Державний контроль за суб"єктами підприємницької діяльності з надання охоронних послуг (реферат)

Реферат на тему:

Державний контроль за суб'єктами підприємницької діяльності з надання охоронних послуг Проведення ліцензіатом ліцензійної діяльності тісно пов’язане з контролем та наглядом з боку держави за дотриманням ним ліцензійних умов. Наукові дослідження контрольно-наглядової діяльності державних органів займають значне місце в роботах радянських та українських вчених.

Ми поділяємо думку А.Є. Лунєва, що державний контроль є однією з форм здійснення державної влади, яка забезпечує дотримання законів та інших правових актів, що видаються органами держави [1, с. 48]. Завданням органів контролю Ленін В.І. бачив «…не стільки, і навіть не скільки «ловити» та «викривати» …, скільки вміти виправити ведення справи, попередити зловживання та недоліки [2, c.127].

Ця форма здійснення державної влади реалізується в межах адміністративно-процесуальної діяльності та регулюється певними правовими нормами.

Адміністративно-процесуальне право являє собою сукупність процесуальних норм, якими встановлюються процедури розв’язання, вирішення конкретних адміністративних справ, пов’язаних із застосуванням адміністративного примусу та з реалізацією різними ланками виконавчої влади або самоврядування, органами адміністративної юрисдикції чи громадськими організаціями питань, віднесених чинними законодавством до їх компетенції (відання).

Адміністративно-процесуальні норми реалізуються у формі та методами адміністративного процесу, яким є визначений законом порядок просування послідовних дій, спрямованих на досягнення певного юридичного ефекту. Такі дії формально встановлюються нормами адміністративного-процесуального права і групуються у провадження. А тому первинним і основним компонентом структури адміністративного процесу виступає окремо взяте адміністративне провадження.

Кожне провадження в межах адміністративного процесу є сукупністю процесуальних норм, об'єднаних спільною для них функцією. За допомогою цих норм процедури вводяться до адміністративного процесу як провадження такого [3, c.144]. Адміністративний процес у цілому являє собою складне правове явище, яке сьогодні ще не вивчено до кінця, оскільки має властивість динамічно змінюватися зі зміною суспільно-політичних та економічних умов у державі. А така зміна відбувається у сучасному українському суспільстві. Дуже велика різноманітність і кількість конкретних адміністративних проваджень обумовлена комплексним характером самого державного управління, яке охоплює всі сторони суспільного життя, і різноплановість управлінських відносин. Коваль Л. В. в адміністративному процесі виділяє такі провадження, як: в опрацюванні та прийнятті нормативних актів, у прийнятті індивідуальних актів управління, у зверненнях громадян, у застосуванні методів адміністративного припинення, реєстраційно-дозвільне провадженняділоводствопровадження в справах земельних, пенсійних, податкових та ін.- у реалізації контрольно-наглядових повноважень [3, c.145].

Адміністративно-процесуальну діяльність, здійснену у межах конкретної адміністративної справи, називають провадженням у адміністративній справі або адміністративним провадженням [4, c. 313].

Однотипні групи проваджень складають види адміністративних проваджень. Різні види адміністративних проваджень пов’язані між собою, постійно взаємодіють, справляють взаємопроникаючий вплив, маючи спільні ознаки. До таких ознак Колпаков В. К. відносить:

— наявність чітко визначеної сфери виникнення, існування і припинення адміністративних справ (це сфера державного управління);

— особливі правила вирішення адміністративних справ, закріплених в адміністративно-процесуальних нормах (нормативність адміністративного процесу);

— обов'язкова участь у вирішенні таких справ органів державного управління або їх посадових осіб;

— дотримання принципів адміністративного процесу.

А тому адміністративний процес і адміністративне провадження співвідносяться між собою як загальне і часткове [4, c. 314].

У теорії адміністративного права до цього часу існує два погляди на адміністративний процес. В основі таких поглядів лежить обсяг і зміст процесу. Це:

— адміністративний процес у вузькому розумінні;

— адміністративний процес у широкому розумінні.

Вузький підхід у розумінні адміністративного процесу має Ю. С. Шемшученко, який під адміністративним провадженням бачить регламентований законом порядок діяльності органів (посадових осіб) адміністративної юрисдикції та судових органів з вирішення справ про адміністративні правопорушення [5, c. 49].

Ми поділяємо позицію Колпакова В. К., що така думка відображає трактування адміністративного процесу як явища, що існує для вирішення суперечок і застосування заходів адміністративного примусу, тобто за аналогією з судовим процесом. Широке ж розуміння адміністративного процесу пов’язане з визнанням того, що ним охоплюється будь-яка діяльність виконавчо-розпорядчих органів з реалізації матеріальних норм адміністративного права, тобто адміністративний процес виступає як порядок реалізації адміністративно-правових норм під час вирішення конкретних управлінських справ. Другий підхід до розуміння адміністративного процесу, на нашу думку, враховуючи практику законотворчої та правозастосовної діяльності, найприйнятніший у сучасних умовах, оскільки, за словами Колпакова В. К., найповніше відповідає сучасним уявленням про адміністративний процес [4, c. 315]. Знову ж таки, ми поділяємо його думку, що два підходи до розуміння адміністративного процесу сьогодні слід розглядати як послідовні етапи у розвитку наукових знань про таке складне явище, як адміністративний процес, та вважаємо, що вживати поняття адміністративного процесу у вузькому чи широкому розумінні у теорії адміністративного права доцільно залежно від юридичної широти та змісту проблеми та питання, які розглядаються в кожному конкретному випадку.

Як правове явище, адміністративний процес має свою специфіку, чим відрізняється від інших видів юридичної процесуальної діяльності, а тому має ряд відмінностей від, наприклад, кримінального та цивільного процесів. На думку Колпакова В. К., ці відмінності полягають у наступному:

— адміністративний процес реалізується у державному управлінні, а кримінальний та цивільний — при здійсненні правосуддя. Адміністративний процес є частиною виконавчо-розпорядчої діяльності держави, оскільки являє собою врегульовані процесуальними нормами управлінські відносини. Адміністративний процес є юридичним вираженням управлінської діяльності;

— адміністративний процес не обмежується юрисдикційною діяльністю, тобто діяльністю щодо розгляду суперечок і застосування примусових заходів, а включає і діяльність з реалізації регулятивних норм, тобто діяльність організуючого характеру. Це пояснюється специфікою управління як діяльності в основному творчої, в якій метод примусу є не основним, а допоміжним. Кримінальний же процес є тільки юрисдикційним, цивільний — переважно юрисдикційним. А тому правоохоронна функція в адміністративному процесі займає підпорядковане місце, а в кримінальному та цивільному — головне;

— адміністративний процес відрізняється переліком і розташуванням проваджень. Провадження в адміністративному процесі розташовуються паралельно. Це пояснюється великою кількістю і різноманітністю справ, які вирішуються оперативно і, в основному, органами першої інстанції. Для кримінального і цивільного процесів характерно розташування проваджень за інстанціями, тобто «за просуванням» справи — в суді першої інстанції, апеляційне, касаційне, наглядове провадження;

— адміністративний процес реалізується іншими суб'єктами, ніж кримінальний і цивільний. Це органи і посадові особи виконавчо-розпорядчої системи держави. Усі вони виконують, крім адміністративно-процесуальних, ще й інші функції. Кримінальний і цивільний процеси здійснюються обмеженим колом органів (органи попереднього розслідування, суди), які спеціально створені з цією метою [4, c. 320−321].

Адміністративний процес базується на системі принципів. Колпаков В. К. до них відносить: законність, охорону інтересів держави і особи, публічність (офіційність), самостійність і незалежність у прийнятті рішень, об'єктивну (матеріальну) істину, гласність, рівність учасників адміністративного процесу перед законом, швидкість та економічність, провадження процесу національною мовою, відповідальність посадових осіб.

Погоджуючись з такими принципами адміністративного процесу, слід зауважити, що:

1) демократизація суспільного життя в Україні, приведення системи законодавства в цілому та адміністративного права зокрема у відповідність з міжнародними принципами права ставить інтереси особи на пріоритетне місце порівняно з інтересами держави. Цей принцип у підході держави до важливості інтересів людини закріплений у Конституції України, згідно з ст. 3 якої людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністюправа і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності державиутвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави. У зв’язку з дією такої конституційної норми один із принципів адміністративного процесу повинен відображати пріоритетність інтересів особи, а тому, на нашу думку, його доцільно сформулювати у такій редакції: охорона інтересів особи і держави;

2) правова норма, закріплена в ч. 3 ст. 10 Конституції України, гарантує вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Реалізовуючи цю конституційну норму, ч. 2 та ч. 3 ст. 3 Закону України «Про мови в Українській РСР» від 28 жовтня 1989 р. № 8312−11 встановлюють правові норми, відповідно до яких у роботі державних, партійних, громадських органів, підприємств, установ і організацій, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські і селищні ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватися поряд з українською і їхні національні мови.

У разі, коли громадяни іншої національності, які становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі національною мовою або коли в межах цих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення даної місцевості, в роботі названих органів і організацій може використовуватись українська мова або мова, прийнятна для всього населення.

Ч. 2 ст. 11 названого Закону встановлює, що у випадках, передбачених у частині другій статті 3 цього Закону, мовою роботи, діловодства і документації поряд з українською мовою може бути і національна мова більшості населення тієї чи іншої місцевості, а у випадках, передбачених у частині третій цієї ж статті, — мова, прийнятна для населення даної місцевості.

Дотримуючись букви закону, ще один із принципів адміністративного процесу, на нашу думку, слід викласти в такій редакції: провадження процесу державною мовою або національною мовою більшості населення тієї чи іншої місцевості, або мовою, прийнятною для населення даної місцевості.

У теорії адміністративного права види проваджень за спільними ознаками об'єднують у групи. Такими є: нормотворчі, установчі, правозастосовні провадження.

Правозастосовні провадження є найбільшою і найскладнішою в структурному відношенні групою адміністративних проваджень. Одним з них є провадження зі здійснення контролю і нагляду (контрольно-наглядове провадження).

Таким чином, контроль (нагляд) — це органічна частина управління, одна з основних його функцій. Звідси випливає, що складовою частиною завдань і владних повноважень органів і осіб, покликаних управляти, є організація та застосування контролю, підвищення ефективності його функціонування в інтересах поліпшення роботи підконтрольного об'єкта. Тому в ході контролю повинні виявлятися та усуватися обставини, що перешкоджають цьому, причини, що призводять до розходження практичних результатів з поставленою метою. Під час контролю чи нагляду порушуються адміністративні або дисциплінарні провадження, ставиться питання про порушення кримінального переслідування, відшкодування збитків.

Контроль є одним з найбільш поширених і дієвих способів забезпечення законності. Його сутність полягає в тому, що суб'єкт контролю здійснює облік і перевірку того, як контрольований об'єкт виконує покладені на нього завдання і реалізує свої функції.

Аналіз практики контрольної діяльності свідчить, що вона містить такі спільні елементи: визначення характеру і строків контрольних заходівзалучення до контролю спеціалістів, представників громадськостіаналіз підсумків контролю, формування висновків і прийняття рішеньрозробка заходів щодо виконання прийнятих рішень, вибір шляхів, форм, методів їх реалізації.

До контрольної діяльності висувається ряд вимог, згідно з якими вона повинна бути:

1) підзаконною (контроль повинен здійснюватися тільки у межах конкретних нормативних приписів);

2) систематичною (нести регулярний характер);

3) своєчасною (проводитися своєчасно, що значно підвищує його ефективність);

4) всебічною (охоплювати найбільш важливі питання, поширюватися на всі служби і структури підконтрольних органів);

5) глибокою (перевірці повинні підлягати не тільки ті підрозділи, які мають слабкі результати роботи, а й ті, що мають добрі результати);

6) об'єктивною (виключати упередженість);

7) гласною (її результати повинні бути відомі тим, хто підлягав контролю);

8) результативною (дієвою). Ця діяльність не може обмежуватися виявленням фактичного стану справ. Вона повинна супроводжуватися конкретними заходами з усунення недоліків.

Реалізовуючи згаданий підхід до групувань адміністративних провадженя, контрольні функції держави щодо діяльності суб'єктів підприємництва з надання охоронних послуг можна виділити як окремий вид адміністративного провадження і віднести до провадження з реалізації контрольно-наглядових функцій.

Зміст такого контролю повністю відповідає змісту контрольно-наглядових функцій держави. За сферою поширення дії процесуальних норм реалізація контрольно-наглядових функцій відноситься до групи проваджень з адміністративних справ зовнішньої дії, оскільки дія таких норм поширюється на інші, крім самих контрольно-наглядових органів, суб'єкти адміністративних правовідносин цієї сфери. Така класифікація, запропонована нами, поділяє думку ряду юристів-адміністративістів, зокрема Коваля Л. В., що всю сукупність проваджень за ознакою сфери, на яку поширюється дія відповідних процесуальних норм, можна поділити на дві групи:

— перша — це група проваджень, які реалізують дії дозвільно-реєстраційного, контрольно-наглядового характерустворюють процесуальний режим щодо розв’язання справ земельних, податкових та ін.;

— друга — група проваджень, процедури яких спрямовано на реалізацію дій щодо виконавчої діяльності всередині державних органів, у недержавних структурах, на встановлення внутрішніх форм зв’язків між їхніми підрозділами (документообіг, діловодство, провадження у випрацюванні індивідуальних актів управління, в застосуванні дисциплінарних стягнень, тощо) [3, c.146]. Її доцільно віднести за запропонованою в роботі класифікацією до групи проваджень з адміністративних справ внутрішньої дії.

Література:

1. 1.Юридический справочник предпринимателя / Рук. Авт. Кол. Ю. С. Шемшученко. — К., Прлит продакшн, ЛТД, 1992. — 636 с.

2. 2.Ленин В. И. КПСС о работе партийного и государственного аппарата. Сб. — М., 1976.

3. 3.Коваль Л. В. Адміністративне право: Курс лекцій: Для студентів юридичних вузів та факультетів. — К.: Вентурі, 1996. — 208 с.

4. 4.Колпаков В. К. Адміністративне право України: Підручник. — К.: Юрінком Інтер, 2001.

5. 5.Юридична енциклопедія: В 6 т./Редкол.: Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) та ін. — К.: «Укр. енцикл.», 1998. — Т.1: А-Г. 672 с.