Кримінально-правова охорона життя особи в Україні

Курсова робота Кримінально-правова охорона життя особи в Україні

• Зміст

Вступ

Розділ 1. Злочини проти життя людини: загальна характеристика та види

Розділ 2. Об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочинів проти життя

2.1 Життя як об'єкт злочину, передбаченого розділом ІІ Особливої частини КК

2.2 Об'єктивні ознаки злочинів проти життя

2.3 Ознаки суб'єктивної сторони злочинів проти життя

2.4 Суб'єкт злочинів проти життя

Розділ 3. Зарубіжний досвід кримінально-правового регулювання позбавлення людини життя за її згодою

Висновки

Список використаних джерел

Вступ

Одним із показників набуття Україною ознак сучасної, цивілізованої демократичної та правової держави є нормативне визначення пріоритету в ієрархії соціальних цінностей, які становлять основу життєдіяльності людського суспільства. Відповідно до статей 3, 27 Конституції України людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід'ємне (абсолютне) право на життя. Обов’язок держави захищати життя людини.

Ці положення Конституції України відповідають загальновизнаним принципам міжнародного права, які сформульовані у Загальній Декларації прав людини, Європейській Конвенції з прав людини, Міжнародному Пакті про громадянські та політичні права і закріплюють пріоритет загальнолюдських цінностей та положення про заборону свавільного позбавлення життя.

Життя є одним із основних, природних та невід'ємних благ людини. Без нього всі інші блага, права та свободи практично втрачають для людини свій сенс, адже із втратою життя людина перестає існувати, і ніщо, ніякі матеріальні блага, ніякі права і свободи вже не мають для неї жодного значення, стають просто непотрібними. Саме тому серед протиправних, перш за все злочинних, посягань на життя і здоров’я особи, особливу небезпеку становлять ті, єдиним чи основним безпосереднім об'єктом є життя людини, а саме — вбивство.

У законодавстві всіх держав вбивство належить до найтяжчих злочинів. Це зумовлено не лише самими незворотними наслідками і тяжкістю вчиненого, а й тим, що насильницьке позбавлення життя, здебільшого, тягне за собою особливі труднощі під час розслідування таких злочинів, юридичної кваліфікації і призначення покарання. Такі проблеми виникають, насамперед, через різноманіття численних ситуацій скоєння вбивства, ретельної підготовки злочину, приховання його слідів, що, в свою чергу, призводить до суттєвого викривлення дійсності і докорінної руйнації фактичних ознак злочину.

Поняття вбивства нерозривно пов’язане з такими категоріями, як життя і смерть людини, і без з’ясування змісту і суті цих категорій не можливо зрозуміти і всю характерну сутність поняття вбивства.

Особливості охорони права людини на життя здавна викликали науковий та практичний інтерес не тільки вчених-криміналістів, але й представників конституційного, міжнародного і багатьох інших галузей права. Ця тема була предметом дослідження в працях багатьох науковців, зокрема, на Україні цією проблематикою займалися Ю. В. Александров, П. П. Андрушко, М.І. Бажанов, В. О. Бурко, В.І. Борисов, В. О. Глушко, В. Т. Дзюба, П. В. Кобзаренко, М. Й. Коржанський, П. С. Матишевський, М.І. Мельник, В. О. Навроцький, В. Т. Нор, В. В. Скибицький, В.М. Смітієнко, В. В. Сташис, С.А. Тарарухін, Є.В. Фесенко, С. Д. Шапченко, С. С. Яценко, а в Російській Федерації - М.К. Аніянц, Ю.М. Антонін, С.В. Бородін, М.І. Загородніков, Н.Ф. Кузнєцова, Є.Ф. Побєгайло, М. Д. Шаргородський.

Об'єктом дослідження виступає система правовідносин, що забезпечують правову охорону права людини на життя.

Предметом дослідження є кримінально-правова охорона права людини на життя в Україні.

Метою даної роботи є комплексно-теоретичне осмислення охорони права людини на життя у кримінальному праві України.

Завданням — визначення критерію необхідності й достатності забезпечення кримінально-правової охорони права людини на життя нормами Особливої частини Кримінального Кодексу України.

Розділ 1. Злочини проти життя людини: загальна характеристика та види Одним з найважливіших завдань кримінального права є боротьба з посяганнями на життя людини. Адже саме життя становить основну соціальну цінність. Воно є найважливіше благо людини, яке у разі настання смерті не може бути відновлено.

Взагалі зміст права на життя складають:

право народитися;

право вимагати від інших суб'єктів правовідносин політичних, економічних та інших гарантій повноцінного права на життя;

право на самозахист від реальної небезпеки для життя;

право на звернення за охороною та захистом свого життя до державних, недержавних та міжнародних органів і організацій;

право на захист і на рятування уповноваженими працівниками правоохоронних органів, рятувальних служб, медичними та іншими працівниками життя кожної людини;

право на відсутність у законодавстві будь-яких підстав для позбавлення людини життя;

право розпоряджатися своїм життям на власний розсуд.

Отже, життя людини являє собою найважливіше, від природи йому дане благо, основну соціальну цінність. При скоєнні злочинів проти життя наступають наслідки, які не піддаються відновленню або відшкодуванню: втрата життя незворотна. Вбивство спрадавна вважалося злочином проти людини і засуджувалося як мораллю, так і системою норм і правил, що мають силу закону.

Закон рівною мірою охороняє життя будь-якої людини, незалежно від її життєздатності (хворої, божевільної, такої, що перебуває в безнадійному стані внаслідок травми, хвороби тощо), моральних якостей, віку (немовляти, похилого віку), службового становища тощо.

Як відзначав відомий історик права І. А. Малиновський, історія злочинів проти життя значною мірою збігається з історією злочинів взагалі. Так було в історії права всіх народів.

Вбивство трактується як злочин практично у всіх законодавчих системах — стародавніх і сучасних.

Якщо зазирнути в історію розвитку інституту вбивства, то вже в Руській Правді вбивство визначалося як «душогубство», а в Зводі Законів Російської імперії (1832 рік) — як «смертовбивство». Проте остаточне затвердження поняття вбивства сталося тільки в другій половині XIX-го століття.

Вбивство — це протиправне позбавлення життя. Спричинення смерті, яке протиправним назвати не можна, поняттям вбивства не охоплюється. Наприклад, не є вбивством позбавлення життя людини в стані правомірної необхідної оборони.

У частині 1 статті 115 Кримінального Кодексу України (далі - КК) дається поняття вбивства як умисного протиправного заподіяння смерті іншій людині. Крім того, в статті 119 КК передбачена відповідальність за вбивство через необережність. Тому загальне поняття вбивства може бути визначене як умисне або необережне протиправне заподіяння смерті іншій людині.

Серед злочинів проти життя людини вбивство становить особливу небезпеку. Це найтяжчий злочин проти життя людини, тому рішуча боротьба з вбивствами є важливим завданням правоохоронних органів.

Види вбивств в Україні закріплені в Розділі II Особливої частини КК.

За суб'єктивною стороною розрізняють вбивства умисні (статті 115 — 118 КК) і вбивства через необережність (стаття 119 КК).

У свою чергу умисні вбивства розрізняються за ступенем своєї суспільної небезпеки (тяжкості) на три види: так зване просте вбивство, тобто вчинене без обтяжуючих чи пом’якшуючих обставин (частина 1 статті 115 КК); вчинене за обтяжуючих обставин, так зване кваліфіковане вбивство (частина 2 статті 115 КК) і вчинене за пом’якшуючих обставин, так зване привілейоване вбивство. Цей розподіл має дуже важливе практичне значення, оскільки у разі вчинення умисного вбивства за наявності як обтяжуючих, так і пом’якшуючих обставин, вчинення належить кваліфікувати як вбивство за пом’якшуючих чи обтяжуючих обставин.

Умисне вбивство без обтяжуючих, і пом’якшуючих обставин (просте вбивство) має місце в тих випадках, коли у вчиненому відсутні ознаки вбивств, передбачених частиною 2 статті 115 КК, та статтями 116 — 118 КК.

За частиною 1 статті 115 КК кваліфікуються вбивства, вчинені в бійці, з помсти, на ґрунті особистих взаємовідносин, з ревнощів, зі співчуття та деякі інші.

Так, наприклад, вбивство на прохання вбитого, вчинене з почуття жалю до нього, навіть за наявності згоди потерпілого на позбавлення його життя, буде кваліфіковане як умисне вбивство та тягне за собою кримінальну відповідальність на загальних підставах.

Розділ 2. Об'єктивні та суб'єктивні ознаки злочинів проти життя

2.1 Життя як об'єкт злочину, передбаченого розділом ІІ Особливої частини Кримінального кодексу України Визначення початкового моменту життя належить до одного з найбільш дискусійних питань в теорії кримінального права.

На законодавчому рівні момент початку життя не встановлений. І лише в п. 1.2 Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості встановлено, що живонародженість — це «вигнання або вилучення з організму матері плода, який після вигнання/вилучення (незалежно від тривалості вагітності, від того, чи перерізана пуповина і чи відшарувалась плацента) дихає або має будь-які інші ознаки життя, такі як серцебиття, пульсація пуповини, певні рухи скелетних м’язів».

На сьогодні домінуючим як в теорії, так і на практиці є визначення початку людського життя з певного етапу фізіологічних пологів. При цьому одна група науковців вважає, що життя людини повинається з того моменту, коли дитина здатна до самостійного існування, повністю відокремлена від тіла матері та зробила перший подих (Б.В. Здравомислов, О.М. Красіков, С. Бояров, О. В. Наумов, В. Н. Лисак, М. Д. Шаргородський тощо). При цьому науковці виділяють такі ознаки початку життя дитини — дихання, серцебиття, пульсація пуповини або довільний рух мускулатури. Такий підхід узгоджується з положеннями вітчизняної медичної науки, в якій тривалий час початком життя людини визнавався момент, коли новонароджений починав дихати. Інші вчені стверджують, що момент початку життя людини пов’язаний з таким етапом фізіологічних пологів, коли лише частина дитини з’явилася з утроби матері (В.С. Бородін, О. О. Жижиленко, Б. С. Утевський, А.А. Піонтковський, Є.Ф. Побегайло та інші).

На сьогодні в теорії кримінального права існують й інші точки зору щодо моменту початку життя людини, які повязані з визнанням того, що воно починається ще задовго до фізіологічних пологів. Зокрема, О. М. Попов вважає, що життя людини починається з моменту зачаття. Така точка зору має своє нормативне закріплення у цивільному законодавстві України. Відповідно до ст. 1222 Цивільного кодексу України право на спадкування виникає у людини, яка була зачата за життя спадкодавця і народжена живою після відкриття спадщини. Саме такий підхід передбачений у ст. 4 Американської конвенції з прав людини, яка передбачає, що право на життя захищається законом, як правило, з моменту зачаття. У Франції життя дитини захищається державними законами через 10 тижнів після зачаття, в Данії - після 12 тижнів, у Швеції - після 20, в багатьох країнах життя юридично захищене лише після народження. Лауреат Нобелівської премії Джеймс Уотсон запропонував охороняти життя дитини через три дні після народження.

На думку Р. Шарапова, В.Є. Захаренко, С. С. Сокола, С.В. Бузницької, С. Г. Стеценка, Т. А. Павленко, момент початку життя людини датується народженням головного мозку, тобто, досягненням плодом повних двадцяти двох тижнів внутріутробного розвитку. Таку точку зору вчені обгрунтовують національним законодавством, яке, як правило, забороняє штучне переривання вагітності у термін понад 22 тижні. Аналогічне нормативне положення існує і в Україні. Наприклад, частина 6 статті 281 Цивільного кодексу України передбачає, що у випадках, встановлених законодавством, штучне переривання вагітності може бути проведене при вагітності від дванадцяти до двадцяти двох тижнів. В свою чергу пункт 5.3. Інструкції про порядок проведення операції штучного переривання вагітності наголошує, що штучне переривання вагітності, строк якої становить від 12 до 22 тижнів, здійснюється відповідно до переліку підстав, за наявності яких можливе штучне переривання вагітності, наведених у додатку до постанови Кабінету Міністрів України № 144 від 15.02.2006 року «Про реалізацію статті 281 Цивільного кодексу України». Тобто, законодавство України визначає повні 22 тижні вагітності як граничний строк її переривання за умови наявності законодавчо визначеної обставини.

В статті 117 Кримінального кодексу України (далі - КК) «Умисне вбивство матірю новонародженої дитини» передбачається, що відповідний злочин може бути вчинений під час пологів або відразу ж після пологів. Це означає, що законодавець визнав момент початку життя саме з початком фізіологічних пологів — з того моменту, коли вони лише почалися, незалежно від того, чи здатна дитина до самостійного існування. В свою чергу пологи — це фізіологічний процес виходу плода з тіла матері. Тому, виходячи з урахування критерія живонародженості, можемо визначити початковим моментом життя момент появи з організму матері частини тіла новонародженого за умови наявності у нього серцебиття.

На мою думку, саме таке рішення законодавця є обґрунтованим на сьогодні та відповідає потребам правозастосовної практики і теорії кримінального права. Спроба визначити момент початку життя людини ще задовго до пологів зрозуміла. Однак вона передчасна і потребує додаткового вивчення, оскільки за таких умов буде відкинутий такий важливий критерій медичної практики, як живонародженість.

Одні автори вважають, що смерть людини настає з моменту припинення дихання і серцебиття. Проте таких вчених на сьогоднішній день меншість. Прихильники іншої позиції (а їх більшість) стверджують, що серцебиття не є абсолютним доказом життя і визнають безперечним настання смерті з того моменту, коли в корі головного мозку людини наступають незворотні процеси розпаду клітин (тобто настання у головному мозку органічних змін), а також органічні зміни в центральній нервовій системі. До настання цих змін смерть людини називають клінічною. Зустрічаються випадки, коли після настання клінічної смерті вдається відновити дихання та серцебиття і повернути людину до життя. Особливо в останні роки досягнення медичної науки і практики в галузі реаніматології сприяли зміні ставлення до смерті як до одномоментного процесу. Її все більше стали представляти як процес, розтягнутий у часі, відповідно до поступового руйнування окремих частин людського організму.

Навмисне приведення людини в стан клінічної смерті у випадку, коли біологічна смерть не настала, може кваліфікуватися як замах на вбивство. У свою чергу, за певних умов може бути визнано вбивством посягання на життя людини, що перебуває в стані клінічної смерті. Дії винного, спрямовані на вбивство померлого раніше, є замахом на непридатний об'єкт.

Згідно з законом, активні заходи щодо підтримання життя хворого припиняються у випадку, коли стан людини визначається як незворотна смерть. Людина вважається померлою з моменту, коли встановлена смерть її мозку. Діагностичні критерії смерті мозку та процедура констатації моменту смерті людини визначені в Інструкції, затвердженій наказом Міністерства охорони здоров’я України. У ній, зокрема, зазначено, що смерть мозку — це повне та незворотне припинення всіх його функцій, які реєструються при серці, що працює, та примусовій вентиляції легенів.

2.2 Об'єктивні ознаки злочинів проти життя При виявленні злочину ми насамперед стикаємося з його об'єктивними ознаками: конкретним актом поведінки суб'єкта у вигляді дії чи бездіяльності, що завжди здійснюється у певній об'єктивній обстановці, у певному місці та в певний час. Цей акт поведінки завжди відбувається відповідним способом і завжди спричиняє певні суспільно небезпечні наслідки, бо в результаті його вчинення завдається істотна шкода суспільним відносинам, охоронюваним кримінальним законом (наприклад, вбивство своїм наслідком має смерть людини — статті 115 — 119 КК України).

Причому діяння (дія чи бездіяльність) перебуває у причинному зв’язку із суспільно небезпечними наслідками. Ці ознаки притаманні будь-якому злочину як явищу реальної дійсності. Без цих ознак злочину бути не може, вони мають місце завжди, у всіх випадках, коли вчиняється злочин.

Іноді злочин вчиняється з використанням тих або інших предметів матеріального світу: технічних пристосувань, вогнепальної або холодної зброї, підроблених документів чи інших засобів. Їх вибіркове використання багато в чому дозволяє злочинцеві більш успішно вчинити злочинний намір, заподіяти більш тяжку шкоду.

В об'єктивних ознаках виявляються як фактичні, так і соціальні властивості злочину, передусім його суспільна небезпечність. Об'єктивні ознаки, які притаманні всім злочинам, вивчаються Загальною частиною кримінального права, а індивідуальні ознаки конкретних злочинів, наприклад, вбивства, шахрайства, хуліганства — Особливою частиною.

Викладене дозволяє зробити висновок, що об'єктивна сторона злочину — це зовнішня сторона (зовнішнє вираження) злочину, що характеризується суспільно небезпечним діянням (дією чи бездіяльністю), суспільно небезпечними наслідками, причинним зв’язком між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місцем, часом, обстановкою, способом, а також засобами вчинення злочину.

З об'єктивної сторони всі злочини проти життя є злочини з матеріальними складами, оскільки вважаються закінченими з моменту настання суспільне небезпечного наслідку — смерті людини, а при доведенні до самогубства (ст. 120 КК України) — наслідку у виді самогубства або замаху на нього. Обов’язковою ознакою об'єктивної сторони цього складу злочину є наявність причинного зв’язку між діянням і наслідком.

Усі ознаки об'єктивної сторони злочину з погляду їх описування (закріплення) у диспозиціях статей Особливої частини КК можна поділити на дві групи: обов’язкові (необхідні) та факультативні.

До обов’язкових ознак належить діяння у формі дії або бездіяльності. Без діяння, інакше кажучи, без конкретного акту суспільно небезпечної поведінки людини, не може бути вчинено жоден злочин.

Діяння завжди або безпосередньо вказується в диспозиції статті Особливої частини КК, або однозначно випливає з її змісту і, таким чином, є обов’язковою ознакою об'єктивної сторони складу злочину. Тому встановлення ознак такого діяння (дії чи бездіяльності) є обов’язковим у кожній кримінальній справі.

З об'єктивної сторони вбивство може бути здійснене шляхом дії або бездіяльності. Для позбавлення людини життя може застосовуватися як фізичний вплив (удар ножем, задушення, отруєння тощо), так і психічний (заподіяння душевної травми, що викликала смерть, підбурювання до самогубства особи, яка не усвідомлює значення цього акту тощо).

У разі вчинення вбивства шляхом бездіяльності йдеться про вчинення винним дій, що запобігли б настанню смерті за умови, що він зобов’язаний був і мав можливість їх вчинити. Наприклад, особа медичного персоналу з метою заподіяння смерті хворому не застосовує необхідного лікування.

До факультативних ознак об'єктивної сторони складу злочину належать: суспільно небезпечні наслідки, причинний зв’язок між діянням і суспільно небезпечними наслідками, місце, час, обстановка, спосіб і засоби вчинення злочину. Ці ознаки, фактично притаманні злочину як явищу реальної дійсності, далеко не завжди вказуються в законі як ознаки конкретного складу злочину. Так само далеко не завжди в статтях Особливої частини КК указуються спосіб, місце, час, обстановка вчинення злочину. Отже, зазначені ознаки об'єктивної сторони складу злочину є не обов’язковими, а факультативними.

Однак якщо суспільно небезпечні наслідки, місце, час, спосіб, обстановка і засоби вчинення злочину прямо вказані у диспозиції статті Особливої частини КК або однозначно випливають з її змісту, то вони набувають значення обов’язкових ознак об'єктивної сторони складу злочину та їх встановлення в такому випадку є обов’язковим. Яскравим прикладом є диспозиція ч. 2 ст. 115 КК України, оскільки саме факультативні ознаки об'єктивної сторони мають вирішальне значення для правильної кваліфікації злочину та розмежування цих злочинів.

2.3 Ознаки суб'єктивної сторони злочинів проти життя Суб'єктивна сторона злочину завжди знаходить свій вияв у певному зовнішньому протиправному діянні. Схематично цей процес виглядає так: залежно від тієї чи іншої потреби людини в неї виникає і фактор поведінки — мотив; характер і зміст мотиву породжують мету; мета веде до формування волі людини; воля виявляється у конкретному діянні.

Для кваліфікації того чи іншого злочину виняткове значення має встановлення зовнішнього вияву поведінки людини з її психічним станом. Почуття, наміри, мислення, мета та воля — внутрішній духовний світ людини, її сутність. Усі вони в своїй єдності створюються психіку людини, її інтелект, пізнання. Це дає людині змогу сприймати і розуміти зовнішній світ, особисті блага та поведінку інших людей, діяльність колективу, суспільства, держави, ставити мету, формувати свою волю і діяти відповідним чином.

У кримінальному праві враховуються не всі ознаки психіки людини, а в основному дві з них — інтелектуальна та вольова, які використовуються при визначенні форм вини — умислу і необережності. Водночас кримінальний закон вказує у деяких випадках на особливий емоційний стан людини як ознаку суб'єктивної сторони складу злочину. Наприклад, умисне вбивство, вчинене у стані сильного душевного хвилювання (ст. 116 КК України).

Умисел є найбільш розповсюдженою та особливо небезпечною формою вини. Найбільша суспільна небезпека його полягає у тому, що умисне діяння, свідомо спрямоване на спричинення шкоди суспільству, складає більшу вірогідність фактичного спричинення такої шкоди, ніж неумисне діяння.

Залежно від поєднання у свідомості злочинця інтелектуальної і вольової ознак умисел у теорії кримінального права поділяється на два види: прямий і непрямий.

Прямий умисел — це таке психічне ставлення до діяння і його наслідків, при якому особа усвідомлювала суспільно небезпечний характер свого діяння (дії або бездіяльності), передбачала його суспільно небезпечні наслідки і бажала їх настання Непрямий умисел характеризується тим, що особа, яка скоїла злочин, усвідомлювала суспільно-небезпечний характер свого діяння або бездіяльності, передбачала його суспільно-небезпечні наслідки та свідомо допускала можливість їх настання та байдуже ставиться до них.

На відміну від умисних злочинів, при скоєнні яких злочинний наслідок свідомо завдається суб'єктом і, отже, спостерігається певна пропорційність між «злою волею» (тобто ступенем моральної зіпсованості) злочинця та тяжкістю нанесеної ним шкоди, при необережності такої пропорційності немає. При злочинній необережності характер нанесеної шкоди визначається не стільки ступенем моральної зіпсованості особи, скільки сферою діяльності суб'єкта, характером знарядь, що він використовує, ситуацією, в якій здійснюється діяння, а також багатьма іншими обставинами, що можуть бути випадковими для суб'єкта. Тому в необережних злочинах може спостерігатись певне протиріччя між особою злочинця та тяжкістю наслідків.

Вбивства, вчинені через необережність, передбачені ст. 119 КК України, від усіх інших видів вбивства відрізняються лише ознаками суб'єктивної сторони. Суспільна небезпека необережного вбивства не настільки висока, як вбивства умисного, оскільки суб'єкт, що його здійснює, не тільки не бажає смерті потерпілого, але навіть не допускає можливості її настання в даній ситуації.

При цьому, можливі дві форми необережності злочинна самовпевненість і злочинна недбалість.

Вбивство через злочинну самовпевненість характеризується тим, що особа, яка чинить злочин, передбачає можливість настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), але легковажно розраховує на їх відвернення.

Можна стверджувати, що при вчиненні злочину, вина в яких визначається злочинною самовпевненістю, особа, усвідомлює суспільно небезпечний характер власної поведінки як такої, що несе потенційну можливість спричинення шкоди. Вольова ознака самовпевненості - легковажний необґрунтований розрахунок на недопущення настання шкідливих наслідків.

При цьому особа розраховує на реальні сили (наприклад, знання, досвід, вміння, фізичні сили, сили природи) або конкретні обставини (надійність технічних засобів, дія інших сил тощо), які дозволяють уникнути настання суспільно небезпечних наслідків і її розрахунки були легковажними (невиправданими) і такі наслідки настали. У цьому випадку винний з одного боку, недостатньо оцінив значення обставин, які могли викликати шкідливі наслідки, а з другого переоцінив свої можливості або інші обставини, які могли б відвернути такі наслідки.

Злочинна недбалість — психічне ставлення особи до вчиненого нею злочинного діяння, при якому вона не передбачала можливості настання суспільно небезпечних наслідків свого діяння (дії чи бездіяльності), хоча повинна була і могла передбачити.

При злочинній недбалості суб'єкт не усвідомлює суспільної небезпечності своєї поведінки і не передбачає її наслідків, тобто інтелектуальний елемент вини відсутній, або, точніше, полягає в тому, що особа не передбачає навіть можливості настання злочинних наслідків свого діяння.

Психічне ставлення особи до своєї поведінки характеризується зневагою до своїх громадських обов’язків, нехтуванням загальними правилами передбачливості, обережності, безпеки.

2.4 Суб'єкт злочинів проти життя Частина 1 ст. 18 КК визначає, що суб'єктом злочину є фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність. Отже, суб'єкт злочину як елемент складу злочину характеризується трьома обов’язковими ознаками — це особа фізична, осудна, яка досягла певного віку.

Передусім суб'єктом злочину може бути тільки фізична особа, тобто людина. Цей висновок фактично закріплений у статтях 6, 7 і 8 КК України, де говориться, що нести кримінальну відповідальність можуть громадяни України, іноземці й особи без громадянства. Тому не можуть бути визнані суб'єктом злочину юридичні особи.

Як зазначено в ч. 1 ст. 18 КК України, обов’язковою ознакою суб'єкта злочину є осудність особи. У частині 1 ст. 19 КК України вказано, що осудною визнається особа, яка під час вчинення злочину могла усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними.

Тобто осудність — це здатність особи під час вчинення злочину усвідомлювати свої дії (бездіяльність) і керувати ними. Чинне кримінальне законодавство виходить з того, що лише осудна особа може вчинити злочин і, отже, може підлягати кримінальній відповідальності.

Важливість встановлення осудності особи обумовлена тим, що осудність є передумовою вини, а без доведення вини не може бути кримінальної відповідальності, покарання.

Згідно з ч. 1 ст. 18 КК України суб'єктом злочину може бути тільки фізична осудна особа, яка вчинила злочин у віці, з якого відповідно до КК може наставати кримінальна відповідальність. Цей вік визначається саме до часу вчинення злочину. Тому дуже важливо при розслідуванні і розгляді кримінальної справи встановити точний вік особи (число, місяць, рік народження). У тому ж разі, коли відсутні документи, що підтверджують вік, необхідне проведення судово-медичної експертизи.

Скоєння суспільно небезпечного діяння особою, яка не досягла на час вчинення злочину визначеного законом віку, свідчить про відсутність суб'єкта злочину, а, отже, про відсутність складу злочину, внаслідок чого виключається кримінальна відповідальність. У частині 1 ст. 22 КК України прямо зазначено, що кримінальній відповідальності підлягають особи, яким до вчинення злочину виповнилося шістнадцять років. Цей вік називають загальним віком кримінальної відповідальності. У частині 2 цієї ж статті встановлюється знижений вік кримінальної відповідальності - чотирнадцять років — за окремі прямо перелічені законом злочини. Серед цих злочинів зазначені, наприклад, такі як: умисні вбивства (статті 115 — 117 КК України), умисне нанесення тяжких тілесних ушкоджень (ст. 121 КК України; частини 3 статей 345, 346, 350, 377, 398 КК України); диверсія (ст. 113 КК України), бандитизм (ст. 257 КК України), зґвалтування (ст. 152 КК України), крадіжка, грабіж і розбій (статті 185, 186, 187 КК України) і деякі інші. Передбачений ч. 2 ст. 22 КК України перелік злочинів, за які настає відповідальність з чотирнадцяти років, є вичерпним.

Поряд із поняттям загального суб'єкта КК України передбачає і поняття спеціального суб'єкта. Частина 2 ст. 18 КК України визначає, що спеціальним суб'єктом злочину є фізична, осудна особа, що вчинила у віці, з якого може наставати кримінальна відповідальність, злочин, суб'єктом якого може бути лише певна особа. Отже, спеціальний суб'єкт — це особа, яка крім обов’язкових загальних ознак (фізична, осудна особа, що досягла певного віку) має додаткові спеціальні (особливі) ознаки, передбачені в статті Особливої частини для суб'єкта конкретного складу злочину. Ці ознаки конкретного складу злочину або прямо названі в диспозиції відповідної норми КК України, або визначаються шляхом тлумачення цієї чи інших норм КК України. Ознаки спеціального суб'єкта доповнюють загальне поняття суб'єкта злочину, виступаючи як додаткові. Ці спеціальні ознаки можуть бути різними.

У багатьох випадках ознаки спеціального суб'єкта прямо зазначені у законі, в інших же випадках спеціальний суб'єкт у законі може бути прямо і не вказаний, але скоєний злочин припускає його наявність.

Найчастіше ознаки спеціального суб'єкта законодавець вказує при описуванні основного складу злочину. Так, у ст. 117 КК України прямо вказується, що відповідальність за вбивство своєї новонародженої дитини під час пологів або відразу після пологів несе тільки мати цієї дитини.

Таким чином, ознаки спеціального суб'єкта певною мірою є обмежувальним, бо вони визначають, що той чи інший злочин може вчинити не будь-яка особа, а тільки та, яка має такі ознаки. Відсутність ознак спеціального суб'єкта, передбачених конкретним складом злочину, виключає кримінальну відповідальність за цей злочин. В одних випадках така відповідальність не настає взагалі, а в інших настає за іншими статтями КК.

Підсумовуючи викладене, можна зробити висновок, що кожен злочин це єдність об'єктивного та суб'єктивного, які настільки взаємопов'язані, що вчинки викривають думки, наміри, а про наміри, думки судять по вчинку. Суб'єктивна сторона — елемент злочину, яка є чи не найскладнішим для дослідження та аналізу. Це пояснюється тим, що для його дослідження необхідно поринути у внутрішній світ людини, визначити її моральні якості, систему життєвих цінностей, емоційний статус та емоційний стан на момент вчинення злочину. Як писав Г. Гегель — людина робить те, як вона є; людина не що інше, як низка її вчинків.

Розділ 3. Зарубіжний досвід кримінально-правового регулювання позбавлення людини життя за її згодою життя право злочин Позбавлення людини життя за її згодою (евтаназія) — це умисні дії чи бездіяльність медичних працівників (або інших осіб), які здійснюються ними за наявності письмово оформленого клопотання пацієнта (або «заяви на випадок смерті») або ж усного клопотання, якщо фізичний стан унеможливлює письмову форму клопотання пацієнта, який перебуває у стані, коли усвідомлює значення своїх дій і може керувати ними, з дотриманням законодавчо встановлених умов, з метою припинення його фізичних, психічних і моральних страждань, у результаті яких реалізується право на гідну смерть.

Проблема евтаназії з’явилася і стала актуальною лише в XX ст., що пов’язано з першим досвідом легалізації евтаназії, а також практикою здійснення евтаназії всупереч чинному законодавству. Проблема евтаназії - одна з найбільш актуальних і невирішених медико-деонтологічних, етикофілософських, та юридичних проблем сучасності.

Залежно від характеру дій, спрямованих на здійснення евтаназії, розрізняють дві форми: активну і пасивну. Активна евтаназія — це проведення певних дій із прискорення смерті невиліковно хворої людини, згідно з її проханням, з метою позбавлення тяжких страждань. Пасивна (негативна) евтаназія — це незастосування засобів і невиконання лікарських маніпуляцій, які б підтримували певний час життя важко хворого пацієнта, за умови, що пацієнт висловив прохання не здійснювати медичне втручання.

Перша у світі спроба легалізації евтаназії була здійснена в 1906 р. у штаті Огайо (США). Але законодавчі збори проголосували проти законопроекту.

У 1967 р. адвокат Л. Катнер разом з Американським товариством евтаназії вперше у світі розробив форму документа (living will), в якому особа офіційно заявляє, що не хоче, щоб у випадку невиліковної хвороби штучно підтримували її життя.

Перший у світі Закон «Про право людини на смерть» було прийнято у 1977 році у штаті Каліфорнія (США). Згідно із ним невиліковно хворі люди можуть оформити документ, у якому висловлюють своє бажання на вимкнення реанімаційної апаратури. І хоча його формулювання далеке від досконалості, оскільки покладає виконання процесу умертвіння фактично на третю особу (що може суперечити її моральним принципам та професійній етиці), приклади свідчать, що громадськість у зарубіжних країнах поступово приймає ідею пасивної евтаназії.

На сьогодні активна евтаназія (добровільний відхід з життя за допомогою лікаря або родичів) офіційно дозволена, з чітко сформульованими медичними та правовими підставами, тільки в декількох країнах світу.

Зокрема, серед таких підстав виділяють наступні:

1) обмежений життєвий прогноз з позиції офіційної медицини;

2) невиліковна хвороба упродовж найближчих 25 років, відповідно до прогнозів ВООЗ;

3) нестерпний больовий синдром, що не знімається опілоідними анальгетиками, тощо.

Першою країною, яка легалізувала активну і пасивну евтаназію в Європі, є Нідерланди. 10 квітня 2001 р. верхня палата парламенту Нідерландів затвердила закон, який звільняє від кримінальної відповідальності лікарів, які допомагають хворим позбутися життя. Прийняття цього закону стало наслідком того, що в цій країні з роками все більше загострювалися суперечності між законами у цій сфері і реальною негласною практикою. За неофіційними даними, евтаназія в Нідерландах здійснюється з 1984 р. Також варто зазначити, що пацієнти з інших країн не можуть приїжджати в Нідерланди для здійснення евтаназії, це заборонено законом. Ця заборона пояснюється тим, що між лікарем і пацієнтом повинні бути довірчі стосунки.

У 2002 р. нижня палата парламенту Бельгії легалізувала евтаназію, затвердивши відповідний законопроект. Відповідно до цього закону лікар, який здійснює евтаназію, не буде звинувачений у вбивстві, якщо пацієнт невиліковно хворий, і якщо він сам прийняв таке рішення. Прийнявши закон, уряд Бельгії створив постійний комітет для контролю над евтаназією.

У 2009 р. країною, яка прийняла закон стосовно легалізації евтаназії, став Люксембург. Для прийняття цього закону парламенту довелось вносити поправки до Конституції, згідно з якими звужуються повноваження монарха Великого Герцога Люксембурзького Анрі, який категорично відмовився підписувати цей закон. Власне, сам закон про легалізацію евтаназії був прийнятий депутатами у другому читанні ще 19 грудня 2008 р. Таким чином, Люксембург став третьою країною в Європі після Нідерландів та Бельгії, які легалізували евтаназію в 2002 р.

У 2003 р. нижня палата парламенту Швейцарії більшістю голосів відхилила пропозицію щодо легалізації евтаназії. Формально евтаназія в Швейцарії заборонена, але фактично дозволена, бо законодавство передбачає, що допомога при здійсненні самогубства не суперечить закону. Згідно зі ст. 115 Кримінального Кодексу Швейцарської Конфедерації, надання допомоги в акті самогубства, якщо це не переслідує особистих корисних цілей, не заборонено. У Швейцарії таким чином йдуть з життя більше 100 осіб на рік. З тією ж метою сюди приїжджають іноземці (відомості про їх кількість не розголошуються), оскільки це єдина країна в Європі та світі, де евтаназія не заборонена навіть стосовно іноземних осіб. За наявності медичного висновку про те, що хвороба є невиліковна і призведе до смерті пацієнта, виписується рецепт на придбання відповідного лікарського засобу. Після цього невиліковно хвора особа звертається до спеціалізованого закладу, який допомагає їй здійснити самогубство (у Швейцарії на сьогодні два таких заклади).

У швейцарському кантоні Цюріх активна евтаназія дозволена з 1941 року, і він давно здобув славу центру «суїцидального туризму». В цій же країні в ході референдуму 17-го червня 2012 року громадяни кантону Во 61,6% голосами схвалили дозвіл на допомогу при самогубстві, за умови, що пацієнт страждає на смертельну хворобу і здатний робити вільний вибір. Керівник опікунського закладу або Головний лікар при цьому мусять підтвердити, що пацієнт відповідає цим вимогам.

У США з 1997 року асистоване самогубство дозволено в штаті Орегон, з 2008;го — в штаті Вашингтон.

На початку 2013 року Французький Національний консультативний Комітет з етики схвалив проведення евтаназії у виключних випадках. Згідно з рішенням комітету, до асcистованого суїциду дозволено вдаватися для припинення тривалих страждань і нестерпного болю. З червня 2013 року, коли рішення Комітету буде закріплено законодавчо, що знаходяться в термінальній стадії хворі зможуть вдатися до евтаназії в трьох випадках. У першому випадку хворий повинен самостійно, в чіткій формі заявити про бажання померти. Крім того, такий пацієнт може залишити вимогу про евтаназію на випадок, коли він вже не буде знаходитися в свідомості. До другої категорії відносяться пацієнти, рішення щодо яких повинні прийняти родичі. Якщо невиліковно хвора людина тривалий час перебуває без свідомості, але при цьому не залишив жодних інструкцій щодо підтримки свого життя, таке рішення за нього можуть прийняти близькі. У цьому випадку дозволити евтаназію може тільки лікарський консиліум. Третій випадок передбачає евтаназію щодо пацієнтів, життя яких підтримується штучним шляхом. Згідно зі статистичними даними, три тисячі французів щорічно завершують свій життєвий шлях за допомогою евтаназії.

Можна припустити, що подальші успіхи медицини приведуть до ще пильнішої уваги до якості життя в пенсійному віці, включаючи і якість смерті у разі невиліковної хвороби. Нещодавно дослідники з чиказького Інституту здорового старіння імені Раша (Rush Institute for Healthy Aging) оприлюднили прогноз, згідно з яким у найближчі десятиліття США зіткнуться з різким зростанням кількості осіб з хворобою Альцгеймера, оскільки населення стрімко старіє. До 2050 року кількість пацієнтів з цим захворюванням досягне 13,8 млн. (дані 2010 року — 4,7 млн.). Природно, подібне чекає й інші країни, насамперед Японію і країни Західної Європи. Тому слід готуватися до поступового ослаблення позицій супротивників евтаназії: кожне нове покоління ставитиметься до цієї ідеї більше терпимо, ніж попереднє, побільшає кількість країн, де легалізовано евтаназію (насамперед у Європі), а це впливатиме на громадську думку в інших країнах.

Підсумовуючи, варто все ж визнати, що проблема евтаназії - насамперед проблема етична, і від її розв’язання залежить доля багатьох безнадійно хворих людей, які останні роки перебувають у лікарнях, фізичний стан яких діагностується як проміжний — між життям та смертю, а психічний стан — безпорадність, стан глибокого відчаю; ці люди позбавлені вибору, вони законом приречені на повільну і болісну смерть, однак це суперечить загальним принципам права — справедливості та гуманності.

На мою думку, легалізація евтаназії є передчасною для України, оскільки пріоритетними є питання належної паліативної медицини, хоспісів та лібералізації обігу знеболювальних препаратів.

Також важливим для подальшого осмислення зазначеної проблеми є врахування позицій моральних авторитетів, серед яких представники світської науки та теології.

Висновки Порівняно з життям людини всі інші особисті (громадянські) права є другорядними, і у випадку конкуренції пріоритетність, безумовно, повинна віддаватись життю людини. Згідно з міжнародними стандартами життя людини розглядається як первинна та системоутворююча цінність, що становить основу життєдіяльності людини. В цьому сенсі вважаю правильною позицію Р. О. Стефанчука щодо необхідності вироблення, з одного боку, універсального правового розуміння для поняття життя, яке б могло використовуватись незалежно від галузевої належності, з іншого ж, правова наука на сьогодні ще не готова виробити єдиного поняття життя як особистого немайнового блага та найвищої соціальної цінності.

Слід пам’ятати, що позбавлення життя людини — незворотне і невідшкодовуване, ніщо не замінить втрачене життя, тому вбивство серед усіх інших злочинів, характеризується найвищим ступенем суспільної небезпеки. Кримінальне законодавство всіх країн світу наповнює Особливу частину КК нормами, що містять положення про відповідальність за умисні вбивства, і, тим самим, на правовому рівні стверджує пріоритет загальнолюдських цінностей. Кримінальний закон в рівній мірі бере під охорону життя усіх громадян, іноземців і осіб без громадянства на території України незалежно від їх статі, раси, кольору шкіри, віку, стану здоров’я, матеріального та соціального становища, політичних та релігійних переконань. Безперечно, життя кожної людини є неповторним і однаково важливим для законодавця. Правова охорона людини від злочинних посягань, як на найбільш важлива соціальна цінність, забезпечується нормами КК України.

Але поки що невтішним є той факт, що з року в рік кількість насильницьких злочинів проти особи стійко і послідовно зростає. Чинники, які на це впливають, є різноманітними, однак встановлено, що пияцтво, розбещеність, вседозволеність винних та потерпілих осіб були першопричинами вбивства. І оскільки у нашому суспільстві нейтралізувати такі чинники поки-що не вдається, боротися із цим суспільно небезпечним явищем слід іншими шляхами. Такими шляхами можуть стати з одного боку підвищення компетентності органів, які розслідують злочини та карають винних осіб, а з іншого виховання у населення моральності, прищеплення культури, моральних цінностей і установок, а також основної складової суспільної свідомості - правосвідомості, що полягає у знанні права, його розумінні і готовності додержуватися вимог закону.

Разом з тим, не зважаючи на значну кількість наукових робіт, поза увагою науковців залишилась проблема права людини на життя як цілісного об'єкту кримінально-правової охорони, що вимагає поглибленого та комплексного аналізу в контексті державотворчих процесів сучасної України.

Список використаних джерел

1. Конституція України, 28.06.1996.

2. Кримінальний кодекс України від 05.04.2001.

3. Закон України «Про внесення змін до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за злочини з мотивів расової, національної чи релігійної нетерпимості» вiд 05.11.2009 № 1707-VI.

4. Основи законодавства про охорону здоров’я: Закон України від 19.11.92 // ВВРУ. — 1993. — № 4. — Ст. 19.

5. Большой энциклопедический словарь. — М., СПб, 1999.

6. Вінгловська О.І., Демиденко К. Право дитини на життя як одне з фундаментальних прав людини // Медичне право. — 2009. — № 1 (57). — С. 46 — 48.

7. Грищенко О. Проблема державного забезпечення права людини на застосування евтаназії. Юридичний журнал. — 2008. — № 5.

8. Дагель П. С. Неосторожность. — М.: Юридическая литература, 1977. — С.123.

9. Дмитриев Ю. Конституционное право человека и гражданина на осуществление эвтаназии в России // Право и жизнь. — 2000. — № 24.

10. Домбровська О. Зміст конституційного права на життя людини та громадянина / О. Домбровська // Право України. — 2002. — № 5. — С. 37 — 38.

11. Дудник Н. А. Цена неосторожности. — Москва: Юридическая литература, 1985. — 110 с.

12. Загородников Н. И. / Советское уголовное право. Части Общая и Особенная. — М., 1975.

13. Інструкція щодо констатації смерті людини на підставі смерті мозку, затверджена наказом МОЗ № 226 від 25.09.2000.

14. Коржанський М. Й. Нариси кримінального права. — К.: Генезіс, 1999.

15. Кравченко В. В. Конституційне право України [Текст] / В. В. Кравченко: Навч. посіб. — Ч.1. — К., 1998. — С. 77; Конституційне право України / За ред. проф. В.Ф. Погорілка.- К.: Наук. думка, 2009. — С. 269.

16. Кримінальний кодекс України: науково-практичний коментар / Ю.В. Баулін, В.І. Борисов, С. Б. Гавриш та ін., за заг. ред. В. В. Сташиса, В.Я. Тація. — К.: Концерн «Видавничий Дім «Ін Юре», 2009. — 1184 с.

17. Кримінальне право України. Загал. частина: Підруч. для студентів юрид. вузів і фак. / Г. В. Андрусів, П. П. Андрушко, В.В. Беніковський та ін.; за ред. П. С. Матишевського та ін. — К.: Юрінком Інтер, 1999.

18. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для юрид. вузів і факультетів / М.І. Бажанов, Ю.В. Баулін, В.І. Борісов та ін.; за ред. професорів М.І. Бажанова, В. В. Сташиса та ін. — Х.: Право, 1997. — 368 с.

19. Кримінальне право України. Загальна частина: Підручник для студ. юрид. вузів і факультетів / відп. ред. Я.Ю. Кондратьєв. — К.: Правові джерела, 2009. — 432 с.

20. Кримінальне право України: Навч. посіб. / С. Г. Волкотруб, О. М. Омельчук, В.М. Ярін та ін. — За ред. О. М. Омельчука. — К.: Наукова думка; Прецедент, 2010. — 297 с.

21. Кримінальне право України: Тези лекцій і практичний завдання / Бовсуновський В. М. — К.: Вид. «Наукова думка», 1995. — 455 с.

22. Малиновский А. Имеет ли человек право на смерть? // Российская юстиция. — 2002. — № 8. — С. 54 — 56.

23. Михайленко П. П. Кримінальне право України. Загальна частина: підручник для вузів МВС. — К.: Українська академія внутрішніх справ МВС України, 1995.

24. Наумов А. В. Практика применения УК РФ: комментарии судебной практики и доктринальное толкование. / А. В. Наумов — М.: «Волтерс Клувер», 2005. — 1024 с.

25. Попов А. Н. Преступления против личности при смягчающих обстоятельствах. / А. Н. Попов. — Спб.: Юридический центр Пресс, 2001. — 472 с.

26. Постанова Пленуму Верховного Суду України вiд 07.02.2003 № 2 Про судову практику в справах про злочини проти життя та здоров’я особи.

27. Практика судів України по кримінальних справах 1993 — 1995 р.: Бюлетень законодавства і юридичної практики України. № 3, 1996 рік. — К.: Юрінком, 1996.

28. Про затвердження Інструкції з визначення критеріїв перинатального періоду, живонародженості та мертвонародженості, Порядку реєстрації живонароджених і мертвонароджених: Наказ Міністерства охорони здоров’я України від 29.03.2006 № 179 // Офіційний Вісник України. — 2006. — № 15. — Ст. — 1150.

29. Рад. право. — 1962. — № 1. — Ст. 151.

30. Рарог А. И. Субъективная сторона преступления квалификация преступлений. — М., 2001. — 134 с.

31. Романовский Г. Б. Юридическое определение момента возникновения права на жизнь / Г. Б. Романовский // Государство и право. — 2010. — № 11. — С. 71 -78.

32. Собрание важнейших памятников по истории русского права. — СПб, 1859. — С.89.

33. Сучасне кримінальне право України: Курс лекцій / А. В. Савченко, В.В. Кузнєцов, О. Ф. Штанько. — К.: Вид. Паливода А. В., 2005 — 640 с.

34. Стефанчук P.O. Особисті немайнові права фізичних осіб у цивільному праві (поняття, зміст, система, особливості здійснення та захисту): Монографія. — Хмельницький: Вид-во Хмельницького ун-ту управління та права, 2009. — С. 269.

35. Тацій В.Я. Об'єкт і предмет злочину в кримінальному праві України: Навч. посібник. — Харків: Вища шк. Вид-во при ХТУ, 1994. — 75 с.

36. Хім'як Ю. Б. Захист права на життя у практиці Європейського Суду з прав людини.

37. Хохлова І.В., Шем’яков О.П. Кримінальне право України (Загальна частина): Навч. посібник. — К.: Центр навчальної літератури, 2009. — 272 с.

38. Чернишова Н. В., Володько М. В., Хазін М.А. Кримінальне право України. — Київ: Наукова думка, 1995. — С.83.

39. Черняк С. Ю. «Случай» разоряет Украину. // Киевские ведомости.-1996. — № 51. — С.10 — 11.

40. Шарапов Р. Начало уголовно-правовой охраны жизни человека // Уголовное право. — 2010.? № 1. — С. 75 -77.

41. Шевчук С. Судовий захист прав людини: практика Європейського суду з прав людини у контексті західної правової традиції. — К.: Реферат, 2007. — 831 с.

42. Інформаційно-аналітична база «Ліга:Закон»

43. http: // www.nau.kiev.ua

44. http: // www.rada.kiev.ua

45. http://news.bbc.co.uk «Благая смерть»: опыт легализации эвтаназии в других странах //

46. http://podrobnosti.ua/society/2013/02/16/888 412.html

47. http://www.rol.ru/news/med/news/02/04/01₀₀₈.htm

48. http://www.gzt.ru/health/2009 /03/18/140 507.html

49. http://jerelo.com.ua/ru/health/96 818