Особливості інфляції у країнах з перехідною економікою

Особливості інфляції у країнах з перехідною економікою Високі темпи інфляції в перехідних економіках свідчать про те, що процес ринкового рефор­мування економіки індукує імпульси до зрос­тання загального рівня цін. Темпи інфляції у 80−90-х роках у різних групах країн подано на рис. 10.6. Проте не всі країни з перехідною еко­номікою зазнали високої інфляції. Окремі з них, зокрема Чехія і Словаччина, не допустили гострого спалаху інфляції,.

У перехідному періоді відбувається глибоке реформування всіх економічних і соціально-політичних відносин. Лібералізація цих відносин відкриває слабини командної системи. Так, нагромадже­ний високий інфляційний потенціал, що в умовах фіксованих державними інституціями цін проявляється у вигляді дефіциту товарів і послуг, а також у зниженні якості продукції, після лібералізації цін перетворюється на відкриту інфляцію.

Інфляційний процес у перехідних економіках має як джерела, успадковані від про інфляційної командної економіки, так і джерела трансформаційного періоду, що випливають із поточної розбалансованості економіки, зокрема через прорахунки у макроекономічній політиці.

У більшості країн, що рухаються від командної економіки до ринку, розвинулися високі темпи інфляції на початку перехідного періоду, які в останні роки вдалося знизити до рівня 10−40%. Постає запитання: що спричиняє вибух цін: традиційні чинники (на­приклад, недостатньо жорстка фіскальна політика і тиск заробітної плати) чи особливі чинники, притаманні лише перехідним еконо­мікам (наприклад, значні зміни відносних цін, необхідні для перехо­ду до ринку).

Аналіз інфляційних процесів у перехідних економіках, які здійс­нювали реформи під егідою МВФ, показує, що високі темпи інфля­ції часто були пов’язані зі швидким зростанням грошової маси. Проте інколи фактичні темпи інфляції помітно перевищували передбачу­вані - навіть у разі дотримання зобов’язань стосовно обсягу грошей в обігу. Це означає, що зв’язок між зростанням грошової маси та ін­фляцією у перехідних економіках може не прогнозовано порушува­тися, тобто само по собі зростання грошової маси повністю не пояс­нює інфляції у цих економіках, принаймні у короткостроковому періоді.

Економісти здебільшого вказують на дві основні групи чинників, які підживлюють інфляційний процес після початкового вибуху цін, спричиненого їхньою лібералізацією. По-перше, це зростання грошової маси для покриття фіскальних зобов’язань, що нерідко відображає по­вільність структурних реформ. По-друге, це вищі темпи зростання зар­плати порівняно зі зростанням продуктивності праці. Інколи важливи­ми чинниками інфляції можуть бути політика підтримання високого реального обмінного курсу національної валюти, а також зміна відносних цін за відсутності їхньої гнучкості у напрямі до зниження.

У багатьох країнах з перехідною економікою джерелом високої інфляції була монетизація бюджетного дефіциту. З одного боку, зву­ження обсягу національного виробництва і послаблення можливос­тей вилучення податкових зборів різко знизили надходження до державного бюджету. З іншого боку, трансферні платежі та субсидії зростали. У багатьох випадках бюджетний дефіцит фінансувався за рахунок позик у банків або емісії грошей, що супроводжувалося зро­станням грошової маси. Нерідко за відносно невеликого офіційного дефіциту бюджету значні кредити банківської системи державним підприємствам швидко збільшували кількість грошей в обігу. Отже, зростання грошової маси, пов’язане з фіскальною діяльністю держа­ви, є одним із найзначніших джерел інфляції у перехідній економіці.

Поведінка заробітної плати підживлює інфляцію декількома шляхами. По-перше, зростання заробітної плати вищими за продук­тивність праці темпами збільшує витрати на одиницю продукції та індукує зростання цін. По-друге, вищий фонд оплати праці зазвичай стимулює розширення кредиту, а отже й обсягу грошових надхо­джень до державних підприємств та уряду. По-третє, індексація за­робітної плати може спричиняти значну інерційність інфляції. Та­ким чином, зростання зарплати у відповідь на інфляційний шок підживлювало інфляційний процес.

Незважаючи на успішну дезінфляцію, країни з перехідною еко­номікою поки що не можуть досягти рівня помірної інфляції, за якого різко знижується імовірність розвитку галопуючої інфляції та створюються оптимальні умови для економічного зростання. Для подальшого зниження темпів інфляції у цих країнах потрібні погли­блення структурних реформ, зміцнення фінансової та бюджетної систем, підвищення гнучкості цін і заробітної плати. Останнє передба­чає повну відмову від адміністративного ціноутворення.

Причини розвитку гіперінфляції в Україні та шляхи її подолання Україна успадкувала нежиттєздатну дефіцитну економіку, а разом з нею величезний інфляцій­ний потенціал. Низький рівень ефективності виробництва та якості продукції, державний монополізм і відсутність конкуренції, спотво­рена структура виробництва з низькою част­кою предметів споживання, надмірне зношен­ня основних фондів, гіпермілітаризація тої по становили сприятли­вий грунт для розвитку інфляції в Україні на початку 90-х років.

Для досягнення макроекономічної рівноваги уряд і І 1992 р. лібе­ралізував ціни, які почали швидко зростати. Тривала відкрита ін­фляція стала несподіванкою для державних мужів, чимось незвич­ним і незнайомим. Невміння уряду боротися з цим лихом тільки підсилювало темпи зростання цін, що призвело до тяжких соціаль­но-економічних наслідків.

Висока інфляція, поєднавшись із безпрецедентним падінням об­сягу національного виробництва, означала гіперстагфляцію, яка ста­ла найвідмітнішою рисою вітчизняної економіки у 1992;1995 рр. Вхід економіки України у фазу гіперстагфляції зумовлювався передовсім високими темпами зростання загального рівня цін. Світовий досвід промовляє, що спад виробництва відбувається майже завжди, коли річні темпи Інфляції перевищують 40%. Річ у тім, що за висо­ких темпів зростання цін, а особливо за гіперінфляції, національна грошова одиниця швидко знецінюється, що різко знижує рівень су­купних заощаджень усередині країни. При цьому змінюється струк­тура кредитів: частка короткострокових кредитів різко зростає. Так, у 1993 р. короткострокові кредити становили в Україні 97,2%. У та­кій ситуації про якісь значні інвестиції в машини та устаткування не могло бути й мови, особливо в галузях зі строком окупності капіталу понад п’ять років. Усе це поглиблювало спад виробництва (див. табл. 10.2).

Таблиця 10.2 Динаміка окремих макроекономічних показників в Україні

На мікрорівні інфляція є своєрідним неформальним податком і доповнює податкові вилучення. У середині 90-х років гранична по­даткова ставка в Україні нерідко сягала 80%, що у поєднанні з ін­фляцією створювало нестерпний тиск на виробника, який призупи­няв свою діяльність.

У вітчизняній економічній літературі досі точиться полеміка довкола причин гострої інфляції в Україні у 1992;1995 рр. Більшість економістів схиляється до думки, що спочатку в Україні розвину­лась інфляція попит, пов’язана з надлишковою грошовою масою. Зокрема, важливим чинником такої інфляції став величезний де­фіцит державного бюджету. Остерігаючись соціального невдово­лення, уряд утримував досягнутий рівень доходів населення через механізм індексації. Крім цього, для підвищення рівня ліквідності підприємств, левова частка яких була державною, НБУ періодично здійснював емісію грошової маси. Так, агрегат М2 у 1992 р. зріс більш ніж у 10 разів, а в 1993 р. — майже у 20 разів. У 1992 р. обсяг готівки зріс більш ніж у 16 разів — приблизно з ЗО млрд. крб. до 500 млрд.

Суттєвий вплив на зростання цін в Україні у І 992−1995 рр. спра­вили чинники, які лежать поза сферою грошового обігу, — витрати та інфляційні очікування. Неефективна економіка, як відомо, завжди є потенційно інфляційною. Зростання витрат виробництва спричи­няє підвищення цін. Цей зв’язок цін і витрат особливо рельєфно проявився у вітчизняній економіці. Внаслідок різних обставин про­дуктивність праці знижувалася, тому витрати виробництва, а відтак і ціни, зростали. Водночас високий рівень монополізму послабив ін­струментарій конкуренції, який автоматично стримує зростанняцін.

На динаміці цін в Україні вельми негативно позначився надмірно прискорений перехід Росії у 1993 р. до торгівлі енергоносіями за світо­вими цінами. Внаслідок цього спостерігався небачений шок пропо­зиції, який підірвав енергомістку економіку України.

Спочатку у вітчизняній економіці майже не існувало проблеми ін­фляційних очікувань. Але знецінення заощаджень змусило громадян оперативно пристосовуватися до умов інфляції, їхня нова поведінка полягала в тому, що люди швидко звільнялися від готівки на користь інших активів, які не втрачали своєї реальної вартості.

Небажання учасників господарського процесу позбутися своїх реальних доходів унаслідок знецінення національної валюти спри­чинило доларизацію вітчизняної економіки. Зростання попиту на іноземну валюту підживлювало інфляцію витрат. Водночас із зне­ціненням національних грошей зростала вартість імпорту, переваж­ну частину якого становили енергоносії.

Отже, у 1992;1995 рр. в Україні діяли різні чинники інфляції, які нерідко підсилювали один одного. Зумовлена спочатку сукупним попитом, інфляція стала самоіндукованою. Зростання цін на това­ри, послуги та економічні ресурси здорожчувало виробництво, що разом з інфляційними очікуваннями та підвищенням номінальних доходів вело до нового спалаху інфляції. Це й зумовило гіперінфля­цію.

Ще у 1993 р. було здійснено кілька спроб обмежити емісію гро­шей, аби стримати інфляцію. Проте ці спроби були невдалі. У 1994 р. уряд намагався застосувати адміністративні методи для обме­ження темпів зростання цін. Це була, по суті, класична політика заходів, яка сповільнювала зростання зарплати, запроваджувала фіксовані ціни на значну кількість товарів і послуг, вводила адміністративне регулювання на валютному ринку тощо. Така політика пригасила темпи зростання цін, але спричинила катастрофічне па­діння обсягу виробництва в уже лібералізованій економіці. Крім цього, вона відкинула країну далеко назад у реформуванні еконо­міки.

Дієві заходи щодо згортання інфляції почали здійснювати лише з приходом до влади у другій половині 1994 р. нового Президента Украї­ни. З цього часу почався відлік періоду фінансової стабілізації в націо­нальній економіці. Співпраця уряду з МВФ та іншими міжнародними організаціями-кредиторами дала змогу отримати додаткові ресурси для проведення реформ і фінансування дефіциту бюджету.

Основою антиінфляційної програми стало приборкання інфляцій­них очікувань, які здебільшого формувалися за адаптивним принци­пом і значною мірою корелювали з динамікою валютного курсу українського карбованця. Це полегшувало завдання антиінфляцій­ної політики, бо достатньо було стабілізувати валютний курс. Кре­дити, отримані від міжнародних організацій, допомогли НБУ сфор­мувати резервний фонд для здійснення інтервенцій на валютному ринку, що стабілізувало курс карбованця.

Продумана політика уряду і НБУ у 1994;1996 рр. дала змогу ус­пішно здійснити грошову реформу. Рівень інфляції в Україні сягнув рекордно низького значення — 10,1% у 1997 р. Проте фінансова криза в Росії у 1998 р. не могла не позначитися на нашій економіч­ній ситуації. Від північного сусіда вітчизняній економіці також пе­редалися очікування знецінення валюти, що підвищило ціни на енер­гоносії та прискорило темп інфляції, який у 1998 р. становив уже 20%. Паливна криза в Україні у середині 1999 р., а також недорід у сільському господарстві спричинили стрибок цін на енергоносії та продукти харчування. Внаслідок різних причин темпи інфляції у 2000 р. прискорилися: її рівень сягав 25%.

Згідно з оцінками фахівців, у вітчизняній економіці закладено сильний інфляційний потенціал. Повільний вихід економіки Украї­ни із трансформаційного спаду, її неефективна галузева структура та надмірний рівень монополізації, величезний державний борг і де­фіцит бюджету загрожують відносній стабільності у сфері цін. Для ліквідації інфляційного потенціалу уряд має прискорити проведен­ня реформ, акцентуючи увагу на структурній перебудові національ­ної економіки та всебічному стимулюванні ринкових відносин як необхідних умовах макроекономічної стабілізації та швидкого еко­номічного зростання.

Номінальні та реальні валютні курси

Економісти розрізняють номінальні та реальні валютні курси. Номінальний валютний курс — це відносна ціпа валют двох країн Коли кажуть «обмінний», або «валютний», курс, то зазвичай мають на увазі саме номінальний курс обміну ва­лют. Існує два способи визначення валютного курсу: європейське числення, або пряме котирування, та британське числення, або обернене ко­тирування.

Європейське числення валютного курсу передбачає визначення кількості національної валюти, яка потрібна для купівлі одиниці.

Іноземної валют" Наприклад, для купівлі одного долара США по­трібно 5 грн. 60 коп.

Британське числення оцінює одиницю національної валюти пев­ною кількістю іноземної. Наприклад, одна гривня коштує 18 центів СІНА, Звичайно валютні курси публікують у вигляді прямих котиру­вань. Це дає змогу оцінити й порівняти вартості всіх іноземних ва­лют через власну національну валюту. В економічних моделях зде­більшого застосовують британське числення.

Реальний валютний курс — це відносна ціна товарів, що вироблені у двох країнах. Інакше кажучи, він показує, в якому співвідношенні товари однієї країни можна обміняти на товари іншої. Реальний об­мінний курс нерідко називають умовами торгівлі.

Для розуміння взаємозв'язку між номінальним і реальним об­мінними курсами візьмемо конкретний приклад із соняшниковою олією, яку виробляє багато країн. Припустімо, що 1 кг рафінованої української олії коштує п’ять гри, а російської - 50 рублів. Для по­рівняння цін цього продукту її обох країнах нам потрібно виразити ці ціни в одній валюті. Якщо одна гривня коштує 5 російських руб­лів, то українська олія коштує 25 рублів. Порівнюючи ціну українсь­кої олії (25 рублів) та російської (50 рублів), доходимо висновку, то ціна української олії становить половину ціни російської. Інакше кажучи, за поточних пін 2 кг української олії коштує стільки, скіль­ки 1 кг російської. Звідси реальний обмінний курс можна записати:

За наявних обмінного курсу і цін українці в обмін отримали б 0,5 кг російської олії. Це обчислення реального обмінного курсу за­гальніше можна записати так:

Розрахунок реального валютного курсу для окремого продукту показує, як цей курс можна визначити для ширшого набору благ. Ми можемо записати, що.

RER=NER*Р/Р*,.

де RER — реальний обмінний курс;

NER — номінальний обмінний курс (британське числення);

Р — рівень цін у вітчизняній економіці;

Р* - рівень цін у торговельного партнера Якщо реальний обмінний курс менший від одиниці (RER < 1), купівля вітчизняних товарів на національному ринку вигідніша за Імпорт аналогічних. Водночас експорт вітчизняних товарів є вигід­нішим за продаж на національному ринку. Зниження реального об­мінного курсу здешевлює вітчизняні товари, що збільшує Іноземний попит на них, а резиденти країни потребують менше імпортних товарів.

Загалом зі зниженням реального обмінного курсу експорт зростає, а імпорт зменшується, що збільшує чистий експорт, а стан торговель­ного балансу країни за інших рівних умов поліпшується.

Якщо реальний обмінний курс більший від одиниці (RER> 1), то імпорт є вигіднішим за купівлю товарів вітчизняного виробницт­ва. Водночас продаж вітчизняного товару на національному ринку є вигіднішим за його експорт. Зі зростанням реального обмінного курсу вітчизняні вироби відповідно дорожчають порівняно з інозем­ними, тому резиденти країни купуватимуть більше імпортних това­рів, а попит іноземців на вироби цієї країни зменшуватиметься. Іна­кше кажучи, зростання реального обмінного курсу супроводжується зростанням Імпорту і скороченням експорту, тобто зменшенням чис­того експорту, та погіршенням за інших рівних умов торговельного ба­лансу країни.

Реальний обмінний курс національної валюти вимірює ефектив­ність імпорту і, отже, визначає умови торгівлі на національному ринку.

Двосторонні плаваючі валюті курси головно залежать від зов­нішньоекономічних потоків між країнами, передовсім експорту та імпорту. Водночас обмінні курси помітно впливають на ці потоки.

Зниження курсу національної валюти здешевлює експорт і здорожчує імпорт, тому стан торговельного балансу поліпшується. З виникненням активного сальдо торговельного балансу обмінний курс валюти зростає. І навпаки, поцінування валюти здорожчує експорт і здешевлює імпорт, що погіршує торговельний баланс краї­ни. Пасивне сальдо торговельного балансу знижує обмінний курс. Отже, за плаваючих валют їхні двосторонні курси і торговельні ба­ланси прямують до досягнення взаємної рівноваги.

Рівень безробіття

Найчастіше рівень зайнятості в національній економіці характеризують за допомогою показни­ка рівня безробіття. Для обчислення цього по­казника все населення країни у віці від 16 років поділяють на три групи: а) зайняті, б) безробітні] в) ті, що не нале­жать до робочої скли. Зайняті - це люди, що виконують оплачувані ви­ди робіт, і ті, що мають робочі місця, але не працюють через хворобу, страйки або відпустки. Безробітні - це особи, що не мають роботи, але активно її шукають, а також: ті, хто тимчасово увільнений від ро­боти і чекає виклику на неї. Зайняті та безробітні становлять робочу си­лу країни. ТІ, що не належать до робочої сили, — це частина дорослого населення, яка зайнята в домашньому господарстві, перебуває на пенсії, не працює внаслідок інвалідності або у зв’язку з навчанням, чи просто не хоче працювати і не шукає роботи (рис. 2.3).

Відношення чисельності безробітних до загальної кількості робочої сили називають рівнем безробіття'.

де Б — безробітні- 3 — зайнятіБ' - рівень безробіття.

У різних країнах рівень безробіття неоднаковий. У другій полови­ні 90-х років рівень безробіття коливався від 5 до 6% у США та пере­вищував 10% у країнах Європейського Союзу. В Україні кількість офіційно зареєстрованих безробітних порівняно невеликафактична ж їхня кількість становить близько чверті наявної робочої сили.

Іншим статистичним показником, що характеризує рівень за­йнятості в країні, є коефіцієнт участі в робочій силі. Його обчислю­ють як відношення робочої сили до дорослого населення країни:

Приблизно дві третини дорослого населення України входить до складу її робочої сили.

Економісти іноді оперують показником рівня зайнятості. Його визначають як підношення кількості зайнятих до дорослого насе­лення країни або населення у працездатному віці, що виражене у відсотках:

Повна зайнятість У макроекономщі дуже часто використовують поняття «повна зайнятість». На перший погляд може видаватися, що йдеться про таке стано­вище на ринку праці, коли всі учасники робочої сили мають роботу. Проте це далеко не так. Повна зайнятість аж ніяк не означає абсо­лютної відсутності безробіття або, інакше кажучи, стовідсоткової за­йнятості робочої сили. Але перш ніж визначити, що таке повна за­йнятість, необхідно встановити відмінність між трьома видами безробіття в економіці - фрикційним, структурним і циклічним. ,.

Фрикційне безробіття пов’язане з постійним рухом населення між регіонами й видами праці, а також: Із певними стадіями життя людей. У національній економіці завжди є люди, котрі шукають роботу, — випускники шкіл, які роблять це впершеті, що переїхали на про­живання в інший регіон країнижінки, що знову входять до складу робочої сили після народження і виховання дітейті, що добровіль­но звільнилися і шукають роботу, яка відповідала б рівневі їхньої кваліфікації чи уподобаннямті, що шукають роботу після звільнен­ня. Економісти розглядають фрикційне безробіття як неминуче і пе­вною мірою бажане. Адже при цьому багато працівників перейдуть від низькооплачуваної, малопродуктивної роботи до високопродук­тивної та краще оплачуваної. Це забезпечить вищі доходи для їхніх сімей та збільшення виробництва національного продукту.

Структурне безробіття виникає тоді, коли пропозиція робочої си­ли і попит на неї не збігаються. Така невідповідність найчастіше є на­слідком змін у структурі споживчого попиту. Це своєю чергою змінює структуру загального попиту на робочу силу. У результаті по­пит на одні види професій зменшується або взагалі зникає, а на ін­ші, втому числі нові, які раніше не існували, розширюється. Струк­тура робочої сили перестає відповідати структурі робочих місць. Наприклад, після винайдення верстатів, за допомогою яких вигото­вляють пляшки, склодуви втратили роботу, їхні навички й досвід за­старіли, стали непотрібними через зміни в технології. Необхідний певний час для набуття ними навичок в інших професіях. До того ж у національній економіці постійно змінюється географічний розпо­діл робочих місць. В одних регіонах виникає надлишок, а в інших — брак робочих місць, що також веде до структурного безробіття. Структурне безробіття теж розглядають як неминуче.

Різниця між фрикційним і структурним безробіттям досить не* виразна. Однак відмінність між ними полягає в тому, що у фрикційно безробітних є навички, які можна продати, тоді як структурно безробітні не можуть отримати роботу без перепідготовки, додатко­вого навчання, а часом і зміни місця проживання. Фрикційне безро­біття є короткостроковим, а структурне — тривалішим.

Циклічне безробіття спричиняється фазою спаду ділового циклу, яка характеризується недостатністю сукупних видатків. Коли у фазі спаду попит на товари і послуги зменшується, то зайнятість скоро­чується, а безробіття, відповідно, зростає.

Фрикційне і структурне безробіття, як уже зазначалось, є неми­нучими, їх неможливо уникнути в будь-якій економічній системі. Щодо циклічного безробіття, то у фазі піднесення воно дорівнює нулю. Отже, повна зайнятість досягається в тому випадку, коли цик­лічне безробіття дорівнює нулю. Інакше кажучи, рівень безробіття за повної зайнятості дорівнює сумі рівнів фрикційного та структурного безробіття. Рівень безробіття за повної зайнятості називають природ­ною нормою безробіття. Слово «природний» тут означає, що струк­турне і фрикційне безробіття є неминучими, тоді як циклічного безробіття можна уникнути за допомогою інструментарію макроекономічної політики.