Поняття та види джерел (форм) права

Міністерство освіти і науки України Київський національний університет культури та мистецтв Юридичний факультет Кафедра цивільно-правових дисциплін КУРСОВА з предмету: «теорія держави і права «

на тему:

«Поняття та види джерел (форм) права»

Київ — 2014

ЗМІСТ ВСТУП РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОЇ КАТЕГОРІЇ ДЖЕРЕЛ (ФОРМ) ПРАВА

1.1 Поняття форм (джерел) права та їх особливості

1.2 Суть та характеристика джерел (форм) права

РОЗДІЛ 2. ВИДИ ДЖЕРЕЛ ПРАВА

2.1 Правовий звичай: види, ознаки та дія

2.2 Правовий прецедент: поняття, ознаки, види

2.3 Нормативно-правовий акт: поняття, види та ознаки

2.4 Правова доктрина: ознаки та структура

2.5 Міжнародний договір: види і структура

2.6 Релігійно-правова норма РОЗДІЛ 3. ПРАВОВА ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАКОНУ ЯК ОСНОВНОГО ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА ПРАВОВОЇ СИСТЕМИ УКРАЇНИ

3.1 Поняття, ознаки та структура законів

3.2 Класифікація та місце закону в системі нормативно-правових актів ВИСНОВОК СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ ВСТУП Актуальність теми. Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому — джерела права, що формально закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними.

Форма права — це форма саме права як окремого явища, і співвідноситься вона тільки зі змістом права. Її призначення — впорядкувати право, додати йому властивості державно-владного характеру. Виділяють зовнішню і внутрішню форми права.

Отож, джерела права є центром уваги даного дослідження. Поняття права, його джерела, класифікація форм права, нормативно-правовий акт у ракурсі основного джерела права, — безперечно одні з найважливіших моментів у правовому світогляді, правовій культурі громадянина України, і які обов’язково мусять бути охоплені дослідженням.

Актуальність роботи полягає в тому, що джерела права являються одним з найважливіших об'єктів сучасної юриспруденції, без досконалого знання якого практично неможливе подальше вивчення права.

Вищесказане зумовлює актуальність проблематики даного питання, та необхідність дослідження джерел (форм) права.

Об'єктом дослідження курсової роботи є джерела (форми) права як спосіб зовнішнього вираження і закріплення правових норм.

Предмет дослідження складають теоретичні і практичні аспекти джерел (форм) права.

Метою роботи є поглиблення знань та детальне вивчення основних джерел права.

Мета курсової роботи передбачає виконання таких завдань:

— дослідити поняття джерела (форми) права;

— дослідити види джерел права;

— визначити основні джерела (форми) права України;

— охарактеризувати структуру та походження джерел права;

— визначити суть та характеристику джерел (форм) права;

— розглянути закони та підзаконні акти.

В курсовій роботі була використана література таких науковців які внесли свій вклад в дослідженні даного питання, щодо визначення джерел (форм) права, а саме: Бабкіна О. В., Ведєрніков Ю. А, Котюк В. О., Кельман М. С., Петришина О. В., Хропанюк В. Н., Комаров С. А., Лисенков С. Л., М. Г. Матузов, О. В. Малько та інші.

Практичне значення дослідження полягає в тому, що в доступній та науковій формі висвітлено основні джерела права та з’ясовано їх походження.

Щодо методології, то для вирішення поставлених завдань використовувалися загальнонаукові методи:

— діалектичний;

— метафізичний.

За допомогою діалектичного методу, суть якого в тому, що всі явища мають початок та кінець, здійснювався розгляд теми «джерела права» у зв’язку з іншими суспільно-правовими явищами.

Використовувався метафізичний метод, за допомогою якого визначався стан розвитку явища в певний час.

Також були використані спеціальні методи:

— порівняльно-правовий;

— формально-юридичний;

— статистичний.

За допомогою вищевказаних спеціальних методів було проведено порівняння джерел права з іншими юридичними інститутами, досліджено історію їх виникнення та ін.

Відповідно до поставленої мети, конкретизованої в завданнях і сформовано структуру курсової роботи, яка складається зі вступу де, в першу чергу, обґрунтовано актуальність проведеного дослідження.

Основна частина складається із трьох розділів. У першому розділі «Загальнотеоретична характеристика правової категорії джерел (форм) права» розглядається термін «Джерело права», його виникнення, розвиток, суть та характеристика.

У другому розділі «Види джерел права» детально досліджені основні джерела права, зокрема, України.

У третьому розділі «Закони та підзаконні акти» досліджено поняття та визначена класифікація нормативно-правових актів.

Структура курсової роботи визначається її метою та завданнями. Загальний обсяг курсової роботи становить 36 сторінки.

РОЗДІЛ I. ЗАГАЛЬНОТЕОРЕТИЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ПРАВОВОЇ КАТЕГОРІЇ ДЖЕРЕЛ (ФОРМ) ПРАВА

1.1 Поняття форм (джерел) права та їх особливості

Право, як цілісне явище соціальної дійсності, має певні форми свого виразу. В юридичній науці розрізняють внутрішню і зовнішню форми права, під якими традиційно розуміють, у першому випадку, внутрішню структуру права, у другому — джерела права, що формально закріплюють правові явища і дозволяють адресатам знайомитися з їх змістом та користуватися ними.

Джерело (форма) права — це способи зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов’язкове значення.

Поняття «джерело права» вживається у розуміннях:

— матеріальному;

— ідеологічному;

— інституційному;

— формальному (юридичному).

Джерела права в матеріальному розумінні - це економічні, соціальні, політичні та інші умови, що спричинюють або об'єктивно зумовлюють виникнення правових норм.

Джерела права в ідеологічному розумінні - це правова і політична свідомість суб'єктів нормо творчості; ідеї, концепції, теорії, покладені у підставу правових норм.

Джерела права в інституційному розумінні - це діяльність публічних органів та інститутів (громадянського суспільства, держави) як суб'єктів формування і встановлення права.

Джерела права у формальному (юридичному) розумінні - акти уповноважених суб'єктів права, що є формою вираження і закріплення правових норм і принципів, на основі яких виникають, змінюються чи припиняються правові відносини. Інакше, це зовнішні виявлення буття об'єктивно існуючих правових норм і принципів, які є мірою охоронюваного державою права [3, c.165].

Поняття «форми права» і «джерела права» , — зазначають М. Г. Матузов і О. В. Малько, — тісно взаємопов'язані, але не співпадають. Якщо «форма права» показує, яким чином організовано та виражено зовні зміст права, то «джерела права» — це витоки формування права, система факторів, якими зумовлюється його зміст.

Тому при аналізі понять «джерела» і «форми» права виникає потреба зазначати їх нетотожність. Дійсно, всі форми права є джерелами, але не кожне джерело права набуває якостей офіційної форми права. Для того, щоб джерело права набуло якостей державної обов’язковості та загальності, необхідне його офіційне визнання, тобто санкціонування органами правотворчої влади. Іншими словами, джерела права прагнуть набути статус офіційної форми права, але через об'єктивні та суб'єктивні причини (особливості правової системи) вони не завжди трансформуються у формально закріплені носії правової матерії. Що ж до форм права, то вони, будучи офіційними способами і засобами зведення в закон державної волі, завжди «виділяють» з себе правову енергію і, отже, спочатку формуються як джерела норм права.

Форма права це сукупність визнаних конкретною державою офіційно-документальних способів зовнішнього виразу та закріплення норм права Форми права — вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно-документальні способи вираження (організації, існування) змісту права, його норм і принципів, надання їм юридичного значення.

В юриспруденції склалися такі підходи до розуміння терміна «джерела права» :

— джерела виникнення права як соціального явища, сила, що творить право (право утворююча сила);

— пам'ятки історії, літератури, судові справи та звичаї, що існували історично та мали значення для чинного на той час права;

— певний вид діяльності державної влади з утворення норм права;

— матеріали, взяті за основу того чи іншого законодавства;

— способи зовнішнього виразу, існування та перетворення права. Джерелами права визнаються як фактори, що створюють зміст права, так і фактори, які надають праву загальнообов’язкового значення.

Виходячи з вищесказаного необхідно відмітити, що джерело (форма) права — це способи зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов’язкове значення. Також форма права це сукупність визнаних конкретною державою офіційно-документальних способів зовнішнього виразу та закріплення норм права. Форми права — вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно-документальні способи вираження (організації, існування) змісту права, його норм і принципів, надання їм юридичного значення.

1.2 Суть та види джерел (форм) права право закон норма джерело Для суб'єктів, які встановлюють норми права, і для суб'єктів, які їх застосовують, джерела права різні. Так, у випадку правотворчості джерелами є юридичний мотив, суспільні відносини, що мають правову природу, типові види правомірної поведінки, конкретні фактичні правовідносини, правові принципи, конституція, міжнародно-правові угоди, загальнолюдські цінності, правова культура та правосвідомість. В іншому випадку, для суб'єктів, які здійснюють правозастосовну діяльність джерелами права можуть бути юридична практика, юридична наука тощо [2, c. 68].

Залежно від рівня регульованих суспільних відносин (держава, союз держав, держави усього світу) форми права можна поділити на:

— внутрішньодержавні;

— регіонально-континентальні;

— міжнародні.

До внутрішньодержавних форм права слід віднести:

Правовий звичай — акт-документ, що містить правило поведінки, яке склалось стихійно протягом тривалого часу і ввійшло в звичку людей, санкціонований, гарантується і охороняється державою.

Правовий прецедент — акт-документ, що містить рішення конкретної юридичної справи, що виносить судовий чи інший компетентний орган держави (посадова особа) і яке стає обов’язковим для вирішення подібних справ у майбутньому.

Нормативний правовий акт — це виданий в особливому порядку офіційний акт-документ компетентного правотворчого органу, що містить норми права.

Нормативний правовий договір — це сумісний юридичний акт, що виражає взаємне виявлення волі правотворчих органів, яким утворюється правовий акт.

Правову доктрину — акт-документ, що містить концептуально оформлені правові ідеї, поняття, юридичні категорії розроблені вченими з ціллю удосконалення законодавства.

Релігійний текст-акт-документ, що містить релігійну норму, санкціоновану державою і забезпечену нею (прикладом релігійного тексту можуть бути Веди, Біблія, Коран).

Принципи права — об'єктивно властиві праву нормативні основи, незаперечні вимоги, що пред’являються до учасників суспільних відносин з метою встановлення соціального компромісу.

До регіонально-континентальних форм права ймовірно слід віднести форми права Євросоюзу (форми первинного і вторинного права; форми прецедентного права; загальні принципи права та ін.).

До міжнародних форм права потрібно віднести міжнародно-правовий акт. Міжнародно-правовий акт — спільний акт-документ двох або більше держав, що містить норми права про встановлення, зміну чи припинення прав і обов’язків у різноманітних відносинах між ними [3, c.178].

РОЗДІЛ 2. ВИДИ ДЖЕРЕЛ ПРАВА

2.1 Правовий звичай: види, ознаки та дія Правовий звичай — санкціоноване державою правило поведінки, що склалося історично, у результаті багаторазового повторення людьми певних дій. Санкціонування здійснюється шляхом відсилання до звичаю, а не до текстуального закріплення його в нормативно-правовому акті. Держава визнає не всі звичаї, що сформувалися в суспільстві, а лише ті, котрі мають найбільше значення для суспільства, збігаються з його інтересами і відповідають історичному етапу його розвитку [4, c.147].

Ознаки правових звичаїв:

1) виникають на основі норм-звичаїв, що регулюють найбільш стійкі суспільні відносини протягом тривалого часу (формувалися вже під час розпаду первіснообщинного ладу) і містять норми права;

2) санкціонуються державою (під час розпаду первіснообщинного ладу їх офіційне санкціонування здійснювалося «вождями» — старійшинами роду, племені);

3) виражають суспільні інтереси в територіальних межах будь-якої форми самоорганізації населення;

4) визначаються особливостями (господарськими, етнічними, культурними, релігійними тощо) тієї соціальної групи, де формувалися;

5) перебувають у відповідності з моральними підвалинами соціального середовища, де формувалися;

6) мають обмежені регулятивні можливості - поширюються на незначне коло адресатів, незначну кількість випадків;

7) мають юридичну силу, похідну від суб'єкта санкціонування.

Правові звичаї в державно-організованому суспільстві виникають на основі норм-звичаїв лише після їх санкціонування державними органами — тільки у такому випадку норми-звичаї набувають правового характеру, стають правовими звичаями (входять до звичаєвого права, що слугує джерелом права), мають посилання на них в нормативно-правовому акті, а їх додержання забезпечується примусовою силою держави.

Види правових звичаїв:

Головним чином розрізняють два види правових звичаїв:

— міжнародні;

— внутрішньодержавні;

За сферою застосування звичаї поділяються на:

1) звичаї ділового обороту;

2) звичаї міжнародної торгівлі;

3) норми звичаєвого права;

4) судовий звичай.

Видом правового звичаю є звичай ділового обороту, під яким розуміють усталене правило поведінки, яке широко застосовується у певній сфері підприємницької діяльності. Традиційно найпоширенішими звичаями ділового обороту є звичаї в торгівлі, розрахункових операціях, торговельному мореплавстві.

Звичаї міжнародної торгівлі являють собою норму поведінки, яка склалася внаслідок широкого застосування суб'єктами міжнародних комерційних відносин як загальнообов’язкової одноманітно повторюваної ними поведінки, яка регулює міжнародні комерційні відносини договірного і не договірного характеру. Держава шляхом прямо виражені або мовчазної згоди визнає за звичаєм міжнародної торгівлі значення самостійного джерела правового регулювання.

Звичаї міжнародної торгівлі використовуються для регулювання приватних відносин і мають міжнародний характер. Активне використання міжнародних звичаїв пояснюється тим, що при виникненні приватних відносин міжнародного характеру неодмінно постає питання про те, правом якої держави вони регулюються. Своєю чергою, право різних держав може суттєво відрізнятись одне від одного. Крім того, воно завжди орієнтоване на регулювання «внутрішніх» відносин, тобто відносин у межах однієї держави, а тому нездатне ефективно регулювати міжнародні відносини.

Дія правових звичаїв:

— правові звичаї на додаток до закону — допомагають тлумаченню й застосуванню нормативних актів (наприклад, сприяють установленню дійсності підпису або того, чи є певні цінності сімейним сувеніром);

— правові звичаї крім закону — регулюють суспільні відносини, не врегульовані нормативними актами, нерідко закріплюються на законодавчому рівні;

— правові звичаї проти закону — зрідка застосовуються.

Найпоширенішою є дія правового звичаю на додаток до закону. Вважається, що закон, як писаний нормативний акт, підкріплює свою чинність і загальне визнання завдяки базуванню на правовому звичаї. У приватному праві взагалі не визнається обов’язкова чинність за тими звичаями, які розходяться із законами.

Виходячи з вищесказаного необхідно відмітити, що правовий звичай це акт-документ, що містить норму-звичай (стійке правило поведінки, що склалося в результаті його багаторазового повторення), котра санкціонована державою і забезпечується нею. Держава визнає не всі звичаї, що сформувалися в суспільстві, а лише ті, котрі мають найбільше значення для суспільства, збігаються з його інтересами і відповідають історичному етапу його розвитку. Правові звичаї в державно-організованому суспільстві виникають на основі норм-звичаїв лише після їх санкціонування державними органами — тільки у такому випадку норми-звичаї набувають правового характеру.

2.2 Правовий прецедент: поняття, ознаки, види Правовий прецедент це джерело права, що являє собою письмове або усне рішення судового або адміністративного органу, якому надається державою формальна обов’язковість, і воно стає нормою, еталоном, зразком при розгляді всіх подібних справ у майбутньому.

Правовим прецедентом вважається рішення суду чи адміністративного органу, винесене в аналогічній справі в межах аналогічного судочинства. Визнання правового прецеденту рівнозначним джерелом права є одним з основних пунктів, за яким відрізняються англосаксонська та романо-германська системи права [5, c.187].

Загальнообов’язковим для вирішення питань судами тієї ж або нижчої інстанції є сформульоване судом правило, відповідно до якого за конкретних обставин, керуючись конкретними принципами права суд визнає за можливе винести саме таке рішення. Крім цього, судовий прецедент може не мати обов’язковості, тоді він є прикладом тлумачення норми закону певним судом.

Ознаки правового прецеденту:

1) є актом волевиявлення правозастосовного органу (судового чи адміністративного);

2) має нормативний характер — містить у своїх приписах нові, казуальні, норми права;

3) виникає за наявності прогалин у нормативно-правовому регулюванні в процесі вирішення конкретної юридичної справи;

4) набуває обов’язкового значення через поширення своєї дії на аналогічні справи в майбутньому, спираючись на справедливість однакового розгляду однакових випадків;

5) є письмовим актом, тобто таким, що має зовнішню форму вираження;

6) має юридичну силу, похідну від суб'єкта його творення;

7) забезпечується державою.

Види прецедентів за способами виникнення:

— нормативно-правові;

— правотлумачні (правороз'яснювальні);

— правозастосовні.

Види прецедентів за суб'єктами правозастосовної нормотворчості:

— судові;

— адміністративні.

Адміністративний прецедент — правотворчий акт, що за умов відсутності нормативно-правової регламентації приймається адміністративним органом (органом управління або посадовою особою) в результаті вирішення конкретної адміністративної справи і містить у своїх приписах казуальну норму права, якій надається загальнообов’язкове значення при вирішенні аналогічних справ у майбутньому.

Адміністративний прецедент відіграє чималу роль у правовому регулюванні управлінської діяльності держави, але сфера його застосування є вужчою, ніж у судового прецеденту. В Україні адміністративний прецедент офіційно не визнаний.

Судовий прецедент — правотворчий акт, що за умов відсутності нормативно-правової регламентації приймається судом в результаті вирішення конкретної судової справи і містить у своїх приписах казуальну норму права, якій надається загальнообов’язкове значення при вирішенні аналогічних справ у майбутньому. Підставою застосування судового прецеденту є обґрунтування, що жодна зі всіх чинних правових норм не відповідає певному випадку.

Для держав континентальної Європи (романо-германського права) прецедентна судова правотворчість не властива, але вона поступово запроваджується. Так, правотворчі повноваження Федерального конституційного суду Німеччини закріплені у чинному німецькому законодавстві. В Україні прецедентна судова правотворчість офіційно не визнана, але є достатнє підґрунтя для її визнання.

Структура правового прецеденту:

— правова позиція — висновки, в яких викладена суть позиції судді; на них ґрунтується рішення або вирок; в них визначається, наскільки факти з даної справи відповідають фактам попереднього прецеденту. На цю частину судового рішення орієнтуються судді тих правових систем, які утворилися на основі англійської системи;

— попутно сказане — докази й висновки, які не є обов’язковими для правової позиції суду й мають чинність переконувального прецеденту, що не зв’язує суддю безумовно. Однак згодом судді можуть використати аргументи цієї частини судового рішення.

Виходячи з вищесказаного необхідно відмітити, що правовим прецедентом вважається рішення суду чи адміністративного органу, винесене в аналогічній справі в межах аналогічного судочинства. Загальнообов’язковим для вирішення питань судами тієї ж або нижчої інстанції є сформульоване судом правило, відповідно до якого за конкретних обставин, керуючись конкретними принципами права суд визнає за можливе винести саме таке рішення.

2.3 Нормативно-правовий акт: поняття, види та ознаки Нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою, спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має не персоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування.

Ознаки нормативно-правового акта:

— приймається уповноваженими суб'єктами правотворчості (державними правотворчими органами або народом);

— виражає державну волю домінантної частини населення або всього народу;

— завжди містить нові норми права чи змінює (скасовує) чинні, чітко формулює зміст юридичних прав і обов’язків;

— приймається відповідно до певної процедури;

— має форму письмового акта — документа, певні реквізити та структуру (преамбула, глави, розділи, статті, частини, пункти);

— публікується в офіційних спеціальних виданнях, в яких текст акта має бути автентичним офіційному зразку цього акта.

Нормативно-правові акти класифікуються за різними критеріями:

1. За юридичною силою: закони та підзаконні нормативні акти.

2. За сферою дії: загальні, спеціальні та локальні.

3. За часом дії: постійні і тимчасові.

4. За характером волевиявлення: акти встановлення норм права, акти зміни норм права та акти скасування норм права.

5. За суб'єктами ухвалення: акти органів держави; акти, прийняті народом у процесі референдуму; спільні акти органів держави і недержавних утворень.

6. За галузевою належністю: цивільні; кримінальні; адміністративні; кримінально-процесуальні та ін.

7. За зовнішньою формою вираження: закони; укази; постанови; рішення; розпорядження; накази тощо.

Систематизація нормативних актів — це діяльність з їх впорядкування та вдосконалення, приведення до певної внутрішньої узгодженості через створення нових документів чи збірників. Розрізняють кодифікацію та інкорпорацію як основні види систематизації актів. Інкорпорація — вид систематизації нормативних актів, який полягає у зібранні їх у збірниках у певному порядку без зміни змісту [6, c.213].

Критерії систематизації: хронологічний або алфавітний порядок, напрям діяльності, сфера суспільних відносин, тематика наукового дослідження тощо. Можна також назвати кілька видів інкорпорації: за юридичним значенням вона буває офіційна чи неофіційна; за обсягом — загальна, галузева, міжгалузева, спеціальна; за критерієм об'єднання — предметна, хронологічна, суб'єктивна.

Кодифікація — вид систематизації нормативних актів, що мають спільний предмет регулювання, який полягає у їх змістовній переробці (усунення розбіжностей і суперечностей, скасування застарілих норм) і створенні зведеного нормативного акта. Різновидами кодифікації є кодекс, статут, положення.

Кодекс — кодифікований акт, який забезпечує детальне правове регулювання певної сфери суспільних відносин і має структурний розподіл на частини, розділи, підрозділи, статті, що певною мірою відображають зміст тієї чи іншої галузі права. У сучасному законодавстві України існують: Кримінальний кодекс, Кодекс про адміністративні правопорушення, Сімейний кодекс, Кримінально-процесуальний кодекс, Земельний кодекс, Водний кодекс тощо.

Статути, положення — кодифіковані акти, в яких визначається статус певного виду державних організацій та органів.

Нормативний акт як джерело права має свої переваги і недоліки. Однак за допомогою писаного права досить зручно регулювати суспільні відносини. Тому в наш час офіційні документи, що видаються державою, є основним або одним з основних джерел права практично у всіх правових системах світу. У разі відсутності внутрішніх регулюючих норм права, правовідносини вирішується на підставі міжнародних угод.

Виходячи з вищесказаного необхідно відмітити, що нормативно-правовий акт — офіційний письмовий документ, прийнятий уповноваженим на це суб'єктом нормотворення у визначеній законодавством формі та за встановленою законодавством процедурою. нормативно-правовий акт спрямований на регулювання суспільних відносин, що містить норми права, має не персоніфікований характер і розрахований на неодноразове застосування. Систематизація нормативних актів — це діяльність з їх впорядкування та вдосконалення, приведення до певної внутрішньої узгодженості через створення нових документів чи збірників.

2.4 Правова доктрина: ознаки та структура Правова доктрина — це концептуальні ідеї, теорії та погляди щодо права, державно-правової дійсності в цілому. Вона проявляється в наукових працях видатних учених-юристів.

В сучасній юридичній літературі, зокрема і тій, що присвячена аналізу джерел романо-германського права, термін «доктрина» вживеться у кількох значеннях:

— як вчення або філософсько-правова теорія;

— як думки вчених юристів з тих чи інших питань, які стосуються сутності і змісту різних юридичних актів, з питань правотворчості і правозастосування;

— як наукові роботи найавторитетніших дослідників у галузі держави і права;

— як коментарі різних кодексів або окремих законів.

Ознаки правової доктрини:

Правова доктрина тісно пов’язана з юридичною наукою, що виступає для неї у ролі своєрідного життєдайного джерела, основи, витоку. Таким чином, правова доктрина має похідний щодо правової науки характер. Доктрина, доктринальні положення створюються, як правило у результаті проведення фундаментальних наукових досліджень [7, c.223].

Ці дослідження пов’язані з «формуванням й вдосконаленням понятійного апарату, глибоким та всебічним аналізом сутності явищ та пресів, з’ясуванням закономірностей розвитку юридичної практики.» Остання як різновид соціально-історичної практики є «одним з важливих критеріїв істинності, цінності й ефективності наукових досліджень»

Лише та частина наукових положень набуває ознак доктринальності, яка отримує загальне визнання юридичної спільноти, що є підставою для легітимації доктрини в суспільній свідомості, можливого офіційного визнання державою (наприклад шляхом включення того чи іншого доктринального положення в текст закону), сприйняття її юридичною практикою.

На підставі аналізу чинного законодавства і практики його реалізації доктрина формує відповідну систему знань, ідей, суджень про право й правову систему в цілому. Йдеться про констатацію нею певного рівня правового розвитку країни. Розглядаючи правову доктрину під цим кутом зору, І. О. Краснова і Є. В. Вавілін визначають правову доктрину як внутрішньо взаємопов'язану, історично зумовлену сукупність думок, поглядів, суджень, наукових і практичних інтерпретацій, що стосуються змісту законів, підзаконних актів, адміністративних та судових рішень.

Доктрина здатна не лише статично відображати правову дійсність, але й активно впливати на всі ключові елементи правової системи .З одного боку, доктрина виконує роль ідеальної основи, теоретичного стрижня правотворчості, а з другого — аналізуючи зміст чинних юридичних приписів, практику їх реалізації, пропонує конкретні шляхи вирішення проблемних питань, що виникають у процесі застосування норм права.

Взаємозв'язок з юридичною практикою є ще однією визначальною рисою правової доктрини. Правова доктрина, фундаментальні правові дослідження, що є її змістовним джерелом, у своїй основі зорієнтовані на майбутню реалізацію відповідних наукових висновків, належним чином сформульованих ідей, положень у державно-правовій практиці. Науковці підкреслюють, що основу правової доктрини становлять обґрунтовані висококваліфікованими ученими-юристами соціально-значущі юридичні розробки саме теоретико-прикладного характеру, які мають універсальний характер.

Правова доктрина набуває значення форми права лише за певних умов. Доктринальні положення стають загальнообов’язковими нормами права, а сама правова доктрина набуває ознак формального джерела права лише у разі її санкціонування.

Структура правової доктрини:

— теоретико-концептуальна основа доктрини, утворена із засадних ідей і принципів (для континентального права вона має логіко-теоретичний, раціоналістичний характер, а для релігійної правової сім'ї — догматичний));

— центральний компонент — «тіло» доктрини, виражений у понятійно-категоріальному апараті, в якому відображені результати пізнання закономірностей виникнення, розвитку та функціонування права;

— оціночно-прогностичний компонент, що є результатом критичного аналізу практики державо — і право творення та містить програмні положення рекомендаційного характеру.

Виходячи з вищесказаного необхідно відмітити, що правова доктрина — це концептуальні ідеї, теорії та погляди щодо права, державно-правової дійсності в цілому, а також вона проявляється в наукових працях видатних учених-юристів. Правова доктрина тісно пов’язана з юридичною наукою, що виступає для неї у ролі своєрідного життєдайного джерела, основи, витоку.

2.5 Міжнародний договір: види і структура Міжнародний договір — це письмова угода, що регулюється міжнародним правом, укладена між двома або декількома суб'єктами міжнародного права незалежно від того, міститься вона в одному документі, у двох або кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

Міжнародний договір може бути складений у вигляді одного чи декількох документів (наприклад, обмін нотами). Договір складається або на мовах усіх договірних сторін, або на одній чи декількох узгоджених між ними мовах. Договори, укладені в рамках міжнародних організацій, складаються на офіційних мовах цих організацій. Міжнародні договори є одним з найважливіших джерел міжнародного права.

Об'єктом міжнародного договору є відносини суб'єктів міжнародного права з приводу матеріальних і нематеріальних благ, дій і утримання від дій. Будь-який об'єкт міжнародного права може бути об'єктом міжнародного договору. Самі держави визначають, що є об'єктом міжнародного договору, проте вони утримуються від того, щоб об'єктом договорів були питання, що становлять виключно внутрішню компетенцію держав. Як правило, об'єкт договору відображається в найменуванні договору [8, c.132].

Як основне джерело міжнародного права міжнародний договір може мати різні форми і найменування: договір, угода, пакт, декларація, трактат, конвенція, комюніке, протокол, обмін нотами, акт, заключний акт-картель, конкордат, статут, хартія тощо, які мають однакову юридичну силу, створюють права і обов’язки для їх учасників.

Протокол (договірний) — офіційний документ (як правило, додаток до основного), яким доповнюється міжнародний договір; акт рішення міжнародної конференції, що має силу міжнародного договору.

Факультативний протокол — різновид багатостороннього міжнародного договору, що існує самостійно або як додаток до іншого договору (не є його невіддільною частиною), в якому окремі учасники фіксують домовленість щодо питань, з яких не змогли дійти згоди всі учасники основного договору. Участь сторін основного договору в такій додатковій угоді не обов’язкова (факультативна).

Комюніке — офіційне урядове повідомлення про міжнародні переговори, угоди, важливі події у внутрішньому житті країни, про перебіг воєнних дій тощо; одна з назв міжнародного договору.

Модус вівенді — у міжнародному праві й дипломатичній практиці тимчасова, зазвичай короткострокова угода, яку укладають, коли обставини не створюють умов для досягнення постійного або довготривалого договору. У подальшому така домовленість має стати постійною.

Трактат — багатосторонній договір між усіма суб'єктами міжнародного права стосовно політичних, військових, економічних питань.

Картель — міжнародний договір, предметом якого є обмін військовополоненими, або про видачу злочинців.

Конкордат — міжнародна угода з релігійних, релігійно-політичних питань, однією зі сторін якої є Ватикан.

Договори можуть класифікуватися за різними підставами.

1. За колом учасників: двосторонні і багатосторонні.

2. За змістом (предметом) договору: політичні, економічні, угоди зі спеціальних питань.

3. За доступом до договорів (за способом приєднання): відкриті та закриті.

4. За географічною чи просторовою ознакою: універсальні, регіональні, локальні.

До структури договору відносяться його складові частини, а саме назва договору, преамбула (зазначаються цілі укладення даного договору, сторони договору й ін.), основна частина (предмет договору, права та обов’язки сторін), заключна частина (передбачаються умови вступу договору в силу, строк його дії, порядок припинення і т.д.). Договір переважно складається з розділів, глав, статей, пунктів.

Іноді договори супроводжуються застереженнями сторін, додатками, у яких містяться норми, що пояснюють основний текст, правила процедури, вирішення суперечок (протоколи, описи, технічні умови, стандарти, карти тощо). Усі частини договору мають однакову юридичну силу.

Обов’язковим елементом є підписи уповноважених сторін договору.

Виходячи з вищесказаного необхідно відмітити, що міжнародний договір — це письмова угода, що регулюється міжнародним правом, укладена між двома або декількома суб'єктами міжнародного права незалежно від того, міститься вона в одному документі, у двох або кількох пов’язаних між собою документах, а також незалежно від її конкретної назви (договір, угода, конвенція, пакт, протокол тощо).

2.6 Релігійно-правова норма Релігійна норма — правило чи вимога конфесії (релігійної організації, церкви) до особи (послідовника релігії), де визначено певний обсяг, характер, а також межу можливого й допустимого в поведінці віруючого [8, c.160].

Узагальнюючи характерні риси релігійних норм як виду соціальних норм, зазначимо таке:

— релігійним нормам властиві ознаки, засоби регулювання, дозвіл, зобов’язання, заборона. Справді, будь-яка релігія в певній ситуації наказує здійснювати ті чи ті дії (наприклад, молитву, хрещення новонародженого та ін.), а також утримуватися від певних дій (від уживання окремих продуктів, від шлюбу з особою іншого віросповідання тощо). У релігії навіть передбачено специфічні санкції за порушення чи невиконання заборонених настанов. Окрім того, релігійні норми містять посилання на священні джерела правил поведінки і на надприродні засоби їх забезпечення;

— релігійна норма виступає як мірило, зразок поведінки віруючих людей за певних обставин, а також як еталон навіть суспільних відносин. Це особливо помітно в ісламі, де норми є взірцем поведінки всіх мусульман, складовою їхнього способу життя;

— установлення релігійної норми стосується здебільшого не конкретних осіб, а широкого кола людей, послідовників конкретної релігії (членів церкви, конфесії тощо) чи якої частини їх (священнослужителів, мирян і т. д.);

— релігійна норма часто регулює такі відносини, що знаходяться поза компетенцією інших соціальних норм, оскільки ці відносини виникають під час відправлення релігійних культів, задоволення релігійних потреб;

— релігійні норми, на відміну від інших, найчастіше мають авторитарний характер, формулюються як веління, що їх необхідно виконувати проти вимог будь-яких інших норм, навіть якщо є заборона наслідувати останні (скажімо, норми Біблії та Корану обмежують дію звичаю кровної помсти, хоча вона передбачена іншими звичаями). Будь-яка релігійна норма посилається на волю надприродних сил (Бога), вимагає від її послідовників сліпої дисципліни, незмінного дотримання своїх приписів, покірності всім вимогам релігії. Релігійні норми належить виконувати навіть попри їхню невідповідність поглядам та бажанням віруючих;

— релігійні норми невід'ємні від віри в надприродне; вони захищені посиланням на священні джерела, надприродну сутність. Цим вони відрізняються за обґрунтуванням від моральних, правових та інших соціальних норм. Тому релігійні норми розглядаються (витлумачуються) як справжні веління Бога, його представника (пророка) ла землі чи верховного служителя культу (наприклад, папи римського, патріархів).

Релігійні норми, на відміну від інших, викладено у книгах Святого Письма, у зведеннях церковного канонічного права, у постановах зборів віруючих і рішеннях церковних установ, у статутах конфесійних організацій тощо, їхні різновиди можна умовно розділити: за характером веління — на позитивні й негативні, за об'єктом регулювання — на загально групові та спеціальні, за характером регулювання суспільних відносин — на культові та організаційно-функціональні норми і т.д.

РОЗДІЛ 3. ПОНЯТТЯ, ВИДИ ТА ЮРИДИЧНА ПРИРОДА ЗАКОНІВ

3.1 Поняття, ознаки та структура законів Однією з головних ознак правової системи України є те, що згідно зі статтею 8 конституції України — «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.». Закон — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов’язкових правил (норм); прийнятий в особливому порядку законодавчим органом (наприклад, парламентом), або безпосередньо народом.

Основні ознаки закону:

1. Акт точно визначених, вищих за статусом суб'єктів влади в державі, як правило, вищого представницького органу країни (в Україні — Верховна Рада) або громадянського суспільства (безпосередньо народу) (референдум);

2. Акт, що може бути лише нормативним за змістом (на відміну від акта застосування норм права і акта тлумачення норм права);

3. Завжди письмовий акт-документ, який закріплює норми права, що вводяться, або їх зміни, містить первинні, засадничі норми права, яких раніше в правовій системі не було, до того ж — норми з ключових, основних питань життя, встановлює права і обов’язки громадян;

4. Акт, що ухвалений у суворій відповідності з конституцією і раніше ухваленими законами і не потребує додаткового затвердження;

5. Акт, що може бути замінений, як правило, лише законом і перевірений на відповідність конституції лише Конституційним Судом;

6. Акт, що має вищу юридичну чинність, тобто акт найвищого юридичного «рангу»; всі інші акти повинні відповідати закону, ні в чому йому не суперечити;

7. Акт, ухвалений із дотриманням особливої законодавчої процедури, яка зветься законодавчим процесом.

Вища юридична сила законів виявляється в тому, що:

— ніхто, крім органів законодавчої влади та народу, не може приймати закони, змінювати їх чи відміняти;

— усі інші нормативно-правові акти повинні видаватися відповідно до законів;

— у разі колізій між нормами закону та підзаконного нормативно-правового акта діють норми закону.

Структура закону складається з наступних основних елементів (частин).

1. Найменування органу, що прийняв закон.

Вказівкою на орган, що прийняв закон, визначається його дії і юридична сила. Будь-який правовий акт, так само і закон, повинен мати найменування органу, що його прийняв. Тим самим створюється відповідна ієрархія нормативно-правих актів за їх юридичною силою. Слід мати на увазі, що всі правові акти обов’язкові, але юридична сила їх різна.

2. Назва закону.

Кожний закон (як і будь-який правовий акт) повинен мати назву, що дозволяє відразу ж визначити його предмет, коло регульованих ним суспільних відносин. При цьому назва закону повинна формулюватися максимально стисло, лаконічно відображати його основний зміст. Бувають, проте, випадки, коли довгої назви закону важко або навіть неможливо уникнути. Тоді доцільно давати короткі підзаголовки. Вимога законодавчої техніки щодо стислості назви закону пов’язано з необхідністю швидко орієнтуватися в об'ємному законодавчому матеріалі.

Назва закону, який регулює певне коло суспільних відносин, відрізняється від назви закону, який змінює прийняті закони і інші правові акти. В першому випадку стисло вказується його основний зміст; в другому — необхідно перераховувати статті або відтворювати повністю назви актів, які новим законом змінюються або доповнюються.

3. Преамбула закону.

Преамбула є вступною частиною закону, в якій викладаються мотиви його прийняття, завдання або цілі. Тим сам розкриваються причини прийняття і спрямованість закону, політичне, економічне або соціально-культурне значення. Преамбула пропагує закон, мобілізує і активізує діяльність людей на його практичну реалізацію, втілення в життя.

Виходячи з вищесказаного необхідно відмітити, що закон — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов’язкових правил (норм); прийнятий в особливому порядку законодавчим органом (наприклад, парламентом), або безпосередньо народом. Структура закону складається з наступних основних елементів (частин): найменування органу, що прийняв закон, назва закону, преамбула закону.

3.2 Класифікація та місце закону в системі нормативно-правових актів Класифікація законів здійснюється за різними підставами, але більше уваги приділяють поділу законів за значенням та місцем у системі законодавства:

Конституція — Основний закон держави, який регламентує основи суспільного, політичного, економічного життя, права і свободи людини. Конституції належить верховенство в системі нормативних актів держави.

Конституційні закони — акти, що становлять основу розвитку правової системи та якими вносяться зміни або доповнення до Конституції чи необхідність прийняття яких прямо передбачена чинною Конституцією.

За значенням і місцем у системі законодавства закони можна поділити наступним чином:

1. Конституції — основні закони, які регламентують основи суспільного, політичного, економічного життя суспільства, права і свободи громадян.

Вони бувають двох видів:

— кодифіковані — становлять єдиний писаний основний закон (Конституція України, Конституція РФ, Конституція США та ін.). їх ще називають моноконституційними актами.

— некодифіковані — складаються з групи законів (Велика Британія, Швеція, Канада), предметом регулювання яких є особливий рід суспільних відносин, віднесений до конституційного права — основи суспільного і державного ладу, права і свободи громадян та ін.

— закони, на які посилається конституція або необхідність ухвалення яких прямо передбачена чинною конституцією. Як правило, ці закони конкретизують окремі положення конституції або містять посилання на конституцію (виборча система, організація і проведення референдуму, організація і діяльність парламенту, президента, конституційного суду і т. ін.);

— закони, якими вносяться зміни, доповнення до чинної конституції (див., наприклад, розділ XIII Конституції України).

Звичайні (поточні) закони — регламентують певні сфери суспільного життя відповідно до Конституції. Вони бувають загальними, кодифікованими та поточними.

Надзвичайні закони — ухвалюються у разі потреби, надзвичайних ситуаціях.

Забезпечувальні (оперативні) закони — нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні підтримки системи норм, що містяться в інших законах і міжнародних договорах та потребують невідкладного прийняття. Це закони, що містять норми про норми [10, c.189].

Конституційні закони — акти, що становлять основу розвитку правової системи та якими вносяться зміни або доповнення до Конституції чи необхідність прийняття яких прямо передбачена чинною Конституцією.

Звичайні (поточні) закони — регламентують певні сфери суспільного життя відповідно до Конституції. Вони бувають загальними, кодифікованими та поточними.

Надзвичайні закони — ухвалюються у разі потреби, надзвичайних ситуаціях.

Забезпечувальні (оперативні) закони — нормативно-правові акти, якими вводяться в дію окремі закони, ратифікуються міжнародні договори та ін. їх призначення полягає не у виданні нових норм, а в оперативному підтвердженні підтримки системи норм, що містяться в інших законах і міжнародних договорах та потребують невідкладного прийняття. Це закони, що містять норми про норми.

Закони — нормативні акти, що приймаються найвищими представницькими органами державної влади країни за певною процедурою, що мають вищу юридичну силу та містять первинні норми для регулювання різних груп суспільних відносин. Від інших нормативних актів (указів, ухвал, наказів, рішень) закони відрізняються рядом істотних ознак.

По-перше, закони приймаються тільки найвищими представницькими органами держави (парламентами), утворюючими законодавчу гілку влади. Закони не можуть в сучасних державах прийматися главою держави, а також органами, що входять в систему виконавчої або судової влади.

По-друге, конституцією країни, регламентами законодавчих органів чітко визначається порядок ухвалення законів. Він включає вказівку на коло осіб, що мають право виступати із законодавчою ініціативою; стадії обговорення проекту закону, процедуру голосування і визначення його підсумків. Чітко визначений також порядок підписання, публікації і набуття чинності прийнятих законів.

По-третє, закон містить початкові юридичні норми, які закріплюють найбільш важливі, основні елементи регульованих правом відносин. Норми закону складають початкову базу для підзаконних нормативних актів, які детально регулюють конкретні групи суспільних відносин. Нарешті, закон в системі нормативних актів володіє найбільшою (вищою) юридичною силою. Закону за змістом повинні відповідати все інші нормативні акти.

Виходячи з вищесказаного необхідно відмітити, що залежно від ролі в системі нормативних актів, закони підрозділяються на конституцію (основний закон), що закріплює основи суспільного і державного ладу країни, конституційні закони, що безпосередньо доповнюють норми конституції, і решту поточних (звичайних) законів. Не всі закони та інші нормативно-правові акти є правовими за своїм змістом. Найважливішим предметним критерієм правового закону є невід'ємні, невідчужувані права людини. Вони є безпосередньо діючим правом і можуть застосовуватися всупереч закону, якщо він ігнорує, безпідставно обмежує права людини. Реальне життя правового закону можливе лише в умовах правової держави.

ВИСНОВОК Підводячи підсумки курсової роботи необхідно зазначити, що джерело (форма) права — це способи зовнішнього вираження і закріплення норм права, що виходять від держави і які мають загальнообов’язкове значення. Також форма права це сукупність визнаних конкретною державою офіційно-документальних способів зовнішнього виразу та закріплення норм права. Форми права — вихідні від держави або визнані нею зовнішні, офіційно-документальні способи вираження (організації, існування) змісту права, його норм і принципів, надання їм юридичного значення.

Основною формою (джерелом) права в Україні є нормативно-правовий акт. Також необхідно відмітити, що основним законом є Конституція держави, яка має найвищу юридичну силу і втілює принцип верховенства права.

Саме тому так гостро в Україні стоїть питання законотворчості. Воно є актуальним з точки зору оцінки стану законодавчої діяльності на певному сучасному етапі та обґрунтування розвитку законодавства з урахуванням соціальних явищ і змін у суспільних відносинах, прогресивних чи негативних, які вимагають їх законодавчого закріплення. Практика свідчить про необхідність кардинальних змін у цій сфері, поєднання глибоких фундаментальних досліджень з прикладними розробками, порівняльного аналізу законопроектів та здійснення правової реформи. Також необхідно відмітити, що закон — нормативно-правовий акт вищої юридичної сили, що регулює найважливіші суспільні відносини шляхом встановлення загальнообов’язкових правил (норм); прийнятий в особливому порядку законодавчим органом (наприклад, парламентом), або безпосередньо народом. Структура закону складається з наступних основних елементів (частин): найменування органу, що прийняв закон, назва закону, преамбула закону.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України / Відомості Верховної Ради України, 1996, № 30.

2. Бабкіна О. В. Теорія держави і права у схемах і визначеннях: навч. посіб. / О. В. Бабкина, К. Г. Волинка. — К .: МАУП, 2012. — 244 с.

3. Ведєрніков Ю. А. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Ю.А. Ведєрніков, В. С. Грегул. — 4те вид., доп. і переробл. — К.: Центр навчальної літератури, 2009. — 224 с.

4. Загальна теорія держави і права: підруч. / За ред. М. В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. — X.: Право, 2010. — 432 с.

5. Кельман М. С. Загальна теорія держави і права / Кельман М. С., Мурашин О. Г., Хома Н. М. — Львів: Новий світ, 2010. — 581 с.

6. Котюк В. О. Загальна теорія держави і права: Навч. посіб. / Ко­тюк В.О. — К.: Атіка, 2005. — 592 с.

7. Кравчук М. В. Проблеми теорії держави і права: Навч. посіб. / Крав­чук М. В. — К.: Професіонал, 2010. — 398 с.

8. Основи держави і права: Навч. посіб. / За ред. В. В. Комарова. — X.: Нац. юрид. акад. України, 2009. — 260 с.

9. Сухонос В. В. Теорія держави і права: Навч. посіб. / Сухонос В. В. — Суми: ВТД «Університетська книга», 2010. — 536 с.

10. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. — Харків: Консум, 2009р

11. Теорія держави і права: Навч. посіб. / [Колодій А. М., Копейчиков В. В., Лисенков С. Л. та ін.]; За загл. ред. С. Л. Лисенкова, В. В. Копейчикова. — К.: Юрінком Інтер, 2012. — 368 с.

12. Теорія держави і права: Академічний курс: Підруч. / За ред. / О. В. Зайчука, Н. М. Оніщенко. — К.: Юрінком Інтер, 2010. — 688 с.

13. Теорія держави і права: Посіб. для підготовки до іспитів / [Тимчен­ко С. М., Калюжний Р. А., Пархоменко Н. М., Легша С. М.]. — К.: Поливода А. В., 2009. — 176 с.

14. Теорія держави і права: Навч. посіб. / [Суботін В. М., Філонов О. В., Князькова Л. М., Тодоров І. Я.]. — К.: Знання, 2010. — 327 с.