Світові валютно-фінансові системи

Тема. СВІТОВІ ВалютнО-ФІНАНСОВІ системи

План

1. Валютна система та її елементи.

2. Еволюція валютних систем.

3. Регіональні валютно-фінансові угрупування.

4. Валютний союз країн ЄС.

1. Валютна система та її елементи валютний система світова золото Валютні відносини пов’язані з функціонуванням валюти при здійсненні зовнішньої торгівлі, наданні економічної і технічної допомоги, наданні і отримання за кордоном різного роду кредитів і позик, укладення угод з купівлі валюти тощо. Учасниками валютних відносин є: держави, міжнародні організації, юридичні і фізичні особи. Правовою основою для виникнення, зміни чи припинення валютних відносин служать міжнародні угоди та внутрішньодержавні акти.

Розрізняють національну та світову (міжнародну) валютні системи.

Національна валютна система — це сукупність економічних відносин, які пов’язані з використанням іноземної валюти і за допомогою яких відбувається валютний оборот у даній країні.

Елементами національної валютної системи є:

1) національна валюта;

2) умови конвертування національної валюти;

3) режим курсу національної валюти;

4) валютні обмеження;

5) регламентація міжнародних розрахунків;

6) умови функціонування національних ринків валют і золота;

7) національні органи, що регулюють валютні відносини в країні.

Міжнародна (світова) валютна система — це організація валютно-економічних відносин між країнами, закріплена комплексом міждержавних угод.

Основними елементами міжнародної валютної системи є:

1) міжнародні платіжні засоби (долар, SDR, євро);

2) режим взаємної конвертованості валют;

3) регламентація режимів валютних курсів;

4) міждержавне регулювання валютних обмежень;

5) уніфікація форм міжнародних розрахунків та правил використання міжнародних платіжних засобів;

6) режим світових ринків валют і золота;

7) інститути, що здійснюють міждержавне валютне регулювання (МВФ і Світовий банк).

Якщо національна валютна система базується на національній валюті - грошовій одиниці країни, то світова валютна система — на одній чи декількох резервних валютах.

Резервна (ключова) валюта — це особлива категорія конвертованої національної валюти провідної розвиненої країни, яка виконує функції міжнародного платіжного і резервного засобу, служить базою визначення валютного паритету та валютного курсу для проведення валютних інтервенцій з метою регулювання курсів валют країн-учасниць світової валютної системи.

Зараз до резервних валют можна віднести: долар США, євро, єну Японії, фунт стерлінгів Англії та деякі ін.

Об'єктивними передумовами перетворення національної валюти у резервну є провідна позиція країни-емітента у світовому виробництві, зовнішній торгівлі, валютно-фінансових відносинах, розвинена банківська (і страхова) системи, ринок позичкових капіталів, валюта повинна вільно обмінюватися на інші грошові одиниці, без обмежень використовуватися для надання і погашення міжнародних кредитів і позик.

Статус резервної валюти для країни дає низку переваг:

· отримання відносно дешевого і у значній мірі безповоротного (безстрокового) міжнародного кредиту завдяки нагромадженню іншими державами запасів резервної валюти;

· можливість покривати дефіцит платіжного балансу національною валютою шляхами автоматичного отримання безпроцентного та безтермінового міжнародною кредиту;

· можливість постійно придбавати більше іноземних товарів і послуг, ніж країна їх вивозить;

· сприяти монополіям країни — емітента у здійсненні експорту довгострокових і короткострокових капіталів.

Поряд із резервною валютою формуються так звані міжнародні резервні активи — валютні активи держав (банків, ТНК), що становлять резерви міжнародних платіжних засобів. Міжнародні резервні активи включають: а) золото; різні міжнародні вимоги в іноземних валютах; б) депозити, скарбничі векселі, чеки, державні та муніципальні облігації, ринкові цінні папери.

Країни-члени МВФ до міжнародних активів відносять авуари в СДР (авуари — грошові кошти банку в іноземній валюті, які знаходяться на його рахунках в закордонних банках, перш за все це кошти на кореспондентських рахунках), та резервну позицію в МВФ, а країни ЄС до резервних активів відносять свої авуари в євро, котрі заміщають частину належних цим країнам резервних активів у золоті та доларах США. Розподіл міжнародних резервних активів між країнами та групами країн залежить від рівня економічного розвитку країни та її ролі у світовій економіці і міжнародній торгівлі.

Міжнародна лічильна (розрахункова) грошова одиниця (МЛГО) — це умовна грошова одиниця, яка створюється міжнародними економічними організаціями для визначення і порівняння широкого кола економічних показників і для використання як офіційного еталону в різних валютних вимірюваннях. Поступово беруть на себе функції грошей, зокрема, функцію платіжного засобу і нагромадження вартості в формі резервної валюти. Найбільш широкого застосування і визнання набула така МЛГО як СПЗ (SDR).

У вересні 1967 р. на спеціальній сесії МВФ було створено СДР. Одиниця СДР прирівнювалася за вартістю до 0,888 671 г чистого золота, тобто 1 СДР дорівнювала 1 долару. Однак девальвації долара призвели до створення у 1974 р. нової системи визначення курсу СДР на базі кошика валют 16 індустріальних держав. У 1978 р. були змінені складові кошика СДР у зв’язку із зменшенням або збільшенням частки окремих країн у світовому експорті. СДР є порівняно стабільною розрахунковою одиницею, що зменшує ризики від плаваючих валютних курсів. МВФ щоденно публікує курси валют відносно СДР.

2. Еволюція валютних систем Міжнародна валютна система має низку особливостей свого розвитку, який включає 4 основних етапи.

Перша світова валютна система стихійно сформувалася в другій половині ХІХ століття на базі золотого монометалізму у формі золотомонетного стандарту. Юридично вона була оформлена міждержавною угодою на Паризькій конференції у 1867 році, яка визнала золото єдиною формою світових грошей. Система золотого стандарту мала істотні обмеження. Вона була занадто жорсткою, не досить еластичною, дорогою, залежною від рівня видобутку монетарного металу. Найбільшою її вадою було те, що умови функціонування золотого стандарту повністю виключали можливість проведення окремими державами власної валютно-грошової політики.

Ці обмеження спричинили зміну першої світової валютної системи золотого стандарту золотодевізним (Генуезька валютна конференція 1922 року). Суть його зводиться до того, що, поряд із золотом, функцію міжнародних платіжних засобів взяли на себе і деякі валюти провідних країн світу. Головна причина відмови від обміну паперових грошей на золото — загальна трансформація економічної структури господарювання, що базувалася на ринкових саморегуляторах, у державно регульовану економічну систему. Отже, процес демонетизації золота у внутрішньому обігу та відхід від золотого стандарту мають глибоку об'єктивну основу, яка визначається структурними змінами всієї системи.

У 1944 р. у Бреттон-Вуді (США) відбулася міжнародна валютна-фінансова конференція, на якій утворено міжурядову установу при ООН для регулювання валютних відносин — Міжнародний валютний фонд (МВФ). У цей період започатковано третій етап розвитку світової валютної системи. На відміну від золотого стандарту, Бреттон-Вудська система стала системою золотовалютного, а у дальшому розвитку — золотодоларового стандарту.

Основні принципи функціонування Бреттон-Вудської валютної системи такі:

1) у новій системі збереглася роль золота як платіжного засобу та розрахункової одиниці у міжнародному обігу. Серед країн, що входили до МВФ, лише долар США зберігав зовнішню конвертованість у золото. Інші валюти такої конвертованості не мали. Тому, їхній зв’язок з монетарним товаром здійснювався за схемою: «Золото — долар — національні валюти»;

2) Бреттон-Вудська валютна система, як і система золотого стандарту, дотримувалась принципу фіксованих валютних курсів, що мало істотне значення для розвитку зовнішньої торгівлі. Офіційні курси валют встановлювалися шляхом визначення їх золотого змісту (масштабу цін) відповідно до цього твердо фіксувалися щодо долара США. Вони не могли відхилятися більше як на 1% в обидва боки без відповідної згоди МВФ;

3) долар прирівнювався до золота за визначеним паритетом на основі фіксації ринкової ціни на золото: вміст долара дорівнював 0,888 г золота; ціна однієї унції золота — 35 доларів.

4) Важливою нормою Бреттон-Вудської системи була заборона вільної (приватної) купівлі-продажу золота.

Сам хід подій в економічному житті країн вимагав заміни Бреттон-Вудського етапу новою системою функціонування. Контури такої валютної системи були визначені на нараді представників країн — членів МВФ у Кінгстоні на Ямайці у січні 1976 р. Кінгстонгська угода поклала початок утворенню Ямайської валютної системи, що почала функціонувати після відповідних ратифікацій держав — учасниць з квітня 1978 р.

Зміст основних принципів Ямайської валютної системи такий:

1) Кінгстонською угодою проголошено повну демонетизацію золота у сфері валютних відносин. Скасовано офіційну ціну на золото та фіксацію масштабу цін (золотого вмісту) національних грошових одиниць, знято будь-які обмеження його приватного використання;

2) Кінгстонська угода поставила за мету перетворити утворену МВФ ще у 1968 р. колективну міжнародну одиницю «Спеціальні права запозичення» — СДР у головний резервний актив та міжнародний засіб розрахунків і платежу. Тобто трансформувалася у нову структуру «СДР — національна валюта»;

3) особливо важливою ознакою механізму Ямайської системи є запровадження плаваючих курсів національних валют;

4) Ямайська валютна система розвивається за принципом поліцентризму: вона, з одного боку, підпорядкована централізованим регулюючим діям (відповідно до статуту) МВФ, з іншого — має досить розвинуту мережу автономних (регіональних) валютних структур (угрупувань).

3. Регіональні валютно-фінансові угрупування У період світової економічної кризи 1929;1933 рр. із крахом золотодевізного стандарту єдина світова валютна система перестала існувати. Вона розпалася на валютні блоки — регіональні валютні угрупування, які вступили в жорстку конкуренцію між собою. Таких регіональних блоків сформувалося три: стерлінговий, доларовий та золотий.

Валютний блок — це угрупування країн на основі валютно-економічного домінування держав, що очолюють цей блок, шляхом прикріплення до їхньої валюти валют країн — учасниць блоку. Вони, як правило, офіційно не оформлювалися певними угодами, а утворювалися стихійно на основі вже сформованих відносин політичної, економічної та фінансової залежності слабких країн, що розвиваються, від могутніх капіталістичних держав — колишніх метрополій.

Стерлінговий валютний блок виник після відміни золотого стандарту у Великій Британії в 1931 р. До його складу ввійшли країни Британської імперії, окрім домініонів Канада і Ньюфаундленд, а також території Гонконгу. До блоку ввійшли також держави, які були економічно тісно пов’язані з Великою Британією (Єгипет, Ірак, Португалія, пізніше — Данія, Норвегія, Швеція, Фінляндія, Японія — де-факто, а потім Греція та Іран). Входження до валютного блоку, очолюваного Великою Британією, ставило країни перед необхідністю дотримання певних «правил гри». Це означало, що валюти залежних країн прикріплювались до валюти країни, яка очолювала блок — фунта стерлінгів. Курс цих валют ставився в залежність від фунта стерлінгів, а їх курс відносно інших валют встановлювався відповідно до курсу фунта стерлінгів щодо тих валют; взаємні розрахунки між учасниками блоку велись переважно у фунтах стерлінгів, а їхні валютні резерви зберігалися в Банку Англії і використовувались як для взаємних розрахунків, так і для розрахунків із третіми країнами.

Доларовий валютний блок було створено в 1933 р. після відміни золотого стандарту в США. До нього ввійшли економічно залежні від США країни Латинської Америки та Канада. Цікаво, що у валютному блоці не здійснювався валютний контроль з боку країни, яка його очолювала. Країни доларового блоку лише підтримували певні співвідношення між доларом США і власними валютами та зберігали переважну частину своїх валютних резервів у банках США, через які здійснювались розрахунки як між самими країнами — членами блоку, так і з третіми державами.

У червні 1933 р. країни, які намагалися будь-що зберегти вільне функціонування золотого стандарту на основі незмінного золотого вмісту національних валют, утворили золотий блок. До нього ввійшли держави, які навіть в умовах важкого кризового і післякризового періоду продовжували дотримуватися золотого стандарту: Франція, Бельгія, Нідерланди, Швейцарія, а потім Італія і Польща. Безпосередній вплив на тривалість існування цього блоку справив той факт, що країни — учасниці золотого блоку не могли успішно конкурувати з Великою Британією та США, які очолювали інші блоки і де, як і в переважній більшості інших країн, золотомонетний стандарт було відмінено. А вирішальне значення для долі блоку мали економічні інтереси країн, які входили до нього. Ці інтереси, як показало життя, були майже несумісними, що особливо чітко виявилося в умовах післякризової депресії. Зрештою всі країни золотого блоку змушені були відмінити вільний обмін банкнот на золото, і в 1936 р. цей блок остаточно розпався.

Валютні зони порівняно з валютними блоками є більш високою формою регіональних валютних об'єднань, які утворилися на базі валютних блоків. Це валютні угрупування країн, що сформувалися під час Другої світової війни і після її закінчення з метою проведення узгодженої політики у сфері міжнародних валютних відносин.

Головні ознаки валютної зони такі:

· підтримання всіма учасниками валютної зони твердого курсу своїх валют відносно валюти країни-гегемона;

· зміна курсів валют-учасниць зони відносно інших валют лише в разі згоди на це країни-гегемона;

· збереження в банках домінуючої країни переважної частини національних валютних резервів країн-членів валютної зони;

· вільний взаємний обмін валют між країнами, що входять у зону;

· вільне переміщення коштів у межах валютної зони та наявність спільних обмежень відносно третіх країн;

· концентрування зовнішніх розрахунків країн-учасниць у банках країни, що очолює валютну зону.

Після Другої світової війни утворилося шість основних валютних зон:

Cтерлінгова валютна зона утворилася на базі валютного блоку на початку Другої світової війни після введення у Великій Британії валютного контролю без якихось особливих інститутів. Між Сполученим Королівством і країнами стерлінгової зони були підписані угоди, які передбачали об'єднання їхніх золотих і валютних резервів, причому країни-учасниці мали право вільно використовувати значну частину цих резервів. Центр повинен був зберігати достатньо валютних резервів для забезпечення платіжних зобов’язань всіх країн валютної зони щодо зовнішнього світу. До складу стерлінгової валютної зони входять головним чином країни-члени Британської Співдружності Націй та деякі інші держави: Ірландська Республіка, Ісландія, Йорданія, Єгипет та ін.

Другим регіональним валютним угрупуванням стала доларова валютна зона, яка утворилася на початку Другої світової війни на базі доларового валютного блоку. До її складу входять головним чином країни Північної, Центральної і Південної Америки. Доларова зона — це регіональне валютне угрупування країн, грошові системи і зовнішні розрахунки яких орієнтуються на долар США. Зовнішня торгівля країн доларової зони орієнтується в основному на американський ринок. Основна маса капіталів, вкладених в економіку країн-учасниць зони, також належить США, що забезпечує цій країні значний вплив на всі країни, що є членами цього регіонального валютного угрупування.

Третім регіональним валютним угрупуванням стала валютна зона французького франка, яка виникла на базі колишніх французьких колоніальних володінь у 1945 р. На відміну від інших подібних регіональних угрупувань, між країнами-членами зони була досягнута угоди про заснування її як добровільного об'єднання країн-учасниць. Було створено Валютний комітет для координації валютної і кредитної політики у цій валютній зоні. Згодом Валютний комітет зони франка було замінено секретаріатом, який є дослідним підрозділом Французького банку.

Специфічною рисою валютної зони французького франка було існування трьох підгруп держав, що входили до неї. До першої підгрупи входили французькі департаменти метрополії, чотири французькі заморські департаменти і заморські території. Всі ці регіони перебували під валютним суверенітетом Французької Республіки. Другу підгрупу утворювали африканські держави і Мадагаскар. До третьої підгрупи входили Марокко, Алжир і Туніс.

Окрім названих вище, існували також менш впливові та помітні валютні зони португальського ескудо, іспанської песети і голландського гульдена.

4. Валютний союз країн ЄС

Найбільш високорозвиненою і досконалою формою розвитку регіональних валютних угрупувань є Валютний союз країн ЄС (ВС).

На початку 70-х років, за умов зростання амплітуди коливань курсу американського долара, розпочалися активні пошуки виходу зі своєрідного критичного стану передусім країн-членів Європейського економічного співтовариства («Спільного ринку»), спрямовані на створення власної регіональної валютної системи. Щоб протистояти гегемонії долара у світовій валютній системі, у березні 1979 р., тобто через рік після набрання чинності Кінгстонської угоди, було створено міжнародну (регіональну) валютну систему — Європейську валютну систему (ЄВС). У ній беруть участь країни-члени Європейського економічного співтовариства (ЄЕС).

Європейська валютна система — специфічна організаційно-економічна форма відносин країн ЄЕС у валютній сфері, спрямована на стимулювання інтеграційних процесів, зменшення амплітуди коливань курсів національних валют та їх взаємну прив’язку.

Європейська валютна система функціонувала за принципом «валютного кошика», в якому курси національних грошових одиниць змішані залежно від котирування тієї чи іншої валюти. Її ще називають «валютна змія», перевага якої полягає в тому, що сама «змія» в цілому більш стійка, ніж кожна з її складових. Саме на цій основі будується паритетна сітка двосторонніх курсів валют та визначається фіксована межа їх відхилення. Так, остання становила спочатку для всіх країн ±2,25%, за винятком Італії та Іспанії, для яких межа була більш широка (для Італії, наприклад, ±6%). Пізніше ця межа була розширена до ±15%, а згодом — до ±30%. Метою створення ЄВС були досягнення валютної стабільності та створення єдиної валюти, яка б оберталася в ЄЕС, вирівнювання основних економічних показників та уніфікація економічної політики, розробка та впровадження засобів колективного регулювання валютної сфери, стабілізація економічного становища країн-членів Європейської валютної системи. У зовнішньому плані - створення західноєвропейського валютного полюсу в поліцентричній валютній системі.

Створення ЄВС продиктовано насамперед прагненням Західної Європи до більшої фінансової самостійності й стабільності за рахунок ослаблення прив’язки європейських валют до долара, що дало б змогу не тільки уникнути втрат за рахунок періодичних криз цієї валюти, а й більш успішно протистояти заокеанській конкуренції.

Європейська валютна система включала три складові:

· зобов’язання щодо узгодженої зміни ринкових валютних курсів у взаємозумовлених кількісних межах за допомогою валютного втручання центральних банків, у тому числі шляхом підтримки коливань ринкового курсу валют у звужених кордонах;

· механізм кредитної допомоги урядам, які натрапляють на фінансові труднощі при підтримці ринкового валютного курсу на двосторонній основі за рахунок коштів спеціального Європейського фонду валютного співробітництва (ЄФВС), який згодом було реорганізовано у Європейський валютний фонд (ЄВФ). Ці кошти використовували для короткотермінового (від 3 до 6 місяців) і середньострокового (від 2 до 5 років) кредитування;

· спеціальну європейську розрахункову одиницю — ЕКЮ (англ. European Currency Unit, ECU), яка була колективною міжнародною валютою і мала визначений валютний курс, розрахований на базі «валютного кошика» національних валют країн-членів ЄВС з урахуванням їх частки в сукупному валовому національному продукті.

Успішне функціонування ЄВС створило необхідні передумови для формування ЄС. Стратегічною метою союзу визначалося запровадження єдиної валюти і єдиного центрального банку.

Перший етап розпочався з 1 червня 1990 р., коли в більшості країн «Спільного ринку» були зняті обмеження на рух капіталів у межах єдиного внутрішнього ринку.

Другий етап розпочався 1 січня 1994 р. При цьому було запроваджено жорсткий обмінний курс європейських валют і створено Європейську систему центральних банків.

Третій етап (з 1 січня 1997 р.) завершився введенням єдиної валюти — євро, чому передувало заснування єдиного центрального банку, зовсім незалежного від урядів, свого роду «наднаціонального координатора» валютно-фінансової політики всього Співтовариства (згідно з Маастрихтською угодою).

Після створення Європейської валютної системи ЕКЮ слугувало, головним чином, засобом міжнародних розрахунків та існувало тільки у вигляді записів на рахунках центральних банків країн-членів ЄВС у Європейському фонді валютного співробітництва.

Усередині грудня 1996 р. лідери Європейського Союзу в Мадриді прийняли рішення про перехід з 1 січня 1999 р. на єдину валюту країн ЄС — «євро» (колишня ЕКЮ) шляхом заміни в обігу 15 національних грошових одиниць однією.

За підрахунками фахівців, впровадження євро дало змогу щорічно заощаджувати приблизно 100 млрд. французьких франків — суму, в яку обходиться країнам і громадянам ЄС різниця у валютних курсах при розрахунках. Єдина валюта надає імпульс розвитку взаємної торгівлі в межах ЄС, зміцнює його економічну стабільність, знижує інфляцію і робить євро конкурентоспроможною валютою на міжнародних валютних ринках. Впровадження євро і створення Центрального банку ЄС стало найбільшим досягненням Валютного союзу країн ЄС.

У Мадриді був розроблений новий перспективний план переходу до Валютного союзу країн ЄС шляхом поетапного введення євро і паралельного створення структур Європейського центрального банку:

1. Початок 1998 p. (підготовка):

а) кваліфікація країн за економічними результатами 1996;1997 pp. і прийняття рішення за кожною країною окремо про входження в Європейський Союз;

б) заснування Європейського центрального банку і мережі національних центральних банків.

2. 1 січня 1999 р. (початок):

а) встановлення «незмінного» обмінного курсу національних валют щодо євро;

б) початок використання євро Центральним банком, міжнародними банками і валютними біржами;

в) опублікування «нового» державного боргу кожної країни-члена ЄС у європейській валюті.

3. 1 січня 2002 р. (завершення):

а) випуск банкнот і монет у євро;

б) переведення системи роздрібних платежів у євро.

4. 1 липня 2002 p.:

а) відміна попередніх валют держав — членів ЄС;

б) євро стає єдиним законним платіжним засобом.

Дбаючи про надійність спільної валюти, країни-члени Європейського Союзу поставили жорсткі вимоги щодо фінансово-економічних показників країн, які бажають користуватися євро (Маастрихтські критерії):

· дефіцит державного бюджету не може перевищувати 3% від ВВП;

· сукупний державний борг має становити не більш як 60% від ВВП;

· річна інфляція не може бути вищою середнього рівня інфляції у трьох країнах ЄС із найнижчим рівнем інфляції більш як на 1,5%;

· середнє номінальне значення довгострокових відсоткових ставок не повинно перевищувати 2% від середнього рівня цих ставок трьох країн ЄС із найнижчими показниками;

· країни, що переходять на нову європейську валюту, мають дотримуватися встановлених меж коливань валютних курсів у діючому механізмі європейських валютних систем.

Економічними перевагами переходу країн ЄС до єдиної валюти є такі:

По-перше, за різними оцінками країни ЄС втрачали від 15 до 30 млрд. ЕКЮ щорічно з причини циркуляції багатьох валют на досить тісному економічному просторі. Суб'єкти ринку ЄС, страхуючись від можливих коливань валютних курсів, втрачають значну частину своїх активів.

По-друге, завдяки різниці масштабів цін досить важко зіставляти ціни на однорідні товари різних країн-виробників. Введення єдиного засобу платежу дає змогу зіставляти ці вартості, що посилює конкуренцію між постачальниками товарів та послуг, особливо за умови широкого використання систем електронної оплати. Це сприяє зростанню мобільності платежів і безперешкодному доступу до товару виробника у будь-якій точці Європи.

По-третє, відбувається певне зниження відсоткової ставки за кредит, іпотеку тощо, однак і зменшення депозитних відсоткових ставок.

По-четверте, утворення міцної валюти на економічному просторі Європи привело до виходу цієї валюти на міжнародні фінансові ринки і утвердження її в статусі резервної. Ця валюта за могутністю конкурує із доларом США і водночас є його противагою.

По-п'яте, кожний громадянин ЄС, виїжджаючи за межі своєї країни, зустрічається з тим же масштабом цін і тією ж валютою, що й у його державі. Подібність основних економічних показників країн ЄС поступово усуває перешкоди пересуванню громадян у межах економічного простору об'єднаної Європи.