Правові основи забезпечення виконання зобов «язань міжнародних економічних договорів. 
Засоби забезпечення вирішення спорів, що виникають у межах міжнародних економічних договорів. 
Міжнародний арбітраж — один із засобів розв» язання міжнародних економічних с

Реферат на тему:

Правові основи забезпечення виконання зобов’язань міжнародних економічних договорів. Засоби забезпечення вирішення спорів, що виникають у межах міжнародних економічних договорів. Міжнародний арбітраж — один із засобів розв’язання міжнародних економічних спорів.

Однією з особливостей міжнародного економічного права, як і міжнародного права в цілому, є відсутність міжнародних інститутів, які б забезпечували у примусовому порядку виконання його норм. Тому головна роль у цій справі належить самим державам, які діють самостійно, індивідуально або об'єднуються у відповідні міжнародні організації. Зазначену особливість слід враховувати і під час з’ясування питання про забезпечення виконання міжнародних економічних договорів.

Як свідчить практика міжнародного економічного співробітництва, абсолютна більшість міжнародних економічних договорів, а отже і зобов’язань, що закріплюються в них, виконується належним чином. Це відповідає міжнародному правопорядку. Всі суб'єкти міжнародних економічних відносин відповідно до нього повинні виконувати вимоги міжнародного права, зокрема міжнародного економічного права, а також ті конкретні зобов’язання, що випливають із відповідних договорів. Будь-які порушення норм, що діють у цій сфері, невиконання або неналежне виконання своїх міжнародних зобов’язань є правопорушенням, тобто міжнародним деліктом, який потребує свого відповідного розгляду, з тим щоб у певний спосіб зреагувати на такий факт. Норми багатьох міжнародно-правових актів спрямовані на правове забезпечення виконання зобов’язань міжнародних економічних договорів.

Так, у главі шостій Статуту ООН передбачені мирні засоби розв’язання всіх спорів між державами, зокрема і спорів міжнародного економічного характеру. Держави, між якими виникли спірні питання, з метою забезпечення міжнародного миру і безпеки повинні передусім намагатися вирішувати їх через дипломатичні переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітражний або судовий розгляд, звернення до регіональних органів або іншими мирними засобами. Які засоби обрати — це справа держав, між якими виник спір.

У Хартії 1974 р. зафіксовано, що жодна держава не може застосовувати відносно іншої або заохочувати використання економічних, політичних або будь-яких інших заходів примусового характеру, спрямованих на ущемлення її суверенних прав або отримання з цього якої-небудь вигоди.

Важливі положення з цього питання містяться в Заключному акті Наради з безпеки та співробітництва в Європі (серпень 1975 р.). У ньому, зокрема, сказано, що держави-учасниці будуть:

розв’язувати спори між ними мирними засобами у такий спосіб, щоб не піддати загрозі міжнародний мир, безпеку і справедливість;

добросовісно і в дусі співробітництва використовувати такі засоби, як переговори, обстеження, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд або інші мирні засоби за їхнім вибором, включаючи будь-яку процедуру врегулювання, погоджену до виникнення спорів, у яких вони були сторонами;

утримуватись від будь-яких дій, котрі можуть погіршити становище до такої міри, що буде поставлено під загрозу підтримання міжнародного миру і безпеки, і тим самим мирне урегулювання спорів стане важчим.

Питання правового захисту інтересів сторін урегульовано і в окремих конвенціях. Так, Конвенція ООН про договори міжнародної купівлі-продажу товарів (Відень, 1980 р.) містить норми, в яких закріплені засоби правового захисту у разі порушень договору продавцем (ст. 45−52) і покупцем (ст. 61−65). Наприклад, відповідно до ст. 45 цієї Конвенції, якщо продавець не виконає яких-небудь своїх зобов’язань щодо договору або вказаної Конвенції, покупець може здійснити ряд прав, передбачених нею (замінити товар, заявити про розторгнення договору, відмовитися від приймання товару).

Відповідні засоби захисту передбачені Конвенцією і в разі порушення договору з боку покупця.

На забезпечення виконання зобов’язань міжнародних економічних договорів спрямована діяльність Міжнародного арбітражу, Міжнародного суду та деяких інших міжнародних структур. Їх функціонування і використання при цьому міжнародно-пра­вових норм слід розглядати як один із важливих напрямів правового регулювання забезпечення виконання міжнародних економічних договорів.

Арбітражний розгляд міжнародних спорів передбачений рядом міжнародно-правових документів, серед яких можна назвати Гаазьку конвенцію про мирне розв’язання міжнародних зіткнень 1907 р., Загальний акт про мирне розв’язання міжнародних спорів 1928 р., Статут ООН, статути регіональних міжнародних організацій, Зразкові правила арбітражного процесу 1958 р., арбітражні договори та інші угоди між окремими країнами.

Прикладом такої угоди є Угода, укладена 20 березня 1992 р. у Києві між державами — учасницями Співдружності незалежних держав (СНД) про порядок розгляду господарських спорів, які по­в'язані зі здійсненням господарської діяльності. Цією угодою урегульовані питання розгляду справ, які випливають із договірних та інших цивільно-правових відносин між господарськими суб'єкта­ми (підприємствами, об'єднаннями, організаціями будь-яких організаційно-правових форм, а також громадянами-підприємцями).

Водночас слід зазначити, що й національне законодавство багатьох країн також спрямоване на забезпечення належного виконання міжнародних та зовнішньоекономічних договорів. Наприклад, шостий розділ Закону України «Про зовнішньоекономічну діяльність» містить норми (ст. 32−39), які передбачають відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності. Зокрема, ст. 33 цього закону встановлює такі види відповідальності, як майнову і кримінальну.

Майнова відповідальність застосовується у формі матеріального відшкодування прямих, побічних збитків, упущеної вигоди, матеріального відшкодування моральної шкоди, а також майнових санкцій. Кримінальна відповідальність у зовнішньоекономічній діяльності застосовується у випадках, передбачених кримінальним законодавством України.

Засоби забезпечення вирішення спорів, що виникають у межах міжнародних економічних договорів

Аналіз багатьох міжнародно-правових документів дає можливість зробити висновок, що до засобів, які найчастіше використовуються при розв’язанні спорів мирним шляхом у процесі виконання зобов’язань, які випливають з міжнародних економічних угод, належать дипломатичні переговори, посередництво, створення погоджувальних комісій, розгляд справ у Міжнародному арбітражі та у Міжнародному суді, а також суді Європейського економічного співтовариства.

Серед засобів забезпечення вирішення міжнародних спорів економічного характеру найпоширенішим є здійснення дипломатичних переговорів. Вони ведуться від імені держави їх главами, главами урядів, міністрами закордонних справ, спеціально призначеними для цього дипломатичними працівниками. Як свідчить практика, ефективність дипломатичних переговорів з приводу міжнародних економічних спорів, як і інших спорів, буває високою лише за умови, якщо вони ведуться на ґрунті взаємної поваги суверенітету сторін, їх рівності, сприяння зміцненню миру.

При посередництві у розв’язанні спорів між сторонами бере участь третя держава. В одному випадку ця держава виступає з пропозицією щодо примирення сторін, між якими ведеться спір, сприяє здійсненню дипломатичних переговорів. Цей вид посередництва називається добрими послугами. В іншому випадку третя держава на запрошення сторін, між якими виник спір, виступає як посередник і веде переговори з ними з метою примирення сторін. Цей вид посередництва заведено називати особистим посередництвом.

У ряді випадків для розв’язання спорів створюються погоджувальні комісії на паритетних засадах, тобто з рівною кількістю представників від сторін, між якими виник спір. Ці комісії обстежують і аналізують ситуацію, вивчають причини виникнення спору та пропонують шляхи його припинення. На підставі одержаних матеріалів формулюють свої висновки та пропозиції, що передаються урядам держав, між якими виник спір.

Арбітражне вирішення міждержавних спорів економічного характеру є також одним із мирних засобів їх розв’язання. Цей засіб відомий ще з часів Древньої Греції та Древнього Єгипту, де широко використовувався третейський арбітражний розгляд спорів.

Нині арбітражне вирішення міжнародних економічних спорів ши­роко використовується у практиці міжнародного співробітництва.

Значний внесок у розвиток міжнародного арбітражу зробили Перша (1899 р.) і Друга (1907 р.) Гаазькі конференції миру, які були скликані за ініціативою і за активної участі російського уряду. На цих конференціях були прийняті Конвенції про мирне розв’язання міжнародних зіткнень, на основі яких лише за період з 1907 по 1914 р. було укладено 86 арбітражних угод.

У 1907 р. була підписана Конвенція про заснування Постійної палати Третейського суду. Відповідно до вказаної Конвенції звернення до арбітражу — це справа добровільна і не обов’язкова для держав, між якими виник спір. Але якщо вони вже звернулися до послуг арбітражу, то повинні підкоритись його рішенню.

Слід зазначити, що колишній Радянський Союз не приєднався до Конвенції, а це означає, що ряд держав, створених на основі колишніх союзних республік, не беруть участі у діяльності Постійної палати Третейського суду.

Відповідно до Статуту ООН у 1945 р. був створений Міжнародний суд у складі 15 суддів, що обираються Радою Безпеки і Генеральною Асамблеєю ООН (незалежно одна від одної) абсолютною більшістю голосів строком на дев’ять років. Кожні три роки склад суду оновлюється на третину. Судді можуть обиратись із громадян будь-якої країни — члена ООН, але не більше одного представника від країни.

Міжнародний суд ООН розглядає лише міжнародні правові спори (за згоди сторін, між якими виник спір).

У межах функціонування ЄЕС був створений свій Суд, який покликаний розглядати спори між країнами — членами ЄЕС. Крім того, до компетенції цього Суду входить установлення відповідності законів країн-членів положенням Договору про Європейське Економічне Співтовариство. Рішення цього Суду є обо­в'язковими для країн — членів ЄЕС, і їх виконання забезпечується, у разі необхідності, примусовим способом.

Для розв’язання міждержавних економічних спорів між державами — учасницями Співдружності незалежних держав 6 липня 1992 р. на основі Угоди Ради глав цих держав був створений Економічний суд співдружності незалежних держав (Туркменістан і Україна цієї Угоди не підписали).

До компетенції Економічного суду СНД належить розгляд міждержавних економічних спорів, що виникають у процесі виконання економічних зобов’язань, передбачених угодами, рішеннями Ради глав держав, Ради глав урядів Співдружності та інших її інститутів.

Суд покликаний вирішувати спори щодо відповідності нормативних та інших актів держав — учасниць Співдружності, що стосуються економічних питань, угодам та іншим актам Співдружності. Водночас у Положенні про цей Суд сказано, що за угодами держав — учасниць Співдружності він може розглядати й інші спори, пов’язані з виконанням угод і прийнятих на їх основі інших актів Співдружності.

За наслідками розгляду спору Економічний суд приймає рішення, в якому фіксується факт порушення країною — учасницею угод, інших актів Співдружності та її інститутів (або відсутність порушення) і визначаються заходи, яких рекомендується вживати відповідній державі з метою усунення порушень та їх наслідків. Держава, стосовно якої прийнято рішення Суду, забезпечує його виконання.

Міжнародний арбітраж — один із засобів розв’язання міжнародних економічних спорів

Арбітражний розгляд різних спорів, зокрема і спорів, пов’язаних з невиконанням або неналежним виконанням зобов’я­зань міжнародних економічних договорів, є одним із засобів їх мирного розв’язання. Слід виділити дві різновидності Міжнародного арбітражу. Перша — це Міжнародний арбітраж, який передбачається у міжнародних договорах на випадок розгляду спорів, пов’язаних з їх невиконанням. Друга — це Міжнародний арбітраж, який створюється для розгляду і розв’язання конкретного спору.

Арбітраж як один із засобів розв’язання спорів передбачений у багатьох міжнародно-правових документах. Відповідно до ст. 33 Статуту ООН сторони, які беруть участь у будь-якому спорі, продовження якого може загрожувати підтриманню миру і безпеки, повинні намагатися розв’язати його мирними засобами. У цій нормі Статуту ООН закладені основи мирного врегулювання спорів, зокрема і використання можливостей Міжнародного арбітражу.

Так, відповідно до ст. 5 Угоди між Урядом України і Урядом Сполучених Штатів Америки про сприяння капіталовкладенням від 6 травня 1992 р., спори, які можуть виникнути між ними, можуть передаватись за ініціативою будь-якого із урядів до арбітражного суду. Статтею передбачається, що арбітражний суд буде створений і функціонуватиме таким чином.

Кожний Уряд призначить одного арбітра. За взаємною згодою вони визначать голову арбітражного суду, який повинен бути громадянином третьої держави і призначення якого має бути прийняте обома урядами. Арбітри мають бути призначені протягом трьох місяців, а голова — впродовж шести місяців з дня одержання прохання від будь-якого з урядів про проведення арбітражу. Якщо призначення не будуть здійснені в зазначені строки, то будь-який з урядів може, за відсутності іншої домовленості, просити Генерального секретаря Постійного арбітражного суду зробити необхідне або необхідні призначення, і обидва уряди погоджуються прийняти таке або такі призначення.

Арбітражний суд ґрунтуватиме своє рішення на відповідних принципах і нормах міжнародного публічного права. Його рішення, прийняті більшістю голосів, будуть остаточними і матимуть обов’язкову силу.

Під час судового розгляду кожен з урядів візьме на себе витрати, пов’язані з діяльністю свого арбітра і своїм представництвом у судовому розгляді в арбітражному суді, тоді як витрати, пов’язані з діяльністю голови, та інші витрати арбітражу будуть сплачені в рівних частинах обома урядами. У своєму рішенні арбітражний суд може на власний розсуд змінити пропорцію розподілу витрат між двома урядами. З усіх інших питань арбітражний суд установить свої правила процедури.

Арбітражний розгляд як один із засобів розв’язання спорів передбачений Декларацією про принципи міжнародного права (1970 р.) та Манільською декларацією про мирне розв’язання міжнародних спорів. Пакт Ліги арабських держав (ст. 5) Статуту Організації африканської єдності 1963 р., Статут Організації американських держав 1948 р. та інші міжнародно-правові документи закріплюють положення щодо мирного, арбітражного урегулювання міжнародних економічних спорів.

Необхідність розгляду спорів міжнародного характеру арбітражем обумовила потребу розроблення Кодексу арбітражного процесу. Такий проект Кодексу як первинний варіант був підготовлений Інститутом міжнародного права. До цього проекту повертались неодноразово.

Комісія міжнародного права ООН, створена 21 листопада 1947 р., зробила чимало для арбітражного урегулювання спорів. У 1950 р. на Комісії була заслухана спеціальна доповідь, в якій був запропонований проект арбітражного процесуального кодексу. Проект цього Кодексу став предметом обговорення третьої (1951 р.), четвертої (1952 р.) і п’ятої (1955 р.) сесій Комісії міжнародного права.

Особливістю цього проекту є те, що звернення до арбітражу, незалежно від волі сторін, є обов’язковим. Якщо сторони, між якими виник спір, не можуть укласти арбітражну угоду самостійно або з допомогою третьої сторони, то умова такої угоди визначається Міжнародним судом ООН. Якщо арбітраж не може розтлумачити своє рішення, воно роз’яснюється Судом. Якщо відкрилися нові обставини, то Суд може переглянути арбітражне рішення.

У 1958 р. на десятій сесії Комісії міжнародного права був прийнятий кінцевий варіант документа про арбітражний процес, який називався «Зразкові правила арбітражного процесу». Він був представлений Генеральній Асамблеї ООН, яка 14 листопада 1958 р. своєю резолюцією рекомендувала цей документ до використання.

Звичайно, зразкові правила потребують удосконалення з урахуванням сучасної практики міжнародного економічного співробітництва. Найкращий варіант вирішення цього питання — розроблення на основі «Зразкових правил арбітражного процесу» відповідної конвенції. Тим більше, що практика використання конвенції в цьому напрямі існує. Як відомо, у 1957 р. державами — членами Ради Європи була укладена Європейська конвенція з мирного врегулювання спорів. Цей міжнародно-правовий акт, поряд з іншими питаннями, регулює під час розгляду спорів судову процедуру (ст. 1−3), примирення (ст. 4−18) і арбітраж (ст. 19−26).

У Підсумковому документі Віденської зустрічі представників держав — учасниць Наради з безпеки і співробітництва в Європі, підписаному 15 січня 1989 р. і колишнім Радянським Союзом, зазначено, що для врегулювання спорів слід заслуховувати третю сторону, якщо вони не можуть бути урегульовані іншими мирними засобами.

Як уже зазначалось, уряди держав — учасниць СНД (за винятком Азербайджанської Республіки) підписали 20 березня 1992 р. Угоду про порядок розгляду спорів, які пов’язані із здійсненням господарської діяльності. Відповідно до цієї Угоди встановлено порядок розгляду господарських спорів між суб'єктами, які знаходяться в різних державах — учасницях Співдружності. Суб'єкти господарювання (підприємства, об'єд­нання, організації, громадяни-підприємці) кожної держави — учасниці Співдружності користуються на території іншої держави-учасниці правовим і судовим захистом своїх майнових прав і законних інтересів, рівним із суб'єктами господарювання іншої держави.

Компетентний суд держави-учасниці має право розглядати спір, коли на його території:

а) відповідач мав постійне місце проживання або місце перебування на момент пред’явлення позову. Якщо у справі беруть участь кілька відповідачів, які знаходяться на території різних держав — учасниць СНД, то спір розглядається за місцем знаходження будь-якого відповідача за вибором позивача;

б) здійснюється торговельна, промислова або інша господарська діяльність підприємства-відповідача-

в) має місце дія або інша обставина, яка стала підставою для відшкодування збитків;

г) має постійне місце проживання або місце знаходження позивач за позовом про захист ділової репутації;

д) знаходиться контрагент — постачальник, підрядник, і спір стосується укладення, зміни або припинення договорів.

Компетентні суди держав — учасниць СНД розглядають справи і в інших випадках, якщо є письмова згода сторін про передання спору цьому суду. За наявності такої згоди суд іншої держави — учасниці СНД припиняє проведення справ за заявою відповідача, якщо така заява зроблена до прийняття рішення у справі.

Позов суб'єктів господарювання про право власності на нерухоме майно розглядається виключно судом держави — учасниці СНД, на території якої перебуває майно.

Щодо справ про визнання повністю або частково ненормативних актів державних та інших органів, а також про відшкодування збитків, завданих суб'єктом господарювання такими актами або які виникли внаслідок неналежного виконання вказаними органами своїх обов’язків стосовно суб'єктів господарювання, то вони розглядаються виключно судом за місцезнаходженням зазначеного органу.

Зустрічний позов і вимога про залік, які випливають із того ж правовідношення, що й основний позов, підлягають розгляду у тому самому суді, який розглядає основний позов.

Література.

1. 1.Міжнародне співробітництво України у правовій сфері.- Харків: Фоліо, 1975. 408с.

2. 2.Наукові праці Одеської національної юридичної академії.- Одеса: Юридична література, 2002. 324с.

3. 3.Проблеми державотворення і захисту прав людини в Україні.- Львів: ЛНУ, 2002. 312с.

4. 4.Дахно Іван Іванович Міжнародне економічне право.- К.: МАУП, 2000. 158с.

5. 5.Міжнародне право в схемах і таблицях: Навчальний посібник (для студентів юридичного факультету)/ Укладач Бичківський О.П.- Запоріжжя: ЗДУ, 2002. 210с.- 9.58.