Археологічні пам'ятки Одеси

Вступ Актуальність теми дослідження. Вивчення історії становлення і розвитку археологічних досліджень в Одесі є важливим науковим напрямком вітчизняної історичної науки. Воно дає можливість сформувати цілісне уявлення про етапи здобуття археологічних знань у тих історичних процесах, які відбувалися в глибоку давнину в Південній Україні, зокрема, на території Півдя і Центру Одеси. При цьому історіографічні дослідження дозволяють визначати закономірності появи і зміни різних археологічних напрямів і шкіл, що сприяють більш глибокому осмисленню минулого народів, їхньої культури, вірувань, виробничого опита.

У процесі аналізу історії вивчення того чи іншого археологічного пам’ятника одночасно осягається методологія його дослідження, визначається рівень наукової розробленості археологічних пам’яток в цілому. Історіографія в певному контексті, як сукупність знань про розвиток археології, являє собою наукове осмислення всієї сукупності історичних досліджень про розвиток археології в контексті конкретної епохи. При такому підході до вирішення головної проблеми даного дослідження особливо чітко виявляється внесок цілих поколінь істориків у розвитку археологічної науки, оригінальні теорії та ідеї які відповідали потребам конкретного історичного етапу розвитку суспільства, науки, культури.

Що стосується безпосередньо історіографії, то одним з слабо досліджених в ній напрямків виявилося цілісне вивчення історії становлення та розвитку археологічної науки Одеси в XX ст. і період будівництва Незалежної України в XXI ст.

Археологічні пам’ятки Одеси мають величезне наукове і художнє значення, свідчать про найдавніший період становлення людини, появі різних суспільств на цій території, де здійснювалося взаємодія різних етнічних, соціальних, культурних та релігійних явищ і традицій, які залишили глибокий слід в історії не тільки Одеси, а й у Центральній і Південній Україні в цілому. Багато археологічних пам’ятників Одеси включені до реєстру шедеврів українського мистецтва.

Археологічні розкопки та вивчення стародавніх пам’ятників Одеси, в тому числі і Північого Причорномор’я, були розпочаті ще у ХІХ ст. членами Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей. Системна розробка пам’ятників була здійснена радянськими археологами. Формувалися і проводилися археологічні експедиції, що складаються з загонів і груп, які проводили комплексні розвідувальні та раскопочному роботи, охоплюючи своєю діяльністю всю територію Одещини. Основними напрямками роботи стали пошук, розробка та вивчення археологічних досліджень на багатьох пам’ятках доби енеоліту, бронзи (наприклад, поселення пізньої трипільської культури Усатово, Маяки). А також пам’ятки доби раннього залізного віку у пониззі Дунаю (Орлівка-Картал), античного часу — на березі Дністровського лиману (місто Ніконій), Одеської затоки — Тилігула Завдяки діяльності цих наукових археологічних експедицій і загонів були відкриті, зафіксовані, розроблені і відреставровані багато пам’ятників історії культури і мистецтва таджицького народу, що отримали світове визнання. Величезна значення результатів діяльності цих експедицій для розвитку історичної науки, формування глибокого і широкого уявлення про історію народу та його предків, їх внеску у світову цивілізацію і в загальнолюдську культуру.

У контексті вищесказаного визначається високий ступінь актуальності формування цілісної наукової картини процесу вивчення вітчизняною історіографією історії археологічних досліджень пам’яток Одеської області. Вивчення історії діяльності археологічних експедицій Одещини, як особливого соціокультурного та історичного феномена, здатне активізувати осмислення історичних процесів, зрозуміти механізми виникнення і розвитку тих чи інших явищ в минулому і теперішньому, наповнити глибоким духовним потенціалом і знаннями саму історичну науку і діяльність її носіїв. Актуальність теми обумовлюється так само і тим, що історіографічне дослідження історії одеської археології дозволяє визначати закономірності появи і зміни різних наукових напрямів і шкіл, що сприяють більш глибокому осмисленню минулого народів, їхньої культури, вірувань, виробничого досвіду.

Мета: ознайомитися з дослідженнями пам’яток археології, історії архітектури і мистецтва;

Концепція наукової роботи передбачає виконання таких завдань:

визначити передумови становлення археології як нового наукового напрямку в Одеській області

визначити вчених, які займалися дослідженнями пам’яток археології;

виявити витоки і конкретну спрямованість археологічних досліджень Одеської області;

виявити джерелознавчу базу, характер використання археологічних джерел, конкретних методик дослідження археологічних фактів;

показати комплексність і системність діяльності археологічних експедицій і загонів в різних районах Одеської області;

ознайомитися з працями дослідників пам’яток археології;

проаналізувати праці дослідників археологічних пам’яток Об'єкт наукової роботи: дослідження пам’яток археології.

Предмет: дослідники пам’яток археології, історії архітектури і мистецтва та їх праці;

Хронологічні рамки дослідження. Свою роботу я обмежив XIХ — XХІ століттям, так як саме в цей період інтенсивно проводились дослідження археологічних пам’яток Одеської області.

Територіальними межами дослідження було взято територію сучасної Одеської області.

Методологічна основа. Теоретико-методологічною основою даного дослідження є загальні принципи об'єктивності, пріоритету фактів і практичної доцільності, які передбачають неупереджене висвітлення й аналіз подій та явищ на основі науково-критичного використання різноманітних джерел. При аналізі джерел для виявлення загальних і особливих рис у процесах та явищах застосовано загальнонаукові методи — емпірико-аналітичний, логічний та проблемно-порівняльний.

Джерельною базою стали дослідження, праці і звіти Одеського міського музею старожитностей (згодом — Археологічного музею), відкритого у 1825 р. Значна увага до античності відбилася і в структурі наукової діяльності Імператорського Одеського товариства історії та старожитностей. Видатні здобутки членів Товариства в галузі дослідження греко-римських пам’яток. Саме вони забезпечили пріоритетне місце всебічному дослідженню античності в Одеській області.

На підставі нумізматичних, археологічних та письмових джерел вивченням античних старожитностей займаються професори П. К. Брун, Н. П. Кондаков, В. Н. Юргевич, В.І. Модестов, О. О. Павловський, які підтримують тісні зв’язки з Одеським товариством історії та старожитностей і Археологічним музеєм. Наприкінці ХІХ ст. до традиційного мистецтво — знавського та загальнокультурного напрямків дослідження античності додається польова робота: під керівництвом професора Е.Р. фон Штерна започатковані розкопки давнього міста Тіри та поселення на острові Березань, Б. В. Фармаковський в ході робіт в Ольвії вдосконалює методику розкопок.

На початку ХХ ст. та в радянські часи традиції фундаторів античної археології в Одеському університеті продовжує М. Ф. Болтенко, проводячи розкопки на Березані. Особливе місце в повоєнній античній археології посідають розробки П. Й. Каришковського, енциклопедично ерудованого талановитого вченого, який вперше в Одесі ввів до наукового обігу значний обсяг епіграфічних матеріалів, а також суттєво інтенсифікував нумізматичні дослідження. Завдяки його зусиллям в університеті формується та плідно працює група археологів-античників: А. Г. Загинайло, Р. М. Бондар, С. А. Булатович, А.І. Мартиненко і Т.О. Ізбаш, яким належить честь виховувати наступне покоління фахівців у цій галузі.

Дана робота складається з двох розділів. Перший розділ моєї роботи присвячений вивченню наукового доробку відомих дослідників у даній тематиці, а також детальному аналізу відомих джерел. Організації та роботі Одеського археологічного інститут, його основних цілей та досягнень. Другий розділ отримав свою назву через досить насичений, різноманітний і наповнений різними подіями період. Нам стає відомо як же ш насправді розвивалась археологічна наука у повоєнний час, яких звершень вона здобула і як розвивається на даний час. Головні керівники, відомі дослідники — усі вони внесли значний і необ'ємний внесок у вивчення археологічних пам’яток Одеської області і самого міста.

1. Одеський археологічний інститут археологічний одеса експедиція пам’ятник Протягом останніх двох десятиліть історіографія та історія археологічного знання активно розвиваються та позиціонують себе в якості самостійних наук. Особливий інтерес у дослідників викликає галузь регіональної історії археології. У цій царині не становить виключення історія та історіографія вивчення старожитностей Одеської області, надзвичайно багатого на матеріальні пам’ятки історії людства. З огляду на те, що у досліджуваний період територія краю була частиною Російської імперії, Радянського Союзу, а згодом, самостійної України, питання розвитку археології неодноразово розглядалися вченими з різних країн.

У період з кінця 1980;х по сьогодення спроби написання робіт з історії археологічного знання та створення загальних періодизацій історії розвитку археології були зроблені: В. Генінгом, А. Жуком, Л. Клейном, Г. Лебедєвим, В. Матющенко, О. Формозовим, І. Тункіною, Е. Фроловим та ін. Всі ці дослідження базуються на спадковості наукової традиції притаманної радянським дослідникам, що обумовлено наявністю в «новій науці» покоління представників «старої радянської школи», а також використанням, як підґрунтя для нових розробок, основних досягнень радянської історіографії археології. В сучасній Український історичній традиції відзначаються роботи: В. Гребеннікова, І.Ковальової, С. Паліенко, А. Кузьмищева, О. Музичко, Д. Тесленко, Г. Станіциної та ін.

Використання територіально-хронологічного методу пов’язано з вибором критерію, який покладений в основу періодизації, ним стали якісні зміни у розвитку археологічної науки, трансформація методів та характеру археологічних досліджень, тісно пов’язана з конкретною історико-культурною ситуацією. Після приєднання Криму та Північного Причорномор’я до складу Російської імперії в російських наукових колах став стрімко зростати інтерес до цієї території, її історичної долі та матеріальних скарбів. Перший період у археологічному вивченні пам’яток розпочався з утворення Одеського міського музею старожитностей, заснованого у 1825 році. Його розвиткові сприяло створене 1839 року Одеське товариство історії і старожитностей, що мали право вести розкопки на півдні Російської імперії.

Даний етап позначився першими археологічними відкриттями на території краю; формуванням перших музейних зібрань та переходом від «наукових мандрівок» і праць антикваріїв до формування перших дослідницьких програм у вітчизняній археології. Перші дослідники археологічних пам’яток — «вчені-мандрівники» відкрили для вітчизняної та зарубіжної громадськості археологічні скарби півдня України, поставили питання про необхідність проведення розкопок, організації наукового вивчення й охорони пам’яток археології. Переломними в сенсі переходу від випадкових знахідок до свідомих розкопок, стали роботи графа О. Уварова, проведені у 1848 р. в Ольвії та описані у тритомній праці «Дослідження про старожитності Південної Росії та берегів Чорного моря» .

Варто відзначити формулювання І. Стемпковським першої дослідницької програми, яка продемонструвала готовність переходу вітчизняної археологічної думки до наступного, якісно нового етапу в історії археологічних досліджень краю, а саме — до формування першого історично-археологічного товариства на півдні країни, запропонованого дослідником. Найцінніші археологічні знахідки, як правило, відправлялися до Москви та Петербургу. Більшість пам’яток не могла бути вивезеною за межі Причорномор’я, але відсутність музейних сховищ на Півдні України ускладнювала їх зберігання і вивчення.

Отже, на початку ХІХ ст. виникає потреба та об'єктивні умови для створення музейних колекцій. Першим державним сховищем старожитностей Нижнього Побужжя став Кабінет рідкостей Чорноморського депо карт у Миколаєві, яке з 1825 р. очолював М. Кумані.

Ідея створення на теренах України археологічного інституту виникла наприкінці ХІХ ст., проте була втілена в життя лише за доби Української революції 1917—1921. Першим після тривалого підготовчого періоду восени 1918 (дозвіл отримано 1917) на правах приватного навчального закладу з двома відділеннями (археологією з історією мистецтв та археографією) створено КАІ на чолі з проф.М.Довнар-Запольським (його наступниками на посаді ректора стали М. Гуля, С. Маслов, Ф. Шміт), незмінним ученим секретарем була Н. Полонська-Василенко.

Інститут — вищий науково-навчальний і професійно-технічний заклад, який нормувався загальними законодавчими положеннями про вищу школу. Викладачами мали бути особливо кваліфіковані фахівці, а слухачами — ті, хто досяг 18-літнього віку й закінчили загальноосвітню школу. Обумовлювалася можливість відкриття при інституті річного підготовчого відділення. Після двохрічного курсу слухачі, склавши іспити й отримавши диплом спеціаліста-техніка з археології, архівознавства, музеєзнавства чи етнографії, могли працювати самостійно. При цьому, за бажанням, вони мали право продовжити навчання на третьому курсі - для вироблення наукової кваліфікації за принципом французької вищої школи: шляхом поглиблення теоретичних знань з обраного фаху та дослідження окремої наукової теми. Планувалося проводити набір студентів по 100 осіб на відділення. Проте їхня кількість виявилася значно меншою.

У липні 1920 закрито як самостійний навчальний заклад, підпорядковано ВУАН, піддано кільком реформуванням. З осені 1921 навчання відновилося на археолого-мистецтвознавчому, історико-літературному, згодом — етнографічному відділеннях. 15 листопада 1922 колегія Головпрофосу надала інституту статус Київського археологічного при кафедрі мистецтвознавства з платним навчанням. У серпні 1924 інститут ліквідовано.

Впродовж існування КАІ в ньому постійно змінювалися не лише кількість відділень, а й концепція його діяльності: з двох перших відділень спочатку виокремився відділення історії мистецтв, пізніше було створено етногррфічне відділеня.

До інституту (дійсними слухачами) приймали юнаків і дівчат, що закінчили вищий навчальний заклад або навчались на останніх курсах. На 1-му курсі студенти слухали лекції, на 2-му — працювали за семінарською системою, третій рік призначався для написання дисертації та захисту її перед науковою радою інституту. Викладали: М. Довнар — Запольський, С. Маслов, Ф. Шміт, В. Базилевич, О. Грушевський, В. Романовський, В. Кордт, М. Біляшівський та інші, навчалися майбутні відомі учені Л. Динцес, М. Новицька, Н. Коцюбинська та інші.

ОАІ відкрито у серпні 1921 (ректор Ю. Оксман, проректор — С. Дложевський), згідно з рішенням Одеського губпрофосу, як вищий науково-навчальний та професійно-технічний заклад з трирічним курсом навчання для «наукової і практичної» підготовки архівістів, музеєзнавців та культурологів.

Національне і культурне надбання народу — це великий скарб, який не можна забувати, це, насамперед, люди, які зробили внесок у розвиток науки і культури нашої батьківщини. Збереження історичної правди надає можливість повернути з минулого постаті видатних діячів, які зробили у свій час багато для української науки. Імператорський університет Св. Володимира (1834 — 1917 рр.), сьогодні Київський національний університет імені Тараса Шевченка, мав чи не найсильнішу кадрову базу класичної філології в Російській імперії. Багато талановитих вчених таких, як І.Я.Нейкирх, О. К. Деллен, К. Ф. Страшкевич, В.І.Модестов, Ю. А. Кулаковський та ін. працювали у галузі римської і грецької словесності та старожитності, зробили багато для Київського університету, але пройшли в історії майже непоміченими.

" Вони заслуговують на ретельне вивчення їх наукової і педагогічної спадщини та фактично повернення з небуття" ¹. Однією з таких постатей був Сергій Степанович Дложевський (1889 — 1930), непересічний філолог, археолог і культуролог. Його постать невід'ємно пов’язана з Київським університетом, вихованцем якого він був у свій час. Значна кількість інформації про С. С. Дложевського зберігається у фонді Всеукраїнської академії наук Інституті Рукопису Національної бібліотеки України імені Вернадського (ІР НБУВ, Ф. X).

Серед сучасних робіт постать С. С. Дложевського була висвітлена у статтях І.Корпусової, Т. Полесіної «Історія археологічної науки на Півдні України у перші роки радянської влади. Сергій Степанович Дложевський (1889 — 1930)», В. Солодової «Етнографічні напрями діяльності Одеської комісії краєзнавства (1923 — 1931) Одеського історико-краєзнавчого музею, оскільки значна кількість його робіт була надрукована у «Віснику Одеської комісії краєзнавства при ВУАН» за період його археологічних досліджень Ольвії у 1923 — 1929 рр. Деякі згадки про діяльність C.C.Дложевського також знаходяться у трьохтомному випуску архівних матеріалів «ALMA MATER» за редакцією В. А. Короткого, В.І.Ульяновського. С. С. Дложевський народився у місті Кам’янець-Подільський у 1889 р. у родині вчителів. Після закінчення гімназії із золотою медаллю у 1907 р., він поступив в Імператорський університет Св. Володимира на історико-філологічний факультет.

Закінчивши чотирьохрічний курс навчання в університеті, С. С. Дложевський пройшов курс підготовки до магістерського іспиту у Лейпцігському університеті, а після повернення в Київ, отримав диплом першого ступеня і почав готуватися до професорського звання. Слід зазначити, що на той час система стипендіатства від Міністерства Народної Освіти дозволяла молодим вченим проходити курси підвищення кваліфікації та писати наукові роботи за кордоном, але не більше двох років поспіль .

Після отримання професорської стипендії він знов навчався у Лейпцігському університеті, де прослухав курс лекції з мовознавства та класичної філології, а також брав участь у семінарах Бругмана, Бете, Гейне, Мартіні та Зюсса. У 1914 р. С. С. Дложевський склав іспити на звання магістра класичної філології і став приват-доцентом, потім професором класичної філології, а з 1915 р. почав читати лекції на історико-філологічному факультеті Імператорського університету Св. Володимира. На жаль, про роботу С. С. Дложевського в університеті відомо Національне і культурне надбання народу — це великий скарб, який не можна забувати, це, насамперед, люди, які зробили внесок у розвиток науки і культури нашої батьківщини.

Збереження історичної правди надає можливість повернути з минулого постаті видатних діячів, які зробили у свій час багато для української науки. Імператорський університет Св. Володимира (1834 — 1917 рр.), сьогодні Київський національний університет імені Тараса Шевченка, мав чи не найсильнішу кадрову базу класичної філології в Російській імперії.

Його постать невід'ємно пов’язана з Київським університетом, вихованцем якого він був у свій час. Значна кількість інформації про С. С. Дложевського зберігається у фонді Всеукраїнської академії наук Інституті Рукопису Національної бібліотеки України імені Вернадського (ІР НБУВ, Ф. X). Серед сучасних робіт постать С. С. Дложевського була висвітлена у статтях І.Корпусової, Т. Полесіної «Історія археологічної науки на Півдні України у перші роки радянської влади. Сергій Степанович Дложевський (1889 — 1930)», В. Солодової «Етнографічні напрями діяльності Одеської комісії краєзнавства (1923 — 1931) Одеського історико-краєзнавчого музею, оскільки значна кількість його робіт була надрукована у «Віснику Одеської комісії краєзнавства при ВУАН» за період його археологічних досліджень Ольвії у 1923 — 1929 рр. Деякі згадки про діяльність C.C.Дложевського також знаходяться у трьохтомному випуску архівних матеріалів «ALMA MATER» за редакцією В. А. Короткого, В.І.Ульяновського. С. С. Дложевський народився у місті Кам’янець-Подільський у 1889 р. у родині вчителів.

Після закінчення гімназії із золотою медаллю у 1907 р., він поступив в Імператорський університет Св. Володимира на історико-філологічний факультет. Закінчивши чотирьохрічний курс навчання в університеті, С. С. Дложевський пройшов курс підготовки до магістерського іспиту у Лейпцігському університеті, а після повернення в Київ, отримав диплом першого ступеня і почав готуватися до професорського звання .

Слід зазначити, що на той час система стипендіатства від Міністерства Народної Освіти дозволяла молодим вченим проходити курси підвищення кваліфікації та писати наукові роботи за кордоном, але не більше двох років поспіль. Після отримання професорської стипендії він знов навчався у Лейпцігському університеті, де прослухав курс лекції з мовознавства та класичної філології, а також брав участь у семінарах Бругмана, Бете, Гейне, Мартіні та Зюсса. У 1914 р. С. С. Дложевський склав іспити на звання магістра класичної філології і став приват-доцентом, потім професором класичної філології, а з 1915 р. почав читати лекції на історико-філологічному факультеті Імператорського університету Св. Володимира. На жаль, про роботу С. С. Дложевського в університеті відомо Політпросвіти Одеського інституту Народної освіти (ОІНО), яке проіснувало до 1923 р.

У 1924 — 1926 рр. С. С. Дложевський був деканом факультету соціального виховання в ОІНО і входив у комісію з розробки навчальних планів, питань методики і педагогічної практики. В цей період він займався вивченням краєзнавства, досліджував культуру грецької нацменшини на території України. Також у 1926 р. С. С. Дложевський став краєвим інспектором з охорони пам’яток культури і брав активну участь у збереженні пам’яток культури України. Одеський період був, мабуть, самим насиченим у житті С. С. Дложевського. Оскільки члени Краєзнавчої комісії приймали участь у вивченні Північного узбережжя Чорного моря, С. С. Дложевський очолив на декілька років археологічну експедицію в Ольвії після смерті керівника, проф. Б. В. Фармаковського. Результати Ольвійської експедиції він докладно висвітлив у «Хроніках досліджень та їх наслідках»: В Ольвії знайдено чимало шедеврів античного мистецтва, що оздоблюють Ермітаж, Одеський історико-археологічний, Миколаївський історико-археологічний музеї" .

У звітах та відомостях історико-археологічної комісії є багато детальних описів керамічних, скульптурних, ювелірних виробів, знайдених під час розкопок Ольвії. «Нещодавно наші відомості про це збільшилися на безпосереднє епіграфічне джерело, що свідчить про наявність споконвічних „юридично“ оформлених зв’язків метрополії Мілету зі своєю колонією Ольвією…», пише він у хроніках. Класична університетська освіта, знання грецької і латинської мови, що були необхідні для досліджень, дозволяли С. С. Дложевському вивчати та аналізувати знайдені епіграфічні написи та систематизувати археологічний матеріал. Кількість наукових робіт та звітів, написаних С. С. Дложевським за 1920 — 1930 рр. перевищує п’ятдесят².

Цікаво, що в цей час сфера наукової діяльності С. С. Дложевського охоплювала не тільки класичне мовознавство, українську і російську мови. Про це свідчать такі роботи, як «Проблема міжнародної мови» 1921 р., «Нові книги з української мови» 1923 р., «Плутарх у листуванні Сковороди» 1923 р, «Вірші Сковороди й Мурет» 1924 р., «Рідна мова у молодших групах трудової школи» 1924 р., «Питання про походження слова шапка» 1928 р., «Проблема скорочених слів» в українській і російській мові" 1927 р., «Дещо про природу речень типу козаченька вбито в українській літературній мові» 1928 р. Під час розкопок Ольвії з’явилася також низка звітів С. С. Дложевського, наукових коментарів, присвячених археології і краєзнавству.

Серед них можна відзначити «Новий Ольвійський декрет на честь Агатокла-Евокта» 1927 р., «Графіті розкопок Ольвії 1927 р.», «Територія південної України щодо її зв’язку зі стародавнім Малоазійським культурним комплексом. Ольвія та Мілет» 1928 р., «Амфорні ручки з клеймами ольвійських розкопок 1929 р.», «Епіграфічні дрібниці» 1930 р. та ін. Більшість робіт за цей час опубліковані у «Віснику Одеської Комісії Краєзнавства» у 1923 — 1930 рр. За останні п’ять років свого життя С. С. Дложевський встиг зробити чимало.

Він приймав активну участь у міжнародних з'їздах і конференціях: був учасником Керченської археологічної конференції у 1926 р., виступав з доповіддю «Південна Україна і стародавній малоазійський культурний комплекс — Ольвія та Мілет» на 1-й Всеукраїнській конференції з сходознавства у Харкові у 1927 р., був запрошений на конгрес з проблем етрускології, який проходив у 1928 р. в Італії, виступав на 1-му Міжнародному з'їзді археологів у Німеччині у 1929 р. з доповіддю «Чотири останніх роки розкопувань Ольвії». На жаль, через тяжку хворобу у 1930 р. С. С. Дложевський передчасно пішов з життя.

Його сучасники згадували про нього, як про порядну і інтелігентну людину, а його «уміння ласкаво поводитися з людьми приваблювало їхні серця до нього і той, хто зустрічався з ним, не може забути цього робітника науки, який працював на своєму полі до останніх днів» ³ .

Постать С. С. Дложевського, як вченого, безсумнівно є важливою для сучасної української історичної науки. На початку життєвого шляху класична освіта і робота викладачем у Київському університеті сформували С. С. Дложевського як серйозного вченого і спеціаліста у галузі класичної філології. Здобувши блискучу освіту, він зміг реалізувати себе як історик і археолог, а також зробити великий внесок в українську культурологію та краєзнавство.

А що ж стосується Оксмана, то він — був — ученим, літературознавцем, колекціонером, громадським діячем.

Народився в р. Вознесенске, 12 січня 1895 р. Батько Григорій Еммануїлович — лікар-фармацевт, власник аптеки, мати Марія Яківна — фармацевт-лаборант. Окрім Юліана в сім'ї росли молодші сини Микола і Еммануїл, дочка Тамара.

У сім'ї любили літературу, мистецтво, в домашній бібліотеці були книги з різних галузей знань, вітчизняна і зарубіжна літературна класика. Юліан з гімназичних років цікавився історією, літературою, мистецтвом, причому дуже серйозно і глибоко. Після закінчення гімназії він поїхав в Німеччину, де вивчав історію і філософію в університетах Гейдельберга і Бонна, але зрозумів, що поза російською культурою для нього творче життя неможливе.

Повернувшись додому, він продовжує освіту в Петроградському університеті, де відвідує семінар професора С. А. Венгерова, слухає лекції історика академіка С. Ф. Платонова, який залучає його до роботи по реорганізації архівного справи в Росії.

Треба було організувати державну систему архівів Росії (тоді існували тільки Імператорський і відомчі), одночасно розробляючи наукові основи визначення приналежності, історичної значущості, розбирання і зберігання величезної кількості документів, що накопичилися за віки.

Працюючи в архіві Міністерства просвіти, Юліан Григорович по матеріалах розшуків пише і публікує наукові статті, виступає з науковими доповідями і тому подібне. Ще в студентські роки за рекомендацією академіка Платонова він призначається науковим співробітником, а потім помічником начальника архіву міністерства (згідно «Табеля про ранги» ця посада відповідала військовому званню підполковника). У 1917 році навчання Ю. Г, що закінчило курс. Оксмана залишають при університеті для підготовки до професорського звання.

Після революції він продовжує працювати в університеті, архівах, займається науково-дослідною і громадською діяльністю, як член губернського і міського Рад робочих, селянських і солдатських депутатів (1918 — 1920 років). У січні 1920 р. на запрошення професора Р. М. Волкова, ректора ИНО («Інститут народної освіти» — замість колишньої назви «Новоросійський університет») Оксман з молодою дружиною Антоніною Петрівною, уродженою Семеновой, з якою вони у Вознесенске росли по сусідству, приїжджає в Одесу на посаду професора. З того часу починається його «Одеський період», недовгий, але плідний.

У свої двадцять п’ять років він вже відомий пушкініст, архівіст, хороший організатор і відразу розгортає активну діяльність.

Юліан Григорович організовує постійно діючий семінар, куди для роботи притягає видатних учених і талановитих студентів (наприклад секретарем семінару призначає студента Г. П. Сербського).

З перших днів після приїзду в Одесу Юліан Григорович починає роботу по організації губернського архіву. У Одесі тільки нещодавно встановилася радянська влада. У різних місцях, на горищах і підвалах серед всякого мотлоху валялися документи, архіви різних організацій, військових формувань, сімейні архіви, кинуті їх хазяями в поспіху при залишенні міста. Їх треба було розшукувати, збирати, розбирати, визначати їх приналежність і значущість, місце і правила зберігання⁴.

Юліан Григорович очолив губернський архів і керував цією роботою. З невеликим колективом співробітників, в який входили: професор Трефильев, його дружина Антоніна Петрівна і студенти, серед яких був його молодший брат Еммануїл, майбутній пушкініст Г. П. Сербський, майбутній історик професор С. Я. Боровий і в майбутньому відомий доктор мистецтвознавства і колекціонер И. С. Зильберштейн. Була виконана величезна робота, були зібрані і оброблені сотні тисяч документів, Одеський губернський архів був створений.

Фактично усі співробітники були волонтерами, оскільки спочатку зарплата була мізерною, потім вона зовсім не виплачувалася, а продуктовий пайок давався зазвичай лавровим листом. Ще однією стороною діяльності Юліана Григоровича Оксмана в одеські 1920;1923 роки стало створення і керівництво Археологічним інститутом.

Ідея створення такого інституту ще раніше висувалася одеськими ученими С. С. Дложевским, Б. В. Варнеке та ін., вона зумовлювалася багатою з найдревніших часів історією Північного Причорномор’я, наявними вже науковими напрацюваннями її вивчення і необхідністю подальшого розвитку науки, для чого потрібно було готувати фахівців-археологів, етнографів, музеєзнавців та ін.

Юліан Григорович взявся за організацію інституту, очолив його і вже осінню 1921 р. в нім почалося зайняття. Юліан Григорович читав в нім архівознавство. Дуже вдало підібрався професорсько-викладацький склад і студентський колектив з хорошою загальноосвітньою підготовкою, але надії на випуск потрібних фахівців найближчими роками рухнули — із-за економічних труднощів інститут був розформований, а його програми частково були передані, де поступово «розтанули» ⁵.Юліан Григорович був дуже засмучений ліквідацією інституту.

З’явилися неприємності в архівній роботі, причому з такими організаціями як ЧК і ГПУ. Працівники цих органів, маючи вільний доступ до документів, поводилися з ними неакуратно, не повертали узяті, при тому не приховували свого невдоволення вимогами Юліана Григоровича дотримуватися порядку. У вересні 1923 р. Ю. Г. Оксман повертається в Петроград, його обирають професором університету. На цьому «одеський період» для нього закінчується. У Петрограді Юліан Григорович з властивою йому енергією розгортає окрім науково-дослідної і викладацької роботи широку організаційну, адміністративну і громадську діяльність.

У ніч на 6 листопада 1936 року Юліан Григорович був заарештований. Пред’явлені йому звинувачення — затримка академічного видання творів А.С. Пушкіна і придбання за його вказівкою архіву «горезвісного генерала М.И. Кутузова» для Пушкінського Будинку він не визнав. До суду справа не вирушала, а особлива нарада засудила Юліана Григоровича на 5 років.

Далі - Колима, Магадан, лісоповал, робота на будівництві, вантажник, сторож, комірник, завідуючий лазнею, пральнею. Термін збігав в листопаді 1941 року, йшла війна. За порадою начальника табору Ю. Г. Оксман погодився на те, щоб табірна «трійка» додала йому ще 5 років — «за наклеп на радянський суд, він адже говорив, що сидить ні за що» ! У той час йому, звільненому, на волі небезпечніше, ніж в «своєму» таборі.

У 1946 р. по зверненню академіків С.І. Вавилова, Б. Д. Грекова, І.І. Мещанинова, письменників Н. С. Тихонова і Л. М. Леонова в Раду Міністрів СРСР Ю. Г. Оксману було дозволено після звільнення жити в містах, де можна займатися науковою і викладацькою діяльністю, у тому числі в Москві і Ленінграді. Юліан Григорович вибирає Саратов, де йому пропонують посаду професора і надають житло.

Про саратовську літературну школу Оксмана потім ще довго згадували — вона дала багато справжніх учених у тому числі зарубіжних.

Юліан Григорович мав феноменальну працездатність. Його науково-дослідні роботи відрізнялися особливою ретельністю, завжди були документально обгрунтовані, узагальнені в контексті теми. Він не допускав вільного трактування наукових фактів і текстів, ратував за те, щоб текстологія була доведена до рівня точних наук, а науковий пошук призводив до істини. У нього не було багато послідовників, але були недоброзичливці і вороги, навіть імениті, роботи яких він критикував або, як редактор, повертав на доопрацювання.

У Саратові у нього виникають неприємності, труднощі з публікацією своїх праць. У 1957 році Юліан Григорович переїжджає в Москву. Працює старшим науковим співробітником в інституті світової літератури ім. Горького завідує Герценовской групою, публікує раніше підготовлену книгу «Праці і дні В.Г. Белинского» (удостоєна Великої премії і золотої медалі АН СРСР).

Повернення в науку Ю. Г. Оксмана викликає до нього великий інтерес з боку зарубіжних колег, західних славістів — Гліба Струве і інших. Хрущовська «відлига» і прорив «залізної завіси» дозволяють їм приїжджати для професійного спілкування з ним. Юліан Григорович допомагає їм, наприклад, у виданні творів російських поетів «срібного століття», навіть передає їм декілька текстів невиданих віршів Н. Гумилева, А. Ахматовой, О. Мандельштама.

А «пильні органи» стежать за Ю. Г. Оксманом. Його телефон прослуховується, люди, що приходять до нього, «видимі». Перевіряється його авторство статей в зарубіжних публікаціях під псевдонімами, але хоча ці підозри не підтверджуються, в серпні 1963 року у нього у будинку був вироблений обшук. Були вилучені робочі рукописи, у тому числі спогади про А. Ахматовой, частина особистого листування, книги «самвидаву» і «тамиздата» ⁶.

Слідство тривало до кінця року, справа була припинена, а матеріали про контакти Юліана Григоровича з іноземними ученими і письменниками, у тому числі емігрантами, були передані в Союз письменників і в ИМЛН для вжиття «заходів громадської дії» ⁷.

Оксмана виключають з Союзу письменників, змушують піти на пенсію, в газеті «Правда» згадують в числі дисидентів і «рекомендують» не згадувати його імені ні в одному з друкарських, ні в усних виступах. Але вже літній, хворий Юліан Григорович повний творчої енергії, продовжує початі роботи, будує плани нових, спілкується з друзями і колегами.

З 1966 р. він починає передавати матеріали своєї творчої спадщини (рукописи, документи, колекції) в створений колись при його участі Центральний архів літератури і мистецтва Росії. Після його кончини передачу матеріалів продовжила його дружина Антоніна Петрівна Оксман.

Викладачами на двох відділеннях інституту (археології і археографії) були професори Б. Варнеке, Р. Волков, М. Болтенко, О. Шпаков та ін. Серед студентів інституту — майбутні акад. М. Алексєєв, проф. С. Брейбурт, І.Троїцький та ін. Здійснено один випуск. 1924 ОАІ розформовано в зв’язку з рішенням створити на базі Одеського інституту народної освіти музейно-бібліотечно-архівного факультет.

До університету були включені дисципліни з програми Археологічного інституту, створена кафедра археології, де працювали колишні викладачі Археологічного інституту.

До групи опублікованих джерел з історії розвитку археологічної освіти України слід віднести спогади С. Я. Борового (слухача ОАІ), звіти ОАІ за 1921;1922 рр., опубліковані в «Наука на Украине. Орган Научного комитета Укрглавпрофобра», повідомлення КАІ в щоденній газеті «Киевская мысль» 1911 р., М. Фишелева «Новый храм» у громадсько-політичній і щоденній газеті «Слово», спогади П. Курінного (слухача КАІ), замітку М. Слабченка про культурно-наукове життя Одеси 1914;1924 рр. в журналі «Україна», повідомлення В. Базилевича «Киевский археологический институт» в «Борьбе классов», спогади Н.Д. Полонської-Василенко, яка була ученим секретарем КАІ.

До речі, в її спогадах було наведено уривок з гімну КАІну, авторами якого були, ймовірно, Л.А. Дінцес і П. П. Филипович: «Два немца, Шмидт и Эрнст, Открыли семинар. Один воскликнул: Киев! Украина! — другой. Что жизнь разъединяет, Наука единит!». Вивченням питання становлення та розвитку археологічної освіти частково займалися І. Матяш, А. Гомоляко, О. Юркова. Так, І. Матяш у 2001 р. захистила докторську дисертацію «Архівна наука і освіта в Україні 1917;го — 1930;х років» та опублікувала монографію, один з підрозділів яких відображає історію створення та функціонування перших навчальних закладів для підготовки архівних працівників, виокремила 5 етапів функціонування Київського археологічного інституту, розвиток Одеського археологічного інституту.

Також дослідниці належить ряд статей з даної тематики. Праці О. Юркової присвячені білорусько-українському вченому Митрофану Вікторовичу Довнар — Запольському, який з жовтня 1917 р. по серпень 1919 р. очолював Київський археологічний інституту. Предметом дослідження А. Гомоляко був процес формування та становлення В. Ю. Данилевича як вченого, педагога та організатора науки, його наукова та педагогічна діяльність, еволюція його наукових поглядів у контексті загальних тенденцій розвитку вітчизняної історичної науки та суспільно-політичних реалій. Традиційній археографії в курсах Київського археологічного інституту присвячено інформативне повідомлення Л. Константинеску.

Ряд статей та монографічних досліджень В. В. Левченка відображають сторінки історії Одеського археологічного інституту, на основі широкого кола документальних матеріалів і наукової літератури аналізуються репресії проти одеських учених⁸.

Таким чином, джерельну базу з історії археологічної освіти становлять неопубліковані (архівні) та опубліковані матеріали, що дозволяють комплексно розглянути історію Київського та Одеського археологічних інститутів, визначити спільні та відмінні риси в функціонуванні даних закладів. Історіографія питання дозволяє прослідувати сам процес створення та розвитку цих навчально-наукових корпорацій.

2. Розвиток археологічних досліджень в Одеській області у повоєнний час Археологія України, під якою ми маємо на увазі дослідження й осмислення старожитностей у межах сучасних кордонів нашої країни, виникла і розвивалася тривалий час як складова російської, формування якої певною мірою дублювало ритми розвитку західноєвропейської археології, хоча й мало свої особливості.

Величезна кількість пам’яток, зокрема монументальних — великих курганних могильників, які почали зводити за доби енеоліту, городищ та валів, які вирізнялися своєю масштабністю у період залізного віку, — ясна річ, не могла залишатися непоміченою Діяльність одеського археологічного товариства. Археологія України, яка розвивалася за окремими напрямами (антична, скіфська, слов’яно-руська), після відкриттів В. В. Хвойки та В. О. Городцова не лише поповнилася новим розділом (первісна), а й набула вигляду доволі деталізованої (особливо у межах бронзового та залізного віків) культурно-хронологічної схеми.

Такою увійшла археологія у XX ст. Саме в цей період проявилося хронологічне і просторове розмаїття археологічного світу України. Перша світова війна та наступні події на якийсь час загальмували розвиток цієї дисципліни. Однак у лихоліття революції та Громадянської війни відбулися суттєві зміни в організації науки. 1918 р. здійснилася мрія української інтелігенції — гетьман П. Скоропадський підписав указ про заснування Української академії наук. То була перша суто наукова державна установа в Україні. Проблемами археології в ній опікувалися різні комісії та комітети, а в 1934 р. був організований Інститут історії матеріальної культури (ІІМК), з 1938 р. — Інститут археології Академії наук УРСР, а нині — Національної академії наук України. Він є провідною археологічною установою нашої країни.

Через сталінські репресії, голодомор та Другу світову війну власне у повоєнні роки почала реалізовуватися та модель археологічної науки, яку ми маємо сьогодні. Сутність її визначають три моменти:

1) інтеграція зусиль науковців різних установ (академічних, навчальних, музеїв) задля суцільного обстеження території України, вияву, збереження й дослідження пам’яток, а також розробки теоретичних і методологічних засад археології;

2) диференціація й спеціалізація окремих розділів археології, націлених на з’ясування хронологічних і локальних особливостей пам’яток різних епох;

3) соціально-історична спрямованість досліджень, втілена в головній меті археології — реконструкції історії окремих спільнот, представлених локальними групами пам’яток, археологічними культурами чи комплексами ранньодержавних утворень як суб'єктів історичного процесу¹.

Археологічні здобутки XX ст. вражають. Археологія — дитя шанувальників старовини — не лише набула статусу науки, а й здійснила колосальний прорив у всіх сферах. Розкриттю багатства археологічного світу України сприяли цілеспрямована політика з організації спеціальних експедицій для розкопок пам’яток (наприклад, грецьких міст, трипільських поселень) та суцільних розвідок з метою виявлення нових і навіть грандіозні економічні проекти, які мобілізували вчених на врятування археологічної спадщини.

У процесі цих досліджень сформувалася українська наукова еліта, старше покоління якої було пов’язане з В. Б. Антоновичем та іншими видатними науковцями (більшість із них загинула в 1930;ті роки), а наступні шліфували свою майстерність, попри всі політичні й ідеологічні перепони, в спільних російсько-українських експедиціях та масових наукових конференціях радянських часів.

Все це зумовило розгортання масштабних досліджень і формування національної багатогалузевої школи археологів. їхні імена відкриються вам у процесі ознайомлення з цим курсом.

Охоплення дослідженнями всієї України, долученим до нього пронесу нових учених дало можливість подавнити історію наших земель до раннього палеоліту — до 1 млн років тому, заповнити цей довжелезний період тисячами пам’яток і десятками археологічних культур, вибудувати їхню хронологію й періодизацію, висловити ідеї, що зачіпають буквально усі аспекти суспільного життя походження й етнічної інтерпретації творців певних явиш, моделей господарчої адаптації в різні періоди та в різних природних умовах, соціальної організації, матеріального й духовного потенціалу людських колективів².

Археологія — наука романтична, сповнена очікувань і несподіванок, а інколи — й розчарувань. її розвиток детермінується питаннями, якими постійно переймається археолог, прагнучи проникнути в таємниці й загадки минулого, шукаючи на них відповіді й у інших фахівців.

Інколи через це археологію характеризують як науку не самостійну, забуваючи, що саме вона поставила собі на службу інші науки і навіть спричинила появу нових галузей та методів дослідження: палеозоології, палеоботаніки, дендрохронології та інших методів датування.

Ніякої цінності самі по собі, поза контекстом археологічних досліджень вони не мають. Водночас археологи користуються здобутками інших наук (етнології, демографії, екології, фізичної антропології, генетики, лінгвістики) для осмислення минулого. Це визначає сутність археології як науки комплексної й безкінечно перспективної, яка постійно нарощує свій джерельний потенціал не лише кількісно, а й якісно, відкриваючи все нову й нову інформацію. Інакше й не може бути — адже йдеться про історію людства.

Одеський археологічний музей НАН України.Подальший розвиток археології в Одесі пов’язаний з археологічним музеєм. Який знаходився певні роки під егідою Товариства і прийшовший в наслідок історичних катаклізмів в упадок музей, тим не менше, поступово він становиться центром по вивченню старожитностей на півдні України. Перший директор націоналізованого музею С. С. Дложевський (1889 — 1930 рр.) чудово розумів необхідність збереження музею з такими багаторічними традиціями. Він з групою працівників приступив до відновлення експозицій і втраченої документації. Їм це вдалось, і музей не тільки став сховищем старожитностей, но і приступив до польових робіт і камеральним дослідженням³.

Окрім цього, С. С. Дложевський був одним із ініціаторів створення Археологічного інституту в Одесі - навчального закладу, де проводилась підготовка і навчання археологів.

Пропозиції ініціативної групи були позитивно зустрінені Народним комісаріатом просвітництва УРСР і 21 липня 1921 р. відбулось його офіціальне відкриття, а самі заняття розпочались у вересні.

Інститут складався з 2 відділень: археологічного і археографічного. Також потрібно сказати, що в 1920 р. був скорочений Новоросійський університет, замість якого виник Інститут народного навчання. Професура двох навчальних закладів була по суті одна і те ж. Це, по всій вірогідності, послужило одній з причин того, що в серпні 1921 р. Археологічний інститут як самостійний заклад був ліквідований і переорганізований в музейно — архіво — бібліотечне відділення факультету політичної просвіти Інституту народного навчання, проіснувавшого до 1923року.

Важко повірити, але сурові роки безладу і руйнувань, економічного спадку Одеса — продовжувала залишатись центром археологічних досліджень і підготовки спеціалістів. Музей також поступово почав відновлюватись.

В грудні 1922 р. його перевели з Одеського губернського політичного просвітництва під безпосереднє керівництво Української науки (для початку Наукового комітету Укрголпрофоса). В цьому ж році під його керівництво і для досліджень передають територію стародавньої Ольвії, яка з 1921 року була державним заповідником. Спроби відкрити кафедру археологічного напрямку відбувались і раніше. В результаті всіх переоформлень губернський комітет професійного навчання з 1 липня 1923 року створив науково — дослідницьку кафедру археології, яка числилась в Одеському державному історико — археологічному музеї.

При ній працювали наукова рада по захисту дисертацій, працівники проводили археологічні розкопки: С. С. Дложевський — в Ольвії, М. Ф. Болтенко — на о. Березань. Вони підтримували контакти з іншими установами історичного профілю. На початку 30 — х рр. ХХ століття з відродженням університету в ньому відкрилась кафедра історії стародавнього світу і археології, де продовжувались традиції одеських вчених — археологів. В 1923 році музею повертають бібліотеку, він перейшов в відділення Народного комісаріату просвітництва, а з 1 січня 1924 р. музей отримав звання державного, при ньому була затверджена наукова рада і аспірантура.

Відродженню старих археологічних традицій Одеси сприяло також організування в серпні 1923 р. Одеської комісії краєзнавства. 22 жовтня цього ж року постановою загального зібрання Всеукраїнська Академія наук затвердила Одеську комісію краєзнавства при ВУАН. Її керівником став директор музею С. С. Дложевський. Згідно Уставу комісії, головними напрямками роботи були популяризація краєзнавчого руху, збір матеріалів, видання праць.

Діяльність комісії охопила Херсонську, Катеринославську губернії, Крим, Кубань. Таким чином, комісії в значній мірі вдалося відновити сферу наукового впливу. Це підкреслювалось і випуском спеціальних праць — «Вісників», вийшовших в 1924 — 1930 рр. в 5 випусках по різним спеціальностям. Залишається тільки захоплюватись роботою Дложевського і його соратників, адже в ті важкі роки відновлення нормального життя — їм вдалось повернути Одесі свою минувшу славу археологічної Мекки. При плануванні польових досліджень враховувалась необхідність розкопок різночасових пам’ятників⁴.

Було проведено обстеження берегів р. Інгулець (А. В. Добровольський), організована експедиція в зону будівництва Бугської електростанції (Ф. А. Козубовський). Експедиції працювали в Сабатинівці, Лузановці, досліджені берега Куяльницького лиману, Жевахова гора в Одесі, поселення біля Тирасполя (П. З. Рябков). З 1924 року відновились дослідження Ольвії, які проводились аж до 1928 року під керівництвом Б. В. Фармакоського.

Музей активно брав участь в цих розкопках. З 1927 року знову розпочато дослідження о. Березань М. Ф. Болтенко і це при тих обставинах, що штат музею складався всього навсього з 3 працівників (включаючи директора) і бібліотекаря. Сам С. С. Дложевський вів велику організаційну працю. Займаючи чин директора музею, він був штатним професором Інституту Народного Навчання з української мови і мовознавства, представником літературно — лінгвістичної предметної комісії цього ж інституту, дійсним членом Всеукраїнського археологічного комітету при УАН.

100-річчя музею було відмічено в 1925 році конференцією, скликаною в Києві Археологічним комітетом при Всеукраїнській АН. Але, на жаль, перші кроки по нормалізації музейної справи — хоч і були дуже вдалими, але з травня 1925 року були перервані по вересень 1926 р.

Музей закрили по причині ревізійної перевірки. Але як тільки він був знову відкритий, в його стіни направились відвідувачі.

Число їхнє досягало 1500 тисячі, щомісяця. В 1927 році враховуючи значення античних колекцій, музею надали статус всесоюзного. Експозиція поповнювалась за рахунок передачі археологічних предметів з інших організацій, головним чином музею мистецтв при Новоросійському університеті.

З нього поступили стародавня грецька кераміка, монети, надписи і т.д. Але головним джерелом збільшення колекцій в 20 — ті роки стали археологічні розкопки.

Поряд з пам’ятниками, харашо відомими ще з дореволюційної пори (Ольвія, о. Березань) розпочались дослідження нових об'єктів. Піонером їх вивчення став ще один із найяскравіших представників одеської археологічної школи — М. Ф. Болтенко (1888 — 1959 рр.) Уже в 1921 році, голодному році, він розпочав розкопки поселення і могильника в с. Усатово, де знайшов залишки раніше невідомої культури, отримавшої по місцю знаходження назви «усатівської» .

Свою археологічну практику Болтенко отримав ще з експедицій Е. Р. Штерна. Окрім розкопок в Усатово, він також вів дослідження о. Березань і Ольвії, а з 1930 — по 1932 рр. працював директором музею. Але в 1933 році його заарештовують по неправдивому звинуваченню в шпіонажі і присуджують до 5 років тюремного ув’язнення, які він відбув у Владивостоці. З 1939 року він відновлює роботу в музеї та університеті, а з початком війни разом з університетом евакуюється в м. Байрам — Алі, де в 1944 році захищає кандидатську дисертацію, і вже по поверненні в Одесу продовжує свою роботу в університеті.

Враховуючи усі ці здобутки керівництво музею (І. Т. Черняков) поставило питання про переорганізацію музею із Міністерства культури в Академію наук. Це питання було вирішено позитивно. В 1971 році музей ста академічним закладом. Значний розкиток археології в Одесі призвів до появи спеціального відділу археології Північно — Західного Причорномор’я Інституту археології АН УРСР.

Його створення було зумовлене широко розпочатими на той час новими експедиціями, які працювали в зоні будівництва водних каналів, інших об'єктів народного господарства. Ініціатором створення відділу, був видатний вчений, дослідник палеоліту В. Н. Станко (1937 — 2008 рр.) Але скорим часом стало зрозуміло, що робота відділу Інституту і робота музею — це різні речі⁵. Музей, окрім занять науковою діяльністю — являється ще й сховищем старожитностей. Ця робота по обліку, збереженню предметів — займали левову частку часу. І поступово від ідеї об'єднання відділу і музею — в єдину структуру поступово відійшли.

Хоча сам Станко мріяв створити в Одесі повноцінний науковий центр, який мав у собі функції і польових досліджень, і їх наукову обробку, і функції зберігаючі - музейні. Співпраця музею і відділу збереглась і про функціонувала аж до серпня 1991 року — єдиною профсоюзною і партійною організацією. В кінці 80 — х — початку 90 — х рр. в музеї начислювалось 7 кандидатів наук. На жаль, ці важливі організаційно — юридичні зміни співпали з загальною економічною кризою, яка охопила в 90 — ті роки ХХ століття усі пострадянські республіки, в тому числі і Україну.

Повністю було зупинене бюджетне фінансування експедицій, перебої з заробітною платнею були постійними (хоча уже й академічною). Доводилось шукати різнобічні джерела надання грошей для того, щоб вести нормальну науково — дослідницьку роботу. Тут також зіграла свою роль і його відомість музею і його колекцій усьому світу.

Так, 1991 року відбулася перша міжнародна експедиція зі спеціалістами із Італії. Вона проводила підводні дослідження в районі о. Зміїного. В 1995 р. почала роботу, яка продовжується і по сьогодення, спільна україно — польська експедиція з розкопів міста Ніконія (керівники Н. М. Секерська, С. Б. Охотніков). З польської сторони в ній беруть участь викладачі і студенти Університету ім. М. Коперника (м. Торунь). З 1998 р. — по 2007 р. працювала спільна експедиція музею і Ягеллонського університету (м. Краків, яка досліджувала городище у с. Кошари (керівники Я. Хохоровський, Я. Бодзек).

Так поступово налагоджувалась робота і по експедиціям, і по виданням. За рахунок спонсорів було видано декілька збірників статтей, монографій. Відбулось декілька наукових конференцій — з історії і археології Нижнього Придністров'я (1991, 1995 рр.), 40 — річчя розкопок Ніконія (1997 р.), пам’яті професора П. О. Каришковського (1991, 1996, 1998 рр.)

Професор П. О. Каришковський (1921 — 1988 рр.) починав свою діяльність в Одеському археологічному музеї, але навіть після свого переходу в Одеський університет не втратив зв’язок з музеєм. Видатний нумізмат, епіграфіст публікував безліч стародавніх пам’ятників із зібрань музею, допомагав його працівникам словом і ділом.

Окрім самого музею в 90 — ті роки в Одесі зорганізувались ще декілька закладів археологічного профілю (напрямку). Це, уже згаданий вище відділ археології Північно — Західного Причорномор’я, який з 1991 року очолює Т. Л. Самойлова. Його працівники розроблюють проблеми палеоекономіки і палеоекології в кам’яному віці (В. Н. Станко, Т. Н. Швайко).

Продовжуються роботи в районі новобудов і тісно пов’язана з цим проблематика епохи енеоліту — бронзи (І. Т. Черняков, Л. В. Суботін). Проводяться дослідження скіфів, сарматів, племен черняхівської культури і пізніх кочівників.

Продовжуються розкопки і дослідження античної Тіри (Т. Л. Самойлова). В 1993 р. в склад відділу входить Миколаєвська експедиція. В 1993 році на історичному факультеті ОДУ ім. І. І. Мечникова організована кафедра археологі та етнології, завідуючим яко став В. Н. Станко, а зараз очолює О. В. Сминтина. До цього часу вивченням археологі як науки велось на кафедрі історії стародавнього світу і середніх віків (О. А. Радзиховська, Т. О. Ізбаш, Р. Д. Бондар).

На кафедрі археології і етнології проводяться обширні дослідження пам’ятників кам’яного віку (О. В. Сминтина), римського часу (О. М. Дзиговський), нумізматики (С. А. Булатович). Кафедро сумісно з Одеським музеєм проведено декілька наукових конференцій: «Читання пам’яті професора П. О. Каришковського» (2001, 2004, 2006, 2008). Деканом історичного факультету університету з 2003 року являється В. Г. Кушнір.

В Південноукраїнському (Національному з 2009 року) педагогічному університеті ім. К. Д. Ушинського кафедра всесвітньої історії також почала проводити археологічні дослідження (А. О. Добролюбський, А. Красножон), зосередившись в основному на центрі сучасної Одеси⁶.

Окрім традиційних закладів в 90 — ті роки в Одесі існувало декілька новоорганізованих організацій пов’язаних з вивченням археологічних пам’яток.

Це, Одеська охоронна археологічна експедиція Управління культури Одеського облвиконкому, Одеський охоронний археологічний центр Обласної організації Українського суспільства охорони пам’ятників історії і культури (Є. Ю. Новицький, С. В. Іванова).

Всі ці структури в кінці - послужили основою для створення Управління охорони об'єктів культурного спадку Одеської облдержадміністрації, однією із найважливіших і успішно виконаних завдань якого, стало охорона і дослідження археологічних пам’ятників на території Одеської області. В кінці 90 — х років при фінансовій підтримці Управління здійснилось проведення декількох міжнародних експедицій. В Тірі - сумісно з Інститутом фракології і музеєм м. Бреіла (Румунія), в низинах Дунаю — українсько — румунсько — молдавська експедиція в поселеннях Новосельське і Орловка, обстеження пам’ятників в районі оз. Катлабух.

На початку ХХІ століття робота Управління ще більше активізувалась, чому дозволяло співпраця з музеєм і відділом Північно — Західного Причорномор’я. Перше десятиліття нового століття увінчалось багатьма етапними подіями, ще раз підкресливши головну роль музею в археологічному житті міста. В результаті співпраці з Грецьким фондом культури (філіал в Одесі) — було проведено декілька виставок, видано книги і завдяки професору В. Карагеоргісу було налагоджено контакт з Фондом А. Левентіса (Кіпр).

Цей фонд відомий своєю підтримкою всіх форм культорної діяльності, так чи інакше пов’язаних з Кіпром. Він працював в таких всесвітньо відомих музеях як Метрополітен (Ньо — Йорк, США), Лувр (Париж, Франція), Британський (Лондом, Великобританія). Подібна спонсорська допомога була надана і нашому музею. В результаті в музеї проведений ремонт, зроблена експозиції європейського рівня. Не менш важливим стала подія проведення в 2006 році міжнародної виставки в м. Краків (Польща). На ній було продемонстровано 511 експонатів музею, випущений каталог.

Вона стала найбільшою виставкою України, яку було організовано за межами держави. Також вона мала значний внесок не тільки в Європі, а і усьому світі. В результаті колекції музею запрошені для участі в інших міжнародних проектах — 2007 р., виставка «Золото кочівників степів» із колекцій музеїв України (м. Тренто, Італія), в 2008 р. «Загадки України. Знаменита трипільська культура» (м. Торонто, Канада)⁷.

Експозиційна діяльність музею виразилась не тільки в організації і участі в виставках, але і в створенні нових експозицій за його межами. В тому ж 2008 році на о. Зміїному за участі працівників Одеського історико — краєзнавчого музею відкрито історико — археологічний музей, основну частину якого склали предмети, знайдені при розкопках на самому острові.

В самому центрі Одеси — на Приморському бульварі проведено охоронно — реставраційні роботи на поселенні V — ІІІ ст. до н. е. Розкопки були законсервовані і розташовані під накриття. Подібний археологічний «музей під відкритим небом» споруджений вперше не тільки в нашому місті, но і по всій Україні. Накопичені за майже двохсотрічну історію музею матеріали — старанно охороняються, вивчаються.

Вони представляють собою окреме, особливе уявлення серед багатьох колекційних зібрань не тільки нашої країни, але і Європи. Тому не случаймо на цьому етапі розвитку музею стало присвоєння його колекціям статусу «Національного надбання»

Висновки Археологія — наука романтична, сповнена очікувань і несподіванок, а інколи — й розчарувань. її розвиток детермінується питаннями, якими постійно переймається археолог, прагнучи проникнути в таємниці й загадки минулого, шукаючи на них відповіді й у інших фахівців.

Інколи через це археологію характеризують як науку не самостійну, забуваючи, що саме вона поставила собі на службу інші науки і навіть спричинила появу нових галузей та методів дослідження: палеозоології, палеоботаніки, дендрохронології та інших методів датування.

Ніякої цінності самі по собі, поза контекстом археологічних досліджень вони не мають. Водночас археологи користуються здобутками інших наук (етнології, демографії, екології, фізичної антропології, генетики, лінгвістики) для осмислення минулого. Це визначає сутність археології як науки комплексної й безкінечно перспективної, яка постійно нарощує свій джерельний потенціал не лише кількісно, а й якісно, відкриваючи все нову й нову інформацію. Інакше й не може бути — адже йдеться про історію людства.

В історії формування науки про старожитності півдня України особливе місце займає Одеса — не тільки великий адміністративний центр, але і інтелектуальна «столиця» цього краю. Одеса, як історичний та культурний феномен появляється більше як 200 років тому. Вивченню цього феномену присвячено багато статтей і книг. Але існує іще одна сторона культурного життя Одеси, яка також виділяє ї із багатьох інших міст. Мова йде про археологічну науку, яка зароджується тут фактично разом із містом.

Саме місце розташування Одеси — на березі моря, в плодовитих степах призводить до того, що тут залишають свої сліди різні племена та народи, які заселяли дану територію в стародавні часи сучасно України. Все це призводить до формування міцного центру науки про старожитності і археології. Практично з перших років свого існування наше місто заохочувало людей, які свідомо цікавились далеким минулим причорноморських степів. Вони знаходили сліди перебування тут стародавніх людей, їх поселень, могили, окремі речі.

Поступове накопичення таких пам’яток і відомостей приводить до впевненості в необхідності не тільки зберігати чи оберігати, але і вивчати, досліджувати, публікувати.

Одеса і тут була на передових позиціях. Саме в нашому місті в 1825 році появився і до цих пір працює і існує Археологічний музей, а в 1839 р. — виникло Товариство історії і старожитностей. Це були, по суті, перші паростки формування археології, як самостійної наукової дисципліни. Яскравим прикладом цього являються «Записки» Товариства — унікальний альманах, який видавався протягом 75 років — до 1919 р.

Наступним етапом потрібно вважати 1920 — 1970 рр., коли музей — не дивлячись на ряд важких подій зовнішнього (ІІ світова війна) і внутрішнього характеру, продовжував залишатись археологічним центром, джерелом унікальни експонатів. Це привертало увагу як і велико кількості людей, так і спеціалістів, утворивших в 1959 р. об'єднання, яке відродило традиції ХІХ століття — Одеське археологічне товариство.

Початок новому, сучасному етапові - був покладений в 1971 році - коли музей увійшов у структуру Академії наук і увібрав у себе ознаки не тільки унікального схову старожитностей, але і одного із ведучих науково — дослідницьких центрів археологічної науки. Участь і організація масштабних виставок в країні і за кордоном, видання фундаментальних збірників статтей і монографій принесли музею заслужену світову славу.

Охоплення дослідженнями всієї України, долученим до нього пронесу нових учених дало можливість подавнити історію наших земель до раннього палеоліту — до 1 млн років тому, заповнити цей довжелезний період тисячами пам’яток і десятками археологічних культур, вибудувати їхню хронологію й періодизацію, висловити ідеї, що зачіпають буквально усі аспекти суспільного життя походження й етнічної інтерпретації творців певних явиш, моделей господарчої адаптації в різні періоди та в різних природних умовах, соціальної організації, матеріального й духовного потенціалу людських колективів.

Список джерел та літератури Опубліковані джерела Вісник Одеської Комісії Краєзнавства при УАН. № 2−3. — Одеса: — С. 46

Виндинг В. В. Сборник постановлений и распоряжений начальства по университету св. Владимира и прочим русским университетам. — К., 1872. — 320 c

3аремба С. Українське товариство охорони пам’яток історії і культури.Історичний нарис. — К.: Логос, 1998. — С. 53

Гудкова А.Ф., Охотников С. Б., Субботин Л. В., Черняков И. Т. Археологические памятники Одесской области: справочник. — Одесса, 1991. — С. 75

История археологической науки на Юге Украины в первые годы советской власти. Сергей Степанович Дложевский (1889 — 1930) [Електронний ресурс] / И. Корпусова, Т. Полесина // Одеського Історико-Краєзнавчого Музею. — 2007. — № 5. — Режим доступу до журн.: http://www.history.odessa.ua/publication5/ stat09. htm

Кутузова И., Костромина Т. Город-герой помнит их имена // Одесі — 200. Матеріали міжнародної науково-теоретичної конференції, присвяченої 200-річчю міста. — Одеса, 1994. — С. 65−66

Матяш І. Джерела до вивчення історії архівної освіти в Україні 1920;1930; х років / І. Матяш // Архівознавство. Археографія. Джерелознавство: міжвідомчий збірник наукових праць. — 2001. — Вип.3 — С. 271−302

Научно-исследовательская работа Одесского археологического института (Из отчета Института за 1921;1922 г.) // Наука на Украине. Орган Научного комитета Укрглавпрофобра. — № 4. — 1922. — С. 372−373

Сахаров A.M. Про деякі питання історіографії історіографічних досліджень // Вісник Московського університету. Серія історії/ № 6. — М.: 1980. -С. 15

Ашрафіан А. А. Одеське археологічне товариство. «Матеріали з археології Північного Причорномор’я» / № 3. — К.: 1960. — С. 64

Базилевич В. Киевский археологический институт / В. Базилевич // Борьба классов. — № 1−2. — 1924. — С. 381−382.

Боровой С.Я. К истории создания Одесского археологического института и его археографического отделения / С. Я. Боровой // Археографический ежегодник за 1978 год. — М., 1979. — С. 96−101

Боровой С.Я. К истории создания Одесского археологического института и его археографического отделения / С. Я. Боровой // Археографический ежегодник за 1978 год. — М., 1979. — С. 140 — 145

3аремба С. Українське товариство охорони пам’яток історії і культури.Історичний нарис. — К.: Логос, 1998. — С. 53

Зевелев А.І. Історіографічні дослідження: методологічні аспекти. -М.: 1987. — С. 25

Іванова С.В., Ветчиннікова Н.Є. Поселення епохи бронзи та заліза в Одеській області // Археологія. — 1989. — № 2. — С. 56−63

Красковский В. И. Памятники палеолита и мезолита Северо-Западного Причерноморья: археологическая карта. — К., 1978.; Сапожников И. В. Из истории изучения каменного века Северо-Западного Причерноморья // Новые исследования по археологии Северо-Западного Причерноморья. — 1986. — С. 160−164

Константинеску Л. Традиційна археографія в курсах Київського археологічного інституту (інформативне повідомлення) / Л. Константинеску // Матеріали ювілейної конференції, присвяченої 150-річчю Київської археографічної комісії (Київ-Седнів, 18−21 жовтня 1993). — К., 1997. — С. 103−123.

Курінний П. Історія Археологічного знання про Україну / П. Курінний. — Мюнхен, 1970. — С. 136.

Левченко В.В. Історія Одеського інституту народної освіти (1920;1930;ті роки): позитивний досвід невдалого експерименту: монографія / В. В. Левченко. — Одеса: ТЕС, 2010. — С. 430 — 432

Левченко В.В. Краєзнавство в Одеському інституті народної освіти (1920; 1930 рр.): становлення, напрями, традиції / В. В. Левченко // Краєзнавство. — № 2. — 2011. — С. 14−24

Матяш И. Б. Археологические институты в Украине: вклад в развитие архивного образования / И. Матяш. Отечественные архивы. — 1999. — № 6. — С. 27−35

Матяш І.Б. Архівна наука і освіта в Україні 1920;1930;х років / І.Б. Матяш. — К., 2000. — С. 591

Охотников С. Б. Археология в Одессе. 185 лет Одесскому археологическому музею. — Одесса: СМИЛ, 2010. — С. 160

Полонська-Василенко Н. Спогади / [упоряд. В. Шевчук]. — К.: Вид. дім «Києво — Могилянська академія», 2011. — С. 500

Сапожников І.В., Сапожникова Г. В. Археологічні пам’ятки // Край Овідія: археологія і історія Овідіопольського району. — Одеса, 2005. — С. 8−50

Семенів М. Бібліографія праць проф. Дложевського // Записки Українського бібліографічного товариства в Одесі. — Одеса, 1930. — Ч. 4. — С. 95

Семенів М. Бібліографія праць проф. Дложевського // Записки Українського бібліографічного товариства в Одесі. — Одеса, 1930. — Ч. 4. — С. 100

Слабченко М. Культурно-наукове життя Одеси 1914;1924 рр. / М. Слабченко // Україна. — 1925. — С. 179−183

Фабрициус И. В. Археологическая карта Причерноморья Украинской ССР. Вып. І. — К., 1951. — С. 152

Шелов Д. Ш. Создание Одесского археологического общества. «Советская археология» // № 3. — М.: 1959. — С. 24

Шульц П. Н. Сообщения государственной академии истории материальной культуры. № 1. — М.:1931. — С. 31 -32.

Юркова О. Митрофан Довнар-Запольський та Донський археологічний інститут: точка перетину / О. Юркова // Архіви України. — 2009. — № 5(265). — С. 220−228