Аналіз норм існуючої нормативно-правової бази, що встановлюють відповідальність за нанесення тілесних ушкоджень

Зміст

• Вступ
• Розділ 1. Загальна характеристика злочинів проти життя та здоров’я
• 1.1 Виникнення та історичний розвиток поняття тілесних ушкоджень
• 1.2 Види та способи заподіяння тілесних ушкоджень
• Розділ 2. Кримінально-правова характеристика тілесних ушкоджень
• 2.1 Об'єктивні ознаки складів злочинів, передбачених статтями 121, 122, 125 Кримінального кодексу України
• 2.2 Суб'єктивні ознаки тілесних ушкоджень
• 2.3 Відмінність тілесних ушкоджень від фізичного болю
• Розділ 3. Кримінологічна та криміналістична характеристика видів тілесних ушкоджень
• 3.1 Проблеми при визначенні ступеня тяжкості тілесних ушкоджень
• 3.2 Особливості злочинця та особи потерпілого при заподіянні тяжких тілесних ушкоджень
• 3.3 Статистичні дані щодо встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень
• Висновки
• Список використаних джерел
• Додатки

Вступ

Конституція України проголошує життя, здоров’я, честь і гідність людини найвищою соціальною цінністю. На охороні цієї цінності стоїть кримінальний кодекс, який передбачає найсуворішу — кримінальну — відповідальність за неправомірне посягання на такі цінності. У чинному Кримінальному кодексі України у розділі II встановлюється кримінальна відповідальність за злочини проти життя та здоров’я особи, серед яких є норми, що передбачають відповідальність за нанесення тілесних ушкоджень. Кримінальний кодекс України розрізняє такі види тілесних ушкоджень як: тяжкі тілесні ушкодження, тілесні ушкодження середньої тяжкості та легкі тілесні ушкодження.

Тілесні ушкодження є чи не найпоширенішим злочином ще з часів Київської Русі. На жаль, подібний вид злочинів присутній й у повсякденному житті кожного громадянина України, а також він супроводжує різноманітні злочини та правопорушення. Основним завданням чинного вітчизняного кримінального закону є виправдання правомірного заподіяння ушкоджень і притягнення до кримінальної відповідальності злочинця згідно з певними нормами, установками, моральними принципами. Мною було проведено дослідження історичного розвитку кримінальної відповідальності за нанесення тілесних ушкоджень, види тілесних ушкоджень та особливості особи злочинця та потерпілого.

Актуальність проблеми полягає в тому, що такий вид злочинів, як умисні тяжкі тілесні ушкодження існував протягом усієї історії людства, за різних умов і обставин. В.В. Логінова, В. Г. Дрозд, А. Й. Заволович, О. М. Гуров, Т.В. Підченко, С. О. Сафронов та інші науковці займались дослідженням історії розвитку кодифікації кримінального права, у тому числі питань відповідальності за нанесення умисних тілесних ушкоджень.

Об'єктом цього дослідження є визначення видів тілесних ушкоджень, особливості пов’язані з їх скоєнням, особи злочинця та потерпілого, а також проведення експертизи щодо встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Предметом даного дослідження є аналіз норм існуючої нормативно-правової бази, що встановлюють відповідальність за нанесення тілесних ушкоджень.

Мета роботи: визначення поняття, видів тілесних ушкоджень, проблем пов’язаних з визначенням ступеня тяжкості ушкоджень, а також виявлення основних особливостей особи злочинця, потерпілого та їх зв’язку.

В ході виконання роботи були використані такі методи як: історичний, спостереження, аналіз та порівняння.

Розділ 1. Загальна характеристика злочинів проти життя та здоров’я

1.1 Виникнення та історичний розвиток поняття тілесних ушкоджень

Перш за все, на нашу, потрібно визначити, що є тілесними ушкодженнями. Згідно із п. 1.2 Правил судово-медичного визначення ступенів тяжкості тілесних ушкоджень, затверджених наказом Міністерства охорони здоров’я України від 17.01.1995 р. № 6 і погоджених Міністерством юстиції України від 26.07.1995 р. № 255/791, тілесним ушкодженням визнається протиправне і винне заподіяння шкоди здоров’ю іншої особи, якою порушена анатомічна цілісність чи фізіологічні функції тканин чи органів потерпілого. Злочини проти життя та здоров’я, у тому числі нанесення тяжких тілесних ушкоджень, є одним із найдавніших злочинів у кримінальному праві. Виключно високий ступінь суспільної небезпечності цього діяння визначається тим, що воно посягає на найцінніше благо — на життя і здоров’я людини. Дослідження історії кримінального права дає змогу проаналізувати його розвиток у сфері охорони життя та здоров’я. Історію українського права прийнято ділити на декілька періодів. Першим вважається період звичаєвого (неписаного) кримінального права. Воно застосовувалося, як правило, в рамках звичаїв і традицій. Другий пов’язаний з виникненням писемності та появою законодавства Давньої Русі. Третій етап розвитку пов’язаний з кримінальним правом централізованої держави. Він починається прийняттям воїнського артикула Петра І (1715 р.). Після його відміни набрало чинності «Уложения про покарання кримінальні й виправні». До четвертого етапу становлення кримінального права відносять епоху радянського кримінального права. П’ятий етап розвитку кримінального законодавства — прийняття першого кодексу незалежної України — КК України від 05.04.2001 р.

Дослідження необхідно розпочати з другого періоду історії вітчизняного права — з Київської Русі. В цей період діяла Руська Правда, яка існує у трьох редакціях: Коротка, Розширена та Скорочена. Ми досліджуватимемо Коротку редакцію Руської Правди з тієї причини, що в ній більш чітко висвітлено кримінальну відповідальність за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень. Розвиток кримінальної відповідальності за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень починається, саме, із Руської Правди. Початковий текст Руської Правди до нас не дійшов. Нині відомо 106 списків Руської Правди. Усі списки складені протягом XIII-XVII ст. Коротка редакція Правди як єдиний кодифікований акт, на думку дослідників, з’явилася наприкінці XI або на початку XII ст. Як пам’ятка права Руська Правда вперше була відкрита В. Татіщевим у 1738 p., тобто понад 260 років тому. Ще й сьогодні залишається спірним питання, чи є Руська Правда першим писаним джерелом права Київської Русі. Науковці припускають, що перші писані джерела права були і до Руської Правди, проте на сьогодні не збереглися. Традиційного поділу тілесних ушкоджень на види, на відміну від чинного законодавства України про кримінальну відповідальність (умисні та необережні, а також легкі, середньої тяжкості та тяжкі), коротка редакція Руської Правди, як вже зазначалося, не знає. Однак із змісту ст. 5 Короткої редакції Руської Правди можна припустити, що йдеться саме про тяжкі тілесні ушкодження. Караність цього злочину рівнозначна караності вбивства — 40 грн винагороди на користь потерпілого. Очевидно такий підхід до караності застосовувався і при пошкодженні ноги потерпілого. Це випливає із ст. 6, де сказано: якщо нога залишиться цілою, (але) якщо почне кульгати, то нехай усмиряють (винного) домочадці (пораненого). Термін «усмиряють» означає можливість застосування членами родини потерпілого (домочадцями) кровної помсти.

Із дослідження змісту ст. 17 Короткої редакції Руської Правди можна зробити висновок, що розглянуті випадки кримінально-правового регулювання стосувалися лише вільних людей. До холопів та інших залежних людей (рядовичів, смердів, закупів, рабів) у випадку заподіяння ними тілесних ушкоджень вільній людині застосовувалася кровна помста. Каралося і приховування такого холопа його володарем. У цьому випадку володареві холопа треба було забрати холопа собі та заплатити за нього 12 грн, що можна розглядати як викуп за життя холопа. Очевидно, що такий підхід застосовували і у випадку вчинення вбивства вільної людини холопом або іншою залежною людиною. Холоп, інша залежна людина перебували під захистом свого володаря. Доказом цього є припис ст. 33 Короткої редакції Руської Правди, де вказано: якщо без княжого розпорядження будуть мордувати смерда (то платити) З грн за образу; а за (мордування) огнищанина, тіуна і мечника — 12 грн. Заслуговує на увагу те, що кровна помста допускалась у випадку, коли хто-небудь буде побитий до крові або синців, якщо ж потерпілий за себе не може помститися, то нехай візьме собі з винного 3 грн. винагороди та ще й плату лікареві (ст.2). Перша особливість такого роду помсти полягала в тому, що право на помсту належало винятково потерпілому, а не його близьким родичам. Друга особливість (штраф) доповнювалася відшкодуванням потерпілому заподіяної злочином шкоди (плата лікареві). Третя особливість (докази визнавалася лише за наявності крові або синяків, а якщо їх не було, то показів свідків: якщо хто-небудь буде побитий до крові або до синців, то не шукати цьому чоловікові свідків; якщо на ньому не буде жодних слідів (побоїв), то нехай прийдуть свідки; якщо ж не може (привести свідків), то справі кінець (ст.2). Принагідно зазначимо, що доказом образи дією (ст.10) могли бути лише покази двох свідків. Іноземців у таких випадках приводили до присяги. [2]

В оригіналах списки Руської Правди не поділені на пронумеровані статті (лише деякі з них мають назви окремих частин документа), і тільки пізніше такий поділ було здійснено з науковою метою. Отже, Коротка редакція Руської Правди як перший кодекс давньоруського права, який зберігся до нашого часу, заклала основи правового захисту життя та здоров’я особи, що знайшло свій подальший розвиток у наступних кодифікованих правових актах. На території України у XIII-XVII ст. діяли Литовські статути (1529 р., 1566 р., 1588 р.) і Магдебурзьке право (найпоширеніші в Україні пам’ятки магдебурзького права: «Зерцало саксонів» (1536 р,), «Право цивільне Хелмінське» (1584 р.), «Порядок прав цивільних магдебурзьких» (1557−1559 pp.), «Артикули права магдебурзького» (1557 р.). Українським містам магдебурзьке право надали литовські князі, польські королі, російські царі, українські гетьмани. В цих пам’ятках немає згадок про тілесні ушкодження, тому ми не досліджували їх. Наукове осмислення кримінального права почалося у вітчизняному правознавстві саме у XVIII ст., про що свідчать праці Я. Козельського та С. Десницького. Згодом воно було продовжено на початку XIX ст. у дослідженнях П. Лодія, М. Балудянського та В. Кукольника. Але справжнє становлення відповідних галузей юридичної науки відбулося після заснування університетів, у яких були створені юридичні факультети, у середині XIX ст. У КК 1927 р. статті, що встановлюють кримінальну відповідальність за нанесення умисних тяжких тілесних ушкоджень, практично не були змінені. Новим етапом законодавчого закріплення норм злочинів проти життя та здоров’я стало прийняття КК УРСР 1960 р. У ньому суттєво змінені норми попередніх кодексів шляхом включення додаткових кваліфікуючих ознак або внесення редакційних змін до диспозицій статей, зміни санкцій статей, криміналізації або декриміналізації окремих злочинів. Позитивним з точки зору юридичної техніки у КК 1960 р. було запровадження назв статей, які дозволяють краще орієнтуватися серед злочинів проти життя та стисліше формулювати той чи інший склад злочину. У цьому Кодексі у главі III «Злочини проти життя, здоров’я, свободи і гідності людини» виділені такі злочини проти здоров’я: тілесні ушкодження (статті 101 — 106); побої та мордування (ст.107). П’ятий етап історії українського права розпочався з прийняттям нового КК у 2001 р. У чинному КК України норми щодо злочинів проти життя розміщено в розділі II Особливої частини «Злочини проти життя та здоров’я особи». Незважаючи на те, що людина й її життя є в Україні найвищою соціальною цінністю, цей розділ чомусь розміщений після розділу «Злочини проти основ національної безпеки України» .В. Борисов зазначає, що розробники проекту КК, що готувався за завданням Кабінету Міністрів України, виявили достатню принциповість у питанні про місце розділу «Злочини проти основ національної безпеки України». Так, Особлива частина КК Російської Федерації розпочинається з норм злочинів проти життя та здоров’я (глава 16), а не з норм злочинів проти основ конституційного ладу і безпеки держави, які передбачені главою 29. [4]

1.2 Види та способи заподіяння тілесних ушкоджень

Одним з найважливіших особистих благ є здоров’я людини. Тілесне ушкодження — це протиправне заподіяння шкоди здоров’ю іншої людини, що виражається в порушенні анатомічної цілості або фізичної функції органів і тканин тіла людини. Об'єктом тілесного ушкодження є здоров’я людини. Будь-яке тілесне ушкодження заподіює певну шкоду здоров’ю людини. У випадках, якщо заподіяння шкоди здоров’ю виступає як засіб заподіяння суспільне небезпечних наслідків будь-яким правоохоронним інтересам, відповідальність за цю шкоду може охоплюватися іншими статтями КК. За ступенем тяжкості тілесні ушкодження в КК розподіляються на тяжкі, середньої тяжкості і легкі. Міністерством охорони здоров’я України 17 січня 1995 р. затверджені Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Правила передбачають, що судово-медичне визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться згідно з Кримінальним і Кримінально-процесуальним кодексами України та цими Правилами та є обов’язковим. Умисне тяжке тілесне ушкодження (ст.121). У частині 1 ст. 121 під умисним тяжким тілесним ушкодженням розуміється умисне тілесне ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння, чи таке, що спричинило втрату будь-якого органу або його функцій, психічну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше як на одну третину, або переривання вагітності чи непоправне знівечення обличчя. Середньої тяжкості вважається таке тілесне ушкодження, яке не є небезпечним для життя і не потягло за собою наслідків, властивих тяжкому тілесному ушкодженню, але спричинило тривалий розлад здоров’я або значну стійку втрату працездатності менше як на одну третину. Тривалий розлад здоров’я виявляється в порушенні функцій будь-якого органу. Правила відносять до такого розладу послаблення функцій органів зору, слуху, язика, ноги, руки тощо. Повна втрата органу або позбавлення його назавжди здібності функціонувати є тяжким тілесним ушкодженням і за ст. 122 кваліфікуватися не можуть. Разом з тим, склад злочину, що розглядається, може мати місце й у разі повної, але тимчасової втрати органом його функцій. У частині 1 ст. 125 встановлена відповідальність за легке тілесне ушкодження. Це таке тілесне ушкодження, яке не спричинило короткочасного розладу здоров’я чи незначної стійкої втрати працездатності. До них Правила відносять ушкодження, що мають незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більше як шість днів (садна, синці тощо).

Відповідальність за ст. 125 настає і в тих випадках, коли умисел винного був спрямований на заподіяння невизначеної шкоди здоров’ю, якщо фактично було заподіяно легке тілесне ушкодження. Спосіб вчинення злочину — це комплекс дій або бездіяльності особи чи групи осіб, який включає в себе відносно самостійні, але взаємопов'язані елементи підготовку, вчинення та приховання злочину, між якими можливий проміжок у часі вчинення, наявність різних суб'єктів та місць злочину. Крім того зазначимо, що для різних категорій кримінальних справ допустима відсутність одного чи навіть двох елементів способу вчинення злочину одночасно. Як показує вивчення більш як 200 кримінальних справ, порушених за ознаками злочинів, передбачених ст.121−125 КК України, характерним для злочинів даної категорії є відсутність елемента підготовки до вчинення злочину, оскільки умисел на заподіяння тілесних ушкоджень виникає найчастіше раптово наприклад, під час сварки, з’ясування відносин тощо, і така ситуація спостерігається у 47% вивчених кримінальних справ даної категорії. У випадках, коли мають місце якісь підготовчі дії, для них не характерна особлива ретельність підготовки. Головним чином, це стосується: підшукування, пристосування та виготовлення знарядь вчинення злочину — 6%; підбору співучасників вчинення злочину — 18%; вибору місця вчинення злочину — 7%; та вибору часу — 13%. Дії щодо підшукання знарядь і засобів вчинення злочину включають в себе їх підбір з метою використання для заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому. Проведеним дослідженням було встановлено, що основні знаряддя заподіяння тілесних ушкоджень можна виділити в три групи:

1. Найчастіше тілесні ушкодження завдаються тупими предметами, до яких відноситься велика кількість предметів матеріального світу. Так, для вказаної категорії кримінальних справ характерним є використання предметів господарчо-побутового призначення — 10% (господарчі, сувенірні, саморобні та інші ножі, що не є холодною зброєю, інші предмети побутового призначення, перелік яких є невичерпним: побутові інструменти — ломи, ключі, сокири та ін.; побутові прилади — чайники, праски, фени та інше; посуд — тарілки, виделки, пательні тощо). Рідше спостерігається використання предметів промислово-технічного призначення — 5% (фрагменти арматури, металевих труб, дроти, запчастини та інше). Більш характерним є завдання пошкоджень організму потерпілого нападаючим з використанням власної мускульної сили, без застосування знарядь або предметів, що можуть бути використані у як знаряддя, такі випадки були виявлені у 57% вивчених кримінальних справ. Цей спосіб передбачає нанесення ударів руками, ногами, головою в різноманітні частини тіла потерпілої особи або проявляється в іншому фізичному впливові на потерпілу особу, коли остання отримує пошкодження в результаті падіння та контактування з предметами або твердою поверхнею. Також під час вивчення кримінальних справ даної категорії було виявлено 9 випадків застосування хімічного впливу для заподіяння тілесних ушкоджень потерпілому. Практично в усіх випадках це кислота, що може бути в господарстві (оцет, сірчана кислота, соляна кислота тощо.).

2. Пошкодження гострими предметами у слідчій практиці займає особливе місце, оскільки часто призводить до тяжких наслідків. У криміналістиці під гострими предметами ми розуміємо предмети, які мають один або два гострих краї чи леза, гострий кінець чи їх поєднання. За механізмом заподіяння тілесних ушкоджень можемо їх поділити на однозначної дії (колючої, ріжучої, рубаючої, пиляючої) та комбінованої (колюче — ріжучої, ріжучо-рублячої та іншої дії). Як показує проведене нами дослідження використання холодної зброї спостерігалося у 26% випадків (холодна зброя колюче-ріжучої дії - кінжали, ножі, кастети, нунчаки тощо). Така зброя може бути як промислового виготовлення, так і саморобного, тому її знаходження у особи було незаконним.

3. Рідко для заподіяння тілесних ушкоджень використовувалася вогнепальна зброя (лише у 2%). Але для таких випадків характерним є використання як нарізної вогнепальної зброї (пістолети, револьвери тощо), так і гладкоствольної. У першому випадку дана зброя знаходиться у власника без законних підстав, часто є переробленою, що вже само по собі є злочином, а в другому випадку власники мають всі дозволи на зберігання мисливської рушниці. Для використання вогнепальної зброї характерно те, що особа, яка має на меті спричинити тілесні ушкодження завчасно до цього готується, а в інших випадках використання предметів, знарядь, холодної зброї або хімічного впливу характерним є раптове виникнення умислуна завдання шкоди здоров’ю особі, який реалізується шляхом використання знаряддя, що було поряд. Спричиняючи тілесні ушкодження потерпілому, особа використовує один із перерахованих раніше способів, але є випадки, коли він шкоду здоров’ю спричиняє шляхом поєднання декількох способів — завдання побоїв руками, ногами та використовуючи при цьому якийсь предмет. [7]

Загалом мотивом заподіяння тілесних ушкоджень особі були:

1) особисті неприязні відносини — 65%;

2) помста — 14%;

3) корисливі мотиви — 7%;

4) хуліганські спонукання — 10%;

5) національна, релігійна або інша неприязнь — 4%.

Внаслідок вказаних дій особі найчастіше спричиняються такі тілесні ушкодження: проникаючі поранення — 29%; відкриті та закриті переломи кісток — 52%; забиття головного мозку — 15%; інше — 4%.

Отже, спосіб вчинення злочину має важливе практичне і теоретичне значення, оскільки виступає як обставина, що підлягає обов’язковому встановленню та доведенню у розслідуванні кримінальної справи про заподіяння тілесних ушкоджень. Результат з’ясування способу заподіяння тілесних ушкоджень дає можливість встановити обставини та знаряддя злочину, межі суспільно небезпечного діяння, причинний зв’язок між діями та наслідками, способи підготовки та ліквідації слідів-наслідків вчиненого злочину.

тілесне ушкодження злочин кримінальний

Розділ 2. Кримінально-правова характеристика тілесних ушкоджень

2.1 Об'єктивні ознаки складів злочинів, передбачених статтями 121, 122, 125 Кримінального кодексу України

Найбільш поширеними злочинами проти здоров’я є тілесні ушкодження.

Тілесними ушкодженнями називається протизаконне і винне заподіяння шкоди здоров’ю іншої особи, якій було порушено анатомічну цілісність або фізіологічні функції тканини чи органів потерпілого при посяганні на здоров’я.

Ступінь тяжкості тілесного ушкодження визначається від зовнішніх та внутрішніх проявів заподіяної шкоди. Наслідки заподіяння тілесних ушкоджень визначається судово-медичною експертизою на підставі «Правил судово-медичного визначення ступенів тяжкості тілесних ушкоджень». Згідно з Кримінальним кодексом України розрізняють такі види тілесних ушкоджень: тяжкі, середньої тяжкості та легкі.

Стаття 121 Кримінального кодексу України вказує на основні ознаки, які вказують на ті дії, які кваліфікуються як умисне тяжке тілесне ушкодження. Згідно з законом, тяжкими тілесними ушкодженнями визнаються такі, які були небезпечними для життя в момент їх заподіяння або спричинили втрату будь-якого органа чи його функції, душевну хворобу або інший розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менше ніж на одну третину, або переривання вагітності чи невиправне знівечення обличчя.

Отже, можна виділити такі основні ознаки тяжких тілесних ушкоджень:

1) небезпека для життя

2) втрата будь-якого органа або втрата органом його функцій

3) душевна хвороба

4) розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш ніж на одну третину

5) переривання вагітності

6) невиправне знівечення обличчя

Небезпечними для життя визнаються такі ушкодження життєво важливих органів людини, які загрожують життю людини (потерпілого) в момент їх заподіяння, або внаслідок яких було спричинено смерть особи. Тяжке тілесне ушкодження буде визнане таким, що є небезпечним для життя за наявності хоча б однієї з ознаках, вказаних у Правилах.

Щодо втрати будь-якого органу або втрати органом його функцій визнається тяжким тілесним ушкодженням при повному фізичному відділені органа від тіла людини, а також, коли настав повний чи частковий параліч цього органу.

Заподіяння душевної хвороби визнається тяжким тілесним ушкодженням, коли потерпілий внаслідок посягання на його здоров’я захворів тимчасовою чи хронічною душевною хворобою, якщо це спричинило розлад його психічної діяльності. Таке захворювання може з’явитись внаслідок тяжкої травми голови, мозку або внаслідок переляку та сильного психічного стресу. [8]

Також, як було вказано вище, однією з ознак тяжкого тілесного ушкодження визнається стійка втрата працездатності не менше ніж на одну третину. Визначення групи інвалідності потерпілому не впливає на ступінь тяжкості тілесних ушкоджень.

Тілесне ушкодження вважається тяжким, якщо воно спричинило переривання вагітності. При цьому строк вагітності не має значення. Не впливають на кваліфікацію за таке посягання стосунки потерпілої з винним. Кримінальна відповідальність за переривання вагітності не тягне за собою кримінальну відповідальність, якщо це сталося з причини патологічних властивостей організму потерпілої.

Знівечення обличчя також є ознакою тяжкого тілесного ушкодження. Знівеченим обличчя вважається тоді, коли воно має неприємний, жахливий зовнішній вигляд (відсутність носа, губ), тяжкість шкоди при знівеченні обличчя обумовлюється не стільки фізичною шкодою, скільки психічною травмою, так як знівечене обличчя принижує потерпілого, викликає в нього тяжкі душевні переживання, муки. [9]

Тілесне ушкодження визнається тяжким і кваліфікується за ч.1 ст. 121 Кримінального кодексу України за наявності хоча б однієї з вищевказаних ознак.

Умисні середньої тяжкості тілесні ушкодження (ст. 122 ККУ) характеризуються тим, що є менш небезпечними для здоров’я особи та характеризуються наступними ознаками:

1) в момент заподіяння вони не є небезпечними для життя потерпілого

2) не мають наслідків, передбачених ст. 121 Кримінального кодексу України

3) спричиняють тривале порушення функцій будь-якого органу

4) спричинюють інший тривалий розлад здоров’я

Тривалим належить вважати розлад здоров’я строком понад 3 тижні (більш як 21 день). Під стійкою втратою працездатності менш як на одну третину належить розуміти втрату загальної працездатності від 10% до 33%. Умисне середньої тяжкості тілесне ушкодження, що спричинило смерть, настання котрої винний не передбачав і не міг передбачити, кваліфікується за ст. 119 Кримінального кодексу України як необережне убивство.

Згідно зі статтею 125 Кримінального кодексу України та Правилами легким тілесне ушкодження — це ушкодження, що не спричинило короткочасного розладу здоров’я чи незначної стійкої втрати працездатності та має незначні скороминущі наслідки, тривалістю не більше як шість днів.

До основних ознак тілесних ушкоджень відносять наступні:

1) не містять ознак тяжкої чи середньої тяжкості тілесні ушкодження

2) викликають короткочасний розлад здоров’я потерпілого чи короткочасну, незначну стійку втрату працездатності.

Важливо відрізняти поняття: «розлад здоров’я» і «шкода здоров’ю», оскільки шкода здоров’ю може бути заподіяна і без його розладу. Короткочасним розладом здоров’я, згідно з Правилами, вважається таке його порушення, яке продовжувалось більше ніж шість днів, але не більше трьох тижнів (21 день), тобто тривалістю 7−21 днів, втрата працездатності (загальної) в розмірі до 10%. Короткочасний розлад здоров’я і короткочасну втрату працездатності визначає судово-медична експертиза.

Таким чином, з вищезазначених ознак видно основні відмінності, які відрізняють види тілесних ушкоджень одне від одного. [10]

2.2 Суб'єктивні ознаки тілесних ушкоджень

До суб'єктивних ознак відносяться суб'єкт та суб'єктивна сторона. За загальним правилом суб'єктивної сторона злочину характеризується прямим або непрямим умислом. Але у кожного складу злочину є свої особливості суб'єктивної сторони. Тож детально розглянемо особливості суб'єктивної сторони злочинів передбачених статтями 121,122 та 125 Кримінального кодексу України.

Навмисне тяжке тілесне ушкодження за багатьма ознаками подібне замаху на вбивство. Розрізняють ці злочини за суб'єктивними ознаками: за спрямованістю умислу і за змістом його інтелектуального моменту. Для з’ясування змісту умислу винного враховуються всі обставини злочину: засоби і знаряддя злочину, кількість, характері місця ран, спрямованість ударів у життєво важливі органи людини, причини припинення злочинних дій, а також попередня поведінка винного і потерпілого, їхні взаємовідносини тощо.

Також, в психологічному плані важливого значення в структурі злочину набувають мотиви прагнення вчинення злочину. Відповідно типовими мотивами навмисного заподіяння тяжкого тілесного ушкодження були помста, неприязнь, ревнощі, користь. Розглянемо їх докладніше. Помста — даний мотив дуже цікавий, оскільки в більшості виникає миттєво, а реалізуватися може як миттєво, як відповідна реакція на будь-який подразник, так і через певний проміжок часу, навіть досить тривалий, коли потерпілий навіть забув про сварку, або примирився з майбутнім злочинцем.

У досліджуваної категорії злочинів в переважній більшості випадків мотив злочину являється наслідком міжособистісних стосунків. Зрозуміло, що психологія людських стосунків складна та багатогранна, так само і стосовно мотиву, тобто їх (мотивів) може бути декілька (помста за минулу образу і разом з цим заздрість, що в нього і в родині і на роботі все добре, і злість саме за це і навіть ревнощі стосовно стосунків з власною дружиною тощо). [11]

Аналіз слідчо-судової практики свідчить про те, що певна категорія осіб, які вчинили даний злочин приховують справжні мотиви, прагнучи ухилитися від кримінальної відповідальності, або сподіваючись на пом’якшення покарання. В переважній більшості випадків підозрювані, обвинувачені приховують корисливі та хуліганські мотиви завуальовуючи їх

іншими, які на їх думку можуть впливати на висновки слідчого і суду з метою уникнення або пом’якшення покарання. І навпаки, особи, які вчинили дані дії через неприязнь, або ревнощі в стані сильного душевного хвилювання майже ніколи не приховують мотиву заподіяння тяжких тілесних ушкоджень і навіть частенько заявляють, що не жалкують про вчинене і якби можна було б повернути все назад вони вчинили так само. Так само і потерпілі або через почуття сорому, або честолюбства, або навіть майбутньої помсти особі, яка завдала їм тілесних ушкоджень можуть не викривати справжній мотив злочину.

Стосунки, які виникають на підґрунті неприязні, як показує практика, не виникають раптово, вони народжуються і становляться за певний проміжок часу, інколи досить тривалий. Звісно, інколи зустрічаються випадки, коли неприязне ставлення до певної особи формується у короткий проміжок часу, але зазначаємо що не раптово. Як правило, передує цьому аморальна, або безпринципна поведінка певної особи, яка вступає у конфлікт

з менталітетом іншого індивідуума. Зазвичай в таких випадках злочин відбувається імпульсивно, тобто особа яка вчинює його не усвідомлює мету та мотив своїх дій. [12]

Мета є факультативною ознакою суб'єктивної сторони злочину. Встановлення мети злочину і її доведення потрібне лише по тій категорії кримінальних справ, де на це вказується у змісті гіпотези правової норми Кримінального кодексу України. Аналіз слідчо-судової практики свідчить, що переважна більшість 65% досліджених матеріалів кримінальних справ зазначеної категорії на превеликий жаль не містять відомостей стосовно мети вчинених злочинів. А відповідно до цього, не має можливості із великим ступенем достовірності дослідити мету злочину, як елемент криміналістичної характеристики. Але слід зазначити, що в інших 35% кримінальних справ про тяжкі тілесні ушкодження безпосередньо про мету злочину говорять свідчення обвинувачення — 30%, свідчення потерпілих — 2%. Особа, яка вчинила злочин, в більшості випадків — 25% заявляє, що метою її дій було припинити дії потерпілого, або примусити його вчинити якісь дії (припинити лаятись, втекти тощо), або злочин вчинено в стані самооборони, а стосовно заподіяння шкоди здоров’ю лише — 3%; заподіяти страждання, больові відчуття — 3,5%; злякати, розбудити, повернути до свідомості, зганьбити — 2%. [13]

Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку, що в криміналістичній характеристиці злочинів взагалі і зокрема тілесних ушкоджень відомості про особу злочинця, мотив та мета скоєння злочину мають дуже важливе значення. Так, володіння відомостями про усі суб'єктивні ознаки скоєння злочинів передбачених статтями 121,122 та 125 ККУ сприяє висуненню версії про обставини, мотиви заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, про особу злочинця, а також впливає на кваліфікацію злочину.

2.3 Відмінність тілесних ушкоджень від фізичного болю

Загалом поняття «сильний фізичний біль», яке законодавець закріпив в диспозиції ст. 127 КК України, є оціночним, а тому потребує детального дослідження. Багато вчених таких як Л. Дорош, О. Денисова, В. Цимбалюк, В. Поворознюк та інші мають різні точки зору, щодо визначення цього поняття. Але якщо узагальнити усі точки зору науковців, то можна виділити наступне поняття: сильний фізичний біль — це особлива психофізіологічна реакція організму, яка характеризується неприємними сенсорними відчуттями, а також біль, що виникає з фізичних, хімічних, біологічних, психічних факторів. Тілесні ушкодження завжди викликають фізичний біль. Однак не слід ототожнювати поняття «сильний фізичний біль» та «тілесні ушкодження» .

По-перше, поняття «тілесні ушкодження» знайшло своє закріплення на нормативно-правовому рівні. У пункті 1.2 Правил, зазначається, що з медичної точки зору, тілесні ушкодження — це порушення анатомічної цілісності тканин, органів та їх функцій, що виникає як наслідок дії одного чи кількох зовнішніх ушкоджуючи факторів — фізичних, хімічних, біологічних, психічних.

По-друге, встановлення факту сильного фізичного болю є компетенцією суду, а визначення тяжкості та характеру тілесних ушкоджень є компетенцією експерта. Наявність тілесного ушкодження не обов’язково свідчитиме про наявність сильного фізичного болю. Але не виключено, що саме ступінь тяжкості тілесних ушкоджень впливатиме на ступінь заподіяного людині болю.

По-третє, не можна погодитись з тим, що сильний фізичний біль як обов’язкова ознака об'єктивної сторони катування означає психічний стан особи, який характеризується відчуванням особою сильного (фізичного та психічного дискомфорту) страждання внаслідок побоїв, мучення або інших насильницьких дій, пов’язаних з фізичним впливом на потерпілого. Звичайно, фізичний біль свідчить про порушення саме фізичної цілісності, однак він може виникати не тільки внаслідок фізичного впливу на потерпілу особу. Так само як і тілесні ушкодження, хоча вони і є порушенням анатомічної цілості тканин, органів та їх функцій, однак своїм детермінантом мають не тільки матеріальний вплив. Правила зазначають, що до зовнішніх ушкоджуючи факторів, які викликають тілесні ушкодження, відносяться, зокрема, психічні фактори.

Сильний фізичний біль як оціночна ознака може встановлюватися тільки з урахуванням конкретних обставин злочину, а саме: характеру посягання, засобів фізичного впливу на потерпілого, способу вчинення злочину, локалізації ударів, їх інтенсивності, больового порогу потерпілого тощо. На визнання фізичного болю сильним можуть також впливати суспільно небезпечні наслідки такого впливу на потерпілого у вигляді певного ступеня тяжкості тілесних ушкоджень.

Отже, поняття «сильний фізичний біль» є оціночним. Воно являє собою специфічну форму відображення волі законодавця щодо криміналізації одного з можливих суспільно небезпечних наслідків катування. Через відсутність уніфікованого підходу до визначення поняття «біль» достатньо складно надати визначення поняттю «сильний фізичний біль». Ступінь заподіяння фізичного болю завжди потребує своєї оцінки з боку правозастосовувача. При її наданні обов’язково повинні бути враховані суб'єктивні особливості потерпілого, об'єктивні умови вчинення злочину, ступінь тяжкості тілесних ушкоджень тощо. [15]

Розділ 3. Кримінологічна та криміналістична характеристика видів тілесних ушкоджень

3.1 Проблеми при визначенні ступеня тяжкості тілесних ушкоджень

Експертиза ступеня тяжкості тілесних ушкоджень є одним з поширених видів експертизи живих осіб. Питома вага її серед експертиз живих осіб сягає 90%. Вона призначається в кожному випадку, якщо необхідно визначити ступінь вини і міру покарання винного за нанесення тілесних ушкоджень. Визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться згідно з Правилами судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. Визначаючи ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, експерт не має права зазначати у висновках свого акту статтю КК, яка передбачає тяжкість покарання, оскільки юридична кваліфікація дії, передбаченої законом, проводиться органами розслідування чи суду з урахуванням інших об'єктивних і суб'єктивних факторів.

Встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень впливає на кваліфікацію злочину, тобто має обов’язковий характер. У багатьох випадках експертиза не обходиться без допомоги спеціалісту. Знання спеціаліста потрібні для встановлення часу заподіяння тілесних ушкоджень, з’ясування механізму їх заподіяння і знаряддя, яке для цього використовувалося. Аналіз слідчої практики показує, що при розслідуванні даних злочинів спеціальні знання використовувались у формі консультацій, порад, рекомендацій, передачі додаткової інформації, участі у підготовці та проведенні процесуальних дій, проведення попередніх досліджень (82,4% - медичних, 5,9% - криміналістичних).

Зважаючи на психологічний стан, у якому перебуває потерпілий суттєвого значення набуває допомога психолога в процесі підготовки слідчого до спілкування та під час отримання інформації від потерпілого. Спеціаліст допоможе слідчому правильно визначити ознаки вчиненого фізичного і психологічного насилля, виявити іншу інформацію, яка може мати значення для встановлення психологічного контакту з потерпілим з метою отримання повних та об'єктивних свідчень про обставини події та особу злочинця. Тільки залучивши до розслідування професійного психолога можна отримати дані, що дозволяють зрозуміти та правильно оцінити особливості психічної діяльності і проявів людини, які мають значення для висновків правового характеру.

Процесуальною формою використання спеціальних знань при розслідуванні тілесних ушкоджень є судова експертиза. Відповідно до ст. 75 КПК України вона призначається, коли для вирішення певних питань у справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Науковцями вірно звертається увага не те, що призначення експертизи можливе лише у порушеній кримінальній справі, а правом її призначення наділено особу, у провадженні якої перебуває справа. Вивчення матеріалів кримінальних справ про тілесні ушкодження показало, що в процесі розслідування призначалися та проводилися наступні види експертиз: судово-медична (потерпілого — 96,1%) та (підозрюваного — 7,8%); судово-психіатрична (обвинуваченого) — 68,6%; медико-криміналістична — 60,8%; балістична — 15,7%; дактилоскопічна — 23,5%; трасологічна — 37,3%; мікрооб'єктів — 25,5%; судово-наркологічна (підозрюваного) — 7,8%; холодної зброї - 15,7%; імунологічна — 1,96%. [16]

З наведеного вище випливає те, що найбільша частка серед судових експертиз при розслідування тілесних ушкоджень належить: судово-медичним, судово-психіатричим та медико-криміналістичним дослідженням. Ознайомимось більш детально з основним видом експертизи, що проводиться під час встановлення ступеню тяжкості тілесних ушкоджень — судово-медичною експертизою. Згідно з Правилами Судово-медична експертиза з метою встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень проводиться судово-медичним експертом шляхом медичного обстеження потерпілих, Проведення цієї експертизи тільки за медичними документами (історії хвороби, індивідуальній карті амбулаторного хворого тощо) допускається у виняткових випадках і лише за наявності справжніх повноцінних документів, що містять вичерпні дані про характер ушкоджень, їх клінічний перебіг та інші необхідні відомості.

Також, експерт повинен:

1) встановити особу обстежуваного за паспортом чи іншим документом, що його замінює

2) з’ясувати у нього обставини заподіяння ушкоджень, скарги та, за потребою, інші відомості

3) ознайомитись з матеріалами справи і наявними медичними документами

4) всі отриманні відомості зафіксувати у висновку експерта (акті судово-медичного обстеження)

Чинне законодавство не встановлює терміни для призначення експертизи. Відповідно до ст. 75 КПК України експертизу призначають, коли для вирішення певних питань при провадженні в справі потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання. Слідчим мають бути зібрані матеріали, необхідні для проведення дослідження та формулювання висновку. На жаль, матеріали для дослідження експерту подаються не в повному обсязі. За запитом експерта представлялися додаткові матеріали, що потрібні для дослідження: характеристики, довідки, медичні документи (історія хвороби). [17]

Також важливу інформацію можуть містити неофіційні особисті документи, щоденники, записні книжки, замітки, листи, вірші, проза, малюнки тощо. Додаткові відомості, потрібні експерту для обґрунтування висновку, можуть бути отримані в процесі допиту чергового лікаря, який приймав хворого, хірурга, що проводив операцію, лікаря, який спостерігав за хворим і спілкувався з ним. Доцільно щоб під час такого допиту був присутній судовий медик, який може звернути увагу на обставини, що мають важливе значення для формування висновку.

При призначенні судово-медичної експертизи слідчий в постанові має сформулювати типові для таких ситуацій запитання, а також врахувати ознаки конкретної специфічної ситуації. Частіше за все перед експертом ставлять такі запитання:

1) в якому положенні перебував потерпілий в момент заподіяння тілесних ушкоджень

2) яка кількість тілесних ушкоджень, їх локалізація, характер, ступінь тяжкості кожного

3) давність тілесних ушкоджень

4) на якій відстані від постраждалого відбувся вибух; одиничне чи неодиничні осколочні поранення заподіяні потерпілому; чи є тілесне ушкодження кульовим, дробовим, осколочним; одним чи кількома пострілами заподіяні тілесні ушкодження;

5) як відобразилися на тілі потерпілого особливості предметів, що використовувалися для заподіяння тілесних ушкоджень

6) пошкодження заподіяно самим потерпілим чи іншою особою

Крім того, можуть проводитися інші різновиди судово-медичної експертизи. А також медико-імунологічні, судово-психіатричні, судово-психологічні, психолого-психіатричні, а також криміналістична експертизи. [18]

3.2 Особливості злочинця та особи потерпілого при заподіянні тяжких тілесних ушкоджень

Під час розгляду обставин, які підлягають доказуванню по кримінальним справам пов’язаним з заподіянням тяжких тілесних ушкоджень особливий інтерес викликає саме характеристика особи злочинця. Саме інформація про особу злочинця під час дослідження слідів нанесення тяжких тілесних ушкоджень, дозволяє висунути версії про мотиви та мету, про спосіб вчинення і приховування злочину, а також щодо місця знаходження розшукуваних.

В комплекс ознак особи, як елементу криміналістичної характеристики включаються всі ознаки, які можуть сприяти визначенню ефективних шляхів і методів встановлення, розшуку та викриття злочинця. Частина їх має не тільки криміналістичне значення (наприклад, попередні судимості), але і важлива для розкриття злочину (наприклад, хитрощі злочинця). Зміст даного елементу криміналістичної характеристики визначається набором ознак особи, специфічних для осіб, що вчиняють злочини даного виду, і суттєвих для їх ефективного розслідування.

Аналіз кримінальних справ про тяжкі тілесні ушкодження надає можливість виділити три основні групи криміналістично-значущих властивостей особистості злочинця, які мають важливе значення для криміналістичної характеристики тяжких тілесних ушкоджень:

1. Дослідження біологічних властивостей особи, які включають статеві, вікові, анатомічні, фізіологічні та інші ознаки.

2. Дослідження психічних властивостей особи, що свідчать про інтелект, емоційну і вольову сфери індивіда.

3. Дослідження соціальних властивостей особи, що характеризують її суспільний статус, професійну належність, родинний стан, місце проживання, рід занять, взаємостосунки з іншими членами суспільства.

Вивчення кримінальних справ показало, що переважна більшість умисно заподіяних тяжких тілесних ушкоджень вчинюється особами чоловічої статі - 88% і лише 12% жінками. Переважно даний злочин скоюють чоловіки у віці після 30 років (30,9%). Причому 80,1% злочинів досліджуваної категорії вчинювалося однією особою і лише 19,9% групою, з них, лише 5% у складі двох осіб. Перевага належить особам, які під час вчинення злочину перебували у стані алкогольного 58,4% або наркотичного 18% сп’яніння. З загальної кількості 5% злочинів зазначеної категорії вчинено особами без визначеного місця проживання, і лише 1% приїжджими.

Загальноосвітній рівень характеризує така тенденція: 29% злочинців мали базову загальну середню освіту, 56% - повну загальну середню освіту, 9% базову вищу освіту (молодший спеціаліст), 6% повну вищу освіту (спеціаліст).

У момент вчинення злочину 47,2% осіб були без певного роду занять, тобто не навчалися і не працювали, 42% - робітники, 11% - службовці, 23,6% - учні різних навчальних закладів (шкіл — 9,6%, коледжів — 6,7%, інститутів — 7,3%), 4% - пенсіонери. 55% осіб були самотніми, не мали ні родини, ні друзів. Із загального числа осіб, що заподіяли умисне тяжке тілесне ушкодження 56% - вчинили злочин вперше, решта 44% - раніше були засуджені за різні види злочинів, з них лише 11% - за злочини проти життя, здоров’я, свободи і гідності особи.

Значний інтерес представляє зв’язок злочинця з потерпілим. Майже кожен п’ятий злочин вчинила особа, яка перебувала в родинних відносинах з потерпілим (4,5% - брат або сестра; 3,4% - батько або мати; 6,7% - інші родичі). Значна кількість злочинців перебувала в тих чи інших дружніх стосунках з потерпілим (сусіди — 13,5%, друзі по роботі, навчанню — 16,9%, познайомилися напередодні злочину — 19,7%). Разом з тим треба зазначити, що значна кількість злочинів вчиняється особами, які не знайомі потерпілому — 35,4%, а тому слід на першому етапі розкриття злочину вжити можливі заходи для встановлення додаткових джерел інформації про особу злочинця.

Також слід відмітити, що ознаки особи злочинця мають важливе значення для спрямування слідчо-оперативного пошуку під час розкриття та розслідування кримінальних справ про тяжкі тілесні ушкодження.

Не менше значення для розслідування цих злочинів має характеристика потерпілого. Проведене дослідження показало, що із загальної кількості постраждалих чоловіки складають 73%. Тобто, як би дивно це не звучало, але на жінок вчиняється лише кожне четверте посягання на тілесну цілісність. За віковими характеристиками потерпілі розподіляються наступним чином: до 18 років — 15,1%, 18−25 років — 25,3%, 25−30 років — 21,9%, 30−40 років — 11,6%, 40−50 років — 12,3%, 50−60 років — 7,5%, після 60 років — 6,2%. Отже, найбільш вразливою є категорія осіб у віці до 30 років, на долю яких припадає більше половини усіх тілесних ушкоджень (62%).

По відношенню до суспільно-корисної праці потерпілі розподіляються так: кожен четвертий постраждалий навчався (у школі - 7,5%, коледжі - 4,8%, інституті - 13%). Майже половина таких осіб працювали: на підприємстві - 17,1%, в установі - 10,3%, займалися підприємницькою діяльністю — 11,6%, були керівниками або власниками фірм тощо — 8,2%. Не працював і не навчався кожен п’ятий постраждалий — 19,9%.

Слід зазначити, що під час вчинення злочину майже половина постраждалих перебувала в стані алкогольного або наркотичного сп’яніння — 44,6% та 4% відповідно. Співставлення цих даних з даними, що характеризують злочинця показує, що негативні риси цих категорій осіб співпадають. У даний час в багатьох наукових роботах звертається увага на тісний зв’язок між злочинцем і потерпілим, так як обидві ці категорії пов’язані з подією злочину. У зв’язку з цим, для організації пошукової роботи важливе значення мають відомості про місце проживання потерпілого і злочинця. Проведені дослідження показали, що 26% таких осіб мешкали в одній квартирі; 1,8% - в під'їзді одного будинку, 7,4% - в одному будинку, 6,8% - на одній вулиці, 47,6% - в одному населеному пункті, 9,3% - в різних населених пунктах. [19]

Наведені дані переконливо свідчать про зв’язок злочинця з потерпілим за місцем їх проживання, що слід враховувати в процесі висування і перевірки слідчих версій. При заподіянні тяжких тілесних ушкоджень жертва злочину проявляє себе у криміналістичній характеристиці як елемент, який безпосередньо відображає ознаки об'єкта злочину. Тобто, при заподіянні тяжких тілесних ушкоджень, як свідомий і активний елемент кримінальної ситуації становить невід'ємний елемент механізму злочину і обстановки його вчинення.

Враховуючи вищезазначене, можна дійти висновку, що в криміналістичній характеристиці злочинів взагалі і зокрема тяжких тілесних ушкоджень відомості про особу злочинця та особу потерпілого мають дуже важливе значення. Так, володіючи відомостями про фізичні, психічні і соціальні ознаки потерпілого, слідчий в процесі розслідування може створити приблизну модель його особистості, а це в свою чергу сприяє висуненню версії про обставини, мотиви заподіяння тяжких тілесних ушкоджень, про особу злочинця.

3.3 Статистичні дані щодо встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень

Аналіз результатів обстеження громадян під час судово-медичних експертиз має на меті поліпшення рівня досліджень так експертиз для встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень. На жаль, статистичні дані щодо встановлення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень Донецького обласного бюро судово-медичної експертизи відсутні, тому розглянемо подібні дані на прикладі Чернівецького обласного бюро судово-медичної експертизи за період 2006;2010 рр.

Відділення експертизи потерпілих, звинувачених та інших осіб Чернівецького бюро судово-медичної експертизи (ЧБСМЕ) призначене для обслуговування населення і судово-слідчих органів Чернівецької області. Обстеження та експертиза потерпілих, звинувачених та інших осіб проводяться за допомогою спеціально розробленої комп’ютерної програми. Упродовж 2006;2010 рр. проведено модернізацію комп’ютерної техніки та програмного забезпечення, створений банк даних.

За 2006 рік в амбулаторії ЧБСМЕ проведено 4247 експертиз та обстежень для визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, визначення статевої зрілості, віку та низки інших питань (табл.1). Експерти взяли участь у 43 судових засіданнях та 85 відтвореннях місця та обставин подій.

Протягом 2007 року в амбулаторії ЧБСМЕ проведено 3784 експертизи та обстеження громадян для визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, визначення статевої зрілості і таке інше (табл.2). Судово-медичні експерти взяли участь у 48 судових засіданнях і 79 відтвореннях місця та обставин подій.

2008 року в амбулаторії ЧБСМЕ проведено 3600 експертиз та обстежень громадян (табл.3). Експерти взяли участь у 52 судових засіданнях і 77 відтвореннях місця та обставин подій.

Протягом 2009 року проведено 3344 експертиз та обстежень (табл.4). Експерти взяли участь у 86 судових засіданнях і 79 відтвореннях місця та обставин подій.

2010 року у відділенні ЧБСМЕ проведено 2609 експертиз та обстежень громадян (табл.5). Експерти взяли участь у 82 судових засіданнях і 84 відтвореннях місця та обставин подій.