Духовні основи суспільного буття

Реферат на тему Духовні основи суспільного буття Джерела духовності та її формоутворення. Буттєвість духовності.

Джерела духовності та її формоутворення. Духовна сторона суспільної життєдіяльності традиційно розглядалася в матеріалістичній філософії як похідна від економічного, господарського життя людей. У теоретичній конструкції марксизму-ленінізму ця позиція була догматизована, що призвело не тільки до хибної орієнтації практичного життя, а й до виникнення ряду очевидних недоречностей у розумінні співвідношення економічної та духовної сфери. Адже, якщо духовний розвиток є наслідком розвитку матеріального і лише віддзеркалює буття, впливаючи зворотно на економічне життя, то сутність людського існування полягає в останньому. В такому разі треба забезпечити безперебійне функціонування машин, вирощування високих врожаїв, виконання народногосподарських планів, і тоді людська духовність сама собою сформується і досягне належних висот. Вона, так би мовити, є неминучим наслідком добре налагодженого економічного механізму, адже буття визначає свідомість.

Проте економічні надбання в суспільстві залежать передусім від духовних якостей людини. «Розумним» машинам потрібен розумний робітник. У ризикованих ситуаціях, які повсякчас породжуються високотехнічними системами, може діяти лише відповідальна, високоморальна людина. Взагалі продуктивна праця неможлива без певного рівня освіченості, культури, порядності тощо. Саме духовна криза суспільства спричиняє деструктивні процеси в його економічних структурах. Про це досить докладно писали П. Сорокін, К. Ясперс, А. Тойнбі, інші філософи.

Не слід визначати людську духовність передусім через економічний базис. Хіба свідомість людини зумовлюється лише її покупками, заробітною платнею чи стосунками з начальством? Невже її буття не виходить за межі економічного становища? А материнські пісні, які людина слухала в дитинстві, шкільне виховання, члени суспільства, що оточували її звідусіль, прослухані концерти й побачені фільми, хіба всі ці чинники не формували її свідомість? Як справедливо зазначав М. О. Бердяев, людина не є істотою лише економічною. Не меншою мірою вона політична, моральна, духовна істота. Економіка ж — це засіб до життя, а не його суть і кінцева мета.

Не лише економічна діяльність, але й буття людей в усьому його обсязі духовне за своєю суттю. Саме тому виокремлення свідомості, духовності в особливе утворення та ще й розгляд у вигляді віддзеркалення реальних процесів є неадекватним їх дійсній ролі та статусу. В історії філософії категорія духу була чи не найголовнішою, і значна кількість філософських систем будувалася саме на визнанні первинності духовного начала в суспільному бутті. Серед носіїв цієї ідеї - Платон, Фіхте, Гегель, Сковорода та ін. І хоч уявлення про свідомість, ідеї, дух, душу в системах цих філософів дуже відрізнялися, провідною залишалася думка про те, що визначальною ознакою людської діяльності є її усвідомленість і одухотвореність. Отже, вивчення суспільства неможливе без визнання духовного першоначала.

На жаль, у вульгаризованій марксистській схемі соціальної системи категорії духу, душі, духовності як такі були вилучені. Натомість духовне відношення людини до дійсності було зведене лише до однієї можливої іпостасі - пізнавального відношення. Для останнього характерним є протиставлення об'єкта та суб'єкта, оскільки пізнання передбачає дистанціювання дійсності, конституювання її у вигляді об'єктивного утворення, що має власні фіксовані людським досвідом закони. Саме в пізнавальній формі існує елемент відображення, абсолютизація якого створює.

Хибне уявлення про суть усвідомлення, в тому числі й пізнавання дійсності.

В інших проявах людської духовності: переживанні, стражданні, уяві, яку, до речі, відомий російський філософ Голосовкер вважав найсуттєвішою ознакою людського ставлення до дійсності, очевиднішою є активна, творча, утворююча функція свідомості. Вона творить світ у тому розумінні, що його сприйняття здійснюється через призму людських понять, образів, емоційних станів, уявлень, смислів та інших духовних утворень. «Історія, — писав С. Франк, — є великим драматичним процесом втілення, розгортання в часі й у зовнішньому середовищі духовного життя людства» 1.

У відповідних розділах книги, де йшлося про походження людини та роль індивідного начала в утворенні соціуму, з’ясовувалися джерела людської свідомості, а сама вона розглядалася як така, що виникає у фокусі переплетіння космо-природних і культурно-соціумних детермінант індивідного буття. Соціальна буттєвість людини є втіленням її духовності, а кожне утворення матеріального світу, як і соціального буття людей є духовним конструктом у тому розумінні, що він виступає як носій певних смислів, намірів, проектів, знань, уподобань, як оформлення зовнішності відповідно до цих ідеальних формоутворень.

Проблема «людина і світ» вже попередньо розглядалась у більш докладному викладі, звернення ж до неї виявилось необхідним, щоб перейти до з’ясування діалектики матеріального і духовного, індивідуального і соціального, об'єктивного і суб'єктивного в суспільному житті. Якщо первинним щодо буття є людська духовність, то що ж є основою останньої? Духовність, як і свідомість, завжди є виокремленням індивіда у світі, виразом його відношення до інших людей і створеного ними. «Свідомість є водночас і розрізнення, — писав М. Мамардашвілі.- Виділяється якась точка у світі й її вплетеність у світове зчеплення. Ця точка виділена, і тим самим диференційована, розрізнена» 2.

Отже, витоки духовності не зосереджені в самому індивіді, вони мають і зовнішній щодо нього вияв. Філософські системи по-різному уявляли ці витоки, вбачаючи їх в абсолютному дусі, що втілюється в народах (як, наприклад, вважав Гегель), чи в богові, що наділив людину духовністю (М. Бердяев, В. Соловйов), або ж розглядаючи духовність як втілення космічної енергії. Наївно думати, що можна спростувати ці пояснення, стверджуючи, що джерела духовності коріняться в економічному базисі. Значно переконливішим є уявлення, згідно з яким людина духовно збагачується з того джерела, що саме і є вищим виявом духовності й містить у собі зразки, еталони, духовні цінності.

У релігійній ідеї бога, гегелівській ідеї абсолютного духу наявне раціональне зерно. Правильне тлумачення цих ідей дає можливість зрозуміти, звідки індивід черпає свою духовність, постійно діючим джерелом якої є людська культура, ті духовні надбання людства, які створювались протягом тисячоліть попередніми поколіннями.

В історії соціально-філософської думки знаходимо чимало аргументацій щодо зумовленості будови й інтенцій соціальної системи певним рівнем культури, на якій вона зростає. Наприклад, у класичній праці «Протестантська етика і дух капіталізму» М. Вебер переконливо доводить, що певний вид релігійної моралі, як і культурні переорієнтації людей, спричинили перехід до капіталістичного способу господарювання.

Своєрідну теорію культурної зумовленості розвитку суспільства представлено у філософії Кассірера. Для нього життя людини здійснюється в атмосфері створених нею символів, через символічну форму реальність освоюється і перетворюється, а сама історія людства є сходженням сим-волотворчості, яка проходить довгий шлях від міміки жестів до релятивістської механіки.

Ідея культурної зумовленості розвитку людства, зокрема виникнення нових суспільпо-економічних форм, знайшла своє відображення і в радянській філософській літературі. Так Г. Ф. Сунягін у своїй праці «Промышленный труд и культура Возрождения» (1987) переконливо показав, як те або інше культурне надбання спонукає зміну економічних форм, соціальної організації. Загалом йдеться про те, що суспільне життя в будь-якій формі й на будь-якому рівні визначається культурними чинниками.

Як уже зазначалось, індивідне начало спричинює не лише соціальні зв’язки, що конституюються в соціальну систему, але й ті духовно-культурні підвалини, на яких зводиться вся конструкція соціуму з його господарськими, політичними та ідеологічними інституціями. В цьому значенні культура завжди постає результатом індивідного творення. Проте у своїх визначеннях вона має різні аспекти. В певному розумінні культура та суспільне життя, яке є її проекцією, потребують використання категорій «дух» та «духовне» .

Значний внесок у розробку цих категорій зробив німецький філософ Гегель У його ідеї абсолютного духу адекватно відтворено процес об'єктивізації духовних начал людського буття та заданості індивідної духовності освоєнням об'єктивізованого духу.

Досвід міжлюдського спілкування, взаємин з природою, раціональних і почуттєвих способів освоєння світу концентрується, осідає у відповідних соціальних формах духовності: моралі, мистецтві, філософії тощо. Ці об'єктивовані форми, що є спресованим духовним досвідом багатьох поколінь людей, існують як виокремлене в суспільному житті надлюдське утворення, як дух.

Попри всю свого надіндивідну природу, дух (ідеї, образи, знання, почуття) оживає лише завдяки його індивідному функціонуванню. Дух породжується й живе лише в людині, хоч і існує поза нею як світ мистецтва, філософії, моралі, науки, релігії. Цей парадокс є відображенням складних взаємин суспільного та індивідуального.

Якщо дух існує як суспільні, надіндивідуальні форми, що наявні в суспільстві у вигляді ідей, цілей, ідеалів, знань, цінностей, то залучення до них, їх індивідна адсорбація (і не лише споживання, а й творення) є, власне, духовним життям індивіда. Наявність духу є подоланням індивідної смертності та обмеженості, духовність — спосіб залучення індивіда до загальнолюдського, родового існування. Завдяки духовному життю він стає не дискретною часткою, а елементом сукупності. «Духовне буття, — писав С. Франк, — у найзагальнішому його розумінні є основою й коренем реальності безпосереднього самобуття» 1.

Палітра людської духовності надзвичайно різноманітна. Вона включає в себе свідомість як її найвищий прояв і одночасно системоутворюючу конституенту, оскільки будь-які інші різновиди духовності пройняті її змістом. Почуття, воля, переживання, навіть підсвідомі структури зазнають її (свідомості) впливу. Через духовність людина співвідносить себе з іншими співучасниками історичних подій, спільниками будь-яких життєвих проявів, своїми попередниками, що залишили в спадок окультурений світ.

Діяльне і споглядальне ставлення людини до дійсності передбачає різні вияви духовності. Об'єктивізовані в соціальних формах, вони утворюють духовну сферу суспільного життя, в якій розрізняють різноманітні формоутворення, що відображають багатогранність відношення людини до дійсності. Людина співвідносить себе з космосом, культурою, соціумом, іншими людьми, що виступають для неї я «своє-друге-я» або як «ти». Це породжує такі духовно-практичні форми духовності, як світогляд, переконання, вірування, сподівання, а також концентрати пізнавального, морального та естетичного відношення до світу, найвищим вираженням яких є Істина, Добро, Краса.

Все це розмаїття «осідає» в соціальних формах духовності, що набувають об'єктивованого соціально-системного способу існування. Ці форми виступають як складова суспільного буття людей і навіть як її виокремлена частина з власною логікою розвитку та історією. Мистецтво і мораль, наука і віра, цінності й норми як суспільні явища утворюють окрему галузь людської діяльності - духовне виробництво.

Аналіз духовності у філософській літературі здійснюється переважно під кутом зору структури та закономірностей суспільної свідомості. До найважливіших складових свідомості належать цінності, які в змістовному плані збігаються з різними її формоутвореннями. Це можуть бути теоретична ідея або соціальне почуття, моральні регулятиви або естетичні смаки. Цінності відрізняються своїм місцем в ієпархії інших феноменів свідомості, насамперед їх значенням у життєдіяльності людини. Цінності відображають об'єкти як різнозначущі для суб'єкта, а у cфepi свідомості виступають як критерій оцінювання дійсності та власного буття. Розуміння змісту свідомості, її специфіки неможливе без урахування ціннісних пріоритетів особи, системи її ціннісних орієнтацій.

В історії соціальної філософії чітко вирізняються два напрями в розумінні цінностей. Перший з них пов’язує цінності з вітальними потребами людей, інтерпретує цінності як те, що має значущість для їх життєвого інтересу, що вершті-решт слугує задоволенню потреб. Другий напрям, існування якого зумовлене філософськими розробками Канта, Рікерта та інших, розглядає цінність як надвітальне утворення, як певний Абсолют, що є найвищим виміром. людської духовності й орієнтиром буттєвості духу, ствердженням всезагального в індивіді, піднесенням над суто вітальним інтересом.

У структурі суспільної свідомості провідне місце належить її формам. Саме через них здійснюється включення ідеальних компонент людської життєдіяльності в соціальні процеси. Точніше, за їх допомогою (форм суспільної свідомості) ця свідомість стає реальною компонентою суспільного буття. У зв’язку з цим доцільно дати визначення форми свідомості, з’ясувати її сутність як такої, виявити соціальні корені, умови специфікації, зв’язки з буттям, структуру. До форм свідомості належать політична й правова свідомість, мораль, мистецтво, релігія, філософія, наука.

У сучасній філософській літературі існують розбіжності в трактуванні основ вичленення форм, їх зв’язків з відповідними видами суспільних відносин і діяльності. Немає одностайності й у визначенні кількості форм та їх назв. У основу запропонованого розуміння форм свідомості покладено принцип діяльності, який дає змогу подати логічно струнку й послідовну концепцію цих форм.

Для здійснення й постійного відтворення діяльності потрібні як певні якості об'єкта (наприклад, особливі властивості тих речовин, які використовуються людьми), так і певні якості суб'єкта, тобто діючої людини. Ці якості є вихідними в утворенні форм свідомості, складовими перетворюючої діяльностій одночасно умовами її відтворення. У цих якостях знято досвід матеріального перетворення світу людством в ідеальних формах, без використання яких це перетворення неможливе.

Постійні й обов’язкові моменти діяльності як елементи суб'єкт-об'єктного зв’язку «виливаються» у форми свідомості у вигляді ідеального відображення об'єкт-суб'єктних умов діяльності та способів їх суспільного відтворення. Щодо умов, які представлені у формах свідомості, то перша з них полягає v відтворенні самого об'єкта, що здійснюється передусім засобами науки. Діяльність передбачає фіксацію результатів взаємодії з об'єктом для передання виявлених практикою властивостей об'єкта, точніше знань про них. Відображення об'єктивності й відбувається в людському знанні, спочатку в донаукових формах, а потім у науці як формі свідомості.

Ідеальне зняття практично виявлених властивостей об'єкта, яке здійснюється засобами науки, є необхідною умовою діяльності. Отже, наука як форма суспільної свідомості постає одним із суттєвих компонентів структури суспільної свідомості. Слід зазначити, що знання як відображення об'єкта функціонує в складі суспільної свідомості не лише у формі науки. Поряд з науковим теоретичним рівнем існує рівень буденної свідомості. В основу вичленування рівнів покладено відношення свідомості до практики, ступінь її узагальнення, глибина зв’язку з практичними основами життя. Буденна свідомість вплетена в практику, породжується саме в ній і слугує її безпосереднім свідомим регулятивом.

Однією з найхарактерніших рис буденної свідомості е те, що вона породжується частковим практичним досвідом і слугує засобом його забезпечення. Буденна свідомість узагальнює емпірично дане, і в цьому проявляється її обмеженість. Водночас, буденна свідомість має свої переваги порівняно з теорією, оскільки відображає світ у його безпосередній данності, індивідуальному сприйнятті. Буденна свідомість відображає суспільно-історичну практику з боку особливостей її конкретного переломлення в долі кожного індивіда. В цьому розумінні зазначений рівень свідомості не долається розвитком науки. Окреме в ній узагальнюється й типізується, але відчуває на собі її величезний вплив.

Зазначимо, що для реалізації діяльності одного ідеального відображення суб'єкт-об'єктного зв’язку у формі науки та буденної свідомості недостатньо. Взаємодія людини зі світом супроводжується різними емоційними станами, які одночасно є і результатом, і умовою діяльності. Ці стани утворюють той емоційно-почуттєвий фон, на якому відбувається будь-яка практична дія людини. Почуттєвий образ предметного світу має своїм джерелом сприйняття дійсності живою істотою, проте форму людського відображення цей образ набуває тому, що в ньому містяться не лише об'єктивні властивості предмета, що чуттєво сприймається, а й соціальний досвід взаємодії з ним, значення цього досвіду для людини, що діє в системі певних суспільних відносин.

Конденсація чуттєвих образів, емоційних станів, їх передання від одного покоління до іншого відбувається за допомогою мистецтва, яке виступає ще однією з форм суспільної свідомості. В ній ми маємо той ідеально знятий момент людської діяльності, без якого неможливе її здійснення. Сутнісні визначення мистецтва знайшли своє відображення як у висловлюваннях діячів мистецтва, так і у формулюваннях його дослідників. Так, Л. С. Виготський закликав до визнання мистецтва «соціальною технікою почуттів», а Л. М. Толстой твердив, «що за допомогою мистецтва люди передають одне одному свої почуття» .

Наука і мистецтво супроводжують діяльність з боку взаємодії суб'єкта з об'єктом. У них (науці й мистецтві) знаходить відображення сам об'єкт крізь призму його освоєння суб'єктом. У даному разі мається на увазі об'єкт не лише в його природному змісті. Адже для суб'єкта об'єктом можуть бути як суспільство, так й інша людина. В цих двох різних духовних формах (науці й мистецтві) засвоєння об'єкта подані начебто в двох його іпостасях: чим є об'єкт сам по собі й чого він вартий для людини? І те, й інше пізнаються на основі суспільно-історичної практики, фокусуються в науці й мистецтві як формах суспільної свідомості.

Проте духовне забезпечення умов діяльності не обмежується ідеальним зняттям об'єкта у формі науки та мистецтва. Адже в цій формі представлена суб'єкт-суб'єктна взаємодія, без якої унеможливлюється людська діяльність. Перетворення об'єктивного світу відбувається лише в межах міжіндивідної взаємодії, що має місце в системі суспільних відносин. Виразом суспільної природи діяльності постає необхідність її регуляції з боку міжсуб'єктних відносин засобами моралі, політики, права. Люди є носіями та провідниками соціальності. Кожна людина характеризується певною мірою соціальності в тому розумінні, що індивіди мають різний соціальний статус, який визначається їх класовою та груповою належністю, володіють неоднаковим соціальним досвідом. Останній залежить як від умов індивідуального розвитку людей, так і від ступеня їх залучення до культурних здобутків людства.

Люди — інтегровані одиниці соціуму, в який вони об'єднуються за допомогою моральних і політико-правових регулятивів Отже, політика, право, мораль постають умовами матеріально-перетворюючої діяльності, з приводу здійснення яких й утворюються певні відносини. Відтворення цих відносин через відображення відбувається і в таких формах свідомості, як мораль і політико-правова свідомість.

Для здійснення діяльності недостатньо ідеально виразити і передати наступним поколінням результати освоєння об'єкта і суб'єкт-суб'єктної взаємодії. Специфіка людської діяльності, її соціальний характер передбачають співвіднесення діючого суб'єкта з об'єктом не лише крізь призму його певної дії (оскільки для її здійснення необхідне ретроспективне й перспективне бачення взаємодії суб'єкта з об'єктом, а також самоусвідомлення, рефлексія об'єкта та суб'єкта як таких).

Людина співвідносить себе з минулим, сучасним і майбутнім, з об'єктивним і людським світом у цілому, як частка, як одиничне буття цілісного, загального соціуму. Цей зв’язок представлений у таких формах свідомості, як релігія та філософія. Незважаючи на деяку спільність, релігія та філософія постають як різні форми свідомості за характером і способом відображення дійсності, соціальними функціями, а також за тими життєвоорієнтуючими началами, що містяться в них.

Таким чином, форми суспільної свідомості е ідеальним оформленням діяльності. В них відображені в ідеальній формі різні компоненти зв’язку людини зі світом. Ідеально фіксовані у формах свідомості ці компоненти перетворюються в соціальні умови здійснення діяльності кожного наступного покоління людей, стають її ідеальним забезпеченням.

Для здійснення життєдіяльності людина має володіти певними знаннями, відповідною емоційністю, моральністю, політико-правовою орієнтацією, світоглядом. Ці якості культивуються в людині формами суспільної свідомості. Звичайно, соціальний суб'єкт володіє значно більшою кількістю якостей, необхідних йому для діяльності, але кожна з них створюється сукупною дією різних форм суспільної свідомості. Кожна форма фіксує в собі різні умови діяльності. Загалом же вся сукупність форм відтворює цю діяльність у цілісності. Це забезпечується як специфікою кожної форми, так і їх взаємодією.

В кожному акті людської діяльності наявні всі її компоненти: пізнавальний, емоційний, регулятивний, світоглядний. І хоча поділ праці, а отже, й людської діяльності створює можливість існування відносно самостійних і відокремлених форм суспільної свідомості, а також видів діяльності щодо їх відтворення та використання, їхня вихідна єдність не може не братися до уваги. Ця єдність знаходить своє вираження в кожній формі суспільної свідомості й своєрідно проявляється в їх взаємодії на різних етапах у відповідності з потребами суспільно-історичної практики.

Функції форм суспільної свідомості взаємно доповнюють одна одну. Найповніше це проявляється під час співвіднесення таких форм, як мораль і мистецтво, мистецтво і наука, політична свідомість і філософія тощо. В процесі цієї взаємодії власна функція форми суспільної свідомості набуває інтегрованого характеру. Наприклад, виділяючи відтворення людської чуттєвості як основну функцію мистецтва, треба враховувати, що йдеться про виховання ідейно-політичного та морального змісту почуттів, їх світоглядної орієнтованості.

Можливе й таке взаємопроникнення форм одна в одну, за якого функції однієї форми починають реалізуватися через іншу. Наприклад, для поширення світоглядно-релігійних ідей досить широко використовується мистецтво. Філософські ідеї часто знаходять своє вираження в музичних і літературних творахмистецтво нерідко вирішує пізнавальні завдання і т. ін. Водночас, слід пам’ятати про необхідність брати до уваги передусім власні функції кожної форми, а не розглядати допоміжну функцію як основну. Такі прорахунки мають місце тоді, коли, наприклад, абсолютизується пізнавальна функція мистецтва, і воно розглядається як засіб пізнання, коли здобутками виключно релігії вважаються всі естетичні та моральні досягнення людства, коли наука чи філософія починають виконувати функції політичної ідеології.

Розуміння форм як ідеального зняття моментів діяльності з боку її суб'єкт-об'єктних характеристик дає змогу відрізняти ці форми від інших, досить численних утворень свідомості, які, у свою чергу, потребують певної визначеності. Адже не будь-яке утворення свідомості може бути визнаним формою. Наприклад, соціально-психологічні стани типу національного почуття, групового ентузіазму, класової солідарності, а також вірування, сподівання, ідеали тощо також існують і в узагальненій, суспільній формі, але вони не є формами як такими. Типовим для форми є наявність відповідної діяльності та її інституалізації, що виникають як засіб продукування та відтворення форми.

Проблемним є питання про первинність чи вторинність моральної, естетичної, релігійної тощо свідомості стосовно відповідних їй видів суспільних відносин. Суб'єктивні якості, без яких неможливе перетворення світу, знімаються й «осідають» спочатку в ідеальних формах: мистецтві, моралі, політико-правовій свідомості, а потім об'єктивуються у відношеннях, що складаються між людьми з приводу відтворення та примноження цих суб'єктних умов діяльності.

Будь-який прояв свідомості (переконання, громадська думка і т. ін.) реально втілюється в соціальній дійсності. Проте форма свідомості пов’язана не лише з індивідуальною дією, спрямованою на реалізацію духовного стану. Насамперед це — суспільні конденсати суб'єкт-об'єктних обов’язкових моментів діяльності та їх функціонування в суспільстві у вигляді відповідних соціальних буттєвих форм, що сплямовані на трансляцію від покоління до покоління необхідних для діяльності духовних станів, впливу цих станів, на практичне перетворення світу та самозбереження людства.

Буттєвість духовності. Життя ідей, їх вплив на діяльність людей і функціонування соціальної системи здійснюється че" еч сукупність буттєвих втілень свідомості. Формами свідомості постають ті ідеальні продукти практики, які породжують відповідні види діяльності щодо їх відтворення та реалізації в житті й які втілюються в соціальні реалії: твори мистецтва, культурно-освітні установи, наукові праці, релігійні організації і т. п. Звідси-правомірність і точність виразу «форма», оскільки йдеться про соціальне оформлення ідеально відображеного буття, яке саме стає буттям особливого роду. Таким чином, можна зробити висновок, що всі форми суспільної свідомості мають спільну загальну природу й загальний механізм функціонування в суспільстві.

Цінності, форми свідомості та інші її об'єктивовані утворення функціонують у суспільстві, проектуючись на індивіда за допомогою системи освіти, виховання, ідеології. Суспільство як система, забезпечуючи умови власного відтворення, формує й відповідні соціальні механізми культивування духовності індивідів, до числа яких належить ідеологія. З часів застосування поняття ідеології в системі філософського знання минуло близько двохсот років і за цей період це поняття значно збагатило свій зміст. Вважати сьогодні ідеологію системою ідей або вченням про ідеї явно недостатньо. В розпорядженні філософії є чимало суміжних понятійних визначень, що стосуються культури, s, менталітету, утопій, ідеалу тощо, що не може не вплинути на конкретизацію розуміння власне ідеології, яка не може розглядатись як виключно ідеальне утворення, оскільки є складовою механізму відтворення суспільства.

Найсуттєвіший внесок в уточнення розуміння ідеології вніс О. Богданов у праці «Тектологія», яка фактично започаткувала системну теорію суспільства: «Взаємне розуміння та спільність ідеологічних елементів,-писав Богданов,-є ніщо інше, як постійна можливість координації зусиль різних людей для спільних цілей. У координації зусиль лежить об'єктивний життєвий смисл і призначення всієї й всілякої ідеології» 1. Нині даний підхід знайшов свою конкретизацію й більш глибоке обгрунтування в працях німецького дослідника Н. Лумана. Запропонована ним побудова системної теорії суспільства дозволяє з’ясувати сутність ідеології в особливій суспільній функції-духовного інтегратора різних спільностей і угруповань Н. Луман вважає за «необхідне певне диригування, щоб зберегти суттєві для людини устремління», а тому розглядає ідеологію передусім як програму управління суспільством шляхом ідей2. У тім-то й полягає сутність ідеології, що вона, будучи виразом інтересів певного класу, прагне бути домінантною щоб зібрати під свої значена всі верстви та прошарки суспільства. Вона духовно інтегрує відцентрове спрямовану свідомість окремих груп, запобігаючи тим самим тому, щоб суспільство не було розірваним цими протилежно спрямованими намірами, бажаннями, прагненнями.

У розпорядженні панівного класу завжди є суспільні засоби реалізації ідеологією своєї функції. Про це досить переконливо йдеться в працях К, Маркса. В цьому розумінні ідеологія є репресивною формою свідомості. Це соціальний механізм впровадження певних цілей та ідеалів. Нерідко ідеологію розглядають як форму духовного гноблення іншого класу, групи і особливо індивіда, для якого неприйнятні «чужі» ідеали та цілі. В цьому плані історія ставить перед ідеологією свої досить жорсткі рахунки, більше того, вона устами суспільствознавців і діячів культури засуджує ідеологію, проголошує її «кінець». Не в останню чергу це зумовлюється тим, що найповніший функціональний вираз партикулярна (класова, партійна, групова) ідеологія знаходить саме у формі тоталітаризму — найзгубнішої для індивіда форми організації суспільства.

Партикулярна свідомість більше не може слугувати основою людської консолідації. Плюральна соціальність, прагнення до демократії більше не надають привілею щодо соціального статусу та використання засобів духовного впливу лише одному класу чи групі. Отже, духовна спільність і суспільна інтеграція здійснюються на інших підвалинах й іншими засобами.

Індивідна спрямованість людської духовності значно ускладнює можливості збереження цілісності суспільства. Забезпечуючи власне виживання, суспільство використовує ідеологію для об'єднання в цілісність атомізованої соціальності: кожен сповідує свою віру, поклоняється своєму богові, є прихильником певних цінностей, надає перевагу відповідним цілям та ідеалам тощо, але жити й діяти всім треба спільно, принаймні для збереження природи та людського життя на землі, забезпечення матеріальних умов існування й свободи духовного вибору, можливостей для індивідної самореалізації в праці, творчості, спілкуванні. Загальнолюдське, культурне має право на свій суспільний захист, для якого й використовується ідеологія, що робить своїм ідейним змістом культурні цінності й змінює засоби, котрими вона досягає своєї мети.

Відмова від насильницьких методів впровадження ідеологем у суспільну свідомість, якими користувалася радянська система, включаючи відверто репресивні форми (аж до політики переслідування, фізичної розправи, депортації і т. п.), без сумніву, обов’язкова. Така практика недопустима в демократичному суспільстві, правовій державі.

Збереження основ солідарності громадян, що по-різному розуміють шлях до істини, сутність добра і зла, принципи співжиття, ідеали людського поступу, потребує толерантності, дискурсу, вироблення духовного консенсусу. Для цих цілей використовуються не репресивні засоби, а сила громадської думки, менталітету, відповідних ціннісних орієнтацій. Останні виробляються шляхом розгортання літературної критики, публіцистики, різного роду публічних обговорень проблем духовності, широко розгорнутої мережі просвітницької діяльності, гуманітаризації освіти, досягнення високого рівня філософської культури і навіть цензури, спрямованої на те, щоб покласти край культивації тваринних інстинктів, інших варварських, людиноненависницьких виявлень. Зрозуміло, це потребує державного гарантування. Втім ідеологія в цілому як соціальний інститут духовної інтеграції суспільства на базі культурних цінностей не може існувати без відповідної державної політики, державних асигнувань і т. п. В цьому, й лише в цьому розумінні ідеологія може бути державною. Щодо її змісту (набору тих ідеологем, навколо яких вона здійснює єднання людей), то він може бути позадержавним у тому плані, що цей зміст виражає не вузько задані соціумом і політичною структурою цінності, котрі можуть бути лише культурними, загальнолюдськими.

Таким чином, духовне життя суспільства являє собою процес функціонування духовного в суспільстві. Можливість виділення духовного життя як наукової абстракції зумовлене тим, що за певних історичних умов воно виокремлюється в особливий вид діяльності, який має досить складний механізм свого здійснення. Адсорбовані у формах духовності: творах мистецтва, наукових працях, філософських системах, релігійних догматах, політичних доктринах тощо, — цінності, ідеї, імперативи, норми утворюють зовнішній передзаданий індивідному існуванню світ соціальної буттєвості.

Суспільство створює і трансляційні канали, через які духовні надбання можуть стати здобутком індивіда. Це система освіти, просвітницькі та культурно-освітні заклади, засоби масової інформації тощо. Вони є провідниками духовності в суспільстві й з метою запобігання його духовного занепаду потребують постійної оптимізації. Однак, яким би досконалим не був цей механізм, не слід забувати, що духовності не можна навчити, як не можна її прищепити індивіду. Врешті-решт вона формується самим індивідом у процесах активної діяльності, під впливом відповідних зразків поведінки інших людей (в праці, здійсненні певних вчинків, у пошуках сенсу особистого життя, вибірковому ставленні до культурних надбань, нарешті, в процесах самовдосконалення). «Духовність,-пише С. Б. Кримський, — не тотожна духовному життю суспільства. Вона виступає як спосіб самобудови особи і конституюється у вигляді покликання її носія… духовність пов’язана з вибором свого власного образу, своєї долі та ролі…» 1.

Духовність індивіда являє собою складний комплекс якостей людини, що формуються власними зусиллями, включаючи в себе не лише знання, але й почуття, осмислення дійсності, здатність до співпереживання тощо. Для визначення цього осередку духовності вживають поняття духовний світ, душа. Радянська філософія користувалась виключно цим першим поняттям, розуміючи під ним знання, почуття і волю людини, акцентуючи на виведенні цих характеристик з соціального середовища. Що ж до розробки поняття душа, то на нього взагалі було накладене ідеологічне табу. А між тим не можна не погодитися з К. Юнгом, який твердив, що «інтерес до проблем душі є симптомом повернення людини до самої себе» 2. Останніми роками у вітчизняній філософії поняттю душі повертається її значущий статус.

Саме душа є носієм духовного в людині. Вона являє собою не лише сукупність різнорідних якостей духовності, властивих індивіду, але є певним станом духовності людини, потенціалом особистості, резервуаром її вчинків, діянь, ставлення до інших. Це певний горизонт можливостей індивіда, його причетності до Універсуму, витоки якої, як уже зазначалося, не лише в соціумних впливах, але й у глибинах індивідної природи.

Людська душа є осереддям духовного життя суспільства. В ній відбуваються таємничі процеси прагнення до свободи, прийняття або заперечення існуючого, проектування майбутнього, розуміння та переживання дійсності. Життя душі не обмежується ідеальними станами, духовне не замикається на собі самому. Знання й почуття, мрії й установки, навіть настрої мають об'єктивну спрямованість. Потенціально чи актуально вони сполучені з діями, в котрих здійснюється самореалізація особи.

Духовне знаходить своє вираження у виробничій і політичній діяльності, створенні матеріальних і духовних цінностей, ставленні до інших людей. Саме тому суспільне життя в усьому своєму обсязі е за суттю духовним. Соціальна система, прагнучи до забезпечення свого виживання в певній історичній перспективі, не може обійтись без створення умов для індивідного духовного розвитку.

література Енгельс Ф., Маркс К. Німецька ідеологія//Твори. Т. 3.

Сорокин П. Человек, цивилизация, общество. М., 1992.

Общественное сознание и его формы. М., 1986.

Франк С. Духовные основы общества. М., 1992.

Ясперс К. Смысл и назначение истории. М., 1991.