Національні і політичні проблеми України у творчості М. Костомарова

«Національні і політичні проблеми України у творчості М. Костомарова»

Зміст

І. Вступ.

ІІ. Національні і політичні проблеми України у творчості М. Костомарова:

2.1. Архетип України в творчості М. Костомарова. Ментальні особливості українців.

2.2. М.І. Костомаров і розвиток політичної думки в Україні. Державно-правові погляди М. Костомарова.

ІІІ. Висновок.

Література.

Вступ.

Українська політична думка першої половини XIX ст. чітко відобразила основні риси економічного і соціально-політичного життя епохи — криза феодально-кріпосницьких відносин, генезис капіталізму та процес національного відродження, що йшов через розвиток історичних традицій і пробудження почуття української народності.

Національне відродження було представлено плеядою освіченої української інтелігенції, яка працювали в галузі історії, літератури, етнографії, археографії. Чільне місце серед діячів українського національного руху займає творча та громадська діяльність відомого історика, етнографа, письменника М.І.Костомарова. Його політичні та наукові погляди склалися під впливом і глибоким осмисленням романтичної німецької філософії Гердера і Шеллінга, які синтезували науково-філософські шукання ХVІІІ ст. і сформулювали ідею гармонійної єдності розвитку природи, світу і людської історії.

Наукова діяльність Костомарова, його участь у суспільно-політичного житті України були досить багатогранні. У списку праць нараховується більше трьохсот публікацій, у тому числі десятки монографій, збірників історичних документів, дослідницьких критико-полемічних статей.

Неоціненну роль відіграв М.І. Костомаров у розвитку української історіографії, яку збагатив численними фундаментальними творами, новими історико-філософськими ідеями та публікаціями історичних пам’яток.

Присвятити життя своє народові, вчений віддав йому весь свій талант, вивчаючи глибини народного життя і допомагаючи становленню його свідомості.

Микола Костомаров першим у вітчизняній історіографії звернув увагу на народ як найважливіший об'єкт історичного дослідження. Утверджував ідеї народництва, федеративного союзу вільних слов’янських народів. У народному житті бачив вплив єдиного духу як першооснови буття.

М. Костомаров — основоположник народницького напряму в українській історіографії. Метою історичної науки вважав дослідження минулого людської громади, народу.

ІІ. Національні і політичні проблеми України у творчості М. Костомарова:

2.1. Архетип України в творчості М. Костомарова. Ментальні особливості українців.

Романтична філософія та історіософія середини XIX віку не були абсолютно новою істиною для української культури. Перманент-ні ідеї, що розвиваються на тисячолітньому відтинку часу, єднають культурні пласти в моноліт. На них виплекано українську літературу, власне українськість, національне і космогонічне світовідчуття, образи-символи. Стосовно останнього компоненту, компоненту-системи, то ми витворили матріархальну тріаду (а чи тризуб) образів-символів: язичницька берегиня — Пресвята Діва Марія — Україна державна.

М.Костомаров, досліджуючи слов’янську міфологію, фольклор, історію, орієнтується на цю тріаду як на наріжний камінь української культури. А відтак його праця «Книга буття українського народу» сприймається не як політичний документ, а синтетичний культурологічний. В ньому М. Костомаров швидше письменник, філософ, аніж історик чи політик.

Тріада ідей мислиться М. Костомаровим зовсім або майже ототожнено. Слов’янська ідея та ідея волі перевіряється Святим Письмом, узгоджується з ним. Костомаров вірить у детермінованість історичної долі України. Справедлива вона чи ні, але треба сподіватись і просити в Бога кращого майбутнього: «…I встане Україна з своєї могили, і знову озоветься до своїх братів всіх слов’ян, і знову почують крик «. Парадокс, але найчастіше в могилу її клали свої ж, брати-слов'яни. Одначе в дусі християнської моралі Костомаров цього не «бачить», він — прощає. Образ України матеріалізовано в людську плоть; вона одностайна, одноголосна, як справді єдиний організм, а не мільйони окремих індивідуальностей. Колективна свідомість стала свідомістю монообразу. Пригадується образ України із драми «Милість божія» невідомого автора. Від цього бароккового образу до романтичного шевченківського чи костомарівського образу розвивається пєрманентна ідея волі або образ-символ України державної.

Костомаров в «Книзі буття…» переконаний, «що Україні призначено виконати священну місію: об'єднати слов’янщину. Але ні Росії, ні Польщі він цього не довіряє, і там, I там — неволя, цар чи король, гординя, кріпацтво. Тільки етично чистий, духовний ідеал, який зберегла в своєму лоні Україна, може здійснити місію. Отже, українці - Богообраний народ? За Костомаровим — так, однак месіанізм український не має нічого спільного з єврейським, наприклад, чи з російським. Месіанська роль України — страждати і жертвувати, терпіти і невпокорюватись: «Лежить в могилі України але не вмерла» /п.100/.

Історик називає сусідні країни сестрами, але від котрих Україна утирала сльози. М Костомаров пристрасно закликає, уповаючи на Бога, будувати суспільний лад на основі християнських цінностей. Це єдиний порятунок для України і всієї Слов’янщини від загибелі, втрати своєї окремішності. А тому замість категорій народ, нація вживає - «племено» , — як категорію, що історично є первісною. Думаю, тут причина — філологічна, тобто стильова. «Племено» звучить древньо, вагомо; в ньому відкритий генезис. Парафрази із п’ятикнижжя Мойсея і Євангелій також в цьому смислі не вигадки.

Уперше в українській науці М. Костомаров звернувся до проблем етногенези українців, а також започаткував етнопсихологію, намагався порівняти з психологічного огляду українців, росіян і поляків.

М. Костомаров мав достатньо підстав для того, щоби дійти висновку про неможливість мирного співжиття українців і росіян. Проте він намагався нав’язати протилежну думку. За його переконанням, українці і росіяни взаємодоповнюються, у «південноруське плем’я», яке упродовж тривалого історичного періоду начебто довело нездатність свою до державного життя. Тому український народ мусить жити з росіянами, дати такому співжиттю одухотворене начало". Коментарі зайві: українці - народ недержавотворчий, тому вони приречені жити в тій державі, яку сформували, розвинули і зміцнили росіяни. Отож, сфера діяльності українців не виходить поза межі духовної культури.

Тенденційність М. Костомарова ще яскравіша, коли йдеться про взаємини українців і поляків. «Якщо, пише він, — південноруський народ далі від польського, ніж від великоруського, за складом мови, то натомість набагато ближче за народними властивостями і основами народного характеру». А відтак учений доходить парадоксального висновку: між українцями і полякамипрірва, бо в одних утвердилося мужицтво, а в інших — панство. Проте польська аристократія надто демократична на противагу аристократичній південноруській демократії. «Там (у Польщі) панство шукає рівності в межах свого стану; тут народ, який рівний за правами і за становищем, випускає зі своєї маси відмітних осіб і потім прагне поглинути їх у своїй масі». Примкнувши до поляків, українці, за М. Костомаровим, нічого не здобудуть, але можуть стати їх здобиччю. Про взаємодоповнення українців і поляків не може бути мови: від останніх українці можуть запозичити лише панство, а воно «вбиває нашу народність» .

Хитання М. Костомарова очевидні при порівнянні «Двох руських народностей» з «Книгами буття українського народу», які написані на 15 років раніше.

Твердження про роль українців як моральних цивілізаторів другої «руської народності» не витримало іспиту часу. У Російській імперії через три роки після публікації «Двох руських народностей» посилилося гоніння навіть на українську мову. Тепер учений змушений переконувати царський уряд в цілком очевидному — у праві українського народу користуватися рідною мовою, хоча би «для домашнього вжитку», бо для вживання її в науці начебто ще не настав час". Таким емоційним захистом української мови М. Костомаров лише доводить хибність попередніх висновків про спільність росіян як державотворчої «народності» і українців, які в Російській імперії приречені на денаціоналізацію [1;65−66].

2.2. М.І. Костомаров і розвиток політичної думки в Україні. Державно-правові погляди М. Костомарова.

Наукова діяльність М.І. Костомарова в галузі історичної науки складає важливу сторінку української історіографії. А вплив його на розвиток історичної дамки на Україні важко переоцінити. Уже перша його праця «Богдан Хмельницький», яка побачила світ у 1857 р., викликала поштовх до осмислення подій періоду визвольної боротьби українського народу як з боку російської історіографії і публіцистики, так і української. Даючи оцінку цій праці, М. Г. Чернишевськяй писав, що М.І. Костомаров уважно і повно вивчив джерела, «…з яких багато у перший раз відкриті його невтомними руками, перевірив кожний факт, кожне слово, виявив справжні стосунки осіб, станів і племен, про які і до того часу мали самі суперечливі поняття, і, нарешті, — виклав наслідки своїх пошуків у блискучій, справді драматичній оповіді, цілком об'єктивно. Вчені цінують у його творі вченість, принциповість і вірність погляду» .

Значним поштовхом до розвитку історичної дамки на Україні були викладені М.І.Костомаровим у своїх багаточисельних працях ідеї про вічеве самоуправління у Київській Русі в удільний період, про українсько-російські стосунки, стосунки між Україною і Польщею, про джерела народних рухів на Україні і в Росії та ін. Що ж стосується історії саме України, то викладена ним у працях вона і до сьогодні є важливішим чинником підготовки нових праць, і на лише у плані їх густої насиченості джерелами, багато з яких на вбереглося до сьогоднішнього дня, а й у плані постановки питань, які потребують дальшої наукової розробки, З позицій нових підходів важливим є започаткована М.І. Костомаровим боротьба за право української мови, розробка саме української історії, протистояння її великодержавної концепції з боку дореволюційної державної влади, яка, на жаль, виявляється і сьогодні. Ці проблеми є провідними в багатьох працях сучасних істориків: В. Г. Сарбея, М. Ф. Котляра та ін.

Важливо відзначити, що дієвим напрямком розвитку історичної дум-ки на Україні є дослідження життя, наукової та суспільно-політичної діяльності самого М.І. Костомарова. Починаючи з історика Г. Карпова, який написав першу працю про М.І. Костомарова, цьому не мало уваги приділили П. Драгоманов, М. Грушевський та інші історики. Таким чином, як наукові праці, так і саме життя М. І. Костомарова не мало спричинялися українській історичній науці, її подальшому розвитку.

В історіографічній спадщині М.І. Костомарова велику роль відіграє федералістська концепція, котра в умовах самодержавної дійсності, як течія суспільно-політичної думки, набула революційного звучання і була зустрінута шаленим опором з боку консерваторів. Серед праць, присвячених висвітленню цієї концепції особливо місце посідає, зокрема, його стаття «Мысли о федеративним начале в Древней Руси», яка увійшла до 1-го тому «Исторических монографий» М.І. Костомарова.

В роботі «Мысли о федеративним начале в Древней Руси» Костомаров приділив переважну увагу висвітленню саме принципів демократичного федералізму. Немаловажливим є також і те, що даний твір на відміну від численних монографій і досліджень Костомарова, досить глибоко пояснює його історіографічну теорію, покладену ним, зокрема, й в основу концепції історії України.

Ідеї федералізму, котрі пропагував М.І. Костомаров і які відбилися в програмі Кирило-Мефодіївського братства, а також і в багатьох науково-публіцистичних та поле-мічних творах історика. Демократичний федералізм Миколи Івановича не можна ототожнювати з іншими його різновидами, зокрема, з національно-державним федералізмом. Будучи федералістом-самостійником, прибічником загальнослов’янської федерації і демократизації Росії, він маніфестував в ній права українського народу на створення власної держави, вільний розвиток національної мови, культури, тощо. Його ідея панславізму грунтується не на зверхності однієї народності над іншими, а на рівноправності і загальній свободі.

Федералістська концепція Костомарова раз-у-раз накликала на нього атаки з боку офіційних кіл, які, справедливо вбачали за Миколою Івановичем бажання внести суттєві директиви сучасній практичній політиці. Відповідаючи своїм антагоністам, М.І. Костомаров постійно підкреслював, що він займається вивченням і аналізом федеративних принципів минулого тільки як історик і не більше. І дійсно, вчений демонстрував своє відмежування від практичної політики, проте його позиція із зазначених питань не могла не читатися між рядками — дійсне самоврядування і федерація неможливі без знищення централізму і абсолютизму, визнання права за кожним народом на розвиток власної державності, культури [4;56−80].

М.І. Костомаров захопився ідеєю слов’янської спільності і слов’янської федерації які розглядав разом з концепцією відродження української нації. Основна наукова проблематика вченого була зосереджена на історії України. Глибоко вивчаючи історичні документи, фольклорний епос, він приходить до висновку, що історія українського народу знайшла своє відображення в героїчному епосі.

Микола Костомаров — яскрава особистість, чия творчість охоплювала найширші наукові та суспільно-політичні інтереси передової української інтелігенції середини та другої половини XIX ст. Він був представником «нової української інтелігенції» за висловом М. Грушевського, що заклала фундамент федеральної концепції в розв’язанні проблем національної державності. Саме на цьому фундаменті розвивалися далі державно-правові погляди М. Драгоманова та інших відомих мислителів кінця XIX ст. На цю основу, за власним визнанням, спирається М. Грушевський, розбудовуючи свою федеративну концепцію. Вчений збирався присвятити спеціальне дослідження федеративним ідеям М. Костомарова і для цього став підбирати матеріали про федеративну теорію Костомарова і викликану нею політику. Ці ідеї були вперше проголошені М. Костомаровим у трактаті «Закон Божий / Книга буття українського народу /» 1846 р. Цей унікальний за змістом і долею твір викладає програмні положення Українсько-Слов'янського товариства святих Кирила і Мефодія, більш відомого нам під назвою Кирило-Мефодіївського братства. Основні положення цього трактату були прийняті братчиками за програму їхньої подальшої діяльності щодо поширення ідей національного відродження України.

Центром всього ідейного навантаження твору стала любов до України, до її історії. Автор подає уроки історії України на тлі загальної історії людства, в біблійно-епічному стилі викладаючи трагічне минуле українського народу. Він робить висновок, що рівність, а отже і щастя країни, народів забезпечує тільки свобода. Тільки вільний народ може жити з іншим народом «нерозділимо і несмісимо» .

Як представник пригніченої нації, М. Костомаров відстоює принцип рівності й свободи всіх народів. Голос України зве «усю Слов’янщину на свободу і братство» .

У заключному параграфі 109 автор висловлює впевненість у тому, що Україна буде непідлеглою Річчю Посполитою в союзі словянськім.

Кілька разів у «Законі Божому» наголошується біблійне: «Вся власть од Бога». Однак вчений підкреслює, що влада повинна підлягати закону і «сонмищу», тобто народному зібранню. А представники законної влади мають бути слугами народу, працювати для громадських потреб.

Програмні положення «Закону Божого» знайшли своє практичне втіления у відозві «Брати українці!», написаній М.І.Костомаровим і вилученій у М. Гулака під час обшуку в Олексіївському равеліні 2 квітня 1847 р.

На думку автора, в союзі слов’ян кожний народ повинен побудувати свою державність — і управлятися «несмыслимо з другими». У кожній державі повинен бути свій «правитель», в них має панувати рівність і свобода. Об'єднавшись у Союзі олов’янському, народи мають створити раду слов’янську, де б сходились, депутати від усіх «Речей Посполитих» (держав) для вирішення справ, «котрі належали до цілого Союза слов’янського» .

Ідеї федеративного начала у розв’язанні проблем національної державності розвиває Костомаров і в статті-листі «Украйна», яка була надрукована в «Колоколе» 15 січня 1860 року. Стаття стверджує, що всі тяжкі проблеми національного буття українців у царській Росії викликані пагубною централізацією, викладанням не рідною мовою, а офіційно-російською, цензурою, фальсифікацією всієї історії України.

Ідея панславізму трансформується автором у світлу, форму Хедера — союзу слов’ян, в якому кожний народ зберігав би свої особливості при загальній особистій і громадській свободі.

Україна в цьому союзі повинна складати окреме, суверенне ціле на всьому просторі, де народ розмовляє українською мовою, із збереженням єдності, що ґрунтується не на згубній централізації, а на ясному усвідомленні рівноправності і власних інтересів.

Трактуючи минулі історичні події, М. Костомаров відстоює політичні та особисті права і свободи кожного громадянина, незалежно від веры, породы, народности, убеждений. Він пишається тим, що на Україні в часи козацтва глибоко поважали права людини.

Деякі міркування автора, можливо виглядають не так, як ми бачимо сьогодні, але загалом його розуміння державно-правових і національно-правових проблем чітке і ясне. У працях М. Костомарова були закладені наукові наукові обгрунтування національного відродження українського народу, які розбудовувались наступними поколіннями.

Отже, в творчості М. Костомарова відчутна протилежність наукової об'єктивної та політичної тенденційності. Як науковець він збагатив українську думку, намагався обгрунтувати генезу українців, хоча нечіткість понятійно-категоріального апарату ускладнює аналіз його досліджень. Водночас треба зважити, що вчений працював у жорстоких умовах царського режиму, тому його висновки випливали зі суспільних процесів, особливо з історії взаємин українців з росіянами і поляками [1;67−68].

Висновок.

Микола Костомаров — основоположник народницького напряму в українській історіографії. Виходячи з того, що метою історичної науки є дослідження минулого, він у своїх працях відстоював самостійність української нації, самобутність українського історичного процесу, який, на його думку, був втіленням волелюбного демократичного руху українського народу.

Особливе місце у великій спадщині Костомарова посідають наукові праці, що побачили світ у 1861−1862 рр — «Черты южнорусской истории», «О федеративном начале древней Руси», «Две русские народности». В них він стає на захист національних прав українського народу, його культурно-історичних традицій, духовних цінностей. Зокрема, в статті «Две русские народности» на підставі історичних, етнографічних, психологічних, релігійних даних визначає типологічні риси українського і російського народів, розкриває історично сформовані відмінності між національними характерами представників цих народів. Порівнюючи та аналізуючи ці дані, М.І. Костомаров намагався виявити національно самобутнє, притаманне тільки тому чи іншому народові в системі історично зумовлених поглядів, ідеалів, побуту та звичаїв.

Виходячи з того, що характер людей визначає суспільний і державний лад, він писав: українці завжди схильні до особистої свободи. Це спонукало їх утворю-вати «добровільні товариства», які не порушували права особистої свободи. Зрештою, все це вело до федерації, а росіяни «прагнули утворити міцне общинне тіло на віковічних началах, що призвело до єдиновладдя і міцної держави». Проте не можна погодитись з думкою Костомарова, що «південноросійське плем’я у минулій історії довело нездатність свою до державного життя», бо в історії України маємо приклад козацької державності - гетьманщини — яка проіснувала понад 130 років.

М.І. Костомаров у своїх працях, зокрема «Історичне значення пів-денноруської народної пісенної творчості», висловив ідею про винятковість і самобутність українського народу поміж інших народів, що визначається його «демократичною однорідністю». Звеличував козацтво як виразників «національного духу» народу, що пов’язано все з тією ж ідеєю його винятковості, безкласовості. Ця своєрідна роль козацтва зумовлює і провідне становите української нації в майбутній федерації слов’янських народів.

Активну роботу проводив Костомаров як член Археографічної комісії. Він знайшов і опрацював велику кількість доку-ментів, що увійшли до багатотомного видання «Акты относяшиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией». Микола Костомаров був редактором трьох випусків «Памятников старинной руской литературы», «Трудов этнографическо-статистической экспедиции в Западнорусский край, снаряженной Русским географическим обществом», брав участь у публікації «Русской исторической библиотеки».

Значення праць М.І. Костомарова як вченого-історика полягає в тому, що він не тільки збагатив нашу історіографію фактологічно та концептуально, але значною мірою демократизував історичне висвітлення минулого, бо «основне начало форм суспільного та політичного життя, вивченням яких займається історія, є народ…»

Література

1. Гринів О. Українська націологія: ХІХ — початок ХХ століття. Історичні нариси. — Львів: Світ, 2005. — С. 63−68.

2. Державні, політичні та громадські діячі України: політичні портрети. Навч. посіб. для студ. вищ. навч. Зал. / В.І. Астахова, К. В. Астахова, Є.О. Бахдарєв та ін.: За заг. ред. М.І. Панова. — К.: Видавничий дім «Ін Юре», 2002. — С. 185−189.

3. Мала енциклопедія етнодержавознавства / НАН України. Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького; Редкол.: Ю.І. Римаренко (відп. Ред.) та ін. — К.: Довіра: Ґенеза, 1996. — С. 848−849.

4. Молода нація: Альманах / Редкол. О. Бабкіна, Т. Батенко, О. Білий та ін. — К.: Смолоскип, 2002. — С. 38−44, 56−80.

5. Костомаров Н. И. Исторические произведения. Автобиография / Сост. и ист.-биогр. Очерк В. А. Замлинского, Примеч. И. А. Бутича. — К.: Изд-во при Киев. Ун-те, 1989. — 739 с.

6. «Костомаров і проблеми суспільного та культурного розвитку української нації». Тези доповідей науково-практичної конференції, присвяченої 175-річчю від дня народження М.І. Костомарова / Рівне, 1992. — 242 с.

7. Пінчук Ю. А. Микола Іванович Костомаров. — К.: Наук. думка, 1992ю — С. 232.

8. Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. — К.: Дніпро; 2001. Т. 5, кн. 1. — ХІХ ст. / Передм., упор., прим. О. Сліпушко. — С. 236−251.