Антропологічна характеристика та риси людини

Зміст

1. Назвіть визначальні риси людини, завдяки яким вона займає найвищий щабель історико-революційного розвитку органічного світу

2. Окреслить основні етапи формування мовлення та мислення

3. Які малі раси поширені на Африканському континенті?

4. Дайте антропологічну характеристику мезолітичних племен Дніпровського Надпоріжжя

5. Які антропологічні області виокремлюються на етнічних теренах українського народу?

Список використаної літератури

1. Назвіть визначальні риси людини, завдяки яким вона займає найвищий щабель історико-революційного розвитку органічного світу

Сучасна людина підпорядкована суспільним (соціальним) законам. Розвиток соціальних відносин визначає розвиток особистості людини. Таким чином, поява людини як біологічного виду якісно відрізняється від процесів виникнення нових видів у тварин. Найважливіша відміна полягає в тому, що еволюція людини відбувалася не тільки під впливом біологічних, а й соціальних факторів. На ранніх етапах антропогенезу у найдавніших і давніх людей провідне значення для їхньої еволюції відіграв біологічний фактор — природний добір. Проте, вже навіть на цих етапах добір відбувався не тільки за фізичними показниками {сила, витривалість тощо), а й за рівнем розумового розвитку (уміння виготовляти найпростіші знаряддя праці, використання їх, здатність до спілкування з іншими членами племені, навички колективних дій тощо). Отже, добір спри яв збереженню особин із вираженими соціальними рисами. 3 удосконаленням трудової діяльності й мови наших предків ця спрямованість добору посилювалася. Особини, які були здатні винаходити нові знаряддя, навчатися й аналізувати обставини, мали більше можливостей вижити. У процесі еволюції люди почали створювати штучне середовище для життя: опалювані житла, одяг, запаси продуктів. Тому залежність людей від несприятливих чинників стала поступово зменшуватися, а отже, зменшувалось значення в їхньому житті природного добору.

Із виникненням на Землі людини розумної її еволюція як біологічного виду значно уповільнилася. Змінилась і форма природного добору у людей, тобто із рушійного добору він перетворився на стабілізуючий. На сьогодні дія добору спрямована на збереження існуючих генетичних характеристик людей і елімінацію (загибель) індивідуумів із несприятливими генотипами. Найчастіше елімінація індивідуумів проявляється в ранньому періоді розвитку (мертвонародження, рання дитяча смертність).

Зі зменшенням ролі біологічних факторів зростає значення для еволюції людини соціальних факторів. Здатність до трудової діяльності, абстрактного мислення й членороздільної мови виникла і удосконалювалась як специфічна властивість людини розумної в результаті впливу колективного способу життя на багато поколінь наших предків. Проте ці якості не закріпилися в генотипі і формуються у кожної сучасної людини в процесі її індивідуального розвитку (онтогенезі) тільки під впливом виховання й навчання. Велике значення для соціальної еволюції людини мала поява альтруїстичних тенденцій — турбота про літніх людей, жінок і дітей. Це сприяло розширенню інтелекту людини.

Основні етапи історичного розвитку виду Людина розумна

І етап названо найдавніші люди або архантропи. До нього відноситься багато різноманітних знахідок скелетів, зокрема, в Африці, у Азії і в Європі. Жили вони в різний час найбільш давні — більш 1 млн. років тому, більш «молоді» — 400 тис років тому. Всі ці знахідки об'єднані в одну групу за трьома ознаками: об'єм головного мозку в межах 1000 см³ і лише у синантропів дещо більше — 1100 см³, відсутність членороздільної мови, про що свідчить відсутність валика на підборідді, наявність найбільш примітивних кам’яних знарядь — скребків, наконечників, сокир. Тільки найбільш прогресивні з них — синантропи — користувались вогнем, про що свідчать багатометрові шари попелу, знайдені у місцях стоянок.

II етап — давні люди, або палеоантропи, були широко розповсюджені на території Європи, Азії і Африки. Найбільш ранні з них з’явились більше 250 тис років тому, останні зникли близько 40 тис років тому. Давні люди мали зріст 150−160 см, об'єм головного мозку — близько 1300−1600 см3 (приблизно об'єм мозку сучасної людини). Проте череп, давніх людей характеризувався розвитком надбрівних дуг, значно розвиненою нижньою щелепою. Найбільш відомі знахідки, що зроблені в Європі, були названі неандертальцями (по назві долини Неандерталь поблизу Дюссельдорфа в Німеччині. На цій стадії розвитку давні люди постійно користувались вогнем, причому вже вміли добувати його, використовуючи каміння. Ретельно оброблялось кам’яне знаряддя, крім кам’яного використовувалось і зроблене з кісток. Знахідки кісткових голок свідчать про наявність одягу із шкір тварин. Характерно, що на цій стадії у давніх людей відбувалось поховання вмерлих, яке, ймовірно, супроводжувалось певними ритуалами.

III етап еволюції людини — перші сучасні люди або неоантропи. З’явилися вони близько 40 тис років тому і відносилися вже до виду Homo sapiens — людина розумна Об'єм головного мозку у них був таким же, як і в наших сучасників — 1500−1800см3, зріст — 170−180 см. Знахідки неоантропів були зроблені в різних місцях земної кулі, в тому числі і на території бувшого Радянського Союзу. Найбільш відомі з них, які зроблені у Франції поблизу містечка Кро — Маньйон, — кроманьйонці. Цей етап еволюції людини характеризується трьома основними особливостями:

— припиненням біологічної і початком соціальної еволюції; формуванням основних рас;

— високим рівнем розвитку культури, який характеризується обробкою не лише кам’яних знарядь пращ, а й прикрас, кам’яних фігур, малюнків. Все це свідчить про появу на цій стадії абстрактного мислення.

2. Окреслить основні етапи формування мовлення та мислення

Перше спілкування відбувалося за допомогою звуків та жестів. Але цього було недостатньо. Для передачі інформації, координації діяльності окремих осіб виникає членороздільна мова. За допомогою мови стає можливе усвідомлення понять, образів на основі слова. Мова впливає на розвиток головного мозку, виникнення та розвиток другої сигнальної системи. Мова стає знаряддям передачі досвіду однієї людини іншій.

Вивчення мови вимагає не лише наявність природних інтелектуальних здібностей, але і часу, особливо до досягнення полової зрілості.

Виникнення писемності представляє можливість передавати досвід в писемних творах. Людина розвиває мистецтво. Роль біологічних факторів еволюції значно зменшується. В племені виникає складна структура, ієрархія, змінюються взаємовідношення між людьми. Виступають перше місце соціальні фактори. Починають розвиватися ремесла, торгівля.

3. Які малі раси поширені на Африканському континенті?

Негроїдна раса характеризується наявністю чорних курчачих волос, широкого плоского носу, товстих губ, чорного кольору тіла, темними очами.

Поза Африкою існують багато народів негроїдної раси. Так в Індії, на Філіпинах, в Індонезії, Китаї в Америці (деякі народи американських індіанців) і можливо в інших країнах Азії. Їх називають негрітоси відрізняючи від негрів Африки. Тому в цю категорію я планую включити саме ці народи, що не належать до Африканського контінента. Кращої назви я не зніг знайти.—Hasgone 17:54, 21 липня 2006 (UTC)

4. Дайте антропологічну характеристику мезолітичних племен Дніпровського Надпоріжжя

Приблизно 12 — 10 тис. років тому на земній кулі відбулися глибокі кліматично-географічні зміни, спричинені загальним потеплінням. Льодовий панцер, що протягом тисячоліть сковував Європу, повільно відповз на північ і через деякий час звільнив береги глибокого прісноводного озера, яке існувало на місці сучасного Балтійського моря. Це величезне водоймище, рівень котрого був значно вищий від рівня Світового океану, було відгороджене від Атлантики гігантською крижаною греблею. Після прориву льодової перемички біля гори Білінтен у Центральній Швеції рівень цього холодного прильодовикового озера впав на 30 м, і воно заповнилося теплими солоними водами Атлантичного океану. Це привело до різкого потепління й зволоження клімату. На теренах України, як і повсюдно у Північній півкулі, поступово склалася сучасна гідрофізична мережа й виникли ландшафтні структури помірної зони: ліс, лісостеп і степ. Розпочалася нова геологічна епоха — голоцен, яка триває й нині.

Початок голоцену в Наддніпрянщині збігся з початком нової історичної доби — мезоліту, або середнього кам 'яного віку. В нових кліматично-географічних умовах первісні громади освоїли й нові форми господарювання. Зникли мамонти, а з ними й колективне загінне полювання, яке донедавна складало основу життєдіяльності людей. Це спонукало мисливців мезолітичної доби до індивідуального пошуку здобичі й винаходу лука — далекобійної дистанційної зброї, що мала неабияку вбивчу силу. Так, на стоянці Ігрінь І поблизу Дніпропетровська знайшли хребець бізона, відросток якого пробито кістяним наконечником стріли наскрізь.

На теренах України на сьогодні відомо понад 300 мезолітичних місцезнаходжень. Серед них — і довгочасні поселення з залишками жител, де могли мешкати від 50 — 60 до 100 — 150 осіб, і короткотривалі стоянки, і поодинокі поховання, і колективні родові некрополі. Зібрані під час розкопок цих пам’яток остеологічні колекції не мають собі рівних у світі.

Уперше скелети людей мезолітичної доби були знайдені в Криму: в гротах Фатьма-Коба, де був похований чоловік зрілого віку, та Мурзак-Коба, де виявлено парне поховання — чоловіка зрілого віку та жінки 20 — 23 років. Дослідження показали, що всі вони характеризуються доліхокранією, широким обличчям, різко випнутим носом. Ці риси були властиві носіям так званого протоєвропейського, або пізньокроманьйонського, типу (Г. Дебець). Цікаво, що «мурзак-кобинець» мав неправильний, «східчастий» прикус зубів, наслідком якого є випинання вперед нижньої щелепи. Висловлювалося припущення, що це — не природжена, а набута за життя ознака, пов’язана з давнім чинбарним виробництвом: для надання шкіряним ременям міцності й еластичності їх протягом тривалого часу жували. Це спричинювало стирання верхніх різців і утворення неправильного прикусу.

Що ж до жінки, похованої в Мурзак-Кобі, то їй, попри загальну масивність, властиві дуже гармонійні риси обличчя: високе чоло, тонкий ніс з горбинкою, великі мигдалеподібні очі, гарно окреслений рот, чітке, але м’яке підборіддя (М. Герасимов). Оглядаючи скелет на місці розкопок, археолог Є. Жиров звернув увагу на те, що на обох руках «мурзак-кобинки» відсутні нігтьові й середні фаланги мізинців. За характером пошкоджень на ближній фаланзі вчені дійшли висновку, що вони були відрубані ще в підлітковому віці, скоріше за все під час ініціацій — обрядів, пов’язаних з ритуальним посвяченням молоді в дорослі. Згідно з етнографічними даними, такі ритуали часто супроводжувалися тяжкими й болісними випробуваннями, коли підлітків змушували потерпати від болю, витримувати. голод, спрагу і т. ін. Під час ініціацій юнаки й дівчата остаточно засвоювали правила суспільного життя, їх утаємничували в суть звичаїв, обрядів, релігійних уявлень первісних общин.

Важливі наукові дані були отримані під час вивчення палеоантропологічних матеріалів з колективних некрополів Дніпровського Надпоріжжя: Волоського (19 поховань), Василівського І (24 поховання) та Василівського III (45 поховань), розкопки яких у 1952 — 1955 pp. провели О. Бодянський, В. Даниленко, А. Столяр та Д. Телегін. Серед похованих переважали дорослі чоловіки, однак є й жінки, й підлітки, й діти. Небіжчиків найчастіше клали в позі «адорації», тобто у зібганому стані на боці, з руками, піднятими до обличчя, головами на південний схід або схід. На кістяках з Василівки І і, меншою мірою, Василівки III виявлені сліди вохри.

Принаймні частина людей (надто дорослих чоловіків), похованих у цих могильниках, загинули насильницькою смертю. Так, біля деяких скелетів знайдені вістря крем’яних стріл — невеликих ножеподібних пластинок зі сколами на краях — та уламки кістяних наконечників списів. Іноді вони стирчали в кістках небіжчиків. Так, один із чоловіків, похованих у Волоському могильнику, загинув від удару стріли в другий шийний хребець. Воїни з потрійного поховання у Василівці III (скелети № 12, 37, 38), очевидно, потрапили в засідку і були вбиті одночасно пострілами в спину: в двох випадках зафіксовані сліди від ударів стріл, в одному — вістря стріли застрягло в ребрі небіжчика. У крижовій кістці іншого чоловіка (скелет № 32) стирчало кістяне вістря списа з крем’яними вкладеннями. Одна з жінок, також похованих у цьому могильнику (скелет № 19), померла від сильного удару по голові якимось тупим предметом, що засвідчує ушкодження тім'яної частини черепа. Що ж до округлого отвору діаметром 9 мм на тім'яній кістці черепа № 31, краї якого повністю облітеровані, то він, за висновками фахівців, з’явився внаслідок хірургічного втручання. Це — один з небагатьох випадків штучної трепанації черепа за доби мезоліту (І. Гохман).

Наведені факти свідчать про те, що між мезолітичними племенами Наддніпрянщини існували напружені стосунки і відбувалися часті збройні сутички. Ймовірною причиною таких взаємин була неоднорідність етнічного складу цих племен. Дані висновки добре узгоджуються з підсумками антропологічних досліджень.

Зусиллями Г. Дебеця, Т. Кондукторової, І. Гохмана доведено, що в добу мезоліту в Дніпровському Надпоріжжі мешкали представники трьох антропологічних типів: давньосередземноморського, протоєвропейського та змішаного, який утворився в результаті їх метисації.

Давньосередземноморський тип представлений у найдавнішому могильнику поблизу с. Волоське. Висловлювалося припущення, що поховання в ньому здійснювались ще до початку голоцену степовими мисливцями на бізона, коня та інших стадних травоїдних тварин Північного Причорномор’я (Л. Залізняк). Ця людність характеризувалася довгою, вузькою й високою мозковою коробкою, дуже високим, вузьким, добре профільованим обличчям, різко випнутим носом та високими очними орбітами. На деяких черепах з Волоського могильника помітна також австрапоїдна домішка (прогнатизм, широкий ніс, низькі орбіти). На думку Г. Дебеця, волоська краніологічна серія має аналогії з матеріалами доби мезоліту-неоліту Кенії. Звичайно, це не означає, що люди переселилися на Дніпро зі Східної Африки, хоча, засловами дослідника, такі речі для віддалених історичних епох «не були чимось надзвичайним». Г. Дебець висловив припущення, що Давньосередземноморський антропологічний тип сформувався в Передній Азії та Закавказзі, після чого його носії мігрували на північ та південь.

Протоєвропейський тип властивий небіжчикам із Василівки І і частині небіжчиків із Василівки III, похованим у зібганому положенні. Вони визначаються високим зростом, доліхокранією, високою мозковою коробкою, значним розвитком рельєфу, широким обличчям, середньої ширини носом, що добре виступає з площини лиця. Подібні морфологічні варіанти були поширені серед мезолітичної людності Центральної та Північної Європи (могильники Гоєдик у Франції, Лепинський Яр у Подунав'ї, Звейнеки в Латвії, Оленячий Острів у Карелії, Попово в Росії), генетичні витоки якої сягають пізнього палеоліту.

У фінальному палеоліті в лісостеповій та степовій зонах України з’явилися вихідці з Верхнього та Середнього Дніпра, які, очевидно, мали риси протоєвропейського типу. Вони витіснили з Надпоріжжя місцеву людність — носіїв культури Східного Гравету Причорномор’я, яким був властивий давньосередземноморський тип. У пониззі Південного Бугу, на Інгулі та у Приазов'ї прибульці змішалися з місцевими племенами (Л. Залізняк). Наслідком цих процесів, пов’язаних із формуванням кукрекської мезолітичної культури, була поява нового антропологічного типу, що характеризується доліхокранією, помірно широким обличчям, середнім за шириною носом. Він представлений невеликою серією випростаних кістяків могильника Василівка III (7 поховань).

Процес формування антропологічного складу мезолітичної людності Наддніпрянщини тривав тисячоліття: міграційні хвилі накочувалися то з півночі, то з півдня, то з заходу, то зі сходу, аж поки північноєвропеоїдний (протоєвропейський) тип не став домінувати у цьому регіоні.

5. Які антропологічні області виокремлюються на етнічних теренах українського народу?

«Кожний народ має три основні корені своєї величезної безписемної історії — антропологічний, лінгвістичний, культурний (або етнографо-археологічний)».

Розглянемо основні антропологічні особливості українців та їхній зв’язок із характерними особливостями людності, що заселяла Україну з давніх часів. Але для початку з’ясуємо деякі поняття та терміни.

Антропологія — наука про походження, еволюцію, закономірності морфологічної і фізіологічної організації людей, людських рас та поширення їх на земній кулі.

Зачатки наукових знань з антропології з’явилися ще в Давній Греції, але як наука вона сформувалась у середині ХІХ ст. Її основоположниками є французький вчений Поль Брока, в Росії Карл Бер, П. Богданов та ін.

Перші антропологічні описи українців були зроблені в 1779 p. Федором Туманським у дописі до Петербурзької Академії наук та в 1786 p. Афанасієм Шафонським у книзі «Черниговского наместничества топографическое описание». Обидва автори відзначають неоднорідність антропологічного складу українців.

Наукові дослідження в цій галузі почалися лише у ХІХ ст. Це були праці Коперніцького та Павла Чубинського.

Вагомий внесок в українську антропологію зробив видатний вчений Федір Вовк (Волков), ім'я якого довгий час замовчувалось навіть у фаховій літературі, а якщо й згадувалось побіжно в деяких періодичних виданнях, то неодмінно з ярликом «буржуазного націоналіста».

Зупинимось докладніше на антропологічних дослідженнях Федора Вовка. Провівши і систематизувавши близько 220 замірів на особах гуцульського походження, він видав книжку «Антропометричні досліди українського населення Галичини, Буковини й Угорщини» (Львів, 1908). Ось що Федір Вовк пише про гуцулів: «Населення це відрізняється етнографічно і лінгвістично настільки, що деякі вчені надавали їм навіть не українське, і навіть не слов’янське походження. Здогади ці цілком фантастичні. Різниця ця більш усього має причиною ізольованість географічного положення гуцульських полонин, яке дало можливість втриматись чимало дечому дуже архаїчному, а може, й деяких впливів західних сусідів — румунів та угрів». Антропологічні особливості гуцулів такі: високий зріст, переважно темне волосся, хоча є — русяві, очі найчастіше темні (карі), голубих, сірих, світло-зелених очей менше. Федір Вовк робить висновок про, відносну чистоту етносу: «Чорнява раса почала у них змішуватися з білою не дуже давно і ще не зайшла у цьому змішуванню дуже далеко». У своїх працях дослідник часто порівнює особливості представників різних регіонів. Так, наприклад, гуцули вищі, ніж їхні сусіди бойки і верховинці, а східні українці набагато вищі за галичан, але нижчі за гуцулів. З гуцулами у зрості можуть зрівнятися тільки кубанські козаки (1701 мм). Але тут же він зазначає, що ці обміри зроблені на добірному військовому людові, який історично є нащадком запорозьких козаків. За вимірами Федора Вовка, гуцули найвищі з усіх європейських народів.

У праці «Студії з української етнографії та антропології» він виводить середньоукраїнський антропологічний та етнографічний тип, який найбільше характерний для середньої, а особливо південної смуги України. На думку вченого, українців слід зарахувати до так званої «адріятичної або динарської раси, яку ми воліли би називати слов’янською».

Динарський антропологічний тип (або раса) поширений у північно-західній Греції (Епір), Югославії (особливо у чорногорців, босанців, південних і центральних сербів), а ряд його рис виявляється у хорватів, а також у більшості словаків, українців Карпатської зони і в ряді районів Чехії, північних румунів.

Звичайно, після Федора Вовка українська антропологія як наука поповнилася новими дослідженнями. Ряд вчених внесли свої корективи в характеристику українського антропологічного типу, проте величезна заслуга вченого та його учнів полягає насамперед у тому, що вони показали українців як єдиний народ, що має однорідний антропологічний тип, з незначними варіантами. І це в той час, коли деякі російські й польські вчені намагалися заперечувати існування єдиного українського народу, зараховуючи українців або до росіян, або до поляків.

Федір Вовк, як і інші прогресивні вчені за кордоном (Реклю, Амі, Денікер), вказував на антропологічну близькість українців до південних слов’ян.

У 30-х роках наукові антропологічні центри в Україні були ліквідовані, а ряд вчених-антропологів репресовані. Майже три десятиліття антропологічні дослідження в Україні не проводилися. Лише в кінці 50-х років, завдяки наполегливості Максима Рильського, Костя Гуслистого та інших вчених при Інституті мистецтвознавства, фольклору та етнографії АН УРСР була створена група антропології.

В 1956;1963 pp. співробітниками цієї групи була організована антропологічна експедиція під керівництвом Василя Дяченка. Деякі зібрані експедицією антропологічні матеріали відрізняються від тих, що зібрані школою Федора Вовка. Наприклад, середній зріст чоловіків-українців збільшився від початку століття на два сантиметри. Кольори очей переважно змішаних відтінків, темнооких найбільше у Карпатах (15−18% всього населення), а також у деяких районах півдня Полтавщини, Дніпропетровщини, Поділля. Такі розбіжності пояснюються переважно новішою методикою визначення деяких ознак: наприклад, кольору очей, волосся, висоти обличчя (відстані між верхньоносовою точкою та краєм підборіддя) тощо. Отже, в цілому матеріали Федора Вовка і його школи узгоджуються з підсумками роботи експедиції.

У 1965 р. вийшла монографія Василя Дяченка «Антропологічний склад українського народу», яка і нині залишається чи не єдиним фундаментальним дослідженням з антропології українців. Нині продовжується збирання антропологічних матеріалів для комплексного вивчення походження народів України, в т. ч. кримських татар, гагаузів, караїмів, кримчаків, понтійських греків та ін.

При вивченні антропології слід врахувати такі особливості:

1) Епохальні зміни в антропологічній будові будь-якого етносу, в т. ч. й слов’ян, — це випрямлення нахилу лоба, зменшення зміни рельєфу черепа, форма черепа в ряді випадків стає брахікефальною. Дослідники відзначають більшу масивність черепа і кісток давніх археологічних знахідок порівняно з пізнішими антропологічними типами.

2) Відмінності в давніх і сучасних черепах можуть пояснюватися також рядом механічних і хімічних причин. Залежно від вмісту солей у грунті, вологості, від тиску землі, різних температур кістяки погано зберігаються, іноді зазнає змін їхня будова, розміри (особливо поперечний і висотний діаметр), лоб інколи робиться більш похилим. Такі явища прийнято називати посмертною деформацією.

3) Досягнення антропологічної науки останніх десятиліть дали можливість з достовірною точністю відтворити зовнішній вигляд людини за її черепом. Такі реконструкції належать до галузі прикладної антропології. Хоча ця наука й виробила основні прийоми і методи відновлення обличчя, проте слід врахувати також і можливі похибки при відтворенні зовнішності людини за її черепом. Цікаво, що успіхом увінчалася спроба відновлення портрета скіфського царя Скілура за знайденим черепом при розкопках мавзолею Неаполя Скіфського. Скульптурний портрет, реконструйований Михайлом Герасимовим, збігся із зображенням царя на монеті.

4) Іноді дослідників може ввести в оману спільність антропологічних ознак у далеких за походженням народів. Причиною такої схожості часом бувають подібні природні умови, в яких живуть ці народи. Таке явище прийнято називати конвергенцією. Навіть схожість предметів матеріальної культури не завжди свідчить про етнічну спільність.

Завдання палеоантропології — вивчення процесу формування типу людини з урахуванням епохи та території її існування, порівняння викопної людини з сучасною. Не слід забувати також про тісний зв’язок антропології з гуманітарними науками. Не даремно Михайло Грушевський вказував, що вивчення нашої праісторії мусить спиратися на археологію, антропологію, порівняльне мовознавство, порівняльну соціологію і фольклор.

За даними палеоантропологічних досліджень останніх десятиліть можна з певністю визначити, що населення Подністров'я і Західної України ІІІ тис. до н.е. (трипільська археологічна культура) належало до середземноморського типу: це були вузьколиці люди з тонкими кістками черепа, схожі до мешканців Балканського півострова та Східного Середземномор’я. В курганах степової зони епохи бронзи до початку ІІ тис. до н.е. переважає масивний кроманйонський тип. З цього часу поступово відбувається процес грацилізації (ослаблення рис, характерних для кроманйонського типу): кістки черепа стають тоншими, ширина обличчя зменшується, його рельєф набуває більшої витонченості. Це цілком закономірні зміни. Тому ряд дослідників визнають населення І тис. до н.е. певною мірою спадкоємцями людності попередніх археологічних епох. Так, скіфи Приазов’я і Подніпров'я мають спільний антропологічний тип із своїми попередниками, хоча вже більш витончений. Але сармати (ІІІ ст. до н.е. — ІІІ ст.н.е.) відрізнялися від скіфів брахікефалією, що може свідчити про домішки більш східного типу. Форма мозкової коробки у сарматів округліша, ніж у скіфів. Населення черняхівської археологічної культури (І половина. І тис.н.е.) суттєво не відрізнялося від скіфів, хоча, як відзначають багато дослідників, їхні че репи більш грацильні і трохи меншого розміру. Проте питання етнічної належності черняхівців час від часу викликає дискусії. Причиною цього є найбільш змішаний характер матеріальної культури, а також велика варіантність розмірів і рельєфу черепів, хоча загалом вони дуже близькі до черепів скіфського часу. Отже, є всі підстави вважати черняхівську культуру місцевою (Середнє Подніпров'я), а черняхівський антропологічний тип прийняти за основу при формуванні слов’янського населення.

Тетяна Кондукторова проводила порівняльний аналіз черняхівських черепів з германськими і прийшла до висновку, що вони мають значні відмінності, тому немає підстав говорити про домішки готського етнічного елемента.

Східнослов'янські племена початку ІІ тисячоліття н.е. були кількох типів. Сіверяни — довгоголовий, вузьколиций тин з сильно виступаючим носом. Древляни — довгоголовий широколиций тип з сильно виступаючим носом. Поляни — середньоголовий вузьколиций тип з відносно невеликим черепом. Середньовічне населення Середньої Наддніпрянщини має схожий тип із скіфським населенням попередніх епох, з яким воно, безперечно, мало генетичний зв’язок.

Соматична антропологія вивчає тіло живих людей методами антропометрії: анатомічні, генетичні, дактилоскопічні, гематологічні, одонтологічні особливості; а також здійснює описи форм тіла, рис обличчя, пігментації тіла (кольору), кольору волосся методом антропоскопії.

Антропометричні дослідження сучасних українців доводять, що середній головний покажчик у них 83 — 83,5. А для українців Полісся, Рівенщини, Житомирщини середнім є 85,5. Це високий покажчик і в порівнянні з іншими слов’янськими народами: болгари — 78, росіяни — 80 (в деяких регіонах 81—82).

Цікавою галуззю антропології є етнічна дерматогліфіка, яка досліджує малюнки та капілярні лінії на руках у зв’язку з етнічною належністю людей. Виявлено, що кожна раса відзначається своїми особливостями і це найкраще видно на пальцях. Подивившись на відбитки пальців, ми можемо розгледіти своєрідні завитки, закрути, які, поєднуючись з іншими лініями, утворюють маленькі трикутники чи «трипроменеві зірочки». Ці значки прийнято називати дельтами. Отже, на одному пальці буває переважно одна — дві дельти (однодельтові і дводельтові пальці). Загальна кількість дельт на обох руках (на десяти пальцях) називається дельтовим індексом.

В Україні найнижчий дельтовий індекс (середній 12−13): на Правобережжі і в Поліссі 11,6−12, у Карпатах 13−13,6. Порівняємо: для росіян середнє до 15, для негроїдів 10−13, для монголоїдів та австралоїдів 16−17.

Серед інших галузей антропології можна назвати ще етнічну одонтологію, яка досліджує етнічні різновиди зубів. Шляхом створення численних зліпків із зубів вчені встановлюють типові узори борозен жувальної поверхні зубів. Навіть найскладніший узор можна висловити формулою. З допомогою таких методів можна простежити картину расових відмінностей. Складаються одонтологічні типи.

Українці мають два типи зубів. Південний грацильний тип поширений у Карпатах, Середньому Подніпров'ї. Середньоєвропейський тип має невелике поширення.

Одонтологічний тип визначається за першим нижнім моляром (кутнім зубом). Для українців характерний 4-х горбковий нижній моляр. Кількість лопатоподібних різців в українців дорівнює нулю. Лопатоподібні різці переважають у монголоїдів.

Росіяни мають два типи зубів: середньоєвропейський і північно-фінський. Для них характерний шестигорбковий нижній моляр. А лопатоподібність різців (6%) є спадком монголоїдного типу.

На думку багатьох антропологів одонтологія найточніше серед усіх галузей антропології відбиває етнічні зв’язки. До того ж вона дає цінний матеріал палеоантропології, оскільки в археологічному матеріалі зуби добре збережені порівняно з іншими кістками.

У формуванні антропологічних типів Східної Європи і Азії можна виділити такі етапи:

1. Середній палеоліт — неандертальська стадія розвитку — вироблення деяких рис, притаманних сучасним расам.

2. Верхній палеоліт і неоліт представлений незначною кількістю знахідок, але вони вказують на переважання європеоїдів у Криму, монголоїдів в районі нинішнього Красноярська.

3. У Трипільську епоху ІІІ — ІІ тисячоліття до н.е. відбувалося формування сучасних європеоїдних рас. Відзначається також певне змішування з монголоїдами на межах контактів, тобто на межі Європи і Азії.

4. У ранню пору неометалу ніяких особливих змін в антропологічному складі Східної Європи не відбулося.

5. У І тисячолітті н.е. відбуваються зміни в географії розселення рас. Ареал поширення європеоїдів звужується. Відбувається заселення азіатської частини земель монголоїдами, які змішуються з автохтонним населенням. Але формування слов’янських племен значними змінами в расовому складі не супроводжується1. У цей же час відбувається процес грацилізації черепа та збільшення черепного покажчика як серед слов’ян, так і серед фіннів. Фінни наі сході і на півночі зберігають давнішу монголоїдну домішку.

Список використаної літератури

1. Н. А. Бердяев «Философия свободного духа», М., «Республика» 1994 г.

2. В. В. Розанов «Уединённое», М., Издательство политической литературы, 1990 г.

3. Н. Н. Воронцов, Л. Н. Сухорукова «Эволюция органического мира», М., Просвещение, 1991 г.

4. «Очерки социальной антропологии», С-Петербург ТОО ТК «Петрополис», 1995 г.

5. М. Шелер «Положение человека в космосе//Проблема человека в западной философии», М., 1988 г.

6. Х. Плеснер «Ступени органического и человек//Проблема человека в западной философии», М., 1988 г.

7. М. Бубер «Я и Ты», М., 1993 г.

8. Г. С. Батищев «Неисчерпаемые возможности и границы применимости категории деятельности//Деятельность: теории, методология, проблемы», М., 1990 г.

9. Д. Андреев «Роза мира», М., 1993 г.

10. Х. Ортега-и-Гассет «Дегуманизация искусства», М., Радуга, 1991 г.

11. П. Н. Федосеев «Философское понимание человека//Человек в системе наук», М., 1989 г.

12. Н. А. Бердяев «Философия свободы. Смысл творчества», М., 1989 г.

13. А. В. Лебедев «Микрокосмос и макрокосмос//Философский энциклопедический словарь», М., 1983 г.

14. В. Шаповалов «Человеческая внерациональность и свобода личности//Свободная мысль», 1994 г.