Гринько, Про. Шумський, М. Скрипник. Процес українізації проходив у складних умовах. Не вистачало учителів української мови, підручників. Давалися взнаки шовіністичні, антиукраїнські настрої. Л. Каганович, якого Москва призначила на керівну роботу в Україні, вважав українізацію відступом від ленінської національної політики, організовував цькування прихильників українізації. Алі попри труднощі і перешкоди українізація давала Перші результати. Серед службовців державного апарату в 1923—1927 рр. частка українців зросла від 35 до 54%. Якщо в 1922 р. російською мовою здійснювалося 20% діловодства, то 1927 р. — вже понад 70%. У 1929 р. навчання російською мовою вели понад 80% загальноосвітніх шкіл, понад 75% технікумів й 30% вузів. Чимало позитивних змін сталося в літературі, мистецтві. З еміграції в Україну повернулися М. Грушевський, З. Рудницький та інші відомі діячі науки, освіти, культури. У літературі активно працювали П. Тичина, У. ЕлланБлакитний, У. Сосюра, М. Рильський, М. Драй-Хмара, М. Хвильовий, М. Зеров, М. Куліш та багато інших. Виникали національні культурні та літературні організації («Гарт », «Плуг », «Авангард «тощо). У 1925 р. постала Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), котра про «єднала талановитих письменників, активних учасників руху за відродження української духовності. Значний внесок у розвиток української музикальної культури зробили Л. Ревуцький, Б. Лятошинський, М. Вериківський. У образотворчому мистецтві активно працювали М. Бойчук, І. Їжакевич, А. Петрицький, Б. Іванов, У. Касіян та ін. Видатним діячем української сцени був Л. Курбас, який у березні 1922 р. організував унікальний театральний колектив «Березолю». Це був новий крок на шляху оновлення національного театру. У 1927 р. був створена Київська кіностудія. Коли ж до стану церкви, то воно та залишалося вкрай складним. У листі до членів політбюро ЦК РКП (б) у березні 1922 р. Ленін наголошував: чим понад представників реакційного духівництва вдасться розстріляти, тім краще. Частина духівництва, Яка обрала шлях компромісу із більшовиками, 1923;го р. створює Українську православну автокефальну церкву (УПАЦ). Раніше, в жовтні 1921 р., виникає справді незалежна національна церква — вкраїнська автокефальна православна церква (УАПЦ). Її становище, як й загалом становище релігії в Україні, ставало дедалі гіршим. Друга п «ятирічка був оголошена «п «ятирічкою знищення релігії». У середині 30-х років в Україні залишилось лише 9% церковних споруд порівняно із 1913 р. Наприкінці 20-х років процес українізації, який постійно наштовхувався на перешкоди і спротив, практично припинився. Почався цілеспрямований наступ попри всі національне. Жорстоким переслідуванням були піддані усі тих, хто, із точки зору Москви, відстоював «помилкові подивися». З. Косіор, У. Чубар, У. Затонський та інші керівники України були оголошені «ворогами народу» й знищені. У українському націоналізмі були звинувачені Про. Шумський, М. Хвильовий, М. Волобуєв, який у своїй роботи «До проблеми української економіки» заявивши, що Україна економічно експлуатується радянською Росією. 7 июля 1933 р., звинувачений у причетності до контрреволюційної організації, покінчив самогубством головний провідник політики українізації — М. Скрипник. Загинула також величезна кількість рядових учасників процесу українізації, її широкий розмах налякав Москву, Яка прагнула до тотальної влади. Саме із цією мстою центральне керівництво і розгорнуло в кінці 20-х років шалену боротьбу проти так званих буржуазного націоналізму й націоналухильництва в лавах комуністичної партії.

49. Радянська модернізація України (1928;1939). Голодомор 1932;1933 рр. Відмова від нової економічної політики означала серйозний поворот насамперед у внутрішній політиці більшовиків. Вони обирають курс — на «прискорене соціалістичне будівництво », й саме політика «соціалістичної індустріалізації «мала принести успіх сталінському курсу «великого перелому ». Ставилося за мітку забезпечити переважний й першочерговий розвиток галузей групи, А (паливної, енергетичної, хімічної, машинобудівної та ін.). Це дало б змогу перетворити СРСР на могутню індустріальну державу із великим військово-промисловим потенціалом. Особливо високі темпи розвитку важкої індустрії були заплановані для України. В частности, заподіяння із видобутку вугілля підвищили із 27 до 80 млн тонн (фактично було б піднято на-гора 45 млн), а план виплавки чавуну в Україні — із 2400 до 6600 тис. тонн (фактично — 4330 тис.). Поряд із цим «пролетарська» держава безсоромно експлуатувала робітничий клас, насамперед методами примусу та залякування. Експлуатувалися і щирий ентузіазм трудящих, їхня довіра до влади, віра у «світле майбутнє». Матеріальні стимули, котрі наочно продемонстрували свої переваги в період НЕП, були замінені моральними, політико-ідеологічними. У ніч із 30 31-ий серпня 1935 р. вибійник шахти «Центральна-Ірміне» Про. Стаханов за допомогою двох помічників-кріпильників, імена які для історії то й залишилися невідомими, видобув 102 тонни вугілля при нормі 7 тонн, розрахованої лише на вибійника. Держава використала це у тому, щоб переглянути норми виробітку в бік їхнього збільшення на 35—45%. Учасниками сталінської програми соціалістичної індустріалізації стали і мільйони репресованих «ворогів народу». Нещадно експлуатувалося й село. Коли стосується технічної політики, то вона полягала у створенні підприємствмонополістів, продукція які призначалася для потреб великих регіонів, зокрема Центральної Росії. Були збудовані «Запоріжсталь», «Азов-сталь», Дніпрогес, Краматорський машинобудівний, Харківський тракторний заводі тощо. Наприкінці першої п «ятирічки в Україні підприємства союзного підпорядкування виробляли 69,8% продукції, республіканського — 20,3%, місцевого — 9,9%. З середини 30-х років дедалі чіткіше виявлявся курс — на мілітаризацію народного господарства, створення могутнього військовопромислового комплексу. Змінилося співвідношення між промисловістю та сільським господарством у загальній структурі економіки. Різко скоротилися усі види приватного підприємництва. Ліквідувалися іноземні концесії. Утверджувалася планова адміністративно-командна система, котра через кілька десятків років вичерпає собі й зазнає краху. Так проходила форсована соціалістична індустріалізація — складова частина сталінської політики «наступу соціалізму фронтом». Чим цей наступ закінчився, сьогодні знає весь світло. Щодо України, то її трудящі, котрі добровільно чи примусово зазнавали собі тягар індустріалізації, то смердоті просто більше не відчули її результатів. Та і не чудово: майже три чверті промислової продукції, виробленої українськими підприємствами, йшло у загальносоюзний фонд. Іншою складовою сталінського курсу був так кликана соціалістична колективізація сільського господарства. Цей напрям був визначений у 1927 р. на XV із «їзді ВКП (б). На початку 1928 р. Сталін та його оточення внесли в рішення із «їзду корективи, суть які полягала в іще більшому обмеженні елементів ринку, що залишилися від НЕП, у насильницькій ліквідації всіх форм сільськогосподарської кооперації, а також «куркульства як класу». Єдиною формою організації виробництва на селі малі статі колгоспи і радгоспи. Усі це мало здійснитися за три-чотири рокта. Тих, хто виступив проти «лінії партії», оголосили «ворогами народу» й репресували (М. Бухаріна, М. Рикова, Про. Томського та ін.). З цих ж причин сталася і розправа над видатними вченими-аграрниками Про. Чаяновим, До. Кондратьєвим та ін. У 1929 р. на пленумі ЦК ВКП (б) було б зазначено, що Україна винна в найкоротший термін упровадити колективізацію, показуючи приклад іншим республікам СРСР. І вон почала показувати такий приклад. Якщо у жовтні 1929 р. в Україні було б 10 суцільно колективізованих районів, то грудні того ж року їхнього було б 46. Встановлення колгоспно-радгоспної системи супроводжувалося насильницькою експропріацією землі, худоби, реманенту. Робилося усе, щоб убити одвічне прагнення селянина матір власну землю та вчитися продуктивно працювати на ній. Забираючи майже все, селян силоміць заганяли до колгоспів, а незгодних репресували. Фактично йшлося про розселянювання українських хліборобів. Частина із них, насамперед молодь, йшла до міст, у промисловість. Чимало вихідців із села, які ставали студентами чи призивалися до Червоної армії, не поверталися додому. Тяжкими були для України і наслідки масових депортацій. Наприкінці 20-х років 850 тис. українських селян були примусово переселені в нсобжиті райони Польського півострова та Сибіру. На розселянювання хліборобів був спрямована й політика «ліквідації куркульства як класу», адже тоді постраждало і чимало середняцьких господарств. Аби забезпечити високі темпи колективізації, большевики направили до українського села 62 тис. робітників. Сюди прибули також так звані 25- тисячники, — як правило, російські робітники, котрі малі здійснювати аграрну політику партії. На 1 червня 1930 р. у республіці було б насильницьки колективізовано 90 тис. господарств, а й за рокта колективізації — 200 тис. Разом із усіма членами сімей «куркулів» це становило 1,2—1,4 млн осіб. Більше половини із них було б депортовано на Північ й до Сибіру. 1932;го р., запровадивши паспортну систему в містах, влада фактично прикріпила селян до колгоспної землі, зробила їхні державними кріпаками. Отже, в результаті «соціалістичної колективізації» радянська влада досягла багатьох цілей. Заможне й здатне до продуктивної роботи селянство (куркулі, значна частина середняків) було б винищено. Інша частина селян, насамперед найбідніших, був загнана до колгоспів, унаслідок чого сталося розселянювання українських хліборобів. Через масові репресії значною мірою був підірваний генофонд українського народу в цілому й українського селянства зокрема. Не зуміла радянська влада досягти лише того, зазаради чого офіційно і був запроваджена «соціалістична колективізація», — створення високопродуктивного сільського господарства, піднесення життєвого рівня населення. У 1932—1933 рр. Український народ, особливо селянство, відчули на собі, мабуть, один із найтрагічніших результатів колективізації — голодомор. Його витоки, як вже зазначалося, слід шукати в аграрній політиці радянської влади. Плани хлібозаготівель, зокрема, ніколи не були економічно обгрунтованими, смердоті по суті означали продовольчу диктатуру. У українських хліборобів вилучали майже дві третини валового збору зерна, переважну більшість тваринницької продукції. Крім того, колгоспи власними силами утримували машинно-тракторні станції, й продукції для достатньої оплати роботи хліборобів в них не залишалося. У 1931 р. майже третина врожаю був втрачена под годину жнив. Плани хлібозаготівель, однак, залишилися без змін. У 1932 р. площа посівів в Україні зменшилась однією п «яту. План ж хлібозаготівель був піднятий на 44%. 1932;го р. був прийнята постанова «Про охорону соціалістичної власності», згідно із якою за «присвоєння» навіть жмені зерна із колгоспного поля селяни каралися розстрілом чи концтабором. У засіки держави тоді забирали навіть насіннєвий фонд, не видаючи колгоспникам ані зернини. У республіці почався голод. У березні 1933 р. ним було б охоплено 103 із 400 районів. Однак навіть за цих умів значна кількість зерна йшла на експорт. Центральна влада спромоглася виділити Україні лише 3 млн пудів хліба. Яка його частина потрапила голодуючим, й сьогодні залишається невідомим. Відоме інше: втрати України становили 5—7 млн люду. Цей голодомор був безсумнівно штучним й класифікується як радянсько-більшовицький геноцид проти українського народу.

50. Стан культури України в 30-ті рокта. Становище у сфері культури слід розглядати в контексті загальної економічної та політичної ситуації в СРСР зокрема. 30-ті рокта — це період, коли давно уже був придушено НЕП, коли припинилася українізація, період, коли почався «наступ соціалізму фронтом », коли масові репресії стали невід «ємною складовою радянсько-більшовицької політики. Це був період утвердження сталінського тоталітарного режиму. «Наступ соціалізму фронтом» не обминув й українську культуру. Влада в тихий межах, які їй були необхідні, виявляла турботу про її розвиток. Вона розуміла, що розв «язання завдань, заговорили українською у «язаних із промисловістю та сільським господарством, вимагало певної кількості освічених спеціалістів. Крім того, потрібні були кадри для роботи в партійнодержавному апараті, органах управління. Відповідно до цого здійснювались заходь, спрямовані на завершення ліквідації неписьменності. На кінець 30-х років освіченість населення УРСР у віці до 50 років становила майже 95%. Запроваджується єдина структура загальноосвітньої школи: початкова, неповна середня й середня. Стандартизація торкнулася і навчальних програм. Учителі у викладі матеріалу малі дотримуватися тексту підручника. Еталоном для розробки шкільного курсу вітчизняної історії слугував сталінський «Короткий курс історії ВКП (б)». Понад 80% дітей навчалося до шкіл. З 1938 р., однак, почалося згортання мережі шкіл, орієнтованих на обслуговування національних меншин. Відбулися певні зрушення в галузі вищої школи. За першу й другу п «ятирічки укра-їнські вузи за скороченою програмою підготували майже таку ж кількість спеціалістів, котра був в усій дореволюційній Росії. Було, однак, чимало відмінностей в їхній фаховій підготовці: на перший план висувалися політикоідеологічний бік справ, відданість режиму. Тотальна ідеологізація навчального процесу стала визначальною рисою освіти того години. Доти ж адміністративна система всіляко культивувала ворожість до інтелігенції. Більше того, йшов масовий «відстріл» інтелігенції. Ще у вересні 1929 р. відбулися арешти визначних діячів української науки, культури, релігії — як членів вигаданої ОДПУ «спілки Визволення України». У 1930 р. відбувся процес над 45 «керівниками» СВУ. Серед них — академік З. Єфремов, професори Й. Гермайзе, М. Слабченко, письменники М. Івченко, Л. СтарицькаЧерняхівська та ін. У 1931 р. відбувся ще один процес — так званого «Українського національного центру», за яким були репресовані 50 представників української інтелігенції, до того числі академік М. Грушевський, відомий історик-марксист М. Яворський та ін. У сталінських застінках загинули укра-їнські академіки — геолог М. Світальський, генетик І. Аголь, філософ З. Семківський. Однак навіть за цих умів укра-їнські науковці встигли зробити чимало корисного. Визнання набули роботи О. Палладіна, М. Стражеска, Про. Динника, М. Луговцева, Ю. Кондратюка та ін. Прес ідеологізації особливої шкоди завдавав сфері культури. Вона був цілком підпорядкована командно-адміністративній системі, котра використовувала її для зміцнення позицій правлячого режиму. Для запровадження тотального контролю над творчістю митців у середині 30-х років було б утворено єдині контрольовані Москвою спілки — письменників, художників, композиторів тощо. За їхньою допомогою держава придушувала чияку відхилення від «лінії партії». Наступ для культури особливо посилився із приходом у 1932 р. на посаду секретаря ЦК української компартії П. Постишева. Саме тоді був остаточно припинена українізація. Розпочалася неприхована русифікація всіх сфер життя. На знак протесту наклали у собі руки М. Хвильовий, М. Скрипник. За фальшивими звинуваченнями були засуджені та розстріляні Р. Косинка, До. Буревій, Д. Фальківський, Про. Близько, І. Крушельницький та багато інших українських поетів та письменників. Репресії не обминули і театр. У 1933 р. було б заарештовано видатного режисера Л. Курбаса, а організований ним театр «Березолю» закрито. У грудні 1934 р. у справі так званого «Українського центру білогвардійців-терористів» було б засуджено до розстрілу 28 представників української інтелігенції. Протягом 1933 р. від наукової роботи за політичними звинуваченнями було б усунуто 1649 науковців, тобто 16% їхнього загального складу. Черговими жертвами репресій стали І. Куліш, М. Зеров, Є. Плужник та багато інших. У цілому за ці рокта Україна втратила близько 500 талановитих письменників. Валда стояла на заваді творчости таких видатних кінорежисерів, як О. Довженко, І.Кавалерідзе, І.Савченко, І.Пир «єв, Л. Луков та ін. У 30-х роках О. Довженко не із власної волі вимушений був облишити Україну й переїхати до Москви. Таким чином, стан української культури в 30-ті рокта повністю віддзеркалював загальнополітичну ситуацію в стране. Досягши значних успіхів у 20-х роках, українська культура потрапила под жорсткий ідеологічний през режиму, який дедалі понад виявляв собі як тоталітарний, антинародний. «Розстріляне відродження «- це, мабуть, найбільш точна характеристика стану української культури в цей період.

51. Україна под годину другої світової війни. Троянд «єднаність українських земель, перебування їхнього у складі різних держав були не лише болючою проблемою великої європейської нації, а і одним з складних моментів політичного стану в Центральній та Східній Європі передвоєнної доби. Україна постійно привертала увагу багатьох європейських країн, але й їхні цікавило лише ті, як бі загарбати укра-їнські землі і перетворити їхнього зважується на власну колонію. Напередодні Другої світової війни населення Західної України становило близько 7 мли осіб. На всіх цих землях панувала іноземна адміністрація, Яка проводила колонізаційну політику. Це викликало обурення українців, призводило до спротиву офіційним властям.

У 1925 р. було б утворено Українське національне-демократичне про «єднання (УНДО) на чолі із До. Левицьким. У 1929 р. у Відні под керівництвом Є. Коновальця постала Організація українських націоналістів (ОУН), котра ставила за мітку здобуття незалежності України. Посилився національно-визвольний рух у Закарпатті. 11 жовтня 1938 р. Закарпаття отримало від Чехословаччини автономію, котра, однак, був ліквідована угорською окупацією. Карпатська Україна, що проголосила свою незалежність 15 березня 1939 р., практично того ж дня припинила своє існування. Угорщина повністю окупувала Закарпаття. Нового удару по західноукраїнських землях було б завдано 23 серпня 1939 р., коли У. Молотов й Й. Ріббентроп підписали радянськонімецький пакт про ненапад. Таємним протоколом передбачалося розмежування сфер інтересів обох держав, а Західна Україна поряд із іншими територіями мала увійти у склад СРСР. Лемківщина та Холмщина потрапляли до німецької зони. 1 вересня 1939 р. нападом Німеччини на Польщу почалася Друга світова війна. 17 вересня польський кордон перетнули війська Червоної армії. Офіційною радянською пропагандою це було б кваліфіковано як «визвольний похід» у Західну Україну. 22 вересня було б встановлено попередню демаркаційну лінію між військами агресорів, а 28 вересня СРСР й Німеччина уклали договір про дружбу. 11 лютого 1940 р. в Москві був підписана економічна угода, згідно із якою на 15 травня 1941 р. Німеччина отримала від СРСР 632 тис. тонн хліба, 232 тис. тонн бензину, 23,5 тис. тонн бавовни, 50 тис. тонн марганцю, 900 кг платини тощо. У Бресті, Пінську, Ковелі відбулися спільні військові паради, що мало символізувати дружбу СРСР та Німеччини. У згаданому таємному протоколі йшла мова також про інтереси СРСР стосовно Південний Сходу Європи, зокрема Бессарабії. У кінці червня 1940 р. СРСР, скориставшись невтручанням Німеччини та її тиском на румунський уряд, зайняв Бессарабію, заселені українцями територї Буковини та румунський округ Герца. Отож відтоді майже усі укра-їнські землі, які перед тім перебували у складі інших держав, були зібрані докупи в межах СРСР. З одного боці, цей факт мав безумовне позитивне значення: возз «єднання західноукраїнських земель про «єктивно відповідало одвічному прагненню нашого народу до єдності, соборності. Алі не можна не проти того, хто, навіщо та якими методами робив це. Сталін, ведучи політичний торг з Гітлером, насамперед дбав про подалі розширення своєї імперії, про створення «зони безпеки» на західних кордонах. Доти ж Сталін прагнув якомога скоріше покласти край визвольному рухові населення Західної України. Для цого застосовувалися не лише репресії. З тактичних міркувань було б зроблено ряд кроків, спрямованих на обмеження польського впливу на цих землях. В частности, українська мова стала мовою викладання у названому на честь І. Франка Львівському університеті. Однак у становищі нових територіальних надбань СРСР домінувало інше. Йшов жорсткий процес насильницької радянізації. Були заборонені усі укра-їнські партії, культурно-освітні організації, союзи, гуртки, греко-католицька церква, заклади «Просвіти», понад 80 різноманітних видань. Радянське керівництво смертельно лякала сама можливість впливу національне налаштованої Галичини на радянську Україну. Вісь чому влада із такою наполегливістю насаджувала в Західній Україні відпрацьовану в СРСР тоталітарно-комуністичну систему. Репресії проти населення ставали дедалі более жорстокими та масовими. З осені 1939 р. за політичними мотивами, як правило, без суду й слідства було б репресовано 10% населення Західної України. Довгождане возз «єднання українських земель виявилося кривавим. 22 червня 1941 р. Німеччина натрапила на СРСР. У загарбницьких планах фашистів Україна займала особливе місце. Згідно із планом «Ост» Німеччина мала намір депортувати із України десятки мільйонів людей, переселивши сюди колоністівнімців. Частину її земель передбачалося передати сателітам гітлерівської Німеччини. Вже Перші дні війни показали слабкість СРСР. Незважаючи на масовий героїзм бійців, Червона армія, командний склад якої ставши жертвою сталінських репресій ще в передвоєнні рокта, швидко відступала. До середини серпня 1941 р. німецькі війська захопили Галичину, Західну Волинь, Буковину, Бессарабію. 19 вересня фашисти взяли Київ, у жовтні — Одесу і Харків. До кінця 1941 р. був окупована майже вся Україна. Величезними були людські та матеріальні втрати. Сподівання західних українців тих, що із приходом сюди німців й відступом більшовиків їм настане покращання, не справдилися. Хоча військові підрозділи ОУН на початку війни разом із німцями вели боротьбу проти Червоної армії, Гітлер й думи не мав про ті, що Україна може статі самостійною Державою. Це особливо стало ясним, коли проголошена у Львові 30 червня 1941 р. Українська держава був швидко зліквідована, а ініціаторів прийняття Акта про незалежність України — З. Бандеру й Я. Стецька — було б запроторено до концентраційного табору Заксенгаузен. По всій Україні встановлювався окупаційний режим, який жорстоко переслідував всіх, хто чинив йому спротив. 20 серпня 1941 р. з значної частини республіки, окупованої німцями, був створений Райхскомісаріат Україна на чолі із фашистським катом Є. Кохом. Однак усе це були придушити опір населення. В частности, активну боротьбу проти окупантів розгорнули радянські партизанські формування. У окупованому Києві був створена Українська Національна Рада — політично-громадський центр под орудою ОУН. Діяли підпільні більшовицькі та націоналістичні організації, польські партизанські зажени та ін. Якщо діяльність радянських партизанів концентрувалася в основному на Лівобережжі, то збройні формування ОУН, насамперед Українська повстанська армія, діяли на теренах Західної України. У липні 1944 р. було б створено Українську головну визвольну раду. Більшовики однак, вбачали в ОУН— УПА посібників Німеччини, своїх ворогів. З цієї заподій антинацистський рух в Україні послаблювався, його сили нерідко витрачалися на братовбивчу боротьбу між собою. Події на фронтах, особливо после поразок Німеччини под Сталінградом та Курськом, стали розвиватися уже на користь антигітлерівської коаліції. Стратегічна ініціатива остаточно перейшла до Червоної армії. Почалося Визволення Лівобережної України. Червона армія мала потрійну перевагу над німецькою в кількості військ, майже п «ятикратну — в техніці, значна частина якої поставлялася союзними державами, насамперед США та Великою Британією. Поповнена величезними людськими ресурсами, Червона армія розгорнула енергійний наступ. Протягом літа—осені 1943 р. були звільнені Харків, Чернігів, Полтава, у вересні — Донбас, а 6 листопаду був звільнений Київ. Переможне форсування Дніпра завершувало корінний перелом у війні.

52. Україна на завершальному етапі другої світової війни (1943;1945). Завершальний етап Другої світової війни посідає дуже важливе місце як у світовій історії, то й в історії України. Саме тоді починали формуватися нові подивися на повоєнну розбудову світу, протягом усього систему міжнародних відносин. І що ближчою ставала перемога над спільним ворогом, ці запитання привертали дедалі пильнішу увагу політичних лідерів США, Великої Британії, СРСР. Коли стосується ходу Другої світової війни в 1944—1945 рр., з дохідними статтями ставало дедалі зрозумілішим, що антигітлерівська коаліція впевнено йде до перемоги над нацистською Німеччиною. В частности, 1944 р. ставши фатальністю залишкового Визволення українських земель від німецько-фашистських загарбників. У лютому 1944 р. в районі м. Корсунь-Шевченківський було б ліквідовано велику групу німецьких військ. 26 березня радянські війська вийшли на державний кордон із Румунією. Після того як у першій половині травня 1944 р. був звільнений Крім, основні зусилля сконцентрувалися на західному напрямі. Під Бродами було б розбито вісім німецьких дивізій, у тому числі дивізія СС «Галичина». Були звільнені Львів, Станіславів, Ужгород. На початку жовтня 1944 р. територія України був повністю очищена від окупантів, а наприкінці цого місяця було б звільнено і Закарпаття. 29 червня 1945 р. між СРСР та Чехословаччиною укладено угоду про возз «єднання Закарпаття із Українською РСР. Чималий внесок у розгром фашистів зробили радянські партизанські формування М. Наумова, Про. Федорова. Певних успіхів досягло й із «єднання З. Ковпака под годину свого карпатського рейду. Складовою частиною всеукраїнського руху спротиву нацистам були дії Української повстанської армії. Тільки восени 1944 р. вон здійснила 800 рейдів. Після того як по Західній Україні пройшли радянські війська, УПА організувала низку акцій із метою перешкодити мобілізації та депортації українського населення. Тоді ж з тактичних міркувань німці звільнили із концтабору З. Бандеру, Я. Стецька, А. Мельника. Однак своєї мети смердоті не досягли: ОУН—УПА не відмовилися від боротьби на два фронти — й проти більшовиків, й проти нацистів. Таким чином, події на фронтах свідчили про ті, що розгром Німеччини не було за горами. Перемога про «єднаних націй над фашистами та їхніми спільниками, як уже зазначалося, не лише підводила підсумок Другій світовій війні, а і висувала значно денний не менш важливі запитання — запитання повоєнного світоустрою. З цого огляду заслуговують на увагу події, що сталися в СРСР та, зокрема, в УСРР у 1944 р. Отож 27 января 1944 р. Пленум ВКП (6), скликаний вперше после початку війни, ухвалив пропозиції щодо розширення прав союзних республік у сфері оборони та зовнішніх зносин. 1 лютого 1944 р. Х сесія Верховної Заради СРСР заслухала доповідь наркома закордонних справ У. Молотова «Про перетворення Наркомату оборони й Наркомату закордонних справ з загальносоюзних на союзно-республіканські наркомати». Про те ж дня був прийнятий відповідний закон й внесені зміни до Конституції СРСР. Тепер кожна республіка мала право вступати в безпосередні зносини із іноземними державами, укладати із ними догоди та обмінюватися дипломатичними та консульськими представництвами. 4 березня 1944 р. шоста сесія Верховної Заради УРСР прийняла закон «Про утворення союзно-республіканського Народного комісаріату закордонних справ УРСР». На посаду керівника НКЗС України був призначений Про. Корнійчук, якого повернули із Москви, де він працював одним з заступників У. Молотова. На цьому, однак, несподіванки не закінчилися. Одна із ділянок радянсько-німецького фронту був перейменована на Український фронт. Вірш У. Сосюри «Любіть Україну», сповнений яскраво виражених національних мотивів, Москва відзначає Сталінською премією. Вводяться нові бойові нагороди й серед них — орден Б.Хмельницького. Якими ж були справжні мотиви цих прийнятих Москвою рішень? Чиїм інтересам смердоті відповідали? Фактично це було б, хоч й в дещо завуальованій формі, визнано в доповіді В. Молотова 1 лютого 1944 р., де було б, зокрема, сказано, що пропоновані зміни відповідатимуть не лише інтересам союзних республік, а і СРСР у цілому. Сталін намагався довести, що не існує національних проблем та і навіть найменших підстав для невдоволення радянською національною політикою, що союзні республіки, до того числі Україна, тепер стали суб «єктами міжнародного права й можуть бути членами міжнародних організацій повоєнної доби. Радянське керівництво на конференції в Думбартон-Оксі (США, серпень-жовтень 1944 р.) поставило запитання про прийняття всіх республік СРСР до майбутньої міжнародної організації. Цю вимогу було б відхилено як юридичне необгрунтовану. Пізніше був досягнута домовленість про ті, що дві радянські республіки — Україна й Білорусія — стануть одними із членів-фундаторів ООН. Український Союз, таким чином, отримував у цій організації два додаткових голоси, що порушувало загальний принцип: одна держава — вони одностайно. Алі справа над цьому. Членство цих республік в ООН, а інших міжнародних організаціях, значно полегшувало проведення радянської зовнішньої політики в Європі, зокрема в Центральній та Східній, де после Другої світової війни були встановлені тоталітарно-комуністичні режими. Після цого сталінське керівництво відкинуло геть загравання із українцями. У липні 1944 р. Про. Корнійчук за директивою із Москви звільняється із посади наркома закордонних справ. Його наступником стає Д. Мануїльський, який ще у 20-х роках підтримав сталінський проект «автономізації» й котрого Сталін називав «липовим українцем». Непотрібним ставши невдовзі й У. Сосюра. Його вірш «Любіть Україну», відзначений свого години Сталінською премією, пізніше був підданий жорсткому політичному остракізмові. І ще одне: коли Сталін із тактичних міркувань «турбувався» про українців, тоді ж, 11 лютого 1944 р., Президія Верховної Заради СРСР приймає рішення про позбавлення ряду народів СРСР залишків їхньої державності. У березні того ж року Л. Берія звітує про «проведену роботу»: було б депортовано 12 націй й народностей — усього понад 3 млн осіб. У 1956 р. М. Хрущов на XX із «їзді компартії мовивши: «Українці уникли цієї долі бо їхні забагато й нікуди було б виселити. Бо б Сталін й їхні виселив». Десятки мільйонів українців, на відміну від татар чи чеченців, справді, важко було б депортувати із рідних місць. Доти ж геополітичне розташування України не сприяло проведенню такого роду акції. Усі ці події, як уже зазначалося, відбувалися за умів, коли війська союзників просувалися до Берліна, штурм якого почався у квітні 1945 р. У битві за Берлін взяли доля десятки тисяч воїнів-українців. 2 травня столиця Німеччини був узята. 2 вересня 1945 р. капітулювала і Японія. Друга світова війна закінчилася. Україна зробила величезний внесок у досягнення перемоги над нацистською Німеччиною та Японією. Щонайменше 5,3 млн осіб, чи один з кожних шести мешканців України, загинули у Другій світовій війні. 2,3 млн українців було б вивезено на примусову працю до Німеччини. Втрати України становлять 40—44% загальних втрат СРСР. Депортовані із Української РСР складають 78,6% всіх депортованих із СРСР. Матеріальні збитки в Україні оцінювались у 286 млрд крб (загальні збитки СРСР — 679 млрд, із які 225 млрд припадає на Росію, 75 — на Білорусію, 20 — на Латвію, 17 — на Литву, 16 — на Естонію). Український народ, який і стала однією з переможців у цій кривавій бійні, сподівався, що после війни все якщо інакше, що тоталітаризм й геноцид — то вчорашній день людства. Однак ці надії виявилися марними. Ще протягом довгих десятиліть. Москва відмовляла українському народові, як й іншим народам СРСР, у праві на вільний, самостійний розвиток, на власну незалежну державу.

53. Повоєнна відбудова України (1945 — середина 50-х років). Після завершення Другої світової війни Український Союз постав перед проблемою відбудови значною мірою зруйнованої економіки. Особливо постраждала Україна: зруйновано 714 міст й селищ міського типу, понад 28 тис. сіл, із які 250 були спалені дощенту. Демографічні втрати становили майже чверть загальної чисельності населення. Близько 10 млн осіб залишилися без житла. Збитки, завдані війною, складали астрономічну в тодішніх підрахунках суму — 286 млрд крб. У серпні 1946 р. Верховна Рада УРСР прийняла Закон про п «ятирічний план відбудови і розвитку народного господарства. Ставилося заподіяння довести валовий продукт промисловості в 1950 р. порівняно із 1940 р. до 113%. Особливо значні труднощі переживало сільське господарство. У цю сферу спрямовувалося всього близько 7% капітальних витрат. Селянство утискувалося надмірними податками. Ситуація в 1946— 1947 рр. ще понад погіршилася у зв «язку із неврожаєм та голодом. Значно скоротилося поголів «я худоби. Незважаючи на це, обов «язкові поставки сільгосппродукції державі майже не знизилися. Зате СРСР надавав широку підтримку країнам Східної Європи, які под тиском Москви стали шлях «соціалістичного будівництва». У 1946 р. СРСР експортував 1,7 млн. тонн зерна. У цей ж годину сотні тисяч селян України, інших республік вмирали від голоду. Міжнародна спільнота запропонувала свою допомогу в подоланні наслідків Другої світової війни та голоду 1946—1947 рр., однак Москва відмовилася від неї, а також від допомоги, запропонованої США («план Маршалла»). Отже, радянський народ був покинутий напризволяще власною владою. Такими були умови відбудови зруйнованого народного господарства: командноадміністративні методи, державна, соціалістична власність, панування колгоспно-радгоспної системи в сільському господарстві, практично повна відсутність економічної зацікавленості працівника в розвитку виробництва, тотальний ідеологічний контроль. Ціною величезного напруження сил до 1950 р. були в основному загоєні рани війни. Обсяг валового виробництва промисловості перевищив рівень 1940 р. на 15%. Стали до ладу шахти Донбасу, підприємства важкої індустрії. Більше, ніж до війни, добувалося залізної рудій, вироблялося продукції машинобудування, електроенергії, цементу тощо. Валова продукція сільськогосподарського виробництва у 1950 р. становила 91% довоєнного рівня. Позитивні зрушення сталися в галузях освіти, науки, культури. Поряд з цим у повоєнному розвитку України існувало чимало проблем. В частности, дедалі очевиднішою ставала однобічність, незбалансованість економіки, Яка головним чином спрямовувалася на потреби військовопромислового комплексу. Серйозною проблемою для влади стала колективізація в українських селах Західної України, котра викликала масовий спротив місцевого населення. Тут вон був завершено лише на початку 50-х років. Основними засобами слугували примус, «розкуркулення», депортації. В частности, у східні райони СРСР було б депортовано понад 203 тис; так званих співучасників й посібників угруповань ОУН — УПА. Трагічною подією в житті західних українців стала так кликана операція «Вісла». Її витоки, мабуть, слід шукати в 1944 р. Саме тоді, 8 вересня, було б підписано угоду між Польським Комітетом національного Визволення та урядом УРСР про взаємну репатріацію польського та українського населення. У такий спосіб польський прокомуністичний уряд намагався розв «язати проблему національних меншин у своїй стране. Малося на увазі, зокрема, «добровільне» переселення українців Закерзоння (назва скидатися від «лінії Керзона», за якою знаходилися землі Лемківщини, Надсяння, Холмщини та Підляшшя) до радянської України. На 1 января 1945 р. виїхало лише до 40 тис. осіб. Це були переважно члени КПЗУ, «москвофіли», а також тих, хто вимушений був жити у знищених війною селах. Коли ж стосується більшості українців Закерзоння, то смердоті іншого наміру. Тоді польська влада, підтримана Москвою, почала «переконувати» українців виїхати із Польщі. У хід пішло все — від пропаганди і загроз до підпалів, грабунку та вбивств. На вухо серпня 1946 р., коли було б офіційно оголошено про закінчення «добровільної репатріації», на територію УРСР було б переселено понад 480 тис. осіб. Активну доля в спротиві насильницькій депортації брали формування Української повстанської армії. Бої в польських Карпатах практично не вщухали й в повоєнні рокта. 29 березня 1947 р. польська комуністична влада приймає рішення про виселення всіх українців, що гаялися у Південно-Східній Польщі (Люблінське, Ряшівське та Краківське воєводства). 28 апреля 1947 р. про 4-й годині ночі розпочалася горезвісна операція «Вісла». її здійснювали 6 польських дивізій, про «єднаних в оперативну групу, війська держбезпеки. У результаті їхніх дій було б депортовано 140 575 українців, убито 655, взяте сповнений 1466 вояків ОУН—УПА. 2274 українців було б заарештовано, 3873 особини ув «язнено в концтаборі. У 1947 р. до смертної кари було б засуджено 372 українці (всього в 1944— 1956 рр. — 573). Коли ж до насильницьки виселених у квітні— серпні 1947 р. до Польщі українців, то смердоті були спеціально розпорошені в північних та західних польських землях. Ця акція не лише підірвала базу ОУН — УПА на Закерзонні. Вона вкрай важко відбилася на соціально-економічному й політико-правовому становищі українців, які залишилися в Польщі. Негативними були і міжнародні наслідки операції. Протягом довгих повоєнних десятиліть вона значно заважала розвиткові українсько-польських відносин. Польська комуністична влада відмовлялася засудити цей акт геноциду проти українського народу. Рішення про це взяла у собі лише нова влада Польщі. 5 березня 1953 р. сталася подія, котра здатна був справити неабиякий вплив не так на внутріполітичне життя в СРСР, але в міжнародну ситуацію загалом: помер Й. Сталін. Здавалося, що створюються умови для змін на краще. Однак почалося, як завжди, із боротьби за «трон». Група партійних керівників на чолі із М. Хрущовим усунула Л. Берію й прийшла в липні 1953 р. до влади. Суспільство, яку перебувало в сталінських лабетах протягом майже ЗО років, чекало на переміни. Україна, де довгий годину працював М. Хрущов, сподівалася на посилення своїх позицій. Особливо ці надії зміцніли после XX із «їзду компартії, де М. Хрущов частково викрив злодійства Сталіна. Попервах у напрямі оздоровлення суспільства були зроблені деякі конкретні кроки. Розпочалася реабілітація безневинно засуджених сталінським режимом. З концентраційних таборів звільнено тисячі репресованих, у тому числі із України. Здійснювалися реформи, що певною мірою сприяли розвитку економіки, освіти, науки. Нові явища відбувалися у сфері культури. Певною мірою розширювалися права національних республік. Уряд УСРР у 1956 р. здобув у своє підпорядкування понад 10 тис. промислових підприємств. Зросла ваги України в загальносоюзному народногосподарському комплексі. Протягом 10 років (1955—1965 рр.) виробництво тракторів у республіці збільшилось вдвоє, магістральних тепловозів — в партії 11 разів, екскаваторів — у 17 разів тощо. Алі, на шкода, усє це робилося значною мірою за старими рецептами, переважно екстенсивним шляхом. Іншою серйозною вадою було б ті, що, як й раніше, продукція народного господарства знаходила попит головним чином на внутрішньому ринку, частково в країнах «соціалістичного табору» та деяких слабкорозвинених країнах світу. Її якість не відповідала світовим стандартам. Основну частину радянського експорту становила неготовим продукція, а сировина, особливо нафта, газ. Відтак зростало варварське ставлення до природних багатств, навколишнього середовища. У цей годину Україна виступала одним із основних виробників сільськогосподарської продукції. Проте село заціпеніло на середину 50-х років залишалося ще напівзруйнованим, а колгоспники — безправними. Усі це вимагало термінових змін у сільському господарстві. Однак цого практично не сталося. Увага спрямовувалася не так на підвищення продуктивності роботи та врожайності, але в нарощування кількісних факторів, розширення територій под зернові культури. У УРСР удвоє збільшилися посівні площі под кукурудзу. Загострилися проблеми в розвиткові тваринництва. У другій половині 50-х років усе ж таки таки вдалося досягти певного збільшення обсягу сільськогосподарської продукції. Це «окрилило» партійне керівництво, й на семирічку (1959—1965 рр.) були заплановані необгрунтовані, нереальні темпи зростання. Закономірно, що смердоті були зірвані: екстенсивні методи ведення сільського господарства дедалі понад виявляли свою неспроможність та безперспективність. Неоднозначні події відбувалися в суспільно-політичному житті. У 1954 р. був проведена велика пропагандистська кампанія із нагоди 300-річчя «возз «єднання» України із Росією, котра по суті перекреслювала всю історію України, роблячи її частиною історії Росії. 19 лютого 1954 р. Президія Верховної Заради СРСР за згодою із Президіями Верховних Радий Росії та України прийняла рішення про передання Кріму зі складу РРФСР у склад УРСР. При цьому було б взяте до уваги таке. По-перше, ті, що РРФСР не мала спільного кордону із Кримською областю; по-друге, економічна близькість господарських зв «язків УРСР та Кріму; по третє, нагальна потреба у зрошуванні сільськогосподарських угідь цієї області передбачала єдине управління господарством півострова. Після 1954 р. на територї Кріму було б збудовано нові промислові підприємства, прокладено велику кількість комунікацій, повністю забезпечено півострів водою, газом, електроенергією. Саме после цого Крім ставши головною всесоюзною здравницею. Внаслідок цого населення Кріму швидко зростало, особливо російськомовна частина. Рішення Президії Верховної Заради СРСР 1954 р. із цого запитання повністю відповідало як юридично-правовим нормам, которые действовали тоді, то й історичним, географічним та культурним чинникам, котрі про «єднували Україну та Крім протягом довгого години. І уряд незалежної України виходив й виходить з того, що немає ані юридичних, ані політичних, ані етнічних, ані будь-яких інших причин для ревізії цого рішення. Крім є невід «ємною складовою частиною України. Така позиція повною мірою відповідає вимогам міжнародного права, документам, що регулюють запитання територіальної цілісності та кордонів країн Європи.

54. Культурне життя України (друга половина 40-х — вушко 50-х років). Культурне життя УРСР у зазначений період загалом було б складним й суперечливим, оскільки віддзеркалювало ті, що відбувалося в тогочасному суспільстві. З грудня 1949 р. М. Хрущова на посаді Першого секретаря ЦК Компартії України змінив Л. Мельников. Він ще понад посилив боротьбу із українством, ігноруючи національні традиції українського народу, його історію та культуру. 21 листопаду 1949 р. Президія Верховної Заради УСРР схвалила й прийняла атрибути державності — герб, прапор, гімн УСРР, котрі символізували Україну як одну зі складових СРСР. Одна ідеологічна кампанія антиукраїнської спрямованості змінює іншу. Переслідуються відомі діячі української культури, освіти, науки. Завдання посилення ідеологічного контролю над суспільством старіючий Сталін поклав однієї зі своїх поплічників — А. Жданова. Протягом 1946— 1949 рр. «ждановщина» знищила практично усі попередні здобутки української культури. Період «політичних ігор» із Україною та українцями закінчився. У серпні 1946 р. постанова пленуму ЦК української компартії про небезпеку українського націоналізму засуджує «Нарис історії української літератури». Змінюється склад редакційних колегій журналів «Вітчизна» та «Перець». З «є погромні рецензії на твори Ю. Яновського, А. Малишка, Про. Довженка. Було також засуджено «Історію України», видану у 1943 р., відновлено широкомасштабну кампанію проти «українських буржуазно-націоналістичних істориків». Оперу До. Данькевича «Богдан Хмельницький» критикували свої, що росіянам у ній відведено не досить помітне місце. Українські енциклопедичні видання звинувачувалися у зосередженості на вузьконаціональних темах. Зазнав переслідувань й У. Сосюра за вірш «Любіть Україну», котрий у 1944 р. був відзначений Сталінською премією. Репресії та переслідування у сфері культури торкнулися також й інших національностей, котрі мешкали в Україні. Це добро відчули на собі, зокрема, представники єврейський культури. Отож однією із найхарактерніших рис цого періоду ставши русифікаторський наступ для культури. Ідеологічна й політична практика сталінізму набирала відкрито великоруських шовіністичних рис. Це завдало значної шкоди українському суспільству, розвитку його національної культури.

55. Україна в умовах десталінізації (1956;1964 рр.). Період, який ввійшов в офіційну історію СРСР як «велике десятиліття », зовсім не повною мірою був годиною десталінізації та оновлення радянського суспільства: та і таких завдань, за великим рахунком, тодішнє партійне керівництво й не ставило. Мова, отже, може йти лише про частину цого періоду, коли М. Хрущов робив спроби здійснити часткові реформи, котрі не торкалися фундаментальних засідок системи, створеної за Сталіна. разом з тім недостатньо продумані та непослідовні реорганізації в галузі економіки, домінування вольових рішень, серйозні прорахунки в зовнішній політиці — все це зводило нанівець «хрущовську відлигу» й покладало край будь-яким надіям на краще. Рівень життя народу падав. Виникли серйозні труднощі із хлібом. У стране зростало невдоволення. Загострювалась ситуація й в партійному керівництві. Стиль та методи керівництва М. Хрущова викликали роздратування значної частини партноменклатури, котра за рокта сталінського режиму звикла до гарантованості свого панівного стану й не бажала цого втрачати. Отож у жовтні 1964 р. М. Хрущов був звільнений із посади Першого секретаря ЦК партії та Голови Заради міністрів СРСР. Новим партійним керівником ставши Л. Брежнєв. Так завершилося «велике десятиліття». Очікування, заговорили українською у «язані із оздоровленням суспільства, економічним зростанням, підвищенням життєвого рівня народу, розвитком національних культур, виявилися марними. І це цілком закономірно: й Хрущов, й тих, хто прийшли йому на зміну, були членами тієї ж самої партії, оборонцями комуністичної системи. Під кінець «хрущовської відлиги» ставали дедалі помітнішими посилення ідеологічного пресингу, відмова від серйозного аналізу недоліків системи, намагання звести все до часткової критики лише однієї особини — Сталіна. Масовими були факти порушення прав людини, переслідування за подивися, які відрізнялися від офіційних. Політико-ідеологічний наступ ставав тотальним. Алі не зникали ідеї боротьби проти режиму. Один з виявів останнього — формування наприкінці 50-х — на початку 60-х років українського правозахисного руху. У травні 1961 р. відбувся судовий процес над Українською робітничо-селянською спілкою. Вона був організована у 1959 р. Л. Цибулю «яненком, який свого години закінчив юридичний факультет Московського університету, а после цого був напрямів на партійну роботу в Україну. Спілка ставила за мітку домогтися виходу УСРР зі складу СРСР шляхом реалізації відповідної з статтею Конституції СРСР. Отже, йшлося про законну, легітимну зміну статусу однієї із республік СРСР. За це юристдисидент був засуджений до страти, згодом заміненої 15-річним ув «язненням у таборах та 10-річним засланням. разом із Л. Цибулю «яненком були засуджені У. Луцьків, І. Кандиба та ін. У 1961 р. із публічною критикою нової Програми КПРС виступив генерал П. Григоренко. Чимало сторінок розвитку українського правозахисного руху заговорили українською у «язано із Київським університетом ім. Т. Р. Шевченка. В частности, в лютому 1963 р. тут відбулася конференція, учасники якої висловили протест проти заборон та обмежень розвитку української мови. Прихід до влади Л. Брежнєва ознаменувався ще більшим наступом на українську культуру. Своєрідним протестом проти проведення у 1965 р. арештів українських дисидентів був праця І. Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Влада відповіла на це посиленням репресій. У другій половині 1965 р. пройшли політичні арешти в Києві, Одесі, Львові, Тернополі, Луцьку та інших містах. У вересні 1965 р. в кінотеатрі «Україна» щодня премо «єрного показу кінофільму «Тіні далеких предків» представники української творчої інтелігенції виступили із рішучим протестом проти дій влади. У їхні числі були І. Дзюба, У. Стус, У. Чорновіл, Ю. Бадзьо та ін. Десять членів спілки художників України у квітні 1966 р. звернулися до Верховного Суду із клопотанням переглянути справу члена спілки П. Заливахи. Кінорежисер З. Параджанов, композитор Р. Майборода, поети Л. Костенко, І. Драч, авіаконструктор Про. Антонов звернулися із вимогою до ЦК Компартії України публічно троянд «яснити заподій масових арештів. На захист засуджених виступили також А. Малишко, М. Стельмах. Від переслідувань постраждали М. Вінграновський, Є. Сверстюк, М. Коцюбинська, У. Стус, А. Матвієнко, М. Шаповал й багато інших діячів культури. Правозахисний рух не ставши масовим із кількох причин, але й головною було б ті, що тоталітарний режим мав щільну мережу своїх місцевих підрозділів, котрі були более брутальними у своїх діях, ніж, скажімо, аналогічні служби в Москві. Майже зовсім ізольовані від засобів масової інформації країн Заходу, укра-їнські дисиденти не малі тієї «парасолі гласності», котра певною мірою допомагала їхнім московським колегам. До того ж проблема національних прав українців не викликала на Заході стількинебудь значного інтересу. Вузькість соціальної бази дисидентського руху пояснювалася тім, що він не сформулював чіткої соціально-політичної програми, зрозумілої не лише інтелігенції, а і широким масам. разом з тім Український Правозахисний рух зазначеного періоду відіграв відчутну роль у пробудженні національної свідомості нашого народу.

56. Україна й загострення кризи радянської системи (1965;1985). З усуненням в 1964 р. від влади М. Хрущова й закінчення так званого «великого десятиліття «настала майже 20-літня «ера «Л.Брежнєва. Вона почалася за знайомим сценарієм: звинувачення попередників, заяви нового керівництва про свою глибоку відданість народу й рішучість негайно виправити становище, подолати кризові явища, підняти життєвий рівень населення й, звісно, забезпечити динамічне просування країни шляхом комуністичного будівництва. А що ж на практиці? Хрущовські реформи було б згорнуто. З вересня 1965 р. децентралізовану систему управління (раднаргоспи) змінила випробувана — централізована. Ще раніше, у березні, прийнято рішення стосовно сільського господарства. Був затверджений новий порядок заготівель сільськогосподарської продукції. Визначалися тверді плани її закупівлі. Вводилися надбавки за надпланову продукцію. Закупівельні ціни формувалися із урахуванням кліматичних умів та специфіки виробництва в окремих сільськогосподарських районах. Корінних змін, як бачимо, не планувалося. У промисловості передбачалися посилення економічного стимулювання виробництва, розширення сфери госпрозрахункових відносин, створення ефективної системи стимулювання, скорочення числа диктованих зверху показників. Подальший розвиток подій, здавалося 6, підтверджував обраний новим керівництвом шлях. Результати восьмої п «ятирічки (1965—1970 рр.) були досить обнадійливими. Її підсумки були найкращими за останні 35 років. Дві третини промислової продукції здобуто за рахунок підвищення продуктивності роботи. Україна освоїла виробництво 440 зразків нової техніки і матеріалів. Було споруджено 250 великих підприємств. Зміни на краще сталися в сільському господарстві. Його валова продукція в Україні зросла за восьму п «ятирічку на 16,6%. Однак це був тимчасовий успіх. Акцент дедалі понад робився на безоглядній експлуатації сировинних запасів, зокрема нафти і газу, на досягненні щонайменшого успіху будь-якими методами. Країна продовжувала йти традиційним для неї шляхом екстенсивного розвитку. Швидко зростала чисельність робітників, однак приріст промислової продукції постійно падав. Якщо за 1966— 1970 рр. він становив в Україні 50%, то «за 1981— 1985 рр. — лише 19%. Безгосподарність у використанні землі призвела доти, що із 1965 по 1985 р. посівні площі в Україні зменшилися более ніж на мільйон гектарів. Найбагатші землі нерідко передавалися под капітальне будівництво чи ставали дном штучних морів. Невпинно погіршувалися умови роботи та життя на селі, внаслідок чого протягом 1966— 1985 рр. чисельність сільських жителів України зменшилась на 4,6 млн осіб. Серйозні нарікання викликав життєвий рівень народу, який доти ж підтримувався головним чином за рахунок нещадної експлуатації та розпродажу національних природних багатств, обсяг які катастрофічне зменшувався. Це безпосередньо торкалося й України. Залишковий принцип фінансування призвів до зубожіння у сферах освіти, науки, культури, медицини. Поряд із цим, як й раніше, величезні ресурси направлялися на розвиток військово-промислового комплексу. Незбалансованість розвитку економіки, ігнорування про «єктивних економічних законів, інтелектуальна обмеженість й фізична неспроможність Л. Брежнєва до належного керівництва країною — все це посилювало кризові явища й процеси в СРСР, загострювало загальну ситуацію в радянській імперії, котра йшла до своєї катастрофи. Зростало невдоволення не лише серед робітників та селян, інтелігенції, а і серед певної частини партійних функціонерів різного рівня. Виявом протесту проти збанкрутілої політики правлячої партії стало посилення правозахисного руху. його учасників влада широко застосовувала репресивні методи. У січні—травні 1972 р. в Україні, де П. Шелеста па посаді Першого секретаря ЦК КПУ змінив У. Щербицький, сталися нові масові арешти. Жертвами на цей раз стали У. Чорновіл, Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, М. Осадчий, У. Стус, І. Калинець, М. Світлична, Ю. Шухевич та ін. Новим кроком у розвитку українського правозахисного руху стале створення в 1976 р. Української Гельсинської групи, до якої входили М. Руденко, Про. Бердник, П. Григоренко, І. Кандиба, Л. Цибулю «яненко, Про. Тихий, М. Строката, М. Матусевич та ін. У 1977—1978 рр. відбулися, а й суди над провідними членами групи. Репресивні ї поєднувалися із посиленням ідеологічного тиску на сус-пільство. У сфері міжнаціональних відносин орієнтація йшла на злиття націй й штучне утворення так «нової історичної спільноти — радянського народу ». Посилювалася русифікаторська політика. Глибока економічна кризу, низький життєвий рівець народу, політико-ідеологічний пресинг у духовній сфері, наростання проблем у зовнішній політиці — такими були про характеристики СРСР кінця 70-х — початку 80-х років.

57. Україна в період «перебудови «(1985 — серпень 1991 р.). Смерть Л. Брежнєва в 1982 р. поклала край його «ері «, але й не змінила загальної ситуації в стране. Наступником Брежнєва ставши тяжко хворий Ю.Андропов. У 1984р. він помирає. Ю. Андропова змінив тяжко хворий До. Черненко, який у березні 1985 р. приєднався до своїх попередників. Настав годину тоді ще молодого й енергійного М. Горбачова. З його приходом до влади знову, як це уже бувало неодноразово, постала надія на краще. Новий керівник та його прихильники були першим поколінням радянських лідерів, котрі формувалися уже после смерти Сталіна. Незважаючи на шалений опір консервативної частини партійної номенклатури, М. Горбачов починає кампанію перебудови радянської системи і насамперед її застійної економіки. Щоб досягти своєї мети, він проголошує новий стиль керівництва, створюючи враження більшої наближеності до народу, закликаючи до гласності в управлінні Державою та до плюралізму думок у межах соціалістичного вибору. Щодо зовнішньої політики СРСР М. Горбачов висловився за впровадження нового політичного мислення до системи міжнародних відносин. Перш ніж горбачовські реформи дійшли в Україну, тут сталася катастрофа глобального значення: 26 апреля 1986 р. вибухнув реактор Чорнобильської атомної електростанції. Величезна радіоактивна хмара, незмірне більша, ніж хіросимська, покрила багато районів України, Росії, Білорусії, а згодом поширилася на землі Польщі та Скандинавії. У властивий для собі спосіб радянські власті намагалися приховати спочатку сам собою факт, а потім й масштаби цієї катастрофи. Коли стосується ходу «перебудови» в Україні, то можна сказати, що тодішнє партійне керівництво, очолюване У. Щербицьким, робило максимум того, аби все залишалося по-старому. У вересні 1989 р. померлого У. Щербицького змінив У. Івашко, котрий, однак, невдовзі переїхав до Москви, де ставши заступником Генерального секретаря ЦК КПРС. Компартію України очолив З. Гуренко. Сиротив горбачовському курсу переважної частини партноменклатури, до того числі української, послаблював позиції його ініціатора, негативно впливав все розвиток соціально-економічної ситуації. Чи не єдиною сферою, де «перебудова» принесла позитивні результати, був суспільно-політична: окремі кроки, заговорили українською у «язані із демократизацією життя суспільства, певним розширенням поінформованості, гласності. Під тиском обставин керівництво республік вимушене було б піти назустріч вимогам години і суспільства. В частности, в жовтні 1989 р. Верховна Рада УСРР прийняла закон «Про мови в Українській РСР». Була розроблена Державна програма розвитку української мови до 2000 р. Найбільш характерною рисою цого періоду було б становлення в Україні багатопартійної системи. Постали Українська республіканська партія, Демократична партія України, партія «зелених» та ін.; всього 1990;го р. було б створено 16 політичних партій. Партії демократичного, національно-державницького спрямування виступали за побудову незалежної Української держави. На діаметрально протилежних позиції стояла Комуністична партія України. Важливою подією 1990 р. стали порівняно демократичні вибори до Верховної Заради УСРР. Найбільш масовою демократичною організацією ставши Народний Рух України. Важливу роль у боротьбі за оновлення суспільного життя відігравала молодь. У 1990 р. виникають Український студентський союз, Демократичний союз студентів. Нове політичне керівництво в Москві приймає рішення про видалення із Конституції СРСР з статтею про «керуючу й спрямовуючу роль КПРС». Це був принципово важлива перемога демократичних сил. З 150 законодавчих актів, прийнятих Верховною Радою УРСР 1990;го р., особливо значною стала затверджена 16 июля Декларація про державний суверенітет України, Незважаючи тих, що не йшлося про самостійність, незалежність України як держави. Демократично налаштовані сили в Україні дедалі активніше виступали проти перебування республіки у складі СРСР, за українську державну самостійність. Такий розвиток подій не влаштовував не лише консервативну партноменклатуру, але й і самого ініціатора «перебудови» — М. Горбачова, тепер вже як Президента СРСР. Намагаючись не допустити переростання «суверенізації» союзних республік у процес, який бі привів до створення незалежних держав, М. Горбачов почав маневрувати. Він, зокрема, запропонував проект так званого нового Союзного Договору й ставши наполягати на тому, щоб союзні республіки його підписали. Питання про частку СРСР та позиції союзних республік щодо цого значно посилило соціально-політичну напругу в суспільстві, до того числі в керівництві КПРС. Його найбільш консервативна частина виступила проти чиякі вчинок в цьому питанні союзним республікам, за збереження СРСР як єдиної держави. Ці реакційні сили в Москві (так звань ДКНС) та на місцях у ніч на 19 серпня 1991 р., тобто напередодні підписання Союзного Договору, ізолювали М. Горбачова на його кримській дачі та усунули його від влади. Проти заколотників рішуче і безкомпромісно виступив Б. Єльцин, кваліфікувавши їхні дії як правореакційний антиконституційний переворот. Українське керівництво, зокрема Верховна Рада, зайняло вичікувальну позицію. Щодо верхівки Компартії України, очолюваної тоді З. Гуренком, та більшості місцевих органів влади та партійних комітетів, то смердоті підтримали дії московських заколотників. Вимоги демократичної частини депутатського корпусу про необхідність скликання позачергового засідання Верховної Заради України були зігноровані. Тільки тоді, коли московський заколотий фактично було б придушено, українське керівництво почало діяти. 26 серпня 1991 р. Президія Верховної Заради України, зважаючи на факт підтримки керівництвом Компартії України дій московських заколотників, приймає указ «Про тимчасове припинення діяльності Компартії України». 30 серпня того ж року був прийнята постанова «Про заборону діяльності Компартії України». Одночасно із цим прокомуністичні сили у Верховній раді та за її межами розгорнули кампанію на захист компартії, мотивуючи свою позицію тім, що, поперше, постанова від 30 серпня стосувалася Компартії України як республіканської організації й означала того, що її члени без суднового рішення можуть бути звинувачені в причетності до серпневого заколоту. Поодному, у відповідності до Постанови Верховної Заради України від 14 травня 1993 р. громадяни України, котрі поділяють комуністичні ідеї, можуть утворювати свої партійні організації. Комуністи, до речі, оперативно цим й скористалися: уже в червні того ж року було б утворено Комуністичну партію. Одначе і после цого спроби відмінити постанову від 30 серпня не припиняються. Особливу активність, зрозуміло, виявляє новостворена комуністична партія на чолі із П. Симоненком. Ще одна частина членів колишньої компартії України обрали дещо інший шлях: 26 жовтня 1991 р. смердоті оголосили про створення Соціалістичної партії України. Очолює її Про. Мороз. Відновила свою діяльність й ОУН — под орудою колишнього Президента УНР в екзилі М. Плав «юка. Близько 15 тис. членів налічує Конгрес українських націоналістів, який очолює Я. Стецько. Серпневі події в Москві ще понад посилили прагнення народів СРСР до самостійного розвитку, до незалежності. 24 серпня 1991 р. Верховна Рада України, виходячи із ситуації, що склалася внаслідок ліквідації серпневого заколоту, приймає Акт проголошення незалежності України. Це був документ величезної історичної ваги, підтверджений всенародним референдумом 1 грудня 1991 р. У ньому взяла доля 84,2% виборців, із які 90,3% проголосували за незалежність України. Про те ж дня Президентом України було б всенародне обрано Л. Кравчука.

7 грудня 1991 р. у Біловезькій Пущі зібралися лідери Білорусії (З. Шушкевич), Росії (Б. Єльцин) та України (Л. Кравчук), провели переговори (без залучення М. Горбачова, який повернувся до виконання обов «язків Президента СРСР) й наступного дня підписали угоду про створення натомість СРСР Співдружності Незалежних Держав (СНР). 21 грудня цього у АлмаАті відбулася зустріч керівників незалежних держав колишнього СРСР (виняток становили Грузія та країни Балтії). У прийнятій декларації зафіксовано, що із утворенням СНР Український Союз припиняє своє існування. Так було б перегорнуто останню сторінку в історії Союзу Радянських Соціалістичних Республік. Ліквідація найбільшої у світі тоталітарної імперії, котра проіснувала майже 70 років, стала фактом глобального значення.

58. Українська РСР на міжнародній арені (1985 — серпень 1991 р.). Сфера міжнародних відносин та зовнішньої політики за М. Горбачова був чи не єдиною ділянкою життя тогочасного радянського суспільства, де «нове політичне мислення », «гласність «та «перебудова «не залишилися деклараціями, а принесли вагомі результати. М. Горбачов розумів, що без подолання міжнародної ізоляції, в якій майже безперервно перебував радянський тоталітарно-комуністичний режим, надій на його реформування практично не може бути. Для досягнення цого потрібні були реальні кроки із боці Москви. І низку таких кроків у напрямі порозуміння зі світовою спільнотою СРСР вимушений був зробити. Вперше було б заявлено про ті, що пріоритет винен бути за загальнолюдськими, а чи не якими-небудь іншими цінностями. СРСР відмовляється розглядати мирне співіснування як специфічну форму класової боротьби. Нові тактичні і стратегічні установки із «явилися в поглядах СРСР на проблеми глобальної безпеки та роззброєння. У відносинах із соціалістичними країнами наголос ставши робитися на безумовній самостійності, повній рівноправності, невтручанні у внутрішні справ. У зазначений період в Європі розгортаються серйозні геополітичні процеси, які наочно демонструють характер й напрямок змін у тогочасній системі міжнародних відносин. У стані глибокої кризи опинилися комуністичні режими в країнах так званого соціалістичного табору. Польща стає першою із держав, де комуністи програють демократичні вибори й втрачають уладові. Розпадається Варшавський Договір. Офіційно про це було б заявлене у лютому 1991 р. Припинила своє існування Рада Економічної Взаємодопомоги. За таких умів радянське керівництво уже були практикувати тих засоби і методи зовнішньої політики, котрі вживалися протягом майже всього існування імперії. Певні позитивні зміни сталися й в здійсненні зовнішньополітичних повноважень республік СРСР. Постала можливість самостійного, без зазирання на Москву, прийняття окремих рішень із питань міждержавних відносин. Відчутні зрушення, заговорили українською у «язані насамперед із відстоюванням українських національних інтересів, сталися в роботі Міністерства закордонних справ УРСР. 25 апреля 1990 р. колегія міністерства розглянула запитання «Про доля МЗС УСРР в розробці концепції діяльності УРСР на міжнародній арені». У прийнятому рішенні підкреслювалося, що основою концепції має бути покладений новий розподіл обов «язків між загальносоюзними та республіканськими зовнішньополітичними відомствами, аби республіка мала понад можливостей у сфері розбудові двосторонніх відносин, насамперед з державами Центральної та Східної Європи. До цого слід додати, що того період у представництвах УСРР в міжнародних організаціях, посольствах й консульствах, секретаріатах міжнародних організацій працювали 96 осіб. Нові можливості для более широкої реалізації національних інтересів у сфері міжнародних відносин із «явилися после того як 16 июля 1990 р. Верховна Рада УРСР прийняла Декларацію про державний суверенітет України. У Х розділі цого важливого документа — «Міжнародні відносини» — наголошувалося на бо зовнішня політика України є демократичною й миролюбною. Декларація визначала основні напрями та пріоритети зовнішньої політики України. Спираючись на цей документ, республіка активізувала свою зовнішньополітичну присутність. Особливо це торкнулося розбудові двосторонніх дипломатичних відносин, розширення участі українських дипломатів у міжнародних організаціях. На кінець 1990 р. УРСР був учасником 172 міжнародних угод й 15 міжнародних організацій та понад 60 їхніх органів. Крім того, республіка приєдналася до Факультативного протоколу до Міжнародного пакту про громадянські та політичні права, стала учасником догоди між урядами СРСР, БРСР, УСРР й МА-ГАТЕ про проведення міжнародних досліджень наслідків аварії на ЧАЕС. У 1990 р. подіями значної ваги стали двосторонні домов та догоди із Російською Федерацією, Угорською Республікою та Республікою Польща. Це були Перші двосторонні догоди, укладені Україною после 1945 р. Почалася практика підготовки й затвердження урядом України своїх директив делегації УСРР для участі в роботі міжнародних організацій. Новою був й практика підготовки заяв уряду УСРР з міжнародних питань (агресія Іраку проти Кувейту; про «єднання Німеччини; Паризька зустріч у верхах тощо). Вперше за історію діяльності УСРР в ООН делегація республіки використала перебування на 45-й сесії Генеральної Асамблеї для налагодження двосторонніх відносин. Таким чином, розглядуваний період ставши іншим после 1944—1949 рр. періодом зрослої зовнішньополітичної активності України як складової Радянського Союзу. УРСР зробила низку важливих кроків на шляху розширення своїх зовнішньополітичних повноважень, зміцнення свого міжнародного авторитету. разом з тім республіка, як й раніше, не мала власної зовнішньої політики й не був повноправним суб «єктом міжнародних відносин. Демократичні, національне свідомі сили українського суспільства, політичні партії та рухи дедалі більшою мірою усвідомлювали це й працювали у тому, щоб наблизити годину здобуття української державності.

59. Україна в умовах незалежності Проголошення державної незалежності України 24 серпня 1991 р. принципово поновому поставило запитання державного, економічного та політичного розвитку України. Йшлося про нову й, як засвідчив подальший розвиток подій, надзвичайно складну сторінку її багатовікової історії. Проголошення незалежності України та заподіяння створення самостійної Української держави закономірно висунули проблему розгортання державотворчих процесів. Народ України заявивши, що будуватиме державу суверенну і самоврядну, незалежну та відкриту, демократичну й правову. Розв’язання цого заподіяння наштовхнулося на цілу низку дуже непростих питань.

Процес державотворення в Україні на відміну від інших країн, які постали перед аналогічними проблемами в кінці 80-х — на початку 90-х років, проходив у специфічних умовах й визначався своїми особливостями. Пізнання цого вкрай важливе бо по-перше, стають зрозумілими заподій сьогочасних проблем нашого розвитку, по-друге, бо более чіткими бачаться шляхи, політичні рішення та економічні важелі, які дійсно можуть забезпечити вихід Української держави із економічної кризи та політичної нестабільності, в які вона перебуває із моменту свого утворення.

Наше із вами сьогодення — це період переходу від тоталітарнокомуністичного режиму до демократичної, незалежної, правової держави. як свідчить досвід багатьох країн Центральної та Східної Європи, бажано все зробити для того, щоб цей період був якомога коротшим, щоб якомога швидше сус-пільство звільнялося від рудиментів комуністичної системи й переходило на сучасні ринкові рейки. Україна, на шкода, поки не зуміла зробити цого. І саме тут слід шукати основну причину чи не всіх сьогоднішніх негараздів.

Чому ж так сталося? На це існувало багато чинників. Інколи складається враження, що процеси кінця 80-х — початку 90-х років заскочили наше сус-пільство дещо зненацька. Швидкий прорив України до національного суверенітету та державної незалежності породивши серед значної частини тогочасної політичної еліти почуття надмірної впевненості у власних силах та можливостях. Суспільство опинилося в стані чи не масової політичної та економічної ейфорії. Алі «медовий місяць «незалежності України явно затягнувся. Ставало дедалі очевиднішим, що слід переходити до розв’язання практичних завдань, пов’язаних зі створенням Української держави. До цого, як показали подальші події, керівництво держави не було б вже були наготові. І не лише із власної звинувачуй: прорив до суверенності та незалежності, розпочатий за Президента Л. Кравчука, значною мірою здійснювався на фоні психологічної, професійної та концептуальної непідготовленості всіх державних структур до роботи в умовах, які відрізнялися від тихий, котрі практикувалися за радянської доби. Виховані попередньою системою кадри із їхнім досвідом «соціалістичного господарювання «постали перед дилемою: чи одночасно й вчитися, й працювати над створенням Сучасної держави із сучасною політичною та економічною системою, чи працювати приблизно так, як за старих часів. Судячи із сучасного стану українського суспільства, зокрема його економіки, владі то й не вдалося знайти оптимального розв’язання проблеми кадрів, а саме від них значною мірою залежить успіх будь-якої справ. Наслідки цого продовжують справляти свій негативний вплив практично на усі сфери нашого життя.

Серйозною перепоною на шляху розгортання державотворчих процесів залишається ті, у суспільстві, політичних партіях й рухах й досі немає згоди щодо того, яку сус-пільство ми будуємо. Українська національна ідея як об'єднуюча не є загальновизнаною. Гострота проблем, із якими стикнулася наша держава в Перші рокта свого існування, поглиблювалась економічною кризою, катастрофічним падінням промислового та сільськогосподарського виробництва. При цьому зусилля політичного керівництва значною мірою витрачалися не так на негайне подолання цих явищ, але в полеміку та міжпартійні чвари. Робилися, зокрема, спроби довести, що кризу економіки та її наслідки є результатом переходу до ринкової системи, відмови від радянського досвіду господарювання, нарешті, результатом розпаду СРСР та розриву економічних зв’язків між його колишніми республіками.

Таке пояснення не витримує серйозної критики. Насамперед Україна не здійснила перехід до ринкової системи господарювання, до цого нам, на шкода, ще далеко. Ми вкрай повільно рухаємося в цьому напрямі - й саме в цьому одна із причин нинішньої соціальної та економічної кризи. Коли ж до радянського «досвіду », куди нас хочуть повернути лівокомуністичні сили, то він добро відомий в усьому світі. Саме він створив економіку імперії, котра перестала існувати над результаті воєн чи інших зовнішніх загроз, а внаслідок внутрішнього самознищення. СРСР зник з карти світу, але й за довгі десятиліття режим зробив усе можливе у тому, щоб проблеми, створені ним, залишилися й долалися іншими, до того числі Україною — із її величезним, але й малоефективним економічним потенціалом. Незалежна Україна отримала у спадок господарство, де тотальними були панування державно-колгоспної власності, заборона й переслідування ринкових відносин, мілітаризація економіки (майже 80% народного господарства УСРР було б пов’язане із військово-промисловим комплексом). Незаперечним фактом є ті, що саме радянська, а чи не будь-яка інша влада проводила таку політику, котра не рахувалася ані із національними інтересами України, ані із вимогами екологічної безпеки її населення, котре неодноразово ставало жертвою справжнього геноциду.

Коли ж стосується посилання на розрив економічних зв’язків між колишніми радянськими республіками, то цей розрив лише загострив кризові, створену адміністративно-командною системою за радянських часів. Слід додати, що незалежна Україна отримала і не менш згубну спадщину. Йдеться про практичну відсутність сучасного досвіду в галузі розбудові інституцій державної влади, демократичних традицій, парламентаризму тощо.

як уже зазначалося, українське сус-пільство, до того числі і та його частина, якої ми називаємо політичною елітою, значно. мірою виявилося не готуємо до розбудові незалежної Української держави. Практично протягом всіх років української незалежності не вдалося досягти конструктивної співпрацю основних гілок влади. Створена на початку 2000 р. більшість у Верховній раді 2001;го р. фактично перестала існувати. Парламент держави скоріш нагадував собою політико-ідеологічний клуб, ніж вищий законодавчий орган держави. Тільки 1996;го р. Верховна Рада приймає Конституцію України. Національне законодавство не сприяє створенню належного інвестиційного клімату, гальмує наш економічний розвиток. Журнал «Інстітюшнл інвестор «у щорічному рейтингу інвестиційної привабливості ставити Україну на останні місця — 102-те, 105-те, 109-те. Фактично, як зазначається в посланні Президента України до Верховної Заради «Про внутрішнє й зовнішнє становище України у 2000 р. », держава протягом майже всіх років незалежності перебувала в стані економічної кризи. За 1990;1999 рр. ВВП країни скоротився на 59,2%, обсяги промислової продукції - на 48,9%, сільського господарства — на 51,5%ю Чи реальна заробітна плата зменшилася у 3,82 рази, а реальні виплати пенсій — у 4 рази. Світова економічна історія не знає подібних масштабів падіння економіки у мирний годину. Усі це вкрай негативно позначається на життєвому рівні народу. Україна належить до країн не лише із високим, а і зростаючим рівнем бідності. Сьогодні до категорії бідних й злиденних, за офіційними даними, відносяться 42% її населення. Високий рівень бідності у поєднанні із психологічною неготовністю переважної частини населення України рахуватися із такою ситуацією постійно провокує політичну нестабільністю, ідеологічне протистояння. Невід'ємна складова такої ситуації - зростання корумпованості в суспільстві, створення клановоолігархічних об'єднань, майже тотальна політична зааганжованість ЗМІ, порушення конституційних прав громадян, тощо. За рівнем корумпованості на думку «Трансперенсі інтернейшнл «Україна посідає третє місце із кінця. Усі це посилює опозиційні настрої в суспільстві, викликає гострі соціальнополітичні конфлікти, підриває довіру до влади, не сприяє зміцненню міжнародного іміджу України. Події апреля 2001 р., пов’язані із відставкою уряду ще раз наврочили про це. Головним політичним підсумком 2000 р. слід вважати ті, що вперше за історію незалежності України було б здійснено рішучі кроки, спрямовані на подолання розбалансованості між економічними й політичними перетвореннями, досягнення перших економічних успіхів. як свідчать офіційні джерела после тривалої економічної кризи досягнуто реального економічного зростання: ВВП зріс на 6%, промислове виробництво на 12,9%, валова продукція сільського господарства — на 9,2%.

Позитивними результатами 2000 р. стало погашення заборгованості із пенсій, активізація інвестиційної, зокрема. кредитної діяльності, зростання експортного потенціалу національної економіки, зменшення зовнішнього боргу. Вперше спостерігається позитивне сальдо в зовнішній торгівлі. Частка експорту в ВВП України становила майже 60% - це дуже високий показник. Україні вдалося уникнути дефолту. Серйозно зміцнилася бюджетна позиція. Не дивлячись попри всі це, більшість Верховної Заради України, основу якої на день голосування, тобто 26 апреля 2001 р., склали депутати від компартії, об'єднаних соціал-демократів, «Трудової України «та «Демократичного союзу », 263 голосами «За «відправили у відставку уряд В.Ющенка. Він ставши восьмим прем'єром, якого спіткала така частка, за 10 р. української незалежності, але й, мабуть, першим, який випав з влади не скільки із економічних, стільки із партійно-політичних міркувань. Цей уряд вперше у боротьбі за межі не вступивши з депутатами ані в політичні, ані в майнові торги. Президент Л. Кучма, який висловив свою незгоду із рішенням Верховної Заради заявивши, що до кінця травня 2001 р. він запропонує кандидатуру на посаду прем'єр-міністра, яким ставши Анатолій Кінах.

1. Первісний лад на територї України.

2. Племена скіфів. Античні держави у Північному Причорномор «ї.

3. Походження слів «янь та їхнього розселення на територї України.

4. Східнослов «янська держава — Київська Русь (XІ - ХІІ ст.).

5. Культура Київської Русі.

6. Феодальна роздробленість Київської Русі.

7. Галицько-Волинське князівство.

8. Українські землі под владою іноземних держав (ХІV — XV ст.).

9. Виникнення українського козацтва. Політико-соціальний та військовий устрій Січі 10. Українські землі под владою Речі Посполитої 11. Козацько-селянські рухи кінця ХVІ - першої половини ХVІІ ст. 12. Культура України ХVІ - першої половини ХVІІ ст. 13. Національно-визвольна війна середини ХVІІ ст. 14. Гетьманщина после Переяславської Заради. Руїна 15. Україна в період гетьманування І.Мазепи 16. Ліквідація автономного статусу України 17. Входження Північного Причорномор «я та Правобережної України до складу.

Росії 18. Визвольна боротьба українського народу в другій половині ХVІІ ст. 19. Культура України другої половини ХVІІ - ХVІІІ ст. 20. Українці у війні Росії із наполеонівською Францією 21. Занепад кріпосницьких та зародження ринкових відносині.

Антикріпосницька боротьба в першій половині ХІХ ст. 22. Суспільно-політичний рух у наддніпрянській Україні наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст. 23. Польське повстання 1830−1831 рр. та його наслідки для України 24. Кирило-Мефодіївське Братство 25. Західноукраїнські землі наприкінці ХVІІІ - в першій половині ХІХ ст. 26. Українська культура першої половини ХІХ ст. 27. Скасування кріпосного права в Наддніпрянській Україні 28. Економічний розвиток українських земель у 60−90-ті рокта ХІХ ст. 29. Суспільно-політичне життя в Україні другої половини ХІХ ст. 30. Національна політика російського царизму щодо України 31. Польське повстання 1863−1864 рр. в Україні 32. Розвиток народницького руху в Україні 33. Національно-визвольний рух на Західноукраїнських землях у другій половині ХІХ ст. 34. Українська культура другої половини ХІХ ст. 35. Економічний розвиток й суспільно-політичний рух на початку ХХ ст. 36. Західноукраїнські землі на початку ХХ ст. 37. Україна в рокта першої російської революції 38. Україна напередодні першої світової війни. Реформа Столипіна 39. Україна в першій світовій війні 40. Українська культура початку ХХ ст. 41. Проголошення УНР 42. Україна за Гетьманства П. Скоропадського 43. Директорія Української народної республіки (грудень 1918 — листопад.

1920) 44. Західноукраїнська народна республіка 45. Культура України в 1917;1920 рр. 46. Створення Української соціалістичної радянської республік 47. Входження України у склад СРСР 48. Україна 20-х — початку 30-х років. Нова економічна політика. Голодомор

1921;1922 рр. 49. Культурне й духовне життя в рокта НЕП 50. Радянська модернізація України (1928;1939). Голодомор 1932;1933 рр. 51. Стан культури України в 30-ті рокта 52. Україна под годину другої світової війни 53. Україна на завершальному етапі другої світової війни (1943;1945) 54. Повоєнна відбудова України (1945 — середина 50-х років) 55. Культурне життя України (друга половина 40-х — вухо 50-х років) 56. Україна в умовах десталінізації (1956;1964 рр.) 57. Україна й загострення кризи радянської системи (1965;1985) 58. Україна в період «перебудови «(1985 — серпень 1991 р.) 59. Українська РСР на міжнародній арені (1985 — серпень 1991 р.) 60. Україна в умовах незалежності.

[email protected].

Yagodka Aleksander.

Одеська національна юридична академия.