Міжнародні науково-технічні програми

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ ТОРГОВЕЛЬНО-ЕКОНОМІЧНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра міжнародної економіки

КУРСОВА РОБОТА

з міжнародних економічних відносин

на тему:

" Міжнародні науково-технічні програми "

студентки 3 курсу 15 групи денної форми навчання Факультету економіки менеджменту і права Карасьової Г. А.

Науковий керівник ;

к.е.н., доцент Кудирко Л.П.

Київ-2009

Зміст

Вступ

Розділ 1. Концептуальні засади дослідження міжнародного науково-технічного співробітництва (МНТС)

1.1 Суть, чинники впливу та завдання МНТС

1.2 Суб'єкти та об'єкти міжнародного науково-технічного обміну

1.3 Механізм здійснення МНТО Розділ 2. Міжнародні наукові програми, як складова МНТС

2.1 Цілі та джерела фінансування міжнародних наукових програм

2.2 Класифікація міжнародних наукових програм

2.3 Секторальні програми МНТС Розділ 3. Україна у міжнародному науково-технічному співробітництві

3.1 Практика інтеграції у МНТС

3.2 Участь України у МНТС

3.3 Проблеми ті перспективи інтеграції України у МНТС Висновки Список використаної літератури

Вступ

Формою міжнародних економічних відносин, роль яких за сучасних умов неухильно підвищується, є міжнародні науково-технічні зв’язки.

З розгортанням НТР жодна країна, при будь-якому науково-технічному потенціалі, не в змозі повністю задовольнити свої потреби у новій техніці і технології, створювати усі види наукової продукції.

Саме міжнародні науково-технічні зв’язки і є тією формою, через яку здійснюється обмін науково-технічними досягненнями між різними країнами. Обсяг цього обміну неухильно збільшується. Нині загальний обсяг наукомісткої продукції на світовому ринку досяг 2,3 млрд. дол.

Міжнародні науково-технічні зв’язки реалізуються шляхом торгівлі високотехнологічними та наукомісткими товарами і обміну науково-технічними знаннями та діловими послугами.

Тема курсової роботи є досить актуальною, оскільки на шляху інтеграції у європейські і світові структури, що є стратегічним орієнтиром зовнішньополітичного курсу України на сучасному етапі, досить вагоме місце належить розвитку міжнародних наукових зв’язків. Адже наука, високі технології, культура та освіта — це ті сфери людської діяльності, які передусім забезпечують наше входження у цивілізований світ.

Проблеми науково-технічного обміну отримали свій розгляд в працях українських і зарубіжних вчених. Значний внесок у розвиток теорії НТС зробили провідні українські вчені: О. Батура, В. Будкін, О. Гаврилюк, І.Єгоров, О. Зернецька, В. Колибанов, Д. Лук'яненко, О. Плотніков, А. Руженцев, А. Філіпенко; представники західних наукових шкіл М. Гознер, П. Ліндерт, Е. Менсфілд, Д. Хікс, Р. Вернон; російські вчені Ю. Борко, Л. Глухарьов, М. Максимова, В. Маркушина, Ю. Шишков, В. Циренщиков та інші.

Метою курсової роботи є комплексне дослідження проблем залучення України до глобальної системи науково-технічного співробітництва.

Реалізація основної мети передбачає вирішення наступних завдань:

· розкрити сутність і форми МНТС; сучасний механізм функціонування МНТС; нормативно-правові засади регулювання міжнародної передачі технології;

· дослідити тенденції розвитку науково-технічного потенціалу України в умовах глобалізації;

· виявити основні напрями міжнародної співпраці України в сучасних процесах МНТС;

· оцінити проблеми якісної еволюції науково-технічної інфраструктури України.

Об'єктом дослідження є міжнародні науково-технічні відносини.

Предметом дослідження є умови та механізм інтеграції України в міжнародне наукове-технічне середовище.

При написанні роботи були використанні теоретичні роботи вітчизняних та зарубіжних авторів, статистичні дані та законодавства України.

Розділ 1. Концептуальні засади дослідження міжнародного науково-технічного співробітництва (МНТС)

1.1 Суть, чинники впливу та завдання МНТС

Міжнародне науково-технічне співробітництво (МНТС) — це сукупність взаємовідносин технічного, виробничого, валютно-фінансового та правового характеру, які ґрунтуються на обміні результатами наукових досліджень, технологічних розробок, найсучаснішому технологічному досвіді тощо.

Характерними ознаками сучасного МНТС є:

· об'єктивний характер міжнародного обміну науково-технічними знаннями;

· поглиблення спеціалізації окремих підприємств на певних галузях науки і техніки;

· зростання внутрішньо корпоративного обміну технологіями;

· активна участь у міжнародній передачі технології невеликих та середніх фірм;

· зосередження міжнародного науково-технічного обміну у рамках економічно розвинутих країн.

Чинниками впливу виступають:

· посилення нерівномірності економічного розвитку окремих держав;

· загострення конкурентної боротьби;

· глобалізація світового ринку;

· монополізація науково-технічної продукції ТНК.

Розвиток відносин міжнародного науково-технічного співробітництва в наукомістких галузях є важливою межею світової економіки XXI століття. Дана тенденція обумовлена бурхливим НТП, появою і зміцненням позицій транснаціональних відтворювальних систем і створенням глобального простору для міжнародних переміщень продукції і чинників виробництва. Головна причина прискорення НТП в ХХІ сторіччі криється в тому, що інноваційні процеси знайшли корпоративну основу, оскільки транснаціональні корпорації (ТНК) мають широкі можливості по всьому світу для створення і впровадження інновацій. Сукупні валютні резерви ТНК у декілька разів перевищують резерви всіх центральних банків разом узятих.

Торгівля високотехнологічними та науковомісткими товарами — це торгівля електронно-обчислювальною технікою, засобами зв’язку, новітніми хімічними та фармацевтичними виробами, їх виготовлення вимагає високого рівня технічної і технологічної оснащеності підприємств та великих витрат на наукові дослідження, тому переважна частина світового товарообігу такими товарами припадає на економічно розвинуті країни.

Ця група країн здійснює понад 90% світового експорту та 70% світового імпорту високотехнологічних та наукомістких товарів.

А серед розвинених країн провідне місце займають США, Німеччина, Японія, Франція, Італія та Англія, їх питома вага складає 80% експорту і 70% імпорту таких товарів. Про їх роль свідчить і такий факт. Увесь світовий ринок високотехнологічної продукції умовно поділяється на 50 макротехнологій. З них США контролюють ринок за 22 макротехнологіями, Німеччина — за 11, Японія — за 7 макротехнологіями. У загальному обсязі наукової продукції частка США становить 39%, Японії — 30%, Німеччини — 16% [5, c. 36].

1.2 Суб'єкти та об'єкти міжнародного науково-технічного обміну

Міжнародний обмін технологіями ;

o це надання на комерційній основі іноземному контрагенту результатів науково-технічної діяльності, які мають не тільки наукову, але і практичну цінність;

o це обмін різними науково-технічними знаннями і виробничим досвідом між країнами;

o це продаж науково-технічних знань і досвіду для виробництва конкретного виробу чи для проведення конкретного процесу.

На сучасному світовому ринку технології функціонують суб'єкти всіх структурних рівнів міжнародної економіки:

Рис. 1.1. Суб'єкти світового ринку технологій Ю на моноі мікрорівнях — університети та наукові заклади, бізнес-центри, венчурні фірми, інноватори-індивідуали, частка яких становить до 2/3 світового обсягу «чистих» новацій;

Ю на мезорівні — транснаціональні та багатонаціональні корпорації, національні компанії й науково-технічні комплекси (дослідницькі, технологічні парки та ін.), які є провідними патентувачами та забезпечують комерційну і виробничу реалізацію до 2/3 світового обсягу інновацій;

Ю на макрорівні — держави і національні науково-технічні системи, роль яких в еволюції цього ринку є визначальною;

Ю на мегарівні — міждержавні утворення та інтеграційні діяльність підприємств на світовому ринку технологи

угруповання, в межах яких зусилля зосереджуються на окремих ключових напрямах НТР;

Ю на метарівні — міжнародні організації, насамперед системи ООН, серед численних функцій яких слід особливо вирізнити технічне сприяння країнам, що розвиваються (некомерційна дифузія технологій).

Об'єкти цього ринку можуть мати уречевлений або неуречевлений вигляд.

Рис. 1.2. Об'єкти світового ринку технологій До уречевлених належить товарна продукція виробничої сфери, яка переміщується між країнами каналами міжнародної торгівлі.

Товари класифікуються за коефіцієнтом технологічної місткості торгівлі, який відображає частку витрат на дослідження і розробки в обсязі витрат на виробництво товарів і торгівлю ними. Так, високотехнологічномісткими вважаються: аерокосмічне устаткування, комп’ютери, електроніка, ліки; середньотехнологічномісткими — автомобілі, хімікати, різна промислова продукція; низькотехнологічномісткими — будівельні матеріали, продукти харчування, чорні метали, текстиль, одяг, взуття.

Основними експортерами інформаційно-технологічних товарів є: США, Китай, Японія, Гонконг, Сінгапур, Німеччина. Основними імпортерами — США, Китай, Гонконг, Німеччина, Японія, Великобританія. Те, що одні й ті ж самі країни виступають одночасно і експортером і імпортером продукції виробничої сфери обумовлено саме міжнародним науково-технічним обміном. Для експорту технологій це джерело одержання доходів, форма боротьби за товарний ринок, спосіб установлення контролю над закордонною фірмою через такі умови ліцензійної угоди, як обсяг виробництва, участь у прибутках. Для імпорту — доступ до нововведень високого технічного рівня, засіб зменшення валютних витрат на товарний імпорту, умова розширення експорту продукції, що випускається за закордонними технологіями.

Таблиця 1.2

* джерело: UNCTAD (Information Economy Report 2005, ICT goods)

Об'єкти світового ринку технології у неуречевленому вигляді представлені результатами інтелектуальної, тобто невиробничої, діяльності і є нематеріальними носіями технологій продуктів, процесів та управління. Класифікувати їх за внутрішньою цілісністю можна лише умовно на:

Ё позаринкові: інформаційні масиви друкованої спеціальної періодики, довідників, підручників, науково-технічних видань; знання, досвід і навички, що набуваються в ході досліджень і передаються при навчанні, стажуванні, перепідготовці кадрів, а також на дискусійних форумах, виставках, при обміні й міграції вчених і спеціалістів, при здійсненні програм міжнародного технічного сприяння тощо;

Ё потенційно ринкові: патенти, «ноу-хау», науково-технічна документація, копірайт, управлінський консалтинг тощо;

Ё ринкові: патентні й безпатентні ліцензії, інжиніринг, копірайт, франчайзинг, наукомісткі послуги у сферах виробництва, обігу та управління, підготовка персоналу тощо.

1.3 Механізм здійснення МНТС

Другою формою міжнародних науково-технічних зв’язків є міжнародний технологічний обмін. Технологія — це знання, які дозволяють поліпшувати обладнання, вироби та технологічні процеси. Вони зменшують вартість продукції та ведуть до впровадження нових благ. Передача технологій здійснюється через торгівлю, ліцензування, ноу-хау, надання управлінських, маркетингових та інженерних послуг як на комерційній, так і на некомерційній основі.

При торгівлі передача нових технологій здійснюється шляхом поширення проспектів, специфікацій, інформації щодо виробничого процесу і характеристик нової продукції. Найбільшим у світі експортером технологій є США. Передача їх здійснюється двом групам покупців: зарубіжним фірмам ТНК і незалежним фірмам. Першій групі покупців надаються найновіші технології, а другій — відносно застарілі.

Велику роль у поширенні нових технологій відіграє ліцензування. Ліцензійні угоди — це юридичний договір, за яким ліцензія надає певні права ліцензіату на деякий час і за певну винагороду. Одним з видів таких послуг є франчайзинг. Це ліцензійна угода двох компаній, одна з яких надає іншій право на використання знаку для товарів або послуг, фірмового найменування або технологічного процесу, іміджу або ділової репутації, спеціалізованого устаткування. Фірма, що продає названі блага, називається франчайзер, а та, що їх купує — франчайзі.

Ця форма передачі технологій зародилася у США, а потім поширилася і в інших країнах, зокрема Європі. Про її ефективність свідчить той факт, що щорічний валовий доход понад 800 тис. франчайзингових підприємств перевищує 1 трлн дол. Підприємства-франчайзі, як правило, в 1,5 — 2 рази ефективніші за однопрофільні підприємства, що не використовують франчайзинг.

Найвідомішими у світі фірмами-франчайзерами є «Макдональдс», «Кока-Кола», «Адідас» тощо.

Україна також залучається до цієї системи. За оцінкою Мінекономіки, на початок 2007 р. в Україні було підписано понад 80 франчайзингових контрактів. Однак закон, що врегулював би цю сферу діяльності, Верховною Радою України ще не прийнято, що гальмує поширення цієї ефективної системи.

Передача технологій здійснюється і через ноу-хау. Це сукупність науково-технічних, комерційних та організаційних відомостей, володіння якими забезпечує певні переваги підприємству чи особі, яка їх отримує. Ноу-хау оформляється у вигляді технічної документації, навичок і виробничого досвіду, необхідних для освоєння нових технологій.

Ноу-хау, будучи непатентованим науково-технічним досягненням і виробничим досвідом конфіденційного характеру, як і патент та ліцензія, є власністю фірми і реалізується одночасно з патентом або ліцензією, що полегшує використання останніх.

Науково-технічний обмін здійснюється і через угоди про надання управлінських послуг. Договір про їх надання є угодою, за якою оперативний контроль за підприємством чи фазою його діяльності надається іншому підприємству за відповідну винагороду. Функції, що виконуються за укладеною угодою, можуть включати управління виробництвом, в т. ч. і відповідальність за технічний та інженерний аспекти, управління кадрами та фінансами. Це дає можливість запозичувати новини у цій сфері.

Методом передачі технології є і угоди про здачу об'єктів «під ключ». У цьому випадку корпорація, що реалізує угоду, бере на себе відповідальність за здійснення усіх або переважної частини операцій, необхідних для планування і спорудження певних об'єктів і налагодження випуску продукції.

Передача технологій здійснюється і через лізинг, інжиніринг, консалтинг та обмін у сфері підготовки кадрів навчальними закладами різних країн.

Передача технології може здійснюватись двома шляхами:

1) на некомерційних засадах (безвідплатна технічна допомога по лінії держави та міжнародних організацій);

2) на комерційних, тобто на відплатних засадах.

Некомерційна передача технології здійснюється у вигляді:

· науково-технічних публікацій (доповіді, конференції, каталоги, виставки);

· обміну результатами досліджень шляхом особистих контактів і відвідувань науково-дослідних установ та промислових підприємств (стажування, відрядження);

· обміну науково-технічними досягненнями та досвідом за довгостроковими програмами.

Комерційна передача технології здійснюється у вигляді:

Ё ліцензійної торгівлі;

Ё торгівлі наукомісткими товарами;

Ё лізингу наукомістких товарів;

Ё торгівлі науково-технічними послугами (інжиніринг);

Ё міграції наукомісткого капіталу (створення СП);

Ё виробничого та науково-виробничого співробітництва, яке включає в себе спільну розробку науково-технічних проблем, взаємний обмін науковими досягненнями, виробничим досвідом, підготовку кваліфікованих кадрів; воно може здійснюватись на базі угоди підприємств двох або більше країн при збереженні юридичної самостійності цих підприємств; договори можуть передбачати утворення консорціумів, міжнародних економічних організацій тощо;

Ё міграції науково-технічних спеціалістів.

Міжнародні організації (наприклад, UNIDO) розглядають міжнародну передачу технології не як разовий захід, а як складний тривалий процес, що включає в себе:

v відбір та придбання технології;

v адаптацію та освоєння придбаної технології;

v розвиток місцевих можливостей з удосконалення технології з урахуванням потреб національної економіки.

Неоднорідність НТП, наявність різноманітних форм і напрямків розвитку науки та техніки обумовили факт неоднорідності світового ринку технологій та привели до формування таких його сегментів:

Ю ринок патентів та ліцензій;

Ю ринок наукомісткої (технологічної) продукції;

Ю ринок високотехнологічного капіталу;

Ю ринок науково-технічних спеціалістів.

Найбільш поширеними формами передачі технології є ліцензійна торгівля, торгівля високотехнологічною продукцією, комплектні поставки обладнання, спорудження промислових об'єктів, оренда обладнання (лізинг), надання консультаційних послуг, інжиніринг, науково-технічне та виробниче кооперування, спільні підприємства, прямі іноземні інвестиції.

Ця класифікація має велике практичне значення, оскільки вона визначає формалізацію умов вибору найбільш ефективних форм передачі технології та умов зовнішньоекономічних контрактів.

Загальною тенденцією на світових ринках технології є збільшення частки науково-технічного та виробничого кооперування та спільних розробок з наступним спільним виробництвом високотехнологічних виробів або виробництвом на базі нових технологій. Ці форми передачі технології ефективні не лише у короткостроковому, а й у стратегічному плані, оскільки сприяють встановленню довгострокових партнерських відносин із забезпеченими у фінансовому та надійними у ринкову відношенні споживачами технології. Разом з тим, дотепер залишається суттєвою частка самостійних ліцензійних угод.

Розширення науково-технічних зв’язків супроводжується і посиленням конкуренції між різними країнами в пріоритетних напрямах науково-технічного прогресу. Це веде до зміни співвідношення сил між провідними країнами, що забезпечують обмін технологіями. Якщо після Другої світової війни беззаперечним лідером були США, то за сучасних умов їх технологічна перевага значною мірою втрачена. Дедалі зростаючу роль у цій сфері міжнародних економічних відносин відіграють Японія, Німеччина, Франція, а останнім часом і Китай.

1.4 Суб'єкти та об'єкти міжнародного науково-технічного обміну

Міжнародний обмін технологіями ;

o це надання на комерційній основі іноземному контрагенту результатів науково-технічної діяльності, які мають не тільки наукову, але і практичну цінність;

o це обмін різними науково-технічними знаннями і виробничим досвідом між країнами;

o це продаж науково-технічних знань і досвіду для виробництва конкретного виробу чи для проведення конкретного процесу.

На сучасному світовому ринку технології функціонують суб'єкти всіх структурних рівнів міжнародної економіки:

Ю на моноі мікрорівнях — університети та наукові заклади, бізнес-центри, венчурні фірми, інноватори-індивідуали, частка яких становить до 2/3 світового обсягу «чистих» новацій;

Ю на мезорівні — транснаціональні та багатонаціональні корпорації, національні компанії й науково-технічні комплекси (дослідницькі, технологічні парки та ін.), які є провідними патентувачами та забезпечують комерційну і виробничу реалізацію до 2/3 світового обсягу інновацій;

Ю на макрорівні — держави і національні науково-технічні системи, роль яких в еволюції цього ринку є визначальною;

Ю на мегарівні — міждержавні утворення та інтеграційні діяльність підприємств на світовому ринку технологи

угруповання, в межах яких зусилля зосереджуються на окремих ключових напрямах НТР;

Ю на метарівні — міжнародні організації, насамперед системи ООН, серед численних функцій яких слід особливо вирізнити технічне сприяння країнам, що розвиваються (некомерційна дифузія технологій).

Об'єкти цього ринку можуть мати уречевлений або неуречевлений вигляд.

До уречевлених належить товарна продукція виробничої сфери, яка переміщується між країнами каналами міжнародної торгівлі.

Товари класифікуються за коефіцієнтом технологічної місткості торгівлі, який відображає частку витрат на дослідження і розробки в обсязі витрат на виробництво товарів і торгівлю ними. Так, високотехнологічномісткими вважаються: аерокосмічне устаткування, комп’ютери, електроніка, ліки; середньотехнологічномісткими — автомобілі, хімікати, різна промислова продукція; низькотехнологічномісткими — будівельні матеріали, продукти харчування, чорні метали, текстиль, одяг, взуття.

Основними експортерами продукції виробничої сфери є: США, Китай, Японія, Гонконг, Сінгапур, Німеччина. Основними імпортерами — США, Китай, Гонконг, Німеччина, Японія, Великобританія. Те, що одні й ті ж самі країни виступають одночасно і експортером і імпортером продукції виробничої сфери обумовлено саме міжнародним науково-технічним обміном. Для експорту технологій це джерело одержання доходів, форма боротьби за товарний ринок, спосіб установлення контролю над закордонною фірмою через такі умови ліцензійної угоди, як обсяг виробництва, участь у прибутках. Для імпорту — доступ до нововведень високого технічного рівня, засіб зменшення валютних витрат на товарний імпорту, умова розширення експорту продукції, що випускається за закордонними технологіями.

Таблиця 1.2

* джерело: UNCTAD (Information Economy Report 2005, ICT goods)

Об'єкти світового ринку технології у неуречевленому вигляді представлені результатами інтелектуальної, тобто невиробничої, діяльності і є нематеріальними носіями технологій продуктів, процесів та управління. Класифікувати їх за внутрішньою цілісністю можна лише умовно на:

Ё позаринкові: інформаційні масиви друкованої спеціальної періодики, довідників, підручників, науково-технічних видань; знання, досвід і навички, що набуваються в ході досліджень і передаються при навчанні, стажуванні, перепідготовці кадрів, а також на дискусійних форумах, виставках, при обміні й міграції вчених і спеціалістів, при здійсненні програм міжнародного технічного сприяння тощо;

Ё потенційно ринкові: патенти, «ноу-хау», науково-технічна документація, копірайт, управлінський консалтинг тощо;

Ё ринкові: патентні й безпатентні ліцензії, інжиніринг, копірайт, франчайзинг, наукомісткі послуги у сферах виробництва, обігу та управління, підготовка персоналу тощо.

Розділ 2. Міжнародні наукові програми, як складова МНТС

2.1 Цілі та джерела фінансування міжнародних наукових програм

Державні наукові та науково-технічні програми є головним засобом реалізації пріоритетних напрямів розвитку науки і техніки шляхом концентрації науково-технічного потенціалу країни для вирішення найважливіших природничих, технічних і гуманітарних проблем.

Державні наукові та науково-технічні програми поділяють на такі:

o загальнодержавні (національні);

o державні (міжвідомчі);

o галузеві (багатогалузеві);

o регіональні (територіальні).

Статус державних (міжвідомчих) наукових та науково-технічних програм мають також відповідні частини загальнодержавних (національних) програм економічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони довкілля.

Головним засобом реалізації загальнодержавних (національних) науково-технічних програм є державні (міжвідомчі), галузеві (багатогалузеві) та регіональні (територіальні) програми.

Державні наукові та науково-технічні програми формує Міністерство України у справах науки і технологій на підставі цільових проектів і розробок, відібраних на конкурсних засадах.

Обсяги фінансування загальнодержавних (національних) науково-технічних програм щорічно визначає Верховна Рада України під час прийняття Закону України про Державний бюджет України.

Положення про державні наукові та науково-технічні програми затверджує Кабінет Міністрів України.

Основними цілями МНТП є:

Ё налагодження кооперації і співробітництва між університетами, дослідними інститутами, малими та середніми компаніями, а також великими фірмами;

Ё підвищення продуктивності та конкурентноздатності економіки

Ё створення та підтримка умов для ефективного міжнародного інноваційного співробітництва

2.2 Класифікація міжнародних наукових програм

В організаційно-виробничому аспекті міжнародні науково-технічні відносини можна класифікувати на:

Обмін загальною науково-технічною інформацією, накопичення інформації в банках даних для спільного використання, наприклад, у консультаційних цілях, включаючи обмін програмними продуктами.

Укладання і реалізація контрактних угод щодо проведення НДДКР контрагентом з наступною передачею всієї інформації і права розпорядження результатами розробок замовнику (в тому числі права оформлення патенту і ліцензії на виробництво).

Спільне проведення на основі прямих зв’язків партнерами з різних країн коопераційних науково-дослідних і дослідно-конструкторських робіт щодо конкретного винаходу з наступним спільним володінням патентом і правом надання ліцензії (чи, що буває значно рідше, — роздільним).

Здійснення міжнародних (за участю кількох країн або фірм) науково-технічних програм з розробки важливих спеціальних проблем (наприклад, телекомунікаційна технологія чи біотехнологія) на основі спеціалізації та кооперації НДДКР.

Реалізація міжнародних комплексних науково-технічних програм типу «Еврика», головна мета якої - координація досліджень у галузі нових технологій. Три останні види міжнародних науково-технічних відносин становлять основу процесу науково-технічної інтеграції.

Після здобуття незалежності Україна успадкувала значний науково-технічний потенціал у провідних галузях виробництва. Саме в Україні під час перебування у складі СРСР було створено найбільші наукові центри, відомі у всьому світі. Україна мала всі складові для залучення національного науково-технічного потенціалу у Міжнародні науково-технічні зв’язки. Але після років незалежності через несприятливі економічні умови, а саме зменшення державного фінансування науки, недоліки в організації наукової діяльності, значний податковий тиск, Україна втратила більше половини власного науково-технічного потенціалу.

Міжнародні організації, що регулюють технологічний обмін

Серед великої кількості міжнародних організацій, що діють на рівні міжнародного науково-технічного співробітництва, помітно виділяється Всесвітня організація інтелектуальної власності - це міжурядова організація, що має статус спеціалізованого закладу ООН, заснована в 1970 році і має на меті: сприяння охороні інтелектуальної власності у всьому світі шляхом розвитку співробітництва держав та взаємодії з будь-якою іншою міжнародною організацією; управління союзами, що входять до складу ВОІВ:

Паризький союз — охорона промислової власності.

Союз РСТ — договір про патентну кооперацію.

Мадридський союз — угода про міжнародну реєстрацію знаків.

Україна однією з перших стала членом ВОІВ в 1970 році.

Інтелектуальну власність можна визначити, як відносини між людьми, які виникають з приводу присвоєння, володіння, користування та розпорядження щодо результатів інтелектуальної власності.

Предметом (об'єктом) інтелектуальної власності є: новітні технології, наукові відкриття, винаходи, виробничий та інший досвід, ноу-хау, дослідні або промислові зразки устаткування, апаратура, інструменти, технологічні лінії, документація, способи виробництва.

Інтелектуальна власність — це володіння виключним правом, яке визначає виключення і обмеження доступу, передання, контролю та відповідальності щодо об'єкта інтелектуальної власності.

Свідоцтвом інтелектуальної власності є патент — це документ, який видається компетентним державним органом на певний термін винахіднику чи його правонаступнику, де засвідчується авторство і виключне право на винахід.

2.3 Секторальні програми МНТС

Світовий досвід засвідчує, що одним з найефективніших шляхів державної підтримки високотехнологічних, наукомістких, екологічно чистих виробництв є створення регіональних науково-технологічних парків (РНТП). Вони формуються на базі одного чи кількох провідних вузів регіону за участю зацікавлених виробничих підприємств, що здатні впроваджувати високі технології.

Ядром РНТП (або технопарків) є фірми (малі підприємства), які об'єднують висококваліфікованих науковців і фахівців, що займаються розробкою та підготовкою до впровадження нових технологій. Належні умови для функціонування цих фірм створює інфраструктура парку, найважливішими елементами якої є централізовані бази засобів дослідження і технологічного обладнання, обчислювальний центр тощо.

Технопарки утворюють організаційну основу інноваційних процесів, відіграють важливу роль у перенесенні високих технологій зі сфери фундаментальних розробок у виробництво і сприяють комерціалізації науки, позитивним структурним зрушенням в економіці, зростанню конкурентоспроможності продукції на світовому ринку.

Технопарки можуть значно відрізнятися за масштабністю, структурою та обсягом послуг, що надаються, мірою наукоємності, складом учасників. У зв’язку з ускладненням структури технопарків виділяють такі основні їхні типи: «інкубатори» — інноваційний центр, інкубатор бізнесу, науковий готель тощо; технологічні парки — науковий, промисловий, екологічний, конверсійний, інноваційний, бізнес-парк тощо; технополіси; регіональні науково-технологічні парки.

В основі ієрархічної будови технопаркових утворень лежить модульний принцип. Первинним елементом, що використовується при їх побудові, є інкубатор. Технопарк являє собою сукупність центрів, кожний з яких реалізує спеціалізований набір інноваційних послуг.

Технополіс — це сукупність технопарків, інкубаторів і комплекс різноманітних структур, що забезпечують життя міста. Регіональний науково-технологічний парк може включати технополіси, технопарки та інкубатори, а також розгалужену інфраструктуру, що підтримує наукову і виробничу діяльність.

Ефективність технопарків багато в чому зумовлена тісними зв’язками з дослідними закладами. Як правило, технопарки створюються в безпосередній близькості до великих університетських центрів. Створені в технопарках підприємства залучають для роботи над замовленнями наукових працівників університету, які в свою чергу отримують можливість впроваджувати в практику свої дослідження, надавати фірмам консультаційні послуги.

Світовий досвід створення технопарків дає можливість виділити чинники, що сприяють їхньому подальшому формуванню: наявність у регіоні науково-дослідних закладів високого класу (університетів, технічних вузів, державних НДІ), високотехнічних фірм, що мають потужний дослідницький потенціал; наявність стабільного колективу кваліфікованих спеціалістів різних категорій; можливість придбання або оренди на пільгових умовах земельної ділянки і виробничих установ; наявність досконалої технологічної інфраструктури та розвиненої індустрії ділових послуг, що включає розробку програм для ПЕОМ; можливість технологічного обслуговування та ремонту дослідної техніки, управлінського консультування; доступ до джерел ризикового капіталу.

Ці чинники у різних комбінаціях фігурували при формуванні технопарків у багатьох країнах.

Проект «технопарк» передбачає новий підхід до регіонального розвитку. У ньому робиться акцент на створення «м'якої» інфраструктури. Це передбачає наявність кваліфікованих кадрів, наукових технологій, інформаційного навчання, капіталу, що вкладається в нові недосліджені галузі, та мережі комунікацій.

Значення проекту «технопарк» полягає ось у чому: у межах технопарків має здійснюватися максимальне зближення науки та виробництва; технопарки можуть сприяти структурній переорієнтації економіки; технопарки характеризуються як сталі, достатньо автономні мікросистеми, що зосереджені в країні.

Вони можуть відігравати роль дублюючих промислових баз, що в принципі підвищує сталість економічного механізму в цілому. Бізнес-інкубатори вчені розглядають як один з потенційно найсильніших економічних важелів прискореного впровадження інновацій та економічного розвитку.

Головне призначення бізнес-інкубатора — першочергова підтримка малого, переважно інноваційного, підприємництва. Вчені, інженери, винахідники, котрі бажають організувати власний бізнес, отримують в інкубаторі пільговий доступ до всього необхідного для здійснення своїх ідей. Фірми, що створюються, проходять через бізнес-інкубатор ряд етапів.

Бізнес-інкубатор здає в оренду офісне устаткування і виробничі приміщення на вигідних для підприємців умовах, надає різноманітні офісні послуги, наприклад, можливість користуватися електронним устаткуванням (персональними комп’ютерами, копіювальними машинами, телефаксами тощо), канцелярськими послугами.

Технічна допомога включає проведення інженерних розробок продукту і технологій. Маркетингова — підбір спеціалізованої літератури про продукт та ринки збуту, сприяння реалізації, рекламне обслуговування тощо. Консультації з менеджменту включають аналіз грошових надходжень, податків, огляд і роз’яснення офіційних фінансових документів, юридичну допомогу при реєстрації фірми й організаційно-фінансову підтримку (пошук та рекомендація потенційного інвестора, складання бізнес-плану тощо).

Характерною організаційною рисою бізнес-інкубаторів є передусім те, що вони займаються розробкою не конкретного товару, а незалежного господарського суб'єкта.

Критерії ефективності діяльності бізнес-інкубатора можна поділити на дві групи показників: показники, що характеризують бізнес-інкубатор як різновид комерційної структури: обсяг прибутку, рентабельність тощо; показники, що відображають специфіку бізнес-інкубаторів та вирішувані з їхньою допомогою проблеми. Це кількість і розмір фірм, що діють на площах бізнес-інкубаторів; їхній вік, спеціалізація, темпи економічного зростання; частка фірм, що припиняє свою діяльність через комерційну неспроможність або необґрунтованість закладених в її основу ідей.

Нові фірми, як правило, зазнають банкрутства через незнання потенційного ринку своїх товарів та послуг, низьку управлінську кваліфікацію співробітників, нестачу первинного капіталу. Практично всі перелічені проблеми вирішують бізнес-інкубатори.

З появою РНТП створюються сприятливі умови для вирішення ряду державних, регіональних, вузівських та виробничих проблем. Зокрема, зростають масштаби і темпи розвитку наукомістких і екологічно чистих галузей економіки; поліпшується місце країни в міжнародному поділі праці; оздоровлюється природне середовище; зміцнюється технічна та організаційна база наукових досліджень у вузі; розширюються можливості для підготовки висококваліфікованих наукових кадрів та формування нових наукових шкіл; підвищуються технічний рівень, якість, конкурентоспроможність продукції тощо.

Розділ 3. Україна у МНТС

3.1 Практика інтеграції України у МНТС

В спадщину від СРСР Україна отримала значний науково-технічний потенціал в галузі ВПК (військово-промислового комплексу). Це близько 800 підприємств, які за часів СРСР випускали продукцію майже на 1,5 млрд. рублів, що становить 3% від усього населення України або 19,2% від загальної кількості працівників, зайнятої в промисловості. Незважаючи на складну економічну ситуацію в Україні, ВПК на сьогодні зберіг ще значний виробничий і науково-технічний потенціал. Саме в ньому зайнята наукова, інженерна та робітнича еліта. В науково-дослідних інститутах, лабораторіях та на підприємствах ВПК зосереджені найкваліфікованіші фахівці. ВПК України сьогодні - це близько 700 науково-дослідних інститутів (НДІ), конструкторських бюро (КБ) і заводів, які охоплюють практично всі напрямки досліджень, розробки технологій і організації виробництва сучасних видів озброєнь та військової техніки. В Україні досить розвинуті радіоелектронна, ракетно-космічна, авіаційна, танкова, суднобудівна та деякі інші підгалузі машинобудування. Від СРСР Україна отримала майже третину космічного потенціалу. Тільки до ракетоі супутникобудування безпосередньо залучено понад 140 підприємств та інститутів з 200 тисячами працівників.

Ракетно-космічна підгалузь представлена такими науково-дослідними організаціями та підприємствами машинобудування як: Національна Академія Наук України, НДІ «Аеропружних систем», НДІ «Квант», міжгалузевий НДІ проблем механіки «Ритм», державне КБ «Південе» ім.Янгеля, один із найбільших ракетних заводів світу — дніпропетровський «Південмаш», ВО «Топаз», ВО «Комунар».

Підприємства галузі мають високий науково-технічний та експортний потенціал у сфері ракетобудування та приладобудування: міжконтенентальні балістичні ракети, ракетоносії типу «Зеніт» та «Циклон», космічний комплекс радіоелектронної розвідки «Цілина», народногосподарські космічні апарати «Ресурс» та «Океан», системи керування ракетами та орбітальними станціями «Мир», оптико-електронні системи, прилади ракет, устаткування для виробництва композиційних волокон. Сьогодні загальновизнано, що ДКБ «Південне» і виробниче об'єднання «Південний машинобудівний завод» — це один із найбільших у світі центрів розробки і виробництва ракетно-космічної техніки. Спільно з італійською фірмою «Fiat-Avio» розробляється великий проект «Циклон-4», який передбачає впровадження на базі ракети «Циклон» нової триступінчатої ракети.

Авіаційна промисловість представлена такими підприємствами машинобудування як: асоціація державних авіапідприємств «Укравіа», авіаційним науково-технічним комплексом (АНТК) «Антонов», НДІ «Аеропружних систем», київським ВО ім.Артема, ВАТ «Мотор-Січ», київським заводом «Авіант», Харківським авіаційним заводом, Харківським агрегатним конструкторським бюро, Жулянським машинобудівним заводом. У всьому світі відомі сьогодні українські літаки конструкторського бюро «Антонов». Їм належить багато світових рекордів як за вантажопідйомністю, так і за дальністю перельотів. Україна пропонує на авіаційний ринок нові типи літаків, зокрема сучасний економічний пасажирський літак Ан-140. Але найбільше науково-технологічних досягнень зосереджено у літаку Ан-70, розробка якого завершена в Україні. Це літак ХХІ століття, який перевозить до 35 т вантажу; завдяки принципово новим двигунам української розробки він найбільш економічний у своєму класі. Підгалузь має практично всі виробництва і таку інфраструктуру, яка дозволяє проектувати, виготовляти і експлуатувати найсучасніші високоефективні літаки, двигуни, радіоелектронне та інше обладнання. Літаки Ан-22 «Антей» і Ан-124 «Руслан» свого часу були найпотужнішими в світі. А велетенському Ан-225 «Мрія» й досі немає рівних.

На сьогодні українська авіакомпанія «Авіалінії Антонова» — одна з провідних компаній на світовому ринку вантажних перевезень — реалізує укладений в 1997 році контракт з американськими фірмами «Boeing» i «Lockheed Martin» на перевезення великогабаритних конструкцій супутників і ракет всередині США та до Китаю. Також «Авіалінії Антонова» тісно співпрацюють з 1990 року з американською компанією «Certes Air Services Inc».

Ще один пріоритетний напрямок — танкобудування, виробництво гусеничної техніки та гармат. Конструкторські та виробничі підприємства України зробили значний внесок у проектування та створення гусеничної техніки військового та цивільного призначення, зокрема танків (Т-34, Т-54, Т-64, Т-80УД) плавучих транспортерів, легких гусеничних шасі, тракторів, тягачів. Українським фахівцям належить пріоритет у розробці надійних двигунів потужністю до 1500 к.с., завдяки яким стало можливим освоєння виробництва не тільки танків, а й сучасних інженерних машин (гусеничних транспортерів, всюдиходів-амфібій, самохідних паромів, засобів інженерної розвідки, розмінування) та іншої техніки для сухопутних військ. Розробники та виробники: Харківське КБ машинного будування ім. О. О. Морозова, КБ артилерії, Харківське державне підприємство «Завод ім. Малишева», Київське окреме КБ «Буддормаш», Кременчуцьке ВО вагонобудування, Київський завод інженерних машин, Київське АТ АТЕК, АТ «Новокраматорський машинобудівний завод», АНПП «Луганські акумулятори», Харківське агрегатне КБ, Державна холдингова компанія «Луганськтепловоз, Шосткінський завод «Імпульс», Ізюмський приладобудівний завод. За визначенням фахівців найперспективнішим є проект модернізації найпоширенішого в світі танка Т-72.

Великі потенційні можливості має українська суднобудівна промисловість: тонаж суден, що вироблялися в Україні, становив 30% обсягу колишнього СРСР, а за кількістю суден — 40%. Суднобудування в Україні представлено такими науково-дослідними організаціями та підприємствами: Дослідний проектний центр суднобудування України, НВО «Славутич», НВО «Машпроект», Чорноморський суднобудівний завод, АТ «Завод Ленінська кузня», ВО «Море», ВО «Зоря», Миколаївське ВО «Суднобудівний завод ім. 61 комунара», Керчинський завод «Залив», ВО «Нептун», ВАТ «Завод Океан», Державне підприємство «Севастопольський морський завод ім. С. Орджонікідзе». Україна може запропонувати виготовлення на своїх суднобудівних заводах вантажних суден та бойових і сторожових кораблів всіх класів (катери на підводних крилах та повітряній подушці, патрульні катери, катери берегової охорони, фрегати, флагманські кораблі, броненосці, ракетні крейсери, підводні мінні загороджувачі, підводні човни, транспортні рефрижератори, танкери, банкери, китобази, науково-дослідні човни, авіаносці), суднового комплектуючого обладнання, судових

Особливе місце у ВПК України посідають спеціальні радіотехнічні та оптикоелектронні комплекси, які охоплюють всі напрямки — від створення сучасної елементної бази у мікрохвильовому діапазоні до унікальних радіолокаційних, гідроакустичних комплексів, агрегатів і систем космічного зв’язку, спеціальних систем радіоелектронного захисту і протидії, оптикоелектронних систем наведення ракет. Підприємства радіоелектронної промисловості активно співпрацюють з багатьма фірмами СНД та інших країн світу: Німеччини, Італії, Індії, Болгарії, Югославії тощо.

Створено спільні підприємства (СП) з Росією: «Трансконтур» — у галузі виробництва апаратури до залізничного транспорту, «Фазотрон УкрНоватор» — у галузі виробництва бортової радіолокаційної апаратури для військової авіації. Також створені СП з фірмами з Італії в галузі виробництва сучасної телефонної апаратури; за рахунок співпраці з Німеччиною виготовляється різноманітна продукція на їх замовлення. Продукція радіоелектронної промисловості експортується до багатьох країн Європи, Азії та інших країн світу. До радіоелектронної галузі входять такі підприємства: Українська електронна корпорація, Харківське ВО «Прапор», Хмельницьке ВО «Новатор», Запорізьке ВО «Радіоприлад», Київський НДІ «Квант», Тернопільське ВО «Оріон», Київський НВК «Електроприлад», НВО «Славутич», Український радіотехнічний інститут, АТ «Лтава», Харківське ВО «Протон»; Київське ВАТ «Меридіан» Ім. С. П. Корольова, Донецьке ВО «Топаз», Ніжинський НВК «Прогрес», Світловодське ВО «Олімп», Київський завод «Радар».

3.2 Україна як учасник «Морського старту»

Одним із найголовніших видів комерційних науково-технічних зв’язків у міжнародному масштабі вважаються великі міжнародні науково-технічні програми, через які реалізуються новітні науково-технічні ідеї. Участь України в таких програмах — важливий крок на шляху до інтеграції в світове господарство.

Міжнародні науково-технічні програми, в яких бере участь Україна:

1) «Морський старт» («Sea Launch»)

Найбільш успішним досягненням України можна вважвти участь Конструкторського бюро (КБ) «Південне» у Міжнародному проекті «Sea Launch» («Морський старт»). Міжнародний проект «Sea Launch» було створено в 1995 році для виробництва та експлуатації ракетно-космічного комплексу морського базування. До складу спільного підприємства ввійшли американська компанія «Boeing», (40% власності), норвезька судобудівна компанія «Kyaerner» (20%), російська ракетно-космічна компанія «Енергія» (25%). Кожна зі сторін вважається світовим лідером у певній галузі. З українського боку в проекті взяли участь Південний машинобудівний завод і КБ «Південне» — виробник відомих ракетоносіїв «Циклон» та «Зеніт». Частка України в проекті становить 15%. Обов’язки розподілені таким чином: американці займаються маркетингом, норвежці - виробництвом платформ, росіяни — стартовим устаткуванням, українська сторона — виготовленням ракетоносіїв. Український ракетоносій «Зеніт» є серцевиною «Sea Launch». Він офіційно визнаний у світі найкращим екологічно чистим носієм із повністю автоматизованим стартом.

У ракетно-космічний комплекс «Sea Launch» входить: збірно-командне судно, стартова платформа, базовий порт. Збірно-командне судно призначене для доставки ракетоносія й космічного апарата на стартову платформу. На судні разом із командою працює 240 фахівців. За основу стартової платформи взято одну з бурових платформ, безпечність яких для довкілля та працюючих на них людей доведено багаторічною експлуатацією. Сенс «Sea Launch» полягає в тому, що біля екватора ракети можуть нести на 30% більший вантаж, ніж у помірних широтах. Вартість проекту оцінюється в $ 600 млн. Фінансуванням проекту зацікавилися великі фінансові структури. Загальний патронат взяв на себе Світовий банк. Україна взяла кредит на суму $ 85 млн. в американському «Chaise Manhattan Bank» на 10 років. До 2010 року планується здійснити 60 стартів. Участь в реалізації програми принесе прибуток Україні в розмірі близько 3 млрд. доларів США: кожен «Зеніт» коштує близько $ 50 млн. Найближчим десятиліттям ринок телекомунікаційних послуг досягне $ 50 млрд. на рік. Україні надано право визначити мету й характер перших 11 запусків. Завдяки успіху в реалізації проекту Україна здобула статус держави яка володіє передовими технологіями в галузі ракетно-космічного будування.

2) «ЕВРИКА» («EURECA»)

EURECA — European Research Coordination Agency — це інформаційна мережа, що охоплює всю Європу і націлена на здійснення конкурентоспроможних на світовому ринку розробок та досліджень (R&D) невійськового призначення у галузях інформаційних технологій, медицини та біотехнологій, зв’язку, екології, енергетики, нових матеріалів, транспорту, робототехніки та виробничої автоматизації, лазерних технологій. EURECA є однією із програм, які сприяють інтеграції України в Європейське співтовариство.

Програма EURECA фактично є каталізатором європейських інновацій. Мета програми — створення та підтримка умов для ефективного міжнародного інноваційного співробітництва, а також сприяння встановленню контактів у сфері наукових досліджень та дослідницько конструкторських розробок, які мають за кінцеву мету комерціалізацією отриманих результатів.

Учасники програми. Учасниками програми EURECA є 35 держав та Європейський Союз. який репрезентований Європейською Комісією: Австрія, Бельгія, Великобританія, Греція, Данія, Естонія, Європейська Комісія, Ізраїль, Ірландія, Ісландія, Іспанія, Італія, Кіпр, Латвія, Литва, Люксембург, Монако, Нідерланди, Німеччина, Норвегія, Польща, Португалія, Росія, Румунія, Республіка Сан-Маріно, Сербія і Монтенегро, Словаччина, Словенія, Туреччина, Угорщина, Фінляндія, Франція, Хорватія, Чеська Республіка, Швеція, Швейцарія. Україна разом з Албанією, Болгарією та Марокко мають статус асоційованого учасника.

Діяльність програми EURECA виконується за дев’ятьма пріоритетними напрямками науково-технічного співробітництва: енергетика, інформаційні технології, комунікаційні технології, лазерна техніка, медицина та біотехнології, навколишнє середовище, нові матеріали, робототехніка, транспортні технології.

Існує три види інноваційних проектів, що реалізуються в рамках програми EURECA

1. Регулярні проекти. Незалежні один від іншого проекти, що формуються в рамках загальних процедур Програми.

2. Проекти єдиної спрямованості - парасоликові проекти (Umbrella projects). Проекти, що об'єднані в рамках визначених технологічних областей, але які мають самостійні цілі та завдання. Таке об'єднання спрощує процес ініціювання проектів та підбору партнерів.

3. Кластерні проекти (Cluster projects). На відміну від Umbrella проектів кластери виступають в якості стратегічних напрямків співробітництва в рамках програми EURECA. Проекти, що входять до кластеру, об'єднані спільною метою. Україна є асоційованим членом програми EURECA з 1993 року. Тоді ж було організовано Національний інформаційний пункт програми EURECA в Україні (Український EURECA НІП).).

Політична, наукова координація та фінансування програми EURECA здійснюється Міністерством освіти та науки України.

Основні задачі Українського EURECA НІП:

— інформувати наукові, науково-технічні організації та підприємства України про ініціативи програми EURECA, про порядок формування проектів, про спільні проекти європейських фірм, які запрошують до співробітництва українських співвиконавців;

— консультувати українських фахівців з питань подання проектних пропозицій та спільних проектів до програми EURECA;