Види державної служби та їх вдмінності

МІНІСТЕРСТВО ОСВІТИ І НАУКИ УКРАЇНИ

СХІДНОУКРАЇНСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

ІМЕНІ ВОЛОДИМИРА ДАЛЯ

МАГІСТРАТУРА ДЕРЖАВНОГО УПРАВЛІННЯ

КОНТРОЛЬНА РОБОТА

Дисципліна: «Державна служба»

Тема:

"Види державної служби та їх відмінності"

Слухач групи гр. ДС -171з В.Т.Дебелий

Викладач доц. Чуніхін Г. В.

Луганськ 2008

ПЛАН Види державної служби та їх відмінності

1. Загальна класифікація видів державної служби

2. Необхідність чіткого розмежування видів державної служби

3. Основні відмінності видів державної служби

3.1. Особливості мілітаризованої державної служби

3.2. Особливості цивільної державної служби Висновки Література

ВСТУП

Постановка проблеми державної служби з точки зору найширшої її інтерпретації в межах юридичної науки — предметного поля загальної теорії держави і права, багатогранність видових проявів державно-службової діяльності в сучасному суспільстві передбачають особливий пізнавальний інтерес до питання про класифікацію видів державної служби. Найголовнішим здобутком загальнотеоретичної класифікації державної служби є те, що вона дає змогу оглянути різноманітні види державно-службової діяльності в масштабах усього суспільства, його цілісної державної організації. При цьому важливо підкреслити як ті ознаки, що підлягають загальнотеоретичному осмисленню і виступають як загальні для всіх різновидів державної служби, так і ті, котрі становлять безпосередній інтерес для галузевих юридичних досліджень.

Діяльність держави, функціонування його управлінського апарату здійснюються через державну службу, що є особливим інститутом сучасної держави. Інститут державної служби робить механізм держави здатним практично вирішувати будь-які питання в сфері державного управління.

Саме слово «служба» вживається в різних значеннях. Під службою розуміється і вид діяльності людей, і відомчий підрозділ (державна служба охорони МВС), і самостійне відомство (Державна митна служба). Розглядаючи державну службу як один з видів платної суспільно-корисної діяльності законодавець, в ст. 1 Закону України «Про державну службу», дає її визначення як професійної діяльності осіб, що займають посади в державних органах і їх апараті по практичному виконанню задач і функцій держави і одержуючих заробітну плату за рахунок державних коштів. Ці обличчя є державними службовцями і мають відповідні службові повноваження. Доктринально до державних службовців часто відносять також і службовців, зайнятих в сфері соціального обслуговування. Таким чином, з урахуванням легалізованого на сьогоднішній день визначення державної служби необхідно розрізняти державні органи (в яких, в основному, служать державні службовці), і державні підприємства і установи, робота в яких не є державною службою.

Характеризуючи місце служби в системі людської діяльності можна виділити за змістом і правовим особливостям декілька видів інституціоналізованої суспільно-корисної діяльності людей: навчання, тобто засвоєння соціальної програми; виробництво матеріальних цінностей, надання господарських послуг на оплачувальних початках; господарювання домашнього; службу в державних, громадських і інших організаціях; безвідплатну діяльність поза рамками сім'ї. При цьому специфіка служби, як одного з видів соціальної діяльності людей, визначається тим, що службовці: а) організують, підтримують стійкість системи, безпосередньо цінностей не створюють, але забезпечують умови для їх виробництва; б) володіють особливим предметом труда — інформацією (збирають, обробляють, передають, зберігають, створюють інформацію); в) з допомогою інформації впливають на людей, обслуговують їх; г) звичайно зайняті розумовим трудом; д) регулярно отримують заробітну плату; е) займають посади в державних, громадських, приватних або інших організаціях.

1. Загальна класифікація видів державної служби

Державна служба, будучи різновидом служби взагалі, і публічної служби зокрема, володіє рядом властивих тільки їй ознак, що дозволяють відмежувати державну службу від інших видів служби. Державна служба це, передусім, діяльність по безпосередньому виконанню функцій держави. Державна служба це служба в державних органах і їх апараті. Державні службовці займають посади в державних органах і їх апараті. Посада це визначена структурою і штатним розкладом первинна структурна одиниця державного органу і його апарату, на яку покладене встановлене нормативними актами коло службових повноважень (ч. 1 ст. 2 Закону України «Про державну службу»). Державна служба починається там, де встановлюються посади, які невідривні від організації державного апарату. Посада є первинним, нерозчленованим компонентом управлінської структури, певною мірою відособленим. Її можна розглядати як мінімальну межу диференціації управлінських функцій і як засіб стабілізації, формалізації діяльності службовця.

Державна влада в Україні здійснюється за принципом її розділення на законодавчу, виконавчу і судову (ч. 1 ст. 6 Конституції України). Відповідно до цього конституційного принципу державну службу поділяють на службу в органах законодавчої, виконавчої і судової влади.

Аналіз норм Закону України «Про державну службу» дозволяє зробити висновок, що законодавець відмічає відмінність в правовому статусі служб і відповідних органів, хоч така відмінність сформульована не досить чітко. У ч. 4 ст. 6 Закону України «Про державну службу» вказується, що питання функціонування державної служби в інших державних органах, правове положення яких регулюється спеціальними законами України, регулюється цими органами. У ч. 2 ст. 9 Закону України «Про державну службу» закріплено, що регулювання правового положення державних службовців, працюючих в апараті органів прокуратури, судів, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ і інших, здійснюється згідно з вказаним законом, якщо інше не передбачене законами України. На основі приведеного можна в системі державної служби виділити цивільну і мілітаризовану службу.

При цьому цивільна служба ділитися на загальну і спеціальну. Загальна цивільна служба має на увазі здійснення загальних, традиційних, «стандартних» для всякої сфери діяльності державно-службових функцій, не відмінною галузевою специфікою ⁽діяльність службовців в міністерствах, державних комітетах, місцевих державних адміністраціях). Спеціальна державна служба — це реалізація особливо встановлених в нормативних актах повноважень службовців, що займають посади в державних органах, що мають яскраво виражену галузеву компетенцію, яка накладає відбиток на практичну діяльність службовців (служба в органах прокуратури, судах, дипломатичної служби, митного контролю, служби безпеки, внутрішніх справ). Спеціальна служба вимагає додаткової регламентації законами України.

Мілітаризована служба має ряд відмітних ознак, які виділяються при аналізі нормативно правових актів, що встановлюють правове положення цих видів державної служби і відповідних державних службовців. Для мілітаризованої служби характерні наступні, відмінні від цивільної служби, ознаки: професійним обов’язком службовців цієї категорії є захист життя і здоров’я людей, забезпечення безпеки громадян і встановленого порядку управління, прав людини і громадянина, публічних інтересів, матеріальних цінностей, правоохоронна суспільного і правопорядку навіть при умові ризику для життя, в багатьох випадках із зброєю в руках; надходження на державну службу мілітаризованого характеру здійснюється особами, як правило, що досягли вісімнадцяти літнього віку, фізично розвиненими; наявність спеціальних особливих дисциплінарних статутів, положень про дисципліну, зумовлених специфічними особливостями посадових функцій мілітаризованих службовців; ці службовці мають особливі умови надходження на службу, її проходження, привласнення спеціальних звань, проведення атестації і припинення державної служби, для них встановлюється спеціальна форма одягу і знаки відмінності; наявність встановлених в спеціальних адміністративно-правових нормативних актах особливого правового статусу мілітаризованих службовців (права, обов’язки, відповідальність, спеціальні пільги і т.д.); встановлений ряд обмежень, надається ряд пільг, обов’язкове державне страхування; особливий порядок притягнення до юридичної відповідальності.

У 2−3 розділах більш детально буде розглянута необхідність видового поділу державної служби.

2. Необхідність чіткого розмежування видів державної служби

Державна служба, як юридичний інститут, розглядається в такій галузі права, як адміністративне право. Розвитку законодавства про державну службу в даний час надається особливе значення. Це обумовлено, насамперед, тими змінами, що відбулися і відбуваються в нашому суспільстві і державі. Кардинально змінилася структура, функції органів державної влади, як в центральних органах, так і в регіонах. Проведені реформи привели до зміни ролі і самого державного апарата і державних службовців. Постала необхідність підвищення ефективності функцій державного апарата, забезпечення професіоналізму державних службовців, вивчення нових аспектів і проблем державної служби в цілому. Задача законодавців, учених, фахівців ускладнена тим, що в радянський період спеціального законодавства про державну службу не було, а правове положення працівників державного апарата не відрізнялося від правового положення службовців інших державних і суспільних установ, підприємств і організацій. Статус усіх службовців визначався одноманітно і в трудовому законодавстві. Однак, зміна ситуації призвела до виділення служби в органах державної влади і управління — як особливого роду державної діяльності, внаслідок цього постала гостра необхідність більш чіткого виокремлення видів державної служби з метою чіткого визначення представників того чи іншого виду державної служби та їх відповідних функцій.

Ч. 1 ст. 9 Закону України «Про державну службу» визначає сферу державної служби: правовий статус Президента України, Голови Верховної Поради України і його заступників, голів постійних комісій Верховної Поради України і їх заступників, народних депутатів України, Прем'єр-міністра України, Голови і членів Конституційного Суду України, Голови і суддів Верховного Суду України, Голови і арбітрів Вищого арбітражного суду України, Генерального прокурора України і його заступників регулюється Конституцією і спеціальними законами України. Таким чином, політичні посади в державних органах не входять в державну службу, до якої відносяться адміністративні і патронатні посади, але вони так само отримують заробітну платню за рахунок держави відповідно до ст. 1 Закону України «Про державну службу».

З урахуванням різноманітних функцій, що стоять перед сучасною демократичною соціальною правовою державою (ст. 1 Конституції України) і що виконуються різними органами держави, державну службу можна поділити по ряду ознак. Кожний вигляд державної служби, зумовлюється специфікою задач і функцій, що стоять перед відповідним державним органом і має своє правове оформлення, характеризується особливими ознаками і спеціальним правовим статусом, встановленим відповідними нормативними актами.

Актуальність даної теми обумовлена тим, що саме державний механізм є основною ланкою у структурі влади. Цей механізм приводиться в дію людьми, а його функції залежать від кадрового складу. Отже питання комплектування організованої діяльності державного механізму здобувають одне з першорядних значень.

Служба в державних органах, державних і громадських організаціях є одним із видів соціальної діяльності людей. Служба державі нерозривно зв’язана з самою державою, її роллю в житті суспільства. Це одна з сторін діяльності держави по організації і правовому регулюванні особового складу державних органів, інших державних організацій. Державна служба — це насамперед служіння державі, тобто виконання за її дорученням за плату від неї визначеної діяльності по реалізації задач і функцій держави в державних органах і установах, яке ґрунтується на принципах гуманізму і соціальної справедливості, демократизму і законності в інтересах народу України. Таке визначення державної служби дозволяє відмежувати державно-управлінську діяльність від діяльності фахівців у народному господарстві, у соціально-культурній сфері, а також відмежувати державну службу й інші види служби.

3. Основні відмінності видів державної служби

3.1. Особливості мілітаризованої державної служби

Передусім, державна служба має бути поділена на два найбільших за обсягом різновиди, що мають найхарактерніші відмінності: цивільну і мілітаризовану державну службу. Відзначимо тут, що запропонована російським адміністративістом Ю. Стариловим класифікація, коли виділяються: державна служба, що включає в себе федеральну службу та службу на рівні суб'єктів федерації, а також військова служба і цивільна служба, до складу якої входять муніципальна служба та служба в державних організаціях і установах, апаратах політичних партій, суспільних об'єднань, недержавних, некомерційних організацій, приватних підприємствах тощо, не витримує логічних вимог щодо єдності свого критерію, а тому не може претендувати на понятійну стрункість і узгодженість.

До мілітаризованої державної служби належать у першу чергу власне військова служба в збройних силах, а також служба в інших військових формуваннях, якими на прикладі України є Прикордонні війська, Війська внутрішньої і конвойної охорони, органи внутрішніх справ, Служби безпеки та деякі інші воєнізовані підрозділи. Мілітаризована державна служба поза всяким сумнівом підпадає під усі загальні ознаки державної служби і тому необґрунтованими та й абсурдними видаються деякі спроби в юридичній і особливо публіцистичній літературі вивести службу в збройних силах та інших військових формуваннях за межі поняття державної служби. Водночас мілітаризована державна служба є специфічним різновидом державної служби, що дозволяє виділити і проаналізувати її певні особливі ознаки, виділити мілітаризованих державних службовців в окрему категорію військовослужбовців, показати відмінності мілітаризованої служби від інших видів державної служби, головним чином від цивільної державної служби.

По-перше, створення мілітаризованої державної служби обумовлено необхідністю виконання державою особливих охоронних завдань. Наприклад, призначенням Збройних сил України є збройний захист незалежності, територіальної цілісності і недоторканності України. Як основні завдання міліції розглядаються забезпечення особистої безпеки громадян, захист їх прав, свобод і законних інтересів, охорона і забезпечення суспільного порядку.

По-друге, змістовним елементом мілітаризованої державної служби є як можливість, так і реальне застосування примусу. Так, для виконання покладених на міліцію завдань, відповідно до Закону України «Про міліцію», працівникам міліції надається право у деяких випадках застосовувати заходи фізичного впливу, спеціальні засоби і вогнепальну зброю. Монополія на легальне застосування насильства вважається однією з найбільш істотних особливостей держави, і тому мілітаризована державна служба, і щонайперше військова служба, є виразником державницьких засад у найбільш повному їх значенні, забезпечує застосування власне примусових аргументів державної влади. Так, Конституція України забороняє іншим інститутам, крім Держави, політичним партіям і громадським організаціям утворювати воєнізовані формування.

По-третє, мілітаризована державна служба здійснюється зі зброєю в руках, «озброєними групами людей». На цю обставину є пряме посилання в чинному законодавстві. Так, Закон України «Про міліцію» кваліфікує міліцію як державний збройний орган виконавчої влади, призначення Збройних сил України вбачається у збройному захисті країни тощо. У цьому плані мілітаризовані державні інститути виступають як «матеріальні чи речові придатки влади», покликані реально забезпечити виконання її рішень у необхідних випадках. За таким критерієм можливе об'єднання службовців військових і воєнізованих формувань в одну загальну категорію, що передбачає врахування особливостей їх статусу, прав, обов’язків, відповідальності, соціального захисту.

По-четверте, вступ на мілітаризовану державну службу обумовлюється спеціальними вимогами до віку, стану здоров’я, фізичної підготовки, моральних якостей людей. Зокрема, особи, що вступають на військову службу і на службу в інші військові формування, повинні бути повнолітніми, пройти спеціальні медичні комісії, успішно скласти психологічні тести та ін. Саме з військовою службою пов’язано виникнення такого специфічного інституту, як складання присяги, покликане забезпечити моральну і політичну лояльність службовця, що згодом було поширене і на державну цивільну службу.

По-п'яте, мілітаризована державна служба будується на найбільш авторитарному різновиді відносин влади і підпорядкування, суворій ієрархії начальницького і підлеглого особового складу, обов’язковості наказів вищих для нижчих, що забезпечується чітко визначеною системою посад і військових звань, введенням форменого одягу і зовнішніх відзнак, функціонуванням спеціальних статутів про службу, в тому числі статутів і положень про дисципліну.

По-шосте, службовці мілітаризованої державної служби наділяються специфічним правовим статусом, мають низку визначених особливими умовами проходження служби спеціальних пільг, залучаються до відповідальності в особливому порядку, зокрема до адміністративної і матеріальної юридичної відповідальності. Пільги військовослужбовців передбачені окремими законами України: «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців і членів їх сімей», «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців і осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ» та ін. Військовослужбовці, а також особи рядового і начальницького складу органів внутрішніх справ несуть відповідальність за адміністративні правопорушення згідно з дисциплінарними статутами, крім випадків, передбачених Кодексом України про адміністративні правопорушення, але й у цих випадках до них не можуть застосовуватися такі заходи стягнення, як виправні роботи і адміністративний арешт.

Співвідношення між цивільною і мілітаризованою службою в загальній системі державного управління суспільством на «Сході» і на «Заході», яке історично складалося по-різному, з перевагою відповідно цивільних чи військових чиновників, є одним з показників питомої ваги авторитарних чи ліберальних тенденцій політичного режиму, у будь-якому разі має бути обґрунтованим і виваженим. Не виправдують себе як надмірна мілітаризація відносин державної служби, перетворення її в слухняний «механічний агрегат», оскільки ситуації, що виникають у сфері державного управління у сучасному суспільстві, вимагають прийняття самостійних, творчих і відповідальних рішень, так і недооцінка специфіки воєнізованої організації службових відносин у тих галузях життєдіяльності держави, де це викликано необхідністю (при обороні країни, захисті правопорядку, ліквідації наслідків стихійного лиха тощо). Зокрема, до проблеми співвідношення сфер цивільної та мілітаризованої державної служби належить, наприклад, питання про розмежування сфер управління у галузі оборони країною, яке здійснюється від імені держави міністерством оборони, і власне органом військового управління, яким виступають штаби збройних сил.

3.2. Особливості цивільної державної служби

Тепер звернемося до власне цивільної державної служби, головною відмінністю якої від мілітаризованої служби є використання цивільних (невійськових) методів управління, які спираються головним чином на авторитет, а не на застосування примусу. Головною відмінністю цивільних державних службовців від мілітаризованих службовців є те, що перші є не військовими, а цивільними особами, не перебувають на військовій чи воєнізованій службі з усіма її вищезгаданими атрибутами.

Але і цивільна державна служба є досить складним утворенням, об'єднує різноманітні з точки зору більш предметної характеристики види службової діяльності щодо певних сфер функціонування держави та деяких інших важливих критеріїв.

Насамперед слід розглянути класифікацію цивільної державної служби залежно від особливостей конкретної державної організації, коли вона поділяється на службу в державних органах і службу в інших державних організаціях — установах та адміністрації підприємств.

Тому не є випадковим прирівнювання законодавством України посад і рангів керівників державних підприємств до відповідних посад і рангів державних службовців та їх апарату, пенсійних прав державних органів та їх апарату з пенсійними правами інших державних службовців. Власне саме виділену на цій підставі сферу державної служби припускає проект Закону України «Про службу в державних органах та їх апараті», підготовлений викладачами Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого.

Згідно з цим проектом під службою в державних органах та їх апараті розуміється професійна діяльність осіб, що займають відповідні посади по практичному здійсненню їх завдань і функцій та одержують заробітну плату з коштів Державного бюджету. Таким чином, служба в державних органах та їх апараті розглядається як найбільш характерний для державності, істотний як за змістом, так і за обсягом діяльності різновид державної служби, особливості якого вбачаються у виконанні саме завдань і функцій державних органів відповідно до їх компетенції. Служба в державних органах та їх апараті характеризується як комплексний соціально-правовий інститут з позиції реалізації громадянами України конституційного права на державну службу, загальних принципів, етичних критеріїв, здійснення єдиної державної політики в цій сфері, особливостей правового статусу державних службовців та їх апарату, умов проходження служби, організації службової кар'єри, особливостей відповідальності службовців, їх соціальних гарантій і захисту.

Інший важливий різновид цивільної державної служби — професійна діяльність осіб, що займають посади в адміністрації державних підприємств, що зайняті виробництвом матеріальних благ, а також служба в державних установах, що здійснюють невиробничу діяльність у сфері охорони здоров’я, навчально-виховної, культурно-освітньої роботи, наукових досліджень і т. ін. Обсяг цього напрямку державно-службової діяльності і кількість службовців, зайнятих здійсненням завдань держави в економічній, культурно-виховній, екологічній сферах і галузі соціального захисту громадян, залежать від соціальних у широкому сенсі функцій держави. Основні категорії службовців, зайнятих на державних підприємствах, у державних установах і організаціях, складають, заданими Світового банку: працівники освіти (Україна — 4,5%, Франція, Німеччина — близько 2% відносно ВНП), працівники сфери медичного обслуговування (Україна — близько 3%, Франція, Німеччина — менше 0, 2% відносно ВНП) тощо. Водночас слід підкреслити, що оскільки соціальні функції держави обумовлюються головним чином не пануючими ідеологічними установками, а реальним рівнем економічного розвитку, то кількісний склад персоналу адміністрацій може бути в розвинутих країнах досить високим (наприклад, у Данії — близько 18% населення), що засновано на фундаменті економічного добробуту країни, а отже, обумовлено високим рівнем соціального захисту громадян .

Власне служба в державних органах та їх апараті може бути розділена відповідно до конституційного принципу поділу державної влади на службу в: 1) органах законодавчої влади; 2) органах виконавчої влади; 3) органах судової влади.

Що ж до служби в органах державної виконавчої влади, то з питанням про віднесення цих осіб до категорії державних службовців немає ніяких сумнівів. Це і є державна служба в найбільш вузькому, або юридичному, сенсі в тому розумінні, що саме на цю категорію осіб поширюється окремий закон про державну службу (в Україні — Закон «Про державну службу»). Тому, коли говорять про державну службу в будь-якому її аспекті, то у всякому разі мають на увазі насамперед організацію функціонування органів державної виконавчої влади.

Проте і щодо цих органів можна говорити про різні види службової діяльності: 1) про службу в органах державної виконавчої влади загальної компетенції — Кабінеті Міністрів, міністерствах, місцевих органах державної виконавчої влади — місцевих державних адміністраціях і 2) про спеціалізовану службу — в органах державної виконавчої влади, що мають спеціальну компетенцію (митних органах, податковій адміністрації, державних інспекціях, дипломатичних установах тощо).

Власне чинний Закон «Про державну службу» встановлює категорії посад саме стосовно першого різновиду служби в органах державної виконавчої влади, тобто служби в таких органах, як Кабінет Міністрів, міністерства та місцеві державні адміністрації Разом з тим Законом передбачається, що регулювання проходження служби в митних органах, податковій адміністрації, державних інспекціях повинно здійснюватися окремими законами, присвяченими організації і діяльності відповідних органів.

Службу в органах судової влади може бути кваліфіковано як самостійний вид державної служби в широкому загальнотеоретичному аспекті. Суди, маючи певну специфіку своєї соціальної природи, яка дозволяє їм виступати арбітром з питань права, за іншими своїми істотними ознаками є складовою частиною державного апарату, і тому розгляд системи державного управління суспільством без діяльності судових органів, що здійснюють правосуддя, буде незавершеним. Розгляд і розв’язання правових конфліктів здійснюються від імені держави, за посередництвом відповідних державних інститутів — судових органів, оплачуються з коштів Державного бюджету. Правосуддя відправляється на професійних засадах, підготовка працівників судових органів проводиться за кадровим принципом — через систему навчальних закладів з підготовки та підвищення кваліфікації. Діють спеціальні кваліфікаційні та дисциплінарні комісії суддів, на суддів поширюється спеціальний правовий режим відповідальності, соціального і юридичного захисту. Отже судді підпадають під усі істотні загальні ознаки державних службовців і, якщо говорити точніше, посадових осіб державного апарату, як власне вони й іменуються в Конституції України і статутному законодавстві. Так, Закон України «Про статус суддів» визначає статус судді як посадової особи державної влади.

В цьому сенсі правосуддя може бути кваліфіковано як особливий, спеціалізований за змістом і характером вид державної служби. Здійснення правосуддя є найбільш правовим як у плані ставлення до самої природи і змісту права, так і в аспекті детальної юридичної регламентації, різновидом державної служби, який має особливе значення для злагодженого функціонування правової державності. Тому правосуддя як різновид державно — службової діяльності може бути охарактеризоване не тільки як служба державі, а й передусім як служіння закону, праву.

На наш погляд, є підстави розглядати діяльність органів законодавчої влади як окремий різновид державної служби в її загальнотеоретичному розумінні. Наведемо тут тільки деякі найбільш вагомі аргументи. Депутати вирішують найважливіші питання державного життя шляхом прийняття законів, і тому функціонування парламенту не може бути виключеним із загального механізму державного управління суспільством, а діяльність депутатів — із цілісного уявлення про систему державно-службової діяльності. З позицій сучасних підходів до розуміння парламентаризму не викликає ніяких сумнівів те, що формування дієздатного і відповідального законодавчого органу в Україні неможливе без переходу депутатів на професійні засади роботи. Тому Конституція України містить пряме положення про те, що народні депутати повинні здійснювати свої повноваження на постійній основі, а новітні зміни до Закону «Про статус народного депутата» виходять з нагальної потреби професіоналізації депутатської діяльності. Ці особливості відображують специфічні ознаки професійної політичної діяльності і статусу професійних політиків, на яких акцентує сучасна теорія демократії, на відміну від безпосередніх форм здійснення народовладдя, прямої демократії.

З іншого боку, особливості формування депутатського корпусу, статусу депутатів як представників свого виборчого округу і народу дають підстави кваліфікувати депутатську діяльність як особливий різновид державної служби — політичну державну службу. Це саме політична державна служба, оскільки депутатський корпус формується за підсумками виборів на засадах політичного плюралізму, відображає співвідношення політичних сил і партій, парламент діє з використанням політичних механізмів боротьби і компромісів, а здійснення депутатами законодавчих повноважень обумовлено представництвом суспільних інтересів та інтересів виборців.

Депутатів з погляду загальнотеоретичної постановки проблеми державної служби можна кваліфікувати як політичних державних службовців. На підставі таких критеріїв до політичних державних службовців доцільно віднести президента, що обирається безпосередньо народом, і прем'єр-міністра, оскільки призначення і дача згоди на призначення на посаду останнього відповідно до конституційних засад демократичного правління проводиться головним чином за політичними мотивами. Ці особи приймають політичне значущі для держави рішення, займають особливі політичні державні посади, несуть не тільки юридичну, а й політичну, конституційну відповідальність за результати своєї діяльності. Наприклад, Конституція України використовує для характеристики статусу Президента не тільки термін «посада», а й термін, покликаний підкреслити його особливу важливість — «пост» Президента.

Політичні складові цього різновиду державної служби обумовлюють те, що для успішної діяльності зазначених осіб особливого значення набувають політичні критерії і, насамперед, здатності до політичного лідерства. На відміну від політичних державних службовців, які беруть участь у виробленні державної політики, завданням професійної державної служби як стабільного ядра державного управління є підготовка і виконання управлінських рішень, надання населенню управлінських послуг.

Разом з тим політичних державних діячів слід відносити до державних службовців, оскільки вони займають посади в державному органі — парламенті на відміну від політичних діячів і службовців, що здійснюють свою діяльність у межах політичних партій та інших політичних недержавних організацій. Варто вказати і на такий аргумент на користь даної конструкції, що Конституція України регулює процедуру «вступу на посаду» депутата, хоча посада депутата, безумовно, відрізняється від посад у системі адміністративної державної служби перевагою політичних складових над суворо формалізованими юридичними компонентами.

Саме на найвищому рівні системи державного управління суспільством відбувається поєднання двох найважливіших засад: політичних, які залежать від механізмів суспільного визнання, і «суто» управлінських, обумовлених вимогами професіоналізму, стабільності і наступності. Тому слід погодитися з тезою про те, що абсолютне відокремлення політики від управління, особливо на верхніх щаблях управління, є неможливим. Водночас недопустимими є як надмірна політизація управління, котра приводить до лозунговості і втрати компетентності державної діяльності, що слід вважати однією з характерних рис тоталітарних режимів, так і його повна деполітизація, що може відірвати управлінську систему, державний апарат від потреб і сподівань населення.

Актуальним для вітчизняної науки є питання про доцільність віднесення до політичних державних службовців вищого ешелону — міністрів та деяких інших вищих посадових осіб. Відзначимо принагідне, що всі держави Європейського континенту, що стали на шлях демократії, США, Японія та інші розвинуті країни світу вже досить давно принципово вирішили для себе питання про необхідність виокремлення особливого різновиду державної служби — політичної служби і політичних державних службовців.

Іншими словами, цю проблему можна сформулювати таким чином: міністр є тільки виконавцем прийнятих політичних рішень чи повинен брати активну участь у їх розробці та прийнятті? Відзначимо насамперед, що у будь-якому разі міністрів слід кваліфікувати політичними державними службовцями як осіб, призначених за політичними мотивами. Конкретна постановка питання про те, кого слід вважати політичними державними службовцями, передбачає врахування низки факторів, серед яких не останнє значення мають традиції функціонування політичної системи в тій чи іншій країні. Однак об'єктивним науково обґрунтованим критерієм при цьому можуть стати особливості форми правління тієї чи іншої держави.

Так, парламентське правління обумовлює статус членів уряду як політичних службовців (політичних державних діячів), оскільки їх призначення проходить процедуру парламентського затвердження на підставі політичних вимог, і, крім того, їх діяльність підлягає безпосередньому парламентському і партійному контролю. У зв’язку з цим таку систему іноді називають «правлінням політичних партій», що здійснюється за допомогою формування парламентської більшості і членів правлячого кабінету, які обираються парламентом, і тому допускає поєднання депутатського мандата з міністерськими посадами. Такий підхід дозволяє провести чітке розмежування політичної державної служби і професійної державної служби чиновників. Яскравим прикладом країни, де таким чином організована державна служба, є Велика Британія.

З іншого боку, модель президентського правління дає підстави для кваліфікації міністрів насамперед як державних службовців, що є членами «команди президента», виконавцями його політичних рішень. За президентського правління міністри та інші керівники органів державної виконавчої влади виступають насамперед і в основному як управлінці та фахівці у своїх галузях. Однак і в США міністри вважаються політичними службовцями в тому сенсі, що вони призначаються за результатами виборів і йдуть з посад разом з обраним народом президентом.

Як компромісний може бути охарактеризовано статус членів уряду в умовах парламентсько-президентського правління. Вони стосовно до особливостей української державності, з одного боку, є членами команди президента, оскільки призначаються ним і їх призначення не вимагає парламентської згоди. З іншого ж боку подання членів Кабінету Міністрів до призначення Прем'єр-міністром, затвердження якого парламентом не може не враховувати політичних критеріїв, конституційне право парламенту на розгляд питання про відповідальність Кабінету Міністрів і можливість прийняття щодо нього резолюції недовіри, ставить міністрів у залежність від політичних чинників і припускає їх характеристику не тільки як осіб, призначених з політичних мотивів, але і як державних діячів, хоча й меншою мірою, ніж в умовах парламентського правління.

Саме тому Закон «Про державну службу» лише згадує про особливості правового статусу Президента України, народних депутатів, Прем'єр-міністра, членів Кабінету Міністрів України, тим самим допускаючи їх характеристику як державних службовців у найбільш загальному вигляді, але водночас виокремлює цих осіб із категорії професійних державних чиновників, відносить регулювання їх правового становища до відання Конституції і окремих законів. Кримінальний кодекс України встановлює відповідальність за замах на життя державних діячів, відносячи до них передусім Президента України, Голову та заступників Голови Верховної Ради України, Прем'єр-міністра та членів Кабінету Міністрів України.

Самостійний конституційний статус органів прокуратури в Україні, їх функціональна самостійність дають підстави виділити службу в органах прокуратури як окремий різновид державної служби. Зокрема, згідно з нормами Конституції України прокуратура складає єдину систему органів. Організація органів прокуратури відповідно до чинного законодавства про прокуратуру передбачає особливий порядок призначення на посади прокурорських працівників, власну службову ієрархію, певний порядок проходження служби і службової кар'єри, класні чини, умови правового і соціального захисту.

Крім того, потрібно розглянути ще одну важливу класифікацію видів державної служби, засновану на необхідності розмежування, з одного боку; власне державних органів, а з іншого

їх апарату. Такий підхід дає можливість визначити правовий статус державних службовців, виходячи з конкретних функціональних напрямків діяльності органів, а також відповідні вимоги і кваліфікаційні характеристики посад на державній службі.

Подібне розмежування провадиться також у новітніх дослідженнях у межах предмета теорії держави і права.

При цьому призначення апарату державного органу вбачається в тому, щоб сприяти діяльності державного органу, надавати йому консультативну, технічну допомогу. Служба в апараті державних органів входить до предмета адміністративного права з точки зору широкого його розуміння, тому вона може бути кваліфікована як державна служба в її адміністративно-правовому сенсі чи, використовуючи термінологію В. Авер’янова, як адміністративна служба. Хоча і тут слід враховувати специфічний момент, який проявляється в тому, наприклад, що згідно з чинним законодавством щодо організації системи державної служби повноваження спеціально створеного органу управління державною службою Голова держслужби України повною мірою поширюються на апарат органів державної виконавчої влади і мають рекомендаційний характер для службовців апарату законодавчої і судової влади.

І, нарешті, слід підкреслити особливості ще одного виду державної служби — патронатної служби, що теж оплачується з державних коштів, але спрямована на безпосереднє забезпечення повноважень вищих, названих в Законі «Про державну службу» посадових осіб — Президента, Голови парламенту, Прем'єр-міністра, міністрів, глав обласних державних адміністрацій. Інститут патронатної служби був закріплений у Законі України «Про державну службу» за пропозицією члена робочої групи з розробки проекту цього Закону Ю. Битяка. На посадах патронатної служби відповідно до Закону «Про державну службу» знаходяться помічники, радники, консультанти, секретарі, прес-секретарі перелічених вище посадових осіб. Цих осіб відносять до групи не кар'єрних державних службовців, основна особливість правового становища яких полягає в тому, що відповідні посадові особи мають право самостійно підбирати і приймати на роботу таких службовців.

Власне на подібні, але більш схематичні критерії спирається російський федеральний закон від 5 липня 1995 р «Про основи державної служби Російської Федерації», який поділяє всі державні посади на: 1) установлені для безпосереднього виконання повноважень державних органів — категорія «А»; 2) установлені для безпосереднього забезпечення виконання повноважень осіб, які заміщають посади категорії «А» (категорія «Б»); 3) засновані державними органами для виконання діяльності щодо забезпечення їх повноважень — категорія «В».

Однак недоліком такої класифікації є те, що, наприклад, до першої групи належать як політичні державні посади (президент, депутати), так і посади, які за своїм характером не є політичними (судді, прокурори), і тому цим Законом допускаються різні підстави для заміщення посад одного виду. Тим часом усі посади категорії «А» відповідно до російського закону виводяться фактично із системи державної служби, що є необґрунтованим без відповідних застережень і акцентів.

Висновки

Таким чином можна зробити висновок, що питання видового поділу державної служби на сучасному етапі розвитку нашої держави перебуває в стані неостаточного визначення, а тому потребує більш детального опрацювання та науково-методологічного та правового обґрунтування.

Як один з варіантів вирішення цього питання можна було б запропонувати у Законі України «Про державну службу визначити, що державна служба поділяється на цивільну і мілітаризовану. Саме ці види єдиної державної служби мають відмінні одна від одної ознаки, якості, риси, властивості. Дотримуючись цього висновку, вкажемо також на необхідність у найближчому майбутньому розробити й прийняти відповідні нормативно-правові акти: Закон України «Про цивільну службу» і Закон України «Про мілітаризовану службу». Чинний Закон України «Про державну службу» у такому разі буде відігравати роль базового закону, в якому в загальному вигляді вирішуються найважливіші питання у сфері організації та проходження державної служби.

Література

1. Конституція України 1996 р. // Відомості Верховної Ради Україні. 1996. — № 30. Ст. 141.

2. Закон Україні «Про державну службу» від 16 грудня 1993 р. // Відомості Верховної Ради Україні. 1993. — № 52. — Ст. 490.

3. Закон України «Про статус суддів» від 15.12.1992 р. № 2862 -ХІІ

4. Закон України «Про статус народного депутата» від 22.03.2001 р. № 2328

5. Російський федеральний закон від 5 липня 1995 р «Про основи державної служби Російської Федерації».

6. Аверьянов В., Дубенко З. Закон «Про державну службу»: науково-практичний аналіз // Юридичний вісник. 1994. — № 4. — С.32−33

7. Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991 р.

8. Закон України «Про пенсійне забезпечення військовослужбовців і осіб начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ».

9. Кодекс України про адміністративні правопорушення: науковопрактичний коментар. — Х.: Одиссей, 2003.

10. Закон Україні «Про міліцію» від 20 грудня 1990 р. // Відомості Верховної Ради УРСР. 1991. — № 4. Ст. 20.

11. Бахрах Д. Н. Адміністративне право. — К., 2003. — 273 с.

12. Бахрах Д. Н. Державна служба: Основні поняття, її складові, зміст, принципи // Держава і право. — 1996. — № 12. — С. 7−13.

13. Колпаков В. К. Адміністративне право Україні. — ДО, 1999. — 733 с.

14. Старілов Ю.Н. Інститут державної служби: зміст і структура // Держави і право. 2006. — № 5.

15. Оболенський О. Ю. Державна служба. — К.: КНЕУ, 2006.

16. Аверьянов В. Б. Державна служба. — К.: Ін-Юре, 2005.