Сутність соціального партнерства, його принципи, форми і моделі

Вступ

Соціальне партнерство — це стратегія і практика цивільного мирного, неконфронтаційного співіснування; спосіб врегулювання соціальних відносин між виразниками інтересів різних соціальних груп і державою, в основі якого лежить соціальний діалог. Воно виступає цивілізованим методом вирішення соціальних конфліктів на різних рівнях — від національного масштабу до конкретного підприємства.

Метою написання реферату є висвітлення сутності соціального партнерства, його принципів, форм і моделей.

Зміст соціального партнерства передбачає: визначення критеріїв соціальної справедливості і встановлення гарантій захисту ефективності праці суб'єктами соціального партнерства; спільний розгляд сторонами соціально-трудової політики на основі підвищення ефективності праці; переговорно-договірний характер взаємовідносин між сторонами при вирішенні розбіжностей. Основними принципами соціального партнерства є: законність; рівноправність сторін; демократичні засади; добровільність і реальність зобов’язань; обов’язковість виконання домовленостей; відповідальність за виконання зобов’язань; контроль за виконанням домовленостей. Відомі дві моделі соціального партнерства — трипартизм і біпартизм.

У контексті політичної ідеології моделі соціального партнерства поділяють на консервативну, соціал-демократичну і демократичну.

1. Соціальне партнерство та його суть

Соціальне партнерство — являє собою такий тип і систему відносин між роботодавцями і працівниками, за якого в межах соціального миру забезпечується узгодження їхніх соціально-трудових відносин. Функціонування системи соціального партнерства здійснюється на тристоронній (трипартизм) співпраці спілки підприємців, тобто роботодавців, профспілок та органів державної влади.

Гарантією ефективного функціонування механізму соціального партнерства є чітке визначення інтересів кожної з трьох основних соціальних сил суспільства, розумний розподіл ролей і відповідальності за визначення і реалізацію спільної соціально-економічної політики.

Предметом соціального партнерства виступають колективні відносини між соціальними партнерами. До сфери соціального партнерства входять: досягнення консенсусу з питань забезпечення зайнятості, створення додаткових робочих місць, організації оплачуваних громадських робіт, захисту населення від безробіття; застосування найманої праці з дотриманням техніки безпеки, вимог з охорони здоров’я працівників у процесі праці, прав працівників на своєчасне отримання заробітної плати та забезпечення їі відтворюючої і стимулюючої функції; забезпечення нормального режиму праці і відпочинку; забезпечення права працівників на участь в управлінні підприємством, в розподілі прибутку, у визначенні соціальних cтaндapтів і встановленні їх мінімальних меж, у встановленні порядку проведення колективних переговорів і вирішенні трудових конфліктів.

Головною метою соціального партнерства на рівні суспільства є досягнення загальнонаціональних матеріальних і духовних благ, забезпечення сталого еволюційного розвитку суспільства.

Для виконання суспільних функцій соціальне партнерство повинне мати такі елементи: тимчасові і постійні органи (Український координаційний комітет сприяння зайнятості населення; Національна рада соціального партнерства; Регіональні ради соціального партнерства); різні спільні документи (договори, угоди, рішення); відповідні форми взаємодії зазначених органів і порядок розробки та виконання прийнятих документів.

Основними принципами соціального партнерства є:

— законність;

— рівноправність сторін;

— демократичні засади;

— добровільність і реальність зобов’язань;

— обов'язковість виконання домовленостей;

— відповідальність за виконання зобов’язань;

контроль за виконанням домовленостей. Основними сторонами соціального партнерства в сучасному суспільстві виступають: держава, наймані працівники в особі профспілок, роботодавці або власники.

Існує чотири групи суб'єктів соціального партнерства:

— первинні носії прав та інтересів (наймані працівники, роботодавці, держава);

— представницькі організації та їх органи (об'єднання роботодавців, об'єднання найманих працівників, органи влади і управління);

— органи соціального діалогу (Національна рада соціального партнерства, органи в галузях, регіонах, на підприємствах);

органи, які усувають наслідки можливих конфліктів, попереджають загострення соціально-трудових відносин (примирювальні, посередницькі структури, незалежні експерти, арбітри та інші інформаційні, консультативні формування). Формами соціального партнерства є: консультації, переговори, обмін інформацією, пошук компромісних рішень та контроль за іх виконанням.

Ефективною формою регулювання соціально-трудових відносин є тристоронні або двосторонні колективні договори (угоди) на державному, галузевому і регіональному рівнях, колективні та індивідуальні договори (контракти) на рівні підприємств.

Головним методом вирішення соціальних проблем у межах соціального партнерства є компроміс, узгодження інтересів роботодавців і найманих працівників, а не конфліктне протистояння Важливою складовою соціального партнерства є форми та методи вирішення трудових спорів та конфліктів, що дозволяють їх попередити або пом’якшити. Суттєвим кроком у цьому напрямі є створення в Україні у 1993р. Національної Ради соціального партнерства при Президентові України (НРСП). За участю Національної ради було розроблено проект Закону України «Про соціальне партнерство», однак у 1999 році він не був прийнятий Верховною Радою України. Окрім законотворчої роботи, НРСП має сприяти тому, щоб регіональні проблеми вирішувалися не тільки на законодавчому рівні та виконавчою владою, а й через місцеві представницькі органи соціального партнерства.

Законодавче забезпечення системи соціального партнерства мають доповнити проекти законів «Про соціальний діалог», «Про трудові колективи», нова редакція Закону України «Про колективні договори і угоди», які тривалий час знаходяться на розгляді у парламенті. З прийняттям цих законів має бути створена оновлена і сучасна вітчизняна правова база колективного трудового права. Особливу увагу слід приділити остаточному упорядкуванню та прийняттю сучасного Трудового Кодексу України. Україні конче необхідно збільшити вартість робочої сили, долю заробітної плати у структурі виробничих затрат та здійснити перехід до визначення реальної ціни робочої сили як вартості засобів, необхідних для повноцінного розширеного відтворення людського капіталу. На цьому ґрунті має базуватися соціальна структура європейського типу — з низькими рівнями бідності та майнового розшарування. Слід дбати про забезпечення належної мотивації до активної поведінки на ринку праці, в тому числі і завдяки набуття високого рівня освіти та кваліфікації, збереження здоров’я, продовження трудової діяльності після досягнення пенсійного віку. Особлива увага суспільства і влади має бути зосереджена на протидії масштабній трудовій еміграції робочої сили, створенню реальних умов для реалізації всього потенціалу громадян у власній державі.

У сучасному світі простежується тенденція до більш поширеного тлумачення соціального партнерства, як одного із засобів співробітництва різних сфер суспільного життя різних країн. При цьому, не слід забувати, що традиційно під соціальним партнерством розуміються відносини у соціально-трудовій сфері між робітниками і роботодавцями, які складаються за участю держави. Вважається доцільним зауважити, що соціальне партнерство визначається як співробітництво і взаємодія роботодавців і профспілок, зокрема, у питаннях порушення умов зайнятості і забезпечення права працівників брати участь у вирішені проблем, що стосуються діяльності організації.

Відносини соціального партнерства мають колективний характер. В їх основі лежить колективний інтерес сторін[3]. Колективний характер соціального партнерства виявляється в трьох аспектах: наявності колективного інтересу усіх суб'єктів у сфері застосування найманої праці; наявності колективних відносин у цій сфері; колективній структурі сторін соціального партнерства.

Шляхами вдосконалення системи соціального партнерства в Україні є:

· відновлення різноманітних форм участі робітників в управлінні підприємствами — рад трудових колективів, виробничих рад, груп якості тощо;

· формування суспільної свідомості щодо рівності обох партнерів — підприємця і робітника;

· вдосконалення законодавчої бази.

2. Моделі соціального партнерства

У країнах з розвиненою ринковою економікою ідеологія соціального партнерства глибоко проникла в соціально-трудові відносини, хоча його моделі в різних країнах відрізняються організаційно-правовим механізмом.

Відомі дві моделі соціального партнерства — трипартизм і біпартизм. У тих країнах, де роль держави в регулюванні трудових відносин невелика (США, Канада, Великобританія), практикується двостороння співпраця між об'єднаннями роботодавців і організаціями найманих працівників. Держава за такої соціальної моделі виступає лише в ролі арбітра або посередника при виникненні соціальних конфліктів (біпартизм). Нині найбільш розвинена система соціального партнерства трипартизму існує у таких європейських країнах, як Німеччина, Швеція, Австрія. За цієї системи у врегулюванні соціально-трудових відносин беруть однаково важливу участь три сторони: організації, що представляють інтереси найманих працівників, об'єднання роботодавців та держави. Згідно з досвідом та результатами досліджень, що відображені у сучасній науковій літературі, трипартизм або соціальне партнерство потрібно розглядати під кутом двох точок зору. По-перше, з точки зору соціально-філософського розуміння, трипартизм або соціальне партнерство — це результат корпоратиських відносин, зацікавлених груп інтересів, у всіх сферах життєдіяльності суспільства в цілому. По-друге, це процес врегулювання соціально-трудових відносин засобами колективно-договірного регулювання.

Системоутворюючим фактором для трипартизму служить соціальний діалог — динамічний процес, що складається із сукупності практичних методів і форм узгодження інтересів суб'єктів (партнерів), які беруть у ньому участь і забезпечують їхню конструктивну взаємодію.

Трансформація гуманістичних ідей суспільства та усвідомлення прогресивним людством таких понять, як толерантність, компроміс, а також суспільний поділ праці, що супроводжував зародження індустріального суспільства, в якому особливо гостро відчувалась необхідність узгодження інтересів різних соціальних груп, призвели до «переносу» суспільного договору як соціального явища із політичної в економічну сферу: у виробництво, обмін, розподіл тощо.

У сучасному розумінні «партнер» — це співучасник у якому-небудь підприємстві, справі, грі, у чомусь, що пов’язане з взаємною користю або взаємним задоволенням.

Це створило певні передумови для впровадження ідеї соціального діалогу та трипартизму спочатку сторін соціально-трудових відносин: роботодавців (підприємців), найманих працівників (профспілок) та держави, а потім й інших соціальних груп, класів, що було можливе лише за умов соціального консенсусу.

У практичній діяльності соціальний діалог і трипартизм, як принципи регулювання соціально-трудових відносин ґрунтуються на досвіді корпоративного суспільства.

У системі трипартизму колективний договір відігравав роль засобу досягнення компромісу, вирішуючи конфлікт як на мікрорівні - усередині фірми, так і на макрорівні: промисловості або галузі.

Класова боротьба як єдиний засіб вирішення суперечностей залишилась прерогативою доіндустріальних суспільств. Модель соціально-трудових відносин, що отримала назву «соціального діалогу» або «трипартизму» була притаманна індустріальному суспільству. Під трипартизмом розумілася соціальна взаємодія суб'єктів соціально-трудових відносин: роботодавців (їх організацій), представників найманих працівників (профспілок) за участю держави (виконавча влада) як арбітра з питань зайнятості, заробітної плати, умов праці, соціального страхування тощо засобами колективно-договірного регулювання.

У контексті політичної ідеології моделі соціального партнерства поділяють на консервативну, соціал-демократичну і демократичну.

Функціонування консервативної моделі (США, Японія) більшою мірою базується на загальній правосвідомості й добрій волі сторін, і меншою — на законодавчому унормуванні. Аналіз сучасної стратегії управління переконує в активізації людського фактору, що розглядається не лише як учасник виробництва, а й як суб'єкт усіх стадій соціально-трудових відносин.

Для демократичної моделі соціального партнерства (Німеччина, Австрія) характерна наявність органів соціального партнерства на всіх рівнях. Ці органи займаються, насамперед, попереджувальною роботою, що дозволяє не доводити конфлікти до серйозних загострень. Однією з особливостей Австрії та Німеччини є централізація профспілок. Досягненням цієї системи є висока стабільність переговорного процесу.

Соціал-демократичній моделі соціального партнерства відповідає так звана «шведська модель». Ця система заснована на взаємодії та відповідному розподілі функцій держави, підприємців та профспілок. Причому, на відміну від консервативної моделі, держава виступає інструментом, за допомогою якого не тільки забезпечується стабільність економічної системи, а й її розвиток та вдосконалення, в основі якого — ринкове господарство та приватне підприємництво.

Відсутність демократичних традицій соціального партнерства, наявність споживацьких настроїв у суспільстві не відповідає консервативній моделі з її наголосом на загальній правосвідомості у людських стосунках. Також не відповідає сучасним умовам України соціал-демократична модель соціального партнерства з надвисокими податками та не менш високим рівнем соціального забезпечення.

Слід враховувати, що система соціального партнерства в країнах Європи не є застиглою формою і в багатьох вимірах моделі доповнюються рисами іншої. Тому для України більш доцільним є формування демократичної моделі соціального партнерства як найбільш придатної для умов перехідного періоду Для формування системи соціального партнерства у нашій країні вже є необхідні умови. По-перше, наша держава у 2005 р. визнана Європейським Союзом країною з ринковою економікою, в ній сформувався відповідний прошарок підприємців. По-друге, існують різні профспілкові організації, що представляють і захищають інтереси найманих працівників, а також їх об'єднання загальнодержавного рівня. По-третє, сформовано політико-правове поле для розвитку соціального партнерства на тристоронній основі. Четверте, держава заявила про свою готовність виступити посередником у відносинах між найманими працівниками і роботодавцями. Подальший розвиток українського суспільства потребує конституювання демократичних, політичних та правових механізмів управління соціальними процесами.

Перехід України до ринкової економіки породив низку соціальних проблем, які вимагали відповідних заходів соціальної політики, зокрема, у сфері соціально-трудових відносин, де виникла гостра потреба нового законодавчого регулювання.

Моделі соціального партнерства у різних країнах відрізняються організаційним механізмом, нормами і правилами регулювання соціально-трудових відносин, ступенем централізації процедури, участі держави в соціальному діалозі. Однак загальним для всіх є те, що більшість питань, які виникають у соціально-трудовій сфері, вирішуються на базовому рівні.

соціальний партнерство трипартизм біпартизм

3. Соціальне партнерство в Україні

У сучасний період в Україні відбуваються процеси, які можна визначити як формування колективного трудового права. Кризовий стан економіки загострив потребу суспільства досягнути соціального балансу між найманими працівниками, власниками (роботодавцями) і державою. Зараз наочно видно, що правовими засобами індивідуального трудового права, в якому основними суб'єктами виступають індивідуальний найманий працівник і окремий роботодавець, не вирішити нагальних проблем. На перший план виходять, умовно кажучи, суб'єкти інших «вагових категорій» — колективи найманих працівників і колективи роботодавців. Узгодження соціально-економічних інтересів між вказаними суб'єктами, а також між ними і державою утворює цілу систему суспільних відносин, які отримали у зарубіжних країнах назву інституту соціального партнерства, котрий пронизує соціально-економічні відносини від національного рівня до конкретного підприємства (роботодавця).

В Україні існували окремі форми соціального партнерства: колективні договори, виробничі наради, ради трудових колективів. Однак ринкові відносини вимагають створення нового правового механізму регулювання колективних відносин у суспільстві. Якщо на рівні підприємства колективна співпраця між соціальними партнерами була врегульована певним чином, то на регіональному, галузевому, національному рівнях необхідно було встановлювати цілком нову для нашої держави правову модель. Перш за все виникла проблема належного представництва, тобто створення повноправних представницьких органів як від найманих працівників, так і від роботодавців. У цьому напрямку були проведені певні організаційно-правові заходи. Указом Президента України від 23 травня 1993 p. було створено Національну раду соціального партнерства; 1 липня 1993 p. був прийнятий Закон України «Про колективні договори і угоди». З 1993 p. укладаються Тарифна угода (1993 p.), а затим Генеральні угоди між Кабінетом Міністрів України і профспілковими об'єднаннями України, а з 1997 p. — ще й Українським союзом промисловців і підприємців (з 1999 p. — Конфедерацією роботодавців України). 24 березня 1995 p. прийнятий Закон України «Про оплату праці» (із змінами від 23 жовтня 1997р.); З березня 1998 p. прийнятий Закон України «Про порядок вирішення колективних трудових спорів (конфліктів); Указом Президента від 17 листопада 1998 p. створено Національну службу посередництва і примирення. 15 вересня 1995 p. прийнято Закон України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності». Тривалий час у Верховній Раді України знаходяться на розгляді проекти законів «Про соціальне партнерство», «Про об'єднання роботодавців», «Про трудові колективи», нова редакція Закону України «Про колективні договори і угоди». З прийняттям цих законів буде створена сучасна правова база колективного трудового права.

Український союз промисловців і підприємців (УСПП), організований в 1992 p., є неурядовою громадською організацією, яка об'єднує сьогодні 16 тис. членів — промислові, будівельні, транспортні, наукові, фінансові, комерційні та інші підприємницькі структури, підприємства різних форм власності. У структурі УСПП нараховується 70% підприємств недержавної і 30% державної форм власності. Така структура відображає і структуру форм власності в Україні. Нарівні з іншою діяльністю (захист інтересів вітчизняного виробника, сприяння прийняттю державними органами рішень про структурну перебудову економіки тощо) УСПП здійснює представництво інтересів роботодавців у процесі соціального партнерства. У червні 1997 р. УСПП був затверджений членом Міжнародної організації роботодавців (Український союз промисловців і підприємців — учасник колективних переговорів // Україна: аспекти праці. — 1998. — № 2. — С. 26−30).

16 жовтня 1998 p. підписано Декларацію про створення Конфедерації роботодавців України. Ініціатором її утворення виступив Український союз промисловців і підприємців, серед засновників — Спілка орендарів і підприємців України, Українська аграрна конфедерація, Спілка малих, середніх і приватизованих підприємств України, Асоціація сприяння розвитку приватного підприємництва «Єднання» та Спілка юристів України. 5 листопада 1998 р. в УСПП відбувся Установчий з'їзд Конфедерації роботодавців України, який затвердив Статут Конфедерації, було сформовано Координаційну раду, а також вибрано ревізійну і мандатну комісію.

Конфедерація роботодавців України надає можливість промисловцям і підприємцям:

— проводити єдину узгоджену політику соціально-трудових відносин;

— брати участь у переговорах з профспілками на національному рівні про укладення Генеральної угоди;

— консолідовано відстоювати свої інтереси і захищати корпоративні права щодо розвитку національного товаровиробника;

— координувати дії учасників щодо політики зайнятості, заробітної плати, соціального страхування, охорони праці;

— виступати на міжнародній арені;

— делегувати своїх представників до тристоронніх органів, у Національну раду соціального партнерства, Національну службу посередництва і примирення, спостережні ради фондів загальнообов’язкового державного соціального страхування тощо;

— брати участь у підготовці проектів законодавчих актів.

У перспективі будуть створюватися галузеві об'єднання роботодавців.

Кабінет Міністрів України виступає в соціальному партнерстві як орган, що здійснює управління об'єктами державної власності. Держава як суб'єкт соціального партнерства в Україні залишила за собою таку важливу функцію як створення правової бази для регулювання соціально-трудових відносин, встановлення на державному рівні мінімальних гарантій для трудящих у сфері праці.

Представниками найманих працівників виступають на національному рівні профспілкові об'єднання України. Так, Генеральну угоду на 1997—1998 роки підписали голови 13 профспілкових об'єднань України.

В Україні створено спеціальні органи, котрі здійснюють повноваження у сфері соціального партнерства — Національна рада соціального партнерства, Національна служба посередництва і примирення (Положення про Національну службу посередництва та примирення затверджено Указом Президента України від 17 листопада 1998 p. № 1258/98 // Праця і зарплата. — 1998. — № 23. — С. 6). Згідно з Положенням Національна служба посередництва і примирення (НСПП) є постійно діючим державним органом, створеним Президентом України для сприяння врегулюванню колективних трудових спорів (конфліктів). Основними завданнями НСПП є: сприяння взаємодії сторін соціально-трудових відносин у процесі врегулювання колективних трудових спорів (конфліктів), що виникли між ними; прогнозування виникнення колективних трудових спорів та сприяння своєчасному їх вирішенню; здійснення посередництва і примирення під час вирішення колективних трудових спорів.

Висновки

Отже, можна зробити висновок, що соціальне партнерство — являє собою такий тип і систему відносин між роботодавцями і працівниками, за якого в межах соціального миру забезпечується узгодження їхніх соціально-трудових відносин.

Соціальне партнерство має такі головні принципи як:

— законність;

— рівноправність сторін;

— демократичні засади;

— добровільність і реальність зобов’язань;

— обов'язковість виконання домовленостей;

— відповідальність за виконання зобов’язань;

— контроль за виконанням домовленостей.

Формами соціального партнерства є: консультації, переговори, обмін інформацією, пошук компромісних рішень та контроль за іх виконанням.

Відносини соціального партнерства мають колективний характер. В їх основі лежить колективний інтерес сторін.

У країнах з розвиненою ринковою економікою ідеологія соціального партнерства глибоко проникла в соціально-трудові відносини, хоча його моделі в різних країнах відрізняються організаційно-правовим механізмом.

Відомі дві моделі соціального партнерства — трипартизм і біпартизм.

Під трипартизмом розумілася соціальна взаємодія суб'єктів соціально-трудових відносин: роботодавців (їх організацій), представників найманих працівників (профспілок) за участю держави (виконавча влада) як арбітра з питань зайнятості, заробітної плати, умов праці, соціального страхування тощо засобами колективно-договірного регулювання.

У контексті політичної ідеології моделі соціального партнерства поділяють на консервативну, соціал-демократичну і демократичну.

Список використаної літератури

1. Дарченко Н. Д., Рижиков В. С., Єськов О.Л., Мікрюков О.М. Економіка праці та соціально-трудові відносини. — К. — 2007. — 252 с.

2. Пащенко І.Н. Економіка праці та соціально-трудові відносини. — Львів. — 2007. — 260 с.

3. Соціальне партнерство в Україні: перспективи законодавчого регулювання // Україна: аспекти праці. — 1998. — № 2. — С. 22.

4. Зарубіжний досвід соціального партнерства // Україна: аспекти праці. — 1998. — № 1. — С. 38—43 Крушельницька О. В. «Управління персоналом». Соціальне партнерство: яким йому бути? // Голос України. — 1996. — 6 травня.