Філософія України кінця XVIII — початку XIX ст

1. Загальна характеристики стану філософської культури України кінця XVIII — початку XIX ст. Поширення ідей представників французького та німецького просвітництва в Україні.

Ідеї Просвітництва справили такий величезний вплив на всі напрямки духовного життя європейського суспільства, що дали назву новій культурно-історичній добі. До речі, згадувана епоха, на відміну від попередніх, сама дала собі ім'я: термін «просвітництво» використовують ідеологи Просвітництва — Вольтер і Гердер. Остаточно закріпила цей термін у науці стаття І. Канта «Що таке Просвітництво?» (1784 р.). За часом доба Просвітництва — це середина XVII-XVIII ст. Ідеї Просвітництва проростають спочатку в Англії, потім у Франції, пізніше — в Німеччині, Італії та в інших країнах Європи. Розвиток європейської культури так чи інакше відбувався під знаком ідей Просвітництва.

У XVIII-XIX ст. у царині української класичної філософської проблематики працювали викладачі Київської духовної академії, а пізніше і університетів, що функціонували на території України. Частина з них зробила вагомий внесок у обґрунтування та поширення ідей просвітництва.

Важливу роль у розвитку науки і культури відіграла Києво-Могилянська академія, яка виступила водночас провідним центром філософської думки України другої половини ХVІІ та ХVІІІ ст. Саме тут внаслідок такої творчої взаємодії української традиції та європейських філософських ідей виник поруч зі відомим екзистенціальним й раціонально-натуралістичний напрямок розвитку філософської думки.

Просвітницьку справу, яку несли у світ діячі Києво-Могилянської академії, продовжував її талановитий вихованець, самобутній філософ Г. С. Сковорода, якого дослідники назвали хто українським Сократом, хто Піфагором, інші - Лейбніцом.

Одним із центральних мотивів його філософствування є те, що найбільш важливим, глибоким у людини є її емоційно-вольове начало — «серце». Із серця випливає все: і думка, і устремління, і почуття. Вся моральність людини повинна теж бути звернена на «серце». Звідси і вимога: «пізнай себе». «поглянь у себе».

Саме одним із перших основоположних принципів його філософствування є концепція «двох натур». Сковорода стверджує, що весь світ, все існуюче має дві натури: зовншіню, видиму, і внутрішню, невидиму. Концепцію двонатурності світу Сковорода повторює неодноразово. Так, у тракті «Вступні двері до християнської доброправності» він пише: «Весь світ складається з з двох натур: одна видима, друга — невидима.

Видима натура зветься твар, а невидима — Бог". Тут же Сковорода продовжує думку про нерозривну єдність, цілісність цих двох натур, однак підкреслюючи, що невидима натура (Бог) має первинність по відношенню до видимої (матеріальної) натури. Бог — у всьому матеріальному, у наші площі, у кожному із нас, він вічний. «Ця невидима натура, чи Бог, усю твар прозирає й утримує, скрізь завжди був, є і буде. Наприклад, тіло людське видно, але презирливого й утримуючого його розуму не видно».

У XIX ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень своїх проявів: академічна філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Вже кілька менш видатних сучасників Сковороди прокладали шляхи на Україну для західної філософії. Ширші впливи Заходу — переважно Німеччини — зустрінемо на Україні в XIX ст. Ці впливи зустрінемо і в Київській академії, і в нових високих школах на Україні - університетах у Харкові та Києві, ліцеях в Одесі та Ніжині.

Провід у світовій філософії на межі XVIII-XIX ст. мають німці, так звана філософія німецького ідеалізму та Просвітництва, головними представниками якої є Kант і його послідовники: Фіxте, Шеллінг та Гегель. Кант був ідеалістом головно в теорії пізнання (гносеології). Він учив, що пізнання людське не просто є копія, відбиток зовнішнього світу, а що в пізнанні головну роль грають думки, що не із світу, а з людини самої походять; Фіхте, Шеллінг та Гегель шукають думок у самому світі - в природі, в історії людській, в державі, в мистецтві і т.д. Кант займався головне гносеологією, останні німецькі ідеалісти утворюють системи, в яких філософія вчить про весь світ; значення Гегеля особливе є в тім, що він окрему увагу звертає на історію.

Перший переклад на російську, мову одного з головних етичних творів Канта зробив та видав у Миколаєві в 1803 р. українець Яків Рубан. Філософією Канта зацікавились два підкарпатці. Петро Лодій (1764−1829) — професор філософії у львівській українській теологічній школі «Студіум рутенум», а потім у Кракові та Петербурзі - переклав етику одного представника школи Вольфа — Баумайстера (Львів, 1790) на слов’янську мову з домішкою української та російської, а в Петербурзі видав логіку, в якій використовує між іншим і думки Канта (1829). Василь Довгович (1783−1849), уніатський священик на Підкарпатті, Цікавився і Кантом, і Фіхте та Шеллінгом. Про філософію Канта Довгович написав латинський твір у двох томах (не видано). Залишився невиданим більший латинський філософський словник Довговича, натомість вийшло друком кілька філософських творів Довговича мовою мадярською. В Харкові короткий час (1807−1809) викладав політичну економію послідовник Канта німець Л. Г. Якоб, що друкував німецькою та російською мовами підручник філософії в дусі Канта.

Одним із найліпших професорів в Харкові був у 1806−1816 рр. німець, послідовник Фіхте Й. Б. Шад (1758−1834). В часи свого перебування в Харкові Шад видрукував латинською мовою логіку (1812, тут подано й виклад філософії природи), «природне право» (1814) та промову про «звільнення Європи» від Наполеона (1814), в якій подав і коротеньку теорію нації (це — перша праця про національне питання на Україні). Шад скупчив коло себе й певну кількість учнів, з яких дехто був уже підготовлений у Київській академії; з кола учнів Шада вийшло в 1813—1825 рр. кільканадцять друкованих праць філософського змісту, — між іншим, і переклад одного з творів Фіхте (1813). У 1816 р. Шада було вислано з Росії; але ще в 1825 — 30 рр. улюблений учитель Гоголя М. Білоуc[ов] викладав у Ніжинському ліцеї за підручниками Шада.

Кафедру Шада зайняв підкарпатець А. І. Дудрович (1782−1829) — малоталановитий послідовник Шеллінга. Але філософію Шеллінга тоді проповідував уже в Росії українець Данило Кавунник-Велланський (1774−1847) — професор у Петербурзі, що мав вплив і на російських романтиків. Він учився в самого Шеллінга в Йєні. В Харкові викладав і писав критичні й естетичні статті шеллінгіанець, німець Й. X. Кронеберг (1788−1838), в Одесі був професором шеллінгіанець К. Зеленецький (1802−1858). Та найбільше значення мав вплив Шеллінга на видатного українського діяча, етнографа та історика Михайла Максимовича (1804 — 73), який, між іншим, одним із перших зробив спробу дати характеристику української душі, а також звернув увагу на роль історії для філософії (див. далі про Гегеля). Велике значення мав і вплив філософії Шеллінга на росіянина П.С. Авсєнєва (архієпископ Феофан; 1810−1852) — професора Київської академії та університету; з Авсєнєвим були в зв’язку та знаходились під його впливом члени Кирило-Мефодіївського братства.

Мабуть, найбільший вплив у слов’ян взагалі мав із німецьких філософів Гегель. На Україні, зокрема, його послідовниками були О. М. Новицький (1806 — 84) та С. С. Гогоцький (1813−1889) — професори Київської академії та університету — й деякі їхні учні - видатний український педагог М. Тулов (1814−1882), харківський історик M.M. Лунін (1806 або 1807−1844), відомий український поет та професор у Харкові Амвpocій Метлинський (1814−1870). Новицькому та Гогоцькому належить багато видатних праць, головне з історії філософії. Орест Новицький (1806−1884) був професором філософії Київського університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш полум’яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Гегеля, він виклав у праці «Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і практичному відношенні, їх силу і важливість» своє бачення сутності філософії. За межами України працювали проф. Петро Редькін (1808−1891) — у Петербурзі та Москві, засновник російського гегельянства М. Станкевич (1813−1840) та філософ і літературний критик, приятель Толстого та Достоєвського М. Страхов (1828−1896).

Ми навели цей довгий спис імен, щоб наочно показати, що філософська думка на Україні не завмирала та що, хоч українські філософи тоді не писали по-українському (бо й філософська та взагалі наукова новолітературна українська мова не була ще тоді добре вироблена), філософської праці на українському ґрунті не бракувало й українці навіть приносили західну філософію до інших країн — Росії, Угорщини, Польщі.

2. Масонство в історії філософської думки України.

Інформація про зародження українського масонства досить суперечлива. Деякі дослідники вважають, що цей рух зародився ще в часи Богдана Хмельницького. У цьому зв’язку згадується — Юрій Немирич, соратник Хмельницького, що вчився в Оксфорді, протестант, що нібито стояв у джерел українського масонства. Правда, ця версія досить сирувата. Настільки ж недовідні твердження про причетність до масонства гетьманів Івана Виговського, Пилипа Орлика (автора першої української конституції), Івана Мазепи, Данила Апостола.

Прийнято також вважати, що у витоків перших масонських лож на Україні стояв відомий філософ Григорій Сковорода. Разом з тим відомий історик Сергій Єфремов у своїй монографії «Масонство на Україні» пише: «сам він (Сковорода) до масонства ставився якщо не зовсім негативно, то досить байдуже». Незважаючи на такий досить суворий присуд, у самого Сковороди, безперечно, були риси, що споріднили його з масонством, і не дивно — масони були чи не першими в Росії, хто звернув увагу на твори українського філософа; дещо з них уперше надруковано на сторінках «Сіонского Вестника», органа містичної течії в масонстві. Цей зв’язок Сковороди з масонством зазначено і в літературі. «Не був Сковорода масоном, — пише проф. М. Сумцов, — але великою він мірою виріс і виховався в тій атмосфері, що живила і російське масонство, і між ним та масонами є спільні точки у формі великого нахилу до старозавітних книг, містичного тлумачення, байдужності до догматичного боку християнства, щиро аскетичного життя та бажання через моральну науку й моральне життя особисте піднести моральний рівень громади, — а на цьому Сковорода не різнився з кращими російськими масонами, Новиковим, Лопухіним і найбільш з Гамалією». Ще цікавіші з цього погляду громадські переконання і практична робота Сковороди, що ставлять його поруч кращих заступників просвітнього масонства. І от коли ми зважимо, який величезний вплив мали погляди й сама навіть особа Сковороди на сучасне українське громадянство, то, певне, не помилимось, сказавши, що його діяльністю покладена була до певної міри дорога й тим організаціям морального характеру, що у формі масонських лож незабаром постануть і на українському ґрунті. І тим більше, що серед діячів масонства на Україні таки побачимо і просто учнів Сковороди, і людей, що, безперечно, під його безпосереднім впливом виховали на його науці свої громадсько-моральні погляди виробили.

Всі перераховані вище діячі протоптали дорогу масонству на Україну, підготували ідеологічний, філософський і соціальний ґрунт для його появи. Історичні факти свідчать, що масонські ложі з’явилися на Україні набагато пізніше, ніж у Росії. Згідно «Хронологічного покажчика російських лож» відомого історика Пипіна, першою українською ложею стала київська ложа «Безсмертя». Вона була заснована в 1784 році російськими офіцерами, разом з тим зв’язана була не стільки з російським, скільки з польським масонством, оскільки підкорялася Великому Сходові Польщі. У той же період з’являються перші ложі й у Галичині, зокрема — ложа «Нова Польща».

Так само належали до Польського Великого Сходу й інші з відомих масонських лож на Україні кінця XVIII ст.: ложа Трех Колонн у Києві, дуже недовговічна; військова ложа Минерви в Кременчуці, що перейшла сюди, напевне, з Немирова; житомирські ложі Разсеянного Мрака («Des Tenebres Dispersees») та Всходу Житомирского, які заснував «карантинний лекарь украинской провинции» Францишек Гінч; ложа Совершенной Тайни («Doskonalej Tajemnicy») в Дубні на Волині тощо. Початок масонства на Україні був відгуком розквіту масонської організації в Польщі й заснування року 1784 Великого Сходу Польського. Але якогось інтенсивного поширення масонство на Україні не мало. Трохи згодом, коли припинив своє існування у 1794 році Великий Схід Польський, масонський рух на Україні, що залежав цілком од польського масонства, завмирає зовсім і поновлюється вже тільки у 20-х рр. XIXст. Сприяли тому нові політичні обставини в Польщі, а почасти і в Росії взагалі, що породили велику кількість таємних організацій.

Великий Схід Польський одродився й розпочав знову свою роботу в 1814 р. і одразу ж «увійшов у тісні стосунки з ложами, що були на Литві та Русі», тобто на Україні. Політичне становище Польщі, поділеної на той час між трьома потужними державами і позбавленої колишнього свого устрою й державної незалежності, спрямовує думки всяких таємних товариств до патріотичної мети і завдань, а з них відбудування польської держави завжди стояло на першому місці. До тієї ж мети пристосували свою роботу і масонські ложі, що народилися в Польщі, а звідти переходили й на Україну. І «Національне масонство» («Wolnomularstwo Narodowe»), що заснував в 1819 р. відомий Валсріян Лукасинський, і напівмасонське «Товариство тамплієрів або лицарів церковних» (1819), і од масонства народжене «Патріотичне Товариство» («Тоwarzystwo Patriotyczne», 1821) і «Товариство Справжніх Поляків» («Тоwarzystwo Prawdziwych Polakow», 1822) — усі ці організації, незважаючи на різні форми єднання, власне, поділяли одну мету: «поновлення Польщі в якомога ширших межах».

Російське масонство можна означити в основних рисах його ідейного змісту як течію аполітичну, що шукала відповіді на питання життя в індивідуалістично моральній науці, а не в громадській роботі. Щодо цього, то з російського масонства була цілковита протилежність масонству польському, наскрізь убраному в політичні кольори. Але на Україні масонство з російських джерел почало ширитись аж тоді, як воно само до певної міри втратило вже свій первісний характер аполітичності й стало вилучати з себе активніші елементи, які постачали готові кадри для таємних товариств з переважно політичними завданнями. Трохи вплив польського масонства, а найбільше, мабуть, несвідомо засвоєні впливи місцевого українського ґрунту, що давав яскраві приклади соціальних та політичних контрастів, — зробили те, що масонство на Україні, слабеньке й недолуге як таке, чимало заважило саме в історії розвитку громадських ідей. З 1817 року існували такі масонські ложі на Україні: ложа Евксинського Понта в Одесі, Минерви в Буцневцях на Поділлі, Возвращенной Свободи в Люблині, Соединенных Славян («Les Slaves Reunis») у Києві, Любви к Истине в Полтаві, Озириса к Пламенеющей Звезде в Кам’янці-Подільському і Трех Царств Природи (Друзей природы) в Одесі.

Масонство на Україні виявляє тенденцію перетворитись в українське масонство і служити завданням українського громадського руху. Масонство на Україні силою речей і обставин, виходило з меж невиразного містицизму й набувало виразно політичних форм, гуртуючись під таємницею форм і перероджуючись у таємні товариства з визвольними завданнями. Разом з тим масонство на Україні виявляє тенденцію принаймні стати українським масонством зі щиро національною метою визволення вже свого народу. Певна річ, що такий напрям, оскільки він виказував себе одразу ж, не міг не вколоти боляче урядових агентів. Вони відчували небезпеку і заздалегідь дали собі з нею раду своїм звичайним методом. Тому-то до останніх етапів своєї еволюції масонство на Україні не дійшло і не перетворилося на українське: цю природну еволюцію спинено, і вона пішла іншими шляхами — через таємні товариства.

Але, навіть спинившись на початку дороги, масонство на Україні свою роль відіграло і повинно бути згадано в розвитку української національної ідеї. Через нього — XVIII ст. зі своїми ще свіжими автономістичними традиціями й змаганнями подає руку національно-громадському українському рухові середини XIX ст.

Список використаної літератури.

1. Огородник І.В. Українська філософія в іменах: Навч. посібник. -К.: Либідь, 1997, 328 с.;

2. Словник-довідник з філософії. — К., 1996;

3. Філософія. Курс лекцій: Навч. посібник. / І.В. Бичко, Ю.В. Осічнюк та ін. — К.: Либідь, 1991, 456 с.;

4. Філософія. Підручник / За ред. Надольного І.Я. — К., 1998;

5. Философская энциклопедия. — М., 1994.