Державні органи влади у сфері правоохоронних відносин

ЗМІСТ ВСТУП

Розділ 1. ПРАВОВІ ПРЕЗУМПЦІЇ, ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПРАВООХОРОННИХ ВІДНОСИН

1.1 Поняття та види правоохоронних відносин

1.2 Поняття та види юридичних фактів і їхній вплив на динаміку правоохоронних відносин

Розділ 2. ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ ВЛАДИ У СФЕРИ ПРАВООХОРОННИХ ВІДНОСИН

2.1 Аспекти правоохоронної діяльності

2.2 Правоохоронні органи України

Розділ 3. УДОСКОНАЛЕННЯ ТА КОНЦЕПЦІЯ РОЗВИТКУ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

ВИСНОВКИ СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

ВСТУП

Актуальність теми. Із здобуттям незалежності українське суспільство стало на шлях розбудови правової держави, одним із основних принципів якої є реальність прав, свобод, обов’язків і законних інтересів людини і громадянина [50, с. 33]. Втілення цього принципу в життя вимагає від держави не лише декларування прав, свобод, обов’язків і законних інтересів людини і громадянина в законодавчих актах, але й створення дієвих та ефективних механізмів їх реалізації, охорони та захисту. Заходи держави, спрямовані на профілактику правопорушень, їх припинення, відновлення порушених прав та притягнення винних до юридичної відповідальності здійснюються, переважно, у межах правоохоронних відносин, що актуалізує проблему їхнього комплексного дослідження на рівні загальнотеоретичної юридичної науки.

У ч. 2 ст. 3 Конституції України головним обов’язком держави проголошено утвердження і забезпечення прав і свобод людини, що розширило можливості контрагента в аспекті їх охорони та захисту, в тому числі з використанням міжнародних судових органів. Це, в свою чергу, вимагає від держави вдосконалення її правоохоронної системи та підвищення ефективності правоохоронної діяльності, формою якої є правовідносини відповідної функціональної спрямованості. 1]

У сучасній юридичній науці все більшого значення набуває плюралізм підходів до право розуміння, який визнає існування права не лише на інституціональному рівні у вигляді правових норм, але й на матеріальному рівні, у вигляді конкретних правовідносин — правового зв’язку суб'єктивних прав і обов’язків, що із сфери можливого трансформуються в реальність за допомогою правомірної поведінки різних суб'єктів права, у тому числі судових і правоохоронних органів держави, які покликані відреагувати на кожний факт вчинення правопорушення і дати належну правову оцінку поведінці винних осіб.

Водночас, у загальнотеоретичній юридичній науці відсутнє комплексне дослідження правоохоронних відносин, в якому б знайшли своє висвітлення як дискусійні, так і невирішені питання, що торкаються їх поняття, термінології, видів, підстав виникнення і розвитку, особливостей суб'єктного складу, об'єкта та змісту, виходячи зі змін у національному законодавстві, яке регулює суспільні відносини, пов’язані з діяльністю судових і правоохоронних органів держави у галузі захисту прав і свобод людини.

Курсова робота дозволить певною мірою заповнити ці прогалини, а дослідження зазначених вище аспектів проблеми правоохоронних відносин становить її головну суть і зміст.

Мета і завдання дослідження. Метою курсовій роботі дослідження є розв’язання конкретного наукового завдання щодо розкриття змісту, з’ясування особливостей структурних елементів та видів правоохоронних відносин як самостійного явища правової дійсності.

Відповідно до поставленої мети визначено такі дослідницькі завдання:

— обґрунтувати недоречність використання в навчальній і науковій юридичній літературі терміна «право відношення» для словесного позначення поняття, яким відбивається таке явище правової дійсності, як правові зв’язки між людьми та їхніми об'єднаннями;

— розкрити зміст поняття «правоохоронні відносини», виокремити його суттєві ознаки, а також провести класифікацію правоохоронних відносин;

— визначити співвідношення понять «правоохоронні відносини», «охоронні правовідносини» та «правозахисні відносини»;

— дослідити особливості впливу юридичних фактів на динаміку правоохоронних відносин;

— розкрити зміст понять «правова презумпція», «правова преюдиція» та «юридична фікція», з’ясувати їх співвідношення з категорією «юридичний факт», а також визначити їхню роль у розвитку правоохоронних відносин;

— з'ясувати специфіку суб'єктного складу правоохоронних відносин;

— запропонувати власний підхід до розуміння об'єкта правоохоронних відносин та визначити його особливості;

— дослідити особливості змісту правоохоронних відносин.

Об'єкт дослідження — правові відносини як самостійне явище правової дійсності.

Предмет дослідження - правоохоронні відносини, їх особливості та види.

Методи дослідження. При підготовці курсовій роботі використовувався діалектичний метод пізнання, який дозволив дослідити правоохоронні відносини в динаміці та взаємозв'язку з іншими елементами механізму правового регулювання. За допомогою логічного методу аналізу було з’ясовано ознаки правоохоронних відносин і проведено їх класифікацію. Метод синтезу дозволив розкрити зміст понять, які складають предмет досліджуваної теми, а також сформулювати відповідні висновки. Для визначення елементного складу правоохоронних відносин використовувався структурно-функціональний метод. За допомогою порівняльно-правового методу було з’ясовано спільні та відмінні риси між поняттям «юридичний факт» та поняттями «правова презумпція», «правова преюдиція» й «юридична фікція», а також між поняттями «юридичне право державного правоохоронного (юрисдикційного) органу», «юридичний обов’язок державного правоохоронного (юрисдикційного) органу» та «суб'єктивне юридичне право» і «суб'єктивний юридичний обов’язок» відповідно. Для розкриття змісту суб'єктивного юридичного права та суб'єктивного юридичного обов’язку використовувався спеціально-юридичний метод пізнання. За допомогою герменевтичного методу було розкрито зміст нормативно-правових приписів, закріплених у законодавчих актах, використаних автором при підготовці курсовій роботі. Соціологічні методи дозволили оцінити відношення працівників міліції до дисциплінарного провадження в ОВС та запровадження в Україні суду присяжних.

Розділ 1. ПРАВОВІ ПРЕЗУМПЦІЇ, ПОНЯТТЯ ТА ВИДИ ПРАВООХОРОННИХ ВІДНОСИН

1.1 Поняття та види правоохоронних відносин Одне з чільних місць у різноманітній та багатоплановій діяльності держави займає виконання завдань із захисту прав і свобод людини, охорони прав та законних інтересів державних і недержавних організацій, боротьби зі злочинами та іншими правопорушеннями. Цей різновид державної діяльності в юридичному аспекті отримав найменування «правоохоронна діяльність», а заклади, що її здійснюють, — «правоохоронні органи» .

У Законі України «Про державний захист працівників суду та правоохоронних органів» подано перелік правоохоронних органів, до яких, зокрема, належать:

— органи прокуратури;

— органи внутрішніх справ;

— органи служби безпеки;

— митні органи;

— органи охорони державного кордону;

— органи й установи виконання покарань;

— органи державної податкової служби;

— органи державної контрольно-ревізійної служби;

— інші органи, які здійснюють право застосовні або правоохоронні функції.

Аналізуючи юридичну літературу, можна визначити головні характерні ознаки правоохоронної діяльності, до яких доцільно віднести:

— владний характер цієї діяльності, що має полягати у захисті певних суспільних відносин компетентними органами. Саме необхідність владного забезпечення вказаних відносин у процесі правового регулювання зумовлює застосування права. Організація та діяльність установ, які здійснюють правоохоронну діяльність, детально регламентуються у законодавчому порядку, вони комплектуються відповідним чином підготовленими фахівцями, насампередюристами. Це певний різновид суспільної і державної діяльності, яка здійснюється від імені та за дорученням держави відповідними (уповноваженими) посадовими особами, їх приписи є обов’язковими для адресатів;

— під законність діяльності, що передбачає здійснення повноважень у чітко регламентованих законом процесуальних (процедурних) межах і формах, які навіть у певних випадках утворюють самостійні процесуальні галузі права (наприклад, кримінально-процесуальне). Зазвичай, процес застосування правових норм у правоохоронній діяльності складається з низки чітко визначених і детально регламентованих стадій, по завершенню яких видається певний право-застосовний акт, де фіксуються індивідуально-конкретні правові приписи. Це зумовлено тим, що у реальності правоохоронну діяльність в окремих напрямах здійснюють декілька правоохоронних органів. Наприклад, у кримінально-правовій юрисдикції реалізують свої повноваження державні органи дізнання, досудового слідства, прокуратура, суд, пенітенціарні установи, а також недержавні інституції — адвокатські об'єднання або особи, котрі мають свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю;

— право-застосовний характер рішень, що приймаються, відмінність яких полягає не у встановленні нових норм права, а лише у застосуванні відповідних чинних норм, характерних своїм правоохоронним спрямуванням. Дії, результати (індивідуально-конкретні правові приписи) суб'єктів правоохоронної діяльності спрямовані не на себе, а на інші суб'єкти, створюючи, змінюючи, підтверджуючи або припиняючи права й обов’язки останніх;

— використання примусу як запобіжного заходу з метою припинення протиправної діяльності та спроб уникнути відповідальності чи перешкодити провадженню встановленої законом процедури розслідування (розгляду справи). Саме необхідність використання державного примусу, головним чином, і обґрунтовує потребу в спеціальній (правоохоронній) діяльності із застосування права. Окрім цього, використання державного примусу зумовлює необхідність наявності спеціального суб'єкта — компетентного органу, покликаного перевіряти законність, обґрунтованість та доцільність застосування державно-примусових заходів, а у необхідних випадках, у передбачених законом межах, конкретизувати їх та визначати порядок використання, здійснювати індивідуально-правове регулювання.

В Україні, за чинним законодавством, можлива тільки державна правоохоронна діяльність. Недержавну правоохоронну діяльність не передбачено, хоч участь громадян в охороні правопорядку та державного кордону є досить розвиненою та регламентованою.

Органи внутрішніх справ — один з елементів системи правоохоронних органів України. Центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику в сфері захисту прав і свобод громадян, інтересів суспільства та держави від протиправних посягань, є Міністерство внутрішніх справ України, статус якого детально врегульовано «Положенням про Міністерство внутрішніх справ України» (затверджене Указом Президента України від 17 жовтня 2000 р. № 1338/2000).

Основне місце у системі органів внутрішніх справ належить міліції — державному озброєному органу виконавчої влади, який захищає життя, здоров’я, права і свободи громадян, власність, природне середовище, інтереси суспільства і держави від протиправних посягань. Міліція — єдина система органів, що входить до структури Міністерства внутрішніх справ України, виконує адміністративну, профілактичну, оперативно-розшукову, кримінально-процесуальну, виконавчу та охоронну (на договірних засадах) функції. Вона складається з таких підрозділів: кримінальної міліції; міліції громадської безпеки; місцевої міліції; транспортної міліції; державної автомобільної інспекції; міліції охорони; судової міліції; спеціальної міліції.

Згідно зі ст. 2 Закону України від 20 грудня 1990 р. «Про міліцію», основними завданнями міліції є:[2]

— гарантувати особисту безпеку громадян, захищати їх права і свободи, законні інтереси;

— запобігати правопорушенням, припиняти їх;

— охороняти та забезпечувати громадський порядок;

— виявляти та розкривати злочини, розшуковувати осіб, які їх вчинили;

— гарантувати безпеку дорожнього руху;

— захищати суб'єктів права власності від злочинних посягань;

— виконувати кримінальні покарання й адміністративні стягнення;

— брати участь у поданні соціальної та правової допомоги громадянам, сприяти у межах своєї компетенції державним органам, підприємствам, установам і організаціям у виконанні покладених на них законом обов’язків.

Діяльність міліції є гласною і ґрунтується на принципах законності, гуманізму, поваги до особи, соціальної справедливості, взаємодії з трудовими колективами, громадськими організаціями і населенням. Міліція виконує завдання неупереджено, у точній відповідності до закону. Жодні виняткові обставини або вказівки службових осіб не можуть бути підставою для будь-яких незаконних дій або бездіяльності міліції.

Міліція забезпечує право на юридичний захист та інші права осіб, затриманих і взятих під варту, не пізніше, як через 24 год. повідомляє про їхнє місце перебування близьким родичам, адміністрації за місцем праці чи навчання, у разі необхідності вживає заходів до негайного надання їм медичної та іншої допомоги. Для виконання покладених на міліцію завдань можуть залучатися громадяни за їх згодою до співпраці у порядку, встановленому законами, що регулюють профілактичну й оперативно-розшукову діяльність. Примусове залучення громадян до співпраці з міліцією забороняється.

Основні обов’язки міліції, передбачені ст. 10 Закону України «Про міліцію», достатньо широкі. З-поміж них можна виділити такі[2]:

— виявляти, запобігати, припиняти та розкривати злочини;

— проводити дізнання у межах, визначених кримінально-процесуальним законодавством;

— припиняти адміністративні правопорушення і здійснювати провадження у справах щодо них;

— розшуковувати осіб, які переховуються від органів дізнання, слідства і суду, ухиляються від виконання кримінального покарання, пропали безвісти;

— гарантувати безпеку дорожнього руху, здійснювати реєстрацію й облік авто-мототранспортних засобів;

— контролювати дотримання громадянами та службовими особами правил паспортної системи, в'їзду, виїзду, перебування в Україні;

— охороняти на договірних засадах майно громадян, колективне і державне майно, а також майно іноземних держав, міжнародних організацій, іноземних юридичних осіб і громадян, осіб без громадянства;

— охороняти, конвоювати затриманих і взятих під варту осіб;

— забезпечувати охорону свідків, потерпілих та інших осіб за їх зверненням;

— забезпечувати громадський порядок під час проведення масових заходів.

Працівник міліції на території України, незалежно від посади, місця перебування і часу, зобов’язаний вживати заходів для запобігання й припинення правопорушень, надання допомоги особам, котрі її потребують, встановлення і затримання осіб, які вчинили правопорушення.

Для виконання обов’язків міліція має широкий обсяг прав. Основними з них є:

— при підозрі в учиненні правопорушень перевіряти у громадян документи, що засвідчують їх особу;

— викликати громадян і службових осіб у справах, які перебувають у провадженні міліції;

— затримувати й утримувати у спеціально відведених для цього приміщеннях осіб, підозрюваних у скоєнні злочину, обвинувачених, засуджених, які ухиляються від виконання кримінального покарання; осіб, до котрих як запобіжний захід вжито взяття під варту; осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, на термін до 3 год., а у необхідних випадках — до 3 діб з повідомленням про це письмово прокуророві впродовж 24 год. з моменту затримання; неповнолітніх віком до 16 років, котрі залишилися без опікування (але не більше як на 8 год.) тощо;

— проводити огляд осіб, транспортних засобів, і вилучати документи та предмети, що можуть бути речовими доказами або використані на шкоду їхнього здоров’я;

— проводити в порядку провадження дізнання та за дорученням слідчих органів у кримінальних справах обшуків, вилучення, допити та інші слідчі дії відповідно до кримінально-процесуального законодавства. Здійснювати на підставах і в порядку, встановлених законом, гласні та негласні оперативно-розшукові дії;

— зберігати, носити і застосовувати спеціальні засоби, зброю тощо.

На службу до міліції приймають на контрактній основі громадян, здатних за особистими, діловими і моральними якостями, освітнім рівнем, фізичною підготовкою і станом здоров’я виконувати покладені на міліцію завдання. При прийнятті на службу може бути встановлено іспитовий термін до одного року. Працівникам міліції заборонено займатися будь-якими видами підприємницької діяльності, бути членами політичних партій, інших громадських об'єднань, що мають політичну мету.

1.2 Поняття та види юридичних фактів і їхній вплив на динаміку Юридичні факти не є елементом правовідносин, але тісно з ними пов’язані. Без юридичних фактів навіть за наявності чинних правових норм виникнення правовідносин неможливе. Факти стають юридичними не в силу якихось особливих внутрішніх властивостей, а внаслідок визнання їх такими законом. Не всі факти, дії, випадки, обставини тощо набувають юридичного значення, а тільки ті, що входять до сфери правового регулювання і можуть спричинити юридичні наслідки. Право не породжує факти, вони виникають і існують поза ним, але право надає їм статусу юридичних. Юридичні факти — це реакція правової норми на конкретну життєву ситуацію, яка передбачена в її гіпотезі.

Іншими словами, юридичні факти є необхідними умовами для виникнення, зміни або припинення конкретних правовідносин і характеризуються такими ознаками:

1) знаходять свій вияв у зовнішніх обставинах або подіях матеріального світу і пов’язані з їх наявністю або відсутністю;

2) прямо або опосередковано передбачені нормами права;

3) викликають передбачені законом юридичні наслідки.

Отже, юридичні факти — це передбачені нормами права конкретні життєві обставини, які зумовлюють виникнення, зміну або припинення правовідносин.

Існують різні способи класифікації юридичних фактів. Залежно від підстав розрізняють такі види юридичних фактів: 1) за вольовим критерієм юридичні факти поділяються на юридичні дії та юридичні події.

Юридичні дії — це обставини, які пов’язані з вольовою поведінкою суб'єкта правовідносин та характеризуються як зовнішній прояв його волі і свідомості.

Усі юридичні дії можуть бути правомірними, тобто такими, що відповідають вимогам норм права (наприклад, укладення договору) або неправомірними, тобто такими, що не відповідають вимогам норм права (наприклад, вчинення правопорушення).

Юридичні події — це обставини або явища, виникнення, дія і припинення яких не залежить від волі суб'єктів правовідносин, але з настанням яких настають певні правові наслідки.

Розрізняють стихійні (природні), антропогенні (людські) та техногенні події. З ними пов’язано виникнення правових відносин по відшкодуванню збитків (наприклад, завданої особі внаслідок землетрусу), по спадкоємству (наприклад, у разі смерті людини), по виплаті страхових коштів (наприклад, у разі катастрофи, пов’язаною з технікою) тощо. Зазначені події ніяких юридичних зобов’язань не викликають, а лише служать підставами для них;

2) за юридичними наслідками юридичні факти поділяються на:

правоутворюючі, тобто такі факти, які зумовлюють виникнення правовідносин (наприклад, при досягненні певного віку суб'єкт має право брати участь у виборах депутатів);

правозмінюючі, тобто такі факти, які зумовлюють зміну правовідносин (наприклад, при переведенні працівника на іншу роботу змінюється коло його прав і обов’язків);

правоприпиняючі, тобто такі факти, які зумовлюють припинення правовідносин (наприклад, при скасуванні державної реєстрації припиняється існування юридичної особи);

3) за складом юридичні факти бувають:

прості, тобто такі факти, які складаються з однієї життєвої події або дії суб'єкта права, якого достатньо для настання юридичних наслідків (наприклад, написання заяви про надання щорічної відпустки); складні, тобто такі факти, які складають певну сукупність окремих простих юридичних фактів, необхідних для настання юридичних наслідків (наприклад, пенсійні правовідносини можуть виникнути лише за наявності таких фактів, як досягнення певного віку, трудового стажу, рішення органу соціаль­ного забезпечення про нарахування пенсії);

4) за тривалістю дії юридичні факти бувають:

одноразові, тобто такі факти, які складаються з одноразового акту їх виявлення (наприклад, купівля квитка, що дає право на проїзд у транспорті);

триваючі, тобто такі факти, які складаються з безперервних юридичних дій або юридичного стану (наприклад, перебування у шлюбі, перебування на службі в органах внутрішніх справ).

Юридичні факти відіграють важливу роль у правовій системі, вони поєднують норми права з реальними суспільними відносинами. За їх допомогою життєві обставини набувають юридичного значення і таким чином впливають на суспільні процеси та явища.

Розділ 2. ДЕРЖАВНІ ОРГАНИ ВЛАДИ У СФЕРИ ПРАВООХОРОННИХ ВІДНОСИН

2.1 Аспекти правоохоронної діяльності

правоохоронні відносини юридичний факт Правоохоронна діяльність — це державна правомірна діяльність, що полягає у впливі на поведінку людини або групи людей з боку вповноваженої державою посадової особи шляхом охорони права, відновлення порушеного права, припинення або розгляду порушення права, його виявлення або розслідування з обов’язковим додержанням установлених у законі процедур для цієї діяльності.

Правоохоронна діяльність — багатоаспектна. Її спрямовано на блокування соціальних відхилень, локалізацію соціальної напруги або правових конфліктів. Складну систему правоохоронної діяльності реалізують у різних діях, а саме:

· правовстановлюючих,

· правозабезпечувальних,

· правопримушувальних і

· правовідновлювальних.

На думку д.юрид.н., проф., чл.-кор. АПрНУ; колишнього Голови Верховного Суду України В. Т. Маляренка, структурно до системи правоохоронної діяльності належать такі напрями:

а) діяльність із забезпечення охорони учасників кримінального судочинства;

б) діяльність органів прокуратури;

в) діяльність із виявлення, запобігання та розслідування злочинів;

г) діяльність із захисту державної (національної) безпеки, державного кордону й охорони правопорядку.

Чільне місце в правоохоронній діяльності посідає судова діяльність (судочинство), яка здійснюється виключно судами. «Судам належить центральне місце в системі правового захисту конституційних та інших правових цінностей. Діяльність судів становить універсальний механізм із захисту й охорони права, відновлення порушеного права, припинення порушення права, розгляд спорів (справ) у судовому засіданні».

Окремим аспектом правоохоронної діяльності є правозахисна діяльність, яка полягає в наданні кожній особі правової допомоги у спірних питаннях, а також захисті фізичних осіб від кримінального обвинувачення.

2.2 Правоохоронні органи України Законодавство України не містить чіткого переліку державних органів, які є правоохоронними. Закон України «Про державний захист працівників суду і правоохоронних органів» дає неповний перелік органів, які для цілей цього Закону вважаються правоохоронними. У Законах України «Про основи національної безпеки України» та «Про демократичний цивільний контроль над Воєнною організацією і правоохоронними органами держави» розкриваються тільки основні ознаки правоохоронних органів. Ряд підзаконних нормативно-правових актів містять невичерпні переліки таких органів.

Деякі установчі документи державних органів містять пряму вказівку на їх правоохоронний статус Отже, правоохоронними органами в Україні можна вважати наступні державні органи, або їх підрозділи, що здійснюють правоохоронні функції:

· суд;

· органи прокуратури;

· органи внутрішніх справ;

· органи служби безпеки;

· Військова служба правопорядку у Збройних Силах України;

· Служба зовнішньої розвідки України;

· митні органи;

· органи охорони державного кордону;

· органи Державної податкової служби (у тому числі підрозділи податкової міліції органів Державної податкової служби);

· органи і установи виконання покарань;

· слідчі ізолятори;

· органи Державної фінансової інспекції;

· органи рибоохорони;

· органи державної лісової охорони;

· Антимонопольний комітет України;

· Національна комісія з цінних паперів та фондового ринку;

· Управління державної охорони України;

· Державна санітарно-епідеміологічна служба;

· Державна екологічна інспекція;

· Державна інспекція ядерного регулювання України;

· органи захисту прав споживачів;

· Державна архітектурно-будівельна інспекція України;

· адвокатура;

· нотаріат.

Цей перелік не є вичерпним, він змінюється в залежності від утворення, ліквідації, реорганізації тих чи інших органів. Правильним є підхід до віднесення того чи іншого органу до складу правоохоронних за ознаками, що полягають у безпосередньому здійсненні правоохоронної діяльності. При чому, тут можна виділити:

· органи, головним і основним призначенням яких є правоохоронна діяльність (наприклад, МВС);

· органи, які поряд з іншими видами діяльності, провадять правоохоронну (наприклад, Держсанепідслужба);

· органи, окремі підрозділи яких створені виключно у правоохоронних цілях (наприклад, підрозділи по боротьбі з контрабандою у складі митниць).

Розділ 3. УДОСКОНАЛЕННЯ ТА КОНЦЕПЦІЯ РОЗВИТКУ ПРАВОВИХ ВІДНОСИН НА СУЧАСНОМУ ЕТАПІ

Правоохоронні органи (система кримінальної юстиції) є ключовими в системі органів виконавчої влади. Стабільне та ефективне їх функціонування є необхідною умовою захисту конституційного ладу, забезпечення законності і правопорядку, дотримання прав і свобод людини та громадянина. Від ефективності діяльності правоохоронних органів значною мірою залежить успішність реалізації національних інтересів та стабільність суспільного розвитку.

Нині існуюча в Україні модель правоохоронної системи за багатьма критеріями не відповідає зростаючим потребам суспільства та загальновизнаним міжнародним демократичним стандартам у цій сфері. Це найближчим часом може стати перешкодою для подальшого розвитку правовідносин в економічній, соціально-політичній та інших сферах суспільного й державного життя, формування повноцінного громадянського суспільства.

Сучасні зміни соціально-економічних і політико-правових умов функціонування правоохоронної системи, курс нашої держави на євроінтеграцію детермінують потребу в реформуванні системи правоохоронних органів, адаптації її до суспільних потреб і можливостей держави.

Характерний для радянських часів метод реформування апарату управління шляхом лише його скорочення сьогодні не можна розглядати як ефективний. Потрібен, насамперед, системно-функціональний підхід, який надасть змогу вдосконалити діяльність правоохоронних органів шляхом оптимізації завдань та функцій, структури й чисельності, фінансового, матеріально-технічного, організаційно-правового та кадрового забезпечення.

Протягом останніх років в Україні правоохоронні органи набували все більше повноважень та функцій, інколи зовсім не властивих органам кримінальної юстиції. Унаслідок цього було ухвалено низку законів, які регулюють їхню діяльність. Водночас не відбулося цілісної реформи, натомість сформувалися занадто самостійні правоохоронні «монстри», функції яких дублювали одна одну, що призвело до «нездорової'» конкуренції між ними.

Штучно створена ситуація значно переобтяжує бюджет держави та, природно, призводить до корупційних схем усередині цих органів. Таким чином, якщо усунути дублювання та чітко розмежувати функцій цих органів за принципом «органи внутрішньої та зовнішньої безпеки», налагодити ефективний контроль за їх діяльністю, у тому числі парламентський і громадський, та процесуально закріпити принципи діяльності кожного з них, це надасть можливість удвічі скоротити чисельність правоохоронців, у два з половиною рази зменшити витрати на їхнє утримання, а вивільнені кошти використати на технічне переоснащення цих структур, підвищення заробітних плат працівникам тощо.

Концепція заклала засади створення чіткої відповідальності за визначені напрями діяльності керівників правоохоронних органів. За оцінками закордонних експертів, запровадження Концепції надасть змогу значно зменшити прояви корупції як у правоохоронних органах зокрема, так і в державі загалом.

Запропонована Концепція передбачає оптимізацію структури правоохоронних органів шляхом: реформування структурних ланок правоохоронних органів відповідно до Програми Президента України Януковича В. Ф. «Україна — для людей»; чіткого визначення завдань та функцій усіх правоохоронних органів та їх структурних підрозділів; усунення дублювання та паралелізму в діяльності окремих правоохоронних органів, а також залучення працівників до виконання не властивих їм функцій; визначення оптимальної та обґрунтованої штатної чисельності служб і підрозділів кожного правоохоронного органу; поступового запровадження диференційованих нормативів штатної чисельності та навантаження залежно від характеру покладених завдань; оптимізації навантаження на працівників усіх рівнів системи правоохоронних органів; захисту населення і територій від надзвичайних ситуацій природного і техногенного характеру.

Окрім цього, передбачені Концепцією заходи з реформування ґрунтуються на сформованих світовою практикою принципових засадах функціонування правоохоронних органів відповідно до загальновизнаних міжнародних демократичних стандартів, серед яких ключове значення мають такі: пріоритетність законодавчої регламентації завдань, функцій і порядку діяльності правоохоронних органів; незалежність правоохоронних органів від органів влади, посадових та політичних осіб у межах, визначених Конституцією і законами України; удосконалення механізму внутрішнього й судового контролю за діяльністю правоохоронних органів та їх посадових осіб, насамперед, з позиції забезпечення поваги до особи і справедливості, а також постійного підвищення ефективності їх управління; посилення відповідальності правоохоронних органів, їх посадових осіб за свої рішення, дії чи бездіяльність перед громадянами, права яких були порушені; запровадження механізму контролю за функціонуванням правоохоронних органів з боку суспільства через інститути парламентської і прямої демократії; закріплення принципів ефективності, відкритості та доброчесності в діяльності правоохоронних органів.

Концепція передбачає реформування органів Міністерства внутрішніх справ України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної податкової служби України, Державної кримінально-виконавчої служби України, Міністерства України з питань надзвичайних ситуацій та у справах захисту населення від наслідків Чорнобильської катастрофи, прокуратури, а також комплексне вирішення завдань з реалізації державної політики у сфері охорони громадського порядку, забезпечення безпеки громадян, протидії злочинності, охорони кордонів, контролю митних і податкових зборів.

Основні положення:

1. Концепція реформування правоохоронних органів України (система кримінальної юстиції) (далі - Концепція) є програмним документом, що встановлює мету, принципи, напрями та етапи реформування системи правоохоронних органів в Україні.

2. Метою Концепції є вдосконалення діяльності правоохоронних органів України (система кримінальної юстиції) (далі - правоохоронних органів) в умовах демократичної, правової держави шляхом оптимізації їх завдань і функцій, структури та чисельності, фінансового, матеріально-технічного, організаційно-правового й кадрового забезпечення.

Оптимізацію структури правоохоронних органів України пропонується здійснити шляхом:

— реформування структурних ланок правоохоронних органів відповідно до сформованих світовою практикою засад функціонування;

— чіткого визначення функціональних обов’язків і повноважень усіх правоохоронних органів та їх структурних підрозділів;

— усунення дублювання та паралелізму в роботі окремих правоохоронних органів, а також залучення працівників до виконання не властивих їм функцій;

— визначення оптимальної та обґрунтованої штатної чисельності служб і підрозділів кожного правоохоронного органу;

— поступового запровадження диференційованих нормативів штатної чисельності та навантаження залежно від характеру покладених завдань;

— оптимізації навантаження на працівників усіх рівнів системи правоохоронних органів, усунення другорядних функцій, що не впливають на остаточні результати роботи.

3. Для досягнення мети реформування правоохоронних органів у процесі її проведення має бути розв’язано низку завдань:

— формування сучасної ефективної системи правоохоронних органів;

— запровадження нової ідеології функціонування системи правоохоронних органів як діяльності щодо забезпечення реалізації прав і свобод громадян, зміцнення демократичних інститутів, запобігання можливим зловживанням;

— організація на нових засадах служби у правоохоронних органах;

— створення сучасної системи підготовки та перепідготовки кадрів для системи правоохоронних органів;

— запровадження дієвої системи державного та громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів.

4. Діяльність правоохоронних органів має ґрунтуватися на таких принципах:

— законності;

— дотримання прав і свобод людини та громадянина;

— забезпечення незалежності правоохоронних органів від політичного та іншого незаконного впливу;

— посилення профілактичних функцій у протидії злочинності;

— взаємодії з державними органами, органами місцевого самоврядування та громадськими організаціями;

— забезпечення парламентського, судового та громадського контролю за діяльністю правоохоронних органів;

— відкритості та доброчесності в діяльності правоохоронних органів.

ВИСНОВОК У курсовій роботі здійснено теоретичне узагальнення і вирішення завдання щодо розкриття змісту, з’ясування особливостей структурних елементів та видів правоохоронних відносин як самостійного явища правової дійсності. Проведене дослідження правоохоронних відносин дало можливість сформулювати такі висновки:

* Правоохоронні відносини — це правова форма соціальної взаємодії право-дієздатних суб'єктів, яка носить владний характер, детермінована фактом вчинення правопорушення і має на меті відновлення порушеного права, притягнення правопорушника до певного виду юридичної відповідальності та уможливлює примусове виконання ним суб'єктивного юридичного обов’язку, передбаченого законом або договором і опосередкованого правозастосовним актом.

* Особливості суб'єктного складу правоохоронних відносин обумовлені правовим статусом їх учасників, а також чинниками, що мають визначальний вплив на нього, зокрема:

1) юрисдикційними повноваженнями державних органів, їхніх службових і посадових осіб, які здійснюють правоохоронну діяльність;

2) галузевою приналежністю норм права, на підставі яких вчинене діяння кваліфікується як суспільно небезпечне (тобто, злочин) чи суспільно шкідливе (тобто, проступок), що в подальшому відбивається на процесуально-правовому статусі суб'єктів правовідносин;

3) станом фізичного та психічного здоровя суб'єкта в момент та після вчинення ним суспільно небезпечного діяння, що є одним із визначальних факторів у виборі передбачених законом заходів державного впливу (примусу), що застосовуються до нього;

4) фактом притягнення суб'єкта до юридичної відповідальності в минулому, з яким закон пов’язує виникнення особливого правового стану (наприклад, судимість у разі притягнення до кримінальної відповідальності);

5) віком фізичної особи, що значною мірою впливає на обсяг її дієздатності й особливо деліктоздатності;

6) фактом відсутності або приналежності до громадянства іншої держави, від якого залежить можливість застосування до суб'єкта, котрий вчинив правопорушення, окремих заходів державного впливу (наприклад, адміністративне видворення за межі України іноземців і осіб без громадянства).

* Альтернативою визначенню поняття об'єкта правовідносин як матеріального чи нематеріального блага або ж спробам його конкретизації, які б враховували особливості правоохоронних відносин, на думку автора, може послугувати його визначення як явища матеріального чи нематеріального характеру, з приводу якого та заради досягнення чого суб'єкти вступають у правовідносини, наділяючись взаємними юридичними правами та юридичними обов’язками. Такий підхід до розуміння об'єкта правовідносин дозволяє врахувати як подвійний смисловий зміст досліджуваного нами поняття, так і всі аспекти їхнього можливого розвитку: момент виникнення правовідносин у запропонованій нами дефініції відбивається словосполученням «з приводу якого», а час їх зміни і припинення — словосполученням «заради досягнення чого». При цьому необхідно дещо обмежити філософську категорію, словесним символом якої є явище, натомість збагативши її зміст такою суттєвою ознакою, як відсутність достатньо високого рівня свідомості, який притаманний людині як суб'єкту права та учаснику правовідносин.

* Об'єктом правоохоронних відносин є правова поведінка суб'єктів та її результати. Означений дуалістичний підхід до об'єкта правоохоронних відносин певною мірою узгоджується з моністичною та плюралістичною його концепціями і має важливе не лише теоретичне, але й практичне значення, оскільки акцентує увагу на двоаспектному характері взаємодії суб'єктів правоохоронних відносин та її результаті.

* Особливістю юридичного змісту правоохоронних відносин є те, що правоохоронний чи то юрисдикційний орган, будучи переважно уповноваженою стороною вищезазначених правовідносин, для вирішення поставлених перед ним завдань та здійснення обумовлених цими завданнями функцій, наділений державно-владними повноваженнями, що являють собою діалектичну єдність юридичних прав та юридичних обов’язків державного органу, посадової чи службової особи цього органу. Зобов’язана сторона правоохоронних відносин (фізична чи юридична особа, яка вчинила правопорушення), відповідно, наділяється кореспондуючими юридичним правам та юридичним обов’язкам державного органу, посадової чи службової особи цього органу суб'єктивними юридичними правами та суб'єктивними юридичними обов’язками.

* Зважаючи на положення ч. 4 ст. 55 Конституції України, що є додатковою гарантією міжнародного захисту прав і свобод людини, закріплених Європейською конвенцією про захист прав людини та основних свобод, а також факультативними протоколами до неї та сучасний розвиток прав людини, який супроводжується активним використанням конституційного права людини і громадянина на звернення до Європейського Суду з прав людини, в структурі змісту вищезгаданих суб'єктивних юридичних прав, на думку автора, доречно виокремлювати п’ять структурних елементів. Додатковим елементом, всупереч усталеному в загальнотеоретичній юридичній науці підходу щодо чотиричленної структури змісту суб'єктивного юридичного права, є можливість використання міжнародного захисту конвенційних прав і свобод людини кожним, після вичерпання всіх національних засобів правового захисту.1) неправомірні дії суб'єктів (правопорушення) є фактичною підставою для виникнення або зміни правоохоронних відносин, причому кожний новий такий факт, як правило, збільшує міру юридичної відповідальності зобов’язаної сторони правоохоронних відносин;

2) юридичні акти державних органів (законодавчого, глави держави, судових, правоохоронних та інших юрисдикційних органів) як уповноваженої сторони правоохоронних відносин є юридичною підставою для їх виникнення, зміни чи припинення;

3) правомірні дії особи, винної у вчиненні правопорушення, по реалізації юридичного обов’язку, що складає зміст юридичної відповідальності, як правило, є підставою для припинення правоохоронних відносин.

8. Порівняльний аналіз поняття «юридичний факт» та понять «правова презумпція», «правова преюдиція» й «юридична фікція» дає підстави для висновку про те, що не зважаючи на схожу юридичну природу (зв'язок із діями або подіями, що слугують підставою для виникнення, зміни або припинення правовідносин, а також певний регулюючий вплив на поведінку суб'єктів), зазначені загальнотеоретичні категорії все ж слід розмежовувати. Відмінність між ними полягає в такому:

а) правова презумпція являє собою своєрідну гіпотезу щодо наявності або відсутності тих дій або подій, які мають юридичне значення, а тому при формулюванні визначення цього поняття як ключовий використовується термін «припущення», а не термін «обставини», притаманний категорії «юридичний факт»;

б) якщо юридичні факти являють собою життєво важливі обставини, передбачені нормами права як підстава для виникнення, зміни або припинення правовідносин, правові преюдиції необхідно розуміти як своєрідний імператив, адресований судовим і правоохоронним органам держави щодо неприпустимості при вирішенні конкретних юридичних справ оспорювати раніше доведені в передбаченому законом порядку юридичні факти, щоправда за наявності їхнього документального підтвердження. Нехтування цією вимогою закону знаходить свій вияв у неправильній кваліфікації поведінки суб'єктів, а по суті - порушенні вимог принципу законності в процесі правозастосовної діяльності;

в) загальнотеоретичні категорії «юридичний факт» та «юридична фікція» хоча й мають спільну ознаку, а саме: породжують юридичні наслідки, однак при цьому не можуть визнаватися як тотожні, адже юридична фікція, на відміну від юридичного факту, являє собою умовне припущення про існування таких дій або подій (тобто юридичних фактів), яких насправді не було, немає і не могло бути, або ж вірогідність існування яких у дійсності є мінімальною (незначною). Що ж до юридичного факту, то це така життєво важлива обставина, яка мала чи має місце в дійсності і до того ж передбачена гіпотезою правової норми у якості підстави для виникнення, зміни або припинення правовідносин.

СПИСОК ВИКОРИСТАНИХ ДЖЕРЕЛ

1. Конституція України від 28 червня 1996 р. // Відомості Верховної Ради України. — 1996. — № 30. — Ст. 141

2. Про міліцію: Закон України від 20 грудня 1990 року // Відомості Верховної Ради. — 1991. — № 4. — С. 20.

3. Адміністративне право України. Академічний курс: підручник: в 2 т. / [ред. колегія В.Б. Авер’янов (голова) та ін.]. — К.: ТОВ «Видавництво «Юридична думка», Т. 1: Загальна частина. — 2007. — 592 с.

4. Всеобщая декларация прав человека от 10 декабря 1948 г. // Международная защита прав и свобод человека: Сб. документов / [сост. и авт. вступ. сл. Г. М. Мелков]. — М.: Юрид. лит., 1990. — 661 с.

5. Карпачова Н. З прийняттям Загальної декларації прав людини розпочалася нова ера — ера надій і сподівань кожного на право бути людиною / Н. Карпачова, О. Святоцький // Право України. — 2008. — № 12. — С. 4−16.

6. Європейська конвенція про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13. — С. 270.

7. Тацій В.Я. 60 років Загальній декларації прав людини / В.Я. Тацій // Право України. — 2008. — № 12. — С. 17−22.

8. Рабінович П. Світовий маніфест гуманізму (до 60-річчя проголошення Загальної декларації прав людини / П. Рабінович // Право України. — 2008. — № 12. — С. 23−29.

9. Скакун О. Ф. Теория государства и права: учебник / О. Ф. Скакун. — Харьков: Консум; Ун-т внутр. дел, 2000. — 704 с.

10. Абдулаев М. И., Комаров С. А. Проблемы теории государства и права / Учебник. — СПб.: Питер, 2003. — 576 с.

11. Анисимов П. В. Особенности понятия «правозащитные отношения» // Российский судья. — 2004. № 12. — С. 33−36.

12. Анисимов П. В. Юридическое содержание правозащитного отношения // Юристъ-Правоведъ. — 2004. — № 2 (9). — С. 5−12.

13. Бельский К. С. Полицейское право: Лекционный курс / Под ред. канд. юрид. наук А. В. Куракина. — М.: Издательство «Дело и Сервис», 2004. — 816 с.

14. Бержель Ж.-Л. Общая теория права. — М., 2000. — 576 с.

15. Ведєрніков Ю. А. Правоохоронна діяльність як напрям розвитку юридичної освіти на сучасному етапі // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. — 2001. — № 3. — С. 13−17.

16. Ведєрніков Ю.А., Шкарупа В. К., Карпунчев В. П. Щодо визначення поняття правоохоронної діяльності // Науковий вісник Дніпропетровського юридичного інституту МВС України. — 2001. — № 3. — С. 102−111.

17. Власов Ю. Л. Проблеми тлумачення норм права: Монографія. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України, 2001. — 180 с.

18. Гнатущенко Ю. В. Деякі аспекти генезису правовідносин // Держава і право: Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 31. — К.: Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького НАН України. — 2006. — С. 58−65.

19. Гнатущенко Ю. В. Підходи до визначення поняття правовідношення // Часопис Київського університету права. — 2005/2. — С. 44−49.

20. Гусейнов Л. Г. Відповідальність держав за порушення міжнародних зобов’язань у галузі прав людини: Автореф. дис. … доктора юрид. наук / Ін-т держави і права ім. В. М. Корецького. — К., 2000. — 36 с.

21. Дзера І.О. Цивільно-правові засоби захисту права власності в Україні. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 256 с.

22. Дисциплінарний Статут органів внутрішніх справ України, затверджений законом України від 22 лютого 2006 року № 3460-IV // Офіційний вісник України. — 2006. — № 12 — Ст. 792.

23. Европейская конвенция о защите прав человека и основных свобод / Европейский Суд по правам человека, Избранные решения: В 2 т. Т.2. — М.: Изд-во НОРМА, 2000. — С. 665−680.

24. Европейский Суд по правам человека. Избранные решения: В 2 т. Т. 2 / Председатель редакционной коллегии — доктор юридических наук, профессор В. А. Туманов. — М.: Изд-во НОРМА, 2000. — 808 с.

25. Єрмоленко В. Об'єкт у структурі правовідносин // Юридична Україна. — 2004. — № 1. — С. 11−15.

26. Завальний А. М. Юридичні факти в сфері здійснення правоохоронної діяльності: Автореф. дис. … канд. юрид. наук. — К., — 2007. — 20 с.

27. Завальний А. М. Юридичні факти: історичні та сучасні аспекти розуміння // Право України. — 2006. — № 1. — С. 113−116.

28. Загальна теорія держави і права: [Підручник для студентів юридичних спеціальностей вищих навчальних закладів] / М.В. Цвік, В. Д. Ткаченко, Л. Л. Богачова та ін.; За ред. М.В. Цвіка, В. Д. Ткаченка, О. В. Петришина. — Харків: Право, 2002. — 432 с.

29. Закон України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського Суду з прав людини» // Офіційний вісник України. — 2006. — № 12 — Ст. 792.

30. Закон України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 року. — К.: Атіка, 2002. — С. 68.

31. Зейкан Я. П. Коментар Цивільного процесуального кодексу України. — К.: Юридична практика, 2006. — 560 с.

32. Йоффе О. С. Избранные труды: В 4 т. Т. 1. Правоотношение по советскому гражданскому праву. Ответственность по советскому гражданскому праву. — СПб.: Издательство «Юридический центр Пресс», 2003. — 574 с.

33. Карпачова Н.І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні. Доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. — К., — 2002 р. — 409 с.

34. Кельман М. С., Мурашин О. Г. Загальна теорія права (зі схемами, кросвордами, тестами): Підручник. — К.: Кондор, 2002. — 353 с.

35. Керимов Д. А. Методология права (предмет, функции, проблемы философии права). / 2-е изд. — М.: Аванта +, 2001. — 560 с.

36. Кикоть Г. Проблема класифікації юридичних фактів у сучасній теорії права // Право України. — 2003. — № 7. — С. 29−34.

37. Кодекс України про адміністративні правопорушення: Офіц. видання. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2004. — 504 с.

38. Колодій А.М., Олійник А. Ю. Державне будівництво і місцеве самоврядування в Україні: Підручник / За ред. Я.Ю. Кондратьєва. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 464 с. — Бібліогр.: С. 455−460.

39. Колодій А.М., Олійник А. Ю. Права людини і громадянина в Україні: Навч. посіб. — К.: Юрінком Інтер, 2003. — 336 с.

40. Конституційний Суд України: Рішення. Висновки.1997;2001. Книга 1 / Відповід. ред. канд. юрид. наук П.Б. Євграфов. — К.: Юрінком Інтер, 2001. — 512 с.

41. Кримінальне право України: Загальна частина: Підручник для студентів юрид. спец. вищ. закладів освіти / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борисов та ін.; За ред. професорів М.І. Бажанова, В. В. Сташиса, В.Я. Тація. — Київ — Харків: Юрінком Інтер — Право, 2001. — 416 с.

42. Курінний Є.В. Предмет і об'єкт адміністративного права України: Характеристика категорій в умовах системного реформування: Автореф. дис. … доктора юрид. наук / Національна академія внутрішніх справ України. — К., — 2004. — 36 с.