Кінезотерапія хворих після хірургічного втручання з приводу переломів кісток суглобів

Міністерство освіти і науки України Вищий навчальний заклад Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна»

Горлівський регіональний інститут Кафедра фізичної реабілітації

Кваліфікаційна робота за темою: «Кінезотерапія хворих після хірургічного втручання з приводу переломів кісток суглобів»

Зміст Вступ ГЛАВА І. КІНЕЗОТЕРАПІЯ ХВОРИХ ПІСЛЯ ХІРУРГІЧНОГО ВТРУЧАННЯ З ПРИВОДУ ПЕРЕЛОМІВ КІСТОК СУГЛОБІВ Розділ 1. Етіологія, клініка, патогенез пошкоджень суглобів, лікування та реабілітація при них

1.1 Види переломів кісток суглобів

1.1.1 Переломи кісток плечового суглоба

1.1.2 Травми ліктьового суглоба

1.1.3 Ушкодження колінного суглоба

1.1.4 Ушкодження гомілковостопного суглоба

1.2 Загальні принципи реабілітації при переломах кісток суглобів Розділ 2. Клініко-фізіологічне обґрунтування застосування кінезотерапії з метою лікування пошкоджень суглобів

2.1 Кінезотерапія, як метод фізичної реабілітації при лікуванні переломів кісток суглобів

2.2 Дозування фізичного навантаження

2.3 Рухові режими (режим рухів)

2.4 Засоби кінезотерапії які використовуються при лікуванні переломів кісток суглобів

2.4.1 Лікувальна гімнастика

2.4.2 Гімнастика у воді (гідрокінезотерапія)

2.4.3 Ранкова гігієнічна гімнастика

2.4.4 Дозовані прогулянки, теренкур ГЛАВА II. ВЛАСНА ДОСЛІДНИЦЬКА РОБОТА Розділ 1. Загальна характеристика хворих Розділ 2. Методи проведення дослідження

2.1 Методика проведення вимірювання кардіо-респіраторної системи

2.2 Вимір рухів у суглобах

2.3 Вимір сили м’язових груп верхньої кінцівки

2.4 Загальна методика рентгенологічного дослідження

2.5 Ортостатична проба

2.6 Проба Штанге Розділ 3. Хід проведення дослідження. Реабілітація спостережуваних хворих

3.1 Математико-статистичний метод обробки даних, отриманих в ході експерименту за Ст’юдентом

3.2 Кінезотерапія підгрупи, А (хворі з травмами плечового суглобу)

3.3 Кінезотерапія застосована у підгрупі Б (пошкодження в ліктьовому суглобі)

Розділ 4. Оцінка проведеного дослідження. Аналіз отриманих результатів

4.1 Математико-статистичний метод обробки даних, отриманих у ході експерименту, за Ст’юдентом Висновки Список використаної літератури Додатки перелом травма суглоб кінезотерапія

ВСТУП

Організм людини досить часто піддається різним травматичним факторам зовнішнього середовища. Випадки травматизму відбуваються в різних галузях діяльності: на виробництві, під час дорожньо-транспортних випадків, дуже часто зустрічаються спортивні травми, а також ушкодження й травми в побутових умовах. Як наслідок цих явищ можуть виникати переломи кісток суглобів. Переломи характеризуються болем, припухлістю, деформацією, появою рухливості у місці травми, кістковим хрустом (крепітація) і порушенням функцій.

Ушкодження суглобів підрозділяються на забиті місця, внутрісуглобні переломи й вивихи. Переломи й вивихи в суглобах відносяться до досить важких ушкоджень, внаслідок яких розвиваються серйозні функціональні порушення, що різко обмежують побутові можливості потерпілого, що порушують працездатність, а іноді приводять до інвалідності, особливо спортивної. За статистичним даними, внутрисуглобні переломи в 9% випадків приводять до інвалідності.

Внутрісуглобні переломи відрізняються різноманіттям і підрозділяються на наступні різновиди: переломи зі збереженням конгруентності суглобних поверхонь, переломи з порушенням конгруентності суглобних поверхонь, оскольчатсті переломи, переломи — вивихи всі вони небезпечні втратою рухливості в суглобах. Симптомами внутрісуглобних переломів є: різкий біль, порушення функції й деформація кінцівки — зміна форми, положення, напрямку сегментів, а іноді й довжини.

Основними причинами пошкоджень суглобів є незадовільна організація робіт; халатність, зневажання правилами безпеки праці; слабкий контроль за дотриманням працівниками правил і інструкцій; порушення трудової й виробничої дисципліни; експлуатація несправного встаткування.

Ще однією досить важливою проблемою є те, що існують діагностичні, технічні й тактичні помилки в лікуванні хворих з ушкодженнями суглобів і їхніх наслідків зустрічаються дуже часто (50−75%). Практичні лікарі недостатньо інформовані про сучасні досягнення й методи відбудовного лікування ушкоджень кисті, у зв’язку із чим методи фізичної реабілітації використаються не в повному обсязі й виявляються ними несвоєчасно.

Незважаючи на значний прогрес у хірургії, багато питань відбудовного лікування ушкоджень суглобів повністю не вирішені. Крім того, не узагальнені й недостатньо розкриті можливості передопераційної підготовки й післяопераційного лікування хворих, хоча на даний момент досить відомо що ці мери знижують кількість ускладнень і поліпшує результати лікування.

Більша частота ушкоджень суглобів, приводить до обмеження працездатності й нерідко до інвалідності хворих, наявність ряду ускладнень і незадовільних результатів лікування визначають актуальність проблеми, її наукове, практичне й соціально-економічне значення.

Мета дослідження: проаналізувати, систематизувати, та вдосконалити існуючі програми кінезотерапії з приводу реабілітації травматологічних хворих, дослідницьким шляхом виявити її доцільність для подальшого застосування в травматології.

Завдання дослідження.

Користуючись сучасними літературними джерелами, проаналізувати методики використання засобів фізичної реабілітації при ушкодженнях суглобів.

Запропонувати комплексну методику передопераційної підготовки й післяопераційного ведення хворих, спрямовану на профілактику ускладнень і поліпшення результатів лікування;

Організувати ефективну роботу з пацієнтами, віднайти індивідуальний підхід до кожного, сприяти залученню їх до самостійних занять кінезотерапією ;

Провести дослідження функціонального стану хворих до і після курсу реабілітації, визначити вірогідність відмінностей, згідно математико-статистичного аналізу за Стьюдентом;

На підставі аналізу результатів лікування зробити висновки щодо доцільності проведеної нами роботи

Об'єкт дослідження: хворі які отримали ушкодження суглобів і перебувають на стаціонарному лікуванні, в травматологічному відділенні Міської лікарні № 2

Предмет дослідження: вплив обраних нами методів фізичної реабілітації та зокрема кінезіотерапії на строки, доцільність та якість лікування хворих

Робоча гіпотеза: впровадження до процесу лікування, обраних нами комплексних методик кінезотерапії, сприятиме регенерації пошкоджених тканин, відновленню втрачених функцій суглобів, зменшенню болючого синдрому, скорочення строків перебування на стаціонарному лікуванні, підвищенню основних життєво важливих показників організму хворих.

ГЛАВА І. КІНЕЗОТЕРАПІЯ ХВОРИХ ПІСЛЯ ХІРУРГІЧНОГО ВТРУЧАННЯ З ПРИВОДУ ПЕРЕЛОМІВ КІСТОК СУГЛОБІВ

1. ЕТИОЛОГІЯ, КЛІНІКА, ПАТОГЕНЕЗ ПОШКОДЖЕНЬ СУГЛОБІВ, ЛІКУВАННЯ ТА РЕАБІЛІТАЦІЯ ПРИ НИХ

1.1 Види переломів кісток суглобів

1.1.1 Переломи кісток плечового суглоба Перелом — це порушення цілісності кістки під впливом зовнішньої сили, що перевищує запас міцності кістки.

Переломи костей верхніх кінцівок становлять близько 50% всіх переломів.

Переломи плечової кістки відбуваються в результаті удару або падіння на руку. Переломи відбуваються в області хірургічної або анатомічної шийки, по довжині кістки — в області диафізу й мищелків плеча.

При переломі в області хірургічної або анатомічної шийки спостерігаються зміни в області плечового суглоба.

При огляді плеча виявляється припухлість в області плечового суглоба. При пальпації (плечова кістка доступна обмацуванню на всьому протязі) визначається хворобливість у місці перелому. Пальпацію потрібно починати зі здорових ділянок у напрямку до хворого, тоді потерпілий чітко вкаже на найбільш хворобливе місце. При вбитих переломах шийки плеча при обертанні плеча навколо довгої осі в області плечового суглоба визначаються рухи великого бугра плечової кістки. Якщо ж наступив зсув отломков або перелом з, то при найменших рухах у плечі чутна крепітація (хрускіт) в області перелому. Різко страждає функція ушкодженої руки, що хворий утримує здорової, охороняючи її від рухів.

При переломах плечової кістки в середній третині й надмищелкових переломах зі зсувом уламків можливе ушкодження судин і нервів. Тому обстеження повинне закінчуватися дослідженням пульсу променевої артерії й шкірної чутливості кисті.

Найбільше часто зустрічається перелом хірургічної шийки плечової кістки, хоча до внутрісуглобних переломів ставляться також переломи голівки, анатомічної шийки, переломи великого й малого горбка. Розрізняють наступні різновиди переломів хірургічної шийки плеча: вбитий перелом, при якому периферичний уламок вклинюється в центральний; абдукціонний (відводячий) перелом, адукціоний (приводячий) перелом. При вбитому й абдукціонному переломах у пахвову область уводиться валик бобовидної форми, що фіксується за шию й тулуб марлевим бинтом. Передпліччя укладається під кутом 35— 45° у ліктьовому суглобі на змієподібну пов’язку Е. Ф. Древинг (широкий марлевий бинт), оповиту подвійним туром навколо нижньої третини передпліччя, лучезап’ястного суглоба й кисті. При адукціоних переломах у пахвову область уводиться трикутна шина, при цьому плече лежить на її пологій стороні, вертикальна сторона перебуває на тулубі, а передпліччя фіксується також змієподібною пов’язкою Е.Ф. Древінг.

Перший період триває 10−14 днів, фізичні вправи призначають на 1−2-й день після травми. Вправи виконуються сидячи й стоячи з легким нахилом убік ушкодженої руки. Крім загальрозвиваючих і дихальних вправ застосовуються наступні спеціальні вправи: згинання й розгинання пальців, тильне й долонне згинання кисті в лучезап’ястному суглобі, кругові рухи кистю, згинання й розгинання передпліччя в ліктьовому суглобі, піднімання надпліччя, відведення й приведення плеча з невеликою амплітудою, тримаючись за косинку; зведення і розведення лопаток; згинання й розгинання плеча з невеликою амплітудою, тримаючись за косинку; ізометричні напруги дельтоподібного м’яза й ін., маятникоподібні рухи хворою рукою уперед, назад, у сторони, кругові з нахилами тулуба убік ушкодженої кінцівки.

Другий період (постіммобілізаційний) триває 3−4 тижня. Завдання періоду: збільшити амплітуду рухів у плечовому суглобі й силу м’язів, щоб стало можливим підняти руку до горизонтального рівня. Для цього спочатку використають вправи з укороченим важелем у полегшених положеннях, за допомогою здорової руки, гімнастичного ціпка, що тримають двома руками. У цей період особливо показані вправи в басейні.

1.1.2 Травми ліктьового суглоба Ліктьовий суглоб — один з найбільш складних суглобів в анатомічному й функціональному відношеннях. Травми ліктьового суглоба діляться на забиті місця, переломи й вивихи. До внутрісуглобних ушкоджень ліктьового суглоба відносять переломи дистального кінця плечової кістки (мищелків, головчатого піднесення) і проксимальних епіфізів костей передпліччя (голівки й шейки променевої кістки, ліктьового й вінцевого відростків ліктьової кістки).

Лікування при переломах в області ліктьового суглоба починається з огляду. При огляді визначаються зміна осі плеча й передпліччя. У нормі вісь плеча й передпліччя, якщо дивитися попереду на повністю розігнуту руку, утворять кут, відкритий, що коливається від 1 до 90. При переломах цей кут збільшується або зникає. Іноді він може бути навіть відкритий усередину. При пальпації в області ліктьового суглоба спостерігаються наступні зміни: порушення нормального співвідношення осі плеча й передпліччя, зміна форми ліктьового суглоба. Для цього область ліктьового суглоба оглядають по можливості з усіх боків, порівнюючи зі здоровою стороною. При надмищелкових переломах плеча виявляють при огляді западіння, що розташовується на 3−4 пальця вище ліктьового відростка. При переломах особливо роздроблених в області ліктьового суглоба наступає крововилив у навколишні тканини; контури суглоба при цьому згладжуються, зникають розпізнавальні крапки. Огляд області ліктьового суглоба повинен закінчуватися дослідженням шкірної чутливості й пульсації променевої артерії. Пальпація області ліктьового суглоба полягає в методичному дослідженні певних місць, де в нормі повинні перебувати кісткові виступи — внутрішній і зовнішній надмищелків. При незнаходженні їх на звичайних місцях їх розшукують у місцях, типових для зсуву. При розгинанні суглобів з надмищелковими переломами уламки зміщаються к зади й догори.

При переломах голівки й шейки променевої кістки різко утрудняється й стає хворобливої супінація передпліччя (тобто кисть не може повертатися долонею догори). Для цього потрібно однією рукою узятися за ліктьовий суглоб, а іншої - за лучезап’ястний і обережно робити ротацію передпліччя, що може викликати хворобливість і крепітацію (хрускіт) по зовнішній поверхні ліктьового суглоба.

Ушкодження в лучезапястном суглобі відбуваються при падінні на кисть у положенні розгинання. При огляді виявляється зміна контурів суглоба.

При переломах променевої кістки в типовому місці зі зсувом кисть відхиляється в тильну або долонну сторону. Якщо провести вісь III пальця на передпліччя, то виявляється її порушення. У нормі вісь III пальця, продовжена догори на передпліччя, проходить на однаковій відстані від променевого й ліктьового країв. Вісь кисті зміщається убік I пальця.

При ушкодженнях суглобів костей пальців визначається припухлість у місці травми. При переломах зі зсувом кісткових отломков визначаються деформація пальців, хворобливість при пальпації, порушення функції.

Лікування внутрісуглобних переломів без зсуву уламків здійснюється фіксацією суглоба гіпсової лонгетою на 1−3 тижні. При Ті У-образних переломах роблять оперативну репозицію уламків з фіксацією їх спицями, шурупами або гвинтами з наступним накладенням гіпсової пов’язки строком до 3 тижнів.

У перший період у заняття лікувальною фізкультурою включаються рухи в суглобах ушкодженої руки, вільних від гіпсу, ідеомоторні вправи, скорочення м’язів під гіпсом. Необхідно якнайбільше користуватися хворою рукою при самообслуговуванні. У цей період під час занять кінцівку від іммобілізації звільняти не можна. У другий період включаються спеціальні вправи для ушкодженого суглоба. Гіпс під час занять знімають. Хворий виконує різноманітні рухи пальцями й у лучезап’ястном суглобі, пронацию й супінацію передпліччя, згинання й розгинання в ліктьовому суглобі. При цьому важливо домагатися гарного розслаблення м’язів, намагаючись, щоб вправи не викликали болю. Із цією метою вправи для ушкодженої руки бажано проводити в теплій воді (34—36 °С).

Корисно також виконувати рухи в ліктьовому суглобі в полегшених умовах, поклавши, наприклад, передпліччя на стіл із гладкою поверхнею. Для зменшення тертя при рухах передпліччя використають платформу на колесах невеликих розмірів. Гарний анальгізуючий ефект досягається застосуванням діадинамічних токів безпосередньо перед лікувальною гімнастикою. Наприкінці заняття для закріплення функціонального результату доцільно укласти хвору руку між мішечками з піском у положенні найбільшого згинання й розгинання. Це забезпечує достатній натяг тканин при розслаблених м’язах, що в остаточному підсумку сприяє підвищенню еластичності періартикулярних тканин.

Третій період призначається при гарній консолідації перелому й задовільній амплітуді рухів. Завданням періоду є повне відновлення функції суглоба й кінцівки в цілому. У методиці проведення лікувальної фізичної культури, починаючи із другого періоду, необхідно враховувати механізм травми й особливості деяких переломів. Так, якщо перелом відбувся при розігнутому ліктьовому суглобі, то розгинання не слід проводити в ранній термін, треба акцентувати увагу на згинальних рухах. Якщо цей же перелом відбувся при зігнутому суглобі, спочатку не слід посилено розробляти функцію згинання передпліччя. При переломах голівки променевої кістки у зв’язку з небезпекою зсуву уламків ротаційні рухи передпліччя варто починати пізніше, ніж згинальні й розгинальні.

В перший період, при переломах внутрішнього мищелку плеча, згинання в лучезап’ястному суглобі й у фалангах пальців, з великою інтенсивністю можуть привести до зсуву кісткового фрагмента, оскільки при цьому скорочуються згиначі кисті й пальців, що прикріплюються, як відомо, у цій області. По тій же причині протипоказано рано починати надмірно активне тильне згинання кисті при ушкодженнях зовнішнього мищелку. При переломах ліктьового відростка недоцільно на ранніх строках лікування згинати ліктьовий суглоб, тому що натяг сухожилля триглавого м’яза плеча може привести до зсуву уламків.

У період відносної іммобілізації основне завдання ЛФК — поступове відновлення рухливості суглоба й нормалізація функції м’язового апарата кінцівки. Оскільки процеси консолідації в цей час ще не завершені, лікувальну гімнастику проводять із дотриманням ряду умов:

— всі вправи хворої виконує з полегшених вихідних положень, опираючись рукою об поверхню стола або занурюючи її у воду;

— рухи повинні бути тільки активними;

— амплітуда рухів повинна бути в межах, необхідних для м’якого й безболісного розтягання напружених м’язів;

— пасивні рухи, обтяження, масаж суглоба й енергійних теплових процедур виключаються.

Як було зазначено вище, масаж ліктьового суглоба протипоказаний. Проводиться масаж м’язів спини й травмованої кінцівки вище або нижче суглоба, а також здорової кінцівки. По закінченні відносної іммобілізації можна проводити дуже щадний масаж суглоба, завдання якого прискорити розсмоктування крововиливу, відновити обсяг рухів, попередити атрофію м’язів, зміцнити зв’язочний апарат.

Тривалість сеансу масажу — 10−15 хв, курс 10- 15 процедур.

Обов’язковим компонентом комплексного лікування є фізіотерапія. Не рекомендується призначати велику кількість фізичних факторів одночасно, тому що це приводить до несприятливих результатів. Протипоказані інтенсивні теплові процедури (гарячі ванни, лікувальні грязі високої температури й ін.). Кращі результати спостерігаються при сполученні ультразвуку із ЛФК. Друге місце по ефективності після ультразвуку займають інтерферентні струми, третє — ванни з водою помірної температури (не вище 37 °С).

1.1.3 Ушкодження колінного суглоба Травми колінного суглоба досить різноманітні: від ушкодження зв’язково-сухожильного апарата й капсули суглоба, надколінка, до ушкодження менісків і переломів суглобних кінців стегна й більшеберцової кістки. Нерідко, особливо в спортсменів і артистів балету й цирку, зустрічаються травми бічних зв’язок колінного суглоба, а також частковий і повний розрив бічної зв’язки.

Переломи мищелків стегна й більшеберцової кості

Переломи цих кісткок є внутрісуглобними. Зустрічаються ізольовані переломи одного й обох (Ті У-образні) мищелків. При ізольованих переломах мищелків лікування складається в репозиції уламків з носінням гіпсової пов’язки протягом 4 тижнів. Навантаження на кінцівку дозволяються через 2—2,5 місяці. При оперативному лікуванні остеосинтез проводиться за допомогою болта, шурупів або двухлопастного цвяха. Осьове навантаження також припустиме через 2−2,5 місяці.

При переломах обох мищелків прибігають до кістякового витягнення строком від 4 до 6 тижнів з наступним накладенням гіпсової пов’язки на 3−4 тижні. Може вироблятися й остеосинтез із наступною іммобілізацією гіпсовою пов’язкою на 4 тижні. Повне осьове навантаження дозволяється через 3−4 місяці.

У перший період реабілітації ЛФК спрямована на прискорення розсмоктування крововиливу в порожнині суглоба, стимуляцію репаративних процесів в ушкоджених тканинах, профілактику внутрісуглобних спайок, м’язової гіпотрофії й контрактури колінного суглоба.

У перший період заняття ЛГ починають через 1−2 дні після операції. Крім вправ для здорової ноги, проводять вправи для оперованої кінцівки: руху пальцями ніг, у гомілковостопному й тазостегновому суглобах, ізометричні напруги м’язів стегна й гомілки (від 4−6 до 16−20), які хворі повинні виконувати самостійно щогодини. Часткове навантаження на ногу дозволяються через 3−4 тижні після операції.

ЛФК у другий період реабілітації спрямована на віновлення повної амплітуди рухів у колінному суглобі, нормалізацію функції нервово-м'язового апарата й відновлення нормальної ходьби. Спочатку вправи варто виконувати лежачи на спині, а наступні — на боці, животі й сидячи, щоб не викликати розтягання відновленої зв’язки. Для збільшення амплітуди рухів у колінному суглобі варто проводити лікування положенням або використовуючи невелику тягу на блоковому тренажері: хворий лягає на живіт і за допомогою блокового апарата робить згинання гомілки. На блокових або інших тренажерах виробляються тренування для збільшення сили й витривалості м’язів травмованої кінцівки. Потім для відновлення амплітуди руху в колінному суглобі використають тренування на велоергометрі й ходьбу по рівній підлозі, перешарування через предмети (набивні м’ячі, парканчики) і ходьбу сходами. [32]

У третій період (через 3−4 місяці після операції) вирішуються завдання повного відновлення функції колінного суглоба й нервово-м'язового апарата.

ЛФК третього періоду спрямована на відновлення опорно-рухової функції ушкодженої кінцівки. У процесі навчання ходьбі доцільно використати похилий щит або інші пристосування, що дозволяють дозувати навантаження на нижні кінцівки, а також проводити заняття в лікувальному басейні. При неповній амплітуді рухів у колінному суглобі призначають курс механотерапії, процедури якої доцільно проводити після парафінових, озокеритових або грязьових аплікацій, а також після лікувальної гімнастики або занять у басейні.

Ушкодження менісків колінного суглоба Ушкодження менісків колінного суглоба (КС) займають значне місце серед травм опорно-рухового апарата, особливо в спортсменів (21,4% всієї патології ОДА). В 17,2% ушкодження менісків (частіше внутрішнього) сполучаються з ушкодженням суглобного хряща. Ушкодження менісків вимагають оперативного лікування й наступного тривалого періоду, реабілітація — до 4−5 місяців (М.И. Гершбург).

У перші години й навіть дні після травми ушкодження меніска може протікати як забите місце колінного суглоба й гемартроз, тому діагноз звичайно можна поставити тільки, через кілька днів після стихання явищ гемартрозу. При первинному зверненні потерпілого до лікаря відразу після травми роблять таку ж допомогу, як при забитому місці: роблять пункцію суглоба при наявності гемартрозу й відсмоктування крові, що вилила в суглоб, уводять у суглоб 20 мол 2% розчину новокаїну з антибіотиками, здійснюють фіксацію кінцівки за допомогою задньої гіпсової лонгети.

Діагноз розриву меніска звичайно встановлюють через тривалий час після травми. Основним симптомом є блокада колінного суглоба в напівзігнутому положенні, викликана обмеженням ушкодженого меніска між суглобними поверхнями стегна й гомілки.

Вивихнутий і защемлений меніск може вправитися самостійно. У таких випадках біль стихає, і відновлюються активні рухи в колінному суглобі. На початку після травми обмеження меніска відбувається рідко. Кожне чергове обмеження збільшує можливість нових обмежень. У проміжках між ними відзначаються швидка стомлюваність ноги й нестійкість у колінному суглобі.

Болю підсилюються при спуску по сходам. У момент, коли хворої стоїть на одній нозі, необхідно повністю розігнути іншу ногу. Якщо цього не зробити, то нога зігнеться в коліні й хворій упаде. У момент повного розгинання коліна завжди відзначається посилення болів. При підозрі на ушкодження меніска обов’язково роблять рентгенографію колінного суглоба, щоб виключити кісткові ушкодження в суглобі.

Завданнями реабілітації першого раннього післяопераційного періоду (до 3—4 тижнів після операції) є нормалізація трофіки колінного суглоба (КС), поступове усунення контрактури, стимуляція скорочувальної здатності м’язів стегна, підтримка загальної працездатності. У цей час хворому призначається постільний режим, оперована кінцівка укладається в средньофізіологічне положення. При рецидивуючем синовиїті на строк до 10 днів накладається гіпсова лонгета, проводиться УВЧ-терапия (5—7 процедур), а після зменшення синовіальної реакції — магнітотерапія (10—15 процедур). З 2-го дня після операції проводиться ЛГ, спочатку в палаті (20—30 хв), з 7—10-го дня в залі ЛФК (45—60 хв). З 3−4-го дні після операції дозволяється ходьба з костурами в туалет, на перев’язки, але без опори на оперовану ногу (3−4 тижня). З 2-го дня після операції виконуються вправи для гомілковостопного суглоба, а з 3−5-го — для тазостегнового (піднімання ноги). З 6−7-го дня оперована кінцівка кілька разів у день укладається в положення розгинання, для чого під п’яту підкладається валик. Експозиція поступово збільшується з 3−5 до 7−10 хв. Якщо за 5−7 днів не вдається повністю відновити розгинання, укладання тривають уже з вантажем від 1 до 3 кг (мішок із сіллю, піском і ін.).

При обмеженні згинання включають укладання на згинання, використовуючи матер’яний гамачок, підвішений на балканській рамі. Тривалість процедур від 10 до 20 хв 3−5 разів у день. Основна вимога при виконанні ЛГ зводиться до збереження спокою колінного суглоба, зменшенню питомого навантаження на суглобного хрящу, тому заняття виконуються тільки лежачи й сидячи.

Спеціальні вправи для КС виконуються в гранично-щадному варіанті, при розслабленні м’язів на ковзних поверхнях і у воді - у басейні або ванні.

Другий період реабілітації (від 3−4 тижнів до 2−2,5 місяців після операції) характеризується ліквідацією післяопераційного синовиїта із залишковою контрактурою і вираженою гіпотрофією м’язів. Завданнями реабілітації є повна ліквідація контрактур у КС, відновлення нормальної ходи й адаптація до тривалої ходьби, тренування силової витривалості м’язів стегна, відновлення загальної працездатності. Головним змістом комплексної реабілітації спортсменів є кінезоі гидрокінезотерапія, які доповнюються масажем і фізіотерапевтичним лікуванням.

З початку 4−5-й тижня після операції пацієнти починають при ходьбі на костурах легко приступати на оперовану ногу. При відсутності болю й синовиїта хворі починають ходити без костурів. Спеціальні вправи для відновлення нормальної ходи виконуються перед дзеркалом. Після відновлення нормальної ходи пацієнт приступає до тренування в ходьбі. Протягом 1−1,5 тижнів тривалість ходьби доводить до 45−60 хв, а темп її зростає з 80 до 100 кроків у хвилину.

Заняття в залі ЛФК для спортсменів проводяться 2 рази в день по 1—1,5 ч, де вони виконують загальрозвиваючі й силові вправи досить великої інтенсивності (пульс до 140—150 уд/хв), метою яких є відновлення загальної працездатності. Протягом усього другого періоду зберігаються тренування в басейні тривалістю до 45 хв. При швидкому плаванні кролем і брасом до кінця періоду починають застосовувати ласти, виконуються різні вправи й ходьба в басейні.

Третій період реабілітації (тренуючи — відновлювальний) — від 2−2,5 місяців до 4−5 місяців після операції). Завдання реабілітації на цьому етапі - адаптація до повільного бігу, відновлення максимальної сили м’язів стегна, часткове відновлення специфічних рухових навичок спортсмена. Методика занять принципово не відрізняється від тієї, котра вище приводилася для третього періоду реабілітації після оперативного лікування звичного вивиху плеча. У цей період використається також ручний і вібраційний масаж і електростимуляція м’язів, фізіотерапія — для відновлення трофіки КС (магнітотерапія, сірководневі й родонові ванни й ін.), а також для зменшення перевантажувальних ускладнень (фонофарез із гідрокортизоном, анальгіном і ін.).

1.1.4 Ушкодження гомілковостопного суглоба Найбільш частою травмою в області гомілковостопного суглоба є перелом щиколотки й ушкодження сухожильно-зв'язочного апарату. Розрізняють супинаційні переломи однієї або обох щиколоток і пронаційні переломи, що нерідко сполучаються з переломом передній або задній краю більшоберцової кістки. Ізольовані переломи внутрішньої або зовнішньої щиколотки без зсуву лікують гіпсовою пов’язкою, накладеної до КС на 3—4 тижні, при переломах зі зсувом і вивихом стопи іммобілізація здійснюється 6—8 тижнів. Більше складні переломи щиколоток, що сполучаються з відривом заднього краю більшоберцової кістки, іммобілізують 10−12 тижнів. Якщо не вдається зіставити уламки ручним способом, роблять остеосинтез спицями, а розрив дистального зчленування костей гомілки усувається за допомогою «болта-стяжки» .

Реабілітація здійснюється в 3 періоди. Особливості її наступні. У перший період дозоване навантаження на ушкоджену кінцівку при ізольованих переломах щиколоток без зсуву дозволяють через тиждень, а при переломах зі зсувом — через 2. У випадку оперативного зіставлення уламків з фіксацією металевими конструкціями не раніше чим через 3 тижні, а при відриві заднього краю більше-гомілкової кістки — через 6−8 тижнів. З метою зменшення навантаження на ушкоджену кінцівку й разом з тим для забезпечення навантаження на хвору ногу в гіпсову пов’язку вмонтовують металеве стремя.

У другий період для підвищення ефективності відновлення функції гомілковостопного суглоба застосовують вправи з опорою стопи на качалку, перекочування циліндра або гімнастичного ціпка, тренування на велотренажері, роботу на ножній швейній машині й ін. Доцільно проводити тренування в басейні. У цей час хворої спочатку пересувається за допомогою костурів, а потім із ціпком, важливо стежити за правильним виконанням всіх елементів ходьби.

У третій період, коли амплітуда рухів і стану нервово-м'язового апарата в області гомілковостопного суглоба відновлені, у тренування включається ходьба, а потім підскіки, стрибки й біг. Необхідно фіксувати суглоб еластичним бинтом, носити взуття з устілкою-супінатором для профілактики плоскостопості.

1.2 Загальні принципи реабілітації при переломах кісток суглобів При ушкодженнях суглобів фізична реабілітація підрозділяється на іммобілізаційний, функціональний і тренувальний періоди. Іммобілізаційний період починається з моменту накладення гіпсу до утворення кісткової мозолі (при переломах) або зрощення капсули, зв’язкового апарата й ін. (при вивихах).

Завдання реабілітації в цей період: прискорити розсмоктування крововиливу й набряку, поліпшити крово-, лімфообігу й обмін речовин в ураженому сегменті й у всьому організмі, сприяти утворенню кісткової мозолі й загоєнню м’яких тканин, попередити спаєчні процеси, атрофію м’язів, розвиток контрактур й анкілозів у суглобах.

ЛФК застосовують у перші ж дні після травми. Потерпілі виконують рухи в суглобах здорової кінцівки й у не іммобілізованих суглобах ушкодженої, виконують дихальні й ідеомоторні вправи, роблять ізометричні напруги м’язів, спочатку здорової, а потім і хворої кінцівки. Останні виконуються з більшою кількістю повторень кілька разів у день. Час початку активних і пасивних рухів в ушкодженому суглобі визначається індивідуально, але в принципі, — чим раніше, тим краще. Ранні обережні рухи не тільки не загрожують зсувом уламків, але благотворно впливають на суглобні поверхні, капсулу, зв’язковий апарат і м’язи, від функціонального стану яких залежить відновлення функції суглоба.

Другий — постіммобілізаційний або функціональний період триває з моменту зняття іммобілізації до часткового (неповного) відновлення функції. Це період функціональний, на цьому етапі анатомічно орган відновлений, а функціонально — ні. Завдання цього періоду: завершення регенерації ушкодженої області (нормалізації структури кісткової мозолі й ін.), зменшення атрофії м’язів, тугорухливості в суглобі, збільшення сили м’язів і відновлення функції ушкодженої кінцівки. У цей час поряд з загальнорозвиваючими вправами широко застосовуються спеціальні вправи для ушкодженого сегмента, спочатку — в полегшених умовах: за допомогою, зняття ваги сегмента (на гладких поверхнях і у воді - у басейні). Використаються пасивні й активно гігієнічні процедури й масаж. Різного роду теплові процедури (водяної ванни, озокерит, парафін) або електропроцедуры (УВЧ, низькочастотна магнітотерапія, діатермія, ампліпульс і ін.) від 7 до 10−12 процедур проводяться перед масажем, що також дається курсами по 10−12 сеансів.

Спеціальні фізичні вправи для ушкодженого сегмента поступово розширюються: проводяться з можливо більшою амплітудою, з опором, з поступово, що збільшуються вантажами, на тренажерах, із предметами, гантелями. Тривалість занять (2−3 рази в день) збільшується до 2−3-х годин.

Третій період — тренувальний — починається з моменту, коли визначається, що ушкоджений сегмент функціонально відновлений, але не повністю й ставляться наступні завдання: остаточно відновити функції ушкодженого сегмента й усього організму в цілому, адаптувати хворого до побутових і виробничих навантажень, у випадку неможливості повного відновлення сформувати необхідні компенсації. У цей час фізичні навантаження за характером повинні наближатися до систематичного тренування. Для цього використовуються кілька груп вправ: загальрозвиваючі, спеціальні - для збільшення обсягу й сили м’язів у зоні ушкодження, для відновлення рухових актів — побутових, виробничих, а також нормалізації ходьби (при ушкодженнях суглобів нижніх кінцівок).

Розділ 2. Клініко-фізіологічне обґрунтування застосування кінезотерапії з метою лікування пошкоджень суглобів

Кінезотерапія є складовою частиною рухового режиму хворого. Лікувальна гімнастика (ЛГ), дозована ходьба прискорюють процеси регенерації тканин, нормалізують подих, діяльність серцево-судинної системи, шлунково-кишкового тракту, психоемоційний стан хворого й т.д.

Рівень навантаження і фізичної активності залежить від функціональних можливостей пацієнта, його віку, пола й здоров’я.

Фізичні вправи приводять до розвитку функціональної адаптації. Профілактичний і лікувальний ефект при дозованому тренуванні можливий при дотриманні ряду принципів: систематичності, регулярності, тривалості, дозуванні навантажень, індивідуалізації.

2.1 Кінезотерапія, як метод фізичної реабілітації при лікуванні переломів кісток суглобів Фізичні вправи— це природні й спеціально підібрані рухи, застосовувані в ЛФК і фізичному вихованні. Їхня відмінність від звичайних рухів полягає в тім, що вони мають цільову спрямованість і спеціально організовані для зміцнення здоров’я, відновлення порушених функцій.

Дія фізичних вправ тісно пов’язане з фізіологічними властивостями м’язів. Кожний м’яз складається з безлічі волокон. М’язове волокно має здатність відповідати на подразнення самого м’яза або відповідного рухового нерва, тобто збудливістю. По м’язовому волокну проводиться збудження — це властивість позначають як провідність. М’яз здатний змінювати свою довжину при збудженні, що визначається як скоротність. Скорочення одиночного м’язового волокна проходить дві фази: скорочення — з витратою енергії й розслаблення — з відновленням енергії.

У м’язових волокнах під час роботи відбуваються складні біохімічні процеси за участю кисню (аеробний обмін) або без нього (анаеробний обмін). Аеробний обмін домінує при короткочасній інтенсивній м’язовій роботі, а анаеробний — забезпечує помірне фізичне навантаження протягом тривалого часу. Кисень і речовини, що забезпечують роботу м’яза, надходять із кров’ю, а обмін речовин регулюється нервовою системою. М’язова діяльність зв’язана з усіма органами й системами по принципах моторно-вісцеральних рефлексів; фізичні вправи викликають посилення їхньої діяльності.

Скорочення м’язів відбуваються під впливом імпульсів зі ЦНС.

Центральна нервова система регулює рухи, одержуючи імпульси від пропріорецепторів, які перебувають у м’язах, сухожиллях, зв’язках, капсулах суглобів, окістю. Відповідна рухова реакція м’яза на подразнення називається рефлексом. Шлях передачі збудження від пропріорецептора в ЦНС і відповідна реакція м’яза становлять рефлекторну дугу.

Фізичні вправи стимулюють фізіологічні процеси в організмі через нервовий і гуморальний механізми. М’язова діяльність підвищує тонус ЦНС, змінює функцію внутрішніх органів і особливо системи кровообігу й подиху по механізму моторно-вісцеральних рефлексів. Підсилюються впливи на м’яз серця, судинну систему й екстракардіальні фактори кровообігу; підсилюється регулюючий вплив коркових і підкіркових центрів на судинну систему. Фізичні вправи забезпечують кращу легеневу вентиляцію й сталості напруги вуглекислоти в артеріальній крові.

Фізичні вправи здійснюються з одночасною участю й психічної, і фізичної сфери людини. Основою в методі лікувальної фізкультури є процес дозованого тренування, що розвиває адаптаційні здатності організму.

Під впливом фізичних вправ нормалізується стан основних нервових процесів — підвищується збудливість при посиленні процесів гальмування, розвиваються гальмівні реакції при патологічно, вираженої підвищеної збудливості. Фізичні вправи формують новий, динамічний стереотип, що сприяє зменшенню або зникненню патологічних проявів.

Вступники в кров продукти діяльності залоз внутрішньої секреції (гормони), продукти м’язової діяльності викликають зрушення в гуморальному середовищі організму. Гуморальний механізм у впливі фізичних вправ є вторинним і здійснюється під контролем нервової системи.

Тонізуюча дія виражається у відновленні порушених моторно-вісцеральних рефлексів, що досягається вибором фізичних вправ, що цілеспрямовано підвищують тонус тих органів, де він більше знижений.

Трофічна дія проявляється при ушкодженні тканин або їхньої гіпотрофії. Трофіка — це сукупність процесів клітинного харчування, що забезпечують сталість структури й функції тканини, органа. Під впливом фізичних вправ прискорюється розсмоктування загиблих елементів за рахунок поліпшення місцевого кровообігу. Для заміщення дефекту підвищується доставка будівельних білків, які утворять нові структури замість загиблих. При атрофіях зменшується обсяг тканини, що супроводжується дегенеративними змінами в них. Тому для відновлення за допомогою фізичних вправ необхідно тривалий час.

Формування компенсації відбувається при порушенні якої-небудь функції організму. У цих випадках спеціально підібрані фізичні вправи допомагають використати неуражені системи. Наприклад, при втраті функції згинання руки в ліктьовому суглобі використають рухи м’язів плечового пояса.

Нормалізацію функцій фізичні вправи забезпечують, сприяючи гальмуванню патологічних умовно-рефлекторних зв’язків і відновленню нормальної регуляції діяльності всього організму. Наприклад, вправи на увагу підсилюють процеси гальмування, а швидкий темп підсилює збуджувальні процеси.

На основі даних численних клініко-фізіологічних досліджень і спостережень застосування ЛФК у хворих, проведених вітчизняними вченими (1946;1992), сформульовані наступні положення лікувально — профілактичної дії фізичних вправ.

Ця дія базується на загальноприйнятому принципі нейрофізіології про нервово-рефлекторний механізм.

Фізичні вправи викликають в організмі хворого неспецифічні фізіологічні реакції, стимуляцію діяльності всіх систем і організму в цілому.

Специфічність впливу ЛФК полягає в тому, що при застосуванні фізичних вправ здійснюється тренування, що сприяє підвищенню рухової активності й фізичної працездатності.

Патогенетична дія ЛФК обумовлена тим, що фізичні вправи спрямовані на поліпшення функцій уражених систем і органів, а також на патогенетичні ланки захворювань.

ЛФК є біологічним стимулятором, підсилюючи захисно-пристосувальні реакції організму. У їхньому розвитку більша роль належить адаптаційно-трофічній функції симпатичної, нервової системи. Стимулююча дія проявляється посиленням проприоцептивною аферентацією, підвищенням тонусу ЦНС, активацією всіх фізіологічних функцій біоенергетики, метаболізму, підвищенням функціональних можливостей організму.

Компенсаторна дія обумовлена активною мобілізацією всіх його механізмів, формуванням стійкої компенсації ураженої системи, органа, компенсаторним заміщенням втраченої функції.

Трофічна дія складається в активації трофічної функції нервової системи, поліпшенні процесів ферментативного окислювання, стимуляції імунних систем, мобілізації пластичних процесів і регенерації тканин, нормалізації порушеного обміну речовин.

У результаті всіх цих процесів відбувається психоемоційне розвантаження й перемикання, адаптація до побутових і трудових фізичних навантажень, підвищення стійкості до несприятливих факторів зовнішнього й внутрішнього середовища, вторинна профілактика хронічних хвороб і інвалідізації, підвищення фізичної працездатності.

Ушкодження суглобів супроводжуються обмеженням рухової активності й змушують хворого до абсолютного або відносного спокою. Ця гипокінезія проводить до погіршення функцій всіх систем організму, а не тільки рухового апарата. ЛФК зменшує шкідливий вплив гіпокінезії і є профілактикою й усуненням гіпокінетичних розладів.

Вплив ЛФК на хворого залежить від сили й характеру фізичної вправи й відповідної реакції організму на цю вправу. Відповідна реакція залежить також від ваги захворювання, віку хворого, індивідуальних особливостей реагування, фізичної підготовленості, психологічного настрою. Тому дозування фізичних вправ повинно призначатися з урахуванням цих факторів.

Фізичні вправи (у вигляді лікувальної гімнастики) є основним засобом ЛФК. З лікувальною метою використають фізичні вправи, прикладні й спортивні вправи, пасивні, рефлекторні й коригуючи рухи, вправи на спеціальних снарядах і апаратах (тренажерах), ідеомоторні вправи рухливі й спортивні ігри й т.д.

Систематичне застосування фізичних вправ здатно впливати на реактивність організму, змінювати як загальну реакцію хворого, так і місцевий її прояв. При цьому в загальну реакцію організму звичайно утягуються й ті фізіологічні механізми, які брали участь у патогенетичному процесі. Вибір вправ виробляється на основі механізму їхньої дії, з урахуванням особливостей плину захворювання, віку пацієнта й т.д. Ефективність фізичних вправ залежить від характеру рухів, числа повторень і залучення в динамічний процес або іншу групу м’язів (різні рухи в дрібних, середніх і великих суглобах кінцівок, дихальні вправи — диафрагмальні, грудні та ін.).

При застосуванні лікувальної гімнастики (ЛГ) фізичні вправи роблять безпосередній вплив як на нервові, так і на гуморальні механізми, вирівнюючи функціональну діяльність.

Однієї з характерних рис ЛФК є її дозування. У ЛФК розрізняють тренування загальне й спеціальну.

Загальне тренування сприяє оздоровленню й зміцненню організму хворого, при її проведенні використають всі види загально — розвиваючих фізичних вправ.

Спеціальне тренування спрямоване на відновлення (розвиток) порушених функцій у результаті травми або захворювання, при цьому використають види вправ, що роблять безпосередній вплив на травмовану ділянку (сегмент) або функціональну систему.

2.2 Дозування фізичного навантаження У процедурах ЛГ велике практичне значення має дозування фізичного навантаження. Необхідно, щоб воно було адекватно стану хворого, викликало помірну збудливість функціональних систем організму, як правило, не супроводжувалася посиленням болів, не викликало б виражену утому й погіршення загального самопочуття хворого.

Використовуючи всі перераховані вище методичні прийоми, можна оптимально регулювати фізичне навантаження. Схематично величину навантаження ділять на три категорії:

I — навантаження без обмеження, з дозволом перегонів, стрибків і інших складних і загально-розвиваючих (загально-навантажувальних) вправ;

II — навантаження з обмеженням, виключенням перегони, стрибків, вправ з вираженим зусиллям і складних у координаційному відношенні вправ при співвідношенні з дихальними вправами 1:3 і 1:4;

III — слабке навантаження з використанням елементарних гімнастичних вправ, переважно у вихідному положенні (в. п.) лежачи, сидячи, при співвідношенні з дихальними вправами 1:1 або 1:2.

Виділяють три методи проведення процедур лікувальної гімнастики: індивідуальний, груповий і консультативний (або самостійний).

Індивідуальний метод застосовують у хірургічних хворих у ранньому післяопераційному періоді, у важких хворих з обмеженням рухової здатності.

Груповий метод застосовується в групі однорідних по захворюванню хворих. При підборі груп виходять із нозологічних форм, а при проведенні занять — ґрунтуються на функціональному стані хворих.

Консультативні й (самостійний) метод рекомендується, коли хворий виписується з лікарні, і будинку він самостійно проводить заняття лікувальною фізкультурою (як правило, у формі лікувальної гімнастики). Звичайно хворого навчають комплексу ЛГ у лікарні, а при виписці йому видають комплекс вправ лікувальної гімнастики на руки.

2.3 Рухові режими (режим рухів) В організації лікувального процесу в лікарнях руховий режим — один з важливих факторів. В травматологічних відділеннях частіше спостерігається пасивний режим (гіподинамія) негативно позначається на видужанні хворих. Активний режим (при відповідних медичних показаннях) сприяє розвитку позитивних емоцій, посиленню обмінних процесів, регенерації тканин, поліпшенню функцій серцево-судинної системи й ін. При призначенні активного режиму необхідно виходити з особливостей і плину захворювання, віку, професії, а також побутових умов, стану тренованості й т.д. Режим спокою (щадний) розрахований на пацієнтів виснажених, ослаблених, стомлених, із проявами астенії, після перенесених складних оперативних втручань, серцево-судинних захворювань і ін. Призначена хворому ЛГ повинно відповідати клінічному плину захворювання, функціональному стану пацієнта і його пристосовності до фізичних навантажень.

Режим I, постільний (режим спокою) підрозділяють на дві фази: А — режим постільний суворий, з дотриманням режиму спокою; Б — режим постільний полегшений (розширений), з поступовим розширенням рухової активності хворого (повороти, положення сидячи й ін.).

Зміст режиму: перебування в постелі частіше в положенні лежачи на спині або напівсидячи. При загальному задовільному стані допускаються активні й неквапливі повороти в постелі, короткочасне (2−3 рази в день по 5 — 30 хв) перебування в постелі в положенні сидячи, активний прийом їжі й активний туалет. Ранкова гімнастика й ЛГ у постелі - залежно від медичних показань. Обов’язкове провітрювання й вологе збирання палати кілька разів у день.

Режим II, напівпостільний (палатний).

Зміст режиму: перехід у режим сидячи на ліжку з опущеними ногами або в кріслі (2−4 рази в день по 10−30 хв). Через кілька днів — перехід у положення стоячи й ходьба по палаті з наступним відпочинком у положенні сидячи або лежачи. У цьому періоді хворої самостійно здійснює зміну положення в ліжку, кріслі, туалет і прийом їжі. Чергують ходьбу з відпочинком у кріслі (на стільці). Ранкова гімнастика, гігієнічна гімнастика — за індивідуальними показниками.

Режим III, вільний (тренуючий). Зміст режиму: вільна ходьба по відділенню. Ходьба по сходам з 1-го по 3-й поверхи з відпочинком. Прогулянка на повітрі по 15—30 хв із відпочинком. Ранкова гімнастика й ЛФК застосовуються за медичними показниками.

В умовах санаторно-курортного лікування хворих із захворюваннями серцево-судинної системи, органів подиху й травлення використають три види режимів — щадний, що щадно-тренуючий і тренуючий.

Режим руху необхідно встановлювати строго індивідуально, залежно від особистості хворого, особливостей його характеру й захворювання. Режим рухів повинен включати конкретні заходи. Індивідуальний режим руху й спокою визначається лікарем у кожному окремому випадку залежно від медичних показань, профілю й географічного розташування курорту, а також сезону, і передбачати послідовність застосування різних елементів ЛФК протягом дня, сполучення із застосуванням всіх інших лікувальних факторів даного курорту. Правильно розроблений і точно виконаний режим рухів сам по собі є потужним чинником у лікуванні хворих на курортах і в санаторіях.

Всесвітня організація охорони здоров’я (ВІЗ) при реабілітації хворих виділяє два періоди: лікарняний і після лікарняний.

Однієї з характерних рис ЛФК є процес дозованого тренування. Тренування в ЛФК пронизує весь період застосування фізичних вправ з лікувальною метою, у той час як інші методи лікування часом неспроможні забезпечити функціональне відновлення уражених систем. У лікувальній фізичній культурі розрізняють тренування загальну й спеціальну.

Необхідно дотримувати принципу поступовості підвищення фізичного навантаження з метою адаптації до неї кардіореспіраторної системи.

Контроль за реакціями кардіореспіраторної системи хворих на фізичні навантаження дозволяє вибрати адекватні фізичні навантаження й оцінити їхню ефективність при комплексній реабілітації, частіше циклічного характеру (дозована ходьба, прогулянки на лижах, біг, плавання й ін.).

При серцево-судинних захворюваннях контроль ЧСС (особливо телеметричний) дозволяє уникнути перевантажень і в той же час підтримувати необхідні тонізуючі ефекти від застосування фізичних навантажень.

У пацієнтів із травмами й захворюваннями опорно-рухового апарата, а також у хірургічних хворих у післяопераційному періоді ефективність застосування ЛФК оцінюється за допомогою контролю за станом нервово-м'язового апарата (тонус м’язів, динамометрія, пневмометрія й ін.).

2.4 Засоби кінезотерапії які використовуються при лікуванні переломів кісток суглобів

2.4.1 Лікувальна гімнастика Основний засіб кінезотерапії - лікувальної гімнастики (ЛГ). Її проводять в індивідуальному й груповому порядку. Поступове наростання фізичного навантаження досягається шляхом зміни вихідного положення (лежачи, сидячи, стоячи, на боці, рачки й ін.), підбора вправ, ускладнення вправ, збільшення амплітуди рухів, ступеня силової напруги, темпу виконання вправ і дихальних вправ.

При застосуванні ЛФК необхідно дотримувати наступних правил:

індивідуалізація (облік віку, підлоги пацієнта, характеру плину захворювання);

системність (підбор вправ і послідовність їхнього застосування);

регулярність (щоденне або кілька разів у день застосування вправ протягом тривалого часу);

тривалість (багаторазове повторення вправ під час процедури й у період курсового лікування);

поступовість наростання фізичного навантаження в процесі курсового лікування (тренування повинні ускладнюватися).

Фізичні вправи повинні послідовно охоплювати різні м’язові групи. Вправу виконують ритмічно, у спокійному, середньому темпі. Кожну вправу повторюють по 5−8-12 разів. Кількість вправ у комплексі 5−12 і більше. Кожна процедура ЛГ складається із трьох розділів: вступного, основного й заключного.