Основний зміст дисертації

У Вступі обґрунтовано вибір теми, хронологічні межі, визначено об'єкт та предмет дослідження, сформульовано мету і завдання роботи, окреслено наукову новизну та практичне значення дисертації.

У першому розділі - «Історія вивчення проблеми і джерелознавча база» — проаналізовано наукову літературу, розглянуто й охарактеризовано використані джерела, виділено основні періоди становлення і розвитку української історичної бібліографії (кінець ХІХ ст.-1939 р.).

Огляд дослідницької літератури. Упродовж останніх десятиліть в українській історіографії у зв’язку з формуванням державницького підходу до вивчення історії України зросла потреба у бібліографічних працях, як одних з основних джерел її поглибленого дослідження. З огляду на дослідницькі завдання та наявні джерела, які стосуються розвитку української історичної бібліографії періоду кінця XIX ст.-1939 р, усі наукові публікації можна поділити на три основні групи: тогочасного періоду, радянської доби після 1939 р., часів незалежної України.

Дослідження першої групи можна розділити на праці двох основних хронологічних періодів (кінець XIX ст.-1917 р. і 1918;1939 рр.). Серед досліджень першого періоду переважають огляди історичної літератури переважно описового характеру (І.Линниченка, М. Грушевського, І.Франка, І.Калиновича, М. Кордуби та ін.) Линниченко І. Критический обзор новейшей литературы по истории Галицкой Руси // Журнал Министерства народного провещения. -1891. — № 5, отд.2. — С.147−170; № 6. — С.454−92; № 7−8. — С.125−171; Огляд літератури по історії України // Грушевський М. С. Історія України-Руси. — Львів, 1905. — Т.2. — С.552−585. і публікації, які поєднували наукові студії та аналіз виданих праць (І.Кревецького, В.Іконнікова, Д. Дорошенка та ін.) Иконников В.С. Опыт русской историографии. Т.1−2. — К., 1891−1908; 1891. — Т.1, кн.1−2. — 1539 с.; 1908. — Т.2, кн.12. — 1054 с.; Кревецький І. Українська мемуаристика, сучасний стан і значення — Кам’янець, 1919. — 32 с.

Упродовж 1918;1939 рр. розвиток історико-бібліографічних досліджень в радянській Україні, західноукраїнських землях та еміграції мав свої особливості. В радянській Україні відкриття бібліографічних і книгознавчих закладів, наукових товариств, бібліотек активізувало дослідження теоретико-методологічних питань. Вивчення загальнотеоретичних проблем становлення української історичної бібліографії проводилось переважно в трьох напрямках: визначення її суспільної ролі, завдань та основних напрямків розвитку, розробка питань класифікації її видів як важливого засобу створення методів бібліографування літератури, організація бібліографічної справи на планових засадах за допомогою координування діяльності багатьох закладів і бібліотек Бібліографія історії України, Росії та українського права, краєзнавства та етнології за 1917;1927 роки: Бібліографічний зб. / Укл. Бібліографічна комісія науково-дослідної кафедри історії української культури ім. академіка Д. Багалія. — Харків, 1930. — 145 с.. Розробці цих проблем були присвячені праці С. Рубінштейна, М. Ясинського, Ю. Меженка, Ф. Максименка, М. Годкевича, С.Єфремова та ін. Рубінштейн С. Завдання наукової бібліографії на Україні // Бібліотечний збірник. — 1926. — 4.1. — С.54−62; Годкевич М. Організація бібліографічної роботи на Україні // Бібліографія СРСР і книжкові палати. — Харків, 1928. — С.85−136; Меженко Ю. Державна бібліографія на Україні та потреби наукової роботи // Бібліологічні вісті. — 1931. — № 4. — С. 5−14.

В Західній Україні у період між Першою і Другою світовими війнами над дослідженням історії історичної бібліографії працювали І.Крип'якевич, М. Андрусяк, І.Свєнціцький, І.Кревецький, М. Кордуба, О. Назарук та ін. Свєнціцький І. Початки книгопечатаня на землях України. — Львів-Жовква, 1924. — 206 с.; Андрусяк М. Післявоєнна історіографія української книги // Українська книга. — 1937. — № 1. С.25−30. В їхніх працях простежується перехід від нагромадження та реєстрації виявленого матеріалу до досліджень, в яких проведено детальний аналіз бібліографічних публікацій з узагальненнями та висновками. Окрім того, розробці теорії бібліографії, нових методик бібліографування літератури, дослідженню маловідомих книжкових колекцій приділяли значну увагу І.Крип'якевич, І.Огієнко, Б. Барвінський та ін. Крип’якевич І. Каталог бібліотеки Львівської Ставропігії в 1629 р. // Українська книга. — 1937. — № 7−8. — С. 157−166; Огієнко І. Програм опису кирилівських стародруків // Книголюб. — 1932. — Кн. 1−2. — С. 11−31.

Дослідженням історії, теорії, методології бібліографії та книгознавства у тогочасний період займались представники української культурно-наукової еміграції (П.Зленко, С. Наріжний, Л. Биковський, Д. Дорошенко, П. Богацький, С. Сірополко, З. Кузеля) в Чехословаччині, Польщі, Німеччині, Франції та інших країнах Биковський Л. Українська бібліографія на еміграції // Українське книгознавство. -Подєбради, 1922. — 3б. 1. — С.3−32; Сірополко С. Українська бібліографія на еміграції // Книголюб. — Прага, 1932. — Кн. 1−2. — С. 418.. Характерною особливістю діяльності української діаспори було глибоке усвідомлення історичної необхідності проведення бібліографічних досліджень, які ґрунтувались на засадах державницької орієнтації без притаманної радянській бібліографії надмірної ідеологізації.

В радянській Україні після 1939 р. історична бібліографія розвивались у чотирьох основних напрямках. До першого напрямку належать історико-бібліографічні дослідження, які входили до складу загальних праць І.Корнєйчика, Д. Тараманова, Ф. Сарани та ін. Тараманов Р.Д. Види бібліографії суспільно-політичної літератури.- Харків, 1968. 64 с.; Корнейчик І.І. Історія української бібліографії. Дожовтневий період. — Харків, 1971. — 374 с.

До другого напрямку можна віднести низку окремих досліджень (І.Крип'якевича, С. Сороковської, Ф. Максименка та ін.), в яких відтворена історія і окреслені основні завдання розвитку історичної бібліографії Крип’якевич І. Бібліографія історії України в дожовтневий період // Український історичний журнал. — 1958. — № 5. — С. 166−170; Сороковська С.Р. Українська радянська історична бібліографія. — К., 1980. — 124 с. .

Бібліографічну діяльність творців української історичної бібліографії (Я.Головацького, І.Калиновича, І.О.Левицького, С. Маслова, Ю. Меженка, М. Петрова, І.Франка, М. Ясинського та ін.) підсумували в своїх монографіях М. Гуменюк і Н. Королевич Гуменюк М.П. Українські бібліографи XIX-початку XX століття. — К., 1965. — 183 с.; Королевич Н.Ф. Українські бібліографи XX століття. — К., 1998. — 327 с.

Окремий напрямок становлять дослідження О. Молодчикова, С. Сороковської, Н. Шеліхової та інших авторів, присвячені узагальненню досягнень бібліографії української історичної бібліографії Молодчиков О., Сороковська С. Бібліографія бібліографії з історії Української РСР (1960;1965) // Український історичний журнал. — 1966. — № 2. — С.156−159; № 3. — С.155−158; № 5. — С.157−160; № 6. — С.157−159; № 9. — С.159−160; № 10. — С.158−160.

В незалежній Українській державі сучасна історична бібліографія охоплює низку праць, в яких розглядаються різноманітні аспекти її розвитку з кінця XIX ст. до 1939 р. Особливе місце поміж досліджень займають праці загального характеру (Л.Ільницької, Б. Грановського та ін.), в яких відображено як літературу, так і бібліографічні посібники з історичної тематики Грановський Б. Історія Національного друку України в бібліографії за 1483−2000 рр. — К., 2003. — Розд.4: Бібліографія. — С.149−178; Репертуар української книги, 1798−1916: Матеріали до бібліографії / Упоряд. Л.І.Ільницька. — Львів, 1995;2003. — Т.1−7. .

Багатоплановим за змістом джерелом вивчення культурної спадщини українського народу стали сучасні історико-бібліографічні дослідження змісту тогочасних періодичних видань, виданих в Західній Україні та еміграції (О.Вішки, М. Савки, В. Габора, М. Галушки, М. Мартинюка, І.Мілясевич, М. Романюка, В. Майхера та ін.) Романюк М.М., Галушко М.В. Українські часописи Львова 1848−1939: Історико-бібліограф. дослідження. У 3 т. — Львів, 2001;2003. — Т.1−3; Савка М. Українська еміграційна преса у Чехословацькій Республіці (20−30-ті рр. XX ст.): Історико-бібліограф. дослідження / Наук. ред.-конс. М. М. Романюк. — Львів, 2002. — 308 с.; Бібліографія «Записок Наукового товариства ім. Шевченка». Т. 1−240. 1892−2000 / Укл. В.Майхер. — Львів, 2003. — 742 с. В результаті аналізу праць цих авторів було встановлено, що періодичні видання систематично друкували на своїх сторінках покажчики, огляди літератури, рецензії, відгуки, поточну бібліографічну інформацію. Більшість цих студій були опубліковані Науково-дослідним центром періодики при Львівській науковій бібліотеці ім. В. Стефаника НАН України.

Помітну роль у розвитку історичної бібліографії відіграють праці М. Вальо, Я. Дашкевича, М. Кріля, В. Передирій та інших дослідників, в яких узагальнено бібліографічну діяльність окремих вчених тогочасного періоду Вальо М.А. Бібліографічна Гакетіана // Бальтазар Гакет — дослідник Південно-Східної і Центральної Європи / Упоряд. М. Вальо, М. Кріль. — Львів, 2000. — С. 281−310; Кріль М.М. Лукань Роман-Степан // Довідник з історії України / Ін-т історичних досліджень ЛНУ ім. І.Франка. — К., 2001. — С. 423; Дашкевич Я.Р. Матеріали І.О.Левицького як джерело для біографічного словника // Іван Омелянович Левицький: Зб. наук. праць / Упоряд. Л.І.Ільницька. — Львів, 2002. — С. 36−56.

Маловідомий матеріал, присвячений бібліографічній діяльності наукових товариств, спеціальних осередків, історії книги, зібраний у працях С. Зворського, Т. Ківшар, Н. Кушнаренка, В. Чорній та ін. Зокрема, Т. Ківшар вивчала українську книгу в історичному аспекті, С. Зворський — видання товариств «Просвіта» Галичини за 1868−1938 рр., В. Чорній — діяльність українських товариств бібліофілів у Львові та прихильників книги у Празі Видання «Просвіт» Галичини: Книги та аркушева продукція, (1868−1939 рр.): Бібліограф. покажчик / Укл. С. Л. Зворський. — К., 1995. — 247 с.; Чорній В.В. Українське товариство бібліофілів у Львові у 30-х рр. XX ст. // Записки Львівської наукової бібліотеки ім.В.Стефаника.- Львів, 1996. Вип.5. — С. 69−75; Його ж. Діяльність українського товариства прихильників у Львові і журнал «Книголюб» // Там само.- Львів, 2000. Вип.7/8. С. 173−180. .

Отже огляд наукової літератури свідчить про те, що в українській історичній бібліографії немає комплексних монографічних праць, присвячених дослідженню процесу її становлення і розвитку з кінця ХІХ ст. до 1939 р. Натомість є чимало робіт лише дотичних до даної проблеми.

Характеристика джерел. Джерельну базу дослідження становлять опубліковані матеріали (офіційні документи державних органів влади, бібліографія бібліографії, біобібліографія вчених, періодичні видання, листування, праці тогочасного періоду з історико-бібліографічної тематики, довідкова література) та неопубліковані архівні документи.

Одним з основних видів опублікованих джерел, в яких були визначені завдання і напрямки розвитку історичної бібліографії, є офіційні документи, що регулювали видання покажчиків, сприяли організації бібліографічних установ, науково-дослідній роботі, підготовці кваліфікованих фахівців.

Важливу інформацію про покажчики з історичної тематики містить бібліографія бібліографії. Повнотою і науковою цінністю зібраного матеріалу відрізняються праці Є.Ю.Пеленського, М. Ясинського, Ф. Максименка та ін.

Вагомим джерелом для проведення історичних досліджень стала біобібліографія, в якій, крім біографій відомих істориків, подавались списки їх публікацій та література про них. Маловідомий матеріал про бібліографічні зацікавлення тогочасних вчених (І.Франка, Ю. Меженка та ін.) міститься у їх листуванні.

З огляду на вміщений матеріал основною підгрупою опублікованих джерел, на основі яких можна простежити становлення і розвиток української історичної бібліографії кінця XIX ст.-1939 р., є праці тогочасного періоду (покажчики, огляди літератури, дослідження рукописів і стародруків тощо). Малопоширені факти з історії історичної бібліографії українських земель відображені у довідковій літературі.

Помітне місце у найбільш повному і достовірному висвітленні проблеми займають неопубліковані матеріали з архівосховищ і фондів відділів рукописів бібліотек м. Львова. З метою дослідження бібліографічної діяльності наукових товариств і спеціальних осередків, а також українських вчених та еміграції були опрацьовані особові справи, довідки, листування офіційних державних установ та приватних осіб, матеріали про фахові розробки діячів науки і культури, інформаційні повідомлення, постанови, звіти і доповіді посадовців про функціонування наукових закладів і бібліотек, статути та протоколи останніх тощо. Вони містяться у відділі рукописів Львівської наукової бібліотеки ім. В. Стефаника НАН України, Центральному державному історичному архіві України у Львові, Державному архіві Львівської області. Зосереджені в них фонди Наукового товариства ім. Шевченка, Бібліотеки Наукового товариства ім. Шевченка у Львові, Товариства «Просвіта», Університету Львівського, Спілки польських бібліографів, а також вчених і бібліографів (І.Калиновича, В. Дорошенка, М. Кордуби, І.О.Левицького, І.Шендрика, Є.Ю.Пеленського, І.Франка та ін.) містять достатньо матеріалів для об'єктивного аналізу обраної теми дослідження.

Різноманітні джерела, залучені до опрацювання теми, дали змогу сформувати достатньо повне уявлення про досягнення української історичної бібліографії кінця XIX ст.-1939 рр., визначити витоки та етапи її становлення, основні напрямки розвитку.

У другому розділі - «Історія України у бібліографічних студіях Австро-Угорщини і Росії» (кінець XIX ст.-1917 р.) — охарактеризовано передумови зародження української історичної бібліографії, досліджено вплив на її розвиток політичної ситуації і суспільної думки, діяльність наукових товариств, спеціальних осередків та учених, формування основних видів історико-бібліографічних досліджень.

Бібліографічні праці з історико-краєзнавчої тематики Я. Головацького, М. Костомарова, М. Максимовича, О. Лазаревського та інших вчених з’явились уже в XIX ст. Вони започаткували ведення поточного обліку друкованої продукції з історичної тематики, бібліографування покажчиків змісту окремих періодичних видань та публікацію тематичних списків, оглядів літератури. На зламі ХІХ-ХХ ст. низку бібліографічних досліджень поповнили покажчики М. Комарова, І.О.Левицького, Д.Дорошенка. Зросла кількість україномовних тематичних оглядів та списків, укладених М. Грушевським, М. Кордубою та ін.

Осторонь зацікавлень вчених не залишилось вивчення рукописів і стародруків як цінних пам’яток української історії. Поміж дослідників церковних і бібліотечних книжкових колекцій найбільш відомі були М. Петров, С. Маслов, І.Свєнціцький та ін.

Провідна роль у становленні історичної бібліографії належала І.О.Левицькому, фундаментальні праці якого («Галицко-руская библіографія ХІХ-го стольтія с увзглядненіемъ рускихъ изданій, появившихся въ Угорщинь й Буковинь (1801−1886)» (Львів, 1888−1895, т.1,2), «Українська бібліографія Австро-Угорщини за роки 1887−1893» (Львів, 1909;1911, т.1,2,3) тощо) стали цінним джерелом для подальших досліджень української історії та розвитку бібліографічної науки.

У досліджуваний період урядами Австро-Угорщини і Росії було заборонено публікацію україномовних видань не лише вітчизняних, але й іноземних авторів. У зв’язку з цим публікації з історії України були частково відображені переважно в працях австрійських (Г.Пайєр, Р.Ф.Кайндль), російських (В.Межов, П. і Б. Ламбіни), польських (Л.Фінкель, А. Шнайдер, К. Естрайхер) вчених та бібліографів.

В XIX ст. інтерес до минулого і культурного розвитку українських земель у складі Австро-Угорщини і Росії сприяв зародженню краєзнавчої бібліографії. Її створенням займались не лише українські (Я.Головацький, І.Франко, Д. Багалій), але й австрійські (Б.Гакет), російські (М.Погодін), польські (К.Естрайхер, Л. Фінкель, А. Шнайдер) вчені, які підносили українську історичну думку до рівня європейських культур.

Помітне місце серед історико-бібліографічних джерел зазначеного періоду займала персональна бібліографія (біобібліографічні словники, покажчики, присвячені видатним діячам української історії і культури, вченим вищих навчальних закладів). Поміж біобібліографій найбільш відомі покажчики М. Павлика («Спис праць М. Драгоманова»), Ф. Ніколайчека («Библиографический указатель сочинений Н. Костомарова») тощо.

Основними осередками тогочасного періоду, яким належала провідна роль у розвитку історико-бібліографічних досліджень, були наукові товариства і установи (Товариство «Просвіта», Наукове товариство ім. Шевченка, Одеське бібліографічне товариство). Вони видавали історико-бібліографічні покажчики, започаткували публікацію різноманітних періодичних видань («Записки НТШ», «Літературно-науковий вісник», «Хроніка НТШ у Львові» тощо), вели поточний облік української друкованої продукції та інформували про неї.

З кінця XIX ст. до 1917 рр. відбувалося зародження і становлення української історичної бібліографії. Вона стала цінним джерелом для досліджень минулого українського народу і сприяла подальшому розвитку національної культури. Разом з тим мали місце незавершеність багатьох бібліографічних починань, відсутність єдиної методики укладання покажчиків, правил опису публікацій, розробок з історії і теорії бібліографії.

У третьому розділі «Формування історичної бібліографії в радянській Україні» — досліджено основні досягнення та особливості розвитку української бібліографічної науки у тогочасний період. Вирішальне значення упродовж 1918;1939 рр. набула організація державної бібліографії. Видання літописів Головної книжкової палати в Києві розширило інформаційну базу історичної науки, активізувало довідково-бібліографічну роботу в бібліотеках. Характерною особливістю розвитку історико-бібліографічних досліджень в радянській Україні було встановлення тісних зв’язків із запитами науки, активна участь учених в організації бібліографічної роботи і підготовці покажчиків. У проведенні історико-бібліографічних досліджень брали активну участь Д. Багалій, П. Тутковський, М. Птуха, А. Кримський, С. Маслов, Ф. Максименко та ін. Зокрема, повнотою охоплення матеріалу відзначалися покажчики Ф. Максименка («Матеріали до краєзнавчої бібліографії України. 1847−1929»), В.Ігнатієнка («Бібліографія української преси 1816−1916»), В. Кордта «Чужоземні подорожі по східній Європі до 1700 р.») та ін.

В 20-х роках XX ст. з ініціативи відомих українських вчених та бібліографів (Ю.Меженка, М. Годкевича, С. Маслова, М. Сагарди, С.Єфремова, Ф. Максименка, М. Ясинського) були засновані провідні наукові заклади і бібліотеки, які організували видання бібліографічних праць, книгознавчої періодики, розширюючи тим самим дослідницьку базу історичної науки. Зокрема, були створені Всенародна (Національна) бібліотека України при Всеукраїнській Академії наук (ВУАН) (1918), Головна книжкова палата у Києві (1919) як центр державної бібліографії, Український науковий інститут книгознавства (1922), Українське бібліографічне товариство в Одесі (1925), Державна історична бібліотека УРСР в Києві (1939) тощо.

Пленум Бібліографічної комісії при ВУАН 11−14 квітня 1927 р. відзначив, що одним з основних завдань національної бібліографії в радянській Україні стало укладання вичерпного українського бібліографічного репертуару (УБР). Він розглядався як джерелознавча база подальшої дослідницької роботи в усіх галузях знань. Потребу створення УБР обґрунтував Ю.Меженко. бібліографія історичний вітчизняний У тогочасний період широко розгорнулась поточна і ретроспективна бібліографічна інформація з історичної тематики на сторінках періодичних видань («Книгар», «Бібліологічні вісті», «Україна», «Радянська книга» тощо).

Над проблемами укладання бібліографічного репертуару стародрукованої книги, її дослідження та бібліографування в тогочасний період працювали В. Барвінок, П. Клименко, К. Копержинський, С. Маслов, Є.Перфецький, М. Петров та ін. У своїх працях («Загальний огляд стародруків київських бібліотек» (1924) В. Барвінка, «Етюди з історії стародруків» (1925) С. Маслова) ці вчені не лише описували стародруки українських земель, але й розкривали їх зміст, робили узагальнення та висновки.

Одним з основних напрямків досліджень в радянській Україні було розроблення персональної бібліографії, присвяченої українським історикам Д. Багалію, М. Грушевському, М. Драгоманову, М. Петрову, М. Кримському та ін. У цей період були опубліковані бібліографічні праці історико-краєзнавчого характеру (Ф.Максименка про Донецький край, В. Симоновського про Крим, Ю. Никифорука про Західну Україну тощо).

Загалом, в радянській Україні до кінця 30-х рр. XX ст. творці державної бібліографії зуміли налагодити систематичне видання літописів, в яких, зокрема, реєструвались всі публікації з історичної тематики. Крім того, розпочалась робота з підготовки до створення українського бібліографічного репертуару, налагоджено видання різних видів праць з історичної тематики (універсальних і галузевих покажчиків, оглядів літератури, персональної та краєзнавчої бібліографії, досліджень рукописів і стародруків). Разом з тим у публікаціях допускався значний паралелізм і дублювання через недостатню координацію видавничої діяльності між бібліотеками та бібліографічними центрами, потребувала удосконалення методика укладання покажчиків. Через ідеологічні перепони українська національна бібліографія відставала від тогочасних потреб історичної науки, яка не була забезпечена належною бібліографічною базою.

У четвертому розділі - «Бібліографічні дослідження в західноукраїнських землях (1918;1939 рр.)» — проаналізовано діяльність наукових товариств, осередків, українських учених та основні напрямки розвитку історичної бібліографії у Галичині, Буковині та Закарпатті, яка стала цінною джерелознавчою базою для вивчення подій і явищ минулого нашої держави.

Провідну роль у формуванні бібліографічних досліджень в Західній Україні відігравали наукові товариства («Просвіта», Наукове товариство ім. Шевченка, Українське товариство бібліофілів), які видавали покажчики, систематично друкували поточну бібліографічну інформацію з історичної тематики на сторінках періодики, організовували бібліотеки та читальні. загальні і галузеві покажчики І.Калиновича («Бібліографія українознавства, 1914;1923. Вип.1. Історія України: Публікації в українській мові», Є.Ю.Пеленського («Бібліографія української бібліографії»), І.Шендрика («Матеріали до бібліографії Січових Стрільців») та інших авторів, у яких достатньо повно була відображена історична література і бібліографія. Окрім того, вагомим інформаційним джерелом були огляди літератури («Українська історична література в Польщі. Огляд за 1927;1928 роки», «Радянська історична література. Огляд за 1917;1931 рр.» М. Кордуби) та фундаментальні архівні картотеки («Бібліографія історії України» М. Кордуби, «Всеукраїнська бібліографія XX ст.» І.Калиновича).

У Буковині і Закарпатті була опублікована низка бібліографічних праць з історико-краєзнавчої тематики (Д.Вергуна «Новейшая Карпаторусская библиография», В. Бойка і Ю. Никифорука «Бібліографічні матеріали про Буковину за 1917;1930 р.» тощо). У зв’язку з нечисленністю окремих видань історико-бібліографічна інформація публікувалась в періодичній пресі Галичини, Буковини і Закарпаття («Записки НТШ», «Стара Україна», «Українська книга», «Молода Буковина», «Українське Слово»).

У 20−30-х рр. XX ст. в Західній Україні серед історико-бібліографічних досліджень вагоме місце посідала біобібліографія. У цей період персональна бібліографія як жанр не знайшла належного використання в книжкових виданнях, а була більш розповсюджена в пресі у вигляді списків літератури, згадок, рецензій, оглядів творчості, некрологів. В цьому напрямку працювали В. Дорошенко, І.Калинович, І.Крип'якевич та ін.

Одним з напрямків розвитку історичної бібліографії в Західній Україні було вивчення рукописів і стародруків, а також публікація історико-книгознавчих розвідок. Зібрання рукописів і стародруків стали предметом зацікавлення як українських (І.Свєнціцького, І.Крип'якевича, І.Огієнка), так і польських (К.Бадецького, М. Опалека, Л. Бернацького, Ф. Яворського) дослідників.

Таким чином, у період між Першою і Другою світовими війнами формуванням історичної бібліографії в Західній Україні займались наукові товариства, бібліографічні осередки, вчені (І.Крип'якевич, І.Кревецький, І.Калинович, Є.Ю.Пеленський, В. Сімович, М. Лелекач, А. Волошин та ін.), усвідомлюючи її роль у дослідженні української історії.

В п’ятому розділі - «Історико-бібліографічні дослідження української еміграції» — розглянуто діяльність представників української діаспори, які працювали в галузі історичної бібліографії у Чехословаччині, Польщі, Франції та інших країнах, знайомлячи світову громадськість з вітчизняними публікаціями.

Визначальну роль у проведенні історико-бібліографічних досліджень відігравало Українське товариство прихильників книги (УТПК) (1926) в Празі, яке очолював професор С. Сірополко. При товаристві працювала бібліотечно-бібліографічна комісія. Друкованим органом УТПК був часопис «Книголюб» (1927;1932). На сторінках журналу активно популяризувались покажчики і огляди історичної літератури українських та чеських бібліографів, публікувались статті з питань історії і теорії бібліографії (В.Біднова, Ю. Меженка, В. Сімовича та ін.).

Вагомий внесок у розвиток історичної бібліографії зробили С. Наріжний, П. Зленко, Д. Дорошенко, С. Сірополко, Л. Биковський, П. Богацький та інші вчені, більшість з яких, рятуючись від арештів і репресій в радянській Україні, змушена була емігрувати за кордон. С. Наріжний вважав бібліографію спеціальною історичною дисципліною, яка допомагає у дослідженні минулого України. У бібліографічному доробку С. Наріжного були огляди змісту українських та закордонних періодичних видань («Чеський історичний часопис», «Слов'янський огляд»), дослідження наукової спадщини учених і діячів культури (В.Антоновича, В. Біднова, Я. Шульгіна, Я. Голлого).

Наукові зацікавлення С. Сірополка мали різноплановий характер (дослідження питань історії, теорії, методики бібліографії та книгознавства, огляди літератури, біобібліографія). Величезна наукова спадщина вченого, аналіз його праць дають підстави вважати С. Сірополка одним з творців української історичної бібліографії і бібліографознавства.

Розвитку історичної бібліографії сприяли студії П. Зленка (загальні та галузеві покажчики, огляди змісту української періодики, біобібліографія, дослідження історії книги та маловідомих книжкових колекцій), зокрема: «Бібліографічний покажчик праць української еміграції, 1920;1930» (1932), «Приватні бібліотеки на Україні» (1937), «Симон Петлюра» (1939).

Л.Биковський залишив по собі велику рукописну і друковану спадщину (понад 500 праць). Він був фундатором двох історико-книгознавчих серій, до яких ввійшло понад 20 книжок, редагував та друкував бібліографічні періодичні та неперіодичні видання в еміграції («Українське книгознавство» (1922), бібліотечний журнал Варшавської міської публічної бібліотеки (1929;1938), публікував статті про досягнення української і чеської бібліографії («Українська бібліографія на еміграції» (1922), «Замітки про чеську бібліографію» (1927) тощо.

Бібліографія була невід'ємною складовою частиною історіографічних досліджень Д.Дорошенка. Його бібліографічна спадщина (покажчики, списки, огляди, науково-допоміжна бібліографія), як змістовне джерело досліджень минулого України, й сьогодні впливає на розвиток історичної думки.

Таким чином, на відміну від своїх співвітчизників, не боячись арештів і репресій, українські вчені в еміграції вільно популяризували власне бачення перспектив розвитку історичної бібліографії. Саме тому їх бібліографічна спадщина стала вагомим джерелом вивчення вітчизняної історії та діяльності української діаспори зокрема.

Висновки. Зародження в першій половині XIX ст. в українських землях історичної бібліографії, яке було викликане необхідністю відродження національної культури, відбувалось у середовищі вчених та громадських діячів і пов’язане з дослідженнями Я. Головацького, М. Шашкевича, О. Лазаревського, М. Максимовича М.Костомарова та ін. У її становленні виділено два основні хронологічні періоди: кінець XIX ст.-1917 р. і 1918;1939 рр. Ця періодизація дає змогу виявити головні напрямки проведення історико-бібліографічних досліджень, на які впливали безперервність історіографічного процесу і спадкоємність національних традицій. Формування української історичної бібліографії визначали два вирішальні чинники: втрата Україною незалежності внаслідок несприятливої політичної ситуації і розвиток суспільної думки.

Як наслідок заборони урядами Австро-Угорщини та Росії публікації україномовних видань у другій половині XIX ст. українські праці з історичної тематики були відображені переважно в бібліографічних покажчиках австрійських (Г.Пайєр, Р.Ф.Кайндль), російських (В.Межов, П. і Б. Ламбіни), польських (Л.Фінкель, А. Шнайдер, К. Естрайхер) учених. Згодом вийшли в світ фундаментальні покажчики М. Комарова, І.Левицького, Д. Дорошенка, в яких окремі розділи були присвячені історичній літературі. Уже наприкінці ХІХ ст. з’явились перші історико-бібліографічні дослідження (І.Линниченка, М. Грушевського, І.Франка та ін.), які здебільшого носили описовий характер. Помітна роль у становленні української історичної бібліографії належала Історичному товариству Нестора-Літописця при Київському університеті, Товариству «Просвіта», Одеському бібліографічному товариству, Науковому товариству ім. Шевченка. Ці інституції реєстрували українські видання, вели поточну бібліографічну інформацію, публікували покажчики, списки, огляди історико-краєзнавчої літератури, організовували бібліотеки тощо. Вони започаткували різноманітні періодичні видання («Чтения в Историческом обществе Нестора-Летописца», «Записки НТШ», «Літературно-науковий вісник» тощо), на сторінках яких систематично друкувались бібліографічні матеріали. Водночас історична бібліографія залишалась недостатньо розробленою. З огляду на соціально-політичну ситуацію українських земель мали місце незавершеність багатьох починань, наявність прогалин у бібліографічних дослідженнях, нерозробленість єдиної методики укладання покажчиків, правил опису публікацій, теорії та історії бібліографії.

Упродовж 1918;1939 рр. в радянській Україні формуванню історичної бібліографії сприяли поява державної бібліографії, підготовка до створення вичерпного українського бібліографічного репертуару, видання різноманітних видів публікацій з історичної тематики (покажчиків, списків, оглядів літератури, досліджень рукописів і стародруків, біобібліографії, краєзнавчих праць). Водночас створення бібліографічних закладів, наукових товариств, інститутів та бібліотек (Головна книжкова палата в Києві, Український науковий інститут книгознавства, Всенародна (Національна) бібліотека України тощо) активізувало дослідження теоретико-методологічних питань української історичної бібліографії, видання бібліографічної періодики («Бібліологічні вісті», «Книгар», «Радянська книга» тощо). Разом з тим в історико-бібліографічних публікаціях допускався значний паралелізм та дублювання через недостатню координацію діяльності між бібліотеками і науково-видавничими центрами, вимагала удосконалення методика укладання покажчиків. Загалом після періоду відродження української культури у 20-х рр. ХХ ст. розвиток історичної бібліографії в радянській Україні у 30-х рр. гальмувався цензурними обмеженнями, ідеологічним тиском та репресіями проти діячів книги. Це призвело до відставання бібліографії від тогочасних потреб української історичної науки, яка не була забезпечена належною бібліографічною базою.

У період між Першою та Другою світовими війнами в Західній Україні історична бібліографія поповнювалася виходом в світ різних видів публікацій. Крім окремо виданих загальних та галузевих бібліографічних праць з історичної тематики (І.Калиновича, І.Крип'якевича, Є.Ю.Пеленського, І.Шендрика та ін.) подібні дослідження друкували періодичні видання («Стара Україна», «Українська книга», «Бібліотечний порадник», «Книжка»), вивчались рукописи і стародруки українських земель, розвивалась персональна та краєзнавча бібліографія. Виданням та популяризацією історико-бібліографічних досліджень, періодичних видань, організацією бібліотек в Західній Україні займались Бібліографічна комісія при Науковому товаристві ім. Шевченка, Українське товариство бібліофілів у Львові на інші інституції. Характерною ознакою історичної бібліографії тогочасного періоду була поява праць, присвячених її історії, теорії і методології, оглядів літератури з історії України, досліджень книжкових колекцій. Загалом всі ці види бібліографічних публікацій стали підгрунтям для розвитку історичної бібліографії в Західній Україні .

Значну увагу розвитку історичної бібліографії приділяли українські вчені в еміграції (С.Наріжний, Д. Дорошенко, С. Сірополко, П. Зленко, Л. Биковський, З. Кузеля, П. Богацький), які усвідомлювали її роль у збереженні надбань національної культури. Їх багата і різноманітна творча спадщина (покажчики змісту періодичних видань та публікацій української еміграції, огляди літератури, праці з історії книги, вивчення фондів музеїв та бібліотек), яка ґрунтувалась на державницькому підході до створення бібліографії, стала вагомим джерелом дослідження минулого українського народу.

Українська історична бібліографія кінця XIX ст.-1939 р. була представлена неопублікованими документами, окремими виданнями та інформацією на сторінках періодики, де був зібраний цінний матеріал, необхідний для поглибленого вивчення вітчизняної історії і культури. Опрацьований масив бібліографічних джерел та дослідницької літератури дозволив простежити характерний напрямок еволюції цих праць від нагромадження і реєстрації виявленого матеріалу до досліджень, в яких розкривався їх зміст з узагальненнями та висновками.

У процесі дослідження історико-бібліографічного матеріалу було виявлено невідомі та замовчувані праці вітчизняних вчених і еміграції, які сприяли розкриттю маловідомих сторінок української історії. Зокрема, це твори П. Зленка («Симон Петлюра: Матеріали до бібліографічного покажчика», «Українські Січові Стрільці»), С. Наріжного («Українські публікації з всесвітньої історії: Матеріали до бібліографії»).

Для української історичної бібліографії кінця XIX ст.-1939 р., яка виконувала функції збереження і передачі дослідникам якомога повної та цінної з наукової точки зору інформації про нагромаджені знання і документи, характерним було пожвавлення досліджень, присвячених історії України та українців. Історична тематика займала одне з провідних місць у бібліографічних працях тогочасного періоду, опублікованих в Україні та еміграції.