Інститут покарання в кримінальному праві України

ЗМІСТ

ВСТУП РОЗДІЛ 1. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ОЗНАК В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

1.1 Поняття кримінального покарання

1.2 Ознаки кримінального покарання РОЗДІЛ 2. МЕТА КРИМІНАЛЬНОГО ПОКАРАННЯ

2.1 Сутність мети покарання в теорії кримінального права України

2.2 Кара як мета кримінального покарання

2.3 Виправлення засудженого як мета кримінального покарання

2.4 Загальне та спеціальне попередження злочинів як цілі кримінального покарання РОЗДІЛ 3. КЛАСИФІКАЦІЯ ТА СИСТЕМА ПОКАРАНЬ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

3.1 Загальна характеристика системи покарань

3.2 Особливості класифікації кримінальних покарань ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ВСТУП

Актуальність теми. З проголошенням незалежності в Україні розпочався активний процес творення демократичної, соціальної, правової держави. Процес оновлення торкнувся практично всіх сфер життя українського суспільства. Особливе місце серед проблем, пов’язаних із творенням української держави, посідають проблеми протидії злочинності. Для України вони є вельми актуальними, оскільки упродовж останніх років однією з найбільш небезпечних загроз національній безпеці України є зростання криміналізації суспільства, збільшення росту злочинності у всіх її проявах.

Українська держава та суспільство реалізують свої зусилля у протидії злочинності за двома напрямами:

— спрямування матеріальних та духовних ресурсів на поліпшення добробуту життя народу, підвищення його інтелектуального потенціалу, що складає передумови для зменшення зростання злочинності;

— встановлення і застосування кримінально-правових норм для захисту інтересів і прав своїх громадян та суспільства від злочинних посягань.

Упротидіїзлочинностітазапобіганніподальшійкриміналізаціїсуспільства важливу роль відіграє інститут покарання. Формулюючи поняття злочину, встановлюючи коло і зміст злочинного діяння, кримінальне законодавство завжди передбачає покарання за нього. Без кримінального покарання втрачають сенс будь-які кримінально-правові заборони. Воно виступає як правовий наслідок за вчинення злочину. Тому кримінальний закон не тільки визначає, які суспільно небезпечні дії слід відносити до злочинів, а й встановлює міру покарання за кожне із них.

Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування свідчать про те, що держава відводить покаранню значну роль у виконанні свого обов’язку щодо забезпечення охорони прав і свобод людини, всіх форм власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Серед заходів державного реагування на вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покарання є необхідним і важливим інструментом. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності.

Покарання — це один із центральних інститутів кримінального права, якому відведена важлива роль щодо охорони найбільш значущих суспільних відносин від злочинних посягань.

Наукова розробка проблем, пов’язаних із ефективністю застосування інституту покарання, має важливе як практичне, так і наукове значення.

В сучасних теоретичних розробках звертається увага на необхідність фундаментальних наукових досліджень проблем кримінального покарання з урахуванням відповідності його змісту природі людини, нормам права і моралі цивілізованого суспільства, забезпечення збалансованого задоволення прав та інтересів громадянина, суспільства і держави. Ці ідеї набули розвитку у дослідженнях А.І. Долгової, А.С. Михліна, В. М. Когана, С.Б. Бородіна, А.І. Харитонова, М.П. Мелентьєва, В.І. Сельвестрова, В.О. Уткіна, І.В. Шмарова, В.В. Лунєєва, а також українських вчених — Л.В. Багрій-Шахматова, М.І. Бажанова, Н.А. Беляєва, М. Д. Шаргородського, І.А. Близнюка, О. М. Джужи, М.І. Коржанського, О. М. Костенка, В. О. Глушкова, О.І. Коваленка, А. Х. Степанюка, Ю. Л. Титаренка, В.П. Філонова, І.П.Лановенка, В. В. Леоненка, В. В. Скибицького, В.Т.Трубнікова, В. М. Марченка, та інших. Безперечним є той факт, що проблеми, які розглядаються вченими, мають відповідну науково-пізнавальну цінність та науково-прикладне значення, оскільки більшість цих наукових досліджень безпосередньо присвячена аналізу актуальних проблем інституту покарання, де, зокрема, звертається увага на те, що ефективність покарання у цілому сприяє подальшому зміцненню законності та правопорядку в державі та суспільстві.

Проте, незважаючи на значний практичний та науковий інтерес до інституту покарання, визначення його місця у протидії злочинності в сучасній українській юридичній науці та соціальній практиці, залишається ще дуже багато дискусійних питань стосовно зазначеної проблеми, низка питань як теоретичного, так і прикладного характеру інституту покарання потребує свого дослідження. З огляду на це, дослідження правових проблем інституту покарання у контексті проведення правової реформи є вельми актуальною проблемою як для науки, так і для практики.

Теоретичною основою магістерського дослідження інституту покарання в кримінальному праві України є праці таких відомих вчених як Багрій-Шахматова Л.В., Бєляєва H.A., Вечерової Є.М., Демидова Ю. А., Денисової Т.А., Загороднікова М.І., Карпеця І.І., Кириченко В. Ф., Митрофанова І.І., Ноя І.С., Остроумова С. С., Піонтківського А.А., Бажанова М.І., Смирнова В. Г., Сташиса В. В., Тація В.Я., Фролової О.Г., Шаргородського М. Д., Якубовича М.І. та інших.

Нормативною основою дослідження є: Конституція України, Кримінальний кодекс України, Кримінальний процесуальний кодекс України та інші нормативно-правові акти.

Мета і завдання дослідження. Метою даної роботи є здійснення комплексного аналізу та визначення особливості інституту покарання в кримінальному праві України, визначення його ролі в системі засобів протидії злочинності в умовах демократизації та гуманізації кримінальної політики української держави. Для досягнення поставленої мети в роботі вирішувались такі основні завдання:

— аналіз природи та змісту покарання, його еволюції у процесі гуманізації і демократизації каральної політики в умовах розбудови української незалежної, демократичної, соціально-правової держави;

— здійснення наукового аналізу визначення поняття покарання та його характерних ознак у контексті нового КК України;

— визначення сутності мети кримінального покарання, характеристика окремих цілей покарання;

— характеристика системи, основних видів та класифікації кримінальних покарань;

— визначення місця і ролі покарання у системі засобів протидії злочинності.

Об'єктом дослідження є суспільні відносини, що виникають у зв’язку із застосуванням інституту покарання в кримінальному праві України.

Предметом дослідження є покарання як захід примусу у системі засобів протидії злочинності, визначення його поняття, ознак, мети та системи.

Методи дослідження. При проведенні дослідження використовувався певний комплекс загальнонаукових, а також спеціально-наукових методів, які забезпечили об'єктивність відображення предмета дослідження і стали основою всебічного аналізу актуальних проблем інституту покарання. Застосування діалектичного методу дало можливість дослідити природу та зміст покарання і його еволюцію у процесі демократизації та гуманізації. Історико-правовий метод застосовувався для вивчення природи та змісту покарання і його еволюції у процесі демократизації та гуманізації. Порівняльно-правовий метод використовувався при аналізі основних принципів призначення покарання. Метод формальної логіки використовувався як універсальний спосіб аргументації. Метод змістовної юридичної логіки застосовувався для визначення місця і ролі виконання покарання у системі засобів протидії злочинності, а застосування компаративних методів дало змогу здійснити аналіз вітчизняного і міжнародного законодавства та практики застосування інституту покарання.

Наукова новизна одержаних результатів полягає в тому, що автором зроблена спроба розглянути інститут покарання в системі засобів протидії злочинності в умовах демократизації та гуманізації чинного кримінального законодавства.

Практичне значення одержаних результатів. Висунуті та обґрунтовані положення можуть бути використані у процесі вивчення проблем інституту покарання в Україні, а також можуть стати корисними безпосередньо у практичній діяльності органів та інститутів кримінальної юстиції.

Структура дисертації обумовлена її метою та поставленими завданнями і складається зі вступу, трьох розділів, висновку та списку використаної літератури.

В розділі 1 дається визначення поняття покарання, характеризуються його основні ознаки.

В розділі 2 визначається сутність мети кримінального покарання, розкриваються особливості окремих цілей покарання.

В розділі 3 розкривається загальна характеристика системи покарань та з’ясовуються особливості класифікації кримінальних покарань.

РОЗДІЛ 1. ВИЗНАЧЕННЯ ПОНЯТТЯ ПОКАРАННЯ ТА ЙОГО ОЗНАК В КРИМІНАЛЬНОМУ ПРАВІ УКРАЇНИ

1.1 Поняття кримінального покарання

кримінальний покарання злочин попередження Злочин і покарання нерозривно пов’язані між собою. Протягом багатовікової історії людство намагалося відплатити за те зло, яке було заподіяно конкретним злочином. У різних країнах люди наполегливо шукали оптимальний варіант справедливого покарання.

Кримінальне покарання історично обумовлене, існує в класовому, соціально неоднорідному суспільстві як реакція держави на злочин.

У різні історичні періоди кримінальне покарання мало свої особливості. Найважливіший пам’ятник давньоруського права — Руська Правда — допускав застосування кровної помсти, призначення кримінального покарання за чужу провину, в той же час в якості покарання був широко представлений штраф, а тілесні покарання не були відомі.

Відмінною ознакою кримінального покарання за Судебником 1497 р. був загрозливий характер кари. Навіть кваліфікована крадіжка каралася стратою.

У Соборному Уложенні 1649 р. вказувалося: «казнити смертю без усякої пощади», «посадити у в’язницю …, щоб на те, дивлячись іншим неповадно було вже так делати», «чинити жорстоке покарання, що государ вкаже». В основу кримінального законодавства була покладена ідея відплати рівним злом за заподіяне зло. Призначення покарання за злочини проти життя і здоров’я базувалося на принципі таліона «око за око, зуб за зуб».

Артикул військовий 1715 року встановлював жорстокі кваліфіковані види страти, а також покарання, що спричиняли фізичні страждання. Залякування було однією з найважливіших цілей покарання.

До початку XX століття розуміння покарання як відплати за провину, яку злочинець повинен спокутувати, було традиційним.

У кримінальному ж законодавстві за радянських часів визначення поняття покарання вперше було дано в «Руководящих началах по уголовному праву РСФСР» 1919 року, дія яких згодом була поширена і на територію УРСР. У статті 10 зазначалось, що покарання — «…це ті заходи примусового впливу, за допомогою яких влада забезпечує даний порядок суспільних відносин від порушників останнього (злочинців)». У кримінальних кодексах УРСР 1922 року та 1927 року поняття покарання чітко не було визначено, хоча відповідні спроби мали місце. А у частині 1 ст. 22 КК України 1960 року законодавець, формулюючи мету покарання, визначив, що «Покарання не тільки є карою за вчинений злочин, але й має на меті виправлення і перевиховання засудженого в дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поважання правил співжиття, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами». Як бачимо, у XX ст. були сформовані підходи до поняття і ознак покарання, що покладені в основу чинного законодавства, в якому ст. 50 КК вперше дає об'ємне поняття покарання та встановлює його ознаки.

Як стверджував Ч. Беккаріа, будь-яке покарання, яке не продиктоване крайньою необхідністю, є актом насилля, а право верховної влади карати за злочин обґрунтоване необхідністю захищати ввірене їй суспільне благо від узурпації його цивільними особами. І чим більше забезпечується священне та непорушне право на безпеку, тим надійніше гарантування свободи громадян з боку держави, тим покарання справедливіше. Слід також погодитись і з Д. Г. Тальбергом, який стверджував, що покарання завжди було показником морального та розумового рівня суспільства. Грубість суспільних поглядів, низький рівень розумового і морального розвитку суспільства, застій думки, пригнічення особистості й особистої волі та взагалі порядок, що панує в державі й суспільстві, породжують жорстоку систему покарань. Це підтверджується всією історією існування покарання в різних країнах та на різних етапах розвитку цих країн.

Політика держави у боротьбі зі злочинністю передбачає комплекс заходів, серед яких головну роль відіграють заходи соціального, економічного, політичного, правового, організаційного і культурно-виховного характеру. В системі цих заходів чільне місце посідає саме покарання. Воно є необхідним засобом охорони суспільства від злочинних посягань.

Конституція України, кримінальне законодавство та практика його застосування свідчать про те, що держава відводить покаранню значну роль у виконанні свого обов’язку щодо забезпечення охорони прав і свобод людини, всіх форм власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного ладу України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Серед заходів державного реагування на вчинені злочини і осіб, які їх вчинили, покарання є необхідним і важливим інструментом. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності.

Виконання цієї ролі здійснюється як за допомогою погрози покаранням, яке передбачене в санкції кожної кримінально-правової норми, так і шляхом його реалізації, тобто примусового впливу на осіб, що вже вчинили злочини.

У літературі поширена думка, що покарання у боротьбі зі злочинністю виконує допоміжну роль. Це твердження потребує уточнення. Воно є правильним щодо системи заходів, які держава використовує для профілактики злочинів, зниження злочинності, усунення її причин та умов. На підтвердження цього слід зазначити, що гуманістичні ідеї Монтеск'є, Бекарія та інших авторів про те, що навчений досвідом законодавець краще попередить злочин, ніж буде змушений карати за нього, дістали розвиток і підтвердження в науці кримінального права і практиці боротьби зі злочинністю. В такому аспекті покарання дійсно відіграє допоміжну роль. Проте серед заходів державного реагування на вже вчинені злочини та осіб, які їх вчинили, покаранню надається дуже важливе значення. В ньому від імені держави відбувається негативна оцінка вчиненого злочину і самого злочинця. Зменшення цієї ролі покарання суперечить каральній і запобіжній його сутності як найгострішого, найбільш суворого заходу державного примушування, що застосовується за вироком суду до осіб, які вчинили злочини. Конституція України (статті 28, 62, 63), кримінальне законодавство та практика його застосування переконують, що держава відводить покаранню дуже значну роль у виконанні свого обов’язку забезпечувати охорону прав і свобод людини та громадянина, власності, громадського порядку та громадської безпеки, довкілля, конституційного устрою України від злочинних посягань, забезпечення миру і безпеки людства. Таким чином, покарання як один із центральних інститутів кримінального права є важливим інструментом у руках держави для охорони найбільш значущих суспільних відносин. Воно є головною і найбільш поширеною формою реалізації кримінальної відповідальності й водночас покликано забезпечувати поведінку людей відповідно до вимог закону.

Однак значна роль покарання в боротьбі зі злочинністю не виправдовує тенденції його посилення, яка спостерігається багато років. На жаль і після прийняття Кримінального кодексу України 2001 року ця тенденція суттєво не змінилася. Вона дістала відображення як у законодавстві, так і в практиці його застосування. Достатньо зазначити, що в КК України 1960 р. більшість санкцій передбачали позбавлення волі, причому 124 з них — на строк до 10—15 років. Превалювало позбавлення волі й у судовій практиці. Судами України щорічно до позбавлення волі засуджувалось до 50% засуджених. Причини такої практики полягали, очевидно, не тільки в зростанні злочинності, а й у поширеності у громадській, в тому числі професійній, правосвідомості хибної думки, згідно з якою кращий засіб боротьби зі злочинністю — посилення покарання. Подібну позицію необхідно було змінити, і перший серйозний крок у цьому напрямі зроблено у чинному КК. Історія боротьби зі злочинністю в багатьох країнах незалежно від їх суспільного ладу свідчить про те, що жорстокість покарання не приводила до бажаного результату. Навпаки, вона переконує винного в несправедливості покарання, робить засудженого більш жорстоким, породжує в його свідомості почуття образи, неповаги до суспільства, держави, законів. Тому значення покарання в боротьбі зі злочинністю визначається не його жорстокістю, а справедливістю, невідворотністю, своєчасністю і неминучістю його застосування за кожний вчинений злочин. Слід сказати, що в новому КК ця позиція дістала чітке вираження. Вперше здійснено значну гуманізацію репресивності санкцій. Виключено смертну кару, довічне позбавлення волі передбачено альтернативно з іншим покаранням (позбавленням волі на певний строк) і тільки за особливо тяжкі злочини проти життя. Із санкцій за злочини невеликої тяжкості практично вилучено покарання у вигляді позбавлення волі. У багатьох інших санкціях значно знижено його межі. У системі покарань і санкціях за багато злочинів передбачено нові, гуманні види покарань: громадські роботи, обмеження волі, значно розширено можливості застосування штрафу та інших покарань, не пов’язаних із позбавленням волі.

Все це надає реальні можливості для зміни професійної свідомості та відмови від тенденції до зайвої жорстокості покарання в судовій практиці. З цього приводу Пленум Верховного Суду України в п. 2 постанови від 24 жовтня 2003 р. № 7 «Про практику призначення судами кримінального покарання», роз’яснив судам, що у разі, якщо санкція статті, за якою особу визнано винною, нарівні з позбавленням волі на певний строк передбачає більш м’які види покарання, при постановленні вироку потрібно обговорювати питання про призначення покарання, не пов’язаного з позбавленням волі. А у разі обрання позбавлення волі це рішення повинно бути мотивовано у вироку. Роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. У кожному конкретному випадку суд повинен призначити покарання з дотриманням вимог і положень ст. 65 КК, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Воно має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів. Ця вимога прямо закріплена в ч. 2 ст. 65 КК. На це орієнтує судову практику і ПВСУ в вищезазначеній постанові. Тільки таке покарання може сприйматися винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат вчиненого злочину Покарання завжди має застосовуватися з додержанням основних напрямів, властивих каральній політиці: а) застосування суворих видів покарання до осіб, що вчинили тяжкі й особливо тяжкі злочини, а також до активних учасників організованих злочинних груп; б) застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарань осіб, що вчинили вперше злочини невеликої та середньої тяжкості. Поєднання цих двох напрямів відображено в КК 2001 р. і має бути реалізовано в діяльності судових органів.

Для точного визначення покарання необхідно встановити, яким принципам воно повинне відповідати, та чи не порушуються ці принципи при законодавчому визначенні покарання. Тому необхідно розглянути, які принципи обов’язково мають ураховуватися. На мою думку, це: законність покарання, справедливість покарання, індивідуалізація покарання, гуманність покарання.

Обмеження прав і свобод особи, яка вчинила злочин, має здійснюватися тільки на підставі чинного кримінального закону.

Справедливість покарання включає в себе, насамперед, відновлення того стану, який був до вчинення злочину. А якщо неможливо відновити цей стан, то повинна бути здійснена відповідна грошова компенсація. Також справедливим покарання буде тоді, коли воно є раціональним. Раціональність покарання означає, що воно корисне як для злочинця, так і для суспільства в цілому. Тобто, якщо призначається покарання винній особі, то воно повинне впливати на неї з метою подальшого виправлення. До суспільства має повернутися виправлена особа, яка більше не буде вчиняти злочинів, яка налаштована на виконання ресоціалізаційних заходів.

Індивідуалізація покарання полягає в тому, що покарання застосовується до особи, котра визнається винною у вчиненні злочину, із урахуванням усіх обставин його вчинення. Кожний конкретний злочин чи особа, що його вчинила, за обставинами вчинення чи за особистими рисами злочинця має свої індивідуальні особливості. Тому й покарання за нього повинно бути максимально конкретизованим, індивідуалізованим, виходячи із конкретних обставин та враховуючи особу винного. Чим тяжчий злочин і чим більша суспільна небезпека винного, тим тяжчим буде покарання. І навпаки: якщо злочин не є тяжким, якщо особа, котра його вчинила, не становить значної небезпеки, то такому винному покарання пом’якшується, а інколи він звільняється від покарання. Принцип індивідуалізації покарання знайшов відображення у багатьох нормах Кримінального кодексу України і насамперед у ст. 65 КК, де зазначено, що суд призначає покарання у межах, установлених у санкції статті Особливої частини КК, що передбачає відповідальність за вчинений злочин, за винятком випадків, передбачених частиною другою статті 53 КК; відповідно до положень Загальної частини КК; враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання.

Покарання має бути гуманним, тобто таким, що не містить у собі фізичних страждань, приниження людської гідності та позбавлення життя засудженого.

З урахуванням зазначених принципів, законодавцем сформульоване визначення поняття «покарання», яке прямо закріплене в чинному Кримінальному кодексі України. Так, відповідно до ч. 1 ст. 50 КК, покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого.

Проблема покарання, його поняття, зміст постійно знаходились в центрі уваги вітчизняної науки кримінального права. Стосовно поняття кримінального покарання, змісту, цілей, ознак висловлювались десятки точок зору.

Наприклад, М. Д. Шаргородський писав, що це є захід державного примусу, що застосовується тільки судовою владою до осіб, які вчинили злочин. Покарання виражає негативну оцінку злочинця і його діяння державою, полягає в позбавленні злочинця належних йому благ. Покарання має на меті попередження вчинення нових злочинів з боку осіб, які їх вчинили, та інших нестійких членів суспільства.

Саме таку точку зору визнавала більшість вчених, що покарання за своїм змістом є карою, що будь-яке покарання являє собою кару за вчинений злочин, є заходом примусу.

С.І. Демент'єв також вважає що покарання — це кара, тобто умисне заподіяння винному встановлених законом страждань і позбавлень, спеціально розрахованих на те, що він їх буде зазнавати.

М.І. Бажанов вважав, що покарання супроводжується виховними заходами при відбуванні покарання. Але вони не є ознаками покарання. Суттєвою ознакою, що забезпечує мету покарання, є кара.

Огляд кримінально-правової літератури показав, що поняття покарання використовується в різноманітних значеннях: як реакція держави на вчинений злочин; як правовий наслідок вчинення злочину; як спосіб (форма) кримінальної відповідальності; як засіб (інструмент) кримінально-правової боротьби із злочином; як кара (відплата) винному за вчинене; як форма (захід) державного примусу, що застосовується до винного; як біль (позбавлення, страждання), шкода, яка спричиняється на основі судового вироку винному у вчиненні злочину.

Під покаранням розуміють негативну оцінку злочинця і його діяння з боку держави і суспільства, захід державного примусу, що призначається від імені держави до особи, визнаної у встановленому законом порядку винною у вчиненні злочину, полягає в передбачених кримінальним законом позбавленні і обмеженні прав і свобод засудженого.

В своєму дослідженні 1989 року І.Я. Фойницький розглядав покарання як примус, що застосовується до особи, яка вчинила злочин. Даний примус може приймати різноманітні форми фізичного і психічного впливу на особу; погроза застосування здійснює психічний, а виконання — в основному фізичний вплив; але властивість примусу належить кожному покаранню. Примус це певне позбавлення або страждання; тому будь-яке покарання спрямоване проти певного блага, що належить винному. В той же час покарання — це засіб охорони системи правопорядку.

На думку A.A. Арямова, покарання як соціально-правовий феномен можна визначити таким чином — це формально визначений, процедурно обумовлений захід державного примусу, детермінований в процесі своєї реалізації змін свідомості суб'єкта, до якого він застосовується, його поведінка в суспільстві і структурно-функціональний розвиток самого суспільства. Тобто застосування покарання спрямовано на розвиток світогляду покараної особи, її відношення до держави і суспільства, та відношення держави і суспільства до неї (пряма та зворотна залежність). Подібна дихотомія визначення покарання (як кримінально-правового інституту і соціально-правового явища здатна найбільш повно розкрити його природу.

Зміст покарання полягає в тому, що його застосування є карою за вчинений злочин, в порядку обмеження правового статусу людини.

Якщо детально проаналізувати норму Кримінального кодексу України стосовно поняття покарання, то в ч. 1 ст. 50 не міститься слово «кара». Покарання розглядається як захід примусу, що застосовується до особи, яка вчинила злочин, і полягає в обмеженні прав і свобод засудженого.

На думку М. Д. Шаргородського, покарання — це позбавлення злочинця належних йому благ, виражає негативну оцінку особи і його діяння державою. Особі, щодо якої застосовується покарання, неминуче спричиняються певні страждання.

Характеризуючи поняття покарання дане в ч. 1 ст. 50 КК, бачимо, що у визначенні покарання не зазначається, що це є кара за вчинений злочин. Хоча в ч. 2 ст. 50 КК сформульовано, що метою покарання є не тільки кара. Деякі вчені вважають, що «покарання» і «кара» є синонімами. А визначення покарання як заходу державного примусу вказує на ознаки. І.С. Ной визначав покарання як захід примусу, пов’язаний з кримінальною карою.

Точка зору В. К. Дуюнова є категоричною, вчений вказує, що кримінальне покарання за своїм змістом являє собою не примус, а кару. Кара — це засудження, докір винному за вчинене, тобто кримінальне покарання — це зовнішній прояв кари (засудження, докору), одна із форм, в яких кара реалізується. Кара — це сутність, внутрішній зміст кримінального покарання, останнє призначено бути формою карального впливу на винного з метою виправлення засудженого, попередження нових злочинів.

Відомий вчений A.A. Піонтковський зазначав, що будь-яке покарання являє собою кару за вчинений злочин, так як за своїм змістом завжди пов’язане з спричиненням засудженому за вироком суду певних страждань. Кара — це необхідна властивість будь-якого покарання.

Дослідження та аналіз поняття покарання, його юридичної природи є важливим, оскільки без нього неможливо усвідомити зміст, спрямованість, мету, попереджувальне та виховне значення.

Як вже зазначалось, покарання є вираженням юридичних (суспільних) відносин, які виникають між державою і злочинцем, тому до кримінально-караних діянь можуть бути віднесені тільки ті діяння, які змінюють або загрожують інтересам держави і суспільства. Тому з метою покарання членів суспільства, кожна держава встановлює в правових актах (кодексах) перелік конкретних діянь, вчинення яких заборонено під загрозою покарання.

При цьому, важливим є вирішення питання співвідношення понять кримінальна відповідальність і кримінальне покарання.

Кримінальна відповідальність є різновидом юридичної відповідальності. Від інших видів відповідальності вона відрізняється в першу чергу своїм змістом, тому що встановлюється за вчинення злочину, і, відповідно, передбачається системою норм кримінального права.

Кримінальна відповідальність являє собою обов’язок особи, яка вчинила злочин, зазнати заходів державного примусу за кримінальним законом.

Головною формою реалізації кримінальної відповідальності, його змістом є покарання. Однак поняття кримінальної відповідальності ширше, ніж поняття покарання. Кримінальна відповідальність можлива як із застосуванням покарання, так і без його застосування.

Покарання розглядається як відповідь держави на вчинення злочину і регламентується як кримінально-правовий, специфічний спосіб правового реагування на злочин, тобто є його правовим наслідком.

Відмінність кримінального покарання від інших заходів державного примусу і заходів суспільного впливу визначається за такими критеріями:

За підставами застосування: підставою застосування кримінального покарання є скоєння особою злочину (вчинку, що містить ознаки складу злочину, передбаченого кримінальним законом), а підставою для застосування інших заходів державного примусу — скоєння адміністративних правопорушень, цивільно-правових деліктів, інших видів правопорушень.

За суб'єктом:застосовують кримінальні покарання і здійснюють правосуддя тільки суди. Адміністративні заходи впливу застосовуються органами державного управління, представниками державної влади, судами, органами окремих громадських організацій.

За процесуальним порядком: призначення кримінального покарання проводиться тільки вироком суду. Інші види санкцій виносяться в порядку цивільно-правового провадження, адміністративного, дисциплінарного і т.і.

За системою і суворістю видів покарання: кримінальне покарання є найбільш суворим видом державного примусу у порівнянні з іншими видами правової відповідальності. Навіть коли вони зовні схожі з іншими мірами державного примусу (накладення штрафу, засудження до виправних робіт, конфіскації) вони відрізняється або більшим розміром, або більшою тривалістю.

Крім того, тільки для системи кримінальних покарань притаманні такі види покарань як позбавлення волі. Система кримінальних покарань відрізняється більшою складністю і різноманітністю.

За правовими наслідками: лише кримінальне покарання породжує у винної особи судимість, що має правове значення при скоєнні нових злочинів, в інших випадках, прямо передбачених законом.

Таким чином, покарання — це один із центральних інститутів кримінального права, якому відведена важлива роль щодо охорони найбільш значущих суспільних відносин від злочинних посягань.

Слід зауважити, що зміст покарання, посилення ролі покарання, а також збільшення суворості передбачених прав і свобод засудженого необхідно для того, щоб покарання могло лякати злочинця і вливати на нестійких громадян.

Таким чином, покарання, з одного боку, є мірою державного примусу, що застосовується судом до особи, яка винна у вчиненні злочину, а також у спричиненні засудженому певних позбавлень або обмежень його прав і свобод (кари), а з іншого боку — встановлюється державою в інтересах суспільства для досягнення корисного результату. Так, примус (кара) — це засіб, шляхом якого досягається бажаний результат. Кара, як сутність покарання, входить у його зміст та полягає в конкретному обмеженні прав і свобод засудженого.

Обсяг кари диференційований в кожному покаранні в залежності від характеру і тяжкості злочину. Чим тяжчий злочин вчиняє особа, тим суворіше і покарання. Характер благ, якими обмежується засуджений у зв’язку із призначенням покарання, різний, і визначається якісною своєрідністю кожного окремого виду покарання.

1.2 Ознаки кримінального покарання

Як вже було зазначено, відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, і застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Аналіз даного визначення дозволяє виділити і розглянути основні ознаки покарання.

Важливим завданням правової держави є охорона основних суспільних відносин від злочинних посягань. Здійснення його в першу чергу полягає у визначенні того, які суспільно небезпечні діяння є злочинними та які покарання застосовуються до осіб, що їх вчинили (ч.2 ст. 1 КК України). І першою важливою ознакою покарання, що визначає його соціальний зміст, є визнання покарання заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання. Покарання примушує особу до законослухняної поведінки. Таким чином, зазначений примус застосовується від імені держави. Звичайно, що тільки від імені держави винному призначається покарання. Тобто у разі вчинення злочину проти державних інтересів, покарання винній особі, як правило, застосовується тільки від імені держави. Якщо ідеться про злочини проти особи, власності тощо, покарання застосовується від імені держави та відповідно до фактичної оцінки його потерпілим. Крім того, покарання — це захід примусу щодо особи, яка вчинила злочин, тому вона повинна понести його незалежно від свого бажання.

На думку ж деяких вчених, погоджуючись в цілому зі змістом, викладеним стосовно характеристики цієї ознаки, вони зауважують, що вона не є найбільш суттєвою або головною ознакою кримінального покарання, оскільки покарання не може бути зведене лише до державного примусу. «Примусити», за тлумачним словником, означає «приневолити, силувати, заставляти». Синонімами цього терміна є «насилля, сила, вплив». Кримінальне покарання, як правило, пов’язане із примусом, але не завжди і не є обов’язковим.

Про право злочинця вимагати до себе покарання як радикального засобу примирення зі своєю свідомою сутністю вели мову ще Платон та Аристотель, а значно пізніше цієї проблеми торкнувся Гегель та інші мислителі. Та й у сучасному світі, здається цілком ймовірним, що людина, яка скоїла злочин, наприклад, під впливом несприятливих обставин, від ревнощів чи помсти, свідомо кається у вчиненому (особливо якщо це пов’язано з учиненням смерті чи іншої шкоди близькій людині), приходить добровільно з повинною та віддає себе в руки правосуддя, бажаючи знайти внутрішній спокій своїм моральним стражданням та спокутувати свою вину, перенести страждання внаслідок вчинення злочину. Тому примус, насильство — не можуть бути визнаними сутністю кримінального покарання, причому не головна, а другорядна ознака, яка лише вказує на те, яким чином забезпечується реалізація функціональних можливостей покарання. Оскільки мета покарання полягає у тому, щоб кара була реалізована за умов, за яких держава прагне по можливості максимально нейтралізувати елемент суб'єктивно виникаючого людського страждання. Останнє якщо і має місце то на рівні лише атрибутивних внутрішніх особливостей кари, а не її мети як такої. Саме у цьому полягає ідея глобальної справедливості, яка покладена у підґрунтя поняття кари. З прийняттям Конституції України, кримінального законодавства і спрямуванням зусиль суспільства на побудову правової держави втілено багато нових високоморальних принципів правосуддя. Та найсуттєвіше — це принцип відповідальності держави перед громадянином, згідно з яким, держава покладає на себе зобов’язання з відновлення порушених злочином прав і законних інтересів громадян, несе відповідальність за незаконне притягнення до відповідальності, відновлює порушені права, відшкодовує матеріальну і компенсує моральну шкоду.

Другу ознаку покарання закріплено в ст. 50 КК, де зазначено, що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. При цьому, дуже важливо, щоб вину особи було доведено без порушення закону, і в жодному разі покарання не застосовувалося до невинної особи. Отже, застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності. Це логічний юридичний наслідок злочину. Передбачені в законі інші методи реагування держави на злочини, такі як: звільнення від кримінальної відповідальності на підставі статей 45, 46, 48 або з передачею особи на поруки (ст. 47); звільнення від кримінальної відповідальності та покарання з застосуванням до неповнолітніх примусових заходів виховного характеру (статті 97 і 105); звільнення від покарання або від його відбування на підставі статей 74, 75, 83, 84, є винятком і застосовуються лише у випадках, передбачених законом, можливі на наявності достатніх для цього підстав і, як правило, за злочини невеликої тяжкості. Тому оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою.

Третя розпізнавальна ознака покарання також закріплена в ст. 50 КК і полягає в тому, що покарання може бути застосовано лише за вироком суду від імені держави, що надав йому публічного характеру. До виключної компетенції суду належить і звільнення від покарання, крім звільнення внаслідок амністії або помилування. В Конституції України (ст. 3) зазначається, що головним обов’язком держави є утвердження і забезпечення прав і свобод людини, і примус, який застосовується у вигляді кримінального покарання на виконання зазначеного обов’язку, природно повинен виходити від нашої держави. За Конституцією України, ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, тому передбачає, що права й свободи людини і громадянина захищаються судом, і ці права і свободи можуть бути обмеженими лише у випадках, передбачених Конституцією України. Саме такий випадок передбачено у ст. 63 Конституції, де вказується, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду. Праця засудженого організується з додержанням правил охорони праці і техніки безпеки встановлених трудовим законодавством. Однак чим суворіша міра покарання, тим більше обмежуються права засудженого. Так, окрім основного, суд може призначити додаткові покарання (відповідно до ч. 4 ст. 52 КК України до основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань), які обмежують засудженого у деяких правах. На засудженого до позбавлення волі не поширюються гарантії недоторканності житла і таємниці листування, обмежується право користування коштами, цінностями, деякими предметами побутового вжитку. Ця категорія засуджених не може користуватися правом вільного переміщення по території країни, вибору місця проживання тощо. Ця ознака відтворює і ті положення Конституції України, згідно з якими правосуддя в Україні здійснюється виключно судами, де лише суд визначає індивідуальну ступінь тяжкості кожного конкретного злочину, уточнюючи при цьому його законодавчу оцінку.

На мою думку, ця ознака теж певною мірою зводить поняття кримінального покарання лише до поняття «міри, призначуваної вироком суду», не враховуючи при цьому багатозначності цього поняття. Адже покарання в кримінальному праві — це і загальне поняття його як правового інституту, і конкретні «види покарань» та «міра покарання», визначена вироком суду, а ряд вчених виділяють ще таке поняття, як «рід покарання». Всі ці бачення кримінального покарання досить важливі, і вони не можуть не враховуватись при визначенні поняття «кримінальне покарання».

Четверта ознака покарання дістала своє законодавче закріплення в ч. 1 ст. 50 КК, де сказано, що покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Саме в ньому виявляється така властивість покарання, як кара, що робить його найгострішим заходом державного примусу. Такі обмеження, насамперед, повинні відповідати тяжкості конкретного злочину та передбачати відновлення стану в тому вигляді, у якому він існував на момент вчинення злочину.

Ця ознака ґрунтується на положеннях ст. 63 Конституції України і, беручи її до уваги, слід сказати про ряд обставин. По-перше, обмеження прав і свобод засудженого є засобом реалізації карного призначення кримінального покарання. Кара це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. В одних покараннях каральна їх властивість виражена більшою мірою, наприклад, при довічному позбавленні волі, позбавленні волі на певний строк, матеріальних або майнових позбавленнях, це такі покарання, як штраф і конфіскація майна; в інших — превалюють обмеження інших прав, наприклад, право займатися професійною діяльністю, мати звання тощо. Кожне покарання спричиняє і моральні страждання різного ступеня — ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Всі ці обмеження і визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари диференційований у кожному покаранні залежно від характеру і тяжкості злочину. Кара як ознака покарання завжди повинна відповідати тяжкості злочину. І, по-друге, обмеження прав і свобод здійснюється тільки стосовно засудженого. Це означає, що кримінальне покарання має виключно індивідуальний характер, тобто воно не може бути застосоване ні до кого іншого, крім особи, яка за вироком суду визнана винною у скоєнні передбаченого КК України злочину.

П’ята характерна ознака покарання полягає в тому, що в ньому дістають вираження засудження, негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що виноситься судом від імені держави і містить конкретну міру покарання. Таким чином, призначене покарання є правовим критерієм, показником негативної оцінки злочину та особи, яка його вчинила, з погляду кримінального закону і моральності. З даною ознакою тісно пов’язана така ознака кримінального покарання як передбаченість його у кримінальному законі. Саме в санкції статті Особливої частини КК закріплюються вид і розмір покарання за відповідний злочин. І суд не вправі призначити особі, винній у вчиненні злочину, якесь інше покарання, не передбачене КК України. Для відмежування злочинів за їх ступенем тяжкості використовуються суспільна небезпечність злочину та суворість покарання.

Шоста ознака покарання, як було зазначено раніше, виявляється в його особистому характері. Це означає, що призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки стосовно самого винного. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів. Наприклад, ізоляції підлягає особисто засуджений до позбавлення волі тощо.

Ознакою кримінального покарання є і те, що воно застосовується лише до особи, визнаної винною у скоєнні злочину. Зміст цього важливого положення конкретизує вельми принципову ідею, закладену у ст. 62 Конституції України, згідно з якою особа вважається невинною у вчиненні злочину і не може бути притягнута до кримінального покарання, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду. Більше того, ця ознака також передбачає, що ніхто не зобов’язаний доводити свою невинуватість у вчиненні злочину. І, за Конституцією України, обвинувачення не може ґрунтуватись на доказах, одержаних незаконним шляхом, та припущеннях, а усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на користь останньої.

Зазначені конституційні приписи були покладені в основу ч. 2 ст. 2 КК України та розвинуті у ст. 3, де вказується, що злочинність діяння, а також його карність та інші кримінально-правові наслідки визначаються тільки Кримінальним кодексом, а застосування закону про кримінальну відповідальність за тими чи іншими аналогіями забороняється.

Ще одна характерна ознака покарання полягає в тому, що будь-яке покарання тягне за собою судимість (ст. 88 КК). Саме судимість відрізняє кримінальне покарання від інших засобів державного примушування. За своїм змістом судимість являє собою певний правовий статус засудженого, пов’язаний із різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом певного, визначеного в законі строку. Судимість як самостійна ознака покарання відрізняється тим, що вона визнається обставиною, що обтяжує покарання у разі вчинення нового злочину та зберігає певні обмеження прав засудженого і після відбуття ним покарання.

Судимість — певний правовий стан, який виникає в зв’язку з засудженням особи за вчинений нею злочин і триває у визначений законом термін, тягнучи при цьому несприятливі для засудженого кримінально-правові та загально-правові наслідки. Відповідно до чинного кримінального законодавства України судимість виникає з моменту вступу обвинувального вироку суду в законну силу і триває до її зняття або погашення. Тобто судимість обмежує права людини лише певний, чітко визначений законодавством строк. Відповідно до ч. 3 ст. 3 КК України кримінально-правові наслідки судимості визначаються тільки КК.

Викладені ознаки відрізняють покарання від інших примусових заходів. Однак, зазначене питання в теорії кримінального права залишається дискусійним, висловлюються різні точки зору щодо того, які саме ознаки притаманні покаранню.

Досліджуючи проблеми, пов’язані з покаранням, відомий вчений Бер звернув увагу на те, що «одне явище зустрічаємо ми у всіх видах покарання, відомих історії і які тільки можна уявити. Покарання є певною формою, свідомо спрямованою на вираження засудження». Професор М. Д. Сергієвський, обґрунтовуючи засудження, осуд як сутність покарання, писав: «Звертаючись до аналізу внутрішньої сторони покарання, ми бачимо, що через всі форми та види покарань в їх історичному розвитку та ускладнення, простежується одна загальна ідея — в покаранні, незалежно від його форми та змісту, завжди присутнє засудження, осуд злочинного діяння, при тому не простий осуд, а засудження, яке виражається в такій формі, яка якісно і чітко визначає розмір та ступінь засудження, відповідно до тяжкості самого діяння».

Отже, на його думку осуд (засудження) є сутністю всякого покарання, всі інші ознаки, як би вони не виступали на перший план, є несуттєвими, змінними доповненнями. Ми не тільки можемо уявити покарання без таких ознак, а й право знає такий випадок — це догана в присутності суду. В подальшому М.Д. Сергієвський веде мову про те, що існування правопорядку в суспільстві неможливе без визначення злочинними дій, спрямованих проти нього, та засудження таких дій. Саме в осуді (засудженні) злочину він вбачає основне вираження покарання як явища в соціумі .

Враховуючи сказане, М.Д. Сергієвський дотримувався думки, що визначення кримінального покарання, яке міститься у п. 1 ст. 50 КК України, є за своєю суттю засобом державного примусу (осуду) злочину та особи винної у його вчиненні — як кару чи міру державного примусу. На його думку, більш точним та повним було б таке визначення кримінального покарання: «Кримінальне покарання — це форма державного засудження (осуду) особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає у передбачених законом позбавленнях та обмеженнях прав та свобод засудженого, що призначаються за вироком суду відповідно до чинного законодавства».

Детально розглянули поняття покарання, проаналізувавши його ознаки на основі здобутків багатьох науковців із цих проблем, такі автори, як В. М. Орлов та О. В. Старков. Самі ж вони запропонували певний перелік ознак кримінального покарання, яке: 1) є правовим наслідком злочину; 2) характеризується відповідним змістом; 3) має характерну суть; 4) має конкретну форму; 5) має відповідний порядок та умови застосування (призначення й виконання); 6) породжує відповідні наслідки; 7) застосовується для певних соціально корисних цілей: відновлення соціальної справедливості, а також для виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів. Із урахуванням цих ознак зазначені автори під кримінальним покаранням розуміють:

— правові наслідки злочину, що характеризуються змістом, суттю, формою, порядком та умовами застосування (призначення та виконання) покарання, яке породжує конкретні наслідки та має відповідні соціально корисні цілі: відновлення соціальної справедливості, а також виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів;

— сукупність установлених законом взаємопов'язаних і взаємодіючих ознак та елементів (склад призначення, виконання (або відбування) кримінального покарання), які характеризують його об'єкт, об'єктивну сторону, суб'єкт, суб'єктивну сторону.

Згідно з наведеним визначенням покарання В. М. Орлов та О. В. Старков пропонують встановлювати склад призначення, виконання кримінального покарання. Із цим важко погодитися, тому що, як зазначають вони самі, об'єктивна сторона призначення покарання передбачається у кримінальному процесуальному законодавстві, а об'єктивна сторона виконання покарання ґрунтується на кримінально-виконавчому законодавстві, тобто це міждисциплінарне розуміння поняття, яке можна розглядати цілком теоретично, а не практично. Тому можна підтримати думку А.Ф. Міцкевича, котрий зазначає, що для з’ясування змісту норм, які визначають кожний вид кримінального покарання та їх застосування на практиці, достатньо простого детального опису на змістовне та формальне. Звичайно, зміст будь-якого виду покарання та правила його виконання повинні бути високоформалізованими, а загальні ознаки кримінального покарання — сформульованими ясно та вичерпно. Але не є потрібною чітко визначена та формалізована загальна для всіх видів покарання конструкція «склад покарання», аналогічна складу злочину.

У свою чергу, В. А. Ломако виокремлює такі ознаки покарання: 1) визначення покарання як заходу державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили злочинне посягання; 2) оцінка покарання як кінцевого юридичного наслідку злочину; 3) застосування покарання лише за вироком суду від імені держави; 4) передбачене законом обмеження прав і свобод засудженого; 5) негативна оцінка з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця; 6) особистий характер покарання; 7) будь-яке покарання тягне судимість.

В.Л. Чубарєв пропонує такі ознаки покарання: 1) покарання є заходом примусу; 2) покарання застосовується до особи, визнаної винною у вчиненні злочину; 3) покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого; 4) обмеження прав і свобод здійснюється тільки стосовно засудженого; 5) покарання викликає у відповідної особи стан, що має назву судимості.

Цікаву точку зору стосовно визначення сутності покарання як терміна висловив С. В. Познишев. Він писав: «Даючи визначення покаранню, не потрібно вносити до нього елементи кримінальної теорії, не потрібно вказувати його мету, принципи. Воно (поняття) повинно відображати тільки суттєві ознаки цього інституту у тому його вигляді, в якому він існує в даний час, а не в тому, яким воно повинно бути в тій чи іншій теорії. З іншого боку, визначення покарання (його поняття) не повинно слугувати основою, джерелом побудов нормативного характеру, оскільки з нього не можна визначити, повинно чи не повинно існувати покарання, які риси повинні бути йому притаманні. Поняття покарання має включати в себе лише сутність покарання та чітко встановлювати об'єкт досліджень». Аналізуючи ці ідеї стосовно сутності покарання важко не погодитися з цим міркуванням вченого, оскільки основою для визначення поняття покарання слід розглядати його характерні ознаки, що виражають його сутність.

На підставі проведеного аналізу характерних ознак, що притаманні кримінальному покаранню, основне в покаранні — не те, чим і яким чином забезпечується реалізація його сутності, а те, чим за своєю суттю воно є, в чому його призначення, причина та зміст виникнення та використання, а також його потенційні можливості щодо реалізації поставлених перед ним завдань.

По-перше, здійснення певної відплати від імені держави винній особі за вчинений нею злочин. Слід зауважити, що у чинному законодавстві української держави відтворено не лише ідею кари, а на її застосування накладено суттєві обмеження (заборонено тілесні покарання, використання принципу пропорційності у досить обмеженому і значно модифікованому вигляді).

По-друге, створення належних умов для ресоціалізації злочинця (докорінної перебудови всього психічного складу особистості, побудови нової структури мотивів замість тих навичок, що були притаманні їй до того, як її було засуджено).

По-третє, запобігання вчиненню засудженими нових злочинів.

Аналіз характерних ознак засвідчує також, що сутність покарання проявляється в його якостях бути матеріалізованим вираженням (формою) реагування державою на акт злочинної поведінки винного, формою засудження, осуду винного за вчинений ним злочин, формою та змістом якої є встановлені законом правообмеження, накладені за вироком суду на засудженого з метою справити на нього відповідний вплив (психологічний та інший запобіжний), що у свою чергу повинно зумовити позитивні зміни в його особистості і гарантуватиме неможливість виникнення рецидиву.

Таким чином покарання може бути визнане як кримінальне лише при наявності характерних для нього ознак. Саме ці ознаки відрізняють кримінальне покарання від будь-якої іншої форми державного примусу, а також від інших заходів впливу та осуду.

На підставі викладеного, можливо запропонувати наступне визначення покарання. Покарання — це передбачений КК України захід примусу, що застосовується від імені держави до особи, яка вчинила злочин і вину якої доведено в законному порядку та встановлено обвинувальним вироком суду, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого та тягне судимість.

РОЗДІЛ 2. МЕТА КРИМІНАЛЬНОГО ПОКАРАННЯ

2.1 Сутність мети покарання в теорії кримінального права України

Проблема мети покарання цікавила багатьох учених — юристів і філософів, що працювали в галузі кримінального права, протягом всієї історії його розвитку. Багато запропонованих ними концепцій і теорій не дали однозначного тлумачення цій складній проблемі. Численні дослідження проблем цілей покарання породили величезну кількість теорій покарання, які умовно об'єднують у три групи: абсолютні теорії покарання (теорії відплати); відносні теорії покарання (теорії досягнення корисної мети); змішані теорії (поєднання двох перших). Від того, яка теорія виявиться домінуючою, який сенс в неї вкладається, залежить і законодавче закріплення цілей покарання.

Представники абсолютних теорій (Кант, Гегель та їх послідовники) не бачили в покаранні ніякого іншого змісту, крім єдиної абсолютної ідеї — мети відплати за вчинений злочин. Як практичну реалізацію прихильники цих теорій обстоювали необхідність законодавчого закріплення різних систем пропорційності злочину і покарання, відплати рівним злом за заподіяне винним зло. Наприклад, за вбивство — смертна кара, за майнові злочини — каторга, за образу — застосування заходів, що ганьблять винного, тощо.

Прихильників відносних теорій об'єднувало те, що вони бачили сенс і корисність покарання в досягненні якоїсь конкретної мети. Наприклад, прибічники теорії залякування (Бентам та ін.) та теорії психологічного примушування (А. Фейєрбах) вважали, що покарання повинно стримувати інших осіб від вчинення злочинів, тобто виконувати мету загального запобігання. На думку А. Фейєрбаха, воно має спричиняти винному більше невдоволення, ніж те задоволення, яке він одержує від вчинення злочину. Таким чином, застосовуване покарання психологічно впливає на інших осіб, утримуючи їх від вчинення злочинів. Представники теорії спеціального запобігання обстоювали ідею застосування покарання суто для того, щоб сам винний не вчинив нового злочину. Подібні ідеї висловлювали і прихильники теорій виправлення, на думку яких, покарання має забезпечити виправлення винного, тобто невчинення ним нових злочинів.

Однобічність цих теорій не могла задовольнити практиків. Тому в середині XIX століття з’являються так звані змішані теорії покарання. Загальним для них є об'єднання ідей кількох абсолютних і відносних теорій про мету покарання, їх прихильники у різноманітних варіаціях визнають цілями покарання: залякування, відплату, відшкодування заподіяної злочином моральної шкоди, виправлення, загальне і спеціальне запобігання. Ці теорії відрізняються не тільки поєднанням цілей, а й їх значущістю. В одних із них превалює мета залякування, відплати, в інших — мета запобігання або виправлення. Значний внесок у дослідження цієї проблеми зробили і такі відомі вчені, як М. С. Таганцев, С. В. Познишев, М.Д. Сергієвський, І.Я. Фойницький, А. Ф. Кістяківський, та ін. Вони, зокрема, обстоювали ідею диференціації цілей покарання залежно від тяжкості вчиненого злочину та особливостей особи винного. Багато уваги приділялося проблемі мети покарання і в останні десятиліття. У працях деяких учених радянського і пострадянського періоду дістали подальший розвиток змішані теорії про мету покарання.

Проблема мети покарання зумовлювала великі суперечки. Всі дослідники визнають цілями покарання загальне і спеціальне запобігання злочинам, а на думку М. Д. Шаргородського, вони є єдиними цілями покарання. Інші, крім цих двох цілей, називають метою покарання також виправлення засудженого. Але найбільше дискусій точилося з питання про визнання кари метою покарання. Автори КК 2001р. вирішили це питання позитивно. При науковому розв’язанні цієї проблеми необхідно виходити з того, що цілі покарання є багатогранними. Це, насамперед, захист суспільства від злочинних посягань, що неможливо без відплати за вчинений злочин; обов’язковий виправний вплив на засудженого з метою перетворення його на законослухняного громадянина і запобігання вчинення злочинів у майбутньому як засудженим, так і іншими особами. Таке тлумачення цілей покарання відповідає самій природі цього заходу державного примусу. Покарання завжди призначається як відповідний захід держави за вчинений злочин, виконує виправну функцію і водночас запобігає вчиненню нових злочинів як самим засудженим, так і іншими особами. Всі зазначені цілі покарання органічно взаємозалежні та обумовлюють одна одну.

У чинному кримінальному законі питання про мету покарання вирішено в ч. 2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Наведене свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій, оскільки називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) запобігання вчинення нових злочинів самим засудженим (спеціальне запобігання);

4) запобігання вчинення злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

2.2 Кара як мета кримінального покарання

Як вже було зазначено, згідно з ч. 2 ст. 50 КК України покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. У літературі майже одностайні судження щодо визнання цілями загальної і спеціальної превенції. Є розходження щодо визнання метою покарання виправлення засудженого. Але найбільша дискусія в науковому середовищі притаманна проблемі визнання кари сутністю чи однією із цілей покарання.

У тлумачному словнику сучасної української мови кару розуміють як «суворе покарання, відплату за що-небудь; катування». Кара — (здійснення на комусь якогось засуду) покарання, покута, (жорстока) розправа.

Такі вчені як М.І. Бажанов, H.A. Бєляєв, М.М. Ісаєв, І.І. Карпець, В. А. Ломако, В. Г. Смирнов, В. В. Сташис, П. П. Осипов, Б.С. Утєвський вважали, що кара є метою покарання та обґрунтовували свою позицію тим, що покарання є актом відплати за вчинений злочин.

Рагімов І.М. вказував, що поняття кари може відповідати поняттю відплати. Карпець І.І. зазначав, що важко уявити собі застосування покарання без цілі покарати. Березовський A.A. вказує на кару як на ціль покарання, але не розкриває значення терміну «кара». Митрофанов І.І. серед виправлення, спеціальної превенції, виконання в цілому завдань Кримінального закону, вказує і на мету кари.

Про «…відплату у формі кари…» як одну з цілей покарання вказують і інші автори.

Ломако В.А. зазначав, що «кара як відплата засудженому за вчинене діяння» чітко визначена у ч. 2 ст. 50 КК України як мета покарання.

Кару як одну із цілей покарання називали і ряд інших криміналістів. Павлушин А. Н. писав «держава, застосовуючи покарання, поряд з іншими цілями, ставить і ціль справедливої кари».

Але така точка зору не видається вірною багатьма іншими вченими, оскільки на їх думку кара — відплата за вчинене у минулому, і направлена в минуле, а мета — це те, що досягається в майбутньому.

Згідно вимог КК України суд не може застосовувати покарання заради завдання особі певних страждань, які полягають у обмеженні його прав та свобод. Обмеження прав і свобод повинне застосовуватися лише для досягнення таких цілей покарання, як виправлення злочинця та попередження вчинення нових злочинів засудженим та іншими особами. Тому я згодна з думкою І.С. Ноя, що «кара — не самоціль покарання» та «…карати заради кари — безглуздо».

Крім того, практика йде шляхом визнання цілями покарання лише виправлення і попередження. Так, Черкаський районний суд Черкаської області у вироку зазначає про виправлення особи та запобігання вчиненню ним нових злочинів.

Також про виправлення і попередження зазначається і при узагальненні судової практики Верховним Судом України. Однак така практика, на мою думку, є не зовсім вірною оскільки цілі покарання чітко визначені КК України.

Звичайно, трапляються випадки, коли суди не акцентують уваги на досягненні цілей покарання. Або вказують на незазначені у законі цілі покарання. Так, Ковельський міськрайонний суд Волинської області не вказує на цілі покарання. Або вказує на незазначені у законі цілі покарання. Так, Чаплинський районний суд Херсонської області, Ковельський міськрайсуд Волинської області, та ін. вказали на перевиховання як ціль покарання.

При цьому, судами України при винесенні обвинувальних вироків не зазначається про кару у якості мети покарання.

Тим не менше, застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно і для захисту суспільства, і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого та суспільства в цілому. Визнання кари як мети покарання не зменшує визнання кари сутністю покарання, що є його істотною ознакою. Кара виступає в двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Проте для них характерні й деякі особливості. Кара як органічна ознака покарання дістає вираження не тільки в застосуванні покарання, а й також у санкції статті та відповідній нормі Загальної частини, де передбачений конкретний вид покарання, описані характерні його ознаки. У цій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й багато в чому забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Не є винятком і мета, (ціль) кари. Однак вона виражається тільки в призначенні та реалізації конкретної міри покарання до особи, яка вчинила злочин. Тут вже визначаються вид покарання, його строки, конкретизується характер фізичних і моральних позбавлень і обмежень, що зобов’язаний перетерпіти засуджений як відплату за вчинений злочин. Заперечення мети кари зменшує примусове значення покарання, не враховує, що мета кари саме і перетворює покарання на особливий (найбільш гострий) захід державного примусу. Без неї взагалі не може бути кримінального покарання.

Забезпечення цієї мети — обов’язкова відповідь держави на вчинений злочин. Особливо яскраво це простежується при виконанні довічного позбавлення волі, тривалих строків позбавлення волі, конфіскації майна та інших покарань. Однак мета кари досягається не тільки виконанням покарання. Забезпечення цієї мети починається з моменту призначення судом конкретної міри покарання. Сам факт призначення покарання — це істотний прояв його карального впливу. Призначення покарання у деяких випадках чинить більш значний вплив на засудженого, ніж безпосереднє його виконання (наприклад, утримання із заробітку при виправних роботах, стягнення штрафу тощо). Саме призначення покарання спричиняє засудженому певні моральні страждання, ганьбу і сором, що є невід'ємною частиною здійснення кари, надовго залишає слід в його свідомості й водночас сприяє тому, щоб він усвідомив та спокутував свою вину перед суспільством. В одних випадках, наприклад, при призначенні штрафу, для досягнення мети кари достатньо лише самого факту застосування цього покарання і його виконання; в інших (при призначенні позбавлення волі, обмеження волі, виправних робіт тощо) для цього потрібний триваліший вплив покарання, тому воно і при виконанні продовжує завдавати винному ті чи інші позбавлення й обмеження його прав та інтересів. Не можна не враховувати і того, що вже при призначенні покарання певною мірою забезпечується задоволення почуття справедливості потерпілого і суспільства, проти яких вчинено злочин.

Тим не менше, як зазначалось раніше, багато вчених в області кримінального права визначають кару сутністю покарання.

Так, Омельчук О. М., займаючись проблемою призначення покарання, зазначає також, що «суть покарання полягає в тому, що засуджений зазнає кари за вчинений злочин, тобто фактичних втрат і обмежень».

Покарання застосовується до винної особи саме заради досягнення стабілізації суспільних відносин, які були порушені в результаті вчинення злочину. А для цього не достатньо лише завдати у відповідь злочинцю певних моральних страждань та позбавлень аби відплатити йому за вчинений злочин. Цим суспільство не буде кращим за злочинця. Держава повинна піклуватися про виправлення такої особи, про попередження у майбутньому вчинення злочинів цією та іншими особами. Лише таким чином можна сподіватися на відновлення правопорядку.

Правильне вирішення порушеного питання, на мою думку, залежить від визначення основного змісту поняття кари. Якщо розуміти кару як будь-яке позбавлення чи обмеження прав і свобод злочинця, абстрагуючись від можливих відмінностей за характером, змістом або обсягом такого позбавлення чи обмеження, то очевидно, кара є властивістю будь-якого покарання. До прихильників визнання кари сутністю покарання належать М.П. Мелентьєв, A.C. Міхлін, C.B. Полубинська, H.A. Стручков, М. Д. Шаргородський, B.А. Шкурко, І.В. Шмаров та ін., які вважають, що кара — це сутність покарання, яка виражається в позбавленні засуджених певних благ (матеріальних, вибору місця проживання, свободи пересування, вільного вибору кількості побачень з рідними та близькими тощо).

Отже, покарання є карою за вчинений винуватим злочин, так як за своїм змістом завжди пов’язане з застосуванням до засудженого за вироком суду певних страждань. Це необхідна властивість будь-якого покарання. Нерідко використовуються як синоніми терміни «покарання» і «кара».

Шаргородський М.Д. вказував: «Кара направлена в минуле, і вона у суспільному відношенні не має тому ніякої цінності. Спрямовані в майбутнє теорії, що керуються свідомим процесом суспільного розвитку, неминуче повинні відкинути кару як мету покарання», «покарання є кара тому, що воно: 1) призначається за вчинення діяння; 2) знаходиться у відповідності зі вчиненим діянням; 3) є примусом і спричиняє страждання».

На думку Бєляєва М.О., «покарання — це кара за вчинення злочину,…без каральних елементів, міра, яка застосовується до правопорушників не є покаранням».

Денисова Т.А. вказує, що «покарання є карою (заходом примусу), який застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчинені злочину, і полягає в обмежені прав і свобод засудженого».

Шкурко B.А. зазначає, що «…кара є лише необхідною ознакою покарання, його неминучим засобом, а не ціллю».

Шаргородський М.Д. писав: «Покарання є позбавленням злочинця певних приналежних йому благ і виражає негативну оцінку злочинця і його діяння державою. Покарання заподіює страждання тій особі, до якої воно застосовується. Саме ця властивість, будучи необхідною ознакою покарання, робить його карою».

Вечерова C.М. також приходить до висновку, що сутністю покарання є кара.

У КК України 1960 р., як відомо, поняття покарання не давалося, але були встановлені цілі покарання. Зазначалося, що покарання є не лише карою за вчинений злочин, але і має на меті виправлення, перевиховання засуджених у дусі чесного ставлення до праці, точного виконання законів, поваги до правил соціалістичного співжиття, а також попередження здійснення нових злочинів як засудженими, так і іншими особами. Тобто, кара визнавалася сутністю покарання.

Без кари, тобто без визначеного законом обмеження правового статусу засудженого, не може бути покарання.

Таким чином, безумовним є те що згідно вимог діючого Кримінального кодексу України кара — є метою кримінального покарання. Однак, при цьому, також необхідно зазначити, що кара — це не відплата за вчинений злочин, а певні обмеження примусового характеру, що покликані сприяти досягненню мети виправлення злочинця, а також загальної та спеціальної превенцій. При цьому визнання кари метою покарання не зменшує кари як суттєвої властивості (ознаки) буд-якого покарання. Тобто кара виступає у двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності.

2.3 Виправлення засудженого як мета кримінального покарання

Одним із дискусійних у теорії кримінального права є питання визнання виправлення засудженого як мети покарання, особливо якщо згадати, що в радянському кримінальному праві перед покаранням ставилась мета не лише виправлення, а й перевиховання, яка не знайшла свого законодавчого закріплення в Кримінальному кодексі України 2001 р. Виправлення засуджених як мета покарання передбачає такий вплив на особу, внаслідок якого вона в подальшому не вчинятиме нових злочинів. При цьому існує думка, що виправлення винного є кінцевою й основною метою покарання.

Ця проблематика привертала увагу не лише правників, серед яких окремо слід відмітити М.І. Бажанова, Ч. Бекаріа, М.О. Бєляєва, І.Г. Богатирьова, А. А. Герцезона, Т. А. Денисову, Г. А. Злобіна, І.І. Карпеця, Н.Ф. Кузнєцову, С. П. Мокринського, І.С. Ноя, А.А. Піонтковського, А. Л. Ременсона, С. Н. Стручкова, Ю. М. Ткачевського, В. М. Трубникова, І.Я. Фойницького, О. Г. Фролову, М. Д. Шаргородського, О. І. Шинальського, а й філософів, письменників. Однак й донині залишається відкритою низка питань, серед яких, наприклад, співвідношення юридичного та морального виправлення, його критерії та засоби досягнення.

Історія розвитку цілей покарання свідчить про те, що мета виправлення набуває свого значення значно пізніше у порівнянні з іншими цілями, оскільки тісно пов’язана з інститутом позбавлення волі, впливаючи на організацію місць утримання та визначаючи характер і способи впливу на засуджених.

В юридичній літературі була висловлена думка, що мета виправлення — це проблема педагогічна, психологічна, а не правова, оскільки ці дії передбачають внесення коректив у психіку, свідомість особи.

Фролова О.Г. вважає, що виправлення передбачає коригування соціально-психологічних рис особистості шляхом заміни криміногенних властивостей на некриміногенні: паразитичних настанов на чесне ставлення до праці; неповаги права та правил співжиття — на повагу їх, хоча б зі страху покарання. Перевиховання ж є більш глибинною та кардинальною перебудовою особистості, коли характер вчиненого злочину та суспільна небезпека особистості злочинця вимагають цього для попередження повторного вчинення злочинів з його боку.

Подібну позицію обстоюють й Трубников В. М. та Шинкарьов Ю. В., які, досліджуючи питання покарання, вказували, що виправлення злочинця означає піддати зміні на краще окремі його погляди, звички, навички, коли в цьому особистість не вимагає докорінної переробки. Перевиховання ж передбачало повну перебудову морального виду засудженого.

Як вже зазначалось, згідно вимог чинного КК України перевиховання не є метою покарання. Однак, на мою думку, законодавцю слід було б залишити дану мету покарання, принаймні, щодо неповнолітніх. Перевиховання неповнолітніх — це виховний процес, спрямований на подолання негативних якостей особистості, які сформувалися під впливом несприятливих умов виховання. Процес перевиховання спрямований на подолання негативних рис особистості, на виправлення важковиховуваних, педагогічно занедбаних неповнолітніх правопорушників і злочинців. На мою думку, набагато легше здійснити виховний вплив на неповнолітню особу з тим, щоб у дорослому віці вона не вчиняла протиправних дій ніж на дорослих осіб, у яких особистісні якості вже сформовано. Тому доцільно було б внести зміни в чинний кримінальний закон України та закріпити перевиховання у якості мети покарання неповнолітніх.

Загальноприйнятим на сьогодні у доктрині кримінального права є те, що розрізняють два види виправлення: юридичне і моральне.

Переважна більшість науковців під метою виправлення розуміє юридичне виправлення — невчинення винним нового злочину. Під моральним виправленням розуміють таку перебудову особистості засудженого, за якої нового злочину він не вчинить не з причини загрози покарання, а тому, що це суперечило б його новим поглядам і переконанням, тому що в ньому народився зовсім інший страх — страх совісті, страх перед законом.

Ураховуючи, що під спеціальною превенцією у доктрині кримінального права також розуміють невчинення засудженим нового злочину, це дало підстави окремим правникам ототожнювати спеціальне попередження та юридичне виправлення. Необхідно відзначити, що така позиція має право на своє існування. Зокрема, її обстоює Сілкін В.П., який аргументує свою думку, задавшись наступним запитанням: якщо під терміном «виправлення» розуміти лише утримання засудженого від вчинення нового злочину під страхом застосування кримінального покарання, то чим тоді виправлення відрізняється від іншої мети — спеціальної превенції. На підставі цього автор пропонує відмовитися від закріплення в кримінальному законі такої мети покарання, оскільки вона є свідомо недосяжною (декларативною).

Гуторова Н.О. зазначає, що в широкому розумінні спеціальна превенція включає в себе також і юридичне виправлення засудженої особи, наслідком якого є невчинення нею нових злочинів, це дало підстави окремим ученим зробити висновок, що запобігання вчиненню засудженим нових злочинів як мета покарання збігається з іншою — виправленням особи. Але більш точним є розуміння запобігання вчиненню нових злочинів як такої мети покарання, що досягається шляхом фактичного позбавлення особи можливості їх вчинення або створення суттєвих перешкод для цього в період відбування покарання.

Шинальський О.І. процес виправлення розглядає як докорінну перебудову всього складу особистості засудженого. Автор зазначав, що виправлення — це такий процес, межі якого в часі визначити неможливо, а кара — це засіб виправлення засудженої особи, межі якої чітко визначені у часі санкціями КК, маємо протиріччя, вирішення якого можливе лише за умови, коли кара застосовується доти, поки триватиме процес виправлення, бо в іншому разі мета без поєднання її з засобом буде недосяжною. Тому науковець погоджується з Степанюком А. Ф. про доцільність винесення невизначених вироків.

На мою думку із таким положенням погодитися не можна, оскільки вид та розмір покарання й відповідно його тривалість мають бути чітко визначеними у вироку суду, що є гарантією забезпечення дотримання конституційних прав і свобод засудженого.

Однак цілком підтримую Шинальського О.І. в тому, що виправлення полягає в систематичному, науково обґрунтованому, гуманному впливі на засуджених.

Також в теорії кримінального права не вирішено однозначно питання й щодо критеріїв виправлення.

Ученими відзначалося, що в законодавстві сформульовані лише узагальнені критерії визначення ступеня виправлення: а) зразкова поведінка; б) сумлінне ставлення до праці; в) участь у виховних заходах; г) добросовісне ставлення до навчання, підвищення культурно-освітнього, виховного рівня.

Богатирьов І.Г. піднімає питання співвідношення понять виправлення та ресоціалізації засуджених та, при цьому, наголошує на тому, що розробка цих питань має давню історію. Ця проблема вивчалася з позиції кримінального, кримінально-виконавчого права, пенітенціарної педагогіки та психології у працях багатьох науковців, однак єдиної точки зору щодо зазначених понять не існує. Одні автори вважають їх синонімами, інші - абсолютно різними, не однорядними поняттями. Вчений погоджується з Захаровим В. П. та Колбом О. Г. у тому, що головними елементами виправлення і ресоціалізації засуджених є:

— закріплені в нормативно-правових актах форми впливу на особу;

— свідоме ставлення засудженого до процесу виправлення і ресоціалізації та профілактичної діяльності, тобто єдність психічних процесів особи, яка активно бере участь в усвідомленні об'єктивного світу та свого власного буття.

Сілкін В.П. як зазначалось обстоює позицію, що мета виправлення особи, яка встала на злочинний шлях є не більше ніж благим побажанням. Навряд чи можна сподіватись, що покарання здатне якимось чином виправити засудженого. Й на підставі викладеного, запропонував відмовитися від закріплення в кримінальному законодавстві такої мети покарання, як виправлення засудженого, оскільки вона є свідомо недосяжною. У свою чергу, замість мети виправлення засудженого вчений пропонує закріпити мету ресоціалізації, тобто повторного «вживлення» засудженого в суспільство, «прищеплення» йому суспільно-корисних навиків, «перетворення непридатного члена суспільства на придатного, корисного для суспільства».

Пропозиція Сілкіна В.П. є слушною і має право на існування, оскільки процес ресоціалізації передбачає в собі вже конкретно поставлене завдання й, відповідно, вже можна відпрацьовувати її механізм.

На думку Денисової Т.А., мета покарання — виправлення засуджених — відіграє інтегруючу роль у системі всіх цілей покарання, оскільки виправлення засуджених є запорукою їхньої ресоціалізації, а відтак, найбільшої ефективності покарання. Ресоціалізацію автор визнає правом засудженого, оскільки не можна примусово піддавати ресоціалізації людину через те, що це залежить від її бажання змінитися. Хоча, з іншого боку, соціалізація і конформізм особистості має і фактично виступають обов’язком особи, оскільки вона живе в суспільстві та усі соціальні норми вимагають від неї цього.

Погоджуючись із вищесказаним, окремо необхідно відзначити, що виправлення як психічний процес є невід'ємним від свідомості особи, її культури, розвитку. Тому залежно від особистісних якостей особи, яка вчинила суспільно небезпечне діяння й буде залежати необхідний та достатній «арсенал» заходів впливу на неї для досягнення цієї мети.

Доктриною кримінального права порушено питання про виправлення особи й без застосування до неї покарання. Так, С. Будзинський говорить, що виправлення може бути досягнуто не лише під час виконання покарання, а й при погрозі ним.

Філімонов В.Д., визнаючи в якості кримінологічної підстави звільнення особи від кримінальної відповідальності можливість її виправлення без застосування покарання, вказував, що критерієм такої можливості є обставини, які пом’якшують кримінальну відповідальність й характеризують особистісні якості винного.

Перед дослідниками постає низка важливих питань щодо проблеми виправлення засуджених, на які ні в чинному законодавстві, ні в юридичній літературі немає однозначної відповіді. Однак видається, що, незважаючи на зазначені труднощі при здійсненні виправлення засуджених, все ж таки не можна відмовитися від виправлення як мети покарання, під якою слід розуміти юридичне виправлення, досягнення якого не виключає можливості морального виправлення.

Враховуючи те, що каральний і виховний вплив на винного проявляється вже в самому факті призначення судом конкретного покарання, призначення покарання — вельми дієвий момент прояву карального впливу. Саме цей момент у низці випадків значно більше впливає на засудженого, аніж безпосередньо виконання призначеного покарання. Засуджений зазнає моральних страждань, сорому, які, будучи невід'ємною частиною карного впливу, надовго залишають слід у його свідомості, що одночасно сприяє усвідомленню його вини перед суспільством. Піонтковський А.А., обстоюючи ідею введення умовного засудження в законодавство, цілком правильно вважав, що при цьому досягається не тільки мета попередження злочинів, а й мета виправлення, що це є можливий шлях впливу на психофізичні особливості злочинного люду. Наведені міркування дають підстави стверджувати, що виправлення засуджених можливе не лише при відбуванні покарання, а й при застосуванні інших форм реалізації кримінальної відповідальності. Більше того, вважаю, що при застосуванні заохочувальних норм, зокрема звільнення від кримінальної відповідальності на підставі норм як Загальної, так і Особливої частин КК України, також є можливим досягнення мети виправлення. До цього, наприклад, відносяться такі види звільнення, як наприклад, звільнення від кримінальної відповідальності у з в’язку з передачею трудовому колективу на поруки, у зв’язку з примиренням винного з потерпілим, у зв’язку з дієвим каяттям.

На мою думку, доцільно погодитися з позицією С. Велієва, який стверджує, що у нашому суспільстві кримінальне покарання не лише може, а й повинно виконувати виправно-виховну функцію, тому система кримінальної юстиції має звітувати перед суспільством не лише про запобігання злочинам, а й про перевиховання засуджених. Для цього має бути створений відповідний орган, завданням якого було б не тільки проведення відповідної роботи з особами, які вже вчинили кримінальні правопорушення, з тим щоб у майбутньому вони не вчиняли нових злочинів, а й відповідна виховна робота з особами, які схильні до вчинення кримінальних правопорушень.

Таким чином, виправлення це — процес позитивних змін, які відбуваються в особистості засудженого та створюють у нього готовність до самокерованої правослухняної поведінки. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого внести корективи в його соціально-психологічні якості, нейтралізувати негативні, криміногенні настанови, змусити додержуватися положень кримінального закону. Досягнення мети виправлення забезпечується самим призначенням покарання, режимом його відбування, залученням до праці, організацією навчання професії, переконанням та іншими заходами.

Однак, при цьому необхідно також зазначити, що мета виправлення досягається не тільки методом примусу. Не менш важливу роль в цьому процесі відіграє і переконання засудженого. Це є один з основних засобів психологічного впливу вихователя на засудженого. Під переконанням розуміється корінна ломка і перебудова поглядів і переконань особистості, заміна їх іншими, протилежними за змістом. Щоб зруйнувати старі погляди і переконання, необхідно насамперед породити сумніви в їх істинності, допомогти засудженому усвідомити їх суперечливість або неспроможність. Якщо у засудженого виникли такі сумніви, то вихователю необхідно показати помилковість і неспроможність його поглядів і переконань. Однак усвідомлення помилковості поглядів — це тільки початок відмови від них. Нерідко засуджений розуміє помилковість і навіть шкідливість своїх поглядів і переконань, але остаточно відмовитися від них не може: діє інертність свідомості. Переконання не завершується руйнуванням помилкових поглядів. Рішуче подолати їх можна тільки замінивши, витіснивши іншими. Формуючи у людини нові переконання, необхідно спиратися на позитивне в ньому, а також намагатися змінити коло його спілкування, мікросередовище. При уважному підході у кожного засудженого можна знайти щось хороше. У одного — це бажання не затьмарювати поганими звістками свою сім'ю, в іншого — глибокий інтерес до техніки і т.п. Якщо вихователь вміло використовує особливості інтересів засудженого, його схильності, пережиті їм психічні стани, спирається на те позитивне, що у нього є, а також намагається зблизити його з людьми іншої, позитивної спрямованості, то успіх переконання найбільш імовірний.

Мета виправлення припускає зміну суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, в результаті якого засуджений під час і після його відбування не вчинить нового злочину. Виправлення полягає в тому, щоб шляхом активного примусового впливу на свідомість засудженого прищепити, нехай навіть під страхом покарання, законослухняність, повагу до закону. Досягнення такого результату називають юридичним виправленням. Це дуже важливий результат застосування покарання. Досягнення мети виправлення багато в чому забезпечується самим призначенням покарання, переконанням, роз’ясненням кримінального законодавства та іншою освітньою роботою з засудженим. Однак крім цих суттєвих обставин зовнішнього впливу важливу роль в досягненні цієї мети відіграє внутрішнє бажання засудженого виправитися.

Вважаю, що виправлення є достатньо важливою метою яку переслідує покарання, оскільки від цього по-перше, залежить процес ресоціалізації особи, що вчинила злочин, по-друге, вона дуже тісно пов’язана з спеціальною превенцією, по-третє, на мою думку, покарання втратило б свою дієвість, якщо б не переслідувало даної мети.

2.4 Загальне та спеціальне попередження злочинів як цілі кримінального покарання

В теорії кримінального права в частині доктрини цілей покарання самостійні теорії були присвячені попередженню (превенції) злочинів. Англійське слово prevention дослівно означає «запобігання, попередження». Звідси використання терміна «превенція» в кримінальному праві для визначення функції кримінального покарання у боротьбі зі злочином.

Н.С. Таганцев з цього проводу зазначав: «Теорія залякування у всіх її відтінках має на меті об'єктивні наслідки покарання, вплив покарання на інших, а тому їй і дають зазвичай назву теорії загального попередження. Навпаки, теорії, що ставили на перший план суб'єктивні наслідки покарання, вплив на самого злочинця, отримали назву теорій спеціального попередження».

Теорії попередження автор відносить до утилітарних теорій або так званих теорій корисності. Дійсно тут можна погодитися — якщо покарання ставить своєю метою попередження нових злочинів, це природньо приносить суспільну користь.

Кримінальне покарання реалізує цілі загального попередження злочинів, у зв’язку з чим у змісті покарання передбачаються можливості загально-попереджувального впливу на інших громадян, здатних за певних умов вчинити той чи інший злочин. До таких можливостей відноситься психологічний вплив, насамперед у формі залякування, на такого роду осіб, яке забезпечується суворістю і невідворотністю відповідальності винних у скоєнні злочинів.

Таким чином, превенція в рамках кримінальної політики держави визначається як юридичний вплив на свідомість, вольові та поведінкові складові особистості, який націлений не тільки на запобігання порушень існуючих загально-правових норм, але і законних інтересів громадян. Превентивна спрямованість сучасної теорії покарання актуалізує беззаперечну тезу, що належить Чезаре Беккаріа про те, «що краще попереджати злочини, ніж карати за них. Це становить мету будь-якого хорошого законодавства, яке, по суті, є мистецтвом вести людей до найвищого щастя чи до можливого меншого нещастя, якщо міркувати з точки зору співвідношення добра і зла в нашому житті».

Покарання має здійснювати найбільший вплив на тих, хто ще не вчинив злочину; міркуючи логічно, якщо можна бути впевненим у тому, що злочинець не вчинить злочин повторно, то це повинно доводити іншим, що він покараний. З іншого боку це приводить до парадоксу: у покаранні найменш цікавим елементом стає злочинець (якщо немає підстав вважати, що він вчинить злочин ще раз).

Проблеми як загального так і спеціального попередження злочинів здавна дискутуються в науці, будучи спірними в частині визначення сутності, змісту і часу даної мети покарання. Крім того, відсутня єдність думок і по інших напрямках — з питань співвідношення превенції та виправлення, превенції та перевиховання засудженого і т.д.

Спеціальне попередження реалізується у створенні особливих умов відбування покарання, які виключають вчинення ним в майбутньому нових злочинів, тобто в якості засобу досягнення цієї мети тут виступають виправлення і перевиховання.

Однак, виправлення засудженого, згідно ст. 50 КК України є самостійною метою покарання і його поглинання спеціальною превенцією є нераціональним.

Н.А. Стручков вважав, що мета виправлення і перевиховання охоплюється спеціальним попередженням, а його згадка в законі лише підкреслює необхідність превенції в якості виховного впливу на засуджених.

Необхідно відзначити й інші підходи до визначення мети попередження злочинів. Наприклад, в досить широкому трактуванні А.І. Марцева спеціальне попередження злочинів розуміється як «психолого-виховний вплив на осіб, притягнутих до кримінальної відповідальності».

За твердженням В.Г. Смірнова спеціальне попередження не має самостійного значення як поняття, оскільки в ньому відбиваються каральні заходи з одного боку і об'єм вимог виправлення — з іншого.

Конструктивним на мою думку є таке визначення поняття спеціального попередження як мети покарання: вплив на злочинця, в результаті якого він надалі не вчиняє нових злочинів, тобто вноситься перспектива — виключення повторного вчинення злочину раніше судимою особою.

Механізм спеціального попередження включає при цьому: залякування засудженого, його виховання, обмеження та позбавлення можливості вчиняти нові злочини.

Так, досягнення залякування засудженого відбувається за допомогою каральних обмежень, які входять у зміст покарання і підкріплюється страхом знову піддатися покаранню, страхом перед каральними заходами — що, власне, і утримує засудженого від скоєння нового злочину.

Практика показує, що позбавлення волі лише обмежує, але не виключає можливості вчинення нових злочинів. Тому логічно припустити, що повторна злочинність залежить від характеру виправного впливу.

Заходи щодо спеціальної превенції, що випливають з покарання, діють і після його відбуття. Це стосується наявності судимості, яка може виступати в якості стримуючого фактора. Адміністративний нагляд за особами, які звільнилися з місць позбавлення волі, спрямований також на досягнення мети спеціального попередження.

Мета загальної превенції реалізується шляхом залякування і відплати. Мета спеціальної превенції досягається застосуванням заходів, які нейтралізують соціальну небезпеку злочинця, створюючи перешкоди для здійснення злочинних діянь у майбутньому тим же суб'єктом.

Про попереджувальну мету покарання писав М. Д. Шаргородський, виокремлюючи з його (покарання) процесу три стадії:

— по-перше, регламентація покарання в законі, тобто «сам факт видання закону, його публікація, оголошення діяння злочином або посилення покарання тягне за собою загально-попереджувальний вплив»;

— по-друге, призначення покарання судом здійснює як загальний, так і спеціальний превентивний вплив;

— по-третє, процес виконання покарання здійснює «загальний та спеціальний попереджувальний вплив, головним чином впливає на самого злочинця».

У той же час слід зазначити, що розраховувати тільки на погрожуючу стримуючу силу покарання у боротьбі зі злочинністю було б недалекоглядним. Добре соціалізована людина не вчинить злочинів зовсім не зі страху перед загрозою покарання, а в результаті успішної соціалізації. Незадовільна ж соціалізація, недоліки цього процесу означають, що в поведінці індивіда зростає ймовірність прояву актів поведінки, що суперечать соціальним і правовим нормам.

Розуміння громадянами характеру і ступеня суворості покарання не визнається деякими вченими як елемент загальної превенції.

Дані соціально-психологічних і правових досліджень свідчать, що для деякої частини населення страх перед законом є стримуючим фактором. Але по цінності орієнтації, антисоціальним установкам ця частина населення неоднорідна. На одному полюсі знаходяться особи, боязнь яких обумовлена кримінально-правовою забороною, на іншому — ті, кого утримує від злочину лише наявність найсуворіших видів покарання. Звідси і можливі варіанти поведінки.

У зв’язку із цим, підвищення загально-превентивного значення покарання можна досягти за рахунок поліпшення пропаганди кримінальних законів серед населення, правового виховання громадян.

Що стосується загальної превенції як мети покарання, то лише застосування покарання підтверджує реальність загрози, що міститься в законі. Інакше будь-яка, навіть найбільш сувора санкція втрачає попереджувальний сенс. Тому в досягненні мети загального попередження важливе значення надається кримінальному судочинству, факту винесення обвинувального вироку.

Публічність судових процесів, забезпечення фактичного виконання покарання сприяють усвідомленню громадянами його реальності за вчинення злочину. В іншому випадку покарання перестало б здійснювати функції як загального, так і спеціального попередження.

Ще Ч. Беккаріа висловив думку, що впевненість у неминучості хоча б і найменшого покарання вчиняє завжди більше враження, ніж страх перед іншим, більш жорстким, але супроводжуваним надією на безкарність. Думка про всякий злочин і очікувана від нього вигода повинна бути пов’язана з думкою про покарання і його результат — абсолютно визначеною невигодою; зв’язок між ними повинен розцінюватися як необхідний і нерозривний. Цей загальний елемент достовірності, що забезпечує ефективність кримінально-виконавчої системи, включає ряд конкретних заходів. Закони, що визначають злочинність діяння і які встановлюють покарання, повинні бути абсолютно ясними, «з тим щоб кожен член суспільства міг відрізнити дії злочинні від дій доброчесних».

Не можна не погодитися з висловлюванням І.С. Ноя: для того щоб покарання досягало мети, воно, з одного боку, не повинно бути надмірно суворим, але з іншого — має виробляти вражаючу дію шляхом необхідної для цього кари. В іншому випадку воно нівелюється. «Якщо поняття злочину передбачає покарання, то дійсний злочин передбачає певну міру покарання».

Спеціальна превенція, як уже зазначалося, досягається фактичним впливом покарання, тоді як загальна превенція містить елемент примусу лише в потенції і тим самим впливає на вибір поведінки. Раніше судимі особи випробували на собі покарання. До них був застосований комплекс виправно-трудового впливу, виховних заходів. Саме це утримує їх від вчинення нових злочинів. У разі ж повторного їх застосування слід констатувати, що не досягнута мета спеціального, а не загального попередження.

За характером А.І. Марцев виділяє також два види загально-превентивного впливу: мотиваційний і рефлекторний. До мотиваційного він відносить такий вплив, який спеціально передбачається законодавцем або органами держави, які ведуть боротьбу зі злочинністю (наприклад, введення смертної кари за вбивство носило би яскраво виражений загально-превентивний характер і розраховане було би на утримання громадян від вчинення тяжких злочинів). Під рефлекторним автор розуміє такий вплив, який спеціально не передбачено законодавцем. Він досягається, головним чином, в результаті рефлекторної дії застосування покарання до осіб, які вчинили злочин. Громадяни, знаючи про реальне притягнення за вчинення злочинів до кримінальної відповідальності та про застосування заходів кримінального покарання, утримуються від вчинення злочинів.

В принципі з таким поясненням загально-превентивного впливу, можна погодитися.

Не можна не враховувати, що загально-превентивні можливості покарання обмежені. Досить проаналізувати кримінологічну характеристику деяких видів злочинів, врахувати дію мотивів, емоцій, цілей, щоб переконатися в цьому (наприклад, вбивство з так званим афектованим умислом).

Спеціальне попередження — це такий вплив покарання на злочинця, в результаті якого він надалі не вчиняє нових злочинів; загальне попередження під впливом кримінально-правової заборони — це вплив покарання, призначеного конкретному злочинцеві, на соціально нестійких осіб, що утримує їх від злочинних дій.

Мета запобігання вчиненню нових злочинів за своїм змістом складається з попередження подібних діянь з боку осіб, які їх не вчиняли (загальне попередження), і попередження нових злочинів з боку засуджених (спеціальне попередження).

Загальне попередження забезпечується вже самим виданням кримінального закону та інформуванням громадян про можливі покарання за ті чи інші злочини.

Досвід показує, що багато людей дотримуються вимог закону не зі страху покарання, а з міркувань морального характеру.

У той же час побоювання бути підданим покаранню є серйозним контрмотивом для деякої частини схильних до злочинів осіб. У формуванні такого роду стримуючих факторів найважливішу роль відіграють конкретні приклади засудження за злочини.

Підвищення загально-превентивного впливу кримінального покарання забезпечується двома основними способами:

1) забезпечення невідворотності покарання за скоєні злочини, головним чином шляхом підвищення рівня розкриття злочинів,

2) посилення покарання за найбільш небезпечні злочинні прояви (наприклад, покарання у вигляді довічного позбавлення волі).

Загальне попередження проявляється навіть в тому, що кримінальний закон передбачає систему покарань і встановлює певні покарання за кожний конкретний злочин, попереджаючи тим самим громадян уникати протиправної поведінки.

Покарання впливає на громадян самим фактом свого існування і можливістю застосування.

Загальна превенція являє собою також попередження злочинів з боку нестійких громадян, тобто тих, яких від вчинення злочину утримує лише загроза покарання, реальне покарання злочинця. Таким чином, оскільки державна реакція на злочин в кримінальному законодавстві набуває форму покарання, то перед ним, згідно із законодавством, крім відновлення соціальної справедливості, виправлення засудженого, ставиться ще одна мета — попереджати нові злочини.

Треба визнати той факт, що основним недоліком визначення змісту мети попередження нових злочинів, як соціально бажаного результату, є приблизність критеріїв, за якими можна було б припускати можливість досягнення поставленої мети.

Посилення попереджувальних факторів повинно бути основним напрямом вдосконалення кримінального законодавства. Причому, завдання попередження вчинення нових злочинів є однією з головних у справі реалізації соціального призначення кримінального покарання.

Таким чином, мета спеціального запобігання (спеціальна превенція) полягає в такому впливі покарання на засудженого, що позбавляє його можливості знову вчиняти злочини. Запобігання вчиненню нових злочинів з боку засудженого досягається самим фактом його засудження і тим більше — виконанням покарання, коли особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють можливості вчинити нові злочини.

Мета загального запобігання (загальна превенція) припускає такий вплив покарання, що забезпечує запобігання вчинення злочину з боку інших осіб. Ця мета покарання звернена насамперед до осіб, схильних до вчинення злочину. Переважна частина громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних якостей, звичок, громадських, релігійних настанов і переконань. Щодо таких громадян кримінальне покарання також впливає позитивно, підвищує правову культуру, виховує нетерпиме ставлення до злочинців, формує відповідний рівень правосвідомості.

Досягнення мети загального запобігання забезпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджують про покарання кожного, хто порушить ці закони, засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Погроза невідворотності покарання та його реалізації є засобом залякування тих антигромадських елементів, що схильні вчиняти злочини. Частіше за все саме залякування, страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив чинить невідворотність покарання, а не його суворість.

Спеціальне та загальне запобігання, як і інші цілі покарання, є тісно взаємозалежними. Будь-яке покарання незалежно від його виду і розміру повинно забезпечувати досягнення всіх цілей покарання.

РОЗДІЛ 3. КЛАСИФІКАЦІЯ ТА СИСТЕМА ПОКАРАНЬ ЗА ЗАКОНОДАВСТВОМ УКРАЇНИ

3.1 Загальна характеристика системи покарань

У літературі при тлумаченні положень ст. 51 КК України часто зазначається, що «вказані в статті види покарань створюють систему». Або ж при викладенні вказаних питань зазначають: «система і види покарань».

Тому перед тим як визначити поняття системи покарань, необхідно з’ясувати, що взагалі розуміється під системою, тобто дати визначення поняттю системи як загального по відношенню до поняття системи покарань.

Система — це структура, яка становить єдність закономірно розміщених і функціонуючих частин. Тобто єдність цих частин становить одне ціле або систему.

С.І. Ожегов під системою розумів «певний порядок в розташуванні і зв’язку частин чого-небудь, в діях».

Великий енциклопедичний словник трактує систему як «множинність елементів, які знаходяться у відносинах і зв’язках один з одним, утворюють певну цілісність, єдність».

Однак, при цьому, є різні підходи до визначення системи покарань. Так, Н.Ф. Кузнєцова визначала систему покарань як цілісну множинність видів покарання (елементів системи) та підсистем, які включають згруповані за різними підставами види покарання. На мою думку у цьому визначенні системи покарань не враховується те, що законодавець в Україні наводить чіткий перелік видів покарань, а не невизначену їх множинність.

Більш ґрунтовне визначення системи покарань, на мій погляд, дає В. А. Якушин, який під системою покарань розумів соціально обумовлену, взаємопов'язану та суворо обов’язкову для судів сукупність видів покарань, установлену кримінальним законом у вигляді цілісного та вичерпного переліку, розташованого у відповідній ієрархічно завданій послідовності. Визначення системи покарань з урахуванням його основних ознак давав також і В. В. Сташис, розуміючи під системою покарань установлений кримінальним законом і обов’язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості. У цих визначеннях системи покарань замість «ієрархічно завданої послідовності покарань» та «ступеня суворості покарань» можна конкретно зазначити, що покарання розташовані від менш суворого до більш суворого, тому що це стосується кримінальної політики нашої держави та економії засобів кримінальної репресії. Хоча раніше у КК України 1960 р. уся система покарань ґрунтувалася на переліку покарань, які були розташовані, навпаки, від більш суворих до менш суворих покарань.

Таким чином, у кримінально-правовій літературі майже одностайно систему покарань розглядають з позиції «перелікового» підходу.

Т.А. Лєснієвські-Костарєва вважає, що система покарань — це «встановлений в кримінальному законі вичерпний перелік видів покарань, розташованих у певному порядку».

В.В. Сташис як було зазначено доповнив це поняття ознакою «обов'язковий для суду» і виклав поняття системи покарань таким чином: «встановлений кримінальним законом і обов’язковий для суду вичерпний перелік видів покарання, розташованих у певному порядку за ступенем їх тяжкості».

В.В. Скибицький також розуміє під системою покарань «визначений кримінальним законом і обов’язковий для суду перелік покарань, розташованих у певній послідовності залежно від їх тяжкості».

Майже збігається із вищезазначеними й поняття, яке дає І.Г. Поплавський, розуміючи під системою покарань «встановлений кримінальним законом вичерпний перелік покарань, суворо обов’язкових для суду і розміщених в певному порядку».

А.І. Коробєєв вважав, що система покарань — це «встановлений кримінальним законом цілісний та вичерпний перелік видів покарань, суворо обов’язкових для суду та розташованих в певній послідовності та залежності від їх функціонального призначення, а також характеру і порівняльної тяжкості».

Л.В. Багрій-Шахматов, проаналізувавши точки зору вчених з цього приводу, дійшов висновку, що систему покарань можна визначити як «встановлений українським кримінальним законом вичерпний, такий, що не підлягає довільному зміненню, обов’язковий для суду перелік покарань, розташованих в певному порядку, і такий, що залежить від тих основних завдань, які вирішуються нашою державою в процесі її історичного розвитку».

Л.Л. Кругліков під системою покарань розумів вже не перелік, а сукупність видів покарань, при цьому під системою покарань він розуміє «встановлену кримінальним законом та таку, що носить вичерпний характер, сукупність видів кримінального покарання, розташованих в певній послідовності згідно зі ступенем їх тяжкості, та таких, які є взаємодоповнюючими та замінюючими одне одного». Уявляється, що певна послідовність вже не може бути сукупністю.

О.В. Старков та С.Ф. Мілюков також є «прихильниками» терміна «сукупність». При цьому вони відмовляються від «перелікового» підходу та під системою покарань розуміють «сукупність передбачених кримінальним законом видів державного примусу, які перебувають у відносинах взаємозв'язку, взаємозалежності й взаємозамінності, здатні забезпечити досягнення цілей кари (відновлення соціальної справедливості), загального й спеціального попередження, а також виправлення злочинця, призначаються судом за конкретні злочини, виходячи із принципів кримінального права».

У наведеному понятті така складова, як взаємозамінність, уявляється, несе неабияке змістовне навантаження.

Тобто, якщо система покарань буде не лише обов’язковим для суду переліком покарань, розташованих залежно від ступеня тяжкості, а буде містити такі складові, як «взаємозамінність», «досягнення цілей покарання», «на принципах кримінального права», система покарань набуде якісно нового змісту та буде служити принципам гуманізму, справедливості, взаємозамінності, економічності, рівності, індивідуальності, примусовості.

Таким чином, передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну їх систему, яка закріплена у ст. 51 КК у формі встановленого кримінальним законом і обов’язкового для суду вичерпного переліку видів покарань, які розташовані у певному порядку відповідно до ступеня їх суворості від менш суворого виду покарання до більш суворого.

Встановлюючи цей перелік, законодавець, по-перше, створює тим самим основу для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, у яких передбачені окремі види покарань і визначені межі їх призначення за окремі злочини, і, по-друге, надає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних видів покарань необхідну їх індивідуалізацію відповідно до ступеня тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного та обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання. Таким чином, система покарань є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів щодо застосування покарань.

Окрім загальної системи покарань, чинний КК встановлює і спеціальну систему покарань, які застосовуються щодо неповнолітніх. Особливості застосування покарання до цієї категорії осіб регламентуються розділом XV Загальної частини КК.

Таким чином, законодавець передбачив у КК України окремий розділ, присвячений особливостям кримінальної відповідальності та покарання неповнолітніх, при цьому санкції статей Особливої частини КК України, як правило, доводять, що система покарань неповнолітніх «відірвана» від них.

Сьогодні до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, суд із усіх передбачених покарань фактично застосовує і може застосувати, як правило, позбавлення волі. Так, законодавець передбачив п’ять основних видів покарання: штраф, громадські роботи, виправні роботи, арешт та позбавлення волі на певний строк. Громадські роботи, виправні роботи, арешт не застосовуються до осіб, які не досягли 16-літнього віку. Ця проблема гостро торкається, насамперед, осіб, яким ще не виповнилося 16 років та яким за чинним КК України суд може застосувати лише штраф та позбавлення волі на певний строк. При застосуванні судом до таких осіб у переважній більшості випадків можливість призначити штраф дуже мала. Методом виключення можна дійти висновку, що залишиться лише позбавлення волі на певний строк, яке може бути застосоване без виключення в тому числі і до неповнолітніх з 14 років.

Для неповнолітніх 16−18 років ситуація дещо покращена. До таких осіб за тих же умов можуть бути застосовані штраф, громадські роботи та, якщо особа працює або навчається, виправні роботи. Якщо підстав для сплати штрафу не буде і особа не працює та не навчається, залишаються громадські роботи, які передбачені в санкціях Особливої частини КК України вкрай рідко, та знову ж таки позбавлення волі на певний строк.

Взагалі система покарань неповнолітніх повинна бути покликана створювати можливість здійснення судовими органами диференційованого підходу до вибору покарання неповнолітньому й бути спрямованою на переорієнтацію судової практики на досить широке застосування більш м’яких покарань, в основному покарань, не пов’язаних з позбавленням волі. Такий підхід, як уявляється, найбільш перспективний, бо будь-яка ізоляція неповнолітніх від суспільства й поміщення їх у кримінальне середовище веде до деградації особистості. Про це свідчать численні дослідження вітчизняних і зарубіжних вчених, таких, як Е. В. Болдирев, В.Д. Єрмаков, Г. М. Міньковський, В. В. Невський, А. Б. Сахаров, та ін. Складність застосування видів покарання до неповнолітніх злочинців сьогодні полягає також у тому, що до них майже неможливо застосовувати які-небудь інші види покарання, не пов’язані з позбавленням волі. Хоча вчені неодноразово вказували, що ізоляція від суспільства у формі позбавлення волі - особливо сувора форма державного примусу й до неповнолітніх вона повинна застосовуватися як надзвичайний захід. А за даними судової статистики, до 40% засуджених неповнолітніх не працювали і не навчались до засудження. Реальна можливість призначення неповнолітньому злочинцю покарання, не пов’язаного з позбавленням волі, у цей час зведена до мінімуму. Однією з причин є та, що існуючі види покарання, не пов’язані з ізоляцією від суспільства, не розширюють на практиці можливості суду у виборі справедливої міри покарання. Саме тому до неповнолітніх найбільш широко застосовується покарання, пов’язане з ізоляцією від суспільства, — позбавлення волі на певний строк. Проблеми покарання у виді позбавлення волі неповнолітніх є дуже актуальними для України та обумовлюються обов’язком точного виконання актів міжнародно-правового характеру із цих питань, діючого кримінального й кримінально-виконавчого законодавства України, необхідністю вдосконалення системи заходів, спрямованих на надання допомоги засудженим до позбавлення волі на певний строк неповнолітнім, на постпенітенціарний вплив і здійснення контролю за ними.

Сьогодні, на мій погляд, система покарань для повнолітніх громадян є більш гуманною, ніж система покарань неповнолітніх. Є необхідність внесення змін у чинний КК України з метою застосування до неповнолітнього позбавляти волі тільки у виняткових випадках, коли інші заходи кримінально-правового впливу не можуть дати належного ефекту.

Аналіз ст. 51 КК свідчить, що система покарань характеризується низкою обов’язкових ознак, до яких належать такі:

— система покарань представлена у вигляді певного їх переліку, який встановлюється тільки законом про кримінальну відповідальність (ст. 51 КК). Ця ознака системи підкреслює, що домінуючий у сучасній кримінально-правовій доктрині принцип, згідно з яким «немає злочину без вказівки про те в законі» (nullum crimen sine lege), щодо покарання доповнюється вимогою про те, що «немає і покарання без вказівки про те в законі» (nulla poena sine lege);

— перелік покарань у ст. 51 КК, до якого входять 12 їх видів, є обов’язковим для суду. Отже, законодавчий перелік видів покарань є «закритим» і тому суд, прерогативою якого є призначення покарання, «зв'язаний» системою покарань, не може відступити від неї і не має права вийти за межі законодавчого переліку видів покарань. Ця ознака свідчить, що система покарань є засобом, який забезпечує необхідну однаковість і законність у діяльності суду щодо застосування покарання;

— перелік покарань у ст. 51 КК є вичерпним і не може бути довільно розширений за розсудом суду. Вичерпний характер цього переліку означає, що з точки зору закону система покарань є на теперішній час цілком закінченою і завершеною. Тому при конструюванні санкцій у статтях Особливої частини КК законодавець теж зв’язаний системою покарань і може передбачати в них тільки ті види покарань, які містяться у ст. 51 КК. Ця ознака підкреслює соціальну обумовленість системи покарань і свідчить про те, що лише законодавець, виходячи з потреб реального життя суспільства, має право звузити чи розширити існуючий нині і закріплений у законі перелік видів покарань шляхом внесення відповідних змін та доповнень до ст. 51 КК;

— передбачені у ст. 51 КК види покарань утворюють собою їх систему і, отже, знаходяться у певних співвідношеннях, взаємозв'язку і взаємодії один з одним. Саме тому система покарань — це не просто якийсь загальний набір, невпорядкована множинність покарань, а такий їх перелік, у якому всі вони розташовані в ст. 51 КК за єдиним принципом (критерієм) у строго визначеному порядку, в основу якого покладено ступінь їх суворості. Таким чином, кожний окремий вид покарання має своє, чітко визначене місце в їх системі, бо всі вони перелічені у ст. 51 КК відповідно до ступеня їх суворості у певній послідовності - від менш суворого до більш суворого виду покарання.

Слід ураховувати, що будуючи цей перелік покарань, закон робить це незалежно від того, призначаються окремі види покарань як основні (наприклад, виправні роботи) чи як додаткові (наприклад, конфіскація майна); можуть бути застосовані до будь-якого суб'єкта злочину (наприклад, штраф) чи лише до певного (більш вузького) кола осіб (наприклад, тримання в дисциплінарному батальйоні); визначаються у вироку в певних термінових вимірах (наприклад, обмеження волі) чи є безстроковими (наприклад, довічне позбавлення волі).

Звідси випливає, що порівняльна суворість (строгість) покарання є саме тим єдиним критерієм, який покладений в основу побудови законодавчого переліку покарань. Оцінюючи характер та обсяг тих правообмежень, які складають зміст кожного виду покарання, на підставі загальновизнаної ієрархії цінностей, законодавець встановлює певну їх субординацію за ступенем суворості, з урахуванням якої всі види покарань розташовані в системі за принципом «сходів», де кожному окремому виду покарання відведений певний щабель, який відповідає ступеню його суворості. Тому на верхньому щаблі цих сходів знаходиться найменш суворий (найбільш м’який) вид покарання (штраф), а на нижньому — найбільш суворий (довічне позбавлення волі). При цьому, необхідно зазначити, що в КК України 1960 року система покарань була побудована за іншим принципом, повністю протилежним за той, що є в КК України 2001 року, а саме усі види покарання були розташовані по порядку від більш суворого покарання до менш суворого.

Система покарань покликана визначати однаковість (однозначність) у правозастосовній діяльності і згідно з цим бути важливим засобом забезпечення законності. Системі покарань України невідомі смертна кара, а також болісні і такі покарання, що ганьблять і калічать засудженого, наприклад, тілесні покарання, позбавлення всіх громадянських прав та ін. У ній значне місце посідають покарання, не пов’язані з позбавленням волі: штраф, громадські роботи тощо. Включаючи в себе цілий комплекс покарань, їх система дає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних покарань їх необхідну індивідуалізацію відповідно до тяжкості вчиненого злочину і особи засудженого.

Тим не менше, попри те, що вже досить тривалий час в науці кримінального права для позначення переліку видів покарань, передбачених в Кримінальному кодексі (у тому числі і в КК України 2001 року) застосовується термінологічний зворот «система покарань», як справедливо зазначається дослідниками, постає питання про слушність такого позначення (ототожнення), вирішувати яке потрібно шляхом встановлення та доведення чи володіє системними властивостями перелік видів покарань. Дискусії ж щодо визначення самого поняття системи покарань тривають і дотепер, оскільки переважно дослідники вважають, що запропоновані в науковій літературі визначення не позбавлені вад і тому потребують удосконалення. Важливість вироблення науково обґрунтованих методологічних підходів побудови системи покарань обумовлена властивостями та ознаками, які характеризують систему покарань як цілісне системне утворення. Зокрема, це стосується таких ознак останньої як: взаємозв'язок, взаємообумовленність та органічна взаємозамінність її компонентів, тобто видів покарань. Якщо утворюючи систему покарань законодавець ігнорує принципи її побудови, а пізніше правозастосовець (суддя) неправильно призначає покарання, це може призвести до того, що закріплені в кримінальному законодавстві види покарань будуть лише формально вважатися структурними елементами системи, з низькою здатністю забезпечення її дієвого функціонування та функціональної спрямованості всіх елементів на єдиний результат. Система кримінальних покарань, передбачених ст. 51 КК України, містить покарання, які апріорі розташовані від менш суворого до більш суворого. Передбачено, що види покарань мають доповнювати та замінювати одне одного, застосовуючись на практиці. По суті цей диференційований перелік покарань і має забезпечувати належне функціонування всієї системи. Подібне розташування видів покарань дозволяє суду більш чітко визначати відносну тяжкість покарань, що має значення не тільки при заміні покарання іншим видом в порядку ст. 69 КК або його невідбутої частини (ст. 82 КК), але й при виборі правил складання покарань за сукупністю злочинів і сукупністю вироків, особливо при поглинанні менш суворого покарання більш суворим. Ця послідовність також слугує орієнтиром для суддів і при призначенні покарання в межах санкції статті.

Особливість системи покарань полягає у тому, що вона дозволяє сформувати різноваріативні санкції статей Особливої частини КК України, які б відповідали різним за характером та ступенем суспільної небезпеки діям (що забезпечується доцільним вибором основного та додаткового покарання, а також їх правильним поєднанням), що в кінцевому результаті сприятиме більш ефективному досягненню цілей кримінального покарання.

Висловлена в літературі теза про взаємозв'язок ефективності системи кримінальних покарань з ефективністю конструкцій кримінально-правових санкцій закону та їх реалізації у судовій практиці підтримується і іншими науковцями, які в недоліках конструювання санкцій вбачають недоліки діючої в Україні системи покарань. Так, зокрема до числа таких недоліків відносять: 1) занадто високі санкції за одиночні злочини, які займають значну частину загальної, визначеної законом, шкали провідного виду покарання — позбавлення волі. З чим пов’язують той факт, що наступні (після другого, третього) епізоди злочинної діяльності карані лише номінально; 2) як наслідок вищезазначеного, слід визнати, що високі початкові санкції не попереджують, а навпаки стимулюють множинний характер злочинів.

Не оспорюючи тезу, що аналіз ефективності системи покарань передбачає дослідження ефективності кожного виду покарання, що входить до неї, на предмет того, якими засобами ці заходи впливають на досягнення цілі, можна зазначити, що сучасні дослідження в галузі кримінальних покарань, у тому числі у зв’язку з іншими заходами кримінально-правового впливу, дозволяють говорити про необхідність розширення запропонованих рамок. Дійсно без дослідження ефективності кожного виду покарання, що входить в систему, практично неможливо говорити і про ефективність останньої. Проте таке бачення є дещо однобічним, адже аналізується конкретний зміст та реалізація окремих видів покарань без урахування їх взаємозв'язку та взаємообумовленості (співвідношення одне з одним) як структурних системних утворень, що у дії між собою і породжує ті системні зв’язки, які визначає дієвість всієї системи та її відповідність сучасним реаліям сьогодення, насамперед для правотворчої та правозастосовної діяльності. У зв’язку з цим вбачаються слушними пропозиції, суть яких полягає в необхідності обґрунтування будь-якого удосконалення системи покарань, більш того подібне обґрунтування, на мою думку, має бути покладено в основу побудови системи покарань.

Аналіз побудови і функціонування системи покарань у чинному законодавстві дає науковцям підстави стверджувати наявність саме таких ознак — види покарань, узгоджені між собою, є взаємопов'язаними, взаємозалежними та взаємозамінними елементами системи покарань. Проте, зважаючи на постійний науковий інтерес до проблем кримінального покарання, особливо в аспекті пропозицій чи то введення нових видів покарань, чи то виключення існуючих, важливо пам’ятати, що оцінювати їх слід також і в аспекті можливих змін діючої системи покарань. На сьогодні в юридичній літературі відчувається недостатність узагальнюючих розробок щодо оцінки ефективності як окремих видів покарань, так і цілісного дослідження та створення концепції оцінки ефективності існуючої в Україні системи покарань, з урахуванням кримінологічного (соціально-політичного), кримінально-правового та кримінально-виконавчого аспектів її функціонування. Отже, аналіз ефективності дії системи покарання з огляду на її цілісність, єдність, на мою думку, залишається одним з пріоритетних напрямків наукових досліджень в галузі кримінального права задля того, щоб не допустити перетворення системи в розрізнений перелік видів покарань, який не відповідає соціально-економічним та політичним умовам суспільства та держави. Також існує потреба в дослідженні концептуальних основ побудови системи покарань, доцільності її удосконалення, вироблення та запровадження науково обґрунтованих методик дослідження ефективності як окремих видів покарань, так і системи в цілому, місця системи покарань в більш об'ємному системному утворенні - системі заходів кримінально-правового впливу тощо.

Тому, зокрема, доречним було б законодавцю виправити термінологічну помилку, яка міститься в назвах ст. 51 КК України. Для досягнення даної мети слід: 1) змінити назву ст. 51 з «Види покарань» на «Система покарань»; 2) привести систему покарань у відповідність із принципами її побудови.

Таким чином, можна зазначити, що передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну їх систему, яка відображена у ст. 51 КК і є юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів із застосування покарань. Визначаючи систему покарань, законодавець тим самим створює основу для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, де передбачено окремі види покарань і встановлено межі їх призначення за вчинені злочини.

Система покарань покликана визначати однаковість у правозастосовній діяльності та є важливим засобом забезпечення законності. Увесь комплекс покарань дає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних покарань необхідну їх індивідуалізацію.

Система покарань — це встановлений кримінальним законом і обов’язковий для суду вичерпний перелік покарань, розташованих у певному порядку за ступенем їх суворості.

3.2 Особливості класифікації кримінальних покарань

Проблемі класифікації різних суспільних явищ в юридичній та іншій літературі приділяється велика увага. Виділення класів, частин, категорій, груп, підгруп, видів певних явищ або понять по розрізняючим їх ознакам сприяє більш глибокому вивченню, а, отже, розширенню пізнання певних властивостей, ознак, рис досліджуваного предмета в цілому.

Класифікація широко застосовується і правовою наукою. Значне місце проблемам класифікації відводять науки кримінального та кримінально-виконавчого права.

Як вже зазначалось, система покарань, закріплена в ст. 51 КК та включає 12 видів покарань, які класифіковані за ознаками, зазначеними у кримінальному законі. Є також і певна класифікація за іншими ознаками, яка розроблена наукою кримінального права.

У ст. 52 КК усі покарання класифікуються за способом їх призначення на 3 групи: ч. 1 ст. 52 КК передбачає основні; ч. 2 ст. 52 КК — додаткові; ч. 3 ст. 52 КК — такі, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові.

Згідно з ч. 4 ст. 52 КК за один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особливої частини КК. Тобто основні покарання можуть призначатися судом самостійно або з іншими додатковими покараннями. До основних покарань належать такі їх види: громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі.

Додаткові покарання в жодному разі не можуть призначатися судом самостійно, тому вони обов’язково приєднуються на додаток до основних покарань. До додаткових покарань належать: позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна.

Покарання, що можуть застосовуватися і як основні, і як додаткові — це штраф та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю.

До законодавчої класифікації покарань належить й перелік основних та додаткових видів покарань, що передбачені в ст. 98 КК і призначаються тільки неповнолітнім.

Однак, наукова класифікація покарань набагато ширша, ніж законодавча. Вона охоплює різні підстави останньої.

Як зазначалось, класифікація покарань передбачає їх диференціацію (поділ) на більші чи менші групи відповідно до тих чи інших підстав (критеріїв класифікації). Науково обґрунтована класифікація кримінальних покарань практично і теоретично актуальна принаймні в чотирьох аспектах, в правовому, психологічному, педагогічному та спеціальному.

В «правовому (юридичному) аспекті» її теоретична і практична значущість визначається насамперед тим, що чітка класифікація покарань служить допоміжним засобом для законодавця при побудові їх системи в кримінальному законі.

Система покарань формується законодавцем на основі відповідних принципів. Для того щоб вона відповідала цим принципам, а останні були б практично здійснені, законодавець повинен мати чітке уявлення про каральні властивості покарання. Тільки за цієї умови він може передбачити в їхній системі такі види, які забезпечували б реалізацію специфічних принципів — доцільної репресивності, економії каральних засобів і, в кінцевому підсумку, таких загальних принципів, як справедливість, невідворотність і гуманізм. Це ж необхідно і для розташування видів покарань в певному порядку, прийнятому в кримінальному законодавстві України, — від менш суворих до більш суворих.

Законодавцю потрібно мати чітке уявлення і про те:

— доцільно чи ні встановлення тих чи інших покарань на певний строк;

— чи слід передбачити можливість дострокового від них звільнення і від яких конкретно їх видів;

— чи доцільні поєднання різних покарань, заміна одного покарання іншим чи іншими заходами правового впливу і т.д.

Класифікація допомагає законодавцю будувати систему покарань, забезпечуючи при цьому реалізацію деяких специфічних принципів, наприклад невідворотності, індивідуалізації та ін. Маючи чітке уявлення про види кримінальних покарань, які доцільно застосовувати до всіх громадян, що вчиняють злочини, або до окремих категорій громадян, а також розрізняючи покарання, пов’язані з ізоляцією від суспільства і не пов’язані з такою, коли засуджені залишаються в колективах, де вони працювали до засудження, законодавець реалізує загальний принцип демократизму і ряд специфічних принципів. Все це створює умови для встановлення в кримінальному законі вичерпного переліку покарань та проведення в життя принципу визначеності при побудові системи покарань.

У «правовому аспекті» теоретична і практична значущість класифікації покарань виражається також і в тому, що вона служить для законодавця допоміжним засобом при формулюванні ряду інститутів і понять Загальної частини Кримінального кодексу (зокрема, самого покарання, звільнення від кримінальної відповідальності, звільнення від покарання та його відбування, судимості і т.д.). Вона забезпечує умови чіткого конструювання санкцій статей в Особливій частині Кримінального кодексу, можливість поєднання основних покарань з додатковими, встановлення альтернативних ситуацій.

«Практична актуальність» класифікації покарань в правовому аспекті полягає і в тому, що вона відкриває перед судовими органами широкі можливості для суворого диференційованого, індивідуального підходу до призначення кримінальних покарань різним категоріям злочинців з урахуванням їх особистості, характеру і ступеня суспільної небезпеки вчинених ними злочинів, обставин, при яких вони мали місце. Тим самим судові органи, застосовуючи покарання, практично проводять у життя ті принципи, на основі яких законодавець будував їх систему.

У «психологічному і педагогічному аспекті» теоретична і практична актуальність класифікації кримінальних покарань полягає в тому, що вона дає можливість чітко організувати їх виконання, правильно здійснювати виховний вплив на засуджених, поєднуючи при цьому переконання та примус. Класифікація кримінальних покарань дозволяє правильно розподілити сили державних органів та громадськості на цій стадії боротьби зі злочинністю, поєднувати державний і громадський вплив в інтересах найбільш успішного досягнення цілей кримінальної відповідальності, покарання і тим самим сприяння зменшенню злочинності в нашій країні. Вона надає можливість для правильного підходу до наукових пошуків шляхів підвищення ефективності психологічного впливу тих чи інших видів кримінальних покарань.

У «спеціальному аспекті» науково обґрунтована класифікація кримінальних покарань відіграє істотну роль у теоретичній та практичній підготовці кадрів — працівників для суду, прокуратури, СБУ та МВС в організації їх навчання, допомагає глибше зрозуміти суть і всебічно вивчити ті види покарань, які вони застосовують на практиці до різних категорій злочинців, здійснюючи при цьому карально-виховний вплив на них.

Тому необхідно розглянути найбільш доцільні класифікації кримінальних покарань.

За ступенем кари деякими вченими в теорії кримінального права покарання поділяються на 3 групи: невеликі, які передбачають не більше 5 років позбавлення волі або інше більш м’яке покарання; менш суворі, які передбачають позбавлення волі не більше ніж на 10 років; суворі, які передбачають позбавлення волі на строк понад 10 років або довічне позбавлення волі.

За категоріями засуджених осіб, до яких можуть застосовуватися покарання, вони поділяються на загальні та спеціальні. Загальні покарання можуть застосовуватися до всіх осіб, які підлягають кримінальному покаранню, наприклад позбавлення волі на певний строк. Спеціальні покарання, які передбачені у статтях 54, 55, 58, 62 КК, можуть застосовуватися тільки до певної категорії осіб. Наприклад, позбавлення спеціального звання може застосовуватися тільки до співробітників міліції, які мають відповідне звання та засуджені за тяжкий чи особливо тяжкий злочин; тримання у дисциплінарному батальйоні призначається лише військовослужбовцям строкової служби; службові обмеження для військовослужбовців застосовуються до військовослужбовців, крім тих що призвані на строкову службу. Позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю також застосовується до визначеного кола осіб, та полягає в позбавленні засудженого його суб'єктивного права на посаду, яку він обіймав, або на службову, професійну чи іншу спеціальну діяльність, якою він займався під час вчинення злочину, а також у тимчасовому обмеженні його правоздатності - можливості обіймати певні посади або займатися певною діяльністю протягом строку, встановленого вироком суду.

За можливістю визначення строку (терміну дії правообмежень, що складають зміст покарання) виділяють покарання строкові та безстрокові. Строковими є покарання, які зазначені у статтях 55−58, 60−63 КК і щодо яких у законі встановлені мінімальні та максимальні межі їх призначення, а у вироку суду завжди визначається конкретний строк (міра) їх застосування до засудженого. Особливість їх полягає у тому, що вийти за межі строків, які встановлені для цих видів покарань у нормах Загальної частини КК, суд не має права ні за яких умов, за винятком випадків застосування ч. 2 ст. 71 і ч. 2 ст. 87 КК щодо максимального строку позбавлення волі. Безстроковими є покарання, межі застосування яких у часі законом не встановлюються і які передбачені у статтях 53, 54, 59 та 64 КК. Безумовно, і ці види покарань мають певні виміри їх застосування (наприклад, конфіскація майна може бути повною або частковою (ч. 1 ст. 59 КК), проте особливість полягає у тому, що ці виміри не мають термінового (строкового) вираження в законі. Особливе місце серед цих видів покарань займають штраф і довічне позбавлення волі. Так, штраф, хоча і не належить до строкових видів покарань (він визначається розміром встановленої судом суми грошового стягнення в межах від 30 до 50 000 н.м.д.г.), але відповідно до ч. 4 ст. 53 КК може бути призначений з розстрочкою його виплати певними частинами строком до одного року. Що ж стосується довічного позбавлення волі, то воно хоча й триває в часі, проте ні в законі, ні у вироку суду певний строк його застосування до засудженого не встановлюється. Застосування ж такого безстрокового покарання, як конфіскація майна, навпаки, вичерпується самим фактом виконання вироку, тому цей вид покарання прийнято називати одноактним.

Класифікація з урахуванням застосування заходів виправно-трудового впливу: покарання, пов’язані з виправно-трудовим впливом; покарання, не пов’язані з виправно-трудовим впливом. До покарань, які пов’язані з виправно-трудовим впливом, належать: позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю; громадські роботи; виправні роботи; обмеження волі; тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців; позбавлення волі на певний строк; довічне позбавлення волі. До покарань, які не пов’язані з виправно-трудовим впливом, належать: штраф, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу; службові обмеження для військовослужбовців; конфіскація майна; арешт.

За можливістю призначення покарання поділяються на загальні та обмежені. Загальні покарання можуть застосовуватися без обмежень до всіх категорій осіб, наприклад, позбавлення волі на певний строк.

Обмежені покарання можуть бути призначені тільки відповідній категорії осіб, за винятком тих, що зазначаються у кримінальному законі. Наприклад, згідно з ч. 3 ст. 61 КК обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до 14 років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів 1 та 2 групи.

Класифікація покарань із урахуванням указівки в санкціях статей Особливої частини: покарання, які зазначені в санкції статті; покарання, які не зазначені в санкції статті. Тут треба зазначити, що майже всі покарання зазначаються в санкціях статей Особливої частини КК. Виняток становить позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу, яке зазначене лише в ст. 54 КК Загальної частини КК. Воно призначається за вироком суду тільки за відповідних підстав, передбачених у кримінальному законі.

Покарання застосовувані і не застосовувані до неповнолітніх. Так, до неповнолітніх, визнаних винними у вчиненні злочину, судом можуть бути застосовані такі основні види покарань: штраф;громадські роботи;виправні роботи;арешт;позбавлення волі на певний строк. Також, до неповнолітніх можуть бути застосовані додаткові покарання у виді штрафу та позбавлення права обіймати певні посади або займатися певною діяльністю. Таким чином, до неповнолітніх не застосовуються такі види покарань як, наприклад, обмеження волі або довічне позбавлення волі.

Не виключаються класифікації покарань і за іншими ознаками, на підставі яких можуть бути виділені, наприклад, покарання: майнового характеру (ст. 53 КК); пов’язані з обмеженням службової чи трудової діяльності засудженого (ст. 55 КК); пов’язані з обмеженням засудженого волі (ст. 61 КК) чи ізоляцією його від суспільства (ст. 63 КК); від відбування яких можливе або, навпаки, неприпустиме звільнення з випробуванням (ч. 1 ст. 75 КК), умовно-дострокове звільнення (ст. 81 КК) чи заміна невідбутої їх частини більш м’яким видом покарання (ст. 82 КК) тощо.

Таким чином, слід ураховувати, що як наведені, так й інші можливі класифікації покарань мають не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення, бо сприятимуть максимальній індивідуалізації покарання, правильному встановленню підстав, порядку і меж їх застосування, виявленню тих особливостей призначення окремих видів покарань, які повинен ураховувати суд при їх застосуванні в кожному конкретному випадку.

ВИСНОВКИ

На підставі проведеного дослідження можна зробити основні висновки.

Так, можна констатувати, що покарання — це один із центральних інститутів кримінального права, якому відведена важлива роль щодо охорони найбільш значущих суспільних відносин від злочинних посягань.

Під інститутом покарання розуміється об'єктивно утворена, відносно відособлена, складна, міжгалузева, охоронно-регулятивна система кримінально-правових приписів, які охоплюють мету, вид і розмір покарання (у положеннях як Загальної, так і Особливої частин КК України), положення щодо призначення та звільнення від покарання та його відбування.

Відповідно до ч. 1 ст. 50 КК покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. Аналіз цього поняття дає можливість виділити основні ознаки покарання, які визначають його соціальний та правовий зміст і відрізняють цей вид державного примусу від інших. Такими розпізнавальними ознаками є:

— визнання покарання найбільш суворим заходом державного примусу, що застосовується до осіб, які вчинили кримінальне правопорушення. Воно примушує винну особу до законослухняної поведінки;

— застосування покарання є одним із завершальних етапів кримінальної відповідальності, тому що особа не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку. Отже, покарання є формою реалізації кримінальної відповідальності. Тому оцінка покарання як логічного юридичного наслідку злочину є його характерною ознакою;

— покарання — це визначений у законі вид державного примусу, призначення якого можливе лише за вироком суду від імені держави, що надає йому публічного характеру;

— покарання полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод засудженого. У цьому проявляється така його властивість, як кара, що робить покарання найгострішим заходом державного примусу. Кара — це властивість будь-якого кримінального покарання. Вона визначається видом і строком покарання, наявністю фізичних, майнових і моральних позбавлень і обмежень. Кожне покарання спричиняє і різного ступеня моральні страждання — ганьбу, сором перед суспільством і своїми близькими. Усі ці обмеження визначають кару як ознаку покарання. Обсяг кари як ознаки покарання завжди повинен відповідати тяжкості злочину;

— покарання засудженого завжди виражає негативну оцінку з боку держави як вчиненого злочину, так і самого злочинця. Авторитетність такої оцінки закріплюється обвинувальним вироком, що містить конкретну міру покарання і ухвалюється судом від імені держави. Таким чином, з точки зору кримінального закону призначене покарання виступає правовим критерієм, показником негативної оцінки як самого злочину, так і особи, що його вчинила;

— покарання завжди носить особистий характер, тобто призначення кримінального покарання і його виконання можливі тільки щодо особи, визнаної винною у вчиненні злочину. Воно не може бути покладене на інших осіб, навіть близьких родичів, хоча, безумовно, зачіпає і їх інтереси;

— покарання винної особи за вчинений злочин тягне за собою судимість. За своїм змістом судимість — це певний правовий статус засудженого, який пов’язаний з різного роду правообмеженнями та іншими несприятливими наслідками, протягом визначеного в законі строку.

Покарання завжди має призначатися з додержанням двох важливих напрямків, властивих каральній політиці держави: 1) застосування суворих покарань до осіб, що вчинили тяжкі чи особливо тяжкі злочини, а також до організаторів і активних учасників організованих злочинних угрупувань; 2) застосування покарань, не пов’язаних з ізоляцією винного від суспільства, і навіть звільнення від відбування покарання осіб, що вчинили вперше злочини невеликої або середньої тяжкості. Поєднання цих напрямків знайшло відображення у чинному КК і має бути реалізовано в діяльності судових органів.

Мета покарання — це те, чого прагне досягти держава, застосовуючи його щодо особи, яка вчинила злочин. У чинному кримінальному законі питання про мету покарання вирішено в ч. 2 ст. 50 КК, де вказано, що покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запобігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і іншими особами.

Наведене свідчить про те, що закон виходить із змішаних теорій визначення мети покарання, оскільки називає метою покарання:

1) кару як відплату за вчинене;

2) виправлення засудженого;

3) запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим (спеціальне запобігання);

4) запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб (загальне попередження).

Застосовуючи покарання, суд має на меті покарати винного, що необхідно для захисту суспільства і для задоволення почуття обурення і справедливості потерпілого, його близьких та суспільства в цілому. Визнання кари метою покарання не зменшує кари як суттєвої властивості (ознаки) будь-якого покарання. Кара виступає у двох іпостасях, що перебувають у діалектичній єдності. Але їм притаманні і деякі особливості. Кара як органічна властивість (ознака) покарання знаходить своє вираження не тільки в його застосуванні, а й у відповідній нормі Загальної частини КК, де описані характерні його ознаки, а також у санкції статті Особливої частині КК, у якій передбачений конкретний вид (види) покарань. У такій якості кара не тільки визначає характер покарання, а й значною мірою забезпечує досягнення всіх цілей покарання. Однак кара як мета виражається тільки у призначенні і реалізації (виконанні) конкретної міри покарання стосовно особи, яка вчинила злочин. Тут уже визначаються конкретний вид і строк (міра) покарання, індивідуалізується характер фізичних і моральних позбавлень та обмежень, яких повинен зазнати засуджений у відплату за вчинений ним злочин. Забезпечення цієї мети — обов’язкова відповідь держави на вчинення злочину. Мета кари здійснюється завжди при застосуванні будь-якого покарання.

Досягнення мети виправлення засудженого припускає усунення суспільної небезпечності особи, тобто такий вплив покарання, внаслідок якого у винного з’являється схильність до правомірної поведінки і головне — засуджений під час і після відбування покарання не вчиняє нових злочинів.

Виправлення полягає в тому, щоб шляхом примусового впливу на свідомість і волю засудженого внести корективи в його соціально-психологічні властивості, нейтралізувати негативні настанови, змусити додержуватися положень закону про кримінальну відповідальність, а ще краще, нехай навіть під страхом покарання прищепити повагу до закону. Досягнення такого результату визнається юридичним виправленням, що саме по собі є важливим результатом застосування покарання, суттєвим показником його ефективності.

Мета запобігання вчиненню нових злочинів самим засудженим (спеціальна превенція). Досягнення цієї мети відбувається шляхом такого впливу покарання на засудженого, який позбавляє його можливості вчиняти нові злочини. Такого результату може бути досягнуто самим фактом його засудження і тим більше — виконанням покарання, коли засуджена особа поставлена в такі умови, які значною мірою перешкоджають або повністю позбавляють її можливості вчинити новий злочин.

Мета запобігання вчиненню злочинів іншими особами (так звана загальна превенція) полягає в такому впливі покарання, який забезпечує запобігання вчинення злочину з боку інших осіб і звернений, насамперед, до осіб, схильних до вчинення злочину. Більшість громадян не вчиняють злочинів не під загрозою покарання, а внаслідок своїх моральних властивостей, принципів, громадських, релігійних настанов і переконань.

Досягнення цієї мети забезпечується самим оприлюдненням законів, санкції яких попереджають про обов’язковість засудження і призначення покарання щодо кожного, хто порушить ці закони засудженням винного, призначенням покарання та його виконанням. Частіше це відлякує, застерігає схильних до вчинення злочинів. Страх покарання, погроза його неминучості стримують багатьох із них від вчинення злочину. Причому більшою мірою такий вплив здійснює невідворотність покарання, а не його суворість.

Передбачені чинним кримінальним законодавством окремі види покарань утворюють певну їх систему, яка закріплена у ст. 51 КК у формі встановленого кримінальним законом і обов’язкового для суду вичерпного переліку видів покарань, які розташовані у певному порядку відповідно до ступеня їх суворості від менш суворого до більш суворого виду покарання.

Встановлюючи цей перелік, законодавець, по-перше, створює тим самим основу для побудови санкцій у відповідних статтях Особливої частини КК, у яких передбачені окремі види покарань і визначені межі їх призначення за окремі злочини, і, по-друге, надає можливість забезпечити при застосуванні судами конкретних видів покарань необхідну їх індивідуалізацію відповідно до ступеня тяжкості вчиненого злочину, з урахуванням особи винного та обставин, що пом’якшують і обтяжують покарання. Таким чином, система покарань є тією юридичною базою, на якій ґрунтується діяльність судів щодо застосування покарань.

Установлений у ст. 51 КК розподіл (класифікація) усіх видів покарань на менш і більш суворі має універсальний характер, бо використовується як при конструюванні певних кримінально-правових інститутів, так і при побудові санкцій статей Особливої частини КК, а також у практиці призначення покарань. Тому в усіх без винятку альтернативних санкціях статей Особливої частини КК, передбачені в них види покарань, також перелічені в послідовності від менш до більш суворого, тобто розташовуються у тому самому порядку, який встановлений у ст. 51 КК.

Але перелічені у ст. 51 КК види покарань співвідносяться між собою не тільки ступенем їх суворості, а й знаходяться між собою в інших зв’язках та залежностях. Тому за певними ознаками, безпосередньо закріпленими у кримінальному законі або такими, що випливають з його змісту, покарання можуть бути класифіковані й за іншими підставами.

Так, за порядком їх призначення (способом застосування) закон поділяє всі види покарань на основні, додаткові й такі, що можуть бути призначені як основні і як додаткові.

За суб'єктом, до якого застосовуються покарання, вони можуть бути класифіковані на загальні та спеціальні.

За можливістю визначення строку (терміну дії правообмежень, що складають зміст покарання) виділяють покарання строкові та безстрокові.

Можливі класифікації покарань і за іншими ознаками, на підставі яких можуть бути виділені, наприклад, покарання: майнового характеру; пов’язані з обмеженням службової чи трудової діяльності засудженого; пов’язані з обмеженням засудженого волі чи ізоляцією його від суспільства; застосовувані і не застосовувані до неповнолітніх; від відбування яких можливе або, навпаки, неприпустиме звільнення з випробуванням, умовно-дострокове звільнення чи заміна невідбутої їх частини більш м’яким видом покарання тощо.

Як наведені, так й інші можливі класифікації покарань мають не тільки теоретичне, а й важливе практичне значення, бо сприятимуть максимальній індивідуалізації покарання, правильному встановленню підстав, порядку і меж їх застосування, виявленню тих особливостей призначення окремих видів покарань, які повинен ураховувати суд при їх застосуванні в кожному конкретному випадку.

Таким чином, роль і значення покарання багато в чому залежать від обґрунтованості його призначення і реалізації. У кожному конкретному випадку суд повинен призначити покарання з дотриманням вимог і положень Кримінального кодексу України, враховуючи ступінь тяжкості вчиненого злочину, особу винного та обставини, що пом’якшують та обтяжують покарання. Воно має бути необхідним і достатнім для виправлення засудженого та запобігання вчиненню нових злочинів. Тільки таке покарання може сприйматися винним та іншими особами як кінцевий і дійсно заслужений результат вчиненого злочину.

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141.

2. Кримінальний кодекс України від 5 квітня 2001 р.: // Відомості Верховної Ради України. — 2001. — № 25 — 26. — Ст. 131.

3. Кримінальний кодекс України від 28 грудня 1960 р., затв. законом від 28.12.1960. // Відомості Верховної Ради України. — 1961. — № 2. — Ст. 14.

4. Кримінальний процесуальний кодекс України. — Х.: Одісей, 2012. — 360 с.

5. Кримінально-процесуальний кодекс України // Відомості Верховної Ради України. — К.: Парлам. вид-во, 2006. — 207 с.

6. Про практику призначення судами кримінального покарання: Постанова Пленуму Верховного суду України від 24 жовтня 2003 р. // Зб. Постанов Пленуму Верховного суду України у кримінальних справах. — Х.: Одіссей, 2003. — 393 с.

7. Бажанов М. И. Уголовное право Украины. Общая часть: Учебник / Под ред. М. И. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тация. — Харьков: «Право», 1999. — 608с.

8. Баулін Ю. Кримінальна відповідальність: сутність, зміст та правова форма / Ю. Баулін // Вісник Акад. правових наук України: зб. наук. пр. — 2004. — № 2 — 3. — 624 с.

9. Беляев H.A. Уголовно-правовая политика и пути ее реализации / H.A. Беляев. — Л.: ЛГУ, 1986. — 175 с.

10. Березовський A.A. Зміст покарання як заходу кримінально-правового впливу // Правове життя сучасної України / Відп. ред. д-р юрид. наук. проф. Ю. М. Оборотов // Одеська національна юридична академія. — О.: Фенікс, 2009. — 609 с.

11. Большой энциклопедический словарь. — 2-е изд., перераб. и доп. — М.: Большая рос. энцикл., 1998. — 1456 с.

12. Будзинский С. Начала уголовного права / С. Будзинский. — Варшава: Типография И. Яворского, 1970. — 247 с.

13. Велиев С. А. Личность виновного и ее исследование при назначении наказания // Изв. высш. учеб. заведений. Сер. Правоведение. — 2002. — № 4. — 165 с.

14. Вечорова Є.М. Покарання, кара та кримінально-правовий вплив: питання співвідношення // Південноукраїнський правничий часопис. — 2008. -№ 4, — 96 с.

15. Гуторова Н. О. Проблеми кримінально-правової охорони державних фінансів України: Дис. д-ра юрид. наук: спец.: 12.00.08 «Кримінальне право та кримінологія» / Гуторова Н. О. — Харків: Нац. ун-т внутр. справ, 2002. — 348 с.

16. Денисова Т. А. Кримінально-правовий, кримінологічний та кримінально-виконавчий аналіз: Монографія. — Запоріжжя: КПУ, 2007. — 340 с.

17. Дуюнов В. К. Проблемы наказания в новом уголовном праве России. — Белгород: Изд-во Белгор. гос. ун-та, 1998. — 104 с.

18. Єдиний державний реєстр судових рішень //http://www.reyestr. court.gov.ua

19. Карпец И. И. Наказание. Социальные, правовые и криминологические проблемы / И. И. Карпец. — М.: Юридическая литература, 1973. — 287 с.

20. Кримінальне право України. Загальна частина: підруч. для студ. юрид. спец. вищ. закл. освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов — К.; X.: Юрінком Інтер — Право, 2001. — 416 с.

21. Кримінальне право України. Особлива частина / За ред. М.І. Бажанова, В. В. Сташиса, В.Я. Тація. — Київ — Харків: Юрінком Інтер, 2003. — 496 с.

22. Кримінальне право України. Особлива частина / За ред. М.І. Мельника, В. А. Клименка. — Київ: Юридична думка, 2004. — 656 с.

23. Кримінальне право України. Особлива частина / За редакцією М.І. Бажанова та ін. — Харків: Юрінком Інтер — Право, 2001. — 816 с.

24. Кругликов Л. Л. Практикум по уголовному праву. Общая часть. Особенная часть: учеб. пособие. — М.: БЕК, 2002. — 352 с.

25. Ломако В. А. Применение условного осуждения / В. А. Ломако. — Харьков: Вища школа, 1976. — 101 с.

26. Митрофанов І.І. Система покарань у механізмі реалізації кримінальної відповідальності. Науковий вісник Міжнародного гуманітарного університету. Серія: юриспруденція. Вип.5. О.: Фенікс, 2013. — 198 с.

27. Навроцкий В. А. Уголовное право Украины. Особенная часть. Курс лекций / В. А. Навроцкий. — М.: Т-во «Знание», КОО, 2000. — 771 с.

28. Науковий коментар Кримінального кодексу України / за ред. М. Й. Коржанського. — К.: Атіка, Академія, 2001. — 953 с.

29. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України / Під загальною редакцією М. О. Потебенька, В. Г. Гончаренка. — К.: «Форум», 2004., у 2-х ч. — Ч.2. — 984 с.

30. Науково-практичний коментар до Кримінального кодексу України. У 2 ч. Ч. 1 / за заг. ред. М. О. Потебенька, В. Г. Гончаренка. — К.: ФОРУМ, 2001. — 393 с.

31. Науково-практичний коментар Кримінального кодексу України від 5 квітня 2001 року / За ред. М.І. Мельника, М.І. Хавронюка. — К.: Атіка, 2005.-1064 с.

32. Новое уголовное право России. Общая часть: Учеб. пособие / Г. Н. Борзенков, С. В. Бородин, Н. Ф. Кузнецова и др. — М.: Зерцало, ТЕИС, 1996. — 168 с.

33. Ной И. С. Вопросы теории наказания в советском уголовном праве. — Саратов: Изд-во Саратовского ун-та, 1962. — 157с.

34. Ной И. С. Сущность и функции уголовного наказания в советском уголовном праве: Политико-юрид. исследование / И. С. Ной. — Саратов: изд-во. Сарат. ун-та, 1973. — 113 с.

35. Ожегов С. И. Словарь русского языка: около 57 000 слов / под ред. чл.-кор. АН СССР Н. Ю. Шведовой. — 18-е изд., стер. — М.: Рус. яз., 1987. — 797 с.

36. Омельчук О. М. До питання про загальні засади призначення покарання // Університетські наукові записки, 2007. -№ 2 (22). — 348 с.

37. Остроумов С. С. О преступлении и наказании (Основные уголовно-правовые и криминологические аспекты) / С. С. Остроумов, М. И. Якубович. — М.: Изд-во Общества «Знание» РСФСР, 1986. — 133 с.

38. Павлушин А. Н. О целях наказания в советском уголовном праве // Цели уголовного наказания: учебно-метод. материалы / под ред. В. А. Елеонского; Рязанская высшая школа МВД СССР, Кафедра уголовного права. — Рязань, 1990. — 78 с.

39. Пионтковский А. А. Об условном осуждении или системе испытания / А. А. Пионтковский. Одеса: Типо-Литогр. Штаба Одес. воен. округа, 1994. — 99 с.

40. Познышев С. В. Основные вопросы учения о наказании. — М., 1994.

41. Рагимов И. М. Философия наказания и проблемы его назначения. — Баку: Дипломат, 1998. — 126 с.

42. Сергиевский Н. Д. Русское уголовное право: Пособие к лекциям.- Спб., 1995. — 320 с.

43. Силкин В. П. Уголовно-правовые санкции за преступления против собственности: Дис. канд. юрид. наук: спец.: 12.00.08 «Уголовное право и криминология» / Силкин В. П. — СПб.: Санкт-Петербургский юридический институт Генеральной прокуратуры РФ, 2004. — 149 с.

44. Советское уголовное право. Общая и особенная части: учебник / [Демидов Ю.А., Загородников Н. И., Кириченко В. Ф., Якубович М.И.]; под ред. В. Д. Меньшагина. — М.: Госюриздат, 1962. — 479 с.

45. Старков В. О., Милюков С. Ф. Наказание: уголовно-правовой и криминологический анализ. — СПб.: Юрид. центр Пресс, 2001. — 461 с.

46. Степанюк А. Ф. Сущность исполнения наказания / А. Ф. Степанюк. — Харьков: Фолио, 1999. — 63 с.

47. Стручков Н. А. Советское исправительно-трудовое право. Общая часть: Учеб. для слушателей вузов МВД СССР. — М., 1997. — 307 с.

48. Таганцев Н. С. Русское уголовное право: Лекции. Часть общая. Т. 2. — М.: Наука, 1994. — 393 с.

49. Трубников В. М. Арешт як вид кримінального покарання та особливості його застосування: монографія / В. М. Трубников, Ю. В. Шинкарьов — X.: Харків юридичний, 2007. — 155 с.

50. Уголовне право України: навч. посіб. / за заг. ред. Л.В. Багрій-Шахматова. — О.: ОНМУ, 2004. — 676 с.

51. Уголовное право Российской Федерации. Общая часть: конспект лекций / под ред. проф. Л.В. Иногамовой-Хегай. — М.: ИНФРА-М, 2002. — 200 с.

52. Уголовное право Украины. Общая часть: Учебник / Под ред. М. И. Бажанова, В. В. Сташиса, В. Я. Тация. — Харьков: «Право», 1998. — 418 с.

53. Уголовное право: словарь-справочник / Авт. — сост. д-р юрид. наук Т.А. Лесниевски-Костарева. — М.: НОРМА-ИНФРА М, 2000. — 432 с.

54. Уголовное право БССР. Часть Общая / под. Общей ред. И. И. Горелина и И. С. Тишкевича, Мн., «Вішєйш. Школа», 1973. — 368 с.

55. Уголовный кодекс Украины: комментарий / под ред. Ю. А. Кармазина и Е. Л. Стрельцова. — X.: Одиссей, 2001. — 960 с.

56. Филимонов В. Д. Криминологические основы уголовного права / В. Д. Филимонов. — Томск: Изд-во ТГУ, 1981. — 180 с.

57. Фойницкий И. Я. Учение о наказании в связи с тюрьмоведением. — М.: Добросвет, 2000. — 463 с.

58. Фролова О. Г. Злочинність і система кримінальних покарань (соціальні, правові та кримінологічні проблеми й шляхи їх вирішення за допомогою логіко-математичних методів): навчальний посібник. / О. Г. Фролова. — К.: АртЕк, 1997. — 208 с.

59. Шаргородский М. Д. Наказание, его цели и эффективность / Ленингр. гос. ун-т им. А. А. Жданова. — Л.: Изд-во Ленингр. ун-та, 1973. 160 с.

60. Шаргородський М. Д. Наказание по уголовному праву. — Ч. 2 (Наказание по советскому уголовному праву) / М. Д. Шаргородский. — М.: Госюриздат, 1958. — 239 с.

61. Шинальський О. Мета покарання / О. Шинальський // Вісник прокуратури. — 2003. — № 8 (26). — 49 с.

62. Юридична енциклопедія: в 6 т. / редкол.: Ю. С. Шемшученко [та ін.]. — К.: Укр. енцикл., 1998. — 736 с.

63. Юридична енциклопедія: у 6 т. / Ю. С. Шемшученко (гол. ред.). — К.: Укр. енцикл., 2003. — Т. 5. — 736 с.