Теоретичні концепції С. Сісмонді та П. Прудона

Реферат на тему:

" Теоретичні концепції.

С.Сісмонді та П. Прудона" .

План.

1. 1.ЕКОНОМІЧНІ ПОГЛЯДИ С. СІСМОНДІ.

• Місце С. Сісмонді в історії політичної економії.

• Теорія вартості, капіталу і доходів.

• Теорія відтворення і криз.

1. 2.ЕКОНОМІЧНА КОНЦЕПЦІЯ П. Ж. ПРУДОНА.

• Теорія цінності.

• Економічна програма Прудона.

3. ВИСНОВОК.

4. СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ.

1. Економічні погляди С. Сісмонді.

Жан Шарль Леонар Сімонд де Сісмоиді (1773−1842) — посі­дає своєрідне місце в історії політичної економії. За словами К. Маркса, він завершує класичну політичну економію і започатко­вує дрібнобуржуазний напрям. Західні економісти, оцінюючи світо­гляд Сісмонді, підкреслюють те, що він першим виступив проти ка­нонів класичної політичної економії, яку назвав «економічною ортодоксією». Народився Сісмонді в родині протестантського пас­тора в околицях Женеви. Службову діяльність розпочав у ліонсько­му банку. Згодом залишає Францію і повертається до Женеви, деякий час живе в Англії та Італії. 1880 p. знов повертається до Женеви, де працює секретарем торгової палати. Залишивши цю посаду, Сісмонді цілком присвячує себе науковій діяльності. Він був не ли­ше економістом, а й істориком, що залишив і в цій галузі велику на­укову спадщину.

Як економіст Сісмонді спочатку був послідовником А. Сміта. У праці «Про комерційне багатство, або Про принципи політичної економії в їхньому застосуванні до торгового законодавства» (1803) він пропагує ідеї Сміта, виступає прихильником вільної конкуренції, фритредерства. 1819 p. Сісмонді опублікував свою головну працю «Нові начала політичної економії, або Про багатство в його відно­шенні до народонаселення». Уже сама назва свідчить про намагання Сісмонді побудувати політичну економію на нових засадах. Він пе­реконаний, що це йому вдалося. У передмові до другого видання праці (1827) він пише, що «розхитав основи науки».

Які ж нові ідеї проголошує Сіемонді? Передовсім він заперечує класичне визначення предмета й методу політичної економії. У кла­сиків, писав він, політична економія є наукою про багатство, яке вони відокремлюють від людини. Класична політична економія ні­би не помічає людину, «якій належить багатство і яка має ним ко­ристуватись». Він дає нове, порівняно зі Смітом і Рікардо, тлума­чення політичної економії. Предметом політичної економії Сісмонді вважає «матеріальний добробут людей, оскільки він залежить від держави».

Сміт і Рікардо вивчають економічні процеси як природні, такі, що відбуваються стихійно, Сісмонді намагається дослідити їх як та­кі, що регулюються державою. Якщо класики аналізували реальні процеси створення багатства, його обігу й розподілу, то Сісмонді цікавить, як уряд повинен сприяти його виробництву й розподілу. Отже, політична економія перетворюється у нього з науки, що вивчає причинні зв’язки явищ, на науку, що визначає етичні норми господарської діяльності людей. Сісмонді застосовує також інші методи дослідження. Він критикує абстрактний метод класиків, іг­норування ними конкретно-історичних обставин. Сам Сісмонді, ста­влячи в центр своїх досліджень становище людини, наголошує на необхідності всебічного вивчення історичного розвитку країни, де ця людина живе. Відтак його можна вважати попередником істори­чної школи.

Сісмонді виступає з безкомпромісною критикою капіталізму. Він був одним із перших, хто звернув увагу на тяжке й безправне життя робітників. Спостерігаючи поляризацію капіталістичного суспільст­ва, він бачить формування двох абсолютно протилежних класів — трудівників і власників — або, за його словами, багатіїв і бідняків.

Свобода конкуренції посилює цей процес. Саме вона призводить до руйнування дрібного виробництва, тобто до відокремлення влас­ності від праці. У такому відокремленні Сісмонді вбачає головну небезпеку, оскільки цей процес відбувається не лише в промислово­сті, а охоплює й сільське господарство, де формується велика земе­льна власність і селяни перетворюються на сільськогосподарських робітників.

Отже, Сісмонді вперше поставив питання, яких політична еко­номія раніше не розглядала. Він проголосив протилежність ін­тересів багатих і бідних, що, на його думку, посилюватиметься із розвитком виробництва.

Сісмонді не лише критикує капіталізм, він розробляє проект його реформування. Якщо розвиток виробництва за умов конкурентної боротьби посилює нерівність у суспільстві, призводить до загост­рення суперечностей, то немає сенсу дотримуватись ідеї економіч­ного лібералізму, що її пропагували класики.

Держава має втручатися в економічне життя. Передовсім треба (наскільки це можливо) відновити поєднання праці та власності. Для цього Сісмонді пропонує поділити виробництво між дрібними власниками, повернутись до дрібного виробництва і в сільському господарстві, і в промисловості. Однак шляхів реального здійснення цієї програми він не тільки не запропонував, а й не бачив^Сісмонді проти радикальних реформ, він оголошує себе противником комуні­зму, а його соціальні вимоги обмежуються необхідністю запрова­дження робітничого законодавства.

Теорія вартості, капіталу і доходів. Сісмонді, як уже було ска­зано, завершує етап класичної політичної економії у Франції. К. Маркс відносив Сісмонді до класиків на тій підставі, що останній був прихильником трудової теорії вартості. Сісмонді справді писав, що «праця є єдиним джерелом багатства…"'. Проте в нього, як і у класиків, немає визначення субстанції вартості. У нього мінова вар­тість товару визначається витратами праці на його виробництво.

Теорія вартості не відіграє у Сісмонді тієї ролі, що у класиків. Він використовує її здебільшого для того, щоб провести чітке роз­межування між трудовими і нетрудовими доходами, підкреслити експлуататорський характер останніх.

Капітал Сісмонді трактує як виробничі запаси, переважно як за­соби виробництва. Він виділяє основний і оборотний капітал. На­громадження капіталу, як і Сміт, він зв’язує з ощадливістю.

Прибуток Сісмонді визначає як відрахування від продукту праці робітника, підкреслюючи його експлуататорську природу. «Прибу­ток підприємця, — писав він, — становить часто не що інше, як по­ грабування робітників, котрих він використовує"*. Заробітної плати і факторів, що її визначають, він спеціально не досліджував, але, на рівні зі Смітом, ставив її в залежність від нагромадження капіталу і зростання народонаселення.

Ренту він розглядає у фізіократичному дусі - як винагороду природи за виробничу діяльність. Заслугою Сісмонді, однак, було його критичне ставлення до тези Рікардо про те, що гірші землі рен­ти не дають.

Теорія відтворення і криз. Ця теорія е наріжним каменем еко­номічного вчення Сісмонді. Він метою капіталістичного виробницт­ва називає споживання, а суперечність між виробництвом і спожи­ванням є основною суперечністю капіталізму. Такої суперечності не існує, на його думку, в ізольованому господарстві Робінзона, не іс­нує її у дрібному товарному господарстві.

Суперечність між виробництвом і споживанням за умов капіталі­зму проявляється у труднощах збуту товарів, у кризах. Усупереч твердженням класиків (особливо Сея), що товари обмінюються на товари, Сісмонді вважає, що товари купуються на доходи. Звівши, як і Сміт, вартість до суми доходів, він робить висновок, що для ре­алізації всіх виготовлених товарів необхідно, щоб виробництво від­повідало доходам суспільства. Зменшення доходів відповідно зме­ншить попит на товари, і частина їх залишиться нереалізованою.

«Виробництво, — писав Сісмонді, — має співвідноситись із су­спільним доходом, і ті, хто заохочує до безмежного виробництва, не турбуючись про те, щоб визначити цей дохід, штовхають націю до загибелі, сподіваючись відкрити їй шлях до багатства».

З розвитком капіталізму, стверджував він, звужується внутрішній ринок. Зменшується дохід робітників, тому що частина їх витискує­ться з виробництва машинами, а зайнятим у виробництві капіталісти намагаються платити якомога менше. Не зростає ринок і за рахунок попиту з боку капіталістів, які частину свого доходу, що її мали б використати на споживання, нагромаджують (виробниче нагрома­дження Сісмонді ігнорує). За цих обставин усе більшу й більшу час­тину суспільного продукту стає неможливо реалізувати на внутріш­ньому ринку. Зовнішні ринки у зв’язку з розвитком капіталізму в інших країнах також звужуються.

До капіталізму такої проблеми не існувало, тому що була вели­ка маса споживачів — дрібних товаровиробників. Але капіталізм руйнує дрібне виробництво, звужуючи тим самим внутрішній ринок. Він породжує загальне надвиробництво, а відтак і кризи. Отже, кризи у Сісмонді - це результат внутрішніх суперечностей капіталізму, результат загального надвиробництва і відповідно не­доспоживання, а не диспропорцій в окремих галузях. Крім того, він трактує кризи капіталізму як перманентні, що взагалі унеможлив­люють його розвиток. Як дрібнобуржуазний ідеолог Сісмонді звер­тається до урядів капіталістичних країн, щоб вони своєю владою «припинили розвиток капіталізму» і сприяли тим самим встанов­ленню «загального добробуту й достатку» за умов дрібного вироб­ництва.

Теорія відтворення Сісмонді має назву теорії «третіх осіб», оскільки капіталістичне виробництво для реалізації продукту не може обмежитись робітниками й капіталістами, а потребує ще й на­явності дрібних виробників. Модифікований варіант цієї теорії роз­виває Мальтус.

2. Економічна концепція П. Ж. Прудона П'єр Жозеф Прудон (1809−1865) — народився у французькому місті Безансоні в сім'ї бідного пивовара. Учився в коледжі, працю­вав робітником у друкарні, займався самоосвітою. 1840 p. видає в Парижі книжку «Що таке власність», в якій гостро критикує капіта­лізм і кидає виклик буржуазії, проголосивши своє знамените гасло «власність — це крадіжка», 1846 p. він видав книжку «Система еко­номічних суперечностей' або Філософія злиденності», на яку К. Маркс відповів своєю працею «Злиденність філософії».

У творі Прудона викладено систему його економічних поглядів, в основу яких узято було ідеї дрібнобуржуазного соціалізму. У на­ступних працях він розробляє проекти «реформування» капіталізму. Це реформування Прудон сподівається здійснити через викуп робі­тниками засобів виробництва в буржуазії, створення майстерень і підприємств на акціонерній основі, що в них робітники-акціонери будуть працювати й одержувати продукти за собівартістю.

1848 p. Прудона обрали членом Національних зборів від пари­зьких робітників. На розгляд зборів він вносить проект податкової реформи і створення «Народного банку», але проект не був прийнятий. 1849 p. Прудон сам зробив спробу втілити ідею створення «На­родного банку» в життя через організацію акціонерного товариства, але вона виявилась безрезультатною (банк проіснував два місяці). Невдалою була і його діяльність як видавця газет. За досить гостру критику капіталізму Прудона двічі заарештовували.

Методології Прудона притаманний ідеалізм і суб'єктивізм. Еко­номічні категорії він розглядає як втілення «абсолютного розуму», як вічні ідеї, відірвані від реальної дійсності. Намагаючись застосу­вати в дослідженні гегелівський діалектичний метод, Прудон обме­жує його, по суті, намаганням виявити в категоріях і економічних процесах «добрі» і «погані» сторони. Отже, економічні категорії та економічні явища він розглядає не як єдність суперечностей, а як механічне поєднання протилежних властивостей. Керуючись таким підходом, Прудон уважав, що завжди можна зберегти добрі сторони й позбутись поганих. Це стосується як економічних категорій, так і капіталістичного виробництва в цілому.

Теорія цінності. Цінність Прудон розглядає як вічну абстрактну категорію, що є носієм двох абстрактних протилежних ідей: ідеї споживної цінності і ідеї мінової цінності. Між споживною цінністю і міновою цінністю існує «антиномія» — протилежність. Споживна цінність виступає як втілення достатку, багатства, а мінова — як ві­дображення винятковості.

Примиренням цих суперечливих сторін синтезом споживної й мінової цінностей у Прудона виступає конституйована або синтети­чна цінність. Вона встановлюється в обміні. Обмін, писав Прудон, об'єднує елементи багатства, створені різними галузями виробницт­ва, в одне ціле. Саме обмін робить цінність конституйованою.

У процесі обміну, на ринку, відбувається своєрідний добір про­дуктів. Одні з них суспільство визнає за цінності і включає до скла­ду суспільного багатства. Інші - ні. Створює й комбінує елементи багатства згідно із «законом пропорційності цінностей» лише праця. Виходячи з цього закону Прудон називає конституйовану синтетич­ну цінність пропорційною.

Отже, конституйована цінність, на думку Прудона, виникає в обміні та обов’язково реалізується на ринку. Вона є конституйова­ною тому, що передбачає злиття, комбінування окремих елементів багатства в одне ціле, синтетичною тому, що знімає протилежність споживної й мінової цінностей, пропорційною, оскільки виникає в результаті встановлення працею пропорцій, що в них відбувається комбінування елементів багатства.

Для подолання труднощів товарного виробництва (затоварюван­ня, диспропорції тощо) потрібно, на думку Прудона, кожний товар наділити конституйованою цінністю, гарантувати його реалізацію. Своєю теорією конституйованої цінності Прудон намагається усунуги суперечності капіталістичного товарного виробництва, супе­речність між товаром і грошима, надавши самому товару властивос­тей, притаманних грошам.

У теорії цінності Прудона важливим є те, що вона поєднує міно­ву концепцію цінності з трудовою концепцією і визнає два джерела цінності - обмін і працю.

Економічна програма Прудона. Як дрібнобуржуазний ідеолог Прудон зв’язував причини труднощів дрібного виробника з недолі­ками обміну, з проблемою збуту. Основною причиною зубожіння й несправедливості він оголошує обмін і гроші. І саме з цих позицій опрацьовує економічну програму реформування капіталізму через реформування обміну.

Прудон хоче зберегти товарне виробництво, в якому бачить вер­шину людської свободи й особистої незалежності. Він обстоює дрі­бну власність і передачу великих виробництв у власність їхніх колек­тивів. Панування дрібних товаровиробників, на його думку, зумо­вить обмін продуктами праці за трудовим еквівалентом*. Для спри­яння дрібним виробникам у реалізації продукції Прудонпропонував і, як уже зазначалось, зробив спробу створити обмінний банк — «Народний банк». Банк приймав би від товаровиробників товари і видавав би їм трудові талони, «робочі гроші», які засвідчували б кількість праці, витраченої на виготовлення товару. За ці «робочі гроші» товаровиробник і одержував би в банку потрібні йому інші товари. Запровадженням «робочих грошей» замість реальних Пру­дон сподівався встановити в суспільстві рівність і справедливість, позбутися експлуатації, оскільки кожен одержував би стільки, скіль­ки виробив сам, залишити «добрі» сторони товарного виробництва й ліквідувати «погані».

Ці дрібнобуржуазні ілюзії було породжено недостатнім розумін­ням Прудоном таких категорій, як гроші, товар, прибуток, капітал та й самої суті капіталістичного виробництва, з ідеєю реформування якого через обмін він виступав.

Капітал Прудон переважно трактує як гроші, вважаючи про­відною його формою тільки капітал позичковий. Процент, на дум­ку Прудона, — це та єдина форма, в якій втілено неоплачену пра­цю робітника. Прибуток Прудон розглядає як різновид заробітної плати.

Оскільки економічною основою експлуатації у Прудона є про­цент, то зниження ставки процента «примусовими законами» і зве­дення її до нуля — це шлях до одержання робітниками повного продукту своєї праці. Керуючись такою логікою, він розвиває ідею «дарового кредиту». Виступаючи проти грошей, Прудон водночас пропонував надавати через банк робітникам і товаровиробникам безпроцентний кредит у грошовій формі. Надання «дарового кредиту» усуває можливість позичати гроші під проценти і тим самим, на думку Прудона, ліквідує експлуатацію.

Внаслідок такої реформи (надання всім і кожному «дарового кредиту») здійсниться не лише «злиття класів», бо залишатимуться лише трудящі, які обмінюватимуться продуктами відповідно до їх­ньої ціни, уряд теж стане непотрібним, оскільки буде гарантовано справедливість у процесі обміну, усі будуть рівними, і зникнуть джерела конфліктів.

Висновок.

Ідеї Сісмонді хоч і не мали великого впливу на сучасників, проте сприяли певною мірою розвиткові трьох напрямків економічної ду­мки. Його симпатії до робітничого класу, критику капіталізму сприйняли представники соціалістичних учень, а ідеї щодо предме­та й методу політичної економії - представники історичної школи. І нарешті, його заклик до втручання держави в економічне життя, критика ролі особистого інтересу як єдиної спонукальної сили еко­номічного розвитку започаткували критичне ставлення до економіч­ного лібералізму.

Прудон є противником як буржуазної демократії і монархії, так і комунізму. Рушійною силою суспільства він вважає клас дрібних виробників, економічну основу якого становить дрібна власність і якому притаманна певна відокремленість, ізольованість. Його члени не повинні об'єднуватися в жодні державно-суспільні організації. Прудон взагалі виступає проти держави. Зв’язок між окремими гос­подарствами має здійснюватись через обмін і взаємодопомогу.

Дрібнобуржуазний соціалізм Прудона мав значне поширення в другій половині XIX ст. в багатьох європейських країнах. Його ідеї сприйняли бакуністи, а згодом анархо-синдикалісти.

Список використаної літератури.

1. 1.Історія економічних учень./ ред. Л.Я. Корнійчук. — К., 1999 .

2. 2.История экономических учений. — ч.1. / ред. В. А. Жамин. — М., 1989.

3. 3.История экономических учений. — ч.2./ ред. А. Г. Худокормов.- М., 1994.

4. 4.История экономических учений (современный этап) ред. А. Г. Худокормов.- М., 1998.

5. 5.История экономических учений. — М., 1983.

6. 6.Сисмонди С. Новые начала политической экономии.- Т.1.-М., 1987.-С. 148.

7. 7.Юхименко П.І., Леоненко П. М. Історія економічних учень. — К., 2000.

8. 8.Ядгаров Я. С. История экономических учений.- М., 1996, 1998.