Творці фізики з України

РЕФЕРАТ на тему:

Творці фізики з України Культура і наука кожної нації належать людству. Але наш святий обов’язок знати свою історію, своїх світочів науки і культури.

Починаючи з XV століття вихідці з України брали участь у формуванні системи університетської освіти ряду країн Європи. У середні віки кілька сотень наших земляків здобули вищу освіту в провідних університетах Італії, Польщі, Німеччини, Франції, Англії, десятки з них стали їх професорами і навіть ректорами. Були серед них і представники натурфілософії - науки, в колі якої формувались елементи фізичних наукових знань (виділення фізики як окремої науки з натурфілософії припадає на початок XVII ст.). Українські учені також зробили вагомий внесок у становлення фізики як окремої науки в класичний період її розвитку. За деякими даними майже 200 учених-українців наприкінці XIX — на початку ХХ ст. працювали за кордоном і користувалися неабияким авторитетом у науковому світі.

Згадаємо перш за все Юрія Дрогобича, видатного філософа, астронома і медика середини XV ст., ректора Болонського університету.

Непересічним українським фізиком був Іван Земанчик — професор фізики й математики Львівського університету, декан Краківського університету. Були серед українців і ті, хто своїми відкриттями наблизили день польоту в космос першого землянина. А саме: герой Вітчизняної війни 1812 р., нащадок славних запорожців О. Засядьконародоволець Микола Кибальчичлюдина драматичної долі, один із піонерів ракетної техніки і теорії космічних польотів Юрій Кондратюк (Олександр Шаргей) — конструктор космічних систем Сергій Корольовконструктор турбореактивних двигунів академік Архип Люлька. Незаслужено забуті в Україні імена видатних фізиків Івана Пулюя, Олександра Смакули, винахідника Бориса Грабовського та інших.

Про деяких з них, зокрема про С. Корольова, І. Пулюя, О. Смакулу, Ю. Кондратюка, Б. Грабовського, ти прочитаєш у цьому розділі. Про багатьох інших фізиків-винахідців з України можна прочитати в журналі «Світ фізики» та газеті «Фізика» .

Грабовський Борис Павлович.

(1901;1966).

Над ідеєю дальнобачення (так називалося телебачення) працювало багато учених і радіоентузіастів з усіх країн світу. Але створити повністю електронну систему передачі на відстань рухомого зображення і здійснити сім десятиліть тому практичну трансляцію за цією схемою вперше в світі пощастило лише Борису Павловичу Грабовському — сину видатного українського поета-демократа Павла Арсенійовича Грабовського.

.

Народився Борис Грабовський 26 травня 1901 р. у Тобольську, де в царському засланні перебував його батько. Після смерті Павла Грабовського (1902 р.) сім'я переїхала до Одеси, потім — до Харкова, а пізніше — вимушено в глуху тоді Середню Азію. На початку 1917 р. Грабовські оселилися в киргизькому селищі Токмак. У 20-х роках Борис навчався у дворічній спеціальній школі в Ташкенті, куди його направили як талановитого хлопця. Згодом він поступив на підготовчий курс Середньоазіатського університету. У цьому закладі Борис Грабовський одночасно працював лаборантом, займався дослідженнями з фізики. Тут він познайомився з професором Г. Поповим. В його науковій бібліотеці були праці Бориса Розина в галузі електронної телескопії, з якими ознайомився допитливий юнак. Ідея передачі зображення на відстань надзвичайно захопила Бориса. У 1924 р. він винайшов катодний комутатор, що став основою побудови передавальної телевізійної трубки, за що отримав премію. Подальша робота над винайденням електронного телебачення показала, що Б. Грабовському бракує знань. Він поїхав до Саратова, де мешкала його тітка. Вона познайомила винахідника з викладачами математики М. Піскуновим і фізики В. Поповим. Результатом їхньої спільної роботи став проект телеустановки, яку Б. Грабовський назвав «радіотелефот». А далі були експерименти, висновки експертної комісії, і знову — робота над вдосконаленням телеобладнання. До роботи було залучено молодого дослідника — лаборанта І. Бєлянського із Середньоазіатської станції зв’язку.

26 липня 1928 р. Узбецька столиця — Ташкент. Комісія під керівництвом професора університету Златоврацького приймала експеримент, який здійснювали Грабовський і Бєлянський. І сталося диво: на маленькому екранчику всі побачили лице Бєлянського.

Це вперше у світі в природних умовах за допомогою електронного методу транслювалося рухоме зображення.

.

І знову доля готувала Борисові Грабовському нові випробування. Йому було запропоновано продемонструвати апаратуру в Москві. Після її пересилки виявилось, що вся вона розтрощена. Новий удар нанесли ідеологи механічної системи телебачення, які назвали «телефот» Б. Грабовського безперспективним.

1931 р. Борис Грабовський намагався ще раз переконати всіх у доцільності свого винаходу, але безрезультатно.

Після таких ударів долі Борис Павлович тяжко захворів, а одужавши, переїхав з родиною до Бішкеку, де мешкала його мати. Працював, закінчив університет, продовжував займатися винахідництвом. Побудував малолітражний гелікоптер, трикрилий планер, сконструював прилад для орієнтації сліпих, апарат для глухонімих. Запатентовану ним ідею отримання катодного променя було успішно використано в Інституті електрозварювання. Про це писав йому особисто директор Борис Патон.

І все-таки визнання Бориса Грабовського як винахідника електронного телебачення сталося.

23 грудня 1963 р. Борис Грабовський дістав листа з Державного комітету з ра діоелектроніки, в якому зазначалося: «Ваш пріоритет на одержання рухомого зображення за допомогою „Апарата для електронної телескопії“ незаперечний, а факт видачі патенту юридично скріплює пріоритет за авторами винаходу» .

Згодом прийшло і міжнародне визнання.

Нашого видатного земляка пам’ятає узбецький народ. У 1965 р. Б. Грабовському було присвоєно звання заслуженого винахідника Узбекистану. А 1977 р. у Ташкенті засновано Музей електронного телебачення імені Бориса Грабовського. Є музей імені Бориса Грабовського і в Тюменському індустріальному інституті, а також у селі Пушкарському (тепер Грабовському) на Сумщині.

Помер автор одного з найбільших відкриттів ХХ ст. у 1966 р. Його поховали у столиці Киргизії - Бішкеку.

Докладніше про історію відкриття Б. Грабовського ви прочитаєте у цих статтях.

Мащенко І. Творець «електронної музи»: 26 трав. 2001 р.- 100 років від дня народж. Б. Грабовського // Дзеркало тижня.- 2001. 26 трав.-1 черв.- С. 18.

Шевчук В. Борис Грабовський і виникнення телебачення // Світ фізики.- 1999. № 1. С. 10−13.

Шендеровський В. Українці у світовій науці: До 100-річчя від дня народж. Бориса Грабовського / В. Шендеровський, В. Козирський, Н. Форостяна // Фізика.- 2001. № 14. С. 7−8.

Кондратюк Юрій Васильович.

(1897−1942).

21 червня 1897 р. у Полтаві в сім'ї подружжя Шаргей народився майбутній геній космонавтики — син Олександр. Проте всьому світові він відомий як Кондратюк Юрій Васильович. Мати, Людмила Львівна, померла, коли йому ледве виповнилося чотири роки. А батько, Гнат Бенедиктович, був «вічним» студентом. Учився в Київському і Петербурзькому університетах, у Вищій школі технічних наук у Німеччині. Він був людиною з великим обдаруванням, але в житті йому не таланило. Коли Олександру виповнилося лише тринадцять років батько помер. Так і вийшло, що жив і виховувався Олександр у діда з бабою (медичних працівників), людей у Полтаві знаних і шанованих. Хлопець був здібним і цілеспрямованим. У 1916 р. Олександр Шаргей закінчив гімназію зі срібною медаллю і вступив на механічне відділення Петербурзького політехнічного інституту. Звідти юнака призвали на військову службу — на курси прапорщиків при одному з юнкерських училищ. Потім була революція 1917 р. Олександра двічі мобілізували у білу армію, і двічі він дезиртирував з неї. Під час останньої втечі О. Шаргей залишився без документів, які зосталися в штабі однієї з частин денікінської армії. Коли більшовики міцно встали при владі, О. Шаргей зрозумів, чим загрожує йому минуле. У той час він жив на напівлегальному становищі у близьких людей в містечку Малі Виски (тепер — Кіровоградська обл.) і працював на цукровому заводі. Мачуха, Олена Петрівна, дуже любила свого пасинка, і намагалася в будь-який спосіб уберегти йому життя. Тому 15 серпня 1921 р., головним чином на її вимогу, Олександр взяв документи померлого однолітка і став Юрієм Васильовичем Кондратюком. Цю таємницю знали лише кілька людей і зберігали її довгі роки.

Після громадянської війни майбутньому вченому не довелося жити на Полтавщині. Доля закинула його на Північний Кавказ, а потім — у Новосибірськ. У 1927;1933 рр. він займався там проектуванням елеваторної техніки. З 1933 р. Ю. В. Кондратюк — науковий керівник групи з проектування та будівництва Кримської вітроелектростанції. Напередодні Великої Вітчизняної війни він працював у Центроенергобуді в Москві. На початку липня 1941 р. Юрій Васильович добровільно вступив до народного ополчення і вирушив на фронт. З лютого 1942 р. звісток про нього немає. Дата, місце його загибелі і поховання й досі не з’ясовані.

Все, що робив Ю. В. Кондратюк, було оригінальним, нестандартним і дуже продуманим в інженерному плані. Але відомими в усьому світі стали його праці саме з теорії ракетно-космічного польоту.

Розробляв основні проблеми космонавтики, космічних польотів і конструювання міжпланетних кораблів, які виклав у праці «Тим, хто буде читати, щоб будувати» (1918;1919 рр.). У праці «Завоювання міжпланетних просторів» (1929 р.) вивів основне рівняння польоту ракети, розглянув енергетично найвигідніші траєкторії космічних польотів, виклав теорію багатоступінчатих ракет… Розглянув проблеми створення проміжних міжпланетних баз, ідею використання гравітаційного поля небесних тіл для розв’язання цих проблем.

Видатну знахідку Ю. В. Кондратюка — засіб досягнення поверхні космічних тіл, насамперед Місяця і Марса, — було застосовано у проекті «Аполлон», у конструкції американського місячного модуля.

Залишилися спогади тих, хто знав Юрія Кондратюка.

То був високий чубатий юнак, веселий, товаристський… Дарма, що після тифу, а все в роботі, все було, щось мудрує, вигадує, і руки мав золоті… Взагалі, все матеріальне він мав за ніщо, побут власний для нього нічогісінько не важив… Зате в чому-небудь посприяти іншій людині, хай і малознайомій, чимось зарадити їй, о, тут механік наш давав волю своїй винахідливості… Одне слово, то людина, видно, була з рідкісних, одержимих натур — самий дух невситимості грав у ньому, дух постійних, вічних шукань… Видно, що вмів радуватися життю, наповнено жив, хоча і вкрай невибагливо…" .

Тож недарма О. Т. Гончар назвав Ю. Кондратюка «генієм в обмотках» .

За своє життя ця геніальна людина не встигла здобути ні визнання, ні нагород у себе на Батьківщині. Проте, як першому, хто запропонував створити станцію-супутник Місяця і чиєю ідеєю скористались американські вчені при польоті перших астронавтів на Місяць, Юрію Кондратюку на космодромі мису Канаверал вдячні американці спорудили пам’ятник. Можливо, колись прийде час і це буде зроблено і в нас, в Україні. А поки що ім'ям Кондратюка названо трасу, по якій перша людина висадилася на Місяць, і кратер на зворотному боці Місяця.

Детальніше про особисте життя Юрія Васильовича Кондратюка, його родину та винаходи ви прочитаєте у рекомендованих статтях.

Дубас З. В. Кондратюк Юрій Васильович // З. В. Дубас Іскристі зернятка: Цікаві розповіді та бувальщина.- Т., 1999. С. 104−105.

Лозяк Г. Зірка Всесвіту // Фізика.- 2003. № 5. С. 6−11.

Шаров І. Кондратюк Юрій Васильович // І. Шаров. 100 видатних імен України.- К., 1999. С. 177−180.

Корольов Сергій Павлович.

(1907;1966).

Народився Сергій Корольов (родове прізвище Королів) 1907 р. в Житомирі. Його мати, Марія Миколаївна, у своїх спогадах відзначала, що син з малих років любив музику, багато читав. Своє дитинство Сергій провів у Ніжині з бабусею й дідусем. Любов до музики онуку прищепила бабуся, яка непогано грала. Ця любов збереглася у нього назавжди. Сергій Павлович міг годинами слухати музику П. Чайковського.

В юнацькі роки С. Корольов захоплювався авіацією та планеризмом. У 1924 році він закінчив професійно-технічну школу в Одесі. З 1927 року працював в авіаційній промисловості. 1930 року закінчив Московське вище технічне училище ім. Баумана та Московську школу льотчиків. Ще з 1924 року Сергій Корольов почав конструювати планери, а два роки згодом уже літав на них. Брав також участь у популярних на той час всесоюзних зльотах планеристів у Коктебелі в Криму. У 1930 році він побудував планер СК-3 «Червона Зірка» — перший в історії безмоторної авіації літальний апарат, призначений для виконання фігур вищого пілотажу. Саме на ньому вперше у світовій історії повітроплавання було виконано петлю Несторова. Конструкторський талант С. Корольова яскраво розкрився у його дипломному проекті - він створив проект легкомоторного двомісного літака, який був побудований і пройшов випробування.

У 1931 році С. П. Корольов створив і очолив Групу вивчення реактивного руху. У 1933 роцівін заступник директора Реактивного інституту, в 1934 р. -керівник відділу ракетних літальних апаратів. У 1942;1946 рр. працював в ОКБ заступником головного конструктора двигунів. Його подальша діяльність як керівника великого колективу була спрямована на створення потужних ракетних систем. С. П. Корольов поступово почав здійснювати свою головну мрію — освоєння космосу. Вже перші ракети його конструкторського бюро використовувались для польотів на висоту 100, 200 і 500 км з науковою апаратурою і тваринами. Наступним етапом став запуск штучного супутника Землі, що провістило початок космічної ери.

Наступні два супутники намітили дві лінії розвитку космонавтики: підготовку і здійснення польоту кораблів з космонавтами на борту і посилання в космос автоматичних приладів, аж до їх посадки на інші небесні тіла і повернення на Землю.

Але головною подією життя С. П. Корольова став запуск у космос корабля «Восток» з Ю. О. Гагаріним на борту.

Великою заслугою С. П. Корольова є те, що він передбачав практичне земне застосування космонавтики.

Перші «Молнии» — супутники для ретрансляції радіо, телебачення і телефонного зв’язку — були розроблені ще за його життя (1965 р.). Після цього з’явилися «Метеори» — супутники для спостереження за атмосферою планети.

Ті, хто працював разом з Сергієм Павловичем, казали, що з ним було важко. Він був однаково вимогливий до всіх, шанобливо ставився до знаючих спеціалістів і нетерпимо до верхоглядів, часом — різко, а в принципі - справедливий і добрий. В особі С. П. Корольова поєднувалися глибокий розум, великі моральні начала і залізна воля.

Але головною рисою його характеру була цілеспрямована працьовитість. У праці, в постійному творенні він бачив сенс свого життя. В справі він був просто одержимим. Сам входив з головою в ідею та інших умів за собою захопити до такої міри, що люди в творчому горінні забували про дні тижня і час доби.

Про це говорила і мати Сергія Павловича: «Наші предки — українські козаки, і син мій успадкував від них, як видно, вміння, дерзновенність, волю, ту волю, яка допомогла йому сягнути омріяної мети» .

З рекомендованих статей та повісті ви більше довідаєтеся про дитинство та юність майбутнього конструктора, його друзів, кохання, сім'ю і про цікавих людей, з якими звела його доля.

Дубас З. В. Корольов (Королів) Сергій Павлович // Дубас З. В. Іскристі зернятка: Цікаві розповіді та бувальщина.- Т., 1999. С. 105−109.

Плачинда С. П. Ніч перед стартом: Повість // Плачинда С. Ніч перед стартом: Повість, роман.- К., 1982. С. 3−100.

Шаров І. Корольов Сергій Павлович // Шаров І. 100 видатних імен України.- К., 1999. С. 181−184.

Іван Павлович Пулюй.

(1845−1918).

Народився Іван Павлович Пулюй (учений змінив прізвище Пульгуй на Пулюй у 1881 році) у містечку Гримайлові на Терно-пільщині в небагатій, але порядній і поважній родині бургомістра.

У 1864 р. Іван Пулюй з відзнакою закінчив Тернопільську класичну гімназію і в цьому ж році вступив на теологічний факультет Віденського університету. Одночасно він відвідував лекції з математики, фізики та астрономії. По закінченні курсу богослов’я замість отримання сану священника, всупереч волі батьків, І. Пулюй у 1869 р. вступив на філософський факультет Віденського університету. Після закінчення навчання у 1872 р. він став асистентом кафедри експериментальної фізики цього університету, а згодом — асистентом-викладачем кафедри фізики, механіки та математики Військово-морської академії у м. Фіуме (тепер Рієка в Хорватії). У 1875 р. Іван Павлович вступив у Страсбурзький університет, де вивчав електротехніку, з відзнакою захистив дисертацію і здобув ступінь доктора філософії цього ж університету (спеціалізація з фізики). Потім він повернувся до Відня, де працював приват-доцентом Віденського університету, обіймав посаду технічного директора електротехнічного бюро.

Подальша доля ученого пов’язана з Прагою. Професор І. Пулюй очолював кафедру фізики в Німецькій вищій технічній школі. 1902 р. він став першим деканом першого в Європі електротехнічного факультету, забезпечуючи найвищий рівень наукових досліджень у своїй лабораторії. Разом з ним працювали викладачі й студенти-політехніки, а також професори з інших навчальних закладів (чеських і німецьких). Маючи глибокі знання та веселу вдачу, професор І. Пулюй здобув неабиякий авторитет серед учених, громадських діячів та промисловців. Серед його добрих знайомих був і видатний фізик А. Ейнштейн.

Характерною рисою наукової творчості Пулюя є те, що об'єктом його уваги завжди були проблеми, які перебували на передньому краї фізичної науки та технічного прогресу: молекулярна фізика (сімдесяті роки), катодні промені (початок вісімдесятих, електротехніка, властивості та природа рентгенівських променів).

Український учений увійшов у фізику в час розквіту молекулярно-кінетичної теорії газів, яка була першим важливим кроком на шляху пізнання мікроструктури речовин.

Праці Пулюя в галузі молекулярної фізики важливі тим, що дані про коефіцієнти внутрішнього тертя та дифузії газів і пари є вихідними, коли обчислюють такі мікроскопічні величини, як середня довжина вільного пробігу молекул, їх кількість в одній грам-молекулі тощо.

У галузі електротехніки учений удосконалив технологію виготовлення розжарювальних ниток для освітлювальних ламп, першим дослідив неонове світло. Його лампи були набагато кращими від ламп Едісона і демонструвалися 1884 р. на всесвітній виставці в м. Штайєрі. У дослідженнях ламп Івану Павловичу допомагала панна Катерина-Йосифа-Марія Стозітська, яка згодом стала його відданою дружиною (вона навіть відрізала свої коси і віддала волосся для сирівця — його карбонізували й припаювали до ламп). У них народилося п’ятнадцятеро дітей, проте живими залишилося тільки шестеро.

Професор І. Пулюй також причетний до розвитку телефонних мереж та будівництва електростанцій.

Ряд промислово розвинених країн Європи запатентували запропоновану Іваном Пулюєм конструкцію телефонних станцій та абонентських апаратів, зокрема застосування розподільчого трансформатора. З участю земляка запущено ряд електростанцій на постійному струмі в Австро-Угорщині, а також першу в Європі на змінному струмі.

Досі залишається суперечливим питання про відкриття рентгенівських променів. Після того, як К. Рентген 23 січня 1896 р. виступив з лекцією про «Новий ряд променів», І. Пулюй 15 лютого 1896 р. виступив з публічною доповіддю «Про невидимі промені та фотографування невидимого» .

У цій доповіді Пулюй ґрунтовно пояснив присутнім та на численних вдалих прикладах продемонстрував суть і характер Х-променів (так називав їх і Рентген), ґрунтовно пояснив характерні властивості цих променів та їх відмінність від катодних. Пулюй ознайомив слухачів зі своїми фотознімками, зробленими при допомозі Х-променів, які він одержав при застосуванні вакуумної лампи, сконструйованої ним ще в 1880 році…

Рентген надавав значення тільки фактам, а не їх поясненню. Тому, на думку учених, І. Пулюя слід вважати основоположником науки про рентгенівські промені аж ніяк не меншою мірою, ніж Рентгена.

І. Пулюй опублікував понад 50 наукових праць. За свідченням очевидців, він знав 15 мов, у тому числі давні - грецьку і гебрейську. Понад 50 років Іван Павлович прожив за межами рідної Галичини. Але всі ці роки він пильно стежив за життям українського народу і завжди виступав на його захист.

У студентські роки І. Пулюй перекладав українською мовою підручники з геометрії та ботаніки і одночасно — молитовник, щоб українці мали змогу звертатися до Бога своєю рідною мовою. Пізніше, разом з П. Кулішем та І. Нечуєм-Левицьким, десятки років працював над перекладом українською мовою та виданням Біблії. Іван Пулюй виступав за створення українського університету у Львові, друкував статті на захист української мови. У роки першої світової війни він виступав за відродження української державності. На 60-му році життя професор І. Пулюй писав: «Нема більшого гонору для чоловіка, як берегти свою і національну честь та без нагороди вірно працювати для добра свого народу, щоб забезпечити йому кращу долю» .

Помер І. П. Пулюй 31 січня 1918 р. у Празі, де його і поховано. На його честь встановлено меморіальні дошки у Відні та Празі. Останніми роками видатний учений знову повертається в Україну. Цьому сприяло відзначення 50-річчя від дня його смерті і особливо широке святкування 150-річчя від дня його народження. Було видано його праці, матеріали про нього вміщено в багатьох міжнародних журналах. У Києві на науковій сесії відділення фізики і астрономії НАН України було прийнято рішення про запровадження премії імені Івана Пулюя для студентів та аспірантів. Випущено ювілейну марку та конверти на честь ученого. Одна із вулиць Києва названа його іменем. У 1994 р. Кабінет Міністрів України ухвалив постанову про «Присвоєння імені Івана Пулюя Тернопільському приладобудівному інституту». У цьому інституті встановлено погруддя, а в його рідному Гримайлові споруджено пам’ятник ученому.

Ці статті допоможуть вам докладніше дізнатися про нашого видатного співвітчизника.

Влох О. Г. Доля вченого в долі України / О. Г. Влох, Р. П. Гайда, Р. М. Пляцко // Аксіоми для нащадків: Укр. імена у світовій науці.- Л., 1991. С. 119−143.

Дубас З. В. (Пульгуй) Пулюй Іван Павлович // Дубас З. В. Іскристі зернятка: Цікаві розповіді та бувальщина.- Т., 1999. С. 156−159.

Заставний Ф. Іван Пулюй — видатний український геополітик // Географія та основи економіки в шк.- 2002. № 6. С. 49−51.

Никонов В. П. Возвращение ученого: К 157-й годовщине со дня рождения И. П. Пулюя // Конструктор.- 2002. № 3. С. 11−12.

Шаров І. Пулюй Іван Павлович // Шаров І. 100 видатних імен України.- К., 1999. С. 341−344.

Олександр Теодорович Смакула.

(1900;1983).

Олександр Смакула увійшов в історію науки як один із найвидатніших українських фізиків ХХ ст. Він є гордістю не лише українського наро-ду, а й світової науки. Понад 40 років свого життя Олександр Смакула віддав науці за межами України. «Але своєї Батьківщини не забув і повік не забуду» , — писав він у 1964 році.

Народився український учений 1900 року в селі Доброводи неподалік від Збаража на Тернопільщині в селянській родині. Закінчив початкову школу у рідному селі, вчився в Збаразькій, а пізніше — Тернопільській гімназії. Уже в юнацькі роки Олександр виявив успадковану від батьків любов до рідного краю і до його історичного минулого. Війна 1914 р. та події 1918 р. спонукали його до безпосередньої участі у встановленні національної влади у Доброводах. Як свідомий юнак-гімназист, Олександр Смакула вступив до лав Української галицької армії.

Згодом, у 1922 р., О. Смакула успішно закінчив навчання в Тернопільській гімназії і того ж року склав іспити до Геттінгенського університету — відомого європейського наукового центру в Німеччині. 1927 р. Олександр здобув наукову ступінь доктора філософії, успішно склавши докторський іспит, та став працювати асистентом у фізичному інституті під керівництвом знаменитого професора Роберта Поля. Олександр Смакула мав добру наукову перспективу в Німеччині, та все-таки прагнув повернутися на рідну землю. 1928 року він, на запрошення колишнього вчителя і земляка професора А. Музички, приїхав до Одеси працювати в університеті. Проте, беручи до уваги винятково тяжкі часи для України й особисто для О. Смакули, професор Поль відкликав його до Німеччини. І вже 1930 року молодий учений почав працювати у Гайдельберзі в Інституті медичних досліджень керівником оптичної лабораторії, а з 1934 р. — керівником дослідної лабораторії всесвітньо відомої фірми Карла Цайсса в Єні.

У 1935 році О. Смакула робить епохальне відкриття, на яке отримав перший у світі патент, — спосіб поліпшення оптичних приладів, що отримав назву «просвітлення оптики». Суть відкриття в тому, що поверхню скляної лінзи покривають спеціальним шаром певного матеріалу…, що значно зменшує відбивання світла від поверхні лінзи й одночасно збільшує контрастність зображення. Оскільки оптичні лінзи є основним елементом різних приладів — фотоапаратів, мікроскопів, телескопів, перископів, стереотруб, біноклів, різних оптичних пристроїв до стрілецької зброї тощо — це відкриття стало великим здобутком, яким користується все людство до сьогодні, як на Землі, так і в космосі для фотографування Землі та інших планет. Проте мало хто знає, що цим епохальним відкриттям ми завдячуємо українському вченому і винахідникові Олександрові Смакулі.

.

Важким і морально, і фізично був для ученого період Другої світової війни. Праця у гітлерівській Німеччині супроводжувалася голодом і холодом. Тоді ж О. Смакулу спіткала тяжка утрата — помер його син. А наприкінці війни американська окупаційна влада вивезла ученого разом з іншими видатними фізиками й інженерами до США, де його змусили працювати у військовому форті-лабораторії (штат Вірджинія) на потреби військово-промислового комплексу, досліджуючи матеріали для інфрачервоної техніки. 1951 р. українського вченого запросили на посаду професора Массачусетського технологічного інституту (МТІ), при якому згодом він заснував і очолив лабораторію фізики кристалів. Цей науковий заклад вважається найкращою вищою технічною науковою інституцією в Америці. У той час в цьому інституті працювало багато значних світових учених: творець кібернетики Вінер, засновник математичної теорії пересилання інформації К. Шеннон, фахівці з теорії інформації Д. Віснер та квантової механіки Д. Слейтер та багато інших. Серед цієї наукової еліти професора О. Смакулу вважали одним із кращих. Він здобув пошану за енциклопедичні знання з різних технічних ділянок науки, зареєстрував багато патентів, написав чимало наукових праць.

Смакула винайшов і запровадив оригінальні технології вирощування, очищення й дослідження кристалів, дослідив неоднорідності у мішаних кристалах та дефектах германію й кисню в монокристалах кремнію, дослідив зміни властивостей кристалів внаслідок впливу радіації та дефектів.

Професор О. Смакула написав фундаментальну монографію «Монокристали: вирощування, виготовлення і застосування», яка вийшла 1962 р.

Олександр Смакула досліджував і органічні кристали, що згодом дало змогу синтезувати вітаміни А, В2 та D. Долучився до розвитку квантової теорії, мав чимало ґрунтовних ідей про багаторівневість структури навчального процесу у вузах, про гуманізацію й екологізацію освіти, про наукову термінологію, про гармонію фундаментальних і прикладних досліджень, теорії й експерименту. Він автор понад 100 наукових праць.

Незважаючи на те, що Олександр Смакула був далеко від батьківщини, він завжди залишався патріотом України, підтримував тісні зв’язки з українцями американської діаспори, був дійсним членом наукового товариства Тараса Шевченка, почесним членом товариства Українських Інженерів в Америці та інших наукових товариств. Він багато допомагав своїм землякам-науковцям. Протягом довгих років життя за кордоном учений мріяв побачити Україну. У 1972 р. він взяв участь у Міжнародній конференції з кристалографії, що відбулася у Вірменії, після якої йому дозволили відвідати рідних на батьківщині. Це були перші й останні після Другої світової війни відвідини ним України, рідного села Доброводи, Тернополя і Києва. Олександр Смакула помер 17 травня 1983 р., у м. Обурн у США, де його і поховали.

Науковці-земляки пам’ятають про свого видатного краянина. Навесні 1996 року було засновано Тернопільський обласний Фонд Олександра Смакули, який має за мету пошук і повернення до активного наукового й культурного обігу спадщини О. Смакули та інших українських учених. 1992 р. Львівським НТШ проведено перший міжнародний Смакулів симпозіум, у 2000 р. — другий. До 100-річного ювілею видано перший том «Наукових праць» О. Смакули. До цієї дати випущено художній конверт «Олександр Смакула», встановлено величний пам’ятник ученому в с. Доброводи, відкрито його меморіальний музей у природничому ліцеї ім. О. Смакули в рідному селі. Рішенням ХХХ сесії Генеральної конференції ЮНЕСКО 2000 рік проголошено роком Олександра Смакули.

Про життя, працю та вшанування нашого великого земляка ми пропонуємо вам прочитати такі статті.

Витрихівський М. У науку — з любов’ю. До України: Світова наук. громадськість відзначає 100-річчя з дня народж. відомого укр. фізика // Україна молода.- 2000. 7 верес.- С. 10.

Довгий Я. Олександр Смакула: повернення на рідну землю // Світ фізики.- 2000. № 3. С. 22−23.

Кияк Б. Смакулова гора // Світ фізики.- 2000. № 1. С. 20−22.

Козирський В. Батько сучасної оптики та космічних технологій / В. Козирський, В. Шендеровський // Вечір. Київ.- 1999. 14 жовт.- С. 6.

Козирський В. Олександр Смакула — автор відкриття століття: (до 100-річчя від дня народж.) / В. Козирський, В. Шендеровський // Фізика.- 2000. № 26. С. 5, 8.

Шаромова В. Олександр Смакула — автор відкриття століття: Сценарій наук.-теорет. конф.: 9−11 кл. / В. Шаромова, В. Соколова // Фізика.- 2003. № 32. Вкл.- С. 1−11.