Трансформація економічних систем постсоціалістичних країн

ЗМІСТ

• ВСТУП
• РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕХІДНОЇ ЕКОНОМІКИ У КРАЇНАХ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ
• 1. Причини роздержавлення і приватизації та їх основні моделі
• 2. Особливості перехідної економіки
• РОЗДІЛ 2. ТЕНДЕНЦІЇ ЕВОЛЮЦІЇ НАЙВАЖЛИВІШИХ ЕЛЕМЕНТІВ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ НА ПОЧАТКУ ХХІ ст.
• РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИКА РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ І ПРИВАТИЗАЦІЇ У РОЗВИНУТИХ КРАЇНАХ
• ВИСНОВКИ
• СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Капіталістичний спосіб виробництва розвивається вже п’ять століть. За цей час у його межах відбулися три революційні зрушення в технологічному способі виробництва, якісних змін зазнали відносини власності (передусім економічної), соціальна структура суспільства та інші інститути. Після розгляду різних аспектів історичного розвитку економічної системи капіталістичного способу виробництва, деяких тенденцій її наступної еволюції необхідно дати узагальнюючу комплексну характеристику найважливіших елементів цієї системи в 90-ті роки XX ст., з’ясувати основні тенденції її еволюції на початку третього тисячоліття. Без такого аналізу неможливо простежити основні напрями трансформації економічної системи в Україні.

Найважливіші моделі перехідної економіки в постсоціалістичних країнах.

У другій половині 80-х і на початку 90-х років XX ст. формувались такі основні моделі трансформації економічних систем постсоціалістичних країн:

1. Неокласична модель (Дж. Сакс, Дж.-Дж. Стіглер та ін.). Передбачає орієнтацію на абсолютне переважання приватної власності, механізму вільного ринкового саморегулювання економіки, а отже, швидку приватизацію, опору на іноземні інвестиції, повну лібералізацію цін та зовнішньої торгівлі (без раціонального поєднання з політикою протекціонізму), опосередковане незначне втручання держави в економіку, передусім за допомогою грошової політики (зокрема, «політики дорогих грошей»), скорочення соціальних витрат держави, соціальну диференціацію суспільства, акцентує на досягненні фінансової стабілізації.

2. Градуалістська (англ. gradual — поступовий) модель (лауреати Нобелівської премії з економіки К.-Дж. Ерроу, В. Леонтьєв, Дж. Тобін та ін.). Передбачає, що процес реформування тривалий, а забезпечення достатнього обсягу внутрішніх інвестицій у народне господарство, зміни структури сукупної пропозиції та попиту, створення умов для соціальної адаптації населення можливе лише за стабільного виробництва економічних благ з огляду на національні умови та ін.

3. Інституціональна модель. Передбачає інституціональні зміни у суспільстві, тобто еволюційні трансформаційні процеси не тільки у сфері базисних відносин (до яких інституціоналісти відносять зміни прав власності), а й у законодавстві, діяльності держави та громадських організацій, у звичаях тощо. Деякі теоретики інституціоналізму (Д. Норт) основною інституціональною зміною вважають приватизацію.

4. Структурна модель. Представники цієї моделі вважають, що економічна політика має базуватися на плановій перебудові промисловості, перерозподілі доходів, реструктуризації економіки та відновленні ділової активності. Монополії, на їхню думку, невід'ємна частина технологічної структури народного господарства, а тому антитрестівська політика недоцільна.

Найменш гуманною є неокласична модель, яка базується на переважанні егоїстичних та індивідуальних цінностей, що панували на нижчій стадії капіталізму, а загалом — на домінуванні біологічного начала людини, її реалізація в латиноамериканських країнах призвела до стрімкого зубожіння переважної більшості населення, поляризації суспільства, посилення сировинної орієнтації країн у зовнішньоекономічній діяльності.

РОЗДІЛ 1. ОСОБЛИВОСТІ ПЕРЕХІДНОЇ ЕКОНОМІКИ У КРАЇНАХ, ЩО РОЗВИВАЮТЬСЯ

1. Причини роздержавлення і приватизації та їх основні моделі

роздержавлення приватизація економічний

Необхідність роздержавлення, в тому числі приватизації в СРСР, була зумовлена такими чинниками:

— поступове зниження темпів економічного зростання. Певною мірою це було спричинено зростанням масштабів народногосподарського комплексу, здебільшого — зниженням ефективності економіки;

— істотне зниження темпів зростання продуктивності праці (за період 1960;1985 рр. — майже у 2,5 раза), причому на 1% приросту продуктивності праці витрачалося понад 2% приросту оновлення виробничих фондів;

— значне відставання порівняно з розвинутими країнами у впровадженні досягнень НТР у виробництво (у США, наприклад, у 1985 р. налічувалося понад 1,5 млн. комп’ютерних систем і понад 17 млн. персональних комп’ютерів, а в СРСР — лише кілька комп’ютерних систем, а загалом за рівнем комп’ютеризації відставання було більш ніж стократним);

— поглиблення диспропорцій в економіці: у 1928 р. частка предметів споживання в загальному обсязі промислової продукції становила 60,5%, а в 1985 р. — лише 25%. Це, а також кумулятивна дія інших чинників, призвело до розвитку дефіцитної економіки. У СРСР у 1990 р. із 1100 товарних груп лише 5 були недефіцитними;

— низька конкурентоспроможність товарів на світовому ринку, переважно сировинна спрямованість експорту;

— зростання «зрівнялівки» в оплаті робочої сили, що за низької заробітної плати підривало стимули до праці;

— значне уповільнення темпів зростання реальних доходів населення. У СРСР у 1966—1970 рр. вони становили 5,9%, а в 1981—1985 рр. — 1,8%, у 1985—1988 рр. — 1,4%;

— швидке збільшення зовнішнього боргу СРСР та відсотків на його обслуговування. У 1984 р. витрати на обслуговування цього боргу становили 5,9 млрд дол., а в 1986 р. — 15,1 млрд дол. за одночасного скорочення валютних надходжень від експорту нафти. В Україні темпи зростання реальних доходів населення відповідно становили 20% і 14%. За рівнем життя СРСР посідав у 1990 р. 77 місце у світі [8, 205].

Деякі причини глибокої економічної кризи, успадкованої від СРСР, також мають пряме або опосередковане відношення щодо причин роздержавлення і приватизації.

У політико-ідеологічному аспекті роздержавлення і приватизація в пострадянських країнах розглядались як справедлива винагорода за надмірну експлуатацію трудящих і як прагнення керівників нових суверенних держав забезпечити рівність всіх громадян перед їх входженням у ринкову економіку.

Загалом у країнах колишнього СРСР та соціалістичної співдружності роздержавлення і приватизація відбувалися за різними соціально-економічними моделями та конкретними механізмами їх реалізації. Основними серед них є; модель масового роздержавлення і приватизації; модель колективного роздержавлення і приватизації; модель зовнішнього власника; змішана модель роздержавлення і приватизації; модель соціально орієнтованої власності.

Модель масового роздержавлення і приватизації найповніше була реалізована у Чехії, Росії, Литві та Монголії, частково — у Польщі. Вона не використовувалась у колишній НДР, Угорщині, деяких країнах СРСР. У межах цієї моделі в Чехії використовувались такі найважливіші методи: прямий продаж, частка якого становила 44,8%, ваучерний метод — 23%, комерціалізація та перетворення на акціонерне товариство — 22,4%, відкритий аукціон — 10,5%, безкоштовне передавання майна муніципалітетам, пенсійним фондам і банкам — 8,1%, відкритий конкурс — 8%; приватизація існуючих державних акціонерних товариств — 4%. Крім того, практикувалось повернення частини майна колишнім власникам (реституція), передавання частини власності державним кооперативам. Для реалізації цих методів держава виділила 40 млрд. чеських крон (із загальної суми кредитних ресурсів у 400 млрд крон) [7, 187].

Процес ваучерної приватизації у цій країні почався з інвентаризації державної власності. За період 1991—1997 рр. на купонні аукціони були виставлені акції майже 1500 підприємств балансовою вартістю 355 млрд. крон. Упродовж першої хвилі приватизації підприємства запропонували для продажу за купони понад 60% акцій, а в ІПФ (інвестиційний приватизаційний фонд) населенням було інвестовано до 72% інвестиційних талонів купонних книжок. Проте дрібним акціонерам належало більше половини роздержавленої власності, тоді як ІПФ — майже 40%. З погляду інфраструктури ринку ІПФ є одним із її елементів, який водночас окремий суб'єкт управління акціонерними компаніями, сформований на змішаній основі (з участю державних та недержавних структур).

Кожен громадянин Польщі мав змогу отримати і використати державний кредит у сумі приблизно 100 млн злотих для створення власної справи, який необхідно повернути протягом 20 років, а відповідно до «Карти перетворень форм власності», прийнятої в 1992 р., процес роздержавлення і приватизації має охопити майже 55% народного господарства. Наприкінці 1996 р. «Універсальний сертифікат на акції» у фізичній формі на пред’явника отримали 95% громадян, а його ринкова вартість приблизно у 8 разів перевищувала номінальну. Ці сертифікати у 1997 р. обмінювались на акції 15 національних інвестиційних фондів, які як акціонерні компанії на першому етапі роздержавлення і приватизації управляли понад 500 підприємствами з активами, що становили до 10% загальнонаціональних активів країни. Контроль над цими фондами здійснюють іноземні банки та представники Польщі (зокрема, банкіри). Менша частка роздержавлених і приватизованих підприємств залишалась у власності держави (25%) та була передана працівникам (15%). Стратегічними інвесторами за цих умов стали національні інвестиційні фонди.

У Росії та Україні роздержавлення і приватизація передбачали надання кожному громадянину приватизаційного сертифіката на частку державного майна і можливість у наступний період обміняти їх на акції підприємств. Але внаслідок багатьох причин і передусім дій уряду приватизаційні сертифікати знецінились, а соціально-економічне відчуження ще більше зросло. Так, вартість роздержавленого майна у розрахунку на одну особу мала становити не менше 5 тис. дол., в Росії — 10 тис. крб. (за оцінками деяких авторитетних російських економістів його вартість могла досягти 250 тис. крб.). Проте приватизаційний сертифікат не перетворився на справжній цінний папір (як це було в Чехії), а відтак значна частина їх у фіктивних трастових компаніях, штучно знизилася вартість майна підприємств (у 1996 р. таке знецінення відбувалось 27 разів). Унаслідок цих та інших причин приватизаційні сертифікати продавались у середньому за 20 грн., в Росії — нерідко за 2 пляшки горілки. Тому не дивно, що у Росії та Україні приватизація була названа «чорною», а в Чехії — «народною» .

Свідченням кланово-номенклатурного характеру приватизації в Україні є те, що держава за свою власність вартістю 331 млрд крб. (або згідно з курсом карбованця на початок 1992 р. 550 млрд дол.) за весь період приватизації до початку 2003 р. отримала 6 млрд грн., або приблизно 1% від реальної вартості державного майна, тоді як в Угорщині за значно менші обсяги роздержавленого майна отримано майже 13 млрд дол. Академік НАН І. Лукінов справедливо зазначав, що вітчизняна приватизація «проводилась на формальних демократичних принципах і цінно-паперової чехарди, фактична „приватизація“ і розтранжирування державного майна мафіозно-спекулятивними структурами ніякого економічного пожвавлення не принесли». Головний ідеолог реформ А. Гальчинський також змушений був визнати, що внаслідок ринкової трансформації сформувалася «спотворена за своїм змістом система відносин власності, значна частина яких на тіньових корумпованих зв’язках» .

Основними засобами приватизації створеної працею багатьох поколінь державної власності були:

— штучне заниження вартості та доведення багатьох рентабельних підприємств до банкрутства та їх продаж наближеним до влади кланово-олігархічним структурам. Так, п’ять теплових електростанцій були продані ВАТ «Донбасенерго» за 207 млн грн., тоді як залишкова балансова вартість цих електростанцій становила понад 1 млрд грн.; пакет акцій ВАТ «Росава» було продано за 4,2 млн грн., а їх номінальна вартість становила майже 103 млн грн.;

— надання права реалізації державного майна податковій адміністрації та Міністерству юстиції. Так, у 2001—2002 рр. податкова адміністрація реалізувала майно на суму понад 3 млрд грн.;

— створення холдингових компаній, яким передавались контрольні та блокуючі пакети акцій, як правило, великих стратегічно важливих підприємств за номінальною вартістю, а іноді — без урахування індексації основних фондів, за відсутності методики оцінки пакетів акцій цих підприємств. Так, на початку 1998 р. була створена акціонерна холдингова компанія «Укрнафтопродукт», статутний фонд якої становив 30,5 млн грн. Проте власні активи лише одного стратегічно важливого підприємства, контрольний пакет акцій якого увійшов до статутного фонду компанії «Укрнафтопродукт», досягали 150 млн грн. Наприкінці 1999 р. пакет акцій цього холдингу у розмірі 44,2% статутного фонду було продано за 15,2 млн грн., тоді як власні активи підприємств, що були передані холдингу, становили понад 300 млн грн.

У вересні 2000 року ця холдингова компанія уклала кредитний договір з кіпрською інвестиційною компанією з обмеженою відповідальністю на суму 3 млн дол. і віддала під заставу контрольні пакети акцій трьох стратегічно важливих підприємств (ВАТ «Кримнафтопродукт», ВАТ «Київміськнафтопродукт», ВАТ «Ексімнафтопродукт»), тоді як власні активи останнього підприємства становили майже 150 млн грн., а отриманий ним прибуток в 2000 р. — 56 млн грн. Проте контрольний пакет цього підприємства було оцінено у 840 млн грн., кредит не був повернутий, а контрольні пакети трьох великих акціонерних компаній перестали бути державною власністю. Такі приклади кланово-номенклатурного та кримінального управління в Україні не поодинокі і зумовлені наближеністю керівників таких холдингових компаній до вищих ешелонів влади. Одна з причин — відсутність ефективного законодавства. Загалом, за даними Президента, у сфері приватизації було виявлено лише у 2003 р. 3,6 тис. злочинів:

— продаж стратегічно важливих об'єктів компаніям-нерезидентам, передусім російським інвестиційним компаніям за заниженими цінами нібито з метою залучення іноземних інвестицій у приватизовані підприємства. Насправді загальна сума російських прямих інвестицій становить лише приблизно 50 млн дол., тоді як російські компанії контролюють цілі галузі промисловості зокрема три найбільші нафтопереробні заводи. При цьому руйнується соціальна інфраструктура, оскільки робітники отримують менше соціальних благ;

— створення нових, здебільшого закритих акціонерних компаній, до статутних фондів яких часто вносилося найцінніше майно державних підприємств;

— неефективне управління державними підприємствами.

Підсумком такої антинародної приватизації є втрата державної власності та державного контролю над стратегічно важливими галузями економіки (нафтопереробною, зв’язком) та підприємствами; їх перехід до рук кланово-номенклатурної еліти України і до іноземних компаній; збитковість більшості приватизованих підприємств (у 2002 р. понад 85%); зниження рентабельності промисловості, заданими голови Рахункової палати, у десятки разів. Це означає, що замість ефективного власника Україна отримала ефективного «прихватизатора», а замість створення рівних стартових умов у процесі формування трансформованої економіки відбулось ще більше відчуження найманих працівників від економічної власності, а отже, і від влади. Основними формами такого відчуження е перетворення переважної більшості акціонерів у формальних власників, які, отримавши акції, неспроможні економічно реалізувати їх шляхом привласнення дивідендів і набути прав в управлінні акціонерними компаніями. Таке право значною мірою узурповано менеджерами вищої ланки роздержавлених підприємств, які без дозволу загальних зборів (вищого органу управління цими компаніями) здійснюють продаж або передавання частини активів як внески до статутних фондів інших акціонерних товариств, що знецінює акції цих компаній; додатковий випуск акцій за заниженими, порівняно з ринковими, цінами з метою зловживань, зокрема передавання частини таких акцій наближеним особам, що сприяє встановленню повного контролю над акціонерними компаніями [11, 184].

2. Особливості перехідної економіки

Особливості перехідного періоду країн, що розвиваються, зумовлені тим, що у більшості з них (переважно слаборозвинутих) існують різні соціально-економічні устрої: державно-суспільний сектор, який здебільшого відображає інтереси всієї нації; державно-капіталістичний сектор, що розвивається насамперед в інтересах національної буржуазії (промислової, торговельної, банкірів тощо); кооперативний сектор, що втілює інтереси частини селянства, зайнятого товарним виробництвом; дрібнотоварний сектор, розвиток якого виражає інтереси дрібних товаровиробників (ремісників, селян, кустарів, дрібних торговців та ін.); натуральні форми господарства (общинно-патріархальна, напівфеодальна), які ґрунтуються на оренді землі частиною населення у великих землевласників; змішані форми.

Провідна роль державного соціально-економічного сектору зумовлена: низьким розвитком економічної та соціальної інфраструктур, вирішальну роль у формуванні яких відіграє держава; належністю провідної ролі у боротьбі за економічну незалежність державі та державному сектору економіки; виконанням державою функцій нагромадження капіталу, інвестування за відсутності численного, досвідченого класу підприємців і низького життєвого рівня населення; домінуванням держави у проведенні аграрної реформи, здійсненні структурних перетворень в економіці, розвитку базових галузей промисловості; виконанням державним сектором інтегруючої ролі у взаємодії інших секторів і перетворенні системи на єдине ціле; протистоянням держави іноземному капіталу, залученню іноземних інвестицій до національної економіки; спроможністю держави найбільшою мірою розвивати науку, оволодівати досягненнями НТП; покладанням на державу функції забезпечення народного господарства грошима, проведення грошових реформ, регулювання грошово-кредитної системи.

Для переважної більшості таких країн найважливішим напрямом подолання економічної відсталості є індустріалізація. Цей процес в різних країнах відбувається нерівномірно, в більшості починається зі створення виробничої інфраструктури, з перетворень у сільському господарстві та добувній промисловості.

Аграрні перетворення у слаборозвинутих країнах необхідно здійснювати через скасування панщини та заміну її орендою; викуп або націоналізацію державою частини земель великих землевласників та їх розподіл серед малоземельних селян із наступною виплатою певної ренти; організацію кооперативних господарств; надання державою допомоги для поліпшення матеріально-технічної бази сільського господарства, пільгових кредитів, забезпечення високоврожайними сортами, консультаційних послуг щодо оцінки земель, вибору сільськогосподарських культур, упровадження передових досягнень аграрної науки у виробництво та ін.

ТНК намагаються перемістити екологічно шкідливі й трудомісткі галузі промисловості у країни, які стали на шлях інтенсивної індустріалізації, розвинуті країни вдаються до дискримінаційних заходів у сфері зовнішньої торгівлі, активно впроваджують політику «ножиць цін» тощо. Це призводить до кризи заборгованості, викачування значної частки національного багатства з країн, що розвиваються. З часу створення COT (1995) країни, що розвиваються, скоротили митні тарифи вдвічі, а розвинуті — збільшили їх, внаслідок чого перші втратили понад 130 млрд дол.

Для звільнення від неоколоніальної залежності ці країни мають об'єднати свої зусилля для здійснення експорту паливно-енергетичних та сировинних ресурсів і ліквідувати диктат міжнародних монополій у процесі ціноутворення; домагатися списання зовнішніх боргів; нарощувати випуск готової продукції; зменшувати і ліквідувати тягар гонки озброєнь; здійснювати індустріалізацію та аграрні перетворення; готувати національні кадри; проводити демократичні, політичні та соціальні реформи тощо [9, 186].

РОЗДІЛ 2. ТЕНДЕНЦІЇ ЕВОЛЮЦІЇ НАЙВАЖЛИВІШИХ ЕЛЕМЕНТІВ ЕКОНОМІЧНОЇ СИСТЕМИ НА ПОЧАТКУ ХХІ ст.

Такі тенденції значною мірою зумовлені теперішніми закономірностями розвитку кожного з основних елементів економічної системи, а саме продуктивних сил, техніко-економічних та організаційно-економічних відносин, відносин власності (в економічному аспекті) та базисних елементів господарського механізму.

Тенденції розвитку системи продуктивних сил здебільшого детерміновані особливостями сучасного етапу НТР, зокрема інформаційної революції. У перспективі система продуктивних сил удосконалюватиметься внаслідок виникнення в ній якісно нових елементів, збагачення зв’язків між елементами та між елементами і системою загалом. Головною продуктивною силою і надалі буде людина, але її творчі здібності, освіта, кваліфікація, моральний і психологічний стан розвиватимуться і поліпшуватимуться, внаслідок чого посилюватиметься синергічний ефект. Реальною загрозою такому розвитку подій може бути глобальна екологічна криза.

Техніко-економічні відносини характеризуватимуться поглибленням усуспільнення виробництва та праці, передусім на інтернаціональній основі. Такі відносини розвиватимуться переважно через інтернаціоналізацію одиничного поділу праці, що поряд з іншими формами суспільного поділу праці (розвитком спеціалізації, кооперування, комбінування виробництва) посилюватиме роль безпосередньо суспільної форми виробництва, позаринкових зв’язків. Техніко-економічні відносини надалі еволюціонуватимуть на основі дії закону суспільного поділу праці. Після четвертого суспільного поділу праці відбудеться п’ятий — відокремлення управлінської діяльності від інших видів людської праці. Шостим суспільним поділом праці може стати відокремлення духовного виробництва від матеріального та інших видів нематеріального багатства. Найважливішим елементом духовного багатства стане розвиток усіх сутнісних сил і збагачення інтелекту людини і нації.

З огляду на це економічні зв’язки та відносини будуть все меншою мірою пов’язані з виробництвом, обміном, розподілом та споживанням матеріальних благ і послуг, а більшою — з діяльністю щодо розвитку особистості людини, об'єктів духовного багатства. Тому зростаюче значення набиратиме затрачена на розвиток особистості людини праця, яку здійснюватимуть вчителі, вихователі, викладачі різних навчальних і виховних закладів. Кількість зайнятих виробництвом матеріальних благ може і надалі зменшуватися.

Технологічний спосіб виробництва розвиватиметься внаслідок зростаючої автоматизації виробничих процесів, «безлюдних підприємств», застосування принципово нових, немеханічних форм матерії — фізичної, хімічної, біологічної, практичне використання Космосу, наприклад перенесення у космічний простір екологічно шкідливих видів виробництва. За цих умов, а також за усвідомлення людством загрози екологічної кризи, формування повноцінного екологічного мислення може послабитися антагонізм між людиною та природою, а отже, і деградація особи як біосоціальної істоти.

Розвиток організаційно-економічних відносин відбуватиметься шляхом зростаючої демократизації відносин управління (менеджменту), втілення передового досвіду в організацію виробництва і праці, поширення і вдосконалення маркетингових досліджень, пов’язаних з позаринковими формами зв’язку.

Для відносин економічної власності буде характерним зростання плюралізму форм власності, зумовлене ускладненням системи продуктивних сил і техніко-економічних відносин (тобто технологічного способу виробництва) загалом і кожного їх елементу зокрема. З’являтимуться нові форми інтегрованої міжнародної власності на базі одиничного, часткового та загального поділів праці. Цілісність таких відносин власності неможлива без домінування однієї суспільної форми розвитку продуктивних сил — державної власності на певні об'єкти (засоби виробництва, фінансово-кредитні інститути та ін., передусім значну частку національного доходу), але з постійним посиленням демократичного змісту, її розвиток зумовлений дією закону одержавлення капіталістичної економіки. Така тенденція спостерігається і в останні два-три десятиліття, незважаючи на спроби урядів багатьох країн зменшити частку державних витрат у ВНП. Деякі західні науковці прогнозують абсолютне переважання державної форми власності.

Так, американський економіст В. Беквіт стверджує, що у 2200 році у США держава володітиме 90% всієї реальної власності. Аналогічної точки зору дотримується Р. Хейблоннер, який вважає, що ринковий механізм і приватна власність будуть істотно або повністю замінені державною власністю та державним управлінням. Такі прогнози видаються безпідставними, оскільки механічно копіюють тенденцію розвитку державної власності в окремі проміжки часу і екстраполюють її на майбутнє, не враховуючи дію закону заперечення заперечення (кожна наступна, розвинутіша форма власності не повністю, а діалектично заперечує попередню) [7, 197].

Прогнози цих економістів ґрунтуються майже на повному запереченні корпоративної (монополістичної) власності. Очевидно, що державна власність в найвищою суспільною формою розвитку продуктивних сил лише в межах окремих національних держав, а оскільки сучасні продуктивні сили все більше переростають межі окремих країн, посилюється інтернаціоналізація технологічного способу виробництва, то їх суспільною формою розвитку стають розвинутіші (порівняно з державною) форми економічної власності, зокрема інтегрована власність окремих країн. її об'єктами можуть бути різні елементи продуктивних сил (засоби праці, предмети праці, наука — у формі спільних патентів, ліцензій та ін.). Однак домінуючою суспільною формою розвитку продуктивних сил залишається державна власність.

Ще однією тенденцією розвитку відносин власності стане зрощування різних форм власності й утворення на цій основі змішаних її форм.

Щодо особливостей розвитку відносин економічної власності у майбутньому розвиватимуться асоційовані форми власності трудових колективів як у межах окремих країн, так і між державами. Зростатиме питома вага профспілкової, кооперативної власності. У структурі корпоративної власності збільшуватиметься частка акцій трудящих, внаслідок чого частка в ній олігополістичної власності зменшуватиметься. Оскільки однією з основ економічної свободи людини і надалі залишиться приватна власність, то її значення зростатиме за умови її поступового наповнення з колективним змістом. Поглиблення процесу усуспільнення виробництва і праці передбачає домінування колективних форм власності. Щоб узгодити ці імперативи прогресу особи та виробництва, необхідне поєднання індивідуального та колективного привласнення. Комбінування різних форм привласнення буде ще однією тенденцією еволюції відносин економічної власності.

Такі тенденції розвитку технологічного способу та відносин економічної власності зумовлюють відповідні зміни господарського механізму, його ускладнення. Поряд з механізмом ринкової конкуренції, корпоративною (у тому числі участю трудящих в управлінні) планомірністю та державним регулюванням, програмуванням та прогнозуванням розвитку економіки посилюватиметься наднаціональне регулювання макроекономічних процесів на різних рівнях функціонування світового господарства. У межах корпоративного, державного та наднаціонального регулювання поєднуватимуться адміністративні та економічні важелі за домінування економічних форм і методів регулювання мікрота макроекономічних процесів, посилюватимуться елементи свідомого, планомірно організованого розвитку економічних реалій і нівелюватимуться елементи анархії, стихійності.

У структурі господарського механізму переважатиме державне регулювання, програмування та прогнозування економіки, їх роль може посилитися внаслідок загострення екологічної кризи. Можливе навіть створення єдиного планетарного уряду з метою глобального (в планетарному масштабі) макроекономічного регулювання процесів відтворення. Уже зараз вчені пропонують до 10 «Конституцій світу» .

Збільшуватиметься вплив суперечностей між рівнем виробництва і зростаючими соціальними та духовними потребами (за одночасного послаблення ролі економічних) як рушійною силою соціально-економічного прогресу.

На закономірності еволюції основних елементів економічної системи в межах окремих країн впливатиме інтернаціоналізація продуктивних сил і техніко-економічних відносин (або технологічного способу виробництва), з одного боку, відносин економічної власності та господарського механізму — з іншого.

До сучасних об'єктів власності, крім традиційних (засобів і предметів праці, робочої сили, використовуваних людьми сил природи), належать наука та інформація. Державні підприємства, фірми, компанії, які стали найбільшими власниками цих об'єктів, збільшили свою економічну могутність, конкурентоспроможність.

Однією з принципово нових важливих ознак таких об'єктів привласнення є те, що вони, на відміну від традиційних, не можуть тривалий час перебувати у власності окремої фірми, компанії їх частковими носіями не лише в техніко-економічному, а й соціально-економічно му аспекті стає частина осіб найманої праці. Зростає можливість і необхідність поширення персоніфікації таких об'єктів, що призводить до значного розширення і суб'єктів їх привласнення. Так, за розгортання інформаційної революції зростає інформатизація праці, а її учасниками стає ширше коло висококваліфікованих працівників, які теж будуть носіями нового об'єкта привласнення. Внаслідок специфіки інформації її неможливо відокремлювати від найманих працівників. Навіть поза роботою вони залишаються носіями інформації, знають, як використовувати її в іншій компанії і т. п. Тому такі працівники певною мірою стають співвласниками цього об'єкта привласнення, що є одним із найвагоміших факторів зростання вартості їхньої робочої сили, а отже, розміру заробітної плати, участі у процесі придбання акцій і привласнення дивідендів.

Це стосується сформованого на основі науки якісно нового елементу системи продуктивних сил — інтелектуальної власності. Американські науковці розрізняють нині три основні види такої власності:

— приватна, закріплена у формі патенту або ліцензії;

— суспільна, яка існує як сума знань та ідей, перебуває у розпорядженні всього суспільства і не може бути закріплена за юридичною особою. При належному обміні інформацією цей вид власності може стати надбанням усього людства;

— проміжна форма, або власність, що «просочується» і представляє інноваційну науково-технічну інформацію, її не можна закріпити у формі патентів і ліцензій на тривалий час, оскільки на основі такої інформації є можливість створити продукцію у зміненому вигляді [6, 196].

Така характеристика інтелектуальної власності дещо абстрактна, оскільки при її аналізі не дотримано основних методологічних засад пізнання економічної власності загалом. З економічної точки зору інтелектуальна власність є діалектичною єдністю кількісної та якісної сторін. З кількісного боку — це різноманітні об'єкти інтелектуальної власності: патенти, ліцензії, проекти, ноу-хау, програми математичного забезпечення тощо. Серед названих об'єктів власності чітка матеріально-речова визначеність відсутня у ноу-хау, оскільки, крім креслень, проектів, схем, методик, формул, техніко-економічних обґрунтувань тощо (яким властива така визначеність), до ноу-хау належить усна інформація, навики роботи тощо. З якісного боку — це відносини економічної власності, які виникають і розвиваються між людьми з приводу привласнення різних об'єктів інтелектуальної власності у всіх сферах суспільного відтворення. Теоретичним виразом інтелектуальної власності є певна підсистема економічних категорій (інтелектуальна праця, засоби інтелектуальної праці, ціни на товари та послуги інтелектуальної власності тощо).

Важливим структурним елементом інтелекту нації є етнічний інтелект, тобто механізм відбору талантів, творчої взаємодії, спілкування людей та ін. Розвиток інтелектуальної власності, етнічного потенціалу залежить від наявності і ступеня розвитку відповідних інститутів — навчальних закладів, наукових установ і організацій, їх здатності підбирати і виховувати відповідний контингент тощо.

Інтелект нації відображають нині передусім патенти, ліцензії тощо як концентрація об'єктів інтелектуальної власності.

Одним з першочергових заходів для створення інтелектуальних інституційних структур є прийняття науково обґрунтованих законодавчих актів. Наприклад, у США сферу інноваційної діяльності регламентують більше 400 нормативних документів лише на федеральному рівні. Щоб сформувати таку правову базу в Україні, необхідно насамперед визначитись з технологічною моделлю суспільного виробництва на близьку та віддалену перспективи — перші десятиліття третього тисячоліття. Технологічна модель охоплює дані про перспективи розвитку технологічного способу виробництва, що ґрунтується на автоматизованій праці; зменшення питомої ваги технологічного способу виробництва, основаного на ручній та машинній праці; характеристику основних параметрів перспективних технологій, що виникають на базі фундаментальних відкриттів (лазерні, плазмові, мембранні та ін.). Їм властива маловідходність, зростання продуктивності у десятки разів, висока якість продукції, екологічна чистота тощо.

Невід'ємними складовими майбутньої моделі технологічного способу виробництва є перспективи розвитку науки, техніки, предметів праці, використовуваних людьми сил природи (використання ядерної та термоядерної енергії), працівника та процесу праці (інтелектуалізація, збагачення змісту тощо). В Україні такою моделлю не аргументовано названа інноваційна, хоча реальних передумов для її втілення не створено, про що свідчить те, що частка виготовлених у 2002 р. нових товарів становила всього 0,1%, що приблизно в 100 разів менше, ніж у розвинутих країнах, а економічне зростання у 2003 р. досягнуто здебільшого за рахунок експортних галузей паливно-сировинної групи.

Така еволюція об'єктів власності зумовлює принципові зміни в людині економічній (людині-працівнику і людині-власнику) і у товарі робоча сила. Оскільки її носієм все частіше стають найкваліфікованіші працівники, тобто робоча сила стає інтелектуально та інформаційно-насиченою, то її відчуження від власності на засоби виробництва і створений продукт дещо послаблюється, набуває якісно нової форми, а його традиційні форми модифікуються і певною мірою заперечуються [12, 106].

РОЗДІЛ 3. ПОЛІТИКА РОЗДЕРЖАВЛЕННЯ І ПРИВАТИЗАЦІЇ У РОЗВИНУТИХ КРАЇНАХ

З усієї сукупності відмінностей, якими відрізняється сучасний капіталізм від капіталізму середини 50-х років XX ст., найважливішими, крім зазначених вище, є:

— зменшення частки державної власності на засоби виробництва в економіці, що найяскравіше виявилось у політиці роздержавлення, в тому числі приватизації за одночасного зростання частки одержавленого ВВП, а також послаблення адміністративних методів управління економікою;

— інтенсивна інтернаціоналізація економіки, транснаціоналізація капіталу [3, 196].

Західні економісти процес трансформації державної власності у будь-якій формі власності характеризують як приватизацію. Це зумовлено тим, що у західній економічній літературі розмежовуються лише дві форми власності (державна і приватна), державна ототожнюється із суспільною. Таке спрощене бачення проблеми є однією з догм західної економічної думки, яка призводить до хибного тлумачення тих процесів, що відбуваються з державною власністю як у постсоціалістичних, так і у розвинутих капіталістичних країнах.

Роздержавлення — процес переходу державної власності на засоби виробництва в інші недержавні типи власності, в тому числі у приватну власність окремої особи або її сім'ї (що означає приватизацію державної власності як складову роздержавлення).

Оптимальний розмір державної власності на засоби виробництва має в середньому становити 30−35% загальної власності, а у розвинутих країнах ця частка була значно меншою, що зумовило такі основні причини роздержавлення і приватизації:

— посилення суперечностей та неефективності кейнсіанських методів регулювання економіки (до яких безпосередньо належала і державна власність) і відповідно певне посилення монетаристських важелів;

— надмірне використання адміністративних важелів, яке у західній економічній літературі асоціювалось із державною власністю;

— штучно занижена фінансова рентабельність розвитку державних підприємств внаслідок проведення ними промонополістичної політики цін (заниження на товари і послуги державного сектору та завищення на продукцію великих монополістичних, у тому числі олігополістичних, підприємств, які продають її державним підприємствам);

— виконання державною власністю певною мірою загальнонаціональних функцій (зменшення рівня безробіття, послаблення циклічних коливань економіки тощо), що також знижувало економічну ефективність державного сектору і давало підстави для його критики з боку фінансової олігархії;

— прихід до влади консервативних сил монополістичного капіталу в деяких найрозвинутіших країнах (США, Великобританії, Німеччині та ін.), які традиційно виступають проти державного підприємництва й активного втручання держави в економіку.

Механізм роздержавлення і приватизації також залежить від стану економіки в кожній із країн, характеру політичної влади, життєвого рівня населення та інших чинників.

Наприкінці 70-х — у 80-ті роки у кількох розвинутих капіталістичних країнах пройшла перша хвиля приватизації (яка переривалась в окремих країнах націоналізацією) деяких галузей промисловості, підприємств, банківської сфери. Першим провів приватизацію компанії залізничного транспорту «Конрейл» уряд США. У 1987 фінансовому році, що починається у жовтні, адміністрація країни отримала від передавання у приватну власність державної власності приблизно 8,5 млрд дол., що становило до 1% очікуваних надходжень у сумі 850 млрд дол. Це найбільша програма приватизації, яка передбачає перехід до приватних власників (насправді до колективної капіталістичної власності) електроенергетичних систем, аеропортів, нафтопромислів, залізниць, охорони здоров’я. Програма приватизації в Японії охоплює продаж акцій державних компаній залізничного транспорту, авіаліній, тютюнової промисловості, телефонно-телеграфного зв’язку. Уряд має намір отримати загалом до 820 млрд дол. У Великобританії денаціоналізація, що розпочалася з 1979 р., стосується всіх підприємств служби зв’язку, автомобільної промисловості, транспорту, авіації, металургійних підприємств, компаній паливних галузей промисловості, передусім газової. З 1979 до кінця 1990 року уряд одержав від продажу 33 млрд ф. ст [8, 118].

У Франції за період 1986;1988 рр. (першої хвилі роздержавлення і приватизації) в недержавні форми власності перейшло 14 великих промислових, банківських і фінансових груп. Друга хвиля роздержавлення і приватизації, внаслідок якої у недержавні форми власності перейшла більшість підприємств ринкового сектору економіки, розпочалась у 1993 р. Зокрема, у 1994 р. було продано французький нафтовий концерн «Ельфакітер», у 1996 р. — компанію «Томпсон» (сфера електроніки), а наприкінці 90-х років XX ст. роздержавлено підприємства громадського користування. Загалом з 1994 по 1999 рік за рахунок роздержавлення і приватизації в бюджет Франції надійшло понад 35 млрд дол., Великобританії — 20, Італії — майже 15, Швеції — 10, Німеччини — 8 млрд дол.

Ці процеси всебічно і безпосередньо контролювались державою: ретельно вибирався механізм роздержавлення, визначалась структура капіталу роздержавлених підприємств, тобто склад основних учасників та частка акцій, яка їм належить тощо, з метою недопущення втрати державою найважливіших важелів контролю за діяльністю роздержавлених корпорацій, передусім у стратегічно важливих галузях економіки, пов’язаних з інформаційними технологіями (аерокосмічною та електронною та ін.). Для цього ще в 1986 р. у Франції була створена комісія з приватизації, в 1987 р. перейменована в «Комісію участі і трансфертів». Найважливішими засобами контролю були: зосередження в руках держави «золотої акції», яка не підлягала продажу впродовж п’ятирічного періоду; виключне право держави в управлінні такими корпораціями; призначення двох членів адміністративної ради, які мали право вето на продаж акцій; запровадження 20% порогу для іноземних інвесторів; створення груп постійних акціонерів, які зобов’язувалися не продавати свою частку акцій упродовж певного періоду (на кожного з них припадає від 0,5 до 5% капіталу корпорації, а вся група може володіти до 30% сукупного акціонерного капіталу).

Комплекс цих заходів дав змогу державі за наявної меншої частки на засоби виробництва посилити пряме втручання на розвиток роздержавлених, у тому числі приватизованих підприємств, захистити техніко-економічну незалежність, а отже, і економічну незалежність країни. Важливо й те, що основна частина державних наукомістких компаній набула статусу національних акціонерних товариств, в яких основним акціонером залишається держава, що дає змогу їм діяти на основі принципів комерційного розрахунку. Унаслідок зняття 20% порогу для іноземних інвесторів із країн ЄС наприкінці 90-х років частка таких інвесторів в капіталі багатьох роздержавлених компаній досягла 50%.

Однією з вагомих економічних причин роздержавлення і приватизації було намагання уряду за рахунок отриманих коштів покрити зростаючу частку державного боргу. Так, у Франції з 1986 по 1995 рік на погашення державного боргу та покриття поточних витрат держави з отриманих таким чином коштів було спрямовано 130 млрд франків [7, 196].

Політику приватизації у Великобританії супроводжував проголошений М. Тетчер ідеологічний міф про створення «демократії акціонерів» через продаж акцій приватним особам, який став з 1979 р. основною ідеєю англійського уряду. У результаті акціонерами у Великобританії стали 11 млн осіб, або 24% дорослого населення (у 1979 р. їх було 7%). Проте вартість портфелів акцій, які належать більшій частині дрібних акціонерів, мізерна. Основними покупцями акцій були фінансові інститути, а індивідуальні вкладники придбали лише 21,3% акцій.

Аналогічні процеси відбувалися й у Франції під час першої хвилі роздержавлення і приватизації. Власниками акцій денаціоналізованих компаній тут стали спочатку приблизно 6 млн осіб, але дрібні акціонери не мали змоги впливати на управління компаніями. Тому лише 15 осіб, які володіють більше ніж 20% акцій, одержали право контролю над усіма підприємствами денаціоналізованих галузей. Внаслідок цього роздержавлення набуває здебільшого ознак приватизації.

Приватизація іноді зумовлює подорожчання продукції роздержавлених підприємств, наприклад після денаціоналізації «Брітіш телеком» (Англія) підвищилися тарифи на телефонні розмови (так, тариф на трихвилинну розмову в місті після обіду піднявся на 33%).

У 2000 р. уряди 25 штатів (США) не вважали доцільною лібералізацію ринку електроенергії, побоюючись негативних наслідків.

Політика приватизації може суперечити інтересам пануючого класу, оскільки в результаті її здійснення стан державних фінансів погіршується, хоча однією з цілей приватизації було проголошено скорочення дефіциту державного бюджету. Так, англійський уряд при денаціоналізації у другій половині 80-х років частини підприємств загальною вартістю 4,75 млрд ф. ст. втратив прибуток у сумі 1,75 млрд ф. ст., який щорічно вони давали. Хоча в окремі періоди надходження від приватизації покривали до 60% дефіциту державного бюджету, протягом кількох років прибутки державних підприємств перевищили б виручку від денаціоналізації. Крім цього, уряду довелося збільшити податки і державні позики, допомоги на випадок безробіття. Водночас на акті розпродажу державної власності нажилися англійські банки, оскільки продаж державного майна здійснювався за демпінговими, тобто заниженими, цінами.

Унаслідок приватизації у Франції в 1986;1987 рр. відбулося, за словами французького науковця А. Адмуша, повернення великих національних компаній під владу фінансової олігархії. Крім того, приватизація не завжди передбачає перехід державних підприємств до рук колективного капіталу. У США, наприклад, така політика означає найшвидше передавання власності від федерального уряду властям штатів і місцевих органів. У Франції контроль над роздержавленими підприємствами навіть посилився. Проте це не означає послаблення ролі власності, як стверджують окремі французькі економісти, оскільки власність є багатоаспектною соціологічною, в тому числі економічною, категорією.

Консервативні уряди розвинутих країн приватизують чи денаціоналізують, як правило, прибуткові та рентабельні підприємства, що суперечить офіційно проголошеній меті подолання збитковості та підвищення рентабельності державних підприємств. Так, у Великобританії сім рентабельних морських верфей «Брітіш шіпбілдерс» були денаціоналізовані, а у державній власності залишилася лише одна збиткова.

Приватизація відчутно не підвищила і техніко-економічну рентабельність виробництва. Так, у 1988 р. інвестиції денаціоналізованих підприємств Франції у незмінних цінах були навіть нижчими, ніж у 1981 р., а фінансові вклади компаній за цей самий період зросли на 462,6%.

Політика тотальної денаціоналізації та приватизації призведе до погіршення загальних умов відтворення суспільного капіталу, ускладнить проведення структурної перебудови, розгортання НТР і наступне використання її досягнень, проведення регіональної, соціальної, екологічної політики держави, регулювання капіталістичної економіки. Приватизація створює сприятливий ґрунт для переходу частини підприємств до рук іноземного капіталу.

Ставлення широких верств населення до денаціоналізації було суперечливим. Так, у Франції денаціоналізація була одним з найбільш популярних заходів консервативного уряду, у Великобританії при проведенні денаціоналізації компанії «Нешнл фрейт» з 24 тис. робітників 17 тис. виявили бажання стати власниками акцій. Постійне зростання курсу акцій цієї компанії позначилося на настроях дрібних акціонерів. Посилені пропагандою, нападами на неефективність державного сектору такі настрої вплинули на широкі верстви населення. Але поступово теорія народного капіталізму втратила популярність.

На національні особливості процесу одержавлення засобів виробництва помітно впливають партії (чи партія), які перебувають при владі. Правоконсервативні партії традиційно намагаються зменшити масштаби одержавлення виробництва, а прогресивні — збільшити. Так, в Італії більшість комуністів і значна кількість соціалістів вимагають збільшення державного підприємництва, а консервативні партії — його зменшення [7, 187].

ВИСНОВКИ

Застосування потоково-конвеєрних технологій, наукової організації праці й наукового менеджменту змінили тенденції росту капіталомісткості, енергоємності та органічного складу виробництва, різко збільшили його прибутковість. Корпорації, які освоїли науковий менеджмент, завоювали довіру бірж і банків, отримали доступ до фінансових ресурсів усього світу й створили філіали свого масового виробництва у десятках країн і сотнях галузей. П. Друкер, фактично, показав виникнення нового, антимонопольного типу корпорацій (пізніше вони отримали назву «олігополій»), які швидко перекидають свої капітали із галузі у галузь, із країни в країну і ламають монополістичні барґєри між галузями. Спочатку висококонкурентна, якісна й доступна населенню продукція конвеєрів змінила вигляд і побут великих міст, а потім і спосіб життя людей цілих країн.

Змінилися виробничі й соціальні відносини між людьми. Економісти, які звеличували роль нової техніки, і спеціалісти з автоматизації розглядали інтенсивну ручну працю як покинутий ресурс, який приречений на не відновлення. Науковий менеджмент зробив його «золотим ресурсом», основою системи високих заробітних плат, динамічних ринків кінцевої продукції і високих прибутків.

Замість системи «людина — машина» у полі зору економіста опинилася економічна «оболонка» системи трудових відносин між людьми, яка ігнорувалася попередньою економічною наукою. Могутність цієї технології як фактора виробництва не принижувала, а звеличувала роль людини у виробництві.

В основі цієї концепції промислового перевороту лежить презумпція стихійного розвитку масових ринків в економічно лідируючих країнах за рахунок:

— розширення зайнятості у трудомістких потоково-конвеєрних процесах галузей масового виробництва з високими заробітками працюючих;

— розширення споживчого кредиту сімґям із зростаючими потребами (в автомашинах, котеджах, побутових приладах та інших товарах тривалого користування).

Розвиток технологій і товарного світу — зростання продуктивності праці, заробітків і зайнятості - розвиток робітника й відносин на виробництві - розвиток кредиту й ринку — розвиток суспільства — така основна залежність у цій концепції. Тому її слід характеризувати не просто як прикладну, ринково-технологічну, але і як соціально-ринкову. Ідеї цієї теорії взяла на озброєння Японія, яка створила свої могутні ТНК.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ:

1. Башнянин Г.І., Лазур П. Ю., Медведев В. С. Політична економія. — К.: «Ніка-Центр Ельга», 2009.

2. Горкіна Л.П., М.I. Туган-Барановський в економічній теорії та історії. — К.: ІЕ НАН України, 2008.

3. Горкіна Л. П. Нариси з історії політичної економії в Україні. — К.: Наукова думка, 2007.

4. Економіка України: стратегія і політика довгострокового розвитку / За ред. В. М. Гейця. — К.: Ін-ст. екон. прогнозув.; Фенікс, 2008.

5. Макконнелл К. Р., Брю С. Л. Аналітична економія. Принципи, проблема і політика. Мікроекономіка. — Львів, 2006.

6. Мочерний С. В. Економічна теорія. — К.: ВЦАкадемія", 2007.

7. Мочерний С. В. Політична економія: Навчальний посібник. — К.: «Знання-Прес», 2007.

8. Мочерний С. В., Устенко О. А., Фомішин С.В. Політична економія. — Херсон: «Дніпро», 2009.

9. Основи економічної теорії: У 2 кн.: Підручник / За ред. Ю.В. Ніколенка. — К.: «Либідь». 2008.

10. Основы внешнеэкономических знаний / Под ред. И. П. Фаминского. — М., 2009.

11. Туган-Барановський М.І. Політична економія: Курс популярний. — К.: Наукова думка. 2007.

12. Туган-Барановский М. И. Основы политической экономии. — СПб. 2008.

13. Шницер М. Порівняння економічних систем: Пер. з англ. — К.: Основи, 2008.

14. Шумпетер Й. Капіталізм, соціалізм і демократія: Пер. з англ. — К.: Основи. 2007.

15. Экономическая безопасность. Производство, финансы, банки / Под ред. В. К. Сенчагова. — М., 2007.

16. Экономическая теория (политэкономия): Учебник / Под ред. акад. В. И. Видяпина. акад. Г. П. Журавлевой. — М.: ИНФРА-М, 2007.

17. Экономическая теория: Учебник / Под ред. В. Д. Камаева. — М.: ВЛДОС, 2008.